Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні

Проблеми становлення громадянського суспільства в Україні

Шлях українців до волі проліг через віки, від Батия аж до наших днів, і супроводжувався як перемогами, так і втратами. Водночас українську людину ніколи не полишала незборима віра у своє світле майбуття, доконечна переконаність, що ми неодмінно відбудемося, постанемо, які б перепони не були на цьому шляху. А шлях цей, як бачимо, дуже і дуже непростий та зовсім не усіяний трояндовими пелюстками.

Про непрості, перехресні стежки становлення українства нині та на перспективу і, відповідно, ствердження українського громадянського суспільства, про низку надзвичайно складних і глибоких проблем, котрі при цьому постають і які вимагають для свого успішного, розрахованого на десятиліття розв'язання величезних щоденних зусиль і постійно діючого суспільного дискурсу щодо них - про усе це йдеться у статті.

Ніхто у світі волю не купив.

Ніхто в дарунок не одержав владу.

Тут, брате, треба надривать пупи,

Там, голубе, можливо, треба й падать -

Не припадать до вражої стопи,

Не повзати в своїй-таки оселі...

То ж не товчися дурнем по пустелі -

Хоч крок своїм оазисом ступи.

Михайло Шевченко

Становлення нової України, котре відбувається на очах усієї планети, є вагомим підтвердженням тези про провідну, визначальну роль людської гідності у цьому процесі, багаторічне попрання якої діями старої влади не могло не привести до того результату, який бачимо - пробудження й становлення нації, українського громадянського суспільства.

Відтак українська спільнота продемонструвала відкриту громадянську позицію у підході до розв'язання кардинального соціокультурного питання - який подальший шлях обрати: європейський, із розвиненою представницькою демократією, людиновимірним державним устроєм і стандартами життя, чи євразійський, із керованою демократією, етатизмом, авторитаризмом, маніпулюванням свідомістю і поведінкою людей - і обрала шлях пріоритетності саме європейського вибору України, пріоритетності саме європейських цінностей і норм життя.

Цей вибір був вільним, без примусу, раціональним, бо ґрунтувався на багаторічному осмисленні тих процесів, котрі проходили в країні, і відповідальним, бо виходив саме із самостійного омислення соціокультурної реальності останнього десятиліття.

Під час президентських виборів 2004-2005 десятки мільйонів людей перебрали відповідальність на себе, бо ж була перейдена межа попрання гідності, як суто людської, так і національної, суспільного самоствердження пересічного, середньостатистичного громадянина України, перехід через яку (межу) свідчить про те, що можна розпрощатися зі сподіваннями, що із тобою ця влада коли-небудь буде рахуватися, зважати на тебе. І це було не тільки емоцією, але й реакцією душі та духу, глибоко закоріненою у відрефлексованій, дуже добре помисленій - саме у дусі некласичної, спрямованої на ствердження гуманістичних засад суспільного буття, раціональності.

Саме це останнє - ствердженння людиновимірності соціокультурного облаштуванння країни - і є центральним, визначальним у сучасно, несцієнтистськи зорієнтованій, некласичній раціональності і усіх її засадничих принципів: плюралізму, альтернативності, децентрованості, критичності та самокритичності, толерантності, тобто ставлення до іншого як Іншого з великої літери, екосвідомості, відповідальності за долю буття, нецинічної моралі.

І саме таким був вибір української людини, яка хоче жити не у малоросійській губернії відповідно до євразійських вартостей та уподобань, а у суверенній державі вільних, а, отже, і відповідальних громадян. Державі, спрямованій у Європу не лише у своїх зовнішньополітичних прагненнях, а передовсім у сенсі бажання облаштувати внутрішньоукраїнське буття на засадах гуманістично зорієнтованої і, передусім, комунікативної раціональності. І тут українська людина спирається на багатовіковий український досвід - від княжої до козацької доби: виборності, обов'язкових рад, місцевого самоврядування та судочинства, тривалої збройної боротьби українців в обороні держави, за утвердження і зміцнення державного суверенітету, соціальну та національну справедливість.

Проте реальність сьогодення не є такою однозначною. У значній частині України, великих містах південного Сходу України переважаючою тенденцією є орієнтація на євразійські цінності, на продовження етатизму та авторитаризму, на декоративну демократію. До того ж, усе це помножене на тривале зросійщення цього краю. Тобто наразі маємо ситуацію, близьку до розколу, різкого розходження цивілізаційних орієнтацій, ціннісних уподобань, соціокультурного вибору. Відповідно до цього і потрібно розглядати усі ті негаразди та проблеми, із котрими зіткнулася українська суспільність.

Говорячи про них, потрібно сказати про ту соціокультурну ситуацію, про той реальний політичний та соціально-економічний устрій, котрий складався і склався в Україні впродовж усіх років незалежності, особливо останнього десятиліття.

Передусім зазначимо, що в основі сучасного суспільно-політичного та економічного устрою України лежить приватна власність, але не європейського, цивілізованого штибу, де існує найвищий у світі відсоток заробітної платні у структурі собівартості продукції, де різниця між заробітною платою керівників і найманих працівників законодавчо закріпленим чином не перевищує цифру 1:10. А того штибу, де ці пропорції у рази, десятки й сотні разів різняться, де запанував кланово-олігархічний капітал і вітчизняні олігархи, особливо із південно-східних реґіонів, які приватизували за безцінь підприємства найприбутковіших і найвагоміших секторів економіки, увійшли до числа найзаможніших у Європі. Де, зрештою, цей кланово-олігархічний капітал зрісся із місцевою та столичною владою і криміналітетом, і де, кінець-кінцем, він зробив ривок до панування на політичному олімпі, нарощуючи свій вплив у Верховній Раді, Уряді, Адміністрації Президента.

