Чи буде лад на нашій землі?

ЧИ БУДЕ ЛАД НА НАШІЙ ЗЕМЛІ?

Василь Триліс

Лад на нашій землі був завжди. Коли йдеться про давнину, ми кажемо: «Тоді був первіснообщинний лад» (хоча поняття про той лад не маємо). Пізніше були всякі інші лади - рабовласницькі (за керівної ролі загарбників), феодальні, козацька вольниця (анархічний, так би мовити, лад), капіталістичний, соціалістичний, комуністичний, просто бандитський і, нарешті, злодійський лад (це одна з найвищих форм соціалізму, коли основним способом розподілу в суспільстві стає крадіжка - гуманна, безкровна, за загальною згодою).

Чи така доля судилась українській землі?

Доля цієї землі визначилась у той день, коли до неї доторкнулося перше в світі колесо. З'явитись і доторкнутися до неї воно могло тільки тут, бо більш ніде не було в ньому такої потреби, і ніде не були люди так зосереджені на господарюванні й майструванні, як у цьому раю - не такому теплому, щоб розледащіти, та й не такому суворому, щоб здичавіти.

Де колесо, там і віз, а до воза вже ніби самі собою додалися присвоєні коні та воли. Навіть коза прийшла. Почалася землеробська цивілізація. І тривала вона сім тисяч літ, і родила дужих, роботящих людей, що не знали ніякої хвороби, і стало їх багато, і поширилося землеробство звідси по всьому світу, сіючи, де тільки можна, своє насіння й пускаючи своє коріння.

Не скрізь земля сприяла тому корінню. І там, де земля не могла як слід прогодувати людей, робилися вони з часом злими й хижими, та не так уже тою землею переймались, а більше дивилися, кого б пограбувати. Різали сусідів. Оббирали купців. Пригадували, звідки прийшли їхні предки, і виринала думка: а чом би не повернутися туди та не поживитись? І летіли їхні коні й колісниці до родючих земель, але вже не обробляти, а грабувати. І не було від них рятунку, бо така була їхня професія - вбивати трударів та забирати їхнє добро. Минав якийсь час, і нащадок тих войовників, котрі осідали на нашій землі, проїдав награбоване та мусив думати про свою й своїх дітей подальшу долю. Воювати він уже розучився, та й навіщо воювати? Найкращі землі занедбані, кругом бур'ян і руїна, грабувати вже немає кого й чого. Зате є пряма вигода стати до плуга. І розпочинався новий виток господарського розквіту. Край багатів - і неминуче спокушав нових умільців брати там, де вони не клали. Починалося нове лихо, нова кривавиця, нова руїна...

Минали віки й тисячоліття. Врешті завойовники порозумнішали настільки, що вже не вбивали підкорених, а брали з них данину. Це теж був епохальний винахід - за цією схемою людство прожило кілька тисяч років, за нею воно живе й досі. Паразитизм - явище глибоко природне, без нього вся біосфера швидко загинула б. Тому викорінювати його в людському суспільстві - марна й навіть злочинна (протиприродна) справа. Краще дбати про рівновагу. Тримати міру.

І справді, незважаючи на величезну й невмирущу масу паразитів, українці жили довго й щасливо. Переконатись у цьому дають наші найдавніші, так звані обрядові пісні: вони просто випромінюють здоров'я, радість життя, злагоду з Природою; не почуєте ви в них жодної ноти болю, суму, відчаю, характерних для фольклору XVIII-XIX століть.

Де секрет того здоров'я? І в чому причина його втрати чи занепаду?

