Соціологічне дослідження

Соціологічне дослідження

ЗМІСТ

1. Мікро- та макросоціологічні підходи до вивчення суспільства

2. Соціалізація як процес виникнення ідентичності людини й освоєння соціальних ролей. Культурно-антропологічна, психоаналітична, інтеракціоністська, рольова, бихевіористська, когнітивистська моделі соціалізації і їхнє значення для соціології

3. Програма соціологічного дослідження, її основні елементи

Список використаної літератури

1. Мікро- та макросоціологічні підходи до вивчення суспільства

У європейській філософії здавна склалася традиція розглядати соціологічну реальність як зовнішню щодо людини. Вважалося, що суспільство, так само як і природа протистоїть людині й у той чи інший спосіб визначає її поведінку. Підстав для думки достатньо, адже люди засвоюють і набутий попередніми поколіннями спосіб життя. Індивід не має змоги вибирати, де, коли і як йому жити. Він застає певне природне і соціальне середовище і змушений пристосовуватись, адаптуватися до його умов.

Цей процес "входження" в суспільне життя прийнято називати соціалізацією. Сутність його полягає в освоєнні соціальних ролей (наприклад, сина, брата, товариша, студента, пасажира, покупця та ін.) і набутті навичок відповідної ролевої поведінки. Засвоєння і коригування таких навичок стимулюються заохоченням чи осудом з боку оточення, винагородами чи покараннями, тобто шляхом прийнятої в суспільстві системи позитивних та негативних санкцій. Соціалізація починається з раннього дитинства і відбувається впродовж усього життя, оскільки варіанти ролевої поведінки нескінченні.

Отже, людина постійно відчуває свою повну чи принаймні часткову залежність від інших людей або деперсоніфікованих зовнішніх обставин. Вона бачить, що її бажання і прагнення щоразу наштовхуються на певні перешкоди, її можливості в реалізації власної волі в досягненні своєї мети, як правило, обмежені. Вже з дитячого віку вона звикає сприймати навколишній світ людей як жорстко внормований, детермінований звичаєм, законом або чужою волею. Соціальна реальність постає перед нею як щось чуже, непідвладне, не завжди зрозуміле, часто вороже. Тому й не дивно, що в уявленнях європейських філософів людина здебільшого виступала у своїх стосунках із суспільством як пасивна сторона. Акцент робився на залежності, підпорядкованості, безсиллі людей щодо будь-якої соціальної інституції -- держави, церкви, традиції, громадської думки тощо. Суспільство, його цінності та норми вважалися такою самою об'єктивною реальністю, що цілком визначає поведінку індивідів і спільнот, як і навколишнє природне середовище. Цю світоглядну установку успадкували і родоначальники соціології. В той чи інший спосіб поділяли таку орієнтацію в XIX ст. й інші автори класичних соціологічних праць різних шкіл і напрямів незалежно від того, в чому кожен із них вбачав першооснову суспільного буття людей.

Слід зауважити, що визнання об'єктивної залежності людини від дії природних та суспільних чинників не обов'язково свідчить про відсутність у неї певної свободи волі, здатності приймати рішення і діяти згідно з власними намірами, цілями, інтересами. Деякий діапазон варіантів вибору серед наявних можливостей у соціальних суб'єктів, як правило, існує. Індивіди, соціальні групи та спільноти мають змогу більшою чи меншою мірою впливати на умови свого існування, вибирати цілі та засоби досягнення їх, визначати і коригувати стратегію поведінки. Проте саме ця активна, діяльнісна сторона соціального буття людей тривалий час залишалася поза увагою переважної більшості соціологічних шкіл, що було пов'язано з деякими особливостями становлення соціології як самостійної науки.

Перші соціологічні школи, як відомо, виростали не на власному ґрунті і, певна річ, не могли відразу позбутися впливу провідних інтелектуальних традицій свого часу. Цим, зокрема, пояснюється їх схильність до побудови універсальних систем, пошуку "останніх підвалин", "вихідних принципів" тощо. Наслідування пізнавальних стандартів природничих наук, запозичення їхніх понятійних схем зумовили популярність ідей системного бачення суспільства, органічної цілісності його утворень, функціональності організацій та структури їх. Основними категоріями соціологічного аналізу стали такі соціальні об'єкти, як суспільства та спільноти, суспільні стани, класи та верстви, а також інші макрогрупи, виділені за демографічними (стать, вік), поселенськими (місто, село), расовими, етнічними, культурними, економічними та іншими подібними характеристиками.

