Доля людини в XX столітті

13

Реферат на тему:

Доля людини в xx столітті

«Сова Мінерви вилітає в сутінки»,-- писав Гегель, маючи на увазі, що осмислення будь-яких подій починається лише після того, як вони вже відбулися, або, принаймні, наближаються до завершення. Мінерва -- у стародавніх римлян богиня мудрості. Тому, мабуть, не випадково наприкінці кожного століття робляться спроби підбити його головні підсумки. Що ж нового -- хорошого чи поганого принесло нам XX століття, як воно вплинуло на життя і погляди людей?

Тріумфи і трагедії XX століття

Ніколи раніше людство не досягало таких вершин свого технічного та інтелектуального розвитку, яких воно досягло в нашому столітті. На самому його початку вчені змогли проникнути у світ атома, і відтоді вони не припиняють досліджувати невідомий людям інших століть мікросвіт, роблячи у ньому нові й нові відкриття. У цьому ж столітті людина вперше покинула свою колиску -- Землю і залишила свій слід на поверхні Місяця. Людство почало активно опановувати повітряний простір і підводний світ. Воно заглибилося у земні надра -- і для нього стали доступними майже всі природні багатства, накопичені на Землі природою упродовж мільйонів і мільярдів років. На самій земній поверхні зникли «білі плями» і майже не залишилося куточка, куди б не ступала нога людини або куди б не проникав її погляд із космосу.

Саме в XX столітті виникли такі наукові дисципліни, як теорія відносності, квантова механіка, ядерна фізика, кібернетика, хімія полімерів, інформатика, молекулярна біологія, які визначають обличчя сучасної науки.

Незрівняне зросла енергетична озброєність і міць людства. Воно надійно впрягло в колісницю своєї історії електричну енергію, яка ще на початку століття здавалася майже дивом. Розпочалося освоєння атомної і сонячної енергії. Вперше були створені електронно-обчислювальні машини, які відкрили нову еру роботів та інформатики.

Справжня революція відбулася у засобах зв'язку і спілкуванні людей. Завдяки застосуванню радіо, телебачення і телефону в сотні і навіть у тисячі разів зросла швидкість передачі інформації -- люди можуть чути і бачити майже все, що відбувається у різних куточках нашої планети. Автомобільні й залізничні магістралі густим павутинням вкрили материки, а повітряні лайнери, які почали теж застосовуватися лише в XX столітті, зробили швидким і зручним міжматерикове сполучення.

Саме в нашому столітті, завдяки досягненням хімії, люди навчилися створювати і широко використовувати нові штучні речовини і матеріали, яких не існувало в природі. Досягнення біології не тільки розкрили таємниці життя, але й допомогли людям сконструювати механізми, які будовою і функціями нагадують живі органи. Дивом нашого часу можна вважати також проникнення у механізм спадковості і структуру мозку. На цій основі маємо також разючі досягнення в галузі генетики й медицини.

Успіхи історичної науки дали змогу розширити наші знання про минуле людства, повернути із забуття цілі цивілізації. Згадаймо хоча б археологічні відкриття Едварда Еванса і Генріха Шлімана, які ознайомили людей XX століття з крито-мікенською культурою.

Поряд з "їхніми іменами на скрижалях людської пам'яті навічно вписані золотими літерами прізвища і таких видатних людей XX століття, як Альберт Ейнштейн, Норберт Вінер, Володимир Іванович Вернадський, Юрій Гагарін, та багатьох інших. І це також є свідченням того, що XX століття зробило величезний внесок у загальнолюдські досягнення, зокрема і в розвиток науки і техніки (по випадково ж його називають століттям науково-технічної революції).

Але XX століття багате не тільки на досягнення й тріумфи. Сотні видів рослин і тварин, що безслідно зникли з Землі, мільйони неповноцінних людей, що народжуються у кожному поколінні, моря, що висихають, і забруднені річки, озонові дірки і кислотні дощі -- усе це теж, на превеликий жаль, своєрідні «досягнення» нашого століття.

Саме у XX столітті майже буденним явищем стала загибель мільйонів і мільйонів людей. Якщо за попередні сто років від війн загинуло менше 6 млн., то лише у першій половині XX століття світові війни відібрали життя у 65 млн. чоловік, не кажучи вже про десятки мільйонів тих, хто був скалічений і на все життя залишився інвалідом. Лише в концтаборах під час останньої світової війни було замордовано 11 млн. чоловік. А скільки людей, які перенесли на собі тягар війни, передчасно померли або втратили здоров'я.