У зв'язку із цим існує кілька соціокультурних проблем, (які так чи інакше, але усе одно доведеться розв'язувати в перспективі), які вимагають постійно діючого суспільного дискурсу, оскільки без їхнього розв'язання неможливе суспільне самоствердження української людини не як тимчасове, а як постійне явище, не може до кінця зреалізуватися людська гідність.

І найперша серед них, засаднича, - це конституційне закріплення системи політично відповідальної влади, на наш погляд, найдоцільніше - парламентсько-президентської демократії, за якої уряд найбільшою мірою залежить від волі виборців. Формується автоматично, як це фактично робиться в будь-якій країні Європи: Франції, Німеччині, Великобританії, Польщі, Чехії та інших. У це, зрештою, все упирається.

Сюди ж прилягає й реалізація іншої, не менш вагомої грані ідеї постійно діючого дискурсу. Йдеться про відкритість, прозорість, моральність, суспільну контрольованість політики, адже остання зачіпає усіх без винятку, кожного із нас. А починається усе із розв'язання питання "влада-опозиція", чітке унормування їх стосунків за європейським зразком: змагальність політичних програм і течій, уряд політичної відповідальності, постійний суспільний діалог на усіх рівнях, починаючи, звичайно, з влади та опозиції, із залученням експертів та використанням усіх сучасних можливостей (телебачення, радіо, преси тощо).

Постійного суспільного дискурсу вимагає і соціально-економічна спрямованість держави.

Найбільш важливими є питання середнього класу. На наше переконання, саме цей клас повинен стати в Україні визначальним, панівним у суспільстві. І йдеться не лише про дрібних підприємців та працівників фінансово-банківської сфери, а про представників найбільш масових професій: кваліфікованих робітників, інженерів, учителів, лікарів, науковців, викладачів технікумів та вузів, середньостатистичного селянина, праця яких має оцінюватися адекватно, так, як і є сьогодні у Європі.

Ще одна життєво важлива проблема - створення системи соціального партнерства. Вона включає взаємодію уряду, підприємців і найманих робітників, постійно діючий дискурс стосовно нагальних і найбільш гострих проблем сьогодення. Сьогодні актуальними темами такого дискурсу є різке і одномоментне майнове розшарування, походження статків вітчизняних олігархів, зниження життєвого рівня пересічного українського громадянина (а це понад 90 % усієї людності), тобто проблем бідності й безробіття, низької купівельної спроможності населення і, як результат, відсутності достатньо ємного внутрішнього ринку, що є головною перепоною в подальшому нарощуванні виробництва. Далі - це проблеми, що різко загострилися останнім часом: житла, освіти, медицини, відпочинку, науки, міського транспорту, небаченого у цивілізованому світі перепаду між квартирною платою та рівнем заробітної плати, а також прірви, що утворилася між повсякденними турботами громадянина і владними структурами, корупції, тінізації економіки, тяжкої і специфічної за українських реалій екологічної ситуації та проблема депопуляції і т. ін.

Зрештою, у кожної людини є об'єктивно існуючі потреби і відповідні їм інтереси та прагнення жити за стандартами цивілізованих країн. До того ж у пересічної людини виникає питання: чому, власне, саме я маю бідувати, існувати на грані виживання, тоді як нові "українці" та дуже маленька частинка нашого народу (у масі своїй сірість та брутальність), у цей же час може жирувати? Жирувати на перерозподілі надбаного неймовірними зусиллями усіх, і це лише через те, що вони мають доступ до владних структур, котрі дають їм змогу це робити, та ще й прикриваючись "високою" метою: створенням і утвердженням нового власника.

Урешті-решт у десятків мільйонів українських людей - колишнього справжнього середнього класу ( і не лише за тогочасними мірками, а й у реальному самопочуванні громадян) - виникало цілковито резонне запитання: чому після всього того, що я мав та ким я був, і це було зовсім нещодавно, саме я, і саме після щойно означеного, повинен, вкотре в українській історії, бути тим гноєм, що ним вистилається шлях у майбутнє?

Прірва між різними соціальними стратами суспільства, як і між виконавчою владою та народом, котра утворилася упродовж тринадцяти років, має бути подолана. Запорука цього - утвердження в українському соціумі вищеозначеної системи постійно діючого дискурсу з усіх невідкладних, болючих питань сьогодення.

