Історико-соціологічні концепції М. Грушевського
Вивчення історико-соціологічних концепцій М. Грушевського, його погляди на релігію, як на форму самовизначення особи та спільноти. Місце української ідеї в генетичній соціології Грушевського та застосування його соціологічних принципів у сучасній Україні.
| Рубрика | Социология и обществознание |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 26.05.2010 |
| Размер файла | 62,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
ЗМІСТ
Вступ
Розділ 1. Історико-соціологічні концепції М.Грушевського
1.1 Наукова спадщина академіка М.Грушевського та її значення для становлення української соціологічної науки
1.2 Соціологічні погляди Грушевського на релігію, як на форму самовизначення особи та спільноти
Розділ 2. Соціологічні студії М. Грушевського
2.1 «Генетична соціологія» М. Грушевського
2.2 Місце української ідеї в генетичній соціології Грушевського та застосування його соціологічних принципів у сучасній Україні
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Актуальність дослідження. Утвердження незалежності України, становлення громадянського суспільства, формування його ідеології відбувається в умовах бурхливого зростання інтересу до історичного минулого нашого народу. Виникає закономірність того, що до активного політичного життя суспільність може бути готовою завдяки знанням історії, культури, усвідомленню ролі своїх провідників та діянь певної історичної постаті.
До блискучої плеяди подвижників української культури і науки, провідних ідеологів і лідерів національно-культурного відродження, революційних змагань 1917 - 1920-х рр. належить перший президент УНР Михайло Грушевський.
З ім'ям М.Грушевського пов'язані знаменні події в історії української науки, культури, національно-державного відродження України. Він є видатним українським істориком, соціологом, провідним організатором академічно-наукoвого життя, відомим суспільно-політичним діячем українського відродження ХХ ст.
Діяльність і творчість Михайла Сергійовича створили цілу епоху в інтелектуальному, науковому, національно-культурному і державному розвитку нової України і орієнтують нас у майбутнє. Як творець всебічної багатотомної «Історії України-Руси», непересічний організатор науки М.Грушевський вимагає грунтовного наукового вивчення.
М.С. Грушевський багато зробив в інституалізації соціології. 1919 року в Австрії він заснував Український соціологічний інститут, де читав курс лекцій з соціології, які лягли в основу книги «Начала громадянства, або Генетична соціологія» (Відень, 1921) [12]. М.С.Грушевський критично аналізував історичний розвиток соціологічної науки і виступав проти концепцій соціологічного органіцизму, який намагався звести соціальне до біологічного або ж просто ототожнював життя соціальної та біологічної систем. Учений зробив спробу проаналізувати періодичні зміни людського життя через постійне чергування індивідуалістичних та колективістських тенденцій і виявити причини домінування однієї з них на різних етапах розвитку соціально-історичного життя людей. Окремий розділ М.С.Грушевський присвятив аналізу «начал генетичної соціології в українознавстві» [12]. Після революційних подій 1917 р. в Російській імперії розпочався процес офіційного становлення соціології як науки. Але вже в 1922 р. соціологією був оголошений історичний матеріалізм, вона була названа в партійних документах «не сумісною з марксизмом», буржуазною «лженаукою». Але не зважаю чи на це внесок М.С. Грушевського у розвиток соціологічної наукои є величезним і потребує ґрунтовного дослідження. Названі обставини й обумовили наукову актуальність теми курсової роботи.
Об'єктом дослідження є наукова історико-соціологічна спадщина М.Грушевського у контексті загальних тенденцій розвитку української соціологічної науки кінця ХІХ - першої третини ХХ ст.
Предметом дослідження є соціологічні погляди М.Грушевського, які становлять його концепцію історії соціально-історичної думки.
Метою дослідження є опрацювання соціологічно-історичного доробку М.Грушевського, визначення основних ідей та поглядів видатного вченого на розвиток соціологічної думки та на розвиток суспільства загалом.
Головні завдання дослідження зумовлені його метою та полягають у наступному:
- охарактеризувати наукову спадщину М.С.грушевського та її вплив на становлення української соціологічної науки;
- проаналізувати соціологічні погляди Грушевського на релігію, як на форму самовизначення особи та спільноти;
- дослідити теорію «генетичної соціології» М. Грушевського;
- визначити місце української ідеї в генетичній соціології Грушевського
Практичне значення курсової роботи полягає у систематизації й узагальненні накопиченого матеріалу щодо соціологічних поглядів М.Грушевського, що може стати основою для подальшого дослідження наукової творчості вченого. Висновки та матеріали дослідження можуть бути використані при вивченні історії соціологічної думки в Україні, при написанні наукових, дипломних робіт, статей тощо.
Структура роботи відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Згідно з цим, курсова робота складається зі вступу, двох розділів (які, в свою чергу, поділяються на підрозділи), висновків та списку використаних джерел і літератури, який складає 31 найменування.
Розділ 1. Історико-соціологічні концепції М.Грушевського
1.1 Наукова спадщина академіка М.Грушевського та її значення для становлення української соціологічної науки
У другій половині XIX ст. процес формування української академічної соціології розпочинається з наукової творчості Михайла Драгоманова, Івана Франка, Олександра Потебні, Сергія Подолинського та ін. мислителів і набуває завершених “класичних” соціологічних форм у працях Михайла Грушевського, Микити Шаповала, Богдана Кістяківського, В'ячеслава Липинського, Максима Ковалевського та ін. Розпочинається він за умов існування та інституціалізації соціології на Заході. Це породжує певні способи бачення й моделі пізнання соціальної реальності, нові підходи, способи вирішення й засоби реалізації соціальних цілей, інтересів і потреб, оскільки соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців.
Українські вчені, які у соціально-філософських, антропологічних, культурологічних та історичних дослідженнях розвивали соціологічну думку в Україні, займали помітне місце в загальноєвропейському науковому й культурному русі. Таким чином розвиток соціологічної думки в Україні став синтезом двох тенденцій, що визначали особливість її формування, - універсального й національного.
