Розвиток соціологічної думки в Україні. Особистість у системі соціальних зв'язків

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ Й НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ДРАГОМАНОВА

РЕФЕРАТ З СОЦІОЛОГІЇ

НА ТЕМУ: Розвиток соціологічної думки в Україні. Особистість у системі соціальних зв'язків

Виконала студентка 33 групи

Марченко Ольга

Київ 2009

Розвиток соціологічної думки в Україні

Витоки соціологічних ідей з прадавніх часів до середини ХIХ ст. Вивчаючи це питання, необхідно врахувати, що базою розвитку української соціальної думки, як і української нації взагалі, є Київська Русь, суспільне життя якої склалося в межах давньоруської держави. Слід зробити наголос на тому, що самобутня думка на Русі формувалася під впливом античної та візантійської філософії. Провідною ідеєю цього історичного періоду була ідея об'єднання всього східного слов'янства в єдину незалежну державу. Так, перший митрополіт Київської Русі Іларіон зазначив у своїй праці "Слово про закон та благодать", що рівноправ'я народів є запорукою величі Русі.

Історія зберегла до нашого часу кілька цікавих документів -- пам'яток соціальної думки Київської Русі: "Повчання Володимира Мономаха", "Слово Даніїла Заточника", "Слово о полку Ігоревім" тощо. "Повчання Володимира Мономаха", наприклад, викладає правила суспільної моралі, пропагує ідею правосуддя великого князя. Володимир вимагає від своїх синів завжди дотримуватися норм законодавства, справедливості та правосуддя. На жаль, подальший розвиток давньоруської держави був перерваний монголо-татарською навалою та роздрібленістю князівств. Але народ зберіг традиції соціальної думки Київської Русі.

У різні історичні часи висловлювалися суперечливі думки з приводу козацької держави як прототипу українського національного суспільства. Так, один із дослідників цієї проблеми пише: "Наприкінці ХV ст. на широкий історичний простір виходить нова соціальна сила -- козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію української державності й створює унікальну для середньовіччя політичну організацію -- козацьку республіку". Апогею свого розвитку козацьке суспільство зазнало за часів національно-визвольної боротьби під головуванням Богдана Хмельницького. Влада українського гетьмана тоді розповсюджувалася на Київське, Бреславське, Чернігівське воєводства. На цій території Хмельницький і намагався створити козацьке суспільство та незалежну державу.

Важливий внесок у розвиток соціальної думки в Україні в ХVII -- ХVIII ст. зробила Києво-Могилянська академія. Викладачі та випускники цього навчального закладу відіграли значну роль у становленні вітчизняної культури. Вершиною розвитку просвітництва й гуманістичних традицій академії стала соціальна філософія видатного мислителя, поета, мандрівного філософа й просвітника Г. С. Сковороди (1722 -- 1794). У своїх філософських працях він підкреслював проблему справедливої рівності людей, права кожної особи на свободу та щастя. Шлях до ідеального суспільства, де всі його члени рівні, він бачив у вихованні через самопізнання на основі праці, що випливає із здібностей та талантів людини.

Наступний етап розвитку соціальної думки в Україні збігається з періодом кризи феодально-кріпосницької системи в Росії. У 1846 р. в Києві було створено Кирило-Мефодіївське товариство, засновниками його стали Костомаров, Гулак, Куліш, Білозерський, а пізніше Т. Г. Шевченко. За допомогою цього товариства слов'янських народів та формування розповсюджувалися ідеї звільнення всіх слов'янських народів та формування слов'янської федеративної республіки.

Розвиток української соціологічної думки наприкінці ХIХ та у ХХ столітті. Соціологічні погляди М. Драгоманова. Розглядаючи це питання, слід підкреслити, що у сфері інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етнічність, політика тощо -- все, що тепер обіймається назвою "політична соціологія". Соціологія розумілася ним як універсальна і точна наука про суспільство, що синтезує всі галузі суспільствознавства. Тобто М. Драгоманов йшов у руслі класичної європейської традиції, яку репрезентував, зокрема, позитивізм. Водночас він пропонував власні оцінки й ідеї в площині соціального пізнання, піддавав критиці слабкості органістських теорій, наголошував на важливості історико-соціологічних чинників у фактологічному аналізі.