Лише те суспільство може сподіватися на свій власний поступ, котре здатне розв'язувати найбільш гострі і нагальні проблеми, які постають перед ним, насамперед перед пересічним, середньостатистичним громадянином на тому чи іншому відтинку його розвитку. Як відомо, на сьогодні найперше - це питання про гідну винагороду за трудовий внесок, а відтак про створення платоспроможного покупця і утвердження у пересічного громадянина України, його людської гідності. Повернути людську гідність потрібно і найбільш упослідженій частині українства - українським селянам, а це третина усього населення - 17 мільйонів людей, які не менше, аніж решта громадян України заслуговують на залучення і до європейських цінностей, і до демократичної перспективи України. Та, мабуть, найперше заслуговують. Бо саме на їх кістках, їхньому - до десяти мільйонів - геноцидові у 20-30 роки й фактичному кріпацтві із 1928 року (із короткою перервою на пізньобрежнєвські та горбачовські часи) до наших днів і була створена та індустріальна міць Сходу та Півдня України, яка зараз стала розмінною картою, предметом шантажу з боку олігархів того регіону та їх владної регіональної обслуги.

Їхня доля, а відповідно і особисте самопочування кожного із них, видається найбільш примарним і драматичним: повернення від цілковитої механізації у полі і на фермі у брежнєвсько-горбачовські часи знову до вил, лопати і граблів, а у соціальному плані - до системи панів і наймитів. Плюс до цього іще й практично повна невизначеність перспектив на майбутнє, особливо щодо можливості одержати освіту, сільської молоді.

Що було на селі іще десять років тому? Передовсім - механізоване великотоварне виробництво. Високомеханізовані тваринницькі ферми, польові стани та ремонтні майстерні - у кожному селі. Восьмигодинний робочий день, розбудована соціальна інфраструктура, масове будівництво житла, доріг, 50 млн. тон хліба і 6 млн. тон цукру у 1990 році.

І, відповідно, настрій людей: бадьорий, упевнений, сповнений оптимістичних сподівань.

Як же вирішується подальша доля половини етнічних українців у державі, доля селян нині? Видається низка указів про паювання землі і приймається Земельний кодекс. Приймається без урахування думки самих селян, тобто без залучення європейського досвіду широкої суспільної дискусії із цього питання, а також багатодесятилітнього вітчизняного досвіду кооперативного руху у ХIХ-ХХ стор. в Україні, одним із найвидатніших організаторів і ідеологів якого був, зокрема, член Генерального секретаріату (уряду) Центральної Ради - генеральний секретар земельних справ, а з квітня по серпень 1919 року - голова Ради міністрів Директорії УНР Б.М. Мартос.

Отже, як видається, ситуація на селі штучно повертається у дореволюційні часи, і у плані організаційному, і у плані матеріально-технічного його забезпечення. Із відповідними наслідками соціально-психологічного ґатунку: масовою втечею із села молоді, зневірою, стомленістю, відсутністю сподівань на краще у тих, хто залишається.

Нищення українського села - а це була цілеспрямована упродовж останніх десяти років політика - це удар у саме серце України, черговий (після введення кріпацтва Катериною ІІ і його відміни без надання селянам землі у 1861 році; після масового розкуркулювання і трьох голодоморів, особливо 1932-33 років) удар по генетичному коду українства, не менш сильний, ніж усі попередні.

Життєвий світ особистості, отой lebenswelt українського селянина - це не щось абстрактне, а дуже конкретне - це українське село в усій його ментально-історичній цілісності. Тому фермерство західного штибу у принципі, не говорячи уже про такі чисто економічні речі, як велика механізація, сівозміни, тваринницькі комплекси, не можуть забезпечити цілісного соціокультурного функціонування села: турбота про молодь (школи та дитячі садки), про пенсіонерів, медпункти, газифікацію, магазини, побутові заклади, дороги, шкільні автобуси тощо.

У планетарному масштабі сьогодні відбувається перехід до постіндустріального суспільства, технотронної ери. Але це зовсім не означає, що втрачається специфіка життєвого світу різних спільнот, зокрема сільських. Навпаки, саме такий підхід до села - не як до життєвого світу особистості, сільського жителя, а лише як до комори, лише як засобу постачання продуктів харчування, є згубним (не говорячи вже про те, що він є відверто антигуманним у своїй основі).

Нормальне, людиновимірне життя на селі і нормальне, тобто високотоварне, ефективне, сільськогосподарське виробництво можуть бути засновані лише на сучасній техніці, агрономічному та зоотехнічному забезпеченні, сучасній сільськогосподарській науці, що можливо лише у великих, на рівні усього села кооперативних господарствах, де б селяни працювали не як батраки, а як вільні люди і самі обирали своїх керівників.

Але сучасні процеси перехідного періоду - від колективно-радянських до ринкових, приватних форм господарювання на селі проходять складно, неоднозначно, болюче. Часто можна спостерігати наймитування та батрацтво, банальні найпримітивніші форми виживання. Сьогодні, на жаль, треба забути про той образ села, як скарбниці українського духу, мови, пісні і традицій.

Але повернемося до загальноукраїнських проблем становлення громадянського суспільства і реалізації ідеалів свободи. Сьогодні Україна опинилася перед новими випробуваннями цивілізаційного розлому, соціокультурного вибору, який назрівав підспудно і який виник зовсім не на пустому місці. Основним його чинником, корінною причиною є панування в економіці й у політиці, владній вертикалі кланово-олігархічного, масштабного навіть за європейськими мірками капіталу.