Незалежно від країни навчання і праці (Німеччина, Чехословаччина, Росія, Болгарія тощо), оскільки саме в еміграції та у діаспорі продовжувала розвиватися українська соціологія з 1920-х рр., - усі ці вчені представляють вітчизняну соціологію, її досягнення, особливості, історично зумовлені риси й тенденції розвитку, що становлять певну складову світової соціологічної думки.
На початку XX ст. на українських теренах відбувався активний процес інституціалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав видатний український історик, політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934 рр.). Великий вплив на формування його соціологічних поглядів здійснило знайомство з ідеями О. Конта і Г. Спенсера. Ще з 1890-х років учений починає активно вивчати праці представників французької соціологічної думки, насамперед Габріеля Тарда, Еміля Дюркгейма та Люсьєна Леві-Брюля. Як мислителю, що формувався під впливом народницької школи, йому імпонують пошуки Е. Дюркгейма та його однодумців, які прагнули віднайти колективістське підґрунтя явищ історії і культури [13, 87-88].
Вивчення соціологічної теорії мало свій вплив на зміну методологічної орієнтації автора “Історії України-Руси” у бік соціологізму. Як зазначає Василь Ульяновський, починаючи з 1903 р. Михайло Грушевський фактично вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX-XX ст. європейським позитивізмом. Перебування М. Грушевського у Парижі в 1903 р. мало велике значення для його творчості, внаслідок чого він з історика соціально-економічних та суспільних явищ перетворився на історика-соціолога. Основою соціологічних інтересів М. Грушевського були фактори соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. Критично оцінюючи західні соціологічні теорії О. Конта, Г. Спенсера, К. Маркса та інших, М. Грушевський обґрунтував неправомірність застосування природничого розуміння закону для пізнання соціальної реальності [15, 21].
Вчений вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов'янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди М. Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні [14, 99-102].
Під час вимушеної еміграції (1919-1924 рр.) М. Грушевський створив Український соціологічний інститут. Це була громадська організація, яка фінансувалася за рахунок спонсорства, притому досить скромного. Офіційно Інститут існував до 1924 року, однак через брак коштів, фактично вже у 1922 році припинив своє функціонування. Навколо М. Грушевського в Українському соціологічному інституті згуртувалися науковці та громадсько-політичні діячі Д. Антонович, Б. Старосольський, М. Шраг, М. Чечель, М. Шаповал [19, 13], В. Мазуренко, І. Штефан, П. Христюк та ін. Брав участь у роботі інституту і відомий політичний діяч, філософ і публіцист В'ячеслав Липинський [18, 56].
8 жовтня 1919 року Михайло Грушевський уклав Проект утворення Українського соціологічного інституту. Мету діяльності Інституту вчений вбачав у інтеграції українського суспільства, різних його верств, поширення інформації про українців серед європейського та американського громадянства. Програмою Інституту він визначив:
- слідкувати за світовим соціальним процесом та за соціологічними дослідженнями і популяризувати їх серед українців;
- представляти українців у інтернаціональних та національних організаціях, які виражають собою соціальний рух;
- інформувати світову та українську громадськість про український соціальний рух та українську літературу [10, 204].
План організації Інституту Михайло Грушевський виклав у проекті про Український соціологічний інститут, підготовленому 20 жовтня 1919 р. Першим пунктом проекту зазначалося, що проф. М. Грушевському асигнуються кошти (1872000 швейцарський франків) на користь Інституту. Для реалізації вищезазначених завдань, планувалося заснувати на ці кошти бібліотеку та архів, здійснювати видавничу діяльність, приймати участь в конференціях та конгресах, відкривати філії у європейських культурно-наукових центрах.
Основними напрямами діяльності Українського соціологічного інституту були лекційний та видавничий. Насамперед, говорив М. Грушевський, слід спростувати “фальшиву репутацію некультурності українства” [9, 168-172]. За умов, коли розвиток суспільних і гуманітарних наук в Україні фактично припинився, працівники Інституту намагалися не втрачати міжнародних наукових контактів і працювати на рівні світових стандартів. Звичайно, умови еміграції, конфлікти й непорозуміння між представниками різних політичних орієнтацій, брак коштів не можна вважати сприятливими умовами для повноцінної наукової праці.
За таких вкрай несприятливих умов науковці Інституту підготували й видали 13 наукових праць, у т.ч. дослідження М. Грушевського “Із починів українського соціалістичного руху. М. Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток”, де вперше побачили світ невідомі праці М. Драгоманова, а також книги “Теорія нації” В. Старосольського, “Держава і соціалістичне суспільство” М. Шрага та “Україна на переломі” В. Липинського. Під грифом Інституту вийшла в світ і одна з перших власне соціологічних українських праць “Початки громадянства. Вступ до генетичної соціології” Михайла Грушевського. Український соціологічний інститут видавав серію матеріалів з визвольних змагань 1917-1920-х років, яка була започаткована випуском праці П.Христюка „Замітки і матеріяли до історії української революції”. Дослідження побачило світ завдяки коштам, наданим „Комітетом незалежної України”, зібраним серед українських емігрантів у США [17, 22].
Багато сил та енергії докладав М. Грушевський для розвитку Інституту. Відмовившись від посади ректора Українського вільного університету, вчений повністю сконцентрувався на науково-видавничій діяльності Інституту. У 1923 році він звертається до української громадськості за кордоном з проханням матеріальної допомоги Українському соціологічному інституту [4, 40-41].
14 березня 1924 року М. Грушевський підготував доповідь-звіт “Український соціологічний інститут і дослідча катедра історії культури - загальної і української”. У доповіді М. Грушевський зазначив, що щорічно про роботу Інституту він інформував громадськість в українській закордонній пресі, в основному - американській, та на Науково-технічному з'їзді у 1922 р. у Харкові. Він також виклав своє бачення перенесення Українського соціологічного інституту до радянської України.
М. Грушевський, повернувшись у 1924 р. в Україну, мав намір створити тут систему соціологічних інституцій. З цією метою він знайомить радянських науковців з основними результатами роботи Інституту і намагається продовжувати працю у даному напрямі на рідній землі. Та його спроби не дістають підтримки з боку офіційних кіл. М. Грушевському дають дозвіл лише на створення кафедри історії України та секції методології і соціології при ній (очолив секцію Й. Гермайзе). У цей час М. Грушевський і його соратники видають низку соціологічних праць: “Спроба соціологічного пояснення української казки” К. Грушевської, “Соціологія в концепції нової французької демократії” Ф. Савченка та ін.
