Теорія конфліктності Л. Козера

ФУНКЦІЇ СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ

Конфлікт усередині групи може сприяти її об'єднанню або відновленню внутрішньої єдності в тому випадку, якщо останньому загрожує ворожнеча або антагонізм членів групи. Разом з тим далеко не всі різновиди конфлікту сприятливі для внутрішньогрупової структури, рівно як не у всякій групі можуть знайти застосування об'єднуючі функції конфлікту. Та або інша роль конфлікту у внутрішньогруповій адаптації залежить від характеру питань, що становлять предмет суперечки, а також від типу соціальної структури, в рамках якої протікає конфлікт. Проте види конфліктів і типи соціальних структур самі по собі не є незалежними змінними.

Внутрішні соціальні конфлікти, що зачіпають тільки меті, цінності і інтереси, які не суперечать прийнятим основам внутрішньогрупових відносин, як правило, носять функціонально позитивний характер. У тенденції такі конфлікти сприяють зміні внутрішньогрупових норм і відносин відповідно до насущних потреб окремих індивідів або підгруп. Якщо ж протиборчі сторони не розділяють більш цінностей, на яких базувалася законність даної системи, то внутрішній конфлікт несе в собі небезпеку розпаду соціальної структури.

Проте сама соціальна структура містить гарантію єдності внутрішньогрупових відносин перед лицем конфлікту: можливість інституціоналізації конфлікту визначається ступенем його неприпустимості. Чи стане соціальний конфлікт засобом стабілізації внутрішньогрупових відносин і узгодження протилежних вимог сторін або він виявиться чреватим соціальним вибухом -- відповідь на це питання залежить від характеру соціальної структури, в умовах якої розвивається конфлікт.

У соціальній структурі будь-якого типу завжди є привід для конфліктної ситуації, оскільки час від часу в ній спалахує конкуренція окремих індивідів або підгруп з приводу дефіцитних ресурсів, престижу і влади. Разом з тим соціальні структури відрізняються один від одного дозволеними способами виразу домагань і рівнем терпимості відносно конфліктних ситуацій

Групи, відмінні тісними внутрішніми зв'язками, значною частотою взаємодій і високим рівнем особової залученої, мають тенденцію до придушення конфліктів. Часті контакти між членами таких груп додають велику насиченість емоціям любові і ненависті, що в свою чергу провокує зростання ворожих настроїв. Проте реалізація відчуття ворожості усвідомлюється як загроза близьким відносинам, що склалися; ця обставина спричиняє за собою придушення негативних емоцій і замкне на їх відкритий прояв. У групах, де індивіди знаходяться в тісних відносинах один з одним, відбувається поступова акумуляція, а отже, і посилення внутрішніх антагонізмів. Якщо в групі, яка орієнтована на запобігання відвертим демонстраціям ненависті, все ж таки спалахує соціальний конфлікт, він буде особливо гострим з двох причин. По-перше, тому, що цей конфлікт з'явиться не тільки засобом дозволу проблеми, що послужила для нього безпосереднім мотивом, але і своєрідною спробою компенсації за всі образи, що накопичилися, які дотепер не одержували виходу. По-друге, тому, що всеосяжна особова залучена індивідів в справи групи приведе до мобілізації всіх емоційних ресурсів, якими вони розташовують. Отже, ніж щільніші групи, тим інтенсивніші її внутрішні конфлікти. Повнота особової залученої в умовах придушення настроїв ворожості загрожує у разі конфлікту самим основам внутрішньогруппових відносин.

У групах з частковою індивідуальною участю вірогідність руйнівної дії конфлікту зменшується. Для груп такого роду типовою буде множинність конфліктних ситуацій. Ця особливість сама по собі служить перешкодою для порушення внутрішньогрупової єдності. Енергія індивідів виявляється розпиляною в самих різних напрямах, що заважає її концентрації на рівні якої-небудь конфліктної ситуації, чреватої розколом всієї системи. Далі, якщо неможлива акумуляція ворожих емоцій і, навпаки, є всі шанси для відкритого їх прояву в цілях вірогідного зниження напруженості, конфліктна ситуація звичайно обмежується її найближчим джерелом, тобто не веде до актуалізації заблокованого антагонізму. Конфлікт вичерпується “фактами по даній справі”. Можна тому стверджувати, що інтенсивність конфлікту обернено пропорційна його полінаправленності.

