Виникнення та формування соціологічної думки

ВИНИКНЕННЯ ТА ФОРМУВАННЯ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ

Вступ

Як би не рухалася вперед соціологія, корені її усе ж таки знаходяться хронологічно позаду в історії, одні далі, інші ближче. І хоча сучасний образ соціології визначається більш актуальними чинниками та подіями, знати її історичні корені необхідно, оскільки вони також беруть участь - так чи інакше - у формуванні цього образу. Коротко викладемо "офіційну" історію соціології, основні теоретичні погляди видатних соціологів, починаючи з О. Конта і до наших часів.

1. Огюст Конт (1798-1857)

Наукове формування соціологічної думки було підготовлене докорінними змінами в суспільній організації, науковими досягненнями ХУІІ-ХУІІІ ст. Соціологія народжувалася під впливом радикальних зрушень у людському бутті, що отримали найменування революцій: політичної, індустріальної, інтелектуальної. Особливо виразно ці зміни проявилися у післяреволюційній Франції. Отже, не випадково, що в працях француза О. Конта - одного з перших - визначилися риси "науки про суспільство", названої ним спочатку "соціальною фізикою" (лише пізніше її було названо соціологією), зроблено спробу систематизувати соціальні явища, побудувати соціологічну теорію.

На початку XIX ст. на зміну суспільству, що визначалося Контом як теологічне і військове, прийшло інше, яке він назвав науковим та індустріальним. У ньому вчені створюють нову інтелектуальну й моральну основу суспільного порядку. Саме спосіб мислення, пануючі ідеї слугують фундаментом соціального ладу. Взагалі історія людства мислилася Контом як історія духовного прогресу у вигляді перемоги позитивного світорозуміння.

Позитивне мислення стосовно суспільства втілювалося в новій науці - соціології. Саме в ній вбачали засіб подолання кризи довколишнього соціального світу. Така наука, синтезуючи усі попередні досягнення, здатна спиратися, за проектом Конта, на загальні закони розвитку людства, що можуть використовуватися для удосконалення суспільної організації.

Обґрунтовуючи нову науку, Конт прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, основні закони. Для цього була розроблена класифікація наук. Починаючи від гранично абстрактних, загальних і поступово переходячи до конкретних дисциплін, контівська ієрархія наук набирає такого вигляду: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія, соціологія, де кожна наступна наука досліджує більш складні явища. Із запропонованої ієрархії випливає, що розвиток конкретних наук передбачає попереднє вивчення положень, встановлених більш абстрактними науками. Оскільки соціологія є найбільш складною й конкретною наукою, то вона спирається на істини, відкриті всіма іншими науками. Водночас соціологія може і повинна будуватися за зразками передових наукових дисциплін.

Створення всеохоплюючої системи наук було потрібне основоположнику соціології для викладення "позитивної філософії", тобто того, що є науковим у науках (закони, методи, предмет вивчення), та відокремлення її від метафізики і релігії. Соціологія знаменувала прихід позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого. На думку Конта, соціологи повинні вивчати "соціальні органи" так само, як біологи вивчають живі організми, і наголошував на "органічній цілісності", саморегуляції суспільства, частини якого взаємозалежні. Такий підхід у соціальному аналізі отримав назву функціоналізму.

Аналіз суспільства передбачає вивчення соціального порядку (соціальну статику), а також соціальних процесів і змін (соціальну динаміку). В першому випадку досліджують умови існування й закони функціонування суспільної системи, в другому - закони розвитку і зміни соціальних систем. Визначивши місце соціології в системі наук, О. Конт висунув наступне завдання: розкрити закони соціального буття у його організованих формах та процесах розвитку. Суспільство слід досліджувати у його цілісності та історичній конкретності, людина ж повинна розглядатися як продукт оточуючої її соціальної реальності, яка розвивається за природними законами. Принцип взаємозалежності при реалізації індивідуальних запитів і здібностей передбачає загальну згоду, що і є основою соціальної системи. Ця контівська ідея домінує в традиції соціологічного позитивізму. Він дотримувався позиції, згідно з якою соціальна структура не може бути редукована до характеристик індивідів, скоріше за все її можна пояснити, виходячи із характеристик і зв'язків її частин.