М. Драгоманов поділяв властиве провідним ученим того часу бажання знайти "такі ж об'єктивно точні засади для пояснення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів науки природничі". Задля досягнення точних узагальнень він пропонує метод "логічної семантики", тобто аналітичного групування суспільних явищ, що досліджуються, їх класифікацію й типологізацію. Суспільство у цьому ракурсі постає складною, багаторівневою структурою, яка обіймає три основні підсистеми: матеріал, з якого будуються суспільства (індивіди, народності); суспільства (їх форми, родина, класи, державні й міждержавні союзи); продукти суспільної діяльності (матеріальні, моральні).

Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі суспільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного, механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення багатоукладності суспільних процесів до наслідків дії одного начала, хай географічного, економічного чи якого іншого.

Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підходом. При цьому вчений наголошував на перевазі позитивно-фактологічних методів над ідеалістично-метафізичними спекуляціями.

Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмірковував над об'єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття "прогрес". Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об'єктивно-науковим способом, відштовхуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціології. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, -- ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.

Соціологія М. Грушевського. Соціологія для Грушевського була не просто захопленням, він заснував у 1919 р. у Відні соціологічний інститут. Вчений прагнув знайти відповідь на питання: що таке людське суспільство, які закони його розвитку й прогресу? При цьому він спирався на "історичні факти", на метаісторичні концепції суспільного прогресу, тобто будував свої висновки, виходячи з об'єктивних засад соціальних знань. Грушевський вдався до методу історичного порівняння, взаємопроникнення соціології та історії в руслі контівської традиції розуміння предмета соціології. Тому є всі підстави стверджувати саме про історико-соціологічний підхід українського теоретика до вивчення проблем соціології.

На засадах та принципах класичної соціологічної традиції був організований Український соціологічний інститут (УСІ). Цей перший український соціологічний науковий заклад заснували емігранти на чолі з М. Грушевським 1919 р. у Відні. Інститут функціонував до від'їзду вченого до Києва у 1924 р. У дослідженнях соціологічного інституту переважала соціоантропологічна проблематика розвитку суспільства, його первинних форм та законів еволюції, яку Грушевський називав "генетичною соціологією".

Головна соціологічна праця вченого "Початки громадянства (генетична соціологія)" була присвячена центральній проблемі тогочасної соціології -- висвітленню причин і факторів створення соціальності, виникнення й існування людського суспільства.

Досліджуючи проблеми трансформації форм суспільності, "соціальні факти" сучасності та еволюційні процеси минулого, Грушевський підкреслював важливу роль протистояння індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одна то друга періодично домінує в суспільному розвитку. Саме ця боротьба двох тенденцій стає домінантою ритму соціальної еволюції, що є об'єктом дослідження всіх соціальних наук.

Показово, що й сьогодні, як і на початку ХХ ст., не втратили актуальності дослідження перехідних соціокультурних ситуацій, яким завжди притаманна криза традиційних (усталених) форм людської життєдіяльності. Розробка цих проблем М. Грушевським є свідченням наукової проникливості українського теоретика.

Для вченого була очевидною обмеженість спроб пояснити еволюцію суспільності, виходячи лише з еволюції подружжя. Підходи М. Грушевського базуються на принципах органічного синтезу головних факторів розвитку людського суспільства: біологічного, психологічного й соціального. Він структурує значний етнополітичний та історичний матеріал, виділяючи такі стадії розвитку суспільності, як початок суспільної організації, племінно-родову організацію та процеси її розкладу, які знаменують перехід до сучасного, за його визначенням, класово-державного укладу. Він прагне аргументувати наступну тезу: те, що називають "громадянством" чи "суспільністю", є ніщо інше, як "організоване людське множество", об'єднане почуттями солідарності та певними формами співробітництва.