Під безпосереднім впливом ученого у 1926-1927 рр. розпочинає діяльність Асоціація культурно-історичного досвіду при Київському інституті народної освіти (керівник Ф. Савченко). М. Грушевський читає тут курси “Сучасна соціологія. Примітивне мислення і його еволюція” та “Соціальні і культурні течії в Україні”. Однак, невдовзі соціологія в СРСР надовго потрапляє під заборону [7, 294-301].
Царина соціологічних інтересів М. Грушевського - чинники соціальної еволюції, закони суспільного розвитку, сутність соціології, генетична соціологія, критика західних теорій. Завданням соціології визначав він вивчення соціальних процесів у суспільстві, яке повинно супроводжуватись відкиданням випадкового, мінливого і зосередженням уваги на типовому та постійному. Значення соціології М. Грушевський вбачав, перш за все, в тому, щоб допомогти кожній людині зрозуміти суспільство, в якому вона живе.
“Початки громадянства” - праця, яка дає можливість скласти уявлення про погляди автора на предмет і проблематику соціологічної науки. Соціологію автор визначає тут як науку про загальні і постійні тенденції і форми соціального розвитку. Аналізуючи основні ідеї позитивізму, еволюціонізму, органістичної соціології та марксизму, він зауважував, що висновки соціологів-органістів ґрунтуються на переконанні, ніби соціальне життя можливо звести до тих же формул, які описують явища природи. Однак соціальне життя має історичний характер, тому жоден із соціальних законів не володіє тими прогресивними функціями, що притаманні законам природи. Якщо в окремих сферах соціального життя - економічній, демографічній, психологічній та інших - можна зафіксувати постійність у змінах, то комбінації різних рядів змін і їх взаємоперетин, поряд з дією фактору свободи волі, роблять можливим лише пояснення соціальних явищ, але не їх прогнозування у точному смислі цього слова. “Потрапляючи в потік історичних змін, соціальні форми, при всій своїй тенденції до одностайності, піддаються дуже різнопорядним впливам зовнішніх обставин і основних факторів соціального життя - біологічних, економічних та психологічних. Можна з певністю припустити, що кожна з цих функцій має тенденцію творити певні соціальні форми у певній послідовності і однозначності так само, як мінерал кристалізується згідно зі своїми властивостями у певний многогранник. Але складність соціального прогресу на кожнім кроці порушує процеси кристалізації цих форм, впливи різних функцій соціального життя перехрещуються, нейтралізуються, викликають регресивні рухи або зміни у формах соціальної еволюції”. Біолог може дати приблизну картину анатомічного та фізіологічного стану людини на певній стадії її життя, - соціолог стосовно стану суспільного життя цього зробити не може [15, 21].
Розглядаючи суспільну еволюцію, він стверджував, що головними її тенденціями є диференціація і консолідація (інтеграція) або, іншими словами, вічна зміна, чергування індивідуального самозадоволення і колективізму. На думку М. Грушевського, соціологія може визначити типові ситуації і типові тенденції цього життя. Він писав: “Тенденції певної послідовності еволюції кожної функції людського життя очевидно мають місце: вони відчутні у постійних повторюваннях певних взаємовідносин між явищами. Ці взаємовідносини можуть бути підведені під категорію емпіричних законів… У людському суспільстві діють біологічні закони самоохорони роду, постійної диференціації, спадковості, виживання найбільш пристосованих і т.ін. Можна вказати і на аналогічні з ними психологічні закони - наслідування і вибору, економічні закони - залежність рівня виробництва від попиту і пропозиції, розподілу праці тощо. В межах кожної з цих сфер існує власна необхідність і власні причинно-наслідкові зв'язки, які дають можливість конструювати окрему науку, скажімо, політичну економію або соціальну психологію. Завдяки цьому і весь соціальний процес, детермінований цими факторами, набуває певного ритму і певних рис загальності, наявність яких виводить соціологію за рамки чистої описовості і робить її дійсною наукою” [10, 206-215].
У передмові до праці М. Грушевський висловлював жаль з приводу того, що соціологічні дослідження, які так активно були розпочаті в українській науковій літературі, згодом згорнулися й заглухли під натиском інших інтересів. Він висловлював надію на відродження інтересу до таких досліджень. На жаль, пауза у розвитку української соціології виявилась (не з вини вченого) значно довшою, аніж міг передбачати наш видатний вчений. Однак те, що було зроблено на межі XIX-XX ст. у справі підготовки інституціоналізації соціології, не пропало марно. Наукові результати українських учених класичної доби складають міцні підвалини для відродження і дальшого розвитку їх традицій сьогодні [8, 214-218].
І чи не найбільший внесок в процес інституціалізації української соціології доклав М. Грушевський, очолюючи Український соціологічний інститут протягом 1919-1924 років, підтримуючи українських вчених, допомагаючи їм у виданні наукових соціологічних праць.
1.2 Соціологічні погляди Грушевського на релігію, як на форму самовизначення особи та спільноти
М.С. Грушевський у своїх працях для означення феномена релігії уживає такі поняття, як «релігійний світогляд», «поганський світогляд», «тотемістичний світогляд» [8, 315-337], [12, 125-145]. Як бачимо, уже у цих підходах міститься розуміння релігії як способу самовизначення людини та спільноти у світі. А тому можна припустити, що релігію український вчений трактував, перш за все, як явище світогляду. Релігія, вважав дослідник, це - «система обрядів і відправ і той світогляд, що лежить в її основі» [6, 227]. Таку ж думку М.Грушевський висловлює і в іншій роботі, де вказує, що система обрядів і відправ випливає з релігійного світогляду спільноти [10, 19].
