Соціологія культури, соціологія політики

Існування суспільства як соціальної системи зумовлене людськими потребами та інтересами, але вони відрізняються як за масштабом, за складністю, так і за динамікою розвитку. З другого боку, при всьому розмаїтті потреб та інтересів, суспільство являє собою певну цілісність. Тільки в такому вигляді воно має значення для соціальних груп та індивідів, які до нього входять. Цілісність є результатом їх постійної взаємодії.

Треба зазначити, що суспільство та особистість завжди були полярними полюсами розвитку людства. Культура постійно носила характер зв'язку між ними, завдяки чому виявлялася, з одного боку, як спосіб життя, а з другого - як критерій життя. Загальна теорія соціології, використовуючи власні інструменти аналізу, виводить такі поняття, як суспільство, особистість, культура, із площини абстрактних теорій (філософія, культурологія) і надає їм статус стійких елементів, які дозволяють наблизитися до розуміння та конкретного виміру механізмів взаємодії між суспільством, культурою та індивідом. Таким чином соціологія виділяє такі зв'язки, які здатні формувати те чи інше суспільство, що відрізняються стійкістю і виконують певну функціональну роль у суспільстві, сприяють збереженню цілісності суспільства. Культура завжди відображає характер і структуру таких зв'язків та пояснює смисли інтеграції на різних етапах існування людства.

Суспільство та культуру слід аналізувати, визначаючи елементи, які характеризують їх взаємодію. Головна проблема полягає у тому, що вони мають виключну складність внутрішньої будови. Культура, суспільство та особистість проявляються в поєднанні економічних, політичних і соціальних елементів, у раціональних та емоціональних формах.

З виникненням соціології як науки виникають і специфічні питання щодо соціології культури. Які закономірності розвитку культури? Чим пояснити розриви у поступовому розвитку історичних періодів? Через що гинуть і чому відроджуються окремі духовні компоненти, суттєві характеристики культури? Але для сучасної соціології акценти дещо змінилися. Традиційними є: роль звичаїв у передачі сукупного духовного досвіду, діалог і конфлікт культур, вплив культури на соціально-історичний процес, шляхи сучасної глобалізації культури.

Визначаючи поняття “культура”, сучасні дослідники, як правило, порівнюють її із сукупністю норм, цінностей та ідеалів, які виконують функції соціальної орієнтації у конкретному суспільстві. Це дозволяє визначити походження норм і стандартів, які конструюють культуру. Таким чином зв'язки між суспільством і культурою розглядаються як багатомірні та взаємозалежні.

У найбільш методологічно впливових школах і напрямках сучасної соціології у межах структурно-функціонального аналізу (зокрема, Н. Луман, Т. Парсонс) формується метод системного підходу щодо суспільства. Сама система соціальної взаємодії розглядається як продукт культури. Вона поєднує у собі соціальні (більш прості) та соцієтальні (більш складні) системи суспільства. На обох рівнях виокремлюються найважливіші сфери: економіка, яка виконує функцію адаптації, політика - ціледосягнення та культура - функція підтримки зразка взаємодій у системі. Таким чином, культура вже не зводиться лише до морально-етичних характеристик, а аналізується у поєднанні традицій, зразків, норм і цінностей - духовного потенціалу та свободи вибору. Вона взагалі є окремою підсистемою (у “своїх” межах) і стоїть поряд із іншими сферами суспільного життя (економікою та політикою), у взаємодії з якими культура створює нові форми спільностей та визначає напрям їх подальшого розвитку.

Динамічний розвиток суспільства зумовлює подальшу диференціацію статусно-ролевих структур, зміну символьних структур, які відображують суть їх взаємодії.

Аналіз термінів цілісності та взаємодії пов'язаний з пошуком загального механізму інтеграції суспільства. Культура та її функціонування в суспільстві є одним із зразків взаємодії: звичаї, традиції, цінності та норми завдяки цьому підходу виокремлюються як фундаментальні елементи структури, яка детермінує функціонування й організацію суспільних систем. Але характер комунікації, пов'язаної з названими елементами, забезпечується індустріально розвинутим типом виробництва, завдяки чому культура функціонує в суспільстві як розвинута інформаційна та знакова система.