Дослідження історичних різновидів суспільності автор "генетичної соціології" прагнув розгорнути на українському етнокультурному матеріалі. Він сподівався суто соціологічними методами дослідити чималі етнографічні здобутки українознавства, тим самим приєднавши "слов'янський матеріал" до набутків європейської соціології, підкреслюючи водночас його специфіку. З цією метою залучалася спадщина відомих українських етнографів. Історик-соціолог намагався прочитати цей матеріал уже з позицій новітніх концепцій своєї дисципліни, посилити "соціологічні акценти" в аналізі змін соціальних форм, зокрема шлюбних зв'язків, подружніх та інших видів відносин.

Слід зазначити, що М. Грушевський, незважаючи на деяку ідеалізацію українства, був одним із небагатьох громадських діячів революційних часів початку ХХ ст., який прагнув розробити наукові засади політичної соціології. Його проекти соціального і національного будівництва спиралися на врахування таких чинників суспільної організації тих часів, як настрої народних мас, механізми демократичних свобод, вирішення "земельної справи" тощо, а також на принципи "народної єдності" (аналог "органічної солідарності").

Соціологічна концепція Б. Кістяковського. У своїх працях Кістяковський значну увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук, обгрунтуванню наукових засад соціологічного дослідження. Він вважав, що основою соціального життя є взаємодія людей, у ній складаються певні форми колективної свідомості. Формування і трансформація колективної свідомості підпорядковані практиці причинно-наслідкових відносин.

Б. Кістяковський запропонував три умови для досягнення науковості в соціології. Перша пов'язана з формуванням основних понять -- суспільство, держава, право, культура. Особливий акцент ставився на категорії можливості, ступенях історичного розвитку на критиці формально-логічних методів, на необхідності зв'язку теоретичних понять та схем інтерпретації з реальним повсякденним світом. Друга умова зводилася до виявлення причинних відносин у соціальній сфері, розглядом проблем можливості й дійсності, необхідності й випадковості у соціальних процесах. Завдання соціології, за Кістяковським, -- установити причинні зв'язки, що мають характер необхідності. Третя умова стосується проблем цінностей у соціологічному пізнанні. Б. Кістяковський йшов за М. Вебером у розумінні ціннісних міркувань у процесі пізнання і відстоював передову на той час думку про те, що звернення до ціннісних ідей необхідне, оскільки у суспільному житті дослідник стикається не лише із переплетінням причинно-наслідкових зв'язків, але й із певними уявленнями про добро, справедливість, красу тощо.

Найвиразніше конкретизувались принципи соціального пізнання Б. Кістяковського в його соціології права. На думку українського теоретика, за своєю природою ідея права належить до сфери цінностей. Природа права двоїста: з одного боку, це сфера чистої належності, зовнішня форма існування справедливості й свободи, з іншого -- сфера соціальних відносин, відносин між окремими індивідами і соціальними групами, сума норм, що дозволяють досягти компромісу між різними вимогами.

Діяльність Б. Кістяковського як соціолога і теоретика права важко переоцінити на фоні властивого інтелігенції (особливо російській та українській) правового нігилізму, про який сам Кістяковський різко висловлювався у відомому збірнику "Вехи". Він закликав кожного громадянина стати учасником процесу створення, застосування і втілення принципів права, підпорядкувати цьому завданню творче натхнення.

Чимало уваги Б. Кістяковський приділяв проблемам національної української культури, застосовуючи теоретико-методологічні можливості соціологічного аналізу до реалій історико-культурного життя.

Соціологічні ідеї В. Липинського. Науковий аналіз, дослідження, аргументація В. Липинського були підпорядковані завданням політичної боротьби, обгрунтуванню певної громадянської позиції, ідеї. Для українського суспільствознавця такою ідеєю була ідея державної незалежності -- головний критерій його оцінки соціологічних міркувань та політичних ідей.

