МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

МИКОЛАЇВ 2010

ПІДГОТУВАЛА ІВАНОВА В.А.

СОЦІОЛОГІЯ КОНФЛІКТУ. ОСНОВНІ ТЕОРІЇ.

План

Вступ

1. Історія становлення соціологогії конфлікту

2. Теорія конфлікту

3. Методи управління конфліктами

Висновок

Вступ

Факти свідчать про те, що конфлікти грають в житті людей, народів і країн набагато більшу роль, ніж хотілося б самим людям: всі хочуть миру, але кожний прагне до нього по-своєму і внаслідок цього «по-своєму» виникає війна.

Ця ситуація була помічена ще древніми істориками і мислителями.

Конфлікт як соціальне явище вперше був сформульований і визначений ь роботі Адама Сміта „Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776р.). В ній були висловлені думки, що в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи та економічна боротьба, які розглядаються як важлива рушійна сила розвитку суспільства і тим самим виконують Корисні функції.

Своє подальше теоретичне обгрунтування проблема конфлікту знайшла в кінці XIX та на початку XX ст.

Російські вчені Бородкіна Б.М. і Коряк Н.М. розкрили анатомію конфлікту. Вони вважають, що для того, щоб відбувся конфлікт потрібні дії з боку опонентів, які направлені на досягнення мети, такі дії вони називають інцидентами. Таким чином, конфлікт - це конфліктна ситуація, інцидент.

Конфлікт і пов'язана з ним проблематика є об'єктом багатьох гуманітарних дисциплін, серед яких наприкінці XX ст. поступово сформувалася окрема соціологічна теорія -- соціологія конфлікту.Соціологія конфлікту -- галузь соціології, яка вивчає сутність, зумовленість, наслідки та управління конфліктом як соціальним явищем.Соціальний конфлікт -- зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп.За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб'єктів соціуму. Сукупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі. Межі конфлікту -- зовнішні стурктурно-дина-мічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту).

1 Історія становлення соціології конфлікту

Першим звернув свій погляд на соціальний конфлікт Арістотель. Певні думки щодо природи та розв'язання конфлікту присутні у філософських системах Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо. Як соціальне явище конфлікт був уперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Г.-В.-Ф. Гегель вбачав причину соціального конфлікту в соціальній поляризації суспільства. На окремих аспектах соціальних конфліктів та засобах їх вирішення зосереджувалися фрейдистські, неофрейдистські концепції, теорії соціал-дарвінізму та соціобіології. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера, Г. Зіммеля.

К. Маркс застосовував конфліктологічну парадигму до всього історичного розвитку, розглядаючи його як боротьбу класів. Міжкласовий конфлікт він вважав передусім антагоністичним зіткненням інтересів правлячого та пригнобленого класів, стверджуючи, що чим виразнішою буде їх поляризація, тим більше насильницьких форм набуде розв'язання конфлікту. Підхід до вивчення конфліктів у теорії К. Маркса був однобічним та обмеженим. Об'єктивно і глибоко проаналізувавши реальне розгортання конфлікту, він бачив лише один варіант його розв'язання -- соціальний вибух і революцію.

Ширший і багатогранніший розгляд суспільства у світлі конфліктологічної парадигми зробив М. Вебер. Головний конфлікт сучасного йому суспільства він вбачав у боротьбі між політичними партіями, які репрезентують інтереси громадськості, та бюрократією.

Формулювання засадничих принципів теорії конфлікту, впровадження в науковий обіг терміна «соціологія конфлікту» відбулося завдяки німецькому соціологу Г. Зіммелю, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. На його думку, чим гостріший конфлікт, тим згуртованіпіими є групи, що конфліктують; чим менша гострота конфлікту, тим імовірніше, що він виконує інтегруючу функцію у суспільстві; чим частіші конфлікти й менша їх гострота, тим імовірніше, що учасники конфліктуючих груп можуть позбутися ворожнечі й підтримати систему, виробивши норми врегулювання конфлікту. Отже, на відміну від К. Маркса, Г. Зіммель вважав, що конфлікт не тільки може бути врегульований мирними засобами, а й стати засобом розвитку суспільства.