Дотепер ми обговорювали тільки внутрішні соціальні конфлікти. Тепер нам доведеться торкнутися конфлікту зовнішнього, оскільки конфліктні відносини з іншими групами або намір вступити у такі відносини істотно впливають на внутрішньогрупову структуру. Групи, які поглинені безперервною зовнішньою боротьбою, звичайно претендують на абсолютну особову залучену своїх членів, з тим щоб внутрішній конфлікт привів в дію весь їх енергетичний і емоційний потенціал. Тому такі групи відрізняються нетерпимістю до більш ніж одноразового порушення внутрішньої єдності. Тут існує яскраво виражена тенденція до придушення внутрішніх конфліктів. Якщо ж такий конфлікт все-таки виникає, він веде до ослаблення групи шляхом розколу або насильницького видалення інакомислячих.

Групи, не втягнуті в постійний зовнішній конфлікт, рідше вимагають від своїх членів всієї повноти їх особової участі. Як правило, такі групи відрізняються гнучкістю структури і внутрішньою рівновагою -- значною мірою завдяки множинності конфліктних ситуацій. В умовах структурної гнучкості неоднорідні внутрішні конфлікти постійно накладаються один на одного, запобігаючи тим самим глобальному розколу групи в якому-небудь одному напрямі. Індивіди вимушені одночасно брати участь в декількох самих різних конфліктах, жоден з яких не поглинає повністю їх особових ресурсів. Часткова участь в масі конфліктних ситуацій є механізмом, що підтримує рівновагу внутрішньогрупової структури.

Таким чином, у вільно структурованих групах і відкритих суспільствах конфлікт, який націлений на зниження антагоністичної напруги, виконує функції стабілізації і інтеграції внутрішньогрупових відносин. Надаючи обом сторонам невідкладну можливість для прямого виразу вимог, що суперечать один одному, такі соціальні системи можуть змінити свою структуру і елімінувати джерело незадоволеності. Властивий їм плюралізм конфліктних ситуацій дозволяє викоренити причини внутрішнього роз'єднування і відновити соціальну єдність. Завдяки терпимості відносно соціальних конфліктів і спробі їх інституціоналізації такі системи одержують в своє розпорядження важливий механізм соціальної стабілізації. Крім того, конфлікт усередині групи часто сприяє появі нових соціальних норм або оновленню існуючих.

З цієї точки зору соціальний конфлікт є спосіб адекватного пристосування соціальних норм до обставин, що змінилися. Суспільства з гнучкою структурою отримують з конфліктних ситуацій певну користь, оскільки конфлікти, сприяючи виникненню і зміні соціальних норм, забезпечують існування цих суспільств в нових умовах. Подібний коректуючий механізм навряд можливий в жорстких системах: пригнічуючи конфлікт, вони блокують специфічний попереджувальний сигнал і тим самим посилюють небезпеку соціальної катастрофи.

Внутрішній конфлікт може також служити засобом для визначення взаємного співвідношення сил захисників антагоністичних інтересів, перетворюючись на механізм підтримка або зміни внутрішнього балансу сил. Конфліктна ситуація рівноцінна порушенню колишньої угоди сторін. В ході конфлікту виявляється реальний потенціал кожного супротивника, після чого стає можливою нова рівновага між ними і відновлення відносин на цій основі. Соціальна структура, в якій є місце для конфлікту, може легко уникнути станів внутрішньої нестійкості або модифікувати ці стани, змінивши існуючий стан позицій влади.