Проте у XX столітті люди гинули не тільки на полях битв. Якщо під час війни мільйони людей ставали просто «гарматним м'ясом», то у так звані мирні часи вони перетворювалися на просте знаряддя виконання волі «вождів», «великих керманичів» або «фюрерів», які, прикриваючись «інтересами народу», нації або класу, здійснювали свої людиноненависницькі експерименти в різних країнах світу. Згадаймо хоча б фашизм у Німеччині та Італії, сталінську диктатуру у Радянському Союзі, «культурну революцію» Мао Цзедуна у Китаї, режим Пол Пота у Кампучії, хунту Піночета в Чилі.

В умовах цих тоталітарних режимів абсолютній більшості людей відводилася роль «гвинтиків» державної машини відкидалося право людини на власну індивідуальність, на свободу не тільки ді_й, але й слів та думок. Найменший протест, спроба якось захистити свої права та інтереси переслідувалися й каралися. Ціла система репресивних органів 0у_ла спрямована на тс щоб поселити страх у людських душах і викликати між людьми взаємну підозру і недовіру, принизити людську гідність.

Нам відомо зараз, чого варте було людське життя у країні про яку ще донедавна співали: «Я країни іншої не знаю, де людина вільно так живе». Тут, починаючи з революції, мільйони людей ставали Жертвами «білого» і «червоного» терору, гинули безслідно у сталінських гулагах як «ворога народу», вимирали цілими родинами, як це було, наприклад, в Україні гад час жорстокого голодомору За жменю зібраних колосків, за п'ять хвилин запізнення на роботу, за необережно сказане слово, За відмову доносити на свого ближнього людина часто навіть без суду і слідства могла бути позбавлена волі. Вона розглядалася лише як засіб виконання державних планів, інструмент побудови «світлого майбутнього».

Звичайно, в цих умовах людина була абсолютно незахищеною, її життя і життя її близьких повністю залежали від ворожих людині і непідвладних ц контролю соціальних інститутів і сил. Це породжувало почуття безнадії, невпевненості, страху, було основою виникнення всіляких міфів і створення в людській уяві різного роду ідолів.

Не була абсолютно вільною людина і в капіталістичних країнах Заходу. І тут дуже часто вона виявлялася беззахисною перед дією невблаганних законів ринку, перед економічними кризами і безробіттям, перед жорстким контролем з боку держави, перед загрозою мафіозних структур та інших злочинних організацій. У зв'язку з цим людина відчувала себе іграшкою в руках невблаганних і ворожих їй сил. Як відзначали західні соціологи, у XX столітті людина перестала бути вільною, перестала належати собі не тільки на виробництві, а й у побуті, де її вчинки, смаки, думки опинилися під диктатом реклами, масової культури і засобів масової інформації. Відчуження людини від засобів виробництва, від політичної влади доповнилося в XX столітті відчуженням людини від людини.

Ще трагічнішою була і залишається доля людини в країнах, що розвиваються, де мільйони людей, унаслідок економічної відсталості цих країн, позбавлені можливості задовольняти навіть елементарні потреби.

Ось таким багато в чому невтішним і дуже суперечливим нам бачиться сьогодні наше XX століття. І, певна річ, ті зміни і події, що відбувалися в ньому, не могли не вплинути на погляди і думки людей.

Надії і розчарування

XX століття починалося, як відомо, з великих сподівань і надій, а інколи і впевненості у тому, що у ньому настане край усім людським несправедливостям та стражданням, зникнуть хвороби і голод, панування одних людей над іншими, припиняться кровопролитні війни і людство заживе однією спільною сім'єю, у якій всі люди будуть рівні і кожна людина буде вільною і щасливою.

Сьогодні ми можемо, мабуть, сказати, що певною мірою деякі з цих сподівань здійснилися. В багатьох країнах люди справді почали жити краще, досягай гарантованого забезпечення своїх демократичних прав і свобод. З політичної карти світу зникли домініони і колонії. Значно розширилося співробітництво між різними народами, і в багатьох випадках відносини між ними стали більш цивілізованими.

Разом з тим наше століття можна часом великих розчарувань. Це розчарування ідеї прогресу, в можливостях людей свідомо творити свою історію, підпорядковуючи її своїм інтересам .

