Гендерна політика в Україні: стан, розвиток та перспективи

У статті проаналізована гендерна політика в Україні, її вплив на соціальні, культурні та державотворчі процеси.

В умовах становлення та розвитку нової незалежної суверенної демократичної української держави перед українським суспільством постає ряд важливих проблем, які потребують переосмислення багатьох традиційних схем, що в сучасних реаліях є неактуальними. Одна з таких проблем - забезпечення рівних прав і свобод громадян України та ліквідація усіх форм дискримінації за будь-якими ознаками, в тому числі і за ознакою статі, що є важливою умовою розбудови нової демократичної держави. Нерівність чоловіків і жінок є однією з найдавніших проблем людства і, на жаль, існує вона й в Україні. Так уже історично склалося, що жінка у суспільному та громадському житті обмежена певними рамками дому, сім'ї та родини, тому будь-яка інша діяльність для неї є майже недоступною.

Сьогодні включення жінок у площину історичних досліджень, вивчення гендерних аспектів історії українського народу переживає нове піднесення, однак цей напрям ще не здобув належного визнання в науковій площині. Проблемами жіночого руху та гендерної політики, що стала однією з домінуючих у сучасному суспільстві займаються як зарубіжні, так і вітчизняні науковці. Про становище жінки в суспільстві загалом та в політичному житті держави зокрема йдеться у дослідженнях таких зарубіжних вчених як: Р. Столпер, Г. Рабін, А. Річ та інші. Аналізували традиційну чоловічу культуру та місце жінки в ній - С. де Бовта, Н. Ходоров, С. Волбі, К. Мілет та С. Файерстоун. Психологічні відмінності між чоловіком і жінкою досліджували Д. Мітчел, Ж. Грієр, К. Хорні, Ж. Левер, В. Вулф. Проблему ролі жінки в суспільно-політичному житті вивчали А. Графф, Д. Нейджел, М. Масов, К. Гіліган, К. де Пізан.

На основі досліджень західних вчених, українські дослідники створили певні напрацювання і теоретичну базу для вирішення таких проблем, як: “жінка і суспільство" та “жінка і політика” [l: 251]. Різні аспекти даної проблематики досліджували М. Богачевська, О. Стяжкіна, Л. Смоляр, С. Павличко, М. Рубчак, О. Забужко, Г. Ткаченко, Б. Кравченко. Відомі дослідження пошуку жінками шляхів входження в політику таких науковців як: О. Кісь, Н. Олійник, І. Грабовська, І. Клименко та багато інших. Однак, варто зазначити, що чимало аспектів дослідження жіночого начала в Україні залишаються недослідженими в українській історичній думці та історіографії, тому виникає потреба глибокого аналізу у даній площині. З огляду на це актуальність дослідження даної теми не викликає сумніву, адже жінки, як члени соціуму своєю активною життєвою позицією покликані долучитись до державотворчих процесів, а історичний досвід показує, що українське жіноцтво завжди відігравало конструктивну роль в історії свого народу.

Формування гендерної політики має свою історію. У 80-х роках жінки з усього світу започаткували активний міжнародний рух за права жінок, який виявився продуктивним, оскільки держави вперше в історії виявили підтримку захисту прав жінок і визнали його своїм “високопріоритетним завданням”. Однак незважаючи на багатообіцяючі зміни в міжнародному праві та практиці, жінки з усього світу ще стикаються з повсякденною реальністю. Крім того, їм часто бракує засобів та знань, необхідних для використання системи прав людини, для боротьби проти зловживань. Чимало жінок не знають про жіночий рух або сприймають його як щось абстрактне, що їх не стосується. Хоча, варто зазначити, що активна діяльність різноманітних жіночих об'єднань та організацій протягом останнього десятиліття зробила права жінок більш окресленими, тепер завдання світового жіноцтва полягає у тому, щоб зробити їх більш досяжними.

Гендер - соціокультурна категорія та колективні уявлення, завдяки яким біологічні відмінності статей переводяться на мову соціальної та культурної диференціації. Поняття гендер походить від грецького “генос” - походження, матеріальний носій спадковості, той, що народжує. Термін “гендер" введено в соціальні науки Енн Оклей в 70-ті роки XX століття. Гендер має соціальний та правовий аспект. Основою правового статусу особистості є її фактичний соціальний статус, тобто реальний стан людини в суспільстві. Право вводить цей стан в законодавчі рамки. В соціальному відношенні статус являє собою певну систему соціальних можливостей людини.

Кінець другого тисячоліття знаменний для України вибором гендерного вектору розвитку. У відповідності з зобов'язаннями, вона підтримує гендерні стратегії ООН, Ради Європи і світового співтовариства [2: 236]. Верховна Рада України, керуючись Загальною декларацією прав людини, Конвенцією про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованими Україною міжнародними договорами про права та свободи особистості, підсумковими документами IV Всесвітньої конференції із становища жінок “Дії в інтересах рівності, розвитку та миру” (Пекін, 1995) і постановою Верховної Ради України від 12 липня 1995 року “Про рекомендації учасників парламентських слухань щодо реалізації в Україні Конвенції ООН “Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок", надаючи особливого значення ролі сім'ї та жінок у політичному, економічному, соціальному, історичному і культурному розвитку України, прагнучи поліпшення демографічної ситуації, забезпечення реалізації сім'єю своїх функцій, а також створення правових та суспільно-економічних умов для поліпшення становища жінок, підвищення їх ролі у суспільстві, найповнішого розкриття їх інтелектуальних, духовних і творчих можливостей, 5 березня 1999 року постановою № 475-XVI прийняла Декларацію про загальні засади державної політики України щодо сім'ї та жінок. Держава взяла на себе обов'язки перш за все забезпечити рівні права і можливості жінкам і чоловікам відповідно до основних прав та свобод людини, вирішити інші принципові проблеми, пов'язані з ліквідацією всіх форм дискримінації щодо жінок [3: 11-12]. Однак, одного декларування боротьби з дискримінацією недостатньо, процес стримує і відсутність закону, що забезпечує гендерну рівність: проект Закону про державне забезпечення рівних прав і можливостей чоловіків і жінок, що просувається Ініціативною гендерною групою при Верховній Раді і був підтриманий учасниками Всеукраїнської національної конференції в Судаку 1999 року, повернутий Верховною Радою на доопрацювання і поки не прийнятий, а отже немає законодавчих гарантій гендерної рівноправності і державного механізму її забезпечення. Важливою проблемою гальмування даного процесу є також стереотипи, які склалися в суспільстві про те, що жінка і влада несполучні.