Як М.Грушевський тлумачить релігійний світогляд? Специфічною ознакою релігії, на його думку, є віра в надприродне. Такий висновок ґрунтується уже на тому, що інтерпретацію будь-яких релігійних вірувань дослідник завжди розпочинав з характеристики духів, ідолів, богів тощо і зараховував їх до категорії надприродного. В працях М. Грушевського є й більш прямі вказівки на надприродне як домінуючу характеристику релігії. Так, оцінюючи звістку Прокопія про релігійні погляди слов'ян, він зауважує, що в ній можна зазначити два головні моменти їхньої релігії: «єдиний бог, єдиний владика світа, з котрим безпосередньо зв'язуються різні метеоричні явища ... і разом - численні дрібніші божества та взагалі надприродні істоти ... з другорядним значінням» [8, 317].
Якими ознаками наділяється «надприродне», поняття якого виникає на тій стадії культурного розвитку суспільства, де вже усвідомилася різниця між природним і надприродним [6, 333]. Останнє у свідомості соціальної спільноти, перш за все, є тим, що перебуває поза і над природою і здатне впливати на природні явища. Так, характеризуючи надзвичайні властивості волхвів, відьом і відьмаків, дослідник звертає увагу на те, що вони, в уявленні загалу, «знають магічні тайни і вміють впливати на природні явища, знають надприродне» [8, 324].
Надприродне постає і як надлюдське, тобто наділене властивостями бути над людиною, визначати її життя. В цьому плані показовою є заувага вченого про те, що в слов'янськім світогляді, окрім головних богів, існували нижчі божества, надлюдські істоти [8, 324]. В іншій праці історик звертає увагу на те, що, згідно з віруваннями стародавніх китайців, духи впливають на життя людей [6, 80].
Свідченням того, що в концепції вченого саме віра в надприродне постає тією ознакою, яка ідентифікує духовні явища або дії з релігійним феноменом і релігійними діями, є і його аргумент щодо віднесення магії до релігійних явищ. Адже деякі дослідники, ґрунтуючись на тому, що головна ідея магії - не ідея служіння силам, які правлять навколишнім світом, як це має місце на вищих стадіях еволюції релігії, а ідея повеління, керування тими силами з метою власного благополуччя, вбачали у магії явище передрелігійного світогляду. М.Грушевський, дотримуючись погляду, що релігія є способом ставлення особи до навколишнього світу, до сил, які ним керують, до соціального середовища і «до поколінь одшедших», зазначає з приводу вищенаведених міркувань: «Я не бачу для того підстави, вважаючи, що розуміння релігії як того, чим людина регулює свої відносини до всього не я, що поза нею, включає в себе і такий момент світогляду» [11, 228].
Дослідник спеціально займався питанням виникнення уявлення про надприродне в умовах родоплемінного ладу, що свідчить про прагнення вченого провести «демаркаційну лінію» між релігією та іншими формами духовного освоєння дійсності. Так учений звертає увагу на те, що слабка окремішність тогочасного індивіда сприяє тому, що між своїм родом й іншими родами живої і неживої природи, «людина приймає існування не помітних людським зовнішнім чуттям, отже містичних, надприродних на нинішній погляд, але вповні реальних на переконання тодішньої людини зв'язків залежності і обопільного впливу» [11, 68].
Отже, в релігієзнавчому спадку М.Грушевського поняття надприродного вживається для позначення такого стану свідомості соціального суб'єкта, для якого характерним є визнання існування сил, що перебувають поза природою і людиною й здатні впливати на природні явища і життя людей.
На суть релігії М.Грушевський дивився, передовсім, крізь призму духовного досвіду християнства, а порівнюючи його з попередніми релігіями, він виокремлював ті ознаки, які на його думку, є сутнісними для релігії як такої. Однак немає підстав вважати, що таке тлумачення релігії носить своєрідний «християнствоцентричний» характер, оскільки при її з'ясуванні він брав до уваги й досвід інших світових релігій.
Отже, в розумінні М.Грушевського, основними проблемами релігії є: відношення людини до життя (смисл і оцінка свого життя, моральна відповідальність за життя, гріх і спокута); оцінка людиною смерті (сутність смерті, ідея посмертної відплати); ставлення людини, соціальної спільноти до інших людей і спільнот (проповідь релігійної винятковості, милосердя-немилосердність, любов, гуманність); розуміння людиною людини і світу (аскетизм, солідарність). Ці проблеми М.Грушевський часто називав моральними.
За своїм змістом вони є смисложиттєвими, оскільки торкаються найважливіших граней сенсу людського існування. Іншими словами, йдеться про ті проблеми, які кожна людина неминуче мусить вирішувати, аби виправдати своє буття у світі. Саме тому, як вважав учений, релігія є для кожної людини справою найбільш делікатною, «постає способом її заспокоєння в питаннях совісті» [11, с. 145].
Окреслені проблеми є мінімумом тих ознак релігії, якими користувався у своїй творчості М.Грушевський при з'ясуванні сутності та описанні її функціональної природи.
Ідея М.Грушевського, що головна суть релігії світоглядно-моральна, а не догматична, червоною ниткою проходить через усю його творчість. Підтвердження цього можна знайти при характеристиці ним духовного життя українського народу певного періоду, при аналізі вченим ставлення української людності до православної церкви, чинників занепаду української церкви і утворення унії, обставин боротьби православної церкви з католицькою і уніатською, у його способі аналізу літературних творів тощо.
Отже, за М.Грушевським, релігія, передовсім, світоглядно-моральне явище. Реально функціонуюча релігія, на переконання вченого, не повинна бути втиснута в жорсткі догматичні і доктринальні рамки, які не дають змоги самовизначитися людині в світі. В цьому контексті характерною є оцінка дослідником духовної ситуації Нового часу. Її властива ознака, зауважує дослідник, «можна сказати - головна прикмета нових часів: кінець підпорядкування своїх поглядів під готову догму, під чужій авторітет. Середньовічне християнство неустанно накликало людину до сього, щоб вона відложила власну гадку й піддала ся сліпо, на віру тому, що проповідує церква» [6, 71]. Відтак є підстави стверджувати, що релігія в концепції М.Грушевського, - це спосіб духовно-практичного самовизначення людини в світі.