Закони розвитку суспільства - це "закони спадкоємності", або моделі змін у соціальних системах у часі. Такі зміни характеризуються Контом як гуманістичні стадії розвитку, вони зумовлені філософськими домінантами соціуму. Соціальний прогрес є продуктом розумового розвитку, висхідними стадіями духовного зростання народу. Інтелект людства у своєму розвитку проходить три стадії - теологічну, метафізичну і, нарешті, позитивну. Цим стадіям відповідають форми хазяйнування, суспільного ладу, політики, мистецтва. Контівський "закон трьох стадій" мав проілюструвати його тезу, що соціальний розвиток залежить від інтелектуальної основи - розумового розвитку людства.

Обгрунтування методології дослідження є для Конта необхідним етапом побудови нової" науки. Точна відповідь на запитання: як слід знаходити, систематизувати й використовувати факти соціального життя? - потребує звернення до чотирьох методів: спостереження, експерименту, порівняння та історичного аналізу. Розгляд Контом методів соціології спирався на висновок про природно-історичний характер суспільних закономірностей. Водночас вказувалося на своєрідність предмета соціології порівняно з природознавством, а тому наголошувалося на специфічності соціологічного пізнання.

Значення Конта в історії соціології полягає у тому, що він зумів пов'язати первістки соціальних знань у певну цілісність - соціологію, розробив модель нової науки. Саме його бачення нової галузі знань слугувало зразком для соціології кінця XIX ст., заклало основи для однієї з головних її традицій. Конт краще за інших розумів значення розробки фундаментальних принципів соціальної організації. Його наполегливий захист принципів науковості, обгрунтування необхідних рис нової дисципліни заклали фундамент тієї теоретичної конструкції, що утвердилася в світі науки як соціологія.

2. Герберт Спенсер (1820-1903)

Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані - загальний процес структурування. Спенсерівська стадійна модель розвитку передбачає зростання і диференціацію суспільства. Зростання зумовлене збільшенням населення і процесом складання менших "соціальних мас" у більші, поєднанням первісне не пов'язаних частин, тобто зростання рівнозначне інтеграції частин. Інтеграція ж має супроводжуватися (або передувати) диференціації структур суспільства. Еволюція - це зміна соціального організму від стану відносної невизначеності, незв'язності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнорідності). Зростання соціального організму збігається із зростанням складності структури. Так, у первісному суспільстві всі його члени задовольняють свої потреби самі. Проте з розвитком суспільства намічаються відмінності у спрямуванні діяльності (поділ праці), автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства. Структурна диференціація викликана необхідністю якомога кращого пристосування до боротьби за виживання.

Еволюційна модель суспільного розвитку подається соціологом у вигляді процесу взаємонакладань зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома вісями: регулятивною, оперативною (або такою, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається ускладненням структур, а диференціація - розділенням регулятивних, оперативних і розподільчих структур та внутрішньою диференціацією їх. Еволюціонування зумовлене спочатку нестабільністю однорідної маси. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси у різних напрямках. Інтеграція можлива лише з переходом на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної і структурованої спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил, за Спенсером, - головний фактор соціальної еволюції. Він показує, як у результаті поєднання менших людських агрегацій у більші (звичайно, шляхом завоювань, підкорення більш слабких, укладання політичних угод) можна прослідкувати рівні соціального розвитку. Кожний етап має свої риси та особливості, ретельно зібрані й описані Спенсером у таблицях.

Запропонована ним система універсальних категорій, моделей порівняльних досліджень стала прототипом порівняльної історичної соціології. Незважаючи на схематизм, його пізнавальна модель значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, започаткувала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень. До арсеналу соціологічного теоретизування ця теорія, крім самого моделювання еволюційного розвитку суспільства, внесла ідею циклічної зміни типів соціальної організації: мілітаристського (централізованого) та індустріального (децентралізованого), методологічні положення крос-культурних досліджень типів соціальних устроїв.

Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економії та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації К. Ліннеєм живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також можуть, за Спенсером, бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Спенсер і сам намагався уникнути простолінійних організмічних аналогій, завважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Важливо лише те, що органічна (тілесна) і суперор-ганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку.

У працях Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.

Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Спенсера, запозичені із природничих дисциплін, не заступають, проте, тих положень його теорії, які присвячені специфіці соціального пізнання. Тут Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, які вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються й існує розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.

Предмет соціології, за Спенсером, - це стадії зростання, диференціації та інтеграції суспільства, функціонування його частин та інституцій, творення соціальних агрегацій, систематизований опис сфер людських стосунків. Він був одним із перших, хто звернув увагу на роль конфліктів у процесі еволюційного розвитку людського суспільства.

Всупереч ярликам "простолінійного позитивіста" Спенсер застерігає щодо небезпеки короткозорості надмірного каузального моделювання, підкреслює значення абстрактного теоретизування. Його не без підстав вважають автором "перших правил соціологічного методу", що відіграли значну роль у формуванні принципів соціологічного пізнання.

Спенсер першим обгрунтував функціональний аналіз, теорію еволюційного розвитку суспільства, історично узагальнив системний підхід до соціальних процесів. Значним є його внесок в аналіз соціальних інституцій, методологію соціальних досліджень, а також в багатьох інших доробках соціологічного теоретизування.

3. Алексіс де Токвіль (1805-1859)

До останнього часу ім'я французького історика, соціолога і політика XIX ст. А. де Токвіля було знайоме лише вузькому колові спеціалістів з історії політичних учень. Ренесанс його творчих ідей приблизно з середини нашого століття пояснюється тим, що французький мислитель був одним з фундаторів політичного лібералізму, тієї суспільно-політичної течії, яка у XX ст. поширилась у всьому світі.

Своєрідна розробка таких досить актуальних саме тепер проблем, як демократизація суспільного життя, забезпечення громадянських прав і свобод, соціальної рівності та справедливості, висунула Токвіля у ряд найоригінальніших соціологів свого часу. Основна тема його роздумів і досліджень - історичний злам, що відбувається у XIX ст. в усіх сферах тогочасної людської спільноти. Головні праці вченого "Демократія в Америці" (1835), "Старий порядок і революція" (1856) присвячені осмисленню народження нового суспільства, яке він називає демократичним, протиставляючи його старому аристократичному (феодальному) суспільству.

Із головних праць Токвіля можна дійти однозначного висновку, що об'єктом досліджень для нього є суспільство в цілому. Щоправда, він майже не висловлюється, що таке суспільство і як слід вивчати його. Проте точка зору вченого на цю тему завуальовано присутня в аналізі конкретних суспільств. У цілому його філософсько-соціологічні та політичні погляди близькі до поглядів французького філософа-просвітителя Шарля Луї Монтеск'є (1689-1755). Тому не випадково, що в наші дні працю Токвіля "Демократія в Америці" часто-густо порівнюють з одним з основоположних творів Монтеск'є "Про дух законів", який просякнутий пафосом заперечення феодальних відносин та ідеєю нового (демократичного) устрою суспільства.

Токвіль продовжує лінію Монтеск'є, але стосовно конкретно-історичних суспільств ХУІІІ-ХІХ ст. - французького та американського. Насамперед він осмислює демократичний досвід США, систематизуючи величезну кількість фактів з політичного, соціального і культурного життя американського суспільства. Укорінення американської демократії вчений пояснює історичними умовами, юридичними законами і звичаями населення. На його думку, історичні та географічні умови менш значущі для розвитку демократії, ніж юридичні закони. В свою чергу, останні менш важливі, ніж звичаї, мораль і релігія людей. За однакових умов, але за інших звичаїв і законів, зауважує французький мислитель, виникло б інше суспільство.

