Духовне відродження України

56

214

18

Реферат на тему:

Духовне відродження України

Непростий, трагічний шлях розвитку України відбився не лише на матеріальному та соціально-політичному становищі нашого народу, але й на духовній культурі. Століття боротьби за державність, волю та незалежність спричинили розвиток насамперед соціально-політичних ідеалів та зосередження уваги передусім на становленні тих духовних цінностей, котрі б допомогли українському народові зберегти свою національно-культурну самобутність, духовність, не розчинитися під впливом інших культур. Адже культура України впродовж тривалого часу розвивалася в нівелюючих умовах Російської та Австро-Угорської імперій і Польщі, між якими були поділені терени нашої Вітчизни.

Усе це, однак, не означає, що культурний розвиток не відбувався або ж що він припинявся. Україна дала людству перлини філософської, релігійної, літературної та художньої творчості, які ставлять наш народ в один ряд з іншими розвиненими та культурними націями світу.

Однією з характерних особливостей розвитку духовної культури України є саме її велика життєздатність. Незважаючи на періоди, несприятливі для культурного розвитку внаслідок відсутності державної самостійності, національно-культурне відродження в Україні відбувалося декілька разів, являючи собою відродження культури як системи духовних цінностей. Такі періоди відродження припадали на кінець XVI -- початок XVII століття, кінець XVIII -- середину XIX століття, 20-ті роки XX століття. Кожний з них має свої особливості, але спільним було значне пожвавлення духовно-творчого життя, пов'язане зі спалахами національної самосвідомості.

Так, кінець XVI -- початок XVII ст. (так зване українське бароко) -- час посилення антифеодальної боротьби та народно-визвольного руху, прискореного формування національної самосвідомості українців, що супроводжувалося небувалим розквітом мистецтва, літератури, філософської думки. М. Грушевський напише цей період «першим національним відродженням України», яке підготувало «ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на народнім ґрунті витворилися певні інтелігентські верстви, і, сполучивши в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності, донесло цікаві взірці сеї сполуки герої традиції з новими впливами».

Нове відродження духовної культури розпочалося наприкінці XVII -- на початку XIX ст., що відобразилося насамперед у становленні української літератури і а мистецтва. Саме в цей період виявляється геній Шевченка, творить свої філософські праці Д. ІОркевич, на цей період припадає діяльність І. Котляревського, М. Лисенка, М. Драгоманова, В. Антоновича. Виходять у світ українські журнали, публікуються ґрунтовні фольклорно-географічні дослідження, мовознавчі праці О. Потебні, А. Кримського, П. Житецького. Розквіт літератури та мистецтва триває впродовж усього XIX століття, незважаючи на шалений опір, який чинив царський уряд Росії, намагаючись спинити духовне прозріння української нації.

Культурно-просвітницька діяльність революційних романтиків, яка попри все відбувалася в Україні, сприяла становленню національної самосвідомості, консолідації нації, поширенню визвольної боротьби. Царату зрештою вдалося призупинити розвиток національної свідомості, призупинити, але не припинити розвиток культури, про що свідчать такі постаті української літератури та мистецтва, як І. Франко, Леся Українка, П. Куліш, М. Заньковецька та ін.

Наступне піднесення національного духу припадає на 20-ті роки XX ст., па пореволюційні роки, що виявилося насамперед у бурхливому розвиткові української Вищої школи та науки, у розквіті Всеукраїнської Академії наук, появі нових течій, угруповань у мистецтві. В цей час відбувається виток ідей української державності в творчості таких політичних мислителів, як В. Липинський, В. Кучобський, С. Дністрянський. Вони обстоювали ідею національної державної самостійності як необхідної умови розвитку української нації. Націоналізмові з його культом сили і нетерпимості до інших народів «державники» протиставляли територіальний патріотизм незалежно від етнічного походження. Саме на цьому принципі будується суспільне життя більшості сучасних цивілізованих держав.