У такій якості релігія є основою вирішення смисложиттєвих проблем людини. Однак важливо наголосити, що ця душевно-духовна діяльність не зводиться вченим до такого заглиблення особи у свій внутрішній світ, коли самість і навколишній світ постають як гріховні сутності. Ось чому М.Грушевський критично висловлюється про «афонський містицизм», «християнський аскетизм» тощо. Смисложиттєва творчість - це осягнення високої духовності, моральності, що спонукають до соціальної активності та відповідальності за своє земне буття.
Особливий предмет наукових зацікавлень М.Грушевського - проблема соціальності релігії, тобто віднайдення таких її якостей, здійснення яких сприятиме позитивній солідарності людей. І вчений приходить до висновку, що релігія як соціальне явище є осереддям любові, гуманності, моральності [5, 522].
Таке твердження є цілком логічним у концепції вченого, якщо взяти до уваги його роздуми про сутність релігії. Уже наголошувалося, що на неї він дивився, передовсім, крізь призму світових релігій. Так от, одну з найвеличніших ознак християнства він вбачав в ідеї універсальності людства, пов'язаної з поняттям моральної оцінки людської діяльності. «В родовім життю об'єктом якого не будь морального відношення, - читаємо у дослідника, - вважається тільки член свого роду або роду з ним зв'язаного якимсь спеціальним зв'язком. Поняттю ж морального обов'язку до кожної людини без ріжниці походження було великим дарунком християнства, і хоч релігійна виключність ... дуже його затісняла і викривляла, та все таки дещо лишалося з нього» [10, 42]. Високо цінував учений і буддизм, який своїм вченням звертався не до обраних, а до всіх людей, долаючи етнічні, соціальні й інші відмінності.
У світлі сказаного слушною буде думка, що у концепції вченого, релігія - спосіб представлення, репрезентації людства в людині, осягнення нею своєї родової сутності, а отже, і найважливіший чинник солідарності людей. А оскільки М.Грушевський як учений-гуманіст мислив історичний розвиток як висхідну гуманістичного поступу, як своєрідний «похід людства до щастя і правди» [10, 58] то й становлення людства у нього постає по суті як здобування людяності. Не випадково ж у вченого зустрічається таке пояснення терміну «універсальність людства»: «так як говориться, що всі люде собі браття» [10, 189]. Цим й зумовлюється проблема моральної відповідальності людини за своє життя, визначаються шляхи єднання людини з іншими людьми - любов, гуманність, правда, милосердя.
Вищенаведене дає підстави твердити, що специфічність релігії М.Грушевським вбачається у такому життє- і світосприйнятті, яке ґрунтується на вірі в надприродне, тоді коли виявом її сутності є такі світоглядно-моральні якості, як любов, гуманність, солідарність, які у якості Вищих Цінностей зорієнтовують соціального суб'єкта у його індивідуальному та суспільному бутті. Ось чому дослідника і не захоплює віросповідний, догматичний, обрядовий аспекти релігії [13, 257].
За М.Грушевським, релігія, сутність якої вбачається у світоглядно-моральній зорієнтованості, є соціальним явищем. На формування такого підходу вплинула західна філософсько-соціологічна думка, особливо ж ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, К.Маркса. Твердження про релігію як соціальне явище передусім означає, що її як соціальний факт необхідно пояснювати соціальними ж фактами, що у своєму функціонуванні вона залежить від панування в суспільному житті тенденції інтеграції чи диференціації та постає як надбудова життя [12, 86]. Соціальність релігії виявляється і у виконуваних функціях, особливо ж у її здатності бути фактором солідарності людей.
Отже, в концепції М.Грушевського сутність релігії полягає у її здатності бути чинником самовизначення соціального суб'єкта на принципах любові, гуманізму, милосердя, відповідальності за своє земнее життя, що уможливлює входження в світ трансцендентних Вищих Смислів, Цінностей, Ідеалів та позитивну солідарність суспільності.
Розділ 2. Соціологічні студії М. Грушевського
В українській соціології Грушевський виступає як один із засновників і прихильників української ідеї. Велика ерудиція в сфері історії, літератури, мистецтва дала можливість Грушевському виробити свої розуміння суспільного процесу і політичного розвитку. Сутність історіософської концепції М.Грушевського ґрунтується в 3 основних поняттях: народ, держава і герой в історії. Народу, у М.Грушевського, це поняття метафізики романтичного періоду, коли як держава - це анархо-соціалістичне поняття, і герой в історії відповідає позитивістській концепції, як метод пізнання. В народі Михайло Грушевський бачив дієву силу історії. Досліджуючи історію українського народу від висуває ідею «національної самооборони» і «національної смерті» [1, 28]. Вся історія українського народу - це пробуджена енергія національного самозбереження перед небезпекою видимої національної загибелі. На такому історичному ґрунті виростають ідеали українського народу: свобода, рівність і народний ідеал справедливості або автономії.
Розглядаючи еволюцію так званої «класової держави» Михайло Грушевський робить висновок, що такий процес характеризується значним загострення конкурентної боротьби в самій керуючій верхівці за владу, відмічає суперечності, які виникають між шарами військовими і духовенства, аристократією палацовою і провінційною і т.п. І тут звертає увагу на таку потужну силу, якою виступаю національне почуття.
В своїх працях М.Грушевський доводить думку про те, що не Україна вийшла з Київської Русі, а навпаки Київська Русь стала першої і древнішою формною українського життя.
У соціологічному розрізі М.Грушевський прагне з'ясувати питання про роль держави в історичному розвитку. Звертаючись до минулого від стверджує, що Київська держава виникла на своєму рідному грунті і не привнесено варягами, що український народ завжди прагнув до соціального і національного визволення, до створення української державності. У поглядах Михайла Грушевського про державу відбився вплив концепцій Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Сергія Подолинського, Михайла Павлика та ін. Але в концепцію суверенності держави Україна, яка будує відносини з іншими державами на рівноправних умовах, Михайлом Грушевським внесено і багато творчого. Створена ним цілісна концепція українського історичного процесу увібрала в себе кращі здобутки сучасної йому світової української науки, була осяяна високою свідомістю і тому стала стрижневою ідеєю українського відродження [4, 122].