Секрет здоров'я розкрити неважко. Трудове життя на нашій землі автоматично забезпечувало людині найкращий біологічний і психічний режим: земля навчала всього й давала все, що необхідно для здоров'я, а зайвого робоча людина ніколи не прагнула - саме тому, що добре знала, якою тяжкою працею воно добувається, знала й до чого призводить. Тому люди, які живуть у ладу з Природою, не потребують додаткових присмак і прикрас до свого буття, бо ніякі видумки й витребеньки не можуть зрівнятися з красою природних істот, природних звичаїв, природного способу життя. Паразит цього не може ні зрозуміти, ні прийняти. Його спосіб життя зовсім інший, і єдина його справжня майстерність - уміння тягти соки з «хазяїна». Але хазяїн теж має свій маневр щодо паразита, та так вони й живуть собі - більш-менш урівноважено, можна навіть сказати гармонійно. «Хороший» паразит не тільки не вбиває хазяїна, а навіть дбає про його здоров'я, і тоді це називається симбіозом. Нажаль, часи здорового паразитизму й благословенного симбіозу минають. І не бачу я тому іншої причини, як дурний людський розум, що завів людей у тяжку, невиліковну спокусу технічного прогресу. Цей неприродний пагін суспільного розвитку супроводжувався, відповідно, неприродними й протиприродними ідеологіями, загальна суть яких - соціалізм: давайте, мовляв, зробимо так, щоб усім було добре. Оскільки це неможливо (суперечить законам не тільки живої, а й неживої Природи), то всі, навіть найблагіші наміри й зусилля будівників соціалізму, від Ісуса Христа до Олександра Мороза, виявляються суто сізіфовим трудом.

Якби ж тільки й лиха

Справжнє лихо в тім, що ці зусилля, помножені технологічними досягненнями, фактично зробили людину повновладним господарем планети. Повновладним і нікчемним. Бо оте «всім добре» повернулося зовсім несподіваним боком: рід людський помножився десятикратно, а нерівність і страждання помножилися стократно. Паразити втратили природну міру, бо їх стало (завдяки технологіям!) набагато більше, ніж виробників; не маючи достатнього наїдку з зачуханих виробників, паразити накинулися вже на Недоторкані Запаси Землі. Ці патологічні процеси сьогодні чи не найвиразніше протікають у нас в Україні. Природний лад порушено в усьому світі, але якщо штучний лад Заходу ще якось тримається за рахунок безупинного грабунку «недорозвинених» народів та їхніх беззахисних земель, то в самих країнах другого, третього й т. д. світів безладдя (корупція, деградація культури, зневір'я, злочинність, зрадництво, втеча) наростає безперечно, логічно й катастрофічно: там стає нікого грабувати. Ці країни першими опиняться в зруйнованому, отруєному середовищі, непридатному для життя. Згідно принципу «поки гладкий схудне, худий здохне». Україні найбільш боляче, бо тут є 1) високий рівень усвідомлення того, що відбувається, 2) господарське безсилля, спричинене тривалим колоніальним станом, і 3) величезні, хоча й занедбані, багатства етнічної, тобто природної, культури. Саме ці багатства - вироблені тисячоліттями мудрі звичаї, закони буття й праці на Землі, закони стосунків між людьми в процесі цієї праці, закони ощадливості, дбайливості, зберігання й помноження того, що дала Земля, - саме вони не підлягають грабунку, саме вони, як підводна частина айсберга, дають нашому народові ту стійкість, живучість, якої не може зламати ніяка навала і якою не може похвалитися ніякий інший народ. Тому наш біль, наша чутливість - це також і наш шанс на спасіння. Гіпертрофований паразитизм «сильних світу цього» не може тривати без кінця. Він вичерпується енергетично і може або привести до глобальної катастрофи (бо локальні геноциди та голодомори вже перейшли в хронічну форму й нічого не вирішують), або примусити людство шукати природного порятунку. І ось тут Україні є що сказати всьому світові. Її господарський лад, що вдосконалювався протягом семи тисяч років, принципово відрізняється від хижого технологічного прогресу. На тлі нашої тривалої історії цей двохсотлітній «прогрес» видається прикрим епізодом масового божевілля; позбутися його, як і всякого неврозу, можна тільки через усвідомлення хвороби.