Але роки «великого перелому» (початок 30-х років та побудова сталінської моделі соціалізму в УРСР, «культурна революція») відітнули минулі надбання культури від народу, наслідком чого стала прогресуюча бездуховність та денаціоналізація культури України. Так звана «русифікація» (яка не мала жодного відношення до справжньої культури російського народу), масова стандартизація свідомості та суспільної психології тоталітарною сталінською системою нав'язувала народові «ідеали» і цінності класового розбрату та боротьби, презирство до «віджилих форм культури», культурно-духовний провінціалізм, перервавши навіть ті зв'язки, що їх мала українська культура у попередні століття. У суспільстві, яке чекає неминучого «світлого майбуття», абсолютною цінністю стає молодість культури та «новизна» творчості все «старе» автоматично перестає бути. Переривається соціокультурний зв'язок часів у розвитку. Масові репресії винищили цілі інтелігенцію, яка по крихті збирала духовні цінності нашого народу.

Але духовний розвиток не зупинити ні в'язницями, ні «ідеологічним вихованням», бо він є сутністю ЛЮДИНИ. Творчість здебільшого розвивалася «на узбіччі», осторонь від загальнообов'язкових норм. «Культура офіційна» творилась як «соціалістична за змістом і національна за формою» за вказівкою «керівної та спрямовуючої сили». Сама «культура» в тоталітарному суспільстві -- українська, російська, вірменська, грузинська, казахська тощо -- стала засобом існування тоталітарної системи, тим самим втрачаючи статус культури, відчужуючи людину від справжньої духовності та від вільної самосвідомості. Наслідком цього і стала зростаюча бездуховність, моральне зубожіння суспільства, що дісталося нам у спадок від сталінського соціалізму та адміністративно-бюрократичної системи 60--80-х років. Духовний розпад поглибила сильна інерція свідомості -- наслідок «ідейного» виховання не одного покоління людей. Дух не живе у несвободі, культура не визнає примусу, диктату, цензури. Як же відроджувати культуру? З чого починати відродження та й що саме відроджувати? Існують нині думки, що культуру слід відроджувати через творення нової ідеології -- свідомо національної чи націоналістичної. Але саме панування якоїсь однієї ідеології призводить культуру до статусу вимушеної, тобто відтворює духовну несвободу, знову породжує диктат, нівелює культуру до ролі засобу досягнення ідеологічної мети. Ідеології своїм полем існування мають насамперед політику. Ідеології існують у будь-якому суспільстві, але саме тоді, коли вони починають проникати своїми щупальцями в духовну творчість, культуротворення, і настає тоталітаризм. Цього треба остерігатись, якщо ми справді хочемо позбутися важкого «духу» казарми, властивого атмосфері тоталітаризму. Тому необхідною і найпершою умовою культурного поступу мусить бути ідеологічний плюралізм, а також автономність чи незалежність культури від політико-ідеологічних впливів.