М. Грушевський репрезентував зовсім новий, вищий щабель національно-суспільної думки. Зі старим народництвом його пов'язувала хіба що віра у доленосне призначення народу. Всі інші сторони світогляду М. Грушевського відчутно відрізнялися від класичних поглядів народників. Він був безпосереднім творцем нової політичної доби української історії.
М. Грушевський був органічним соборником. Він не лише став духовним батьком об'єднання Західної та Східної України в єдину державу, а й намагався зібрати докупи всі українські землі - Угорську Україну, Кубань, Новоросію, українську Бесарабію, Північне Полісся, Підляшшя, Холмщину. Важко розмежувати М. Грушевського-історика і М. Грушевського-політика. Це добре простежується на його ставленні до Холмщини.
Однією з провідних ліній концепції національного державотворення Михайла Грушевського виступає ідея соборності українських земель. Він наголошував: «Народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу його розвою» [12, 67].
Не менш важливе значення для сучасності має всебічно обгрунтована ним ідея суверенності українського народу, або, як казав Михайло Сергійович, «право самому порядкувати на власній землі» [12, 66]. Зрозуміло, стверджувати, що він завжди був радикальним самостійником, було б відступом від історичної правди. Проте не можна не бачити, що його автономістські і федералістські погляди пройшли суттєву еволюцію, визначалися конкретно-історичними обставинами. Про це свідчать, зокрема, такі промовисті документи, як Універсали Центральної Ради, де авторська участь Грушевського не тільки незаперечна, а й визначальна.Світоглядно Грушевський, як уже зазначалося, був онуком романтичної доби. Але за своїм науковим інструментарієм та методологією він був дитям позитивізму й німецького історицизму. Те, як широко й докладно опрацьовував Грушевський історичні джерела й документи, в сучасного дослідника викликає благоговійний трепет. Він бездоганно орієнтувався в першоджерелах, як і в усіх тогочасних працях у своїй галузі. Він був воістину на її передньому краї, широко послуговуючися здобутками таких суміжних наук, як археологія, антропологія та фольклористика, молодих на той час соціології та археографії, навіть палеонтології та геології. Немає сумніву, що грунтовність «Історії України-Руси» Грушевського викликала глибоку повагу серед колег-науковців, яким нелегко було заперечити її загальну концепцію -- принаймні в рамках наукової дискусії, а не політиканства [22, 5-6].
Іншою характерною рисою Грушевського-науковця є постійне нагадування читачевi про те, що в його тексті є фактом, а що -- гіпотезою. Він ніколи не намагався обманути ані себе, ані своїх читачів. Наукова сумлінність Грушевського чудово поєднувалася з фаховою інтуїцією, з блискучим умінням відсіювати зерно від полови в численних і не завжди надійних історичних свідченнях.
Становлення демократичної, правової Української держави також є одним з лейтмотивів ідейної спадщини Михайла Грушевського. Він показав, що еволюція людства, попри всі складнощі, має тенденцію до встановлення справедливого демократичного ладу. Влада у державі має належати особам, обраних народом на демократичних засадах, працювати для народу, спиратися на волю його більшості [15, 48].
Очоливши Центральну Раду, він був глибоко переконаний, що нова українська державність має базуватися на принципах демократії і закону. Своєю працею М.Грушевський закладав міцні підвалини української державності. Пам'ять про нього вічна, наукові праці -- невичерпне джерело мудрості на всі віки.
Соціальний процес у цілому, на думку М.Грушевського, характеризується певним ритмом, тенденціями, формами. Завдання соціології саме в тому і полягає, щоб, відкидаючи мінливе, випадкове, вибирати типове, постійне, те, що становить властиву основу соціального ритму. Український вчений обґрунтував думку, що характерними тенденціями соціального розвитку є диференціація й інтеграція. Чергування цих тенденцій відбувається під впливом комбінації факторів, проте у визначеному соціальному просторі і часі можуть переважати то економічні, то релігійно-психологічні та ін. Отже, М.Грушевський, по суті, відстоював розуміння коливальної динаміки суспільній еволюції, яке є близьким сучасним пост класичним теоріям. У праці «Початки громадянства» він критикував суперечливі теорії про початкову суспільну еволюцію, застосовуючи для порівняння і українські матеріали.
2.1 «Генетична соціологія» М. Грушевського
Соціологічні погляди Михайла Грушевського формувалися під впливом класичного позитивізму та соціології О. Конта, Е. Дюркгейма, етнології та психології В. Вундта й були відтворені в таких його працях: «Початки громадянства (генетична соціологія)», «На порозі нової України», «Хто такі українці і чого вони хочуть?» та ін.
Основні питання «генетичної соціології»: що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, М. Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції [22, 9].
Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи впилив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.
Основними чинниками історичного процесу є народ, народна маса, держава. Історична постать є продуктом епохи та середовища, людська воля обмежена й залежить від соціального оточення.
Соціологія повинна досліджувати типові для соціального розвитку стани п тенденції еволюції в кожній сфері людського життя. Тенденції, що набувають характеру закономірних, у суспільстві такі: самоохорона роду, постійна диференціація, виживання найбільш пристосованих, спадковість, наслідування й вибір, залежність попиту та пропозиції, поділ праці. Саме визначення цих законів-тенденцій, що надають загальності та ритму соціальному процесові, роблять соціологію справжньою наукою про загальні тенденції та форми соціального розвитку [22, 10].
Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності:
1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;
2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під упливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені;
3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі [22, 11-12].
На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації засобів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у владних структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.
Для збереження своєї влади панівна верхівка використовує психологічну обробку населення - нейтралізацію та послаблення почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї влади національних почуттів, культури, науки.