Взаємозалежність і взаємодія соціальних підсистем та інститутів, їхня роль у самовідтворенні або зміні суспільних систем -- такі головні теми теоретичних розвідок соціологів цієї доби. Саме вони вважалися загальновизнаним предметним полем соціологічної науки. При цьому суб'єктивний аспект соціальних процесів свідомо чи несвідомо виносився за межі цього поля або ж, у кращому разі, опинявся на периферії його. Своєрідний соціологічний "ізоляціонізм", намагання будь-що виокремити свою специфічну предметну галузь створювали атмосферу упередженого ставлення до використання результатів психологічних досліджень, гальмували плідне співробітництво двох суміжних наук.

Тим часом серед гуманітаріїв по той бік океану, щоправда, на іншому ідейному підґрунті -- філософії прагматизму та біхевіористської психології, набули поширення соціально-психологічні дослідження міжособистісного спілкування на рівні малих (зокрема первинних) груп, удосконалювалася техніка експериментального вивчення соціальних механізмів людської поведінки. Вже перші спроби теоретичного осмислення нового досвідного матеріалу дали змогу вийти на незнаний раніше горизонт соціальної реальності -- мікропроцеси людської взаємодії в повсякденному житті. Формування нової галузі знань, згодом названої мікросоціологією, розпочалося в 30-х роках XX ст. і завершилось розмежуванням з традиційною соціологією макропроцесів у 60-ті роки.

Тривала полеміка, що розгорнулася між прихильниками мікро- та макросоціології, точилася в основному навколо методологічних питань: що має вивчати соціологія і в який спосіб. Перші наполягали на тому, що наука повинна виходити лише з даних досвіду, а її теоретичні поняття мають бути обґрунтовані емпірично. Тому єдиною реальністю для соціолога вони визнавали або факти поведінки людей, або прояви їхньої свідомості, які фіксуються в експерименті чи безпосередньому спостереженні. Зрозуміло, що одержати таку емпіричну базу можна, лише працюючи з порівняно невеликими піддослідними групами. Підвищені вимоги ставились і щодо логічної коректності узагальнень та формування теоретичних понять.

Основні концепції мікросоціології викладено в розд. 7 і 8. Тут же для ілюстрації наведемо короткий переказ лише однієї з них -- символічного інтеракціонізму.

Ця концепція виникла як реакція на поширені серед психологів індивідуалістичні концепції особистості, які так чи інакше недооцінювали роль соціальних чинників у розвитку психічних процесів. На противагу їм засновник символічного інтеракціонізму Джордж Герберт Мід та його однодумці з чиказької школи соціологів виходили з того, що становлення людської особистості відбувається виключно в процесі взаємодії з іншими людьми, отже, є процесом соціальним. Сукупність комунікаційних процесів взаємодії конституює і суспільство, і соціального індивіда.

Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини й упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальна взаємодія (інтеракція) при цьому розглядається як така, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул -- реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо).

Зміст або значення, які надаються символам у процесі взаємодії, залежать від попереднього досвіду індивідів, а оскільки цей досвід у кожного індивідуальний, то й взаємодія стає можливою лише за умови узгодженого розуміння учасниками спілкування значень та символів. Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам одне й те саме значення. Мови (усні, писемні, графічні тощо) є надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов люди створили ще безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільне життя, оскільки вони організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства.

Цей безперервний комунікаційний процес, у ході якого індивіди та групи взаємним пристосуванням включаються в узгоджені дії, і є реальним суспільним буттям людини. Саме взаємозалежність людей і необхідність діяти спільно спонукають їх до постійної комунікації зі своїм безпосереднім соціальним оточенням (групою), і лише завдяки такому спілкуванню з часом викристалізовуються певні шаблони групової поведінки, структурні особливості групи, інші соціальні реалії. Отже, доходять висновку прихильники символічного інтеракціонізму, міжосо-бистісна комунікація і є тією справжньою (первинною і єдиною) соціальною реальністю, з дослідження якої слід розпочинати вивчення більш складних суспільних утворень.