Звичайно, кожна людина так чи так має свої ідеологічні й світоглядні переконання, політичні уподобання. Держава, суспільство не повинні нав'язувати творцеві культури свої ідейні канони. Тоталітарна система створила свою шкалу цінностей, у якій однією з найважливіших є влада. В тому числі і влада над культурою. Цінність влади замінила собою цінність праці'. Для тоталітаризму характерним є деперсоналізація людини, втрата нею особистості, зведення її до ролі «гвинтика» соціального механізму. Культура ж справжня немислима поза особистісним виміром. Якщо першим гаслом культурної політики нашої молодої держави мало б стати: «Не сміти командувати культурою!», то другим треба було б поставити: «Повернути людині індивідуальність», хоча зводити справу до самих тільки гасел -- це теж її «ідеологізація». Розвиток української культури вимагає повернення людини до самої себе, до свого творчого духовного «Я». Саме у культурі долається відчуження людини від самої себе, долається примітивний колективізм. Щоб відродитися, культурі України вкрай потрібно повернутися до загальнолюдських цінностей, які вироблені творчою наснагою та духовною працею багатьох поколінь людей, що жили на нашій планеті. До таких цінностей належить насамперед цінність самої людини, її особистості, її життя та свободи; цінність національних культур, розвитку національної самосвідомості, духовності; демократичний лад у соціально-політичному житті, ринкова економіка, сильний соціальний захист тощо. Саме ці цінності визначають мету та обрії майбутнього розвитку вітчизняної культури, отже, вони є важливим рушієм духовного відродження. Осмислення глобальних культурних цінностей дозволяє нам глибше збагнути смисловий потенціал української культури, зрозуміти своє місце в світі, стати в один ряд з іншими культурами світової спільноти на шляху до вселюдськості. Відродження культури не може відбуватись як просте повернення до минулих способів буття народу. Інакше нам доведеться відтворювати архаїчні форми буття. Тому відродження народних звичаїв, форм творчості, світовідчуття наших предків не може бути самоціллю, воно є засобом залучення культурного спадку до сьогоднішніх проблем духовного розвитку. Зв'язок поколінь мусить бути відтворений, духовні цінності минулого мають стати базою для вирішення проблем культурного відродження сьогодення. Так само не може бути абсолютним взірцем культурного розвитку «західний» світ, бо й там проблеми бездуховності та стандартизації форм культурного буття вимагають свого вирішення. Однією з найболючіших проблем культурної розбудови в Україні є проблема «екології культури» -- як у розумінні створення сприятливих соціально-політичних та економічних умов для духовного розвитку, так і з точки зору збереження культурного спадку народів нашої держави та залучення їх до сучасного вжитку новими поколіннями. Адже давно відомо, що деякі елементи культури народу своєрідним чином дають змогу суспільству вижити в тих чи тих умовах. Охорона пам'яток культури, відтворення справжньої духовної історії нашого народу, осмислення багатовікової творчої спадщини -- ось магістральні напрямки вирішення цієї проблеми, основні завдання культурної політики держави. Серед цінностей, надбаних світовою цивілізацією, однією з найважливіших є цінність демократичного соціального устрою -- пріоритету волі до суспільного, сумісного життя. Демократія спрямована до вселюдськості, у якій визнається право інших людей мислити самостійно, а національні культури у своїй самобутності складають строкату єдність духовного світу. Вільнодумство, ідеологічний плюралізм -- видатні завоювання цивілізації, особливо потрібні для обтяженої тоталітарними стереотипами свідомості, що дісталася нам у спадок. Саме в лоні світової цивілізації створюється розуміння національних культур як загальнолюдської цінності, яке може запобігти стандартизації духовного життя, стати гарантом подальшого розвитку національної традиції в культурі. Засвоєння цього теж є одним із важливих факторів духовно-національного відродження. Органічне і творче засвоєння загальнолюдських цінностей може допомогти культурі нашого народу увійти у світову спільноту, подолати розірваність та обмеженість культурно-психологічних стереотипів, трагічну суперечність між реальним змістом культури України та її сучасним виявом. Світ так само виграє, відкриваючи для себе Україну -- творчу, культурну, духовно багату, самобутню,-- як і ми виграємо, відкриваючи розмаїття духовного світового багатства для себе. Культура не терпить ізольованості, вона є глобальним явищем у своїх етнічних своєрідностях. Замикання на собі -- застій для культурного прогресу, а отже -- не має перспективи. Залучення до своєї рідної культури та оволодіння культурним спадком усього людства -- головна мета та сенс культурного відродження. Шлях до вселюдськості лежить саме через освоєння національної спадщини і піднесення власної культури до світового рівня, але завжди -- через культуротворення, власне світоглядне самовизначення в якості свідомого творця культури.

Роль релігії в духовному відродженні України

З огляду на сучасну культурну й духовну ситуацію в Україні й на те важливе місце, що його посідає релігія в духовному житті нашого народу, є підстави вважати її одним із важливих чинників культурного відродження. Релігія постає як одна з наймасовіших форм суспільної свідомості (поряд з політичною), а тому має досить великий вплив на всі сфери життя людини. Саме тому фактором духовного відродження України є нормалізація релігійного життя. Проблема ця дедалі більше пов'язується з проблемами та перспективами суспільно-політичного розвитку, так само як і національно-культурного ренесансу.