Роздумуючи разом з іншими українськими емігрантами над питаннями, чому не вдалося досягти національної незалежності й хто несе за це відповідальність, В. Липинський дійшов висновку, що причиною була саме відсутність "провідної верстви", інтереси якої були б національно зорієнтовані. У цій площині вимальовується його концепція еліти. Еліта, або як писав В. Липинський, "національна аристократія", -- це не просто привілейована група, а верства, що може організувати суспільство, створити й захистити національну державу. Без правлячої еліти немає держави, але "національна аристократія" не завжди спрямовує суспільний розвиток. Тлумачення ролі еліт, їх циркуляції в українського соціолога багато в чому співзвучне класичним теоріям В. Парето, Г. Моски, проте прямі паралелі знайти важко.

Найприйнятніший політичний режим для нової еліти, за В. Липинським, -- монархія, бо саме вона здатна обмежити сваволю національної аристократії й забезпечити національні пріоритети. Ось чому значне місце в суспільному житті український соціолог відводить також релігії та армії. Звідси зрозумілі його сподівання на гетьманщину як шлях подолання кризи українського державотворення. Сама ж українська держава вважалася ним великим селянським господарством, де має бути господар за успадкуванням.

Важливим пунктом концепції В. Липинського є поняття територіального патріотизму української нації. Саме територіальний патріотизм, на його думку, повинен об'єднати українське суспільство, подолати внутрішні слабкості українства. Сутність територіального патріотизму Липинський бачив у пробудженні почуття солідарності та єдності всіх постійних мешканців української землі, незалежно від їх етнічного походження, класової належності, віросповідання, соціально-культурного рівня. Ось чому любов до рідного краю -- української землі, -- яка годує всіх її мешканців є об'єктивною передумовою створення соціально-національного союзу. А патріотизм, таким чином, за Липинським означає "свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців".

Засуджуючи націоналізм, учений підкреслював, що в його основу покладена свідомість громади, а не території, почуття спільності людей однієї віри й одного стану, хоча й з різних територій, і ненависть до людей чужої віри й чужого стану на будь-яких територіях. Ось чому зовсім не випадково з середини 70-х років ХХ ст. ряд зарубіжних соціологів розробляють проблему "посттрадиційних суспільних цілісностей", які виходять за межі ідеї національної ідентифікації ХVIII і ХIХ ст. Один із представників цього наукового напряму німецький соціолог Ю. Хабермас пише: "У сьогоднішній спадщині європейської державної системи націоналізм позбавлений привабливості -- рух здійснюється в напрямку постнаціонального суспільства".

Втілення в життя ідеї державного творення України В. Липинський пов'язував з утвердженням консерватизму. Кожне реальне суспільство, на його думку, повинно бути соціально диференційоване й охоплювати як прогресивні, так і консервативні елементи, а також мати опозицію. Консерватизм, за Липинським, є утвердженням усередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних у майбутньому стати носіями української державної влади.

На закінчення розгляду матеріалу теми слід зазначити, що в сучасних умовах, коли Україна стала незалежною державою, перед вітчизняною соціологією стоять дуже важливі задачі. Серед них можна назвати проблему відродження національного історичного досвіду розбудови українського суспільства, вивчення реального стану соціальних явищ, з'ясування основних тенденцій розвитку суспільних відносин та знаходження оптимальних шляхів їх удосконалення, прогнозування соціальних ситуацій, вивчення наявних протиріч та розробку моделей їх подолання тощо.

Особистість у системі соціальних зв'язків

Поняття особистості. Статус, соціальні ролі особистості. Проблема вивчення особистості в соціології є однією з центральних, оскільки кожен соціолог для розуміння сутності соціальних явищ, системи взаємозв'язку людей у суспільстві повинен зрозуміти, чим зумовлені конкретні дії кожної людини. Індивідуальна поведінка, таким чином, представляє собою основу сприйняття життя всієї соціальної групи або суспільства.

