Наукові основи інноваційної моделі освітньої системи держави і регіону

2

Наукові основи інноваційної моделі освітньої системи держави і регіону

кандидат наук з державного управління,

доцент кафедри інноваційного менеджменту і

управління проектами

Донецької державної академії управління

Володимир Гамаюнов

Соціально-економічні реформи в Україні спрямовані на відновлення об'єктивних механізмів саморегуляції суспільства - правових, економічних, соціально-психологічних, культурологічних тощо. Системний характер трансформаційних процесів закономірно вимагає і системного підходу до розв'язання існуючих і майбутніх проблем освітньої галузі.

Такий підхід, у свою чергу, вимагає не тільки усвідомлення структурної повноти соціально-економічного комплексу, до якого входить освіта, але й врахування пріоритетності та послідовності його складових у стратегічному і локальному вимірах. Це стосується інтегральної за своєю суттю проблематики "держава - економіка - освіта - управління", що має вирішальне значення для успішної модернізації освіти.

Удосконалювання управління освітньою галуззю є сьогодні чи не єдиним реальним резервом сучасної української освіти, яка, не вимагаючи значних матеріальних вкладень, здатна радикально поліпшити ситуацію в цій галузі шляхом оптимізації діяльності всіх її підсистем і компонентів.

Незважаючи на значну кількість публікацій з окремих питань управління навчанням і його менеджменту у сучасних умовах і ряд великих узагальнюючих робіт у цій галузі (В. Бондар, І. Зязун, В. Кремінь, В. Луговий, П. Симонов, Н. Протасова та ін.), проблеми створення економічних умов для якісного навчання і підвищення результативності освіти в цілому та управління формуванням навчального середовища в навчальній групі належать до числа найменш розроблених у державно-управлінській науці та в українській педагогіці.

Мета статті. Дослідити еволюцію і новий зміст об'єкту управління - освітньої системи країни і регіону з урахуванням об'єктивних тенденцій її розвитку.

Освіта, як і будь-який бізнес, складається з двох частин: суб'єкта управління та об'єкта управління, або бізнес-процесів верхнього і нижнього рівня. Діяльність суб'єкта управління - міністерства освіти або управління освіти облдержадміністрації - буде тим успішнішою, чим адекватніше він усвідомлює зміни, що відбуваються в об'єкті управління, чим адекватніше керує цими змінами.

Якої ж зміни об'єкта управління - освітнього комплексу країни - вимагають удосконалювання державного управління цією стратегічною галуззю національного господарства?

Соціально-економічна природа освітнього комплексу багато в чому визначається специфікою знань як ресурсу (а в ринкових умовах і як товару). Перетворення інформації на знання, її якісна обробка і переробка відбуваються в процесі наукових досліджень і освітнього процесу. Як правило, зазначені перетворення здійснюються в структурних підрозділах (системах) освітнього комплексу (у першу чергу в шкільних класах, студентських групах, навчальних групах слухачів, курсантів і т.п.). Продаючи освітню послугу, сутність якої полягає в передачі знань новим індивідуумам, освітня установа має можливість необмежене число разів здійснювати цей акт купівлі-продажу. Обмеження полягають лише в кількості потенційних споживачів, але не в самому обсязі знань, тобто продукт діяльності освітнього комплексу практично безмежний.

На ринку освітніх послуг в останні роки з'явилося чимало навчальних і консультаційних центрів. Багато з них не відповідають вимогам підприємницьких структур, а навчальні програми не відповідають акредитаційним вимогам. Соціологічні опитування серед підприємців свідчать, що більш як 40 % з них ремствують на якість підготовки фахівців для сфери підприємництва в державних навчальних закладах. Ринок освітніх послуг з бізнес-освіти залишається поза увагою держави.

Важливість підтримки недержавних навчальних центрів визначається тим, що вони стали дуже помітним явищем у системі освіти і реалізують право громадян на свободу вибору навчального закладу й освітніх програм. Змінюється мотивація кадрів, усе більша кількість слухачів навчається, виходячи зі своїх життєвих потреб. Це характерно для безробітних. Негативний фактор - відсутність у підприємств, ділових структур коштів на перепідготовку кадрів, скорочення освітньої мобільності.

Недоліки в сучасній освіті, у першу чергу у навчанні, мають першопричину - відсутність сучасної теорії управління навчанням (теорії управління "збільшенням знань"). Механізми саморозвитку і ринкового регулювання освітньої діяльності, процеси демократизації і гуманізації освіти ускладнюють галузеве управління нею, бо тут переважає частка державної власності і реалізується конституційне право громадян на здобуття освіти. У сферу освіти сьогодні залучені величезні людські, фінансові і матеріально-технічні ресурси.