Тривають міжконфесійні конфлікти, які сягають корінням у давні часи. Але сьогодні вони мають зовсім інше забарвлення. Різні політичні сили прагнуть використати той чи інший релігійний напрям для досягнення своїх вузькоприватних інтересні

Церковні ж кола, в свою чергу, висловлюють свою підтримку певним політичним та націоналістичним рухам, часто претендуючи на статус державної чи офіційної релігії та церкви. Як наслідок -- релігійна ситуація в сьогоднішній Україні перебуває на тому етапі, який західні країни пройшли кілька десятиліть тому.

Етап цей характеризується «зрощенням» релігії та політики в своєрідний конгломерат, що має дві головні риси. З одного боку -- політизація релігії, тобто претензії церковних кіл на своє представництво в парламенті, державних установах, участь у політичних акціях, тобто перебирання на себе політичних, владних функцій. Іншими словами, має місце справжній клерикалізм, проти якого в усі часи виступали мислителі-гуманісти, філософи-просвітителі, як, зрештою, і релігійні діячі, що прагнули «очищення» віри від земних спокус, а церкви -- від невластивих їй функцій. Ідучи за Христовим повчанням віддавати «Богу Богове, а кесарю кесареве», святі отці християнської церкви розвивали своє вчення про наявність двох світів -- земного (грішного) і небесного (святого, божественного). З другого боку -- релігізація політики, тобто застосування політичними діячами релігійної термінології, звертання до «боговибраності», до святої місії українського народу, загравання з віруючими масами та гра на релігійних почуттях українців задля досягнення своїх здебільшого політично-амбітних і аж зовсім не релігійних і не святих цілей. Тим самим вони вихолощують зміст християнської віри, використовуючи її не як шлях до морального вдосконалення віруючого, не як консолідуючу суспільство силу, а навпаки -- як клин, який можна вбити між українцями і «не українцями», а врешті і між самими українцями, аби розколоти націю. Адже народом, який розбитий на невеликі групи (за релігійними, етнічними, політичними міркуваннями), легше маніпулювати, нацьковуючи людей одне на одного за принципом «розділяй і владарюй!».

Можливість таких процесів в Україні визначена тим, що народ наш за всю історію свого розвитку (внаслідок постійних руйнівних впливів з боку імперій, у тому числі СРСР) не зміг сформувати, по-перше, сталого релігійного етносу як концентрованого вираження духовної традиції, що друге, чіткої і послідовної політичної культури.

Не просто відсутність однієї об'єднуючої народ віри перешкоджала формуванню першого. Річ у тім, що поліконфесійність, релігійна неоднорідність перетворювалася на камінь спотикання чи яблуко розбрату під час вирішення тих питань, де народ мусив виявити себе як єдине органічне, політичне і духовне ціле. На ґрунті цієї неоднорідності завжди збирали багатий урожай лжепророки, творячи для кожної території, етнічної групи, конфесії свої міфи та ідеології.

Значну роль релігії у відродженні України відзначав видатний соціально-політичний мислитель В'ячеслав Липинський, вважаючи її найвищим критерієм оцінки історичного процесу, у своїй праці «Релігія і церква в історії України». Він вбачає в релігії ідею, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення, а не до руйнування держави: «Релігія скрізь і завжди впливає стримуюче і організуюче тому, що своїми однаковими для всіх і непорушними догмами та наказами моралі вона обмежує антигромадські й антитовариські індивідуалістичні примхи одиниці. Само собою, мова тут про релігію живу й авторитетну, бо тільки для віруючих одиниць авторитет релігії має більшу силу, ніж "їхнє власне «Я», і тільки віруючих він рятує від анархії... Тому занепад релігії і занепад церковної організації, яка авторитет релігії береже ... йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руйнівної гризнею розбещених в своєму необмеженому індивідуалізмі одиниць -- чого прикладів, зрештою, нам -- українцям -- не треба, на жаль, далеко шукати». На думку Липинського, занепад релігії, її розкол, політична поляризація ведуть до приходу на її місце «звірячої матеріалістичної націоналістичної віри». Оскільки будь-які потрясіння на релігійному ґрунті можуть бути небезпечними для будівництва держави й руйнівними для української (як і для будь-якої іншої) нації, вчений вважає за необхідне всім релігіям надати рівні права.