На відміну від психології соціологія розглядає людину не як неповторну індивідуальність, а в сукупності її соціально-типових якостей.

Усі визначення особистості зумовлені двома протилежними думками стосовно її розвитку. З точки зору одних, кожна особистість формується та розвивається відповідно до її природних якостей та здібностей, і соціальне оточення при цьому відіграє дуже незначну роль. Представники іншої точки зору повністю спростовують природні внутрішні якості та здібності людини, вважаючи, що особистість -- це деякий продукт, який повністю формується в ході соціального досвіду. Очевидно, що це -- крайні погляди на процес формування особистості. У своєму аналізі ми, звичайно, повинні враховувати як біологічні особливості особи, так і її соціальний досвід. Разом із тим практика свідчить, що соціальні фактори формування особистості більш значущі. Можна погодитися з визначенням особистості, яке дав В. А. Ядов: "Особистість -- це цілісність соціальних якостей людини, продукт суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв'язків у ході активної діяльності та спілкування". Згідно з цим поглядом особистість розвивається із біологічного організму виключно завдяки різним видам соціального та культурного досвіду.

Загальні соціальні умови існування активно впливають на якості особистості як об'єкта соціальних взаємозв'язків та їх діяльного суб'єкта. Важливим компонентом впливу на особистість виступають економічні відносини. У нашому суспільстві -- це перехід до ринкової економіки, співіснування різних форм власності, загострення конкуренції на ринку праці тощо.

Соціокультурне життя суспільства, в тому числі політичні та ідеологічні відносини теж виступає компонентом загальних соціальних умов, причому культура акумулює традиції, що склалися історично в даному суспільстві. Соціальна стратифікація та суспільний розподіл праці -- це теж важливі елементи, які зумовлюють усі соціальні відносини.

Ще один компонент загальних умов існування особистості -- рівень розвитку громадянського суспільства, соціально-політичний устрій, стан інших соціальних інститутів (наприклад, освіта).

Ці найбільш важливі компоненти загальних соціальних умов детермінують специфічні соціальні умови буття людей.

Є ще дві важливі індивідуальні характеристики -- стать та вік індивідів, стадії їхнього життєвого циклу. З цієї точки зору вони також мають соціальний еквівалент і повинні бути включені до схеми, тому що бути чоловіком чи жінкою, перебувати в тій чи іншій стадії життєвого циклу означає виконувати різні соціальні функції.

Аналіз соціальної та соціально-психологічної структури особистості показує, що діяльність особистості зумовлюється не тільки зовнішніми факторами, але й внутрішніми її установками. У зв'язку з цим постає задача більш детального аналізу такої діяльності, яка проявляється перш за все у виконанні особистістю різних соціальних функцій.

При аналізі діяльності особистості та її місця в суспільстві часто використовується поняття "соціальний стан". Якщо це поняття співвіднести із соціальною роллю, то останню можна розглядати як функцію соціального стану.

Поняття "соціальний стан" є атрибутивним, що виражає тільки приналежність особистості до тієї чи іншої спільноти та через неї -- до суспільства в цілому. Але воно не розкриває її функцій, тому не вигідне для соціологічного аналізу особистості, особливо якщо розглядати його у взаємозв'язку з іншими поняттями.

Соціальну роль особистості в поєднанні з її соціальним станом найбільш повно висвітлює поняття "соціальний статус особистості". Воно влучно поєднує в собі як функціональну, так і оціночні сторони, показує, що особистість може робити, що робить, результати її дії та як вони сприймаються іншими людьми, а також суспільством.

Соціальний статус -- це відносне становище (позиція) індивіда або групи в соціальній системі. Це поняття характеризує місце особистості в системі суспільних відносин, її діяльність в основних сферах життя, та, врешті-решт, містить оцінку діяльності особистості з погляду суспільства, яка проявляється в конкретних кількісних та якісних показниках (зарплата, нагороди, звання, привілеї тощо), а також самооцінку, яка може або не може збігатись з оцінкою суспільства або соціальної групи.