Соціологізм мислителя передбачає розгляд суспільства, як цілісного організму, системи, яка розвивається під впливом певних чинників і тенденцій, які в свою чергу можна вважати основами самоорганізації суспільного і історичного розвитку. Крім того соціологічний підхід до суспільства і історії пердбачає пошук закономірностей і тенденцій, які є панівними на протязі всього розвитку людства, і таким чином соціологічний підхід, сягає в глибину людської еволюції, а також може заглянути в майбутнє, що також не виключає можливість наявності у М.Грушевського футурологічних концепцій. Звідси соціологізм вченого пов'язується з генетичним, ретроспективним і перспективними методами його історичного дослідження. Оскільки соціологічні дослідження «ведуть до історичних коренів суспільства, то на науково-дослідницькому верстаті історика появилася проблема етногенетичного розвитку народу...» [23, 20], в процесі еволюції суспільного життя. За М.Грушевським історія дає змогу «в процесі розвою пізнавати різні сфери людського єства.» [1, 56], тобто в процесі еволюції суспільства. У зв'язку з цим дослідники пишуть, що він «приймав методу генетичної еволюції й плюралістичного вияснювання історичного процесу.» [4, 49] Генетичний метод працює на соціологізм, оскільки дає змогу побачити генетичний зв'язок українського життя і його цілісність в історичній перспективі. Сам М.Грушевський пише, що «сучасна наука шукає генетичного зв'язку...» [12, .2], прослідковує «стадії того самого політичного і культурного процессу» [12, 2], і якщо якесь явище чи факт «взяти його в обстанові історичної еволюції і в цілості його..., факт сей представляється зовсім зрозумілим і натуральним.»[10, 33] З дослідницького матеріалу «треба вибирати тільки те, що безпосередньо служить до зрозуміння еволюції народнього життя.» [7, 9]
За допомогою генетичного методу М.Грушевський намагається прослідкувати розвиток соціальних структур з часу їх виникнення, і тут з генетичним методом поєднується ретроспективний аналіз явищ, оскільки «приходиться збирати найдрібніші звістки, натяки, припадкові подробиці, ...та доповняти їх щедро висновками ретроспективними, з матеріалів пізніших..., щоб зложити собі якийсь образ тутешніх обставин і загальної еволюції тутешнього життя.» [12, 3]
М.Грушевський називає себе «істориком-соціологом», а для соціологічного підходу є характерним дослідження масових соціальних явищ і процесів, в яких відбиваються і проявляються соціальні закономірності. Досліджуючи документи, пам'ятки культури, (вчений використовує також культурно-історичний аналіз явищ), М.Грушевський намагається відшукати за ними реальні соціальні відносини, основні тенденції цих відносин, які проходячи через свідомість людини сконцентрувались в цих пам'ятках. Але в цьому аспекті він уже входить в сферу психологічного аналізу настроїв і станів суспільності, і тим самим його методологія набирає характеру своєрідної історичної герменевтики, з її спробами зрозуміти психологію людей певної епохи, вивести мотиви їх вчинків і дій. І дійсно чи є методологія М.Грушевського суто соціологічна? «Чи це соціологізм? Навряд. Я радше окреслив би його підхід до історії літератури терміном... «geisteswissenschaftliche Disziplin».[16, 53] Ціль соціологізму - пізнання законів і закономірностей, стійких зв'язків, які мають причинно-наслідковий характер, проте М.Грушевський говорить про можливість пізнання тільки загальних тенденцій в соціумі, оскільки «приходиться вважати соціальні факти явищами дуже скомплікованими, які навіть витолкувати буває не легко... Все буде залишатись сумнів: чи всі дані, які беруть участь в данім соціальнім моменті, дійсно взяті на рахунок?...»[12, 39] Тому методологічну вимогу соціологізму Дюркгейма, що «...соціальні факти повинні пояснюватись іншими соціальними фактами»[16, 56], М.Грушевський доповнює зв'язком з різноманітними факторами зовнішніми і внутрішніми. Але і тут знання не буде повним, тому ніяких соціологічних законів не може бути, і в результаті це знання не буде повним, а отже і позитивним. Соціальні факти, як тільки виникають «з свого боку дають нові психологічні мотиви...»[16, 63], які вносяться в життя людиною, а звідси вносяться елементи моральності і доцільності; тому соціологічні закони, які свідчать про детермінацію суспільних відносин не спрацьовують, і на цьому грунті М.Грушевський дещо відходить від соціологізму. З іншої сторони намагаючись пізнати загальні тенденції в розвитку суспільства, узагальнюючи у своїй філософії історії особливості протікання історичного процесу, М.Грушевський розриває з позитивіською методологією, оскільки остання заперечує істинність теоретичних узагальнень.
2.2 Місце української ідеї в генетичній соціології Грушевського та застосування його соціологічних принципів у сучасній Україні
Великою бідою України є те, що визначення нашої національної ідеї і зараз залишається дуже спірним. Це сильно заважає вирішенню таких проблем як: ідентичність нашого народу, розв'язання гострих суперечностей між різними його частинами, партіями, побудові сильної держави тощо. Становлення національної ідеї здійснюється відповідно з певними соціальними закономірностями. Найважливіше значення в розробці української ідеї Михайло Грушевський виклав у книзі «Початки громадянства: генетична соціологія», в яких він сформулював своє соціологічне кредо.
Ця робота була видана в 1921 році в Празі маленьким накладом після повернення Грушевського в Україну, де панувала більшовистська ідеологія у вирішенні соціальних проблем. З цих та інших причин ідеї Грушевського і досі не отримали систематичного аналізу. Тому можна вважати, що соціальне кредо Грушевського й досі залишилось «невідомим» майже для всіх наших учених, політиків тощо. В цій роботі Грушевський писав: «Все більш укріплююсь в переконаннi про рішаючу роль в вічних змінах людського життя сеї неустанної конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій і періодичного чергування переваги то одних, то других... Се чергування мені уявляється як основа ритму соціальної еволюції, котрий розслідує соціологія і всі соціальні науки разом з нею» [12, 4]. І далі: «Все людське життя було вічною зміною, вічним чергуванням потягів до колективізму і індивідуалістичної самозадоволенності (автаркії)» [12, 85- 86].
Розуміння даного співвідношення, його оптимізація є найскладнішою проблемою, яка ще в християнській теології отримала назву «трагедія вибору». Найважливіша заслуга Грушевського полягає, по-перше, в тому, що він довів аналіз цього співвідношення до розкриття тієї суперечності (конкуренції), яка є необхідною, атрибутивною, в усіх суспільних процесах. Дійсно, у кожної людини існує прагнення до кращого задоволення своїх індивідуальних інтересів -- індивідуалістична тенденція. Але сама по собі вона, звичайно, є егоїстичною, і це призводить до неможливості організації будь-якого соціуму. Тому завжди існує і протилежна їй колективістична тенденція, спрямована на обмеження індивідуалістичної, на заборону вибору людиною тих видів її діяльності, які вважаються шкідливими для важливих загальних інтересів, що пов'язано з відповідним зменшенням ролі певної індивідуалістичної тенденцій і навпаки.