Немає релігії кращої чи гіршої, повноцінної чи недосконалої. Всі вони з моральної точки зору груп ллються на загальнолюдських моральних цінностях. Тому та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі допоможе, яка буде найбільше «національна» «українська»...-- а та, яка найкраще … своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу виконувати вічні і загальнолюдські закони громадської моралі».

Це аж ніяк не означає, що для відродження української культури всі ми раптом мусимо стати віруючими. Однак очевидним є факт зростання прихильності до релігії з боку громадської думки, спраглої до духовності і звільненої від тенет жорсткого ідеологічного впливу тоталітарної системи. Люди повертаються до традицій культури свого народу, де релігія посідає одне з чільних місць.

Зростання соціальної значущості релігійного фактора сучасній Україні зумовлене також поширенням у країні традиційних релігій та культів (які ще час-називають «молодіжними релігіями» через порівняно молодий вік їх прихильників), зверненням до своєрідних архаїчних (давніх), племінних релігій (наприклад, до «Рідної української національної віри», до різноманітних «магічних», містичних і окультних напрямів, що м усі часи свідчило про кризовий чи, принаймні, переломний характер духовного життя, про невпевненість в майбутньому, про певний душевний розлад особистості.

Усе це ставить на порядок денний культурного відродження вирішення проблеми релігійного плюралізму, який є важливим фактором духовного розвитку і демократизації суспільного життя в Україні. Духовності християнства -- вірі наших батьків і дідів -- шкодять міжконфесійні чвари та внутрішня напруга, котра існує в деяких регіонах країни між віруючими різних церков. Відродження національної культури з необхідністю ставить питання подолання ворожнечі між церквами, визнання пріоритету свободи совісті у повсякденному житті, а не тільки на рівні держави, вирішення всіх майнових та юридичних проблем міжконфесійного буття за нормами цивілізованого суспільства. Сам час та необхідність вирішення важких проблем подолання бездуховності в суспільстві вимагають єднання зусиль усіх -- віруючих різних конфесій і невіруючих --- задля побудови гідного людини життя і духовного клімату в Україні.

Проблеми розвитку української національної освіти. Історія української національної школи сягає у глибоку давнину. Процесові виховання на кожному етапі розвитку суспільства були властиві певні зміст, форми і методи, які визначилися розвитком продуктивних сил, поділом праці та структурою шлюбних і сімейних відносин.

У період матріархату діти до п'яти-шести років виховувалися матір'ю. Пізніше хлопчиків передавали у чоловічі житла, дівчаток -- у жіночі, де їхніми наставниками були брати і сестри по матері.

З утвердженням патріархату чоловічі і жіночі житла трансформувалися в будинки молоді, в яких старші члени навчали підлітків мисливству, землеробству, ознайомлювали їх із звичаями та обрядами предків.

Отже, виховання дітей у дохристиянський період не було хаотичним, а здійснювалося через успадкування підлітками народних традицій і набутого попередніми поколіннями суспільно-історичного досвіду.

З прийняттям християнства починається епоха зародження на території праматері України шкіл та поширення освіти. Цьому сприяла освітня політика київського князя Володимира Великого (980--1015 рр.), який із впровадженням християнства (988 р.) відкрив школу «книжного вчення».

Освітню політику Володимира продовжив Ярослав Мудрий. Двірцеву школу, він розмістив в одному з приміщенні. Софійського собору, відкрив майстерню для переклад переписування книг і створив велику бібліотеку.

При дворі Ярослава виховувалися сини англійською короля Едмунда Залізнобокого Едуард та Едвін, угорські королевичі -- Андрій та Левенте, датський королевич Герман, шведський -- Інге та інші. А у 1086 р. при Андріївському монастирі відкривається перше в Європі жіноче училище.

Висловлене вище дає усі підстави стверджувати, що двірцева школа XI століття мала певне міжнародне значення, а Київ був відомим європейським освітнім центром.

Слід відзначити, що освітня політика в XI столітті поширювалася і в інших містах. Історичні джерела свідчать про існування шкіл в XI -- першій половині XII століття у Володимирі-Волинському, Галичі, Переяславі, Чернігові.