Усе це призвело (не могло не призвести) до негативного впливу на особистість, постійного психологічного пресингу на неї, що не могло не викликати цілком певний внутрішній спротив, який довгий час знаходився у латентному, пригніченому стані. Чи не утвердження кланово-олігархічних структур і їх повсюдна присутність та вплив є основною причиною такого психологічного стану? І чи не повсюдна корумпованість влади та необмежений авторитаризм, "влада начальників" істотно доповнили підстави для знеособлення та глухого внутрішнього невдоволення людей? Авторитаризм, абсолютне переважання рольової функції спілкування ґрунтувалася на традиції, що вже склалася при попередньому режимові, традиції відсутності звітності на всіх рівнях влади. Для цього соціального типу мораль (навіть у подвійній своїй формі) перестала грати будь-яку стримуючу роль. Явище ж нічим не обмеженого у своєму свавіллі авторитарного начальника (на підприємстві, у районі, місті, області, у податковій інспекції тощо) є чинником, що спричиняв лише самозамикання особистості, а отже, її деструкцію та внутрішній, глибоко схований за позірною байдужістю, спротив.

На українську людину, пересічного, середньостатистичного громадянина звалилася ціла низка негараздів і проблем, що змушує говорити про українське соціальне середовище як про парадоксальне: українська людина, ґрунтовно освічена і широко поінформована, висококваліфікована, працьовита і творча, була поставлена за обставин вимріяного і виплеканого поколіннями суверенітету в умови не самоствердження і повноцінної самореалізації, а в умови виживання. Виживання в багатьох параметрах: прірви, що утворилася між повсякденними турботами пересічного громадянина і владними структурами, корупції, що розквітала, коли середньостатистичний громадянин просто полишений сам на сам зі своїм негараздами і проблемами, зокрема майже неможливістю за зарплату купити і оплачувати пристойне житло, масового безробіття, проблемами медицини, масової бідності і постійних психологічних стресів, відтак депопуляції українців - багаторічного перевищення смертності над народжуваністю, закордонного заробітчанства у найгіршому виконанні, торгівлі жінками, зрештою - вкраденими в Ощадбанку вкладами тощо.

До усього цього додався той інформаційний шок, котрий отримала українська людина у результаті оприлюднення касет майора Мельниченка, які назавжди підірвали довіру українців до влади, до вищого її ешелону. Особливою, принципово значимою при цьому була роль О.О.Мороза, котрий зважився на цей крок, чим назавжди вписав своє ім'я у вітчизняну історію, у надзвичайно болісний процес становлення української нації та, відповідно, громадянського суспільства в Україні.

Усе це, разом узяте, й підвело десятки мільйонів громадян до їх глибинного соціокультурного вибору, до тієї громадської позиції, яка була продемонстрована і на Майдані Незалежності, і на десятках площ інших міст України. Ідеться про регулярне, упродовж десяти років пригнічення владою людської гідності українських громадян, де останньою краплею було обурення від відвертого, глибоко аморального фальшування результатів виборів.

Сил впливу зацікавлених "гравців" у цих процесах в Україні декілька - внутрішні і зовнішні. Зокрема, за усім цим стояли, безпосередні кланово-олігархічні інтереси мультимільйонерів та мільярдерів із Донбасу та взагалі великих міст регіону Півдня та Сходу України. Як відомо, однією із корінних особливостей українського великого бізнесу була пряма залежність його успіхів від наближеності до влади - як центральної, так і обласної. Саме під олігархів були створені вільні економічні зони, було введене пільгове оподаткування. Саме вони захопили, монополізували провідні сектори економіки на південному Сході України. Крім того, за цим стояв інтерес голів облдержадміністрацій, котрі у будь-який спосіб хотіли зберегти свої портфелі, свій вплив і свої статки.

І усе це накладається на іще одну проблему, котра відіграла при цьому не останню роль. Ідеться про соціокультурні уподобання російськомовного населення великих міст південного Сходу України, котрі активно використовувалися зацікавленими силами. Більше того, на Сході і Півдні України утворився специфічний, майже автономний інформаційний простір, власники якого мало переймаються українськими національними інтересами.

Українське книговидавництво за останні 14 років прийшло у занепад, що зробило українську книжку малодоступною.

Українська православна церква Московського патріархату відверто втрутилася у виборчий процес.

Говорячи у цілому, за останні 10 років влада не лише нічого не зробила для зближення культурного середовища україномовних та російськомовних етнічних українців, а, навпаки, своєю бездіяльністю активно сприяла утворенню усе більшого розриву між ними, між їхніми симпатіями, системою засадничих цінностей.

Усе це, зрештою, вилилось у сепаратистські настрої та несприйняття влади в Україні як української, що можна було спостерігати у часи помаранчевої революції та й зараз (хай і не у такій відвертій формі, а хоча б під маркою "федералізації"). І коли вже справа дійшла до того, що колишній голова адміністрації Запоріжжя (!!!) почав говорити про автономію (від кого - від України?), то тут уже потрібно замислитися дуже серйозно. Ми вже це проходили у часи Української революції 1917-1920 років: і з'їзд Рад у Харкові, і донецько-криворізьку республіку. І ми добре знаємо, чим усе це закінчилося.

Отже, хід останніх президентських виборів висвітлив низку доленосних для українського суспільства особливостей і, водночас, проблем.

Він засвідчив, слід іще раз підкреслити, найперше - пробудження української нації. По-друге - повноцінне становлення (незалежно від етнічної, майнової чи конфесійної приналежності) українського громадянина, котрий цілком свідомо, обдумано й відповідально поставився до свого соціокультурного вибору, вибору майбутнього України як свого персонального вибору. Відтак, зроблено вагомий крок у процесі становлення української нації і українського громадянського суспільства.