Т. Парсонс трактував конфлікт як соціальну аномалію, фактор, що дезорганізовує та дестабілізує життя. На його думку, головне завдання суспільства полягає в попередженні конфліктів і підтриманні безконфліктних відносин між його елементами. На рівні соціальної системи таку функцію виконують правові інститути, релігія та звичаї. З розвитком суспільства все менше стає причин для виникнення конфліктів.

Із сучасних вчених найчастіше вдаються до проблеми соціології конфлікту Л. Козер, Р. Дарендорф, К.-Е. Боулдінг. Американський соціолог Л. Козер у праці «Функції соціального конфлікту» обґрунтував ідею позитивної функції соціального конфлікту, який є своєрідним запобіжним клапаном системи, з допомогою якого суспільство пристосовується до нових умов. Всі різновиди конфлікту він типізував на внутрішні та зовнішні, виокремлюючи у кожному з них соціально-позитивні, які ведуть до розвитку системи, та деструктивні конфлікти, що загрожують її існуванню. Л. Ко-зеру належить найпоширеніше у світовій соціології трактування конфлікту як боротьби за цінності й претензії на певний статус, владу й ресурси; боротьби, в якій цілями є нейтралізація, заподіяння шкоди або знищення суперника. Демократичні, гнучкі суспільства небезуспішно намагаються використати конфлікти собі на користь, оскільки толерантне ставлення до них дає змогу соціальній системі перетворити їх на засіб самооптимізації.

Німецький соціолог Р. Дарендорф у своїй теорій «конфліктної моделі суспільства» розглядав конфлікт всюдисущим, оскільки кожне суспільство спирається на примушування одних його елементів іншими. Нерівність соціальних позицій, відмінність інтересів людей якраз і спричиняють конфлікти. А особливості суспільств він вбачав у різному ставленні до конфліктів з боку влади. У демократичному суспільстві теж є конфлікти, проте раціональні методи регулювання роблять їх невибухонебезпечними. Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку.

1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.

2. Організація квазігруп в угруповання, усвідом лення ними власних глибинних інтересів.

3. Безпосереднє ЗІТКНЄЕІІЯ соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо).

Американський соціолог К.-Е. Боулдінг у своїй праці «Конфлікт та захист: загальна теорія» стверджував, що конфлікт є невід'ємним елементом суспільного життя, певним різновидом соціальної взаємодії, а сучасні суспільства здатні вивчати і регулювати його. Конфлікт є ситуацією, за якої сторони розуміють несумісність власних позицій та намагаються випередити одна одну в своїх діях.

У колишньому Радянському Союзі конфліктологіч-на традиція була практично відсутня. У наукових працях в основному йшлося про матеріально-економічну та класову природу конфліктів. Згідно з доктриною про відсутність у соціалістичному суспільстві антагоністичних класів було зроблено висновок про неможливість конфліктів. Існування їх припускалося лише в царині міжособистісних стосунків, якими займалася соціальна психологія. До конфліктологічної тематики інколи зверталася так звана «критика буржуазної соціології», яка тенденційно розглядала реалії переважно західних суспільств.

Ситуація змінилася після того, як колишнє «безконфліктне» суспільство вибухнуло безліччю конфліктів -- національних, політичних, конфесійних, економічних, регіональних, локальних тощо, а наукова думка виявилася повністю обеззброєною перед ними. Під натиском невідкладних потреб соціальної реальності за кілька років було загалом сформовано українське конфліктознавство, центром якого став Інститут соціології НАН України. Однак відчутною залишається недорозвиненість загальних концептуальних засад вивчення конфлікту.

2. Теорія соціального конфлікту

Теорія соціального конфлікту -- конфліктна традиція, конфліктологічний підхід -- означення важливого напрямку розвитку соціологічної думки XX ст. Теорія соціального конфлікту набула особливої популярності у 60 - 70-х рр. і знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колінза та ін., відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії й викликавши гостру полеміку у соціологічних колах, спонукала до постановки низки проблем у соціологічній науці. Численні дослідження у галузях політ, та індустріальної соціології, расових і міжнаціональних відносин, соціальної стратифікації, форм колективної поведінки тощо довели плідність цієї парадигми та водночас обмеженість ін., які ігнорували важливість проблем влади, розподілу благ і суперечливість інтересів різних соціальних груп та інститутів у суспільстві.