У своїх дослідженнях Токвіль поєднує індуктивний і дедуктивний методи. Він уважно придивляється до конкретного суспільства, розкриває його родові риси, загальні тенденції, характер цілісних перетворень. Разом з тим в оцінках суспільної конкретики вчений виходить з певних ціннісних критеріїв, серед яких пріоритетне місце посідають свобода, демократія, рівність, добробут, розвиток культури. Французьке суспільство, кризу його, революцію Токвіль розглядає крізь призму уроків американської демократії. Основну причину руйнування минулого (феодального) ладу він вбачає в наявності у французькому суспільстві соціокультурно розмежованих класів і груп, які за відсутності політичної свободи неспроможні були виробити почуття солідарності, таке необхідне для єднання політичного організму.

Феномен демократії є лейтмотивом роздумів та досліджень Токвіля. На його думку, демократія зрівнює умови соціального існування. Демократичне суспільство - це егалітарне суспільство, в якому повалено старий неегалітарний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. Тут існують лише індивідуальні відмінності поміж людьми, пов'язані з їхніми неоднаковими здібностями, освітою, добробутом. В історичному розвитку Токвіль вбачає реалізацію двох основних законів. По-перше, всі конкретні суспільства, незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку, рухаються у напрямі демократії. До того ж цей процес пов'язується не тільки із заможними соціальними класами і групами, він зачіпає усі верстви суспільства. По-друге, демократичний устрій тісно пов'язується з розвитком звичаїв, культури, науки, цивілізації в цілому. Новий час, за Токвілем, несе в собі демократію, свободу, рівність, процвітання в усіх суспільних сферах.

У демократичному суспільстві, вважає французький мислитель, свобода не може грунтуватися на нерівності, лише рівність є умовою існування, а тому охороняється різноманітними політичними та соціальними інститутами, в тому числі демократичним законодавством, свободою громадян створювати політичні об'єднання та організації, свободою преси, волелюбними звичаями і віруваннями людей. У свободі і рівності Токвіль вбачає потужні фактори руйнування старого аристократичного суспільства. При цьому свободу він витлумачує як відсутність у суспільстві сваволі й супутніх їй аристократичних привілеїв, обмежень і перепон.

Разом з тим, зауважує Токвіль, любов людей до свободи і їх прихильність до рівності в реальному житті - зовсім різні речі. Вони перетинаються і збігаються лише у крайньому, ідеальному разі. Насправді свобода і рівність нерідко суперечать одна одній. Так, збільшення політичних та економічних свобод може супроводжуватися активним соціальним розшаруванням, тобто зростанням нерівності в суспільстві. І навпаки, досягнення рівності може бути пов'язане з усуненням певних політичних і економічних свобод. Отже, гармонізація відносин між свободою і рівністю є актуальним питанням суспільного життя. Принципове вирішення дилеми свободи і рівності вчений вбачає у широкому розгортанні в суспільстві індивідуальних свобод та укоріненні стабільної політичної демократії. На його думку, тільки демократична держава у змозі організувати суспільство таким чином, що воно і надалі зберігатиме свободу і рівність як основні принципи розвитку.

Індивідуалізм Токвіль називав стрижневою ознакою демократичного етосу. Суттєвими в ній є два аспекти. З одного боку, індивідуалізм - це уособлення людей, люди схильні замикатися у вузькому сімейному і дружньому колі. Цей аспект має демократичне походження і з вирівнюванням умов існування людей підсилюватиметься. Однак, з іншого боку, індивідуалізм свідчить про зближення людей, цьому сприяє й те, що вони рівні між собою. За умов демократії люди позбавляються слухняності, довіри зовнішнім авторитетам, вони більше апелюють до власного розуму, і хоча зв'язки між ними послаблюються, вони поважають права один одного, цінують взаємодопомогу і співпрацю.

Перехід до демократичного суспільства супроводжується, за Токвілем, руйнуванням попереднього політичного режиму, але аж ніяк не централізованої державної влади. Остання тут ще більше посилюється, що погрожує встановленням нового, демократичного деспотизму. Уособлені індивіди, залишившись один на один з державою, легко підкоряються їй. Проголошення рівності ще не дає гарантій свободи. Щоб користуватися плодами демократії, людям слід навчитися нею керувати. Небезпека нового деспотизму, надмірної централізації державної влади запобігається розвитком самоврядування, укріпленням общини, створенням великої кількості добровільних асоціацій. Необхідним гарантом свободи є поширення в суспільстві релігійних вірувань і звичаїв.