В XX столітті мільйони людей у всьому світі СВЯТО вірили в можливість реалізації соціалістичних ідей, втілення яких привело б до створення суспільства більш гуманного і справедливого, ніж капіталістичне. У зв'язку з цим великі надії покладалися на будівництво соціалізму в СРСР. Цей невдалий соціальний експеримент підірвав у багатьох людей віру у можливість прогресивних соціальних перетворень взагалі, як це було, наприклад, і під час «великої депресії» 30-х років у США. Зараз вчені ще дискутують відносно того, чи самі ідеї соціалізму виявилися не життєздатними, чи неправильним було їх втілення, але зрозуміло одне: жодна, навіть найкраща мета не може виправдати злочинних засобів. Шляхом насильства, на крові і жорстокості не можна зробити людей щасливими.

Величезні надії у нашому столітті пов'язувалися також із науково-технічним прогресом, з тими можливостями, які створювалися ним у розвитку продуктивних сил людства і підкоренні природи.

Проте, як виявилося насправді, науково-технічний прогрес не тільки приніс людству блага технічної цивілізації і дав можливість підкорити багато стихій природи, але й породив чимало нових, невідомих раніше проблем, призвів до реальної можливості самознищення людства, до загрози самому його існуванню.

Зміни, що відбувалися протягом XX століття в житті людства, знаходили своє певне віддзеркалення і в філософії. Представники різних філософських шкіл і напрямів намагалися осмислити ці зміни, з'ясувати їх глибинні причини, виробити до них певне ставлення. Внаслідок цього утворювалися нові форми сприйняття світу і розуміння самої людини.

Уже соціальні катаклізми (війни, революції, економічні кризи), що відбулися в першій чверті нашого століття, змусили багатьох людей відмовитися від наївної віри у те, що вони живуть у світі, де «все йде на краще». Філософським виразом цього стала відмова від ідеї соціального прогресу. Великого поширення набули погляди представників так званої філософії історії, наприклад О. Шпенглера, згідно з якими людська історія -- це існування багатьох незалежних одна від одної і замкнених у собі «локальних цивілізацій». Існування цивілізацій подібне до життєвого циклу організму і включає в себе такі етапи, як дитинство, юність, зрілість і старість. Саме «старечим маразмом» і безсиллям пояснювали представники цього напряму неспроможність «західної цивілізації» подолати кризові явища в суспільному житті і знайти розумне розв'язання існуючих суперечностей.

Разом з тим існували й інші спроби пояснення «нерозумності» людської історії. Однією з найпоширеніших серед них стала думка про нерозумність і недосконалість самої людини. Людина нібито від природи є злою й агресивною істотою. Тому війни, революції, злочинність слід розглядати як цілком закономірні прояви людської агресивності.

Певною мірою з розуміння недосконалості людини виходили у своїх поглядах і ті соціальні мислителі, які вважали за необхідне встановлення жорсткого контролю за людськими діями з боку суспільства і його інститутів, обмеження свободи і підпорядкування цих дій інтересам суспільства. Ці ідеї розроблялися як на Заході, наприклад у концепції панування «раціональної бюрократії» Макса Вебера або в теорії «структурного функціоналізму» Р. Мертона і Т. Парсона, де людині відводилася лише роль виконавця певних соціальних функцій, так і в тоталітарних країнах, де людина, по суті, «розчинялася» в певних соціальних спільностях (народі, нації, класі, партії тощо), яким вона повинна була бути повністю підпорядкована. Нарешті, деякі представники структуралізму взагалі проголосили положення про «теоретичну смерть» людини у XX столітті, оскільки предметом вивчення, на їхню думку, мають бути не людські індивіди, а лише соціальні структури, що повністю визначають людину. Неважко помітити, що такий погляд на людину певною мірою служив теоретичним виправданням знецінення людини й людського життя, її повного підпорядкування державі та суспільству.

Крах соціальних і технократичних ілюзій призводив до розчарування у людському розумі й пізнанні, спираючись на які людство мріяло свідомо перебудувати світ і саме суспільство. Зневіру у всесилля людського розуму породжували також ті злочини і безглуздя (світові і локальні війни, гонка озброєнь тощо), які коїлися і продовжують коїтися стосовно людей і всупереч людяності. Тож і не дивно, що чимало філософських учень нашого століття пов'язували сутність людини не з її розумністю, а шукали цю сутність «по той бік розуму» -- в підсвідомих інстинктах і почуттях.

Ще на початку нашого століття видатний австрійський психіатр Зігмунд Фрейд на основі своєї лікарської практики дійшов висновку, що визначальну роль у людських діях і людському житті відіграють не розум і свідомість, а підсвідомість, тобто певні вроджені інстинкти, які можуть проявляти себе в людських діях, навіть не усвідомлюючись або усвідомлюючись неправильно.