Отже, хід виборів засвідчив наявність низки антропокультурних та соціокультурних проблем. Особливо важливо, що різке розмежування, розкол електоральних уподобань в Україні вперше відбувся не на основі політичного поділу на представників багатих і бідних, підприємців і найманих працівників тощо, а на основі соціокультурних уподобань та спрямованості, на основі цивілізаційного вибору: європейського чи євразійського. І усе було б добре, нічого б не насторожувало, якби не одна обставина.

За дивною, на перший погляд, але, з іншого боку, дуже прозорою і зрозумілою обставиною цей вибір, цей поділ електоральних уподобань географічно збігся в Україні із поділом жителів України на україномовних українців і російськомовних громадян України - жителів великих міст південного Сходу України.

На цій обставині, на існуванні в Україні поряд з етнічними росіянами великого, кількамільйонного прошарку так званих російськомовних українців, слід зупинитися окремо, бо саме ця обставина може визначальним чином вплинути на нинішній і майбутній соціокультурний вибір України, визначити її майбутнє.

Держава Україна може відбутися лише тоді, коли остаточно, у повному обсязі складуться українська етнічна нація і, відповідно, громадянське суспільство України. А останнє, себто суспільство громадян України, може скластися лише як результат формування української політичної нації, не якоїсь абстрактної політичної нації на теренах держави України, а саме - української політичної нації. Звісна річ, що поняття української політичної нації не ділить громадян на українців і не-українців (усі є громадянами України, як власне етнічні українці, так і представники інших національностей).

Проте є абсолютно зрозумілим, що без остаточно сформованої, цілісної української нації, тобто без консолідації усіх етнічних українців, котрі повинні ідентифікувати себе як українці і у яких би ствердилося українське світовідчуття, світосприймання та світорозуміння, ні про яку українську політичну націю на теренах України не може бути й мови. Саме етнічні українці складають стрижень, осереддя української політичної нації. На цьому ж осередді тримається й нормально функціонує повноцінне українське громадянське суспільство.

Відтак, якщо із етнічними росіянами ситуація більш-менш зрозуміла: ми можемо лише висловити побажання, щоб вони у цілому рано чи пізно стали належними до української політичної нації, - то цього зовсім не можна сказати про російськомовних етнічних українців, які стали такими в результаті відверто русифікаторської політики в Україні впродовж століть, а особливо за радянських часів. Питання про їх національну самоідентифікацію не підлягає обговоренню - воно повинно бути вирішене із часом абсолютно однозначним чином - через остаточне повернення їх у лоно рідного народу.

Згідно останнього перепису 2001 року в Україні проживає близько 8 мільйонів етнічних росіян, близько 3 млн. представників інших національностей і близько 36 млн. етнічних українців.

Оці 36 млн. етнічних українців діляться на дві нерівні частини. Одна із них - україномовна більшість, понад 25 млн. осіб, котра ідентифікує себе як українців. І друга - так звані російськомовні етнічні українці. Хто вони, яка їхня національна самоідентифікація, їхня національна свідомість, їх світовідчуття та світорозуміння - ось корінь проблеми. Їхня поведінка саме як громадян України є непрогнозованою, непередбачуваною, не зорієнтованою на європейські цінності, а на цінності й культуру євразійську, є "совковою", є проросійською, не сповна українською - у кращому випадку. У результаті такої несформованості в остаточному вигляді української нації, а, відтак, цілісного українського громадянського суспільства, що активно, надзвичайно активно й цілеспрямовано використовували Донбаські олігархи та їхня владна обслуга, в Україні відбувся спалах сепаратистських настроїв у південно-східному регіоні, а, відтак, проблемним залишається майбутнє України як цілісної держави у межах її етнічної території, визнаних міжнародною спільнотою. Це - головний висновок і головна проблема, котра вимагає до себе найпильнішої уваги і щоденної, розрахованої не на одне десятиліття роботи. Роботи як політичної та інтелектуальної еліти, так і усього громадянського суспільства. І тут без постійно діючого громадського дискурсу ніяк не обійтися.

Ця повсякденна, наполеглива робота (а іншої, як засвідчують події, бути не може) і цей постійно діючий суспільний дискурс є єдиною запорукою збереження і створення майбутнього української держави як дійсно української.

Відтак про низку тих проблем, котрі потрібно колективно промислювати, обговорювати (на усіх рівнях: і політичної та інтелектуальної еліти, і на рівні громадянського дискурсу) і які вимагають свого, мабуть, розтягнутого у часі на роки й десятиліття, але усе ж розв'язання. Проблеми накопичувалися роками і десятиліттями, отже, й осмислювати, обговорювати і розв'язувати їх можливо теж впродовж тривалого часу. Вихідна позиція розв'язання проблем - територіальне питання у стосунках України та Росії. Це питання було остаточно розв'язане і закріплене системою міжнародних договорів. Але зараз воно - під маркою ідеї федералізації - почало мусуватися знову. Одночасно почало зачіпатися закріплене у Конституції питання про державну мову України та її статус як державної.