Токвіль - теоретик демократичного устрою суспільства, один з родоначальників політичного лібералізму. Індивід є для нього абсолютною цінністю, він заперечує диктат одного індивіда над іншим, як і держави над індивідом. Останній розглядається як носій невіддільних прав захисту політичних і громадянських свобод від сваволі державної влади. Політичний лібералізм проголошує свободу вибору, свободу висловлення думок, свободу дії. Разом з тим він передбачає широку участь громадян у політичному житті, політичну відповідальність, політичний плюралізм, що розуміється як залежність політичного центру від суспільства. У контексті історії соціологічної думки значення праць Токвіля полягає передусім у конкретно-історичному аналізі проблеми демократії.

4. Карл Маркс (1818-1883)

К. Маркса слушно називають найвпливовішим соціальним мислителем XIX ст. Цьому століттю революцій відповідав революційний характер марксистської теорії. Вона виросла із просвітницьких, гуманістичних ідей: створити усім людям людські умови життя, забезпечити прогресивні зміни суспільного устрою, відкрити і використати закони його розвитку.

Унікальність постаті Маркса в тому, що він водночас втілював революційного вождя і соціального дослідника, заклав радикально нову традицію соціологічного аналізу. На його творах і теоретичних висновках позначився тиск революційних цілей, глибокі наукові розвідки насичені політичними включеннями. Завдання наукового аналізу часто визначалися ідеологічними намірами, що надавало їм актуальності, життєвості, зумовлюючи водночас і певну однобічність, внутрішню суперечливість теоретичних положень. Революційний пафос, публіцистичність, спрямованість на дію іноді завдавали шкоди теоретичній обгрунтованості. Марксизм - одна з небагатьох теоретичних конструкцій, що ніколи не приховувала своїх ідеологічних засад, відверто проголошуючи їх. Ця форма соціологічної теорії невіддільна від політичного, морально-ціннісного застосування її. Наукові цілі не можна відокремити від політичних, а це, на думку послідовників Маркса, не тільки не робить таку теорію менш науковою, а, навпаки, робить її "більш ніж науковою". Саме ідеологічний резонанс сприяє періодичному поверненню інтересу до марксистського підходу.

На відміну від ліберальних чи консервативних спрямувань соціальних теоретиків Марксові соціологічні висновки мали на меті не модернізувати існуючі соціальні відносини, а заперечити, подолати цю фазу суспільного розвитку разом з її теоретичним відбиттям. Маркс був безперечним лідером нової генерації соціальних дослідників, гаслом якої стало відокремлення себе від попередніх вчень, створення "істинної науки про суспільство". Він не мав теоретичних попередників (хоч очевидний вплив ідей Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, Людвіга Андреаса Фейєрбаха, Адама Сміта, Ш. Л. Монтеск'є та багатьох інших). Він дав життя напряму, революційне новому, заклав одну з головних парадигм, традицій соціологічного пізнання (включаючи широкий ліворадикальний соціальний критицизм, конфліктологію, гуманістичну соціологію тощо). Найяскравіший представник західноєвропейської філософської культури XIX століття Маркс, як ніхто інший, справив могутній вплив на світ ідей XX століття.

Маркс заклав основи матеріалістичного напряму в соціології. Він наполягав, на тому, що соціологічна теорія має грунтуватися на життєвій реальності індивідів, які борються за своє існування. Щоб вижити, люди мають виробляти, а тому вступають у певні виробничі відносини. Вони творять свої ідеї та погляди, виходячи з певної соціальної структури, в якій вони живуть, а із зміною конкретних обставин змінюється і їхня свідомість (мораль, релігія, ідеологія тощо).