Конфлікти з одними членами групи ведуть до коаліції або союзів з іншими. За допомогою цих коаліцій конфлікт сприяє зниженню рівня соціальної ізоляції або об'єднанню таких індивідів і груп, які інакше не зв'язували б жодні інші стосунки, окрім обопільної ненависті. Соціальна структура, яка допускає плюралізм конфліктних ситуацій, володіє механізмом з'єднання сторін, доти ізольованих, апатичних або страждаючих взаємною антипатією, для залучення їх в сферу соціальної активності. Подібна структура сприяє також виникненню безлічі союзів і коаліцій, переслідуючих безліч цілей, що перехрещуються, що, як ми пам'ятаємо, запобігає об'єднання сил по якій-небудь одній лінії розколу.

Оскільки союзи і коаліції оформилися в ході конфлікту з іншими групами, цей конфлікт надалі може служити як розмежувальна лінія між коаліціями і їх соціальним оточенням. Тим самим соціальний конфлікт вносить внесок в структуризацію ширшого соціального оточення, визначаючи положення різних підгруп усередині системи і розподіляючи позиції влади між ними.

Не всі соціальні системи з частковою індивідуальною участю допускають вільний вираз протиборчих домагань. Соціальні системи відрізняються один від одного рівнем толерантності і інституціоналізації конфліктів; не існує таких суспільств, де будь-яка антагоністична вимога могла б виявитися безперешкодно і негайно. Суспільства мають в своєму розпорядженні способи каналізації соціальної незадоволеності і негативних емоцій, зберігаючи при цьому цілісність тих відносин, в рамках яких розвинувся антагонізм. Для цього нерідко використовуються соціальні інститути, що виконують функції “запобіжних клапанів”. Вони представляють заміщаючі об'єкти для “переадресації” настроїв ненависті і засобу для “звільнення” агресивних тенденцій. Подібні “віддушини” можуть служити як для збереження соціальної структури, так і для підтримки індивідуальної системи безпеки. Проте в тому і в другом випадку їм буде властива функціональна незавершеність. Перешкоджаючи зміні відносин в обставинах, що змінилися, ці інститути можуть дати лише частковий або миттєвий регулюючий ефект. Згідно деяким гіпотезам потреба в інституціоналізованих соціальних “клапанах” збільшується разом із зростанням жорсткості соціальних систем вслід за розповсюдженням заборон на безпосередній вираз антагоністичних вимог. Інстітуционалізірованниє запобіжні системи міняють напрям конфлікту на початкову мету його суб'єктів. Останні не прагнуть більш до досягнення специфічного результату, тобто до дозволу конфліктної ситуації, яка їх не задовольняла, вважаючи за краще понизити соціальну напругу, породжену цією ситуацією.

ЗАВЕРШЕННЯ КОНФЛІКТУ

Деякі соціальні процеси є кінцевими; це значить, що вони визначаються своїм скороминущим характером, а способи їх завершення інституційно закріплені. З висновком шлюбного союзу закінчується період залицяння; завершення формальної освіти -- це досягнення мети навчання, ознаменоване випускними іспитами або урочистим актом. Інші соціальні процеси, такі як дружба і любов, не мають чіткої точки завершення. Слідуючи закону соціальної інерції, вони продовжують діяти до тих пір, поки їх учасники не запропонують ясних умов їх припинення. До такого роду процесів відноситься соціальний конфлікт. Якщо, наприклад, в грі правила її ведення одночасно включають і правила закінчення, то в соціальному конфлікті неодмінно повинна бути встановлена чітка домовленість між суперниками щодо його завершення. У тому випадку, коли не досягнуто ніяких взаємних угод до деякого моменту боротьби, її закінчення стає можливим лише як наслідок загибелі принаймні одного з супротивників. Це значить, що завершення конфлікту містить в собі ряд проблем, які не властиві кінцевим процесам.

Різні типи конфліктів можна класифікувати відповідно до ступеня їх нормативної регуляції. На одному кінці континууму можна помістити повністю Інстітуционалізірованниє конфлікти (типу дуелі), тоді на його протилежному кінці виявляться абсолютні конфлікти, мета яких полягає не у взаємному врегулюванні суперечки, а в тотальному винищуванні супротивника. У конфліктах другого типу згода сторін зведена до мінімуму, боротьба припиняється тільки у разі повного знищення одного або обох суперників. За словами Х.Шпейера, “мир, завершальний абсолютну воїну, встановлюється вже у відсутність ворога”.