Людська свідомість, вважав Фрейд,-- це лише вершник, який пробує скерувати біг коня -- підсвідомість, хоча це йому далеко не завжди вдається.

Найбільш могутніми силами, які діють на людину за межами її свідомості і визначають не лише вчинки окремих людей, але й усю людську історію і розвиток різних сфер культури, є, на думку Фрейда, інстинкти смерті і любові або життя (Танатос і Ерос).

Можна по-різному сприймати й оцінювати філософські ідеї Фрейда і його розуміння людської сутності, але незаперечним є те, що ці його ідеї мали величезну вагу в нашому столітті не тільки в самій філософії, де ці ідеї розвивалися такими відомими мислителями, як, скажімо, Карен Хорні та Еріх Фромм, але й у художній літературі та мистецтві. Нарешті, загальновизнаною заслугою Фрейда було створення ним методу психоаналізу, який успішно застосовують психіатри всього світу.

На позиціях ірраціоналізму стояли й представники такого філософського напряму, як «філософія життя» (Дільтей, Зіммель, Бергсон, Клазес, Швейцер та ін.). Виходячи з того, що в навколишньому світі марно шукати якісь закономірності, пізнання яких навчило б людину, як правильно жити, вони намагалися знайти певні підстави людського існування в самому житті. І такими підставами вони вважали теж непідвладні свідомості «волю до життя», «волю до влади» «прагнення до здійснення ідеалів» та інші прояви людської психіки.

Великого поширення, особливо після другої світової війни, набуло вчені екзистенціалізму (від французького -- існування). Його найвідомішими представниками були Марсель, Хайдегер, а також Сартр. Вони зокрема, вважали, що сутність людини може бути осягнута не з допомогою наукових методів пізнання а лише шляхом певного «осяяння», яке настає в так званих граничних ситуаціях, де людина перебуває життям і смертю. Саме в таких ситуаціях, коли людина повинна прийняти життєво важливе рішення і здійснювати св1и вибір який не може визначитися загальноприйнятими нормами, проявляються ті найважливіші людські якості, що складають її сутність.

Ірраціоналізм -- філософське вчення, що обмежує пізнавальні можливості розуму, ставлячи вище нього почуття та інстинкти.

Людина, на думку екзистенціалістів змушена жити у ворожому їй світі, де над нею непідвладні їй сили. Але навіть знаючи наперед що ці сили непереможні і її все одно врешті-решт чекає поразка, людина має мужньо дивитися у вічі небезпеці і до останньої хвилини життя боротися проти цих ворожих їй сил, прагнучи реалізувати своє внутрішнє.

Проблеми людини, її цінності Я буття досить ґрунтовно й, головне, з гуманістичної точки зору. Розглядалися також у таких напрямах філософії століття, як філософська антропологія, персоналізм, марксизм, феноменологія тощо. У цілому ж можна зробити висновок, що проблеми людини стали, по суті, центральними для всієї філософії нашого століття. Ці проблеми розглядалися й по-своєму вирішувалися у літературі та мистецтві.

Доля людини у дзеркалі літератури та мистецтва

Людина завжди перебувала в центрі художньої літератури, не стала винятком і література XX століття. Р прикметними особливостями були глибинне усвідомив трагедійності людського буття (ця трагедійність сприймалася як абсурдність і безсенсовність життя людини), а також пошуки духовних джерел активного, життєстверджуючого ставлення людини до навколишньої дійсності.

Вже на початку нашого століття в літературі та мистецтві існували два напрями або дві головні тенденції в зображенні людини. Умовно їх можна було б назвати лінією Прометея і лінією Сізіфа -- двох чи не найпопулярніших у XX столітті героїв давньогрецької міфології.

Лінія Прометея -- це реалістичне зображення життя людини з усіма його складнощами і труднощами, які попри все намагається здолати герой задля утвердження щастя і долі інших людей. Як відомо, Прометей був приречений на вічні муки Зевсом за те, що викрав з Олімпу вогонь для людей і навчив їх наукам і мистецтвам. Але Прометей розуміє, заради чого він приймає ці муки (заради поліпшення долі людей) і не шкодує, що вчинив саме так. Подібний героїчний образ Прометея відтворили у своїй творчості наша геніальна Леся Українка, угорський письменник Л. Мештерхазі та багато інших майстрів художнього слова. Дане зображення людини і людської долі найбільш характерне для реалістично-критичного напряму в літературі і мистецтві.

Протилежний напрям -- модернізм, який був представлений експресіонізмом, футуризмом, сюрреалізмом та іншими течіями,-- найбільшою мірою символізувався образом Сізіфа, якого теж було покарано богами-олімпійцями на вічні безглузді муки -- постійне підіймання важкого каменя на високу гору, з якої той щоразу скочувався у діл.