Полемізуючи з представниками макросоціології, інтеракціоністи закидали їм оперування невивіреними або "пустими" абстракціями, зокрема поняттями "культура", "соціальна структура", "соціальний розвиток" тощо. Неправомірність наукового використання цих понять інтеракціоністи вбачали в тому, що їм надається значення реалій, які нібито існують поза поведінкою конкретних людей та ще й здебільшого розглядаються як визначальні чинники ("причини") цієї поведінки. Насправді ж, заявляють інтеракціоністи, в культурі групи не слід вбачати щось ззовні нав'язане людям, її треба розглядати як акумуляцію усталених зразків відповідної поведінки, які. виникають у комунікації і зміцнюються в процесі спільної взаємодії людей. Такою ж мірою і соціальну структуру групи доцільно сприймати просто як результат стабілізації процесів міжособистісного спілкування її членів.

Наведені приклади розмежування соціологічних концепцій макро- та мікроріннів засвідчують, що йдеться про різне "бачення" однієї й тієї самої соціальної реальності, різні підходи і методи дослідження її. Для макросоціології -- це будова суспільства, взаємозалежність та взаємодія його великомасштабних структурних утворень, які в кінцевому підсумку могли б бути інтерпретовані як чинники конкретних форм соціальної поведінки індивідів і груп. Мікросоціологія ж зорієнтована на вивчення механізмів взаємодії людей на особистісному рівні, який її прихильниками вважається базовим і розглядається як вирішальний у формуванні більш складних форм соціальної поведінки.

Зазначене розмежування, як бачимо, склалося історично і відтворює послідовність заглиблення соціальної науки у свій предмет -- природу людської соціальності. Протягом останніх десятиліть спостерігаються спроби зблизити дослідницькі підходи як шляхом побудови проміжних, опосередкованих теоретичних концепцій, так і поєднанням методичних засобів і технічних прийомів.

2. Соціалізація як процес виникнення ідентичності людини й освоєння соціальних ролей. Культурно-антропологічна, психоаналітична, інтеракціоністська, рольова, бихевіористська, когнітивистська моделі соціалізації і їхнє значення для соціології

Народившись, людина має лише можливість стати особистістю, яка набуває реальності в міру засвоєння дитиною багатства людського досвіду, культури і перетворення з об'єкта турботи дорослих на самостійний суб'єкт діяльності. Людське дитя з'являється на світ найменш пристосованим порівняно з представниками тваринного світу, проте саме ця біологічна незапрограмованість відкриває можливості до засвоєння найширшого спектра культурних та соціальних програм. На думку представника філософської антропології німецького соціолога Арнольда Гелена, "біологічна недостатність" людини означає, що вона "не завершена" і не закріплена у тваринному царстві, а "відкрита" світові та призначена для творчості. Як свідчить історія, "феномен Тарзана" -- чистісінька вигадка, бо діти, які на стадії раннього дитинства були позбавлені людського оточення, так і не змогли надолужити втрачене і набути людських якостей.

Щоб стати людиною, мало однієї біологічної спадковості, потрібна спадковість соціальна. Процес засвоєння людиною певної системи знань, норм і цінностей, притаманних повноправним членам суспільства, звичайно називають соціалізацією. Іншими словами, соціалізація -- це перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту, входження індивіда в соціум.

У науці склалися різні концепції соціалізації залежно від того, як розуміються особистість та рушійні сили її розвитку. На одному полюсі можна розмістити авторів, які поділяють уявлення про біологічну сутність людини (скажімо, 3. Фрейд та його послідовники), і тоді процес соціалізації постає як придушення природних інстинктів людини, пристосування їх до поширених у суспільстві заборон і табу; на другому -- вчених, які вважають особистість пасивним продуктом виховання (як це розуміє біхевіоризм за загальною схемою "стимул -- реакція").