Проблема соціального статусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення. У житті нерідко зустрічаються приклади хибно усвідомленого або присвоєного статусу. Тією чи іншою мірою психологія споживача пов'язана із зовнішніми матеріально-предметними формами затвердження статусу особистості. Соціальний статус у значенні норми та суспільного ідеалу має великі потенційні можливості при розв'язанні задач соціалізації особистості, оскільки орієнтація на досягнення більш високого соціального статусу стимулює соціальну активність. Серйозну проблему становить правильне усвідомлення особистістю свого соціального статусу. Якщо соціальний статус особистості сприймається неправильно, то людина орієнтується на ворожі його соціальному оточенню зразки поведінки.

У цьому зв'язку можна розглянути дві крайності в оцінці особистістю свого соціального статусу. Низька статусна самооцінка, як правило, пов'язана зі слабкою протидією зовнішньому впливу, з конформізмом. Такі люди, як правило, не впевнені у собі, частіше впадають у песимістичний настрій. Висока оцінка, навпаки, частіше пов'язана з активністю, заповзятливістю в своїх силах, життєвим оптимізмом. Виходячи з вищенаведеного, доречно ввести поняття статусної самооцінки, як істотної характеристики особистості в цілому.

Кожен індивід може мати велику кількість статусів, і всі, хто його оточуює, чекають від нього виконання ролей згідно із цими статусами. У такому розумінні "статус" і "роль" -- це дві сторони одного феномена: якщо статус -- це сукупність прав, привілеїв та обов'язків, то роль -- дія в рамках даної сукупності прав та обов'язків. Так ми підійшли до розкриття суттєвого навантаження поняття "соціальна роль".

Дане поняття широко використовується в концепціях, які ототожнюють діяльність людини із розігруванням певних стандартних ролей у стандартних ситуаціях.

Поняття "соціальна роль" і "гра" відображують певні життєві ситуації, що повторюються. Наприклад, за їх допомогою вдається точніше змалювати факти пристосування людини до конкретних умов. Окрім того, "ролева теорія" непогано пояснює феномени відчуження та конформізму.

Досліджуючи відповідність індивідуальної мотивації суспільним нормам і цінностям, а також дотримання людьми встановлених правил, послідовники ролевої теорії широко використовують ситуацію актора та ролі (або двох акторів). При цьому часто посилаються на відомі слова із п'єси В. Шекспіра:

Весь світ театр,

В ньому жінки, чоловіки -- усі актори.

У них є виходи, уходи.

І кожен не одну тут грає роль.

Дитина, школяр, юнак, коханець, солдат, суддя, старий.

Кожна роль потребує від актора певної поведінки. Отже, поведінка може або відповідати, або не відповідати очікуванню. Від актора вимагаються певні дії залежно від визначеної ролі.

За умови, коли суспільство ставить перед своїми громадянами певні вимоги, їм також доводиться завжди пристосовуватися, тобто "грати роль". У результаті й виникають так звані рольові ситуації, завдяки яким визначаються інтереси та мотиви поведінки людей.

Важливе значення в теорії ролей має питання про механізм засвоєння суб'єктом досвіду його взаємовідносин із соціальною дійсністю, тобто про те, як роль формує "Я". Скажімо, молодий спеціаліст, який не має виробничого досвіду, розпочне свою діяльність із деякого наслідування. Звичайно, через деякий час він сам стане спеціалістом і вже не гратиме роль за принципом наслідування, а виконає її творчо. Таким чином, виникає зворотний вплив людини на роль, що виконується. Отже, соціальна роль -- це те, що очікується в даному суспільстві від людини, яка займає певне місце в соціальній системі.

Справді, у поведінці людини завжди є дещо наперед задане, стандартизоване. Логічно прийти до висновку, що процес формування особистості означає перевтілення в різні соціальні ролі. Проте абсолютизація значення соціальної ролі може призвести до визнання відчуження особистості.