Наша позиція проста і незмінна - в Україні немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських (про кримських татар не будемо довго говорити, бо є головне: Україна як суверенна, незалежна держава, дозволила цьому 300-тисячному народові повернутися у Крим і економічно та юридично сприяє їх облаштуванню).

Отже, немає нічиїх інших етнічних територій, окрім українських. Немає їх і в Харківській, Донецькій, Луганській, Одеській та інших областях, де споконвічно проживають саме етнічні українці (за виключенням великих міст, котрі мають змішане населення і були цілеспрямовано заселені у радянські часи росіянами).

Не має Україна також територіальних претензій до Росії, хоча Стародубщина у Брянщині, частина Курської, Білгородської, Воронезької, Ростовської області, а також Кубань є етнічно українськими територіями.

Не вимагає Україна у Росії також відшкодування за розкуркулювання українських селян та їх масову депортацію з України у 20-30-ті і 40-ві роки, за штучно зорганізований в Україні голодомор 1932-1933 років із 7-10 млн. прямих, без урахування демографічних наслідків, смертей українських селян, за масові репресії у часи панування російського більшовизму українських робітників, селян та інтелігенції. А також за таке ж масове завезення в Україну у сталінські та й пізніші часи етнічних росіян замість знищених голодоморами 1921-1922 та 1932-1933 років та мільйонів репресованих і розкуркулених українців, котрі були депортовані з України або знищені у сталінських катівнях та концтаборах.

Не вимагає Україна також відшкодування за те, що на момент Переяславської ради нас і росіян було однаково, а зараз нас утричі менше; за те, що українців на теренах України практично стільки ж, скільки було у 1913 році - тоді було 35 мільйонів, зараз - 36 мільйонів (у той час як кількість росіян, що мешкають на території України, із 2 млн. у дореволюційні часи виросла до 8 млн.).

Не вимагаємо ми відшкодування і за фактично російсько-більшовицьку окупацію України у 1920 році, де на той час діяв легітимний і повноцінний український уряд Директорії УНР та за насильницьку мовну та культурну (із церковною - включно) політику зросійщення, котра проводилася віками і особливо активно у радянські часи.

Задля миру і злагоди ми всього цього не вимагаємо, але нічого не забули, усе добре пам'ятаємо.

Проте зараз ми спостерігаємо фактично інспіровані із Москви претензії на споконвічні українські етнічні території антидержавно налаштованих олігархів та їх політичної обслуги на південному Сході України. Як на усе це можна відповісти? Яких заходів ужити? На чому, на яких засадах ці відповіді повинні базуватися? Із чого повинні виходити?

Спочатку про найбільш загальне, засадниче, але яке дехто й до сьогодні не зрозумів або не хоче зрозуміти.

Найперше - в України віднині і довіку вища влада буде одна: українська, не проросійська чи проамериканська, а саме виключно українська, стосовно напрямку, магістральної спрямованості цієї політики.

Друге - соборність України є святе; вона полита кров'ю багатьох поколінь українців упродовж століть, кров'ю мільйонів.

Третє - уся індустріальна міць Півдня та Сходу України не виникла сама по собі, а була створена в результаті колосальних зусиль українців, особливо українського села, була заснована на бідах, стражданнях і крові десятків мільйонів - фактично етнічного геноциду українців у 20-30 роки, та й безпосередньо була зведена із вирішальною участю українців із усіх регіонів. Про це олігархи забули, але якщо буде потрібно, то про це їм нагадають.

Олігархи Південного Сходу України, статки яких були створені відомим чином: через одержання дармових кредитів, за які розраховувалися копійками, через скуповування приватизаційних сертифікатів, штучне банкрутство підприємств та інші подібні способи, повинні усвідомити державотворчу роль великого капіталу і взяти за приклад Терещенка, Ханенка, Симиренка, Галагана. Очевидно, що маєтні люди в будь-якій країні повинні діяти виходячи не тільки з інтересів суто власного бізнесу, але й враховувати стратегічний інтерес держави. Якщо ж олігарх діє проти державного інтересу, особливо збурюючи сепаратизм, то це вже є предметом юрисдикції.

Питання про рівномірне розміщення будівництва нових промислових об'єктів на усій території України також повинно і буде обов'язково вирішене.

Четверте - так само, як статки нинішніх південно-східних олігархів були також значною мірою створеними штучно: через вільні економічні зони, особливу, незрівнянно м'яку податкову політику тощо, - усе це на вищому рівні, рівні Верховної Ради - повинно бути негайно скасоване, щоб усі виробники України перебували в абсолютно однакових умовах і щоб у натхненників та виконавців сепаратизму, ідеї "федералізації" раз і назавжди вибити економічні підмурки цих злочинних зазіхань на українську державу.

На нашу думку, потрібно розглянути й низку інших аспектів матеріальних підстав посягання на суверенітет та територіальну цілісність держави. Зокрема, це стосується викупу пакетів акцій усіх НПЗ, розташованих на території України, щоб ці заводи перестали бути неукраїнськими. Це також стосується комплексної програми розвитку в Україні усіх можливих видів електротранспорту, щоб хоча б поступово зменшувати свою енергетичну залежність від Росії - власної електроенергії вистачає з лишком. Нафтогін "Одеса-Броди" обов'язково повинен працювати у прямому режимі, що радикально зменшує залежність України від російської нафти.