З 1068 р., коли ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців обителі студентський статус, який вимагав навчання чорноризців грамоти, в Україні поширюються монастирські школи. Паралельно з монастирськими школами у нашій державі існували школи грамоти. Ці школи утримувалися на кошти батьків. Навчальний рік починався у них з появою першого снігопаду, коли припинялося випасання худоби, і закінчувався з появою зелені навесні. В цих школах не було визначено і терміну навчання: учні могли навчатися два-три роки або одну зиму. В цілому під поняттям «навчання грамоти» розуміли навчання письму, лічбі й хоровому співу.

Поява у тогочасних джерелах імен багатьох письменників, риторів, знавців права, історії, лікарів, педагогів свідчить, що у суспільних колах з'явилися люди нової культурної формації, освіта яких виходила далеко за межі шкіл грамоти. З цього випливає, що з другої половини XI, а особливо у XII столітті посилився рух за відкриття пікш підвищеного типу. В межах України такі школи працювали у Києві, Галичі, Володимирі-Волинському, Чернігові, Переяславі та інших містах.

Розвиток освіти в Україні був перерваний навалою орд Батия. Проте шкільні традиції не було знищено і вже наприкінці XIV -- на початку XV століття освіта почала відроджуватися. В цілому у другій половині XIII -- першій половині XVII століття на теренах України існували єзуїтські навчальні заклади, протестантські і братські школи, освітньою діяльністю займалися також мандрівні дяки, студенти Києво-братської колегії під час вакацій і «майстри грамоти». Дітей багатих людей навчали домашні вчителі.

Особливу роль у збереженні духовності й освіченості українського народу внесли братські школи. Перша братська школа була відкрита у Львові (1546 р.). Існували такі навчальні заклади і в Києві (1563 р.), Здолбунові (1567 р.), Луцьку (1620 р.) та інших українських містах. Утримувалися вони на кошти українського народу. У зміст навчання входило читання, письмо і вивчення катехізису.

У другій половині XVI -- першій половині XVII століття в Україні ще більше посилюється процес окатоличення та насильного ополячування українців. За цих умов елементарної освіти було вже недостатньо, аби відстояти інтереси народу у судах і сеймах. Потрібні були люди, які вміли б дискутувати з вихованцями єзуїтських колегіумів. Завдяки цим об'єктивним історичним умовам в Україні виникають школи підвищеного типу. До них належали Львівська й Луцька братські школи, Острозька школа-академія та Києво-братська колегія. У згаданих школах вивчали предмети семи вільних наук: граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику. За структурою вони включали три класи граматики та два класи поетики і риторику.

В результаті Зборівської (1649 р.) і Андрусівської угод українські землі були розірвані на дві частини православні братства на Правобережній Україні братські школи зникають.

Дещо іншою була доля школи на Лівобережжі, яка як автономна країна з 1667 року входила до складу Московської держави. Поки автономія зберігала свою силу, пишно розвивалася Києво-Могилянська академія, колегіуми в Чернігові, Переяславі й Харкові, школи полкові та січові. Як показує перепис 1740--1748 років у семи полках гетьманщини було 866 шкіл на 1094 сіл. Доступ до освіти мали всі верстви населення. Школа в цей час була своєрідним символом козацької республіки.

На початку XIX століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва призвів до знищення сільських шкіл. Т.Г. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш широко ставлять справу видання підручників українською мовою. В недільних і земських школах робиться спроба викладати українською мовою. Але уряд ставиться негативно до цього. В 1913 році були випадки масового звільнення вчителів за симпатії до української мови. Лише в 1917 році з'явилася можливість відкривати українські школи. У березні 1917 року у Києві було засновано першу українську гімназію. У важких потугах розвивалося шкільництво в Галичині та Буковині, які входили до складу Австрії. Але найгірше українська шкільна справа постала на Закарпатті, яке ввійшло до складу Угорщини. В цьому регіоні зовсім не було вищих шкіл, середня освіта велася по мадярські, і навіть у початкових школах вводили мадярську, оскільки підручників українською мовою друкувалося дуже мало.