Ролева концепція прояснює багато аспектів у соціології особистості, проте від неї не можна вимагати всебічного обгрунтованого з'ясування всієї сукупності соціальних функцій індивіда. "За межами драми, -- писав П. А. Сорокін, -- не може бути ролі, оскільки роль можлива лише в контексті всіх ролей. Щоб не робив ізольований індивід, ніяка із його дій не являє собою ані соціального явища, ані найпростішого утворення. Роль може стати соціальною лише за наявності соціальної матриці".

Критерії типізації особистості, механізм її соціалізації. Однією з центральних задач соціології особистості є розробка типізації особистості. Вивчаючи різні групи людей та їх соціальні функції, соціологія не може абстрагуватися від індивідів, із яких ці групи складаються. Причому її цікавить не стільки конкретна поведінка окремої людини, яка зумовлена його індивідуальними якостями, скільки узагальнене, ТИПОВЕ, виражене в сумі окремих ознак, що притаманні більшості. Інакше кажучи, проблема полягає в тому, щоб визначити риси деякої абстрактної особистості, яка найбільш повно виявить сутність даної соціальної групи. Можлива, звичайно, екстраполяція цих якостей на окрему особистість, що взята за модель. Проблема типового як відображення загального в окремому добре розроблена в художній творчості. Багато літератерних персонажей тому так довго й зберігають свою значущість, що виражають дещо більше, аніж конкретну особу та конкретний характер (гамлетівський, донкіхотівський типи тощо).

В. А. Ядов, указуючи, що соціальний тип особистості -- це продукт складного поєднання історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, виділив, окрім ідеального, так званий базисний тип, що найкращим чином відповідає об'єктивним умовам сучасного етапу суспільного розвитку, а також -- модальний тип.

Із базисним типом пов'язана система соціально-правових і моральних норм, які відображені в конституціях, законах, у суспільній свідомості, різних типах світосприйняття тощо.

Характеристика базисного типу особистості відповідає на запитання: яким крітеріям повинна відповідати особистість, щоб суспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю? Якщо взяти ту чи іншу соціальну групу, то в ній неважко виділити особистість із характеристиками, що найбільш повно відображають умови та закономірності функціонування даної групи.

Типологія, яка характеризує модальні типи особистості, показує, які з них займають домінуюче положення в суспільстві або соціальних групах.

Що стосується конкретних типологій особистості, то тут є цікаві підходи та вирішення, які стосуються переважно зарубіжної соціології. Так, деякі вчені виділяють наступні шість типів особистостей: теоретичний, екномічний, політичний, соціальний, естетичний, релігійний. За основу виділення цих типів беруть соціальні орієнтації, що переважають (певні диспозиції). Наприклад, тип економічного індивідуума характеризується пошуком власної матеріальної забезпеченості тощо.

Широко розповсюджені типології, які об'єднують типи особистостей як носіїв (ознак) певних спільнот (класів, соціальних груп): робітники, службовці, студенти тощо. Слід також виділити маргінальний тип особистості, яка розірвала зв'язок зі своїм соціальним оточенням, але не адаптувалася до нового.

Нині в нашій державі відбувається докорінний перелом особистісно-типологічної структури суспільства, змінюються соціальні статуси соціальних груп і соціальних типів особистостей. Практично сьогодні нові базисні типи особистості ще до кінця не сформовані. Певне розповсюдження отримала людина торгового типу, що робить гроші на різниці цін або одержує їх за допомогою різноманітних махінацій, а то й за допомогою злочинів. Засоби масової інформації та судові інстанції підкреслюють факт широкого розповсюдження мафіозного типу особистості, що загрожує важкими наслідками для суспільства.