До визначальних завдань слід також віднести завдання посилення ролі, впливу у суспільстві Верховної Ради, посилення не лише законотворчої, але й контролюючої її функції. У цілому ж йдеться, звісна річ, про проведення, рано чи пізно, але обов'язково, конституційної реформи, щоб утвердити дійсно збалансовану систему різних гілок влади.

При цьому слід цілковито заперечити ідею двопалатного парламенту, бо, як бачимо, це є намаганням у інший спосіб протягнути ту ж таку ідею сепаратизму і федералізації України: повторимо, в Україні немає інших етнічних територій, окрім українських. Вона є унітарною державою і це закріплене в Конституції. Відтак, ідея двопалатності за конкретних українських реалій нічого, окрім шкоди, нашому суспільству в сучасних умовах не може принести.

Слід також виокремити та особливо підкреслити наступне: усі права етнічних росіян та інших національних груп, що мешкають в Україні: мовні, освітні, інформаційні (телебачення, преса, книга тощо), - чітко унормовані й законодавчо закріплені.

Зупинимося тепер на комплексі підходів до розв'язання проблеми російськомовних етнічних українців, які повинні бути обов'язково повернуті у лоно рідного народу, його культури, світосприймання та світовідчуття. Це - доконечна потреба.

Перше, на нашу думку, потрібно, і це принципово, виходячи із нового повороту подій, негайно відновити позначку "національність" у паспорті. Надалі необхідна опрацьована на кращих світових аналогах (скажімо, Чехія, Франція, Ізраїль, Польща тощо) послідовна національна політика в Україні. Хай і не одномоментно, а впродовж одного-двох поколінь, потрібно поступово, крок за кроком, подолати той соціокультурний розрив, розходження уподобань та ціннісних орієнтацій українських громадян, котрий спостерігається і який, мабуть, у результаті абсолютно недолугої державної політики із цього питання, ще й поглибився за роки незалежності.

Навчатися тут потрібно, як не дивно, і у тієї ж таки Росії, в усіх напрямках.

А почати треба із серця та душі, із тих же українських хітів, української поп-музики. Треба заполонити усі українські обшири справжньою українською піснею, такою піснею, яка б захоплювала усіх, від молоді до людей середніх років: і на дискотеках, і на вечірках у трудових колективах, і на сімейних урочистостях. Це - завдання завдань, бо саме із цього починається дорога до адекватного українського світовідчуття. Згадаймо хоча б пісні Володимира Івасюка.

До речі, у листопаді 2004 року навіть Міністерство інформації Білорусі(!) зобов'язало усі білоруські радіостанції три чверті ефіру присвячувати вітчизняній пісні.

Відповідно, потрібно радикально переробити увесь загальноукраїнський теле- і радіопростір. До найвіддаленіших закутків Луганщини повинні щодня доходити справжні шедеври українського мистецтва, театру, кіно, документалістики, розважальних та освітніх передач, багатобарвних, але цілеспрямованих інформаційних каналів. А окрім цього, українські дубляжі світової класики. І на це не можна шкодувати ніяких грошей. Так само йдеться і про постійні гастролі саме у містах Півдня і Сходу України усіх можливих українських театрів, труп, опери, оркестрів, філармоній, ансамблів і гуртів тощо. Це повинно відбуватися безперервно і щодня.

Зрозуміло, що до цього безпосередньо прилягає розв'язання низки питань українського інформаційного поля. Йдеться про відслідковування по суті, обстоювання саме українського світобачення радіо- і, особливо, телепередач, і про недопустимість існування в Україні ніякої іншої вітчизняної преси, окрім тієї, котра обстоює українські національні інтереси.

Надзвичайно болючим є питання української книжки, вихід якої за роки незалежності зменшився на порядок. Переконаний, що це була свідома політика попередньої влади, у тому числі через податковий тиск. Тому треба відновити низьку ціну на українську книжку, системою достатніх пільг зробити її максимум конкурентоздатною, а у підсумку впровадження цих заходів, дешевшою за іноземну літературу.

Повинна також бути обов'язково, у законодавчому плані, відновлена державна система книгорозповсюдження. Українська книжка - і вітчизняних авторів, і перекладна - повинна бути максимально доступною, у всіх без винятку регіонах.

Далі, це кіновиробництво - потрібне окреме політичне рішення про його фінансування. Але фінансування не будь-якого кіно, а того, де була б відображена уся складність, проблемність, але й цікавість, різноколірність життя сучасної української пересічної людини, щоб це кіно хотілося дивитися. Тобто, треба відновити масове українське кіно.

Йдеться також про цільову комплектацію бібліотек Східного і Південного регіонів українською (авторською і перекладною) книжкою, і про аудіо- та відеопродукцію, і про електронні носії.

Особливої державної опіки потребує також і український сектор Інтернету. Сьогодні він розбудовується хаотично, в основному незначними силами громадських організацій, діаспори, окремих ентузіастів, а також бізнес-структурами (прайси, сайти, портали). А тут потрібна системна державна робота.

Тобто якщо говорити у цілому, потрібно, щоб абсолютно необхідний процес становлення повноцінної національної самоідентифікації російськомовних етнічних українців південного Сходу України проходив не лише результативно, але й був пов'язаним із задоволенням, котре вони б отримали від залучення до усього обширу високої і масової української культури, був передовсім пов'язаним із приємними емоціями.