Але інвестиційну привабливість освітнього комплексу в ринковій економіці визначають не стільки кількісні зміни в ньому, скільки якісні. Система освіти може ефективно функціонувати, коли поліпшуються якісні показники роботи і насамперед підвищується якість освіти та навчання.

Відповідно до змін, що відбуваються в Україні, в регіонах поновлюється структура і зміст освіти. Змінюються її роль і соціальні функції - вони усе більше переміщуються з обслуговування інтересів держави на задоволення потреб особистості, соціальних груп, суспільства.

Зміна ролі держави в організації, плануванні, контролі освітньої діяльності, поява великої кількості недержавних освітніх установ, а також орієнтування державних навчальних закладів на ринок стимулюють потреби в розвитку мережі організацій, що могли б надавати на загальнодоступній, у тому числі платній, основі освітні послуги. З'являється якісно новий сегмент у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів, що забезпечує регіони України освітніми послугами в бізнес-освіті.

Ще одна особливість знань також тісно пов'язана з освітнім комплексом, точніше, з педагогічною працею, що виступає основним способом передачі знань в освітніх установах індустріального суспільства. Особливість педагогічного процесу полягає в тому, що його результат залежить не тільки від педагога, але й від учня, від праці учня, від навчальної праці (яка, на думку ЮНЕСКО, повинна буде в перспективі оплачуватися, як і будь-які інші види праці). Між витратами знань "на вході" педагогічного процесу й обсягом знань "на виході" немає однозначної економічної відповідності. Відносини з тими, хто навчається, повинні базуватися на інших принципах, тому що вони є суб'єктами освітнього процесу [1]. В освітньому комплексі здійснюється розширене відтворення знань. Крім того, у наукових його структурах виробляються більша частина нового обсягу знань і значна частина нових фундаментальних знань, що виступають основою подальших прикладних досліджень і створення нових технологій.

Тому традиційне визначення системи освіти як мережі (тобто сукупності) освітніх установ уже застаріло і не відбиває істотних змін, що відбуваються в ній.

В умовах інформаційного постіндустріального суспільства і значного підвищення ролі знань різні системи освіти країни варто розглядати як єдиний поліфункціональний освітній комплекс, що виконує цілий ряд найважливіших функцій: забезпечення різних галузей економіки кваліфікованими кадрами, створення нових технологій, проведення наукових досліджень [2;4].

Освітня діяльність пронизує все сучасне суспільство і тісно пов'язана з будь-якою сферою діяльності людини, з тією чи іншою галуззю економіки. Тому досить важко визначити, де закінчується вплив освітнього комплексу, керованого державою, на поступальні процеси в країні.

Якщо в індустріальному суспільстві питання про природу багатства досить вивчені, то процеси нематеріального виробництва, що є основними в інформаційному постіндустріальному суспільстві, ще мало досліджені. Головним фактором приросту суспільного багатства в інформаційному суспільстві є збільшення накопиченого обсягу знань.

Знання завдяки своєму впливу на суспільство й економіку стає основним фактором виробництва. Традиційні фактори - природні ресурси, робоча сила, капітал - мають другорядне значення. Дослідження відносин людей з приводу збільшення знань стає найважливішим предметом державно-управлінської теорії.

Засвоєння знань людиною, що призводить до росту людського капіталу, здійснюється в основному в освітньому комплексі (куди входять і системи внутріфірмового навчання, проведення наукових досліджень у корпораціях). Результатом діяльності освітнього комплексу є новий обсяг знань - додатковий продукт економіки знань. У цьому полягає соціально-економічна сутність освітнього комплексу в інформаційному постіндустріальному суспільстві, що лежить в основі інноваційної моделі економіки освіти (рис.1).

Рис.1.Освітній комплекс країни як об'єкт управління, де:

ОК - освітній комплекс країни,

ОС - державна освітня система (крім неї, до комплексу входять і бізнес-освіта, і релігійна освіта тощо),

ПС - педагогічні системи (навчальні заклади усіх видів),

ДС- дидактичні системи (навчальні групи тощо).

Розуміння змін соціально-економічної природи освітньої галузі особливо актуальне зараз, коли Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України, визначила шляхи розвитку освітнього комплексу в режимі сталого розвитку, поставила завдання пошуку і використання ефективних механізмів управління освітою [5].

Менеджмент, як ефективний вид керівництва бізнесом, добре зарекомендував себе в ринковій економіці. Освітній комплекс нерозривно пов'язаний з системою ринкових економічних відносин країни через фінансово-господарський механізм взаємин із самостійними господарськими суб'єктами на ринках ресурсів. Державне управління поступово починає використовувати менеджмент і для поліпшення управління освітньою галуззю. От чому вже сформувався і в Україні освітній та педагогічний менеджмент.