Серед українських та російських соціологів і психологів досить поширена концепція соціалізації, що ґрунтується на принципах історико-культурної концепції Льва Виготського. На відміну-від соціогенетичних концепцій, де розвиток дитини розглядався як "зліпок", результат впливу зовнішнього середовища, Л. Виготський підкреслював, що вплив середовища, у свою чергу, переломлюється крізь психологічні якості, які вже виникли. Становлення людини включає два відносно автономні, але нерозривно пов'язані процеси: натуральний (процес фізичного дозрівання індивіда) і соціальний (визрівання індивіда як особистості). Натуральний ряд розвитку описує історію становлення певної системи природно детермінованих якостей, соціальний -- етапи залучення індивіда до людської культури, оволодіння суспільно необхідними знаннями, нормами та цінностями і включення його в суспільну діяльність.

Є різні варіанти періодизації етапів соціалізації. Спільна і найбільш загальна періодизація -- це поділ життя людини на дотрудове (охоплює період до початку трудової діяльності), трудове (період зрілості людини) та післятрудове, яке збігається, як правило, з пенсійним віком. У цьому разі соціалізація по суті охоплює все життя людини. Інші автори вважають за необхідне обмежити соціалізацію періодом до настання соціальної зрілості (тобто входження особистості в самостійне життя) або, принаймні, назвати цей період первинною соціалізацією.

Взагалі перелік етапів соціалізації залежить від того, як той чи інший автор бачить розвиток особистості на різних стадіях її життя. Цікавою і досить відомою є концепція американського психолога Еріка Еріксона, який поділив увесь життєвий цикл на вісім фаз. Кожна з них має свої специфічні завдання щодо формування певних психологічних утворень, і вони можуть розв'язуватися сприятливим чи, навпаки, несприятливим чином.

Перша фаза -- немовля. її головне завдання -- сформувати у немовляти несвідоме почуття "базової довіри" до зовнішнього світу. Основним засобом для цього слугують батьківська турбота і любов. Якщо "базова довіра" не виникає, у немовляти з'являється відчуття тривоги, недовіри до світу, у дорослому віці воно може обернутися замкненістю, озлобленістю тощо.

Друга фаза -- раннє дитинство. У дитини формується почуття автономії й особистої самоцінності або, навпаки, сорому. Зростання самостійності дитини на цій стадії узасаднює такі майбутні якості особистості, як почуття відповідальності, поважання дисципліни та порядку.

Третя фаза -- вік гри (приблизно від 5 до 7 років) -- формує почуття ініціативи. Якщо бажання щось зробити самостійно блокується, у дитини виникає почуття провини. У цьому віці вирішальним чинником є групова гра, яка дає дитині можливість приміряти до себе різні ролі. Цей етап відповідальний за утворення почуття справедливості, яку розуміють як відповідність правилу.

Четверта фаза -- шкільний вік, коли формуються почуття підприємливості та ефективності, здатність добиватися поставленої мети. Найважливіші цінності тут -- підприємливість та ефективність. У негативному варіанті в дитини з'являється відчуття неповноцінності як наслідок недостатньо успішного навчання. Саме в цьому віці закладається ставлення до праці.

П'ята фаза -- юність -- характеризується виникненням почуття власної неповторності, індивідуальності, в негативному варіанті виникає протилежне -- дифузне "я", рольова та особистісна невизначеність. Типовим для цієї фази є також "програвання ролей", коли молода людина не обирає ролі остаточно, а начебто приміряє їх до себе.

Шоста фаза -- молодість -- характеризується появою потреби і здатності до інтимної психологічної близькості з іншою людиною, включаючи сексуальну близькість. Незадоволення цих потреб призводить до почуття самотності та ізоляції.

Сьома фаза -- дорослість -- включає насамперед творчу діяльність та відчуття продуктивності; вони виявляються не лише у праці, а й у турботі про інших, включаючи нащадків, у потребі передати свій досвід. У негативному варіанті з'являється відчуття застою.

Восьма фаза -- зрілий вік, або старість, -- характеризується почуттям задоволеності, виконаного обов'язку, повноти життя; у негативному варіанті виникають відчай та розчарування.

Особливістю соціологічного вивчення процесів соціалізації є увага до ролі в них соціальних інститутів і організацій суспільства.