Разом з тим розум не є пасивним продуктом конкретно-історичного середовища, він активний у відображенні та перетворенні матеріального світу. Звідси, за Марксом, для соціолога першорядним є з'ясування впливу на людей матеріальних умов життя і можливостей зворотного впливу людей на ці умови. Акцент робиться на економічні фактори суспільних явищ, емпіричне обгрунтування соціально-філософських висновків, холістичний підхід.

Ключова категорія Марксової матеріалістичної соціології - спосіб виробництва. Люди вступають у необхідні, не залежні від їхньої волі відносини, які разом з рівнем розвитку продуктивних сил конкретного суспільства становлять базис його. Останній зумовлює характеристики надбудови: політичні й юридичні інститути, способи мислення, ідеологію, тобто форми суспільної свідомості. Індивіди народжуються в суспільстві з певним способом виробництва, відносинами власності, а отже, і з відповідним класовим розшаруванням. Це зумовлює їхню загальну поведінку. Зрештою, суспільні групи є втіленням економічних категорій, класових відносин та інтересів. Це насамперед "соціальні істоти", які вплетені в соціально-класові взаємини, а тому підпорядковані імперативам історичного процесу.

Рушієм історії є суперечність між продуктивними силами та виробничими відносинами, де перші визначають науково-технічний рівень, продуктивність праці, організацію суспільного виробництва, а другі - переважно відносини власності та розподілу. Історичний розвиток залежить від руху продуктивних сил.

Розгляд капіталізму середини XIX ст. був для Маркса спробою економічної інтерпретації суспільства і людської історії в цілому. Рушієм динаміки соціальних змін є розв'язання суперечності, що постійно відтворюється, між невпинно прогресуючими продуктивними силами та відставанням виробничих відносин. Люди трансформують своє соціальне середовище, удосконалюють суспільні відносини. Класова інтеграція і самосвідомість перетворюються на головний фактор подолання застарілих виробничих відносин, а отже, класова боротьба є рушійною силою історії.

Маркс виокремив чотири способи виробництва: азійський, античний, феодальний і капіталістичний. Всі вони розвивалися та змінювали один одного через антагоністичні суперечності, на зміну останній антагоністичній формації має прийти неантагоністична - комуністична, що ознаменує кінець передісторії людства.

Історія людства, за Марксом, - це історія класової боротьби. Як тільки в примітивному суспільстві починається диференціація, воно поділяється на класи - соціальні спільноти, що характеризуються певним місцем у процесі виробництва, у розподілі благ та влади. Якщо інтереси класів несумісні, боротьба набуває антагоністичного характеру. Вона стає головною детермінантою соціального процесу, зберігає потенційну можливість відкритого зіткнення - соціальної революції.

Маркс залишиться в історії соціологічної думки родоначальником конфліктологічної традиції. Незалежно від історичної долі теоретичних передбачень, практичної реалізації ідей його вчення, головні Марксові наукові гіпотези, дослідницькі моделі, соціологічні узагальнення зберігають аналітичну продуктивність. Найбільш вживані з них у царині соціології - це моделі класового конфлікту. Хоча кожна з численних конфліктологічних концепцій пропонує свою версію або модифікацію класового конфлікту (або соціального конфлікту взагалі), наріжними залишаються положення, висунуті в "Комуністичному маніфесті" і "Капіталі".

Результати досліджень соціальних конфліктів можна звести до таких тез (за схемою американського соціолога Джонатана Тьорнера):

1. Із збільшенням рівня продуктивності суспільного виробництва зростає поділ праці і навпаки.

2. Зростаючий поділ праці в суспільстві призводить до посилення нерівності.

3. Із збільшенням продуктивності виробництва зростають згуртованість, солідарність пригноблених.