Зв'язки культури з суспільством поділяються на зовнішні та внутрішні. Перші здійснюються через інтернаціоналізацію досвіду, якого не було раніше (нових поколінь), систему цінностей, форми контролю, форми суспільної свідомості. Другі визнаються функціонуванням елементів культури: виробництвом систем цінностей, їх зберігання та розповсюдження. Інтеграція всередині соціальних систем залежить від того, як культура перетворює їх національні зразки, створює на їх основі економічні та політичні структури, формує свідомість суспільства.

Складність і багатогранність такого соціального явища, як культура, зумовлює різноманітність точок зору та визначень цього поняття. Але існування єдиного поняття в науці означає або помилковість його трактовки, або кінець наукового пізнання. Ні того, ні другого не повинно бути - це об'єктивна вимога існування науки.

Серед визначень культури (а їх налічується близько шестисот) ми можемо зупинитися на наступних.

Особиста система якостей розуму, характеру, уявлення, пам'яті, отриманих у процесі виховання та освіти, які усвідомлюються як цінності самим індивідом та цінуються у суспільстві. У цьому розумінні говорять про моральну, естетичну, політичну, побутову, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості…

Соціальна система організованих за допомогою норм і цінностей функціонально корисних, закріплених у суспільній практиці та свідомості суспільства форм діяльності. Культура в суспільстві представлена матеріальними предметами, соціальними настановами (інститутами, традиціями), духовними цінностями…

Цілісний історичний феномен (культурно-історичний тип, локальна культура, цивілізація), який виникає на базі територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної та психологічної спільності, розвивається у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду… (див.: Краткий словарь по социологии. - М.: Политиздат, 1989. - С.133-132).

У кожній галузі культури існують свої певні функціональні елементи, які є основними складовими культурних систем (іноді їх називають рисами культури). До них відносяться чисельні складні предмети, способи праці, засоби комунікації, які, у свою чергу, викликають створення ще більш складних культурних систем. До них можуть належати спеціальні інститути культури, які організують навколо себе виробництво духовних цінностей (наприклад, наука, література і т. ін), їх розповсюдження (наприклад, школи, університети і т. ін). Ними можуть бути й самі ідеї (наприклад, національна самосвідомість тощо, які самі створюють цілі напрямки, течії). Крім того, прогресивність розвитку суспільства може вимірюватись лише завдяки існуванню розуміння у різниці соціального буття, повсякденності та цінностей, які уточнюють сенс і спрямованість життя.

Сукупність предметів, уявлень, ідей, зразків поведінки називають культурним комплексом, який створює характерний образ суспільства.

У процесі аналізу культури комплексно використовуються практично всі категорії соціології, що дозволяє пояснити (власними способами) суть соціальної диференціації та соціальної інтеграції.

До категорій соціології культури як спеціальної соціологічної теорії належать: в особистому аспекті - соціалізація, потреби, інтереси, цінності, субкультура, контркультура; у функціональному - символи, традиції, звичаї, виробництво, розповсюдження та споживання духовних цінностей; культурна діяльність, у тому числі зразки діяльності та зразки поведінки, соціальні інститути культури, соціально-культурне середовище тощо. Розглянемо деякі з них:

Соціалізація. Культура діє через норми, традиції, цінності, через соціальні інститути, які її виробляють, зберігають та розповсюджують. Тому соціалізація являє собою певну сукупність, яка формує необхідні вміння, соціальні настанови індивідів відповідно до їх соціальних ролей. На характер соціалізації впливає існуючий в тій чи іншій країні рівень громадянських свобод, які були досягнуті в суспільстві, спільність території, мови, рис національного характеру та ін. Завдяки процесам соціалізації формується власна позиція світогляду людини, її ставлення до зовнішнього середовища, оцінка значущості тієї чи іншої індивідуальної дії, систематизуються значення ідей, уявлень, особисті дії.

Норми та цінності. У культурі кожної соціальної спільноти існують власні цінності; поряд із ними - також загальнолюдські, які забезпечують цілісність суспільства, регулюють спроможність його виживання на різних етапах розвитку суспільства. Цінності - це переконання щодо цілей, до яких індивід прагне, та основні засоби їх досягнення. Основна вимога до цих переконань - їх повинно розділяти все суспільство. У різних культурах під цінностями виступають різні переконання, але кожний соціальний устрій сам визначає свої цінності. Ця обставина зумовлює визначення цінностей як суспільних відносин.