Як основні інститути соціалізації, які справляють основний формуючий вплив на становлення особистості у певні життєві періоди, звичайно виокремлюють сім'ю, дошкільні дитячі заклади, школу, навчальний та трудовий колектив. Психологію переважно цікавить, які психологічні якості утворюються під впливом цих інститутів; соціальну психологію -- механізм цього впливу, процеси міжособистісної взаємодії; соціологія звичайно досліджує зміст цих інститутів у конкретному суспільстві у певний історичний час і, отже, змістовну навантаженість соціалізуючого впливу цих інститутів. Якщо мати на увазі сім'ю, то соціолога передусім цікавить соціальна побудова сім'ї -- нуклеарна вона чи розширена, будується вона на авторитарних чи демократичних засадах тощо.

Останнім часом у суспільствознавстві активно вивчається предметна галузь, яка дає змогу поставити в центр уваги розвиток індивіда у світі, що сам невпинно змінюється. Це проблематика життєвого шляху особистості.

Сучасній науці відомі різноманітні моделі соціалізації. До головних належать: психоаналітична теорія Зігмунда Фрейда; теорія "рольового тренінгу" Т. Парсонса, "соціального навчання" Г. Долларда; П. Скіннера та ін.; "міжособистісного спілкування" Ч.Х. Куллі, Дж.Г. Міда та ін.; "когнітивна" теорія Е. Еріксона та ін. Усі ці моделі уміщують виховання як один із механізмів соціалізації.

Вадою ж вказаних теорій є те, що вони прагнуть пояснити соціалізацію людської особистості за допомогою одногу фактору (біологічного, еволюційного, соціального, тощо), тобто тяжіють до певної однобічності.

У межах загального соціологічного підходу об'єднано ряд концептуальних підходів до розуміння особистості як специфічного утворення, що виводиться з тих чи інших соціальних факторів, які відокремлюються як головні.

Основними соціологічними концепціями особистості згідно з класифікацією Д. В. Ольшанського” є такі:

1.Теорія “дзеркального я”. У ній особистість розглядається як функція, похідна від повністю соціально зумовленого “я” людини. Самосвідомість особистості формується в результаті соціальної взаємодії дивитися на себе очима інших людей. Зі стійких уявлень про людину і інших людей. формується та об'єктивна якість, яка і є особистістю.

2.Рольова теорія. Її прихильники також розглядають особистість як функцію, але вже тих соціальних ролей, сукупність яких індивід виконує в суспільстві. Включаючись у процесі соціалізації в ті чи інші соціальні групи, індивід засвоює очікування рольової поведінки, вивчає способи їх виконання і тим самим стає особистістю. Різнобічність особистості визначається багатством “соціального репертуару” - багатоманітністю соціальних груп, в яких протікало соціальне життя індивіда в процесі соціалізації.

3.Необіхеворізму (від англ. behavior - поведінка) теорія особистості. Підтримуючи ідею попередніх концепцій про те, що особистість є результат навчання людини правилам життя і поведінки, прихильники даної концепції найбільш послідовно дотримуються її в своїх поглядах. Особистість розглядається як проста сукупність соціально придатних відповідей на сукупність стимулів.

4.Теорія соціальної установки. Згідно з цією теорією особистість є результат тих несвідомих установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок, які суспільство формує самим фактом повсякденного постійного впливу на індивіда. У процесі нагромадження установок у людини формується звичка до них. Іншими словами, у неї формується установка бути особистістю.

5.Концепція сукупності соціогенних потреб і орієнтацій, що формуються суспільством. Згідно з цією концепцією особистість є змінюваними з розвитком суспільства рівнями сукупностей соціальних потреб і орієнтацій. У цих рівнях можуть відбуватися як суспільні (у цілому), так і групові потреби та орієнтації, що забезпечують варіабельність особистості.

До наведеної класифікації теорій особистості слід додати також теорію референтної групи.

Автором терміну “референтна група” вважають американського соціолога Г. Хаймена, який під цим терміном розумів соціальну групу, на яку індивід орієнтує свою поведінку.

Когнітивні теорії твердять, що людина є насамперед „ мислителем ”. Вона перебуває у світі інформації, яку необхідно зрозуміти, оцінити, використати. Вирішальна роль знання у поведінці особистості простежується в теоріях Ж. Піаже, Л. Колберга, Д. Келлі [10].