Не в менш складних умовах відбувалося становлення української національної школи і в XX столітті. Так, у період з 1917 по 1932 роки розвиток освітянської справи мав національний характер. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 25 .VIII. 1932 року на всьому просторі СРСР запроваджено єдину освітню систему, тобто у Радянській Україні поширюється та освітня система, яка існувала в Радянській Росії. І лише проголошення державної незалежності (27 серпня 1991 р.) дало поштовх до відродження і розвитку української національної школи.

Ядро національної школи складають не ідеологічні догми, а загальнолюдські духовно-моральні та культурні цінності, інтерпретовані та конкретизовані знання про національну, духовну та матеріальну культуру. Крім загальноосвітньої школи держава пішла на відкриття шкільних профільних та спеціалізованих навчальних закладів -- гімназій, ліцеїв, коледжів, приватних шкіл. Незважаючи на таке розмаїття освітніх установ, усі вони повинні забезпечувати якість освіти в обсязі державного компоненту. Велика увага приділяється й оновленню змісту освіти. Йдеться про те, щоб гуманітарний і природничо-математичний цикли відповідали світовому стандарту. До змісту освіти вводиться програмне забезпечення на рівні передових шкіл світу. Учні одержали можливість вибору за власним бажанням навчальних дисциплін.

Поступово впроваджуються інтегровані навчальні курси. Відповіді на «вічні питання» про людину, її призначення та місце у світі учні знайдуть у новому шкільному курсі «Людина і суспільство».

Необхідність змін у сфері освіти, науки, культури. Окрім тих змін, необхідність яких назріла в релігійному житті українства, з неменшою гостротою стоїть проблема здійснення рішучих змін в усіх інших сферах духовного життя і в культурі в цілому. Ці зміни слід розуміти як поворот у напрямку гуманізації, поворот до людини. Сучасні тенденції розвитку світу до глобального співтовариства -- це передусім тенденції до «відкритого суспільства». Це означає насамперед відсутність застережливого, підозрілого ставлення у стосунках між державами, націями, спільнотами як на зовнішньому, так і на внутрішньому рівнях.

Сьогодні в світі навряд чи можна знайти бодай одну державу з однорідним населенням (у расовому, етнічному чи релігійному розумінні). Тому є всі підстави вважати, що в світі немає монокультурних держав. Всі вони в певному розумінні неоднорідні -- полікультурні,-- оскільки поєднують в собі представників різних націй, віросповідань; в них існують різні соціальні рухи, культурні течії, включаючи професійні, молодіжні і т. ін. У цих рухах і течіях кожна людина здатна реалізувати свою індивідуальність, творчо самовиразитись. А тому важливим, якщо не' головним завданням національного культурного відродження України є з'ясування і збереження самоцінності людської особистості, яка сама або ж в складі груп, етнічних меншин, культурних рухів постає головним творцем усіх форм матеріального і духовного життя нації.

На сьогодні вітчизняна і зарубіжна наука передбачає два взаємозв'язані напрямки розв'язання цих проблем: полікультурне виховання і глобальна освіта. Важливість впровадження цих напрямків зумовлена потребою збереження національної культури при входженні нації до глобального співавторства. Для України, яка нещодавно увійшла в Раду Європи, це завдання особливо актуальне. Адже входження в «європейський дім» має стати взаємовигідним для нашої держави і для решти «мешканців» цього дому. Невирішеність внутрішніх духовних і політичних проблем може призвести до того, що в новому стані буття України ці проблеми набудуть загальноєвропейського розмаху і їх муситиме вирішувати вся Європа. Як тут бути? Як вирішити внутрішні питання повноцінного розвитку всієї культури України, врахувавши всі її складові елементи?