Існують цінності - носії первинного смислу буття (свобода, віра, надія та ін), які є загальнолюдськими (абсолютними). Інші цінності, такі як демократія, соціальна справедливість і т. ін., специфічно проявляються в тому або іншому суспільстві. Будь-які цінності завжди структуровані (хоча й неоднаково) в кожному суспільстві та являють собою певну ієрархію. Поряд із такими ієрархіями суспільних діють загальнолюдські цінності. Структуровані цінності зумовлюються існуючою ідеологією держави, політичних партій, різноманітних організацій тощо. Можна також виділити групові цінності, які є каналами комунікації та взаємодії.

Нормами називаються засоби, які регулюють поведінку індивідів і груп. Норми, які присутні в культурі суспільства, виробляються залежно від його соціальної структури, інтересів соціальних груп, систем суспільних відносин та уявлень членів суспільства про первинне, допустиме, можливе, бажане або навпаки. Можна сказати, що цінності обгрунтовують норми, завдяки чому вони разом створюють єдину ціннісно-нормативну структуру культури.

Ціннісні орієнтації. Якщо цінності є “системою координат”, уточнюють загальний смисл та спрямованість суспільної діяльності соціальних груп, інститутів та індивідів в її загальному аспекті, то ціннісні орієнтації функціонують як характеристика спрямувань і засобів досягнення певних цілей. Вони відображують ситуативний характер дії та слугують регулятором соціальної поведінки з урахуванням суспільної системи цінностей. Зміна ціннісних орієнтацій, їх масштаби повинні аналізуватися поряд із мотиваційними структурами діяльності. Система цінностей впливає на вибір засобів задоволення потреб, інтересів.

Потреби та інтереси. Потреби виражають такі відносини між суб'єктами, а також між суб'єктом та об'єктом, які потребують змін, перерозподіл функцій, ролей, зв'язків, тобто відображують стан сторін, які перебувають у внутрішньо суперечливих відносинах. Потреба характеризується протиріччям своїх “старих" інтересів або необхідністю втручання у сферу “чужих” інтересів. Завдання соціології полягає у тому, щоб виявити існуючі вузли протиріч, а також міру розбіжностей інтересів соціальних груп, визначити засоби чи можливість їх узгодження.

Знаково-символьні структури. Такі структури в культурних системах виконують роль засобів раціоналізації культурної діяльності та виражають її певні результати, здійснюють фіксацію взаємодії різних культур. Досвід людства, як специфічний різновид соціальної інформації, завжди був зображений у знаках. Тому культура - це узагальнена знакова система суспільства (мова, національна символіка, процедури парламентських засідань і т. ін). З появою нових знакових систем старі, як правило, не зникають, а розвиваються, трансформуються. Знакові системи - це узагальнена система культурної інформації, яка дозволяє транслювати, фіксувати та переробляти суспільний досвід. Така система формує (іноді маніпулює) суспільну свідомість, прогнозує масові явища. Символи доповнюють структуру знаків, оскільки самі знаки доповнюють багатоманітністю образів, змістовність яких виходить за межі інформаційного знака. Мову іноді називають символічним кодом культури. Розвинутість національної мови, її багатомірність свідчить про рівень національної культури. Функція мови полягає в тому, що в мові нація або спільність представлені як цілісність.

Субкультура. Визначення терміну “субкультура” пов'язане із сучасною соціологією, яка формулює його в трьох аспектах.

Сукупність деяких негативно усвідомлених норм і цінностей традиційної культури, що функціонують як культура кримінального світу.

Особлива форма організації людей (найчастіше молоді) - автономне, цілісне утворення всередині пануючої культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв; відрізняється своїми звичаями, нормами, комплексами цінностей і навіть інститутами.

Трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, яка набула своєрідного забарвлення.

Субкультура може бути позитивною реакцією на соціальні та культурні потреби суспільства (професійні), а може бути і негативною (кримінальна, деякі молодіжні).

Масова культура. У повсякденній практиці культуру того чи іншого суспільства розглядають як явище, обмежене певними державними, адміністративними або національними межами. Але культурний простір більш широкий: це результати внутрішніх міграцій у країнах, впливу засобів масової інформації та багатьох інших причин, які носять глобальний характер. У сучасній соціології масова культура розглядається як культура повсякденного життя, яка виробляється для сприйняття масовою свідомістю, безпосередньо та достовірно представлена передусім діяльністю засобів масової комунікації, завдяки чому вона не потребує філософської, глибинної інтерпретації.