Когнітивна модель соціалізації має 4 стадії: сенсорно-моторну (до двох років), яка передбачає розвиток у дітей здатності утримувати в пам'яті образи об'єктів навколишнього світу; передопераційну стадію (до семи років), коли діти навчаються розрізняти символи та їх значення, розуміти відмінність; стадію конкретних ситуацій (від семи до одинадцяти років), коли діти вчаться виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти необхідні дії "про себе", без виконання їх у житті; стадію формальних операцій (від дванадцяти до п'ятнадцяти років). На цій стадії підліток вчиться аналізувати абстрактні (математичні, моральні, логічні та ін.) проблеми, а також вміння розмірковувати про майбутнє. Ця концепція була доповнена американським психологом О. Колбергом, який в основу переходу від однієї стадії до іншої поклав здатність до розуміння і співпереживання (емпатії) почуттів інших людей.

Біхевіористські теорії пояснюють закономірності „ринкової поведінки” з позиції користі: який зиск отримає суб'єкт і скільки він повинен витратити ресурсів (матеріальних, моральних) в результаті певної взаємодії. Закон поведінки в рамках цієї концепції такий: зв'язок між стимулом і реакцією посилюватиметься, якщо за реакцією настає підкріплення (гроші, увага, повага).

3. Програма соціологічного дослідження, її основні елементи

Програма соціологічного дослідження -- це документ, що розкриває досліджувану (проблемну) ситуацію і процедуру її вивчення, в якому всебічно обґрунтовуються методологічні підходи й методичні заходи соціологічного дослідження. Програма містить відповідно дві частини -- методологічну й методичну (процедурну). Першу присвячено предмету дослідження, другу -- його методам.

Програма соціологічного дослідження має таку загальну структуру:

I. Методологічна частина.

1.1. Обґрунтування актуальності дослідження.

1.2. Мета дослідження.

1.3. Об'єкт і предмет дослідження.

1.4. Логічний аналіз основних понять.

1.5. Гіпотеза дослідження.

1.6. Задачі дослідження.

1.7. Опис використаної літератури

II. Методична частина.

2.1. Визначення досліджуваної сукупності.

2.2. Методи збору первинної соціологічної інформації.

2.3. Логічна структура інструментарію для збору первинної соціологічної інформації.

III. Інструментарій.

Розробка методологічної частини програми передбачає вибір теми й обґрунтування проблеми, формулювання мети і завдань дослідження, теоретичний аналіз проблеми, висування гіпотез дослідження. Під час розробки методичної частини визначається тип вибірки, техніка збору даних, спосіб обробки матеріалу, складається робочий план дослідження.

Безпосереднім приводом для проведення соціологічного дослідження є наявність проблеми, реальної проблемної ситуації.

Проблема -- все те, що потребує вивчення і розв'язання. У найпростішому розумінні -- це питання, на яке треба відповісти, але знань для відповіді бракує. Для цього і проводяться дослідження. Проблема тим відрізняється від завдання, що для розв'язання останнього знання є, слід їх тільки використати, щоб відповісти на поставлене питання. Але якщо з'являється проблема, то знання потрібно знайти, здобути.

Уважається, що в основі проблеми лежать якісь суперечності чи то між фактами, чи між фактами і способами пояснення, чи між потребами та можливостями їх задоволення в соціальній ситуації, що склалася.

Соціальна ситуація -- це сукупність соціальних чинників, що впливають на почуття, уявлення і поведінку індивіда чи групи в системі взаємодії в певний період часу.

Проблемна ситуація -- це усвідомлення суперечності в розвитку соціального процесу, необхідності здійснення певних теоретичних чи практичних дій. Наприклад, на підприємстві створено всі умови для ефективної трудової діяльності, а виробничі завдання постійно не виконуються, допускається брак, порушується трудова дисципліна тощо, і адміністрація не знає, які заходи потрібно запровадити для виправлення ситуації.

З метою збирання інформації для розробки дійових методів розв'язання проблемної ситуації, що склалася, і проводиться соціологічне дослідження.

Програма дослідження має чітко окреслити всі суперечності, тобто сформулювати проблему, на розв'язання якої орієнтується дослідження. Формулювання проблеми має більш-менш точно відбити суперечності, для вирішення яких треба прийняти відповідні управлінські постанови, зміст якої і допомагає охарактеризувати соціологічне дослідження.