Якщо на початку століття спроби підкреслити трагедійність людського існування сприймалися переважно як прояви декадансу або упадництва в самому мистецтві, то вже після першої світової війни песимістичні ноти в зображенні людини стають досить типовими. Про це свідчать, зокрема, твори представників «загубленого покоління» (Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, Ф. С. Фіцджеральда, Е. М. Ремарка та ін.), в яких відображено трагічний досвід страхіть війни і глибоке розчарування в традиційних ідеалах і цінностях. Ці само мотиви знаходять відображення і в живопису, наприклад в офорті з серії «Війна» О. Дікса або в таких картинах, як - «Передчуття громадянської війни» С. Далі.

Трагедійність людської долі в умовах революційних зламів і війни знайшла своє відображення і в таких творах, як «Тихий Дон» і «Доля людини» М. Шолохова, «Доктор Живаго» Б. Пастернака, в поезії Й. Мандельштама та А. Ахматової.

Зображаючи надзвичайно важку, а багато в чому і трагічну долю людини у нашому столітті, література та мистецтво разом з тим не зупинялися на простому констатуванні цих фактів, а по-різному їх осмислювали, формували до них певне ставлення з боку самої людини.

Так, відомий австрійський письменник-експресіоніст Ф. Кафка у своїх творах («Процес», «Замок» та ін.) стверджував, що оскільки людина живе у ворожому їй світі, то вона перебуває у безвихідному становищі і в неї нема жодних шансів стати справжньою особистістю і встановити гармонійні зв'язки зі своїм оточенням. Представники сюрреалізму (надреалізму) Г. Апполінер, А. Бретон, П. Елюар бачили вихід у створенні засобами мистецтва нової реальності, у якій людина могла б знайти порятунок від ворожої їй буденності і банальності. Французький письменник-екзистенціаліст А. Камю, визначаючи абсурдність буття і разом з тим самоцінність та неповторність кожної особистості у своїх творах («Чужий», «Чума», «Міф про Сізіфа»), дійшов невтішного висновку про те, що кожна людина приречена на нерозуміння і самотність, на безглуздість своїх дій і поразку.

Модернізм -- буквально «нове мистецтво», яке виникло наприкінці минулого століття і протиставляло себе «традиційному» критичному реалізму

З іншим розв'язанням питання про позицію людини у ворожому їй світі ми зустрічаємося у творчості художників-реалістів Е. Хемінгуея, У. Фолкнера, А. Сент-Екзюпері, Б. Брехта, І. Бергмана, М. Антоніоні, Ф. Фелліні, С. Ейзенштейна, О. П. Довженка, Ст. Крамера та інших. Правдиво змальовуючи всі труднощі і суперечності життя людини, вони разом з тим пробували вказати реальні шляхи виходу з того становища, в якому опинилася людина в XX столітті. Найчастіше вони вбачали ці шляхи не в роз'єднанні, а в більш тісному спілкуванні та об'єднанні людей, у зростанні людської гідності й відповідальності за все, що робиться на планеті, яку Сені-Екзюпері назвав «планетою людей».

У своєму підсумковому творі «Старий і море» Хемінгуей стверджував, що людина існує не для того, щоб зазнавати поразки, і проголошував: «Людину можна знищити, але її не можна перемогти».

Болем і тривогою за долю людини були пронизані і кращі твори українських та російських письменників М. Булгакова («Майстер і Маргарита»), О. Солженицина («Один день Івана Денисовича», «Раковий корпус» та ін.), О. Гончара («Тронка», «Собор»), М. Стельмаха («Кров людська -- не водиця»), В. Шукшина («Калина червона»), Ф. Абрамова («Брати і сестри»), Ю. Трифонова та інших. Доля людини і людська позиція завжди були також у центрі уваги Чингіза Айтматова («Плаха», «Буремний полустанок»), В. Бикова («Сотників», «Обеліск», «Дожити до світанку»), поетів А. Вознесенського, В. Стуса, Е. Межелайтіса, В. Симоненка, І. Драча, Ліни Костенко. їхні твори закликають нас до того, щоб за будь-яких умов людина залишалася людиною, щоб вона не втрачала своєї гідності, людяності, щирості, правдивості, щоб вона не руйнувала, а примножувала красу, бо тільки у відтворенні і збереженні цих загальнолюдських цінностей -- єдина надія сучасного людства на виживання і уникнення духовної деградації.