Основне завдання державного управління освітою - підвищення соціально-економічної ефективності функціонування освітнього комплексу в постіндустріальному інформаційному суспільстві і пошук шляхів збільшення темпів приросту обсягів знань та оптимізація їхнього використання.

Системний підхід до державного управління освітнім комплексом країни дає можливість розкрити зміст основних складових освітніх, педагогічних і дидактичних систем. Це необхідно для визначення змістовно-цільового алгоритму державної політики, освітньої стратегії, а також для інтерпретації конкретних модулів, що мають педагогічне і дидактичне навантаження.

Важливо бачити при цьому місце освіти в гуманітарному комлексі регіону (рис.2). Гуманітарний комплекс регіону є сукупністю невиробничих, соціально орієнтованих систем, що в процесі взаємодії та взаємодоповнення один одного забезпечують надання послуг освіти, охорони здоров'я тощо. Це поняття більш широке, ніж "соціальний комплекс" і більш повне, тому що характеризує мету реформ, орієнтацію на загальнолюдські цінності і конкретну особистість [3].

Таким чином, зміни соціально-економічної природи освітнього комплексу країни обумовлюють необхідність перегляду не тільки технологій освіти. Необхідне формування економічної теорії освіти й освітнього права як самостійних галузей економічної і правової наук. Необхідний розвиток теорії управління освітньою галуззю (у рамках теорії державного управління), усіма її системами, підсистемами і компонентами. Міністерство освіти і науки України могло б стати ініціатором та замовником комплексних наукових розробок з цієї проблематики.

Рис. 2. Гуманітарний комплекс регіону

Одним з важливих завдань державної освітньої політики стає створення стійких передумов для зближення правових і організаційно-економічних умов діяльності державних та недержавних освітніх установ у розширенні масштабу і поліпшенні якості ділової освіти в регіонах країни.

В міру вивільнення особистої і суспільної ініціативи, створення нових економічних відносин, формування ринку освітніх послуг громадськість, роботодавці, учні та студенти зобов'язані брати на себе значну частку обов'язків у справі освіти. Розширюється діапазон державної, приватної і суспільної підтримки навчальних закладів.

Висновки

Світ навколо нас змінюється з великою швидкістю, характер змін стає незворотним, трансформуються уявлення людей, їхнє сприйняття світу, а отже, і характер їхніх очікувань, потреб, цілей. Нові цілі можуть бути реалізовані тільки через нові підходи до соціального управління, частиною якого є управління освітою, яка повинна стати медіатором, активно включеним у процес формування зворотних зв'язків із навколишнім середовищем, необхідних людству для виживання.

Людство більше не в змозі йти шляхом проб і помилок. Напрошується природний висновок: щось негаразд з процесом передачі мемофонду (масиву інформації, переданої позагенетичним шляхом).

У сформованій ситуації (навколишнє середовище незворотно змінене, йде біологічна еволюція людства, викликана цими змінами) ми можемо вплинути тільки на механізм еволюції мемофонду. Таким чином, людство просто змушене переглянути структуру свого споживання: значна частка ресурсів повин-на бути спрямована на передачу культурної інформації, тобто в сферу освіти.

Необхідно докорінно переглянути ставлення до освіти (як способу передачі мемофонду): це не тільки відтворення трудових ресурсів, але й насамперед збереження людського виду. Таким чином, у стратегічних планах будь-якої великої компанії, регіону повинна відображатися необхідність постійного збільшення коштів, що виділяються на освітні цілі.

Значне поширення таких стратегій у діловій практиці може забезпечити відповідна податкова політика держави. Необхідно вишукати можливість витрачати на освітню діяльність не 5% ВВП, а набагато більше.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Батченко Л.В., Гамаюнов В.Г., Поважный С.Ф. Менеджмент в образовании. - Харьков: Основа, 1998. - 598 с.

2. Вифлеемский А.. Роль образовательного комплекса в постиндустриальном обществе / Высшее образование России. - 2002. - №7. - С.115 - 121.

3. Лобас В.М. Аналіз сучасного стану теоретичних досліджень реформування гуманітарної сфери // Серія "Державне управління". - Т.3. - Вип.10. - Донецьк: ДонДАУ, 2002. - С.231-235.

4. Луговий В.І. Управління освітою / Навчальний посібник для слухачів, аспірантів, докторантів спеціальності "Держуправління". - К., 1997. - 302 с.

5. Маригодов В.К., Слободянюк А.А., Козлакова Г.О. Освітня система як технологічний комплекс. Проблеми освіти: Наук.-метод. зб./ кол. авт. - К.: Наук.-метод. центр вищої освіти. - 2000. - Вип.22. - 224 с.

6. Національна доктрина розвитку освіти України. Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року 347/ 2002.