Соціальні проблеми в цілому трактуються соціологами як хвороби суспільства. Це девіантність поведінки, корумпованість, дефіцит патріотизму, деградація особистості, десоціалізація молоді, безробіття, бідність, депопуляція тощо. Розв'язання цих проблем сприяє суспільному оздоровленню.

Після формулювання й обґрунтування актуальності проблеми з'ясовують, на який результат орієнтовано дослідження і в які способи його досягатимуть, тобто визначають мету та завдання дослідження.

Мета дослідження -- це очікуваний кінцевий підсумок, що визначає загальну спрямованість дослідження. Загальна мета соціологічного дослідження -- одержання інформації для розробки рекомендацій, підготовки і прийняття управлінських рішень, здатних підвищити життєздатність соціальної організації.

Мета дослідження розкривається в його завданнях. Завдання -- це запитання, на які мають бути одержані відповіді, щоб реалізувати мету дослідження. Інакше кажучи, завдання -- це способи досягнення мети.

Відповідно до мети й завдання встановлюють об'єкт і предмет дослідження, а також одиниці обстеження.

Об'єкт дослідження -- це певна соціальна дійсність, соціальний процес або соціальні умови, що містять суперечності і породжують проблемну ситуацію, на яку спрямовано процес пізнання. Наприклад, у соціології праці об'єктом дослідження є соціальні явища, процеси сфери трудової діяльності та умови, за яких вони відбуваються.

Предмет соціологічного дослідження -- це властивості чи відносини об'єкта, які найбільш рельєфно віддзеркалюють приховані в ньому суперечності, проблему, що досліджується. Отже, у предметі відбивається взаємозв'язок проблеми й об'єкта дослідження.

У процесі попереднього аналізу об'єкта й виокремлення най-значущих з погляду розв'язання проблеми факторів формулюють робочі гіпотези.

Гіпотеза -- обґрунтоване припущення щодо пояснення будь-яких фактів, явищ, процесів, причин, чинників та тенденцій їх розвитку, яке потребує емпіричного підтвердження чи спростування.

Розробка гіпотез -- центральний момент соціологічного дослідження. Гіпотези можуть бути науковими, тобто ґрунтуватися на відомих теоріях, або такими, що ґрунтуються на повсякденному життєвому досвіді і відіграють роль своєрідної підказки для формулювання справді наукових гіпотез.

Для того щоб перевірити робочі гіпотези, отримати достовірні результати соціологічного дослідження, слід знати, яку інформацію потрібно зібрати, чому саме цю, а не іншу, і в якій формі. Вирішенню цих питань сприяє проведення спеціальних дослідних операцій, що дають можливість порівняти вихідні теоретичні знання з об'єктивним станом реальності, соціальної практики.

Мається на увазі теоретична й емпірична інтерпретація вихідних понять, що дістала назву логічного аналізу предмета дослідження. Сутність цього аналізу полягає в структуруванні основних понять предмета і всебічному поясненні їхнього змісту.

Оскільки предмет дослідження подається через певні абстрактні поняття, які є ніби символами досліджуваного явища, то й логічному аналізу (розчленуванню) піддається не саме явище, а поняття і категорії, що відтворюють його. Для того щоб описати предмет, окреслити напрям подальшого його аналізу, слід дати чіткі визначення його категорій, використовуючи для цього узвичаєні наукові формулювання (словники), а також виходячи з логіки, наукової позиції та соціального досвіду самого дослідника. Таке трактування має логіко-пізнавальний характер і називається інтерпретацією.

Інструментарій соціологічного дослідження -- це набір спеціальних документів (анкет, опитувальних листків, карток для фіксації результатів спостереження та ін.), за допомогою яких реалізуються методи соціологічного дослідження і збирається потрібна емпірична інформація.

У програмі соціологічного дослідження детально розглядаються методи опрацювання й аналізу зібраної інформації.

Література

1. Вербець В.В. Методи соціологічного дослідження. - Рівне, 2002.

2. Дикарєва А.А., Мирська М.И. Соціологія праці. М., Вища школа, 1989 р.

3. Отрут В.А. Соціологічне дослідження: методологія, програма, методи. - С., 1995 р.

4. Паніна Н.В. Технологія соціологічного дослідження. - К., 1996.