Сформувавшись у руслі марксистської традиції, Теорія соціального конфлікту згодом модифікувалася під впливом веберівських положень багатофакторності у соціологічному аналізі, деідеологізації та академічної аналітичності. На думку провідників конфліктного підходу, він володів більшими пізнавальними можливостями, ніж класичний марксизм, завдячуючи дослідженню усього розмаїття шляхів і форм пере-творення соціальної реальності, більш широкого спектру конфліктів, що їй притаманні. Вихідна теза цього підходу міститься у формулі, що «у центр моделі системи як цілого покладений конфлікт між інтересами й цілями» (Дж. Рекс). Конфліктність розглядається як універсальна повсюдна риса соціальних взаємин. Звідси -- завданням соціологічного аналізу є виявлення й пояснення «базової конфліктної ситуації».[8, 265]

Теорія соціального конфлікту заявила себе у формі гол. альтернативи позитивістському функціо-налізмові у соціології: «соціології порядку» була протиставлена «соціологія конфлікту», була проголошена необхідність створення іншої «гілки соціологічної теорії», яка б адекватніше відображала соціальне життя. Конфліктологія звернулася до багатьох дилем у соціальному теоретизуванні, яким раніше приділялося мало уваги, зокрема, до проблем соціальної заміни, стратифікації, активності, вла-дарювання одних спільнот над ін. та ін. Ідеї Теорія соціального конфлікту складалися під впливом історико-культурних, суспільних і ідеологічних чинників 60-х рр (масового демократичного, антимілітаристського руху у США, ідеологічного несприйняття апологетичного позитивізму, критики принципів раціоналізму й лібералізму, консерватизму у соціальній думці...), надихалися закликами політичного радикалізму, соціально-філософського критицизму (ідеї Ч.Р. Мілза, послідовників Франк-фуртської школи, неомарксизму). У спільному конфліктологічному ракурсі суспільних явищ концепції мають помітні відмінності: у Козера -- це ствердження позитивних функцій конфліктів, альтернатива у рамках того ж функціонального аналізу з використанням положень Зіммеля і Фрейда, у Дарендорфа -- це обгрунтування панконфліктизму на основі ідей Маркса і Вебера із наголосом на перегляд Марксових поглядів на природу соціальних протиріч у другій по-ловині XX ст., у Рекса та Колінза -- розробка тез теорія соціального конфлікту в універсалістській, абстрактній формі, обгрунтування цього підходу як теоретико-методологічного грунту «реального» розгляду сучас. соц. ін-гів та відносин: Загальні тези Теорія соціального конфлікту зводяться до того, що:

в усіх соц. системах можна знайти нерівномірний розподіл обмежених за кількістю цінних ресурсів;

нерівний доступ до благ закономірно і неминуче породжує конфлікти інтересів різних частин системи;

конфлікти інтересів рано чи пізно викликають відкрите зіткнення між тими, хто володіє, і тими, хто не володіє цінними ресурсами

- конфлікти спричиняють реорганізацію соціальної системи, створюючи нові види нерівності, що, в свою чергу, слугуватиме поштовхом для нових конфліктів та змін, і т. д.

У центр аналітичної уваги прихильниками Теорія соціального конфлікту поставлений вид найпо-ширеніших соціальних процесів у суспільних процесах -- конфлікти. Водночас, не зали-шено без розгляду і те, що конфліктам передує чи йде слідом або існує паралельно -- соціальну інтеграцію й кооперацію, конкретно-історичні пара-метри умов, які породжують чи допомагають усувати конфлікти. їм притаманний історичного масштаб аналізу, довгочасні моделі змін, для них кардинальним залишається питання: як і чому виникають, розвиваються й змінюються певні типи суспільної організації [8,266]. Термін «конфлікт» у площині цього підходу дещо метафоричний. У ракурсі теорія соціального конфлікту вивчаються не тільки драматичні події суспільного життя (революції, напруження, масові рухи, відкрита боротьба...). Вони -- тільки видимі прояви конфліктності, якою просякнута вся соціальна реальність. Суспільство характеризується домінуванням і підпорядкуванням інтересів різних його сегментів, соціальних груп та індивідів. Теоретиками конфліктології ставиться завдання з'ясувати, яким чином даний соціальний порядок, складений із суперництва різник устремлінь спільнот, верств і індивідів, функціонує та видозмінюється. Вони виходять з того, що боротьба інтересів завжди присутня у будь-якому суспільстві, завжди йде боротьба за успіх, першість, вигоди. Тобто, в Теорія соціального конфлікту гол. предметом аналізу виступають суперечливості соціальних процесів взагалі. Прибічники цього напрямку розробляють не тільки власне Теорія соціального конфлікту (хоча механізмам протікання, факторам, суб'єктам, головним параметрам і рисам приділяється значна увага). Йдеться про теорії суспільної організації, моделі соціальної поведінки, про групову мотивацію, про ціннісно-нормативну детермінацію способів життя, про пояснення історичної соціальних структур та інститутів, які склалися, про причини їх змін тощо.