Таким чином, сучасні засоби масової комунікації створюють специфічну культуру, яка є новим етапом соціального спілкування. Вона виникає на хвилі індустріалізації, урбанізації, створення масових груп суспільства, об'єкт інтересів яких полягає поза широким розмаїттям локальних груп та культур, до яких вони належать. Масові групи є відірваними від звичайних умов взаємодії та діють незалежно від соціальних ролей, зумовлених їх позиціями у суспільстві.

Іншими формами культури суспільства вважаються висока культура (класичні музика, література тощо, які створювалися для еліти суспільства) та народна культура (фольклор, міфи та ін).

Соціологія політики

Предмет і галузь досліджень соціології політики. Соціологія політики - одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики - галузь політології, тому що головну увагу вона приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого. Політика - це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, тобто відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає з усталеного загально-соціологічного уявлення про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав'язувати їй свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і спирається на систему інститутів.

Хоча політична влада, спираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і неінституційний характер. Інститути, хоч вони й мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграють суттєву роль у політичному розвиткові суспільства. Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов'язаної зі ставленням до влади.

Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності політичного суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін. Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас. Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об'єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об'єктом і суб'єктом політичних відносин.

Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології; політичних систем і політичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація, соціалізація і т. ін.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

як соціальні процеси проявляються в соціальній структурі?

які політичні дії необхідні для підтримки соціальної стабільності?

як здійснюється інституціоналізація соціальних рухів?

які соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого?

Зміст політичного життя становить особливу форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють, партій і об'єднань за свідомим використанням важелів влади. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини даної суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. Якщо ні - виникає велика вірогідність колізії та політичних конфліктів і конфронтацій (аж до революцій як засобу розв'язання суперечки).

Таким чином, предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади. Найпростіше соціологію політики можна визначити як дисципліну, котра вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, між соціальним ладом і політичними інститутами. Аналізуючи ідеальний об'єкт відносин неінституційного суб'єкта до інституційних об'єктів, соціолог виявляє стійкі уявлення індивідів (маси, еліти, у центрі й на місцях) про політику, державу, президента чи іншого голову держави, про існуючу політичну систему, її позитивні й негативні сторони.

Соціологічні підсистеми, які займаються аналізом політичних відносин. З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це - соціологія держави, соціологія політичних партій і політичних рухів, соціологія міжнародних відносин.

Соціологія держави. Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін, особливо правових наук. Соціологія політики займається державою з погляду суспільної зумовленості та суспільної ефективності функціонування державної влади. Слід зазначити, що соціологічна проблематика нерідко переплітається з проблематикою правової науки, і часто неможливо провести чітку межу між соціологічним і юридичним аналізом конкретної проблеми в теорії держави і права.

Соціологічна проблематика держави охоплює такі питання:

Генезис і функції держави.

Типи й форми держави в їх зв'язку із соціально-економічним ладом.

Склад, структура і функції державного апарату.

Враховуючи, що багатьох із цих питань студенти так чи інакше торкалися у курсах “Теорія держави і права", “Історія держави і права" та інших суспільних наук, в пропонованих методичних рекомендаціях ми вважаємо за необхідне лише схематично нагадати сутність проблеми.

Держава склалася з пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Можна виділити чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних, общинно-племінних організацій:

Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством; це публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.

Територіальний розподіл населення, коли вже не враховуються кровні зв'язки.

Поява груп людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця - інакше кажучи, виникнення державного апарату.

Поява різного роду зисків.

Будь-яка держава на всіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати “внутрішньою функцією держави", є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція - організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.

Ці функції не є статичними, вони еволюціонують, відіграючи в різні періоди не однаково важливу роль. Наприклад, внутрішня функція держави відходить на задній план у період відносної стабільності класових відносин, коли конфлікти стають не такими гострими і не вимагають прямого втручання держави. У період же загострення соціальних суперечностей вона негайно висувається на передній план. Зовнішня функція стає домінуючою, як тільки виникає серйозна військова загроза. Роль організаційно-господарської і культурно-ідеологічної функції залежить, зокрема, від ступеня втручання держави в ці галузі життя.