Соціальна активність особистостей. Положення про те, що поведінка людини соціально детермінована і що сама вона є об'єктом соціальних відносин, тобто дій, що йдуть з боку суспільства та його інститутів, становлять тільки частину проблеми взаємодії людини й суспільства. Інша частина стосується впливу людини на суспільство та передбачає розгляд людини як суб'єкта суспільних відносин. Це означає, що людина одночасно повинна розглядатися як активно діюча особа, здатна змінювати та постійно видозмінювати навколишнє середовище.

Щоб краще усвідомити вищезазначене проведімо порівняння з тваринами. Якщо тварина не може пристосуватися до заданих природою умов -- вона вмирає, оскільки не в змозі поміняти середовище існування. Це може зробити тільки людина.

Щоб не бути іграшкою в руках різних соціальних сил, людині потрібні відповідні умови, які стосуються як особистості, так і суспільства. І, насамперед, необхідні знання соціальних процесів, потрібні спільні зусилля об'єднаних у спільноти людей. Іншими словами, необхідні відповідні економічні, політичні, соціальні та духовні передумови.

Саме із цим і пов'язана проблема соціальної активності особистості як необхідної передумови здійснення нею своєї функції суб'єкта (творця) суспільних відносин. Соціальну активність особистості можна розглядати в двох основних аспектах.

Перший аспект припускає розгляд якостей особистості, зумовлених у першу чергу її природними даними та збагачених рисами, які формуються в процесі виховання, освіти, спілкування та практичної діяльності.

Другий аспект виходить із розуміння активності як деякої конкретної міри діяльності. У такому разі активність може бути виражена у відповідних кількісних показниках і тому часто стає предметом соціологічних досліджень. Прикладом може слугувати вимір трудової (виробничої) активності. Виходячи із цього, можна припустити матричний підхід до активності, тобто аналіз її у вертикальному та горизонтальному зрізах. При вертикальному зрізі враховуються рівні активності, її інтенсивність, а при горизонтальному -- її види. Можливі різні життєві ситуації: людина повністю зайнята своєю професійною діяльністю й нічим іншим не цікавиться; але буває і навпаки, коли докорінні інтереси особистості виходять за межі її професійної діяльності і всю свою енергію людина спрямовує на заняття справою, ніяк не пов'язаною з її професією.

Основні види активності збігаються з основними сферами суспільного життя -- трудовою, соціально-політичною, сімейно-побутовою, дозвіллям тощо.

Постає питання: чи всяка активність може оцінюватися як соціальна? Якщо мати на увазі зумовленість активності соціальним середовищем, то відповідь буде позитивна, незалежно від того, в якій формі -- індивідуальній, груповій, організаційній або стихійній -- вона проявляється. Навіть злочинна діяльність нерідко має соціальну зумовленість. Проте, якщо розглядати мотиви, зміст, цілі та спрямованість активності, то її можна оцінювати як соціальну чи асоціальну. Остання часто характеризується як антисуспільна поведінка. Критерієм соціальної активності виступають результати діяльності (тобто характер змін існуючої ситуації, які досягаються в результаті затрат людиною енергії), співвіднесення із суспільними інтересами, тобто інтересами інших людей, груп, суспільства.

Антиподом соціальної активності в цьому розумінні є соціальна пасивність, бездіяльність, байдужість до оточуючої дійсності.

Розглядаючи змістовну сторону соціальної активності, неможливо не враховувати ставлення особистості до об'єкта своєї діяльності. Найвищим проявом соціальної активності у цьому розумінні є творчість. Як правило, дослідження культури персоніфіковані, пов'язані в нашій свідомості з особистістю творця, що особливо відчувається у літературно-художніх творах, у наукових дослідженнях, образотворчому мистецтві. Відмітимо і такий аспект: можливе творче ставлення до всіх видів діяльності, навіть до слабоперсоніфікованих. Багато що тут, звичайно, залежить від здібностей, таланту людини, але й ті, й інші вимагають великої напруженої праці.

Використана література

1. Соціологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. / А. Ю. Брегеда, А. П. Бовтрук, Г. В. Дворецька та ін. -- К.: КНЕУ, 1999. -- 124 с.