По-друге, саме взаємодія цих протилежних тенденцій, результат розв'язання суперечності між ними, по Грушевському, є тим головним чинником, який визначає функціонування та розвиток усіх соціальних явищ -- від вічних змін в діяльності окремої людини до еволюції будь-якого суспільства. Вже в цитованих вище положеннях Грушевського міститься ряд методологічних закономірностей, що розкривають розв'язання цієї головної суспільної суперечності. Це дає можливість назвати дані положення соціальним принципом Грушевського. Він зробив спробу застосувати свій соціальний принцип до більш глибокого з'ясування суті певних етапів розвитку людства. Грушевський вважав, що цей принцип поширюється на «усі соціальні науки». Оскільки і в сучасній літературі немає жодної концепції, яка б так чітко і глибоко визначала головну суспільну суперечність та методологію її розв'язання, то найважливіше завдання вчених, і, мабуть, не лише українських, полягає в систематичному аналізі можливостей застосування принципу Грушевського [22, 13].
В зв'язку з цим спробуємо проаналізувати, виходячи з принципу Грушевського, ті основні ідеї, на які спирались і спираються наші реформатори з часу отримання Україною незалежності, та які, за їхньою думкою, і повинні були відігравати роль об'єднуючої ідеї для нашого народу. Як відомо, за часів радянської влади у нас панував принцип пріоритету загальних інтересів над індивідуальними. Ця перевага колективістичної тенденції призвела до суттєвого обмеження індивідуальної ініціативи, ринкових відносин в економіці, централізовано-бюрократичної системи управління суспільними процесами тощо. Усе це і стало причиною глибокої кризи СРСР й інших соціалістичних країн. Тому основна загальна ідея реформування усіх цих країн природно полягала у збільшенні ролі індивідуалістичної тенденції. Ця ідея співпадає і з положенням принципу Грушевського про необхідне чергування переваги однієї з протилежних тенденцій. В цьому плані можна погодитися з тезою реформаторів, що «курс реформ залишається незмінним». Але чому цей курс призвів у більшості соціальних процесів в Україні до значно глибшої кризи?
Суть справи в тому, що загальна ідея, про яку йшлося, є досить абстрактною, тому реформування будь-якого суспільства обов'язково повинно спиратися на її конкретизацію у певних моделях, програмах, системах практично- технологічних дій. Наші реформатори виходили з такої основної ідеї: ми -- європейці, тому нам не треба вигадувати чогось суттєвого, а взяти моделі лібералізації політики, економіки (зокрема шокової терапії), які вже почали досить успішно працювати в деяких східноєвропейських країнах в пострадянський період. Ця ідея і зараз є досить поширеною. Як же оцінити дану ідею з позиції принципу Грушевського?
Подобные документы
Роль соціології у житті Еміля Дюркгейма: дитинство та студентські роки, основні чинники формування світогляду. Вклад у розвиток цієї науки. Рівень розробленості соціологічних ідей. Головні погляди та ідеї вченого та їх втілення у його видатних роботах.
реферат [29,0 K], добавлен 06.04.2016Характеристика передумов виникнення соціологічної науки. Дослідження типів суспільства та шляхів його розвитку. Специфіка соціологічного знання. Вивчення ролі соціології у пізнанні та розвитку суспільства. Етапи формування соціологічних ідей про працю.
контрольная работа [48,1 K], добавлен 25.03.2014Характеристика соціологічних переконань Р. Спенсера, аналогія суспільства з біологічним організмом. Е. Дюркгейм - теоретичне обґрунтування предмету соціології, методологія наукового дослідження суспільства. Теорія "Соціальної дії" М. Вебера та її види.
реферат [28,1 K], добавлен 14.06.2009Соціологічні дослідження і суспільна практика. Поняття, структура програми соціологічного дослідження. Практичні поради, визначення мети і завдань соціологічного дослідження. Методи соціологічних досліджень. Класифікація видів соціологічного експерименту.
курсовая работа [68,4 K], добавлен 19.01.2011Характеристика діяльності Володимира Мономаха, Оріховського-Роксолана, Вишневського, Сковороди у протосоціологічний період становлення і розвитку суспільно-політичної думки українства. Виділення основних сфер соціологічних досліджень української діаспори.
контрольная работа [28,6 K], добавлен 26.08.2010Соціологія в системі соціальних наук. Основні етапи історичного розвитку соціології. Соціологічні погляди Е. Дюркгейма. Етапи розвитку соціологічної думки в Україні. Методологічні підходи до вивчення суспільства в соціології. Метод експертних оцінок.
курс лекций [74,0 K], добавлен 25.12.2014Характеристика соціології як науки, що вивчає колективне поводження. Предмет та визначення соціологічних досліджень, історичний їх розвиток та основні фактори. Зв'язок соціології з іншими науками та їх вплив на дослідження різних соціальних зв'язків.
реферат [23,8 K], добавлен 23.07.2010Поняття, функції, задачі і структура соціології. Соціологічні закони: сутність, класифікація і типологізація. Місце соціології в системі наук про суспільство. Поняття та характерні особливості сучасного суспільства. Соціальний інститут і його динаміка.
лекция [68,6 K], добавлен 27.12.2010Підходи до вивчення професійного самовизначення, його етапи. Профорієнтація та професійне самовизначення як соціальний феномен. Дослідження впливу профорієнтації на професійне самовизначення студентів-першокурсників стаціонарної форми навчання м. Львова.
курсовая работа [117,6 K], добавлен 24.12.2015Вивчення об’єкту та предмету соціології культури - галузі соціології, яка вивчає культуру як соціальний феномен, її місце і роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства. Основні функції культури.
реферат [26,1 K], добавлен 07.12.2010