Далі, така вагома складова національної самоідентифікації, як історична пам'ять. Що для людини значить історія, історія її народу - така й вона сама. Тому історичне виховання є багатоаспектним вихованням: і через освітній процес, і через телебачення, радіо і кіно, і через видання масовими накладами (а, отже, і доступними за ціною) книжок із світової і української історії, починаючи із книжок про Трипільську культуру є (надзвичайна вагома складова формування громадянина сучасної української держави). Недаремно ж із наших голів та душ витравлювали десятиліттями й століттями хоча б згадку про запорожців, про Українську революцію 1917-1920 років чи про голодомор. Усе це, зрозуміло, повинно бути доступним - на державному рівні - жителям південного Сходу України.

Ну і, нарешті, про мовне питання (бо ж питання про подвійне громадянство - це просто абсурд).

Враховуючи нагальну потребу у майбутньому повернення російськомовним етнічним українцям Південного Сходу України національної ідентичності, щоб уникнути надалі будь-яких сепаратистських настроїв, потрібно поступово, дрібними кроками, але неухильно навертати їх до української мови. Найперспективніший шлях при цьому - це поступове переведення на всій території України вищої школи, технікумів, ліцеїв, гімназій в українську мову викладання у як мінімум суворій відповідності до кількості етнічно неросійського. Не можна відмовляти неетнічним українцям в їх праві одержати освіту українською мовою.

Із цим, із можливістю одержання освіти, звичайно ж, завжди пов'язана і можливість професійного просування та перспектив життєвого облаштування. Відповідно, це буде не останнім приводом для батьків задуматися про майбутнє своїх дітей.

Ясно, що це робиться не за рік, але у ситуації, яка висвітилася останнім часом, це повинно стати послідовною і наполегливо довготривалою державною політикою України, якщо вона хоче уникнути у майбутньому нових колізій та потрясінь на цьому ґрунті.

Далі, сумно про це говорити, але набагато більш уважними, прискіпливими та принциповими повинні стати і стосунки української держави та церкви, оскільки одна із них показала себе як відверто антиукраїнська. У підході до цього питання ніколи не слід забувати про те, на що у 1654 році купився Б.Хмельницький. Основною мотиваційною підставою підписання союзницької угоди між Гетьманською Україною та Московським царством була цілковита переконаність у спільності православної віри. Але якраз віра у двох народів була абсолютно різноспрямованою. У нас вона була заснована на прагненні волі, суверенності власного народу і особистості, пошуку свого шляху до вищих істин, у них же віра завжди була заснована на єдиному й непохитному переконанні: Москва - третій Рим, а четвертому не бувати, - із усіма відповідними соціокультурними наслідками, котрі характерні для деспотичного суспільного устрою.

Насамкінець, іще кілька слів про проблему, визначальну для по-сучасному раціонально об лаштованої будови буття, тісно пов'язаної із її гуманістичною спрямованістю та реалізацією ідеї свободи. Ідеться передусім про проблему людської гідності. Але чиєї гідності? У цьому корінь проблеми.

Нині дуже модною стала ідея еліти та мас. І чомусь дуже настійливо акцентуються конкретно-історично зумовлені думки Ортеги-і-Гассета про негативність омасовлення, які беруться абсолютно поза українським культурно-історичним контекстом. А для української історії іще із давніх часів, впродовж віків якраз і є характерним, що людська гідність, особисте самоствердження були надбанням, та і вважалися притаманними лише еліті, то своїй, то іноземній, а то і тій і іншій. Що і було, зокрема, основною причиною поразки першої спроби українства відродитися - поразки національно-визвольної боротьби доби козаччини. Козацька старшина та полковники ХVІІ-ХVІІІ сторіч у масі своїй із наполегливістю, гідною кращого застосування, дбали передовсім про одне - про особисте збагачення, примноження маєтності, щоб бути панами не гірше за польських чи російських. Саме цим вони і відвернули від української справи решту загалу, якій нічого іншого не лишалося, як дбати виключно про свій партикулярний інтерес, зрештою - просто про виживання.

Але не треба забувати, що найбільший підйом українського руху в усіх його складових, який відбувся у перші три десятиліття минулого сторіччя, був пов'язаний із величезним прагненням до обстоювання своїх корінних інтересів саме пересічним українцем, прагненням до особистісного самоствердження саме його. Отут і постала вперше цілком зримо, в усіх своїх проявах українська ідея, яка стверджувалася саме тому, що це була ідея не елітарна, а ідея особистісна, ідея кожного середньостатистичного українського громадянина. Так людська гідність дійсно є непересічною, нічим не замінимою цінністю, але не вибраних, а усіх і кожного зокрема.

Так було тоді, на початку минулого сторіччя, і так є нині, якщо ми дійсно хочемо, щоб українська ідея реалізувалася за наших, інших, але таких же, як і тоді, непростих обставин. А ще: неможливі як ніякі антропокультурні зрушення, так і ніяке покращення соціокультурного облаштування буття, якщо пересічний українець і надалі буде займатися виключно особистісним розв'язанням своїх персональних проблем. Якщо в ньому знову затухне бажання, пробуджене на Майдані Незалежності, прагнення самоствердження, суспільної самореалізації, активного обстоювання своїх визначальних на даний час потреб, прав та інтересів.