Особливе місце серед функцій держави посідає функція формування націй, а там, де вони вже існують, - підтримання оптимальних міжнаціональних відносин. У процесі формування нації держава відігравала велику роль. Вона створювала зовнішні межі, в яких відбувалися процеси культурної, мовної та економічної інтеграції, сприяла налагодженню відносин з іншими людьми, створювала спільну для всієї нації державну ідеологію, яка відбивала національні проблеми, сприяла розвитку національної культури, у багатьох випадках була ініціатором створення національної релігії. Ці функції не зникають, коли нація ще остаточно не сформувалася, а лише набувають форми функції національної інтеграції навколо спільних національних інтересів.

Тип держави визначається, перш за все, характером пануючого способу виробництва, надбудовою якого є держава. Форми держави характеризуються сукупністю способів і методів здійснення влади тим суспільним класом (чи класами), якому належить державна влада. Форма держави залежить від форми правління, яка визначається законодавчим шляхом (наприклад, монархія чи республіка, парламентська чи президентська система), а також від політичного режиму (наприклад, демократичний, автократичний, мілітаристський).

Важливе місце в соціологічній проблематиці держави посідає державний апарат - цей особливий інструмент, який служить збереженню і зміцненню економічно пануючого класу шляхом легального використання насильства. Але державний апарат не обмежується тільки органами насильства (армія, міліція), до його складу входять також інститути адміністрації та правосуддя, без яких держава неспроможна здійснювати свої функції у мирний час.

Як свідчить історія, державний апарат має бюрократичний характер, що випливає з його відчуження від суспільства. Для успішної боротьби з бюрократією, а також для того, щоб удосконалювати структуру і принципи діяльності державного апарату, необхідний його соціологічний аналіз.

Особливе місце в соціологічних дослідженнях посідає важлива частина державного апарату - армія. Предметом дослідження соціології армії є збройні сили як суспільний інститут: система їх внутрішніх відносин, зв'язків з іншими суспільними інститутами (особливо - з цивільними органами суспільної влади), а також їх роль у суспільстві в цілому.

Армія є найбільшою фізичною силою в державі. Звідси - дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.

Закінчуючи розгляд соціології держави як підсистеми, слід зупинитися ще на одному важливому питанні - проблемі стабільності державного устрою, його тривалої спроможності приймати рішення і забезпечувати їх дотримання без відвертого застосування фізичних сил. Ідеться про його законність та ефективність.

Законність пов'язана із спроможністю системи формувати й підтримувати впевненість у тому, що існуючі політичні інститути якнайкраще підходять даному суспільству.

Ефективність пов'язана з фактичною діяльністю і означає той ступінь досконалості, з яким система виконує основні функції державного управління, як їх розуміє більшість населення та його важливі впливові групи, наприклад армія і кола, що контролюють основні економічні інститути.

Наступною важливою підсистемою є соціологія політичних рухів і політичних партій.

Політичні рухи - це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.

Таким чином, політичний рух є особливою формою громадського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, яка виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що він використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплив на спосіб здійснення цієї влади.

Основними елементами політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки ці рухи завжди відбивають певні суспільні інтереси, а характер цих інтересів віддзеркалює найважливіший аспект будь-якого політичного руху.

Виходячи з оцінки ролі, яку суспільні класи і соціальні верстви відіграють у створенні політичних рухів, останні можна розділити на такі, що мають класовий характер, міжкласовий характер, “позакласовий" характер.

Класовий аналіз полягає в тому, щоб показати: а) якою є суспільна база руху; б) з якими класами пов'язані керівники руху; в) стосовно яких класів програма руху є найбільш функціональною;

г) які суспільні класи одержують найбільші вигоди внаслідок діяльності руху.

Разом із тим основою виникнення політичного руху не завжди буває суспільний клас. Рух може бути створений соціальною групою (наприклад, інтелігенцією або якоюсь її частиною), чітко визначеною професійною групою (наприклад, військовими) і навіть декласованими елементами. Такі групи діють подібно до класу, тобто створюють політичні рухи, висловлюючи свої групові інтереси і прагнення.

Політичні рухи розрізняються також за їх ставленням до політичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку, припускаючи лише мінімальні та абсолютно необхідні зміни. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.

Нарешті, політичні рухи розрізняються за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації (найчастіше короткочасні); слабоорганізовані (також короткочасні); з високим ступенем організованості й тривалості.