Найбільшим внеском у соціологічну теорію аналітиками цієї парадигми вважається: конфліктне розуміння соціального порядку і суспільних відносин людей, пояснення конфліктних процесів -- їхніх причин, факторів, інтенсивності, довгочасності та соціальних функцій, визначення ролі у соціальній динаміці. Простежується певна тенденція еволюції конфліктних протистоянь -- від кла-сових та міжнаціональних протиборств до суперництва культурних моделей життє-діяльності, ціннісних уподобань.

Теорія соціального конфлікту з 80-х рр. трансформується у напрямі відходу від протиставлення структурному функціоналізмові, деідеологізації, інтеграції з мікрорівневими дослідженнями, змінюється становище прибічників цього підходу у соціальній науці (передусім, у США) -- вони набувають академічного статусу, посилюється тяжіння до синтезу з парадигмами, насамперед неофункціоналізмом.

3. Методи управління конфліктами.

Універсальних способів виходу з конфліктних ситуацій, їх дозволу не існує. Наявність великої кількості причин конфліктів збільшує імовірність їх виникнення, однак, навіть при великій його можливості сторони можуть не захотіти вступити в конфліктну взаємодію. Іноді потенційні вигоди від участі в конфлікті не стоять витрат. Вступивши ж в конфлікт, як правило, кожна сторона робить все, щоб була прийнята її точка зору, досягнута її мета і заважає, природно, іншій стороні робити те ж саме. Про це свідчить аналіз динаміки конфліктів.

Тому конфліктом необхідно управляти. У залежності від того, наскільки ефективним таке управління буде, наслідку конфлікту стануть функціональними або дисфункціональними. У свою чергу це і визначить імовірність виникнення подальших конфліктів.

При ефективному управлінні конфліктом його наслідки можуть грати і позитивну роль, тобто бути функціональними, сприяти надалі досягненню цілей організації.

Виділяють наступні основні функціональні наслідки конфліктів:

1. Проблема вирішується таким шляхом, який влаштовує всі сторони, і в результаті люди відчувають свою причетність до розв'язання важливої для них проблеми.

2. Спільно і добровільно прийняте рішення швидше і краще втілюється в життя.

3. Сторони придбавають досвід співпраці при розв'язанні спірних питань і можуть використати його в майбутньому.

4. Ефективне вирішення конфліктів між керівником і підлеглими руйнує так званий «синдром покірності» страх відкрито висловлювати своя думку, відмінна від думки старших по посаді.

5. Поліпшуються відносини між людьми.

6. Люди перестають розглядати наявність розбіжностей як «зло», що завжди призводить до поганих наслідків.

Основними дисфункціональними наслідками конфліктів є:

1)конкурентні, непродуктивні відносини між людьми;

2)відсутність прагнення до співпраці, добрих відносин;

3)уявлення про протилежну сторону як про «ворога», про свою позицію як про виключно позитивної, про позицію опонента тільки як про негативну;

4)згортання або повне припинення взаємодії з протилежною стороною, перешкоджаюче рішенню ділових задач;

5) переконання, що «перемога» в конфлікті важливіше, ніж розв'язання реальної проблеми;

6) почуття образи, незадоволення, поганий настрій, текучість кадрів.

Розрізнюють структурні (організаційні) і міжособові способи управління конфліктами.

Роботу по управлінню конфліктом, треба починати з аналізу його причин, структури і динаміки.

Міжособові способи управління конфліктами. Відомі п'ять основних способів (стилів) управління конфліктами.