Історія знає різні підходи до вирішення проблеми міжкультурних стосунків усередині держави. Одним із найпримітивніших способів є «перетоплення» в одному «плавильному котлі» усіх груп і спільнот з різними мовами, традиціями, культурами аж до їх зникнення і утворення якоїсь єдиної, одноманітної культури. Така «переплавка» фактично веде до духовного зубожіння нації, до втрати нею будь-якої культурної самобутності, а отже -- до культурної та духовної загибелі. Адже всі представники нації, всі групи, меншини тощо складають єдину полікультурну цілість і творять спільну історію, маючи кожен свою власну (індивідуальну чи етнічну), свою мову, релігію, звичаї. Спроби «зрівнялівки» ведуть до внутрішнього спротиву, до націоналізму, до боротьби за свої права, до агресії.

У полікультурному ж суспільстві кожен індивід зберігає свою внутрішню неповторність і духовно збагачується під різноманітними впливами з боку інших культур. Врешті-решт, індивід може належати одночасно до кількох «культур», а тому він здатен повноцінно інтегрувати в суспільство, зберігаючи систему своїх власних цінностей, менталітет тощо.

Тому тільки полікультурна освіта здатна виховати людину справжнім патріотом нації і держави, громадянином яких вона є, незалежно від етнічного походження, протиставивши цей патріотизм будь-яким формам націоналізму. Адже головною «хворобою» українства завжди був брак національної єдності, і засіб для її лікування -- в об'єднанні задля спільної вищої мети, побудови держави, без якої неможлива сама нація, а відтак і її повноцінне існування в європейському та світовому контексті.

Що ж таке глобальна освіта? Ця концепція спрямована на виховання нового перспективного типу світобачення, головним атрибутом якого буде усвідомлене право на власну точку зору без обмеження інтересів інших людей і високий рівень відповідальності особи. Така освіта дає чітке розуміння як національних питань, так і проблем та перспектив глобального розвитку. Вона передбачає системний погляд на сучасний світ у розумінні наявності в ньому цілого ряду складних і взаємозв'язаних глобальних систем: економічних, політичних, екологічних, культурних, які охоплюють більшість країн внаслідок чого сучасний світ постає сам як величезний комплекс різнопорядкових взаємодій і взаємозалежностей. В духовному плані глобальна освіта дає змогу вирішити проблему вибору людиною світогляду, усвідомити себе не лише в ролі представника нації, держави, але і як представника людства в цілому. Всі ці аспекти глобальної освіти дозволяють реалізувати її головну принципову ідею -- ідею формування планетарної свідомості людини, виховання в ній почуття відповідальності за долю людства, за все, що діється на планеті.

Обидві форми освіти мають перед собою єдиний комплекс завдань, головним з яких є:

1) подолання розділеності світу на ворогуючі блоки і країни;

2) зняття суперечностей з розриву між людиною і природою;

подолання розщепленого стану людської свідомості й душі через усвідомлення загальнолюдських цінностей;

реалізація тісного зв'язку національного і глобального моментів у освітньому процесі. Тільки таким шляхом вже сьогодні можна виховати справжніх творців культури свого народу, які не просто копіюватимуть архаїчні стереотипи світогляду, поведінки, мислення тощо, а передусім знатимуть і розвиватимуть культурні традиції народу, розвиватимуть шанобливо та обережно, не асимілюючи, з іншого боку, також і в іншу національну культуру, не нівелюючи національної її своєрідності. В цьому розумінні полікультурна і глобальна форми освіти мають спільну мету і взаємодоповнюють одна одну.

Чи не приведе така глобалізація культури до асиміляції культур національних? А отже, чи не приведе сучасний розвиток людства до духовного зубожіння окремої людини? Але ж кожна людина входить і Належить ДО людства через свою індивідуальність, через свою несхожість на інших. У даному разі йдеться про Національну індивідуальність людини як представника своєї національної культури. Адже культура ніколи не може бути абстрактно-людською, вона завжди має особистісний характер, і тільки в такій своїй якості вона росте як конкретно-всезагальна, національні культури до вселюдської цінності. Вселюдський характер культури є вищою повнотою вияву національного. Зникнення чи навіть криза будь-якої національної культури завжди неодмінно веде до послаблення та зубожіння культури людства, бо ж усе творче в культурі людства несе на собі печать національного генія. А отже, і для нас шлях до глобального співтовариства, до вселюдськості пролягає через нашу націю, через Україну, через українську культуру.