Факт обмеженого доступу жінки до влади стримує можливі подальші соціальні переміни. Їх гальмує також недостатня інформованість і нерозуміння гендерних питань членами суспільства. Тому для подолання цієї проблеми слід почати роботу по руйнації таких стереотипів, адже відсутність жінок у владі не сприяє здійсненню ідеї розвитку самого суспільства [4: 6]. Влада і жінка повинні мати перспективу в мінливому світі; жінки не повинні бути витіснені з влади лише тому, що суспільство хворіє на стару, але виліковну хворобу - патріархальну модель побудови суспільства. У сучасному житті ми відкидаємо жіночий розум, талант і освіту, чим обкрадаємо самі себе, адже жінки легше йдуть на компроміс, ініціативніші ніж чоловіки, більш комунікабельні і гнучкі в спілкуванні. Саме такі риси сприяють успішному вирішенню будь-яких питань [5: 240].

Зазначимо, що у розбудові громадянського суспільства в Україні вагома роль належить жінкам, які становлять більше половини сукупної робочої сили в державі. Чотири п'ятих жінок у працездатному віці належать до економічно активного населення, майже половина з них мають вищу та середню-спеціальну освіту (серед чоловіків цей показник становить 35%). Жінки займають значну питому вагу серед тих, хто становить основу середнього класу. У 2003 p. майже 68% жінок нараховувалось серед представників малого і середнього бізнесу, дві третини - у складі фермерів, майже 70% - спеціалістів середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Жінки роблять значні кроки у зміцненні своїх позицій у державному житті. В Україні існують об'єктивні умови для розвитку демократії саме через активізацію жіночого руху, жіночої самосвідомості. За короткий час виникла чимала кількість жіночих неурядових організацій, що діють у різноманітних сферах громадського життя країни, хоча більшість із них найчастіше за все працює в соціальній сфері та у добродійності і майже не впливають на політичне життя держави. Це ще раз доводить, що місце жінки у владі в сучасному українському суспільстві ще досить незначне.

Це пояснюється в першу чергу відсутністю впливової політичної “жіночої партії” із чітко продуманою програмою. Гальмує реалізацію жінки у політичній сфері також відсутність політичної програми, де було б задекларовано гендерну рівність та ідеї подолання гендерних стереотипів. Нажаль спроба створити таку партію не дала на даний час бажаних результатів, оскільки сама необхідність участі жінки у політиці не була підкріплена механізмами та шляхами, через які жінка могла б потрапити у політичну сферу і власноруч будувати майбутню українську державу [6: 115].

"Жіноче питання" у державній політиці досить неоднозначне і викликає багато дискусій, особливо серед чоловіків, які висувають тезу: “політика - не жіноча справа”. У такому випадку варто поставити питання: “яким повинен бути політик прийнятним для українського електорату, якщо цим політиком є жінка"? Зазначимо, що дослідження українських психологів щодо сприйняття політиків, показали дискримінаційне відношення, яке затвердилося в суспільстві до жінки-політика. У поєднанні жінки і політики пересічний виборець акцентує увагу саме на статевих характеристиках, а отже жінка асоціюється із сім'єю в ролі матері, дружини, господині. Тому образ жінки-політика позбавлений виразних рис і не отримує належної підтримки. Загальновідомо, що успіх політика залежить у певній мірі від симпатій виборців до особи кандидата [7: 67-68].

Хоча сьогодні жінка проявляє себе усюди, де раніше неподільно панували чоловіки. З середини 90-х років XX століття жінка упевнено проявляє себе як лідер і активно просувається кар'єрними і професійними сходами. Однак, щоб зайняти відповідне місце у владній структурі українські жінки повинні самі прокладати собі шлях у чоловічому середовищі та опановувати чоловічі професії, адже у сучасних реаліях жінка-політик може покладатися тільки на власні сили та вольовий характер. Досягаючи успіхів в політиці, управлінні, чи в будь-якій іншій сфері діяльності жінка-політик повинна бути впевненою в собі і пам'ятати, що вона займається своєю справою не гірше, ніж чоловіки. В такому випадку слід бути готовою до різноманітних емоцій, як позитивних, так і негативних (частіше негативних) з боку суспільства.

Підсумовуючи вище сказане, варто зазначити, що усунення гендерного дисбалансу в політичних питаннях повинно стати цілеспрямованою політикою держави та консолідованою діяльністю жіночого руху. Встановлення рівноваги у суспільстві між чоловіком і жінкою є важливим завданням XXI століття, зокрема в Україні на сучасному етапі її розвитку. Важливість даного процесу підтверджує досвід високорозвинутих західних держав, які здійснили великий прорив у цьому напрямку. Україна в контексті формування і розвитку державності на демократичних засадах певною мірою переймає такий позитивний досвід, який є необхідним для побудови повноцінного демократичного суспільства та високорозвинутої держави.

Список використаних джерел