4. Чим більша класова солідарність пригноблених, тим вірогідніше загострення конфлікту між тими, хто панує, і тими, хто пригнічений та експлуатований:

· посилення класової солідарності залежить, у свою чергу, від рівня зв'язків, спілкування між пригнобленими, які зростатимуть із збільшенням освіти останніх, рівня урбанізації суспільства, поширенням спільного досвіду громадського життя;

· збільшення кількості пригноблених, які усвідомили спільність своїх інтересів, теж приводить до посилення класової солідарності. Це усвідомлення спільності залежатиме від поширення почуттів відчуження серед гноблених, від масштабу нерівності, від активності пануючого класу, спрямованої на розкол пригноблених, від ступеня заниження поцінування праці, від рівня деградаційної мобільності в суспільстві;

· розвинення єднаючої ідеології також приводить до збільшення класової солідарності. Воно залежатиме від здатності пригноблених рекрутувати ідеологічних лідерів, від можливості панівних класів керувати соціалізацією підпорядкованих їм, від здатності владної верхівки спрямовувати засоби масової комунікації на протидію ідеологічному згуртуванню пригноблених.

5. Рівень конфліктності між гнобителями і гнобленими, можливість застосування насильства залежатимуть від ступеня поляризації між ними, оскільки чим більшою є класова солідарність пригноблених, тим ця поляризація глибша, що справедливо і в разі збільшення солідарності між гнобителями.

У класовому розшаруванні суспільства визначальною є позиція людини щодо засобів виробництва. Один клас прив'язаний до виробничих відносин, що відживають і стають перепоною історичному прогресові, а інші, навпаки, втілюють нові виробничі відносини, які покликані сприяти зростанню продуктивних сил, побудові прогресивнішої соціальної організації. Носієм останніх у Марксовій теорії є робітничий клас. Саме сплав економічних і політичних вимог робітничого класу робить його таким суб'єктом.

Феномен відчуження позначає той стан, коли сили, витворені людиною, повертаються проти неї самої, тобто спостерігається явище ворожості рукотворного світу його творцям, втрати контролю людини над продуктами діяльності. Це дуже важлива для Марксового аналізу капіталізму категорія. Водночас із зростаючою владою людини над природою зростає відчуження її - одне з головних (поряд з експлуатацією людини людиною) звинувачень капіталізму, яке зробило прихильниками марксизму багатьох інтелектуалів Заходу. Людина відчужена від результатів своєї праці, від процесу виробництва, від себе і своєї спільноти. Маркс наголошував, що відчуження - це продукт певного способу виробництва, а саме капіталістичного, воно іманентне властиве йому. Звідси випливає гуманістичний пафос критики капіталістичного ладу, розвінчування його дегуманізуючого й фетишизуючого тиску на особу, висновок про неминучість революційного подолання цього ладу.

У теорії історичного матеріалізму Марксом були накреслені теоретичні моделі соціальної революції, політичного конфлікту, теорії ідеології, що визначили підхід до цих суспільних явищ на тривалий час.

5. Фрідріх Енгельс (1820-1895)

Друзі, соратники, однодумці - К. Маркс і Ф. Енгельс - дивовижний приклад сорокарічної плідної праці, яка ніколи не була затьмарена. Провідним у цьому тандемі був Маркс, Енгельс не заперечував, їхнє спільне дітище отримало найменування від імені лише першого. Ідеологічна доктрина, соціальна філософія - це всесвітньо відомий марксизм. Проте стосовно соціологічної теорії доречніше говорити про марксо-енгельсову концепцію, якщо вже не про "енгельсизм".

Саме завдяки Енгельсу Маркс звернувся до соціологічної проблематики, соціологічні розробки та політекономічні екскурси першого вплинули на напрям Марксової думки. Піонерні дослідження Енгельсом становища робітничого класу в Англії - один з найбільш вдалих прикладів емпіричного і аналітичного розгляду соціальних відносин, процесів урбанізації за умов капіталізму, розкриття антигуманної сутності капіталістичного ладу тих часів.

Маркса привернула також гостра критика Енгельсом праць буржуазних політекономів, інтерпретація феномена приватної власності, акцентування уваги на негативних аспектах конкуренції та індивідуалізму людей у буржуазних суспільних відносинах, необхідності революційної зміни їх. Багато політекономічних положень, розвинутих Марксом, були започатковані його молодшим другом. Отже, є правомірною думка, що Енгельс був значною мірою предтечею соціологічної теорії Маркса, а його ідеї - соціологічною складовою спільних робіт основоположників марксизму.