Усі зазначені критерії типологізації політичних рухів взаємозв'язані, однак критерій класовості має найважливіше значення, інші риси випливають з класової природи будь-якого політичного руху.

Політична партія - це такий політичний рух, який, по-перше, має високий рівень організації, по-друге, прагне до реалізації своїх цілей шляхом боротьби за владу чи за її здійснення і програмно не обмежується лише завоюванням впливу на спосіб здійснення влади.

Сам термін “партія" (частина загального) використовувався в дуже давні часи. Про партії говорили як про групи політиків, які об'єднуються навколо вождя, як про групи людей, які керують державою. Однак справжня історія політичних партій почалася з кінця ХVIII і особливо в ХІХ ст.

Історія політичних партій є водночас історією політичного ладу та історією соціальних перетворень. Саме ці два фактори рішуче вплинули на появу і розвиток політичних партій. Партії розглядаються як елементи ладу, а також тих відносин, які існують між соціально-класовими силами, що діють у суспільстві.

Розглядаючи історичні партії в соціально-історичному контексті, слід виділити такі моменти:

Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталізму. Це час руйнування традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритим об'єднанням громадян.

З виходом на політичну арену нового суспільного класу - пролетаріату - створюються робітничі партії, які борються за участь у політичному житті. Зв'язок між партіями, з одного боку, і класами, суспільними верствами - з другого, простежується досить чітко, хоча й піддається змінам в умовах гострих політичних криз.

У ХХ ст. під впливом процесів національно-визвольного руху виникають партії в Азії та Африці - на континентах, де вони раніше не існували або вважалися чисто формальними.

У країнах Східної Європи після другої світової війни сформувалися політичні партії, програми яких передбачали побудову соціалізму і комунізму в своїх країнах. Одержавши поразку під час здійснення своїх цілей, ці партії або трансформувалися в партії соціал-демократичного типу, або взагалі припинили своє існування.

Формальний дозвіл діяльності партії ще не означає, що така партія може автоматично бути визнаною цілком легалізованим елементом системи.

Хоча політичні партії об'єднані основними, спільними для всіх рисами (сформульованими у визначенні політичної партії), однак їх характер має значні відмінності: вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони посідають у системі влади, їхнього ідеологічного вигляду.

Соціологія міжнародних відносин. Міжнародні відносини детально вивчалися наукою про політику, а також наукою про міжнародні відносини, і лише останнім часом вони стали предметом вивчення соціології. Дослідження соціологічних аспектів міжнародних відносин викликають усе більший інтерес у сучасному світі і вимагають залучення багатьох наукових дисциплін - права і соціології, географії та кібернетики, історії й демографії та ін. Усі вони в сукупності являють собою науку про міжнародні відносини, в якій певне і досить важливе місце посідає соціологія.

Політичні процеси різного масштабу і спрямованості, а також різні фактори, які складають середовище міжнародних відносин, є цілісною системою. Міжнародні відносини і зовнішня політика складаються з дій, в основі яких лежить розрахунок, а також процесів, які регулюють взаємовідносини держав за межами їх національних кордонів. Завдання соціолога - детально дослідити складові елементи концепції планомірного управління, тобто тих, що мають відношення до планування і реалізації конкретних акцій на міжнародній арені. До таких елементів відносяться акції управління, особи, які реалізують зовнішню політику, цілі та об'єкти управління, межі управління, взаємодія у процесі управління і наслідки управління. Важливими категоріями є такі, як національний інтерес, аналіз прийняття рішень з проблеми зовнішньої політики.

Таким чином, соціологія міжнародних відносин - це поєднання теорії соціології з певним типом емпіричних досліджень із використанням методики процедур, вироблених чи розвинених у галузі одержання та обробки інформації. Ідеться тут про: а) широке застосування соціологічних методів дослідження думок і позицій для інтерпретації мотивів дій у галузі міжнародних відносин; б) використання статистичного матеріалу щодо залежностей між певними факторами; в) використання соціологічного методу аналізу пропаганди (особливо так званого аналізу змісту) для інтерпретації ролі пропаганди в міжнародних відносинах; г) застосування соціологічних методів дослідження для аналізу функціонування і впливу на міжнародні відносини як великих міжнародних організацій, так і національних організацій.

Використана література