Зрозуміло, конфлікти такого роду особливо виснажливі і дорогоцінні, принаймні для супротивників, сили яких приблизно рівні. Якщо суперники прагнуть уникнути “гри з нульовою сумою окулярів”, результатом якої може бути або остаточна перемога, або така ж безумовна поразка будь-якої із сторін, вони взаємно зацікавлені в створенні механізмів, здатних привести до обумовленого завершення боротьби, Насправді більшість конфліктів закінчується раніше, ніж переможена сторона буде повністю розбита. Вираз “стояти до останнього”, як правило, виявляється тільки фразою. Опір у принципі завжди можливий до тих пір, поки в таборах ворогуючих сторін залишається хоча б по одному воїну. Проте сутичка звичайно припиняється задовго до настання цього моменту. Так відбувається тому, що суперники домовляються щодо умов завершення конфлікту.

Якщо абсолютні конфлікти практично не допускають ніяких угод з приводу їх закінчення, деяким різновидам високоінституціоналізованих конфліктів властиві специфічні точки завершення. Символічні кінцівки дуелей, випробувань “вогнем і водою” і інших змагальних видів боротьби служать їх концентруючим початком і додають їм характер гри, автоматично визначаючи фінал конфлікту. Тут підраховуються окуляри, встановлюється лінія фінішу, фіксується умовно допустимий ступінь пошкоджень. Коли сума окулярів досягає певного числа, коли доведений той або інший різновид заподіяного збитку або перетнута фінішна межа, конфлікт виявляється вичерпаним, а його результат очевидним як для переможця, так і для переможеного.

Якщо конфлікт інституціоналізований не повністю, оцінка порівняльної сили сторін виявляється нелегкою задачею, так що потерпілий може і не згодитися з фактом своєї поразки або взагалі не знати про нього. Тому обидва суперники, прагнучи уникнути зайвих зусиль, зацікавлені в тому, щоб момент виграшу або списів боротьби, який робить неможливим подальше передбачення перемоги, були б позначені якомога чіткіше. Закінчення конфлікту стає в цьому випадку проблемою, яку повинні вирішувати обидві сторони, що сперечаються.

Завершення конфлікту є соціальним процесом, який хоча і обумовлений намірами супротивників, все ж таки не може бути виведений з них безпосередньо. По зауваженню Г.Зіммеля, “це специфічне підприємство не належить ні миру, ні війні, подібно тому, як не належить жодному з берегів сполучаючий їх міст”. Результат конфлікту, без сумнівів, пов'язаний з метою учасників і з тими засобами, які вони використовують. Його тривалість і інтенсивність залежатимуть від устремлінь опонентів, від ресурсів, що є в їх розпорядженні, нарешті, від часу і зусиль, які потрібно для вироблення остаточного рішення. Проте завершення конфлікту, тобто досягнення згоди з питання про те, що слід вважати істинним рішенням проблеми, висуває на перший план такі чинники, які не пов'язані напряму з діями сторін і повинні бути тому розглянуті окремо.

Завершення всіх видів конфліктів (за винятком абсолютних) припускає обопільну активність суперників. Тому даний процес не можна трактувати як одностороннє нав'язування волі сильнішого партнера слабкішому. Всупереч міркуванням здорового глузду вирішальний внесок в закінчення конфлікту вносить не тільки той, хто, ймовірно, залишиться у виграші, але і той, чий програш вже вирішений наперед. Як відзначає Г.Калахан, “війну нав'язує переможець, але мир наступає завдяки зусиллям потерпілої сторони. Отже, щоб зрозуміти мотиви укладення миру, треба взяти до уваги точку зору переможеного: війна триватиме до тих пір, поки останній не піде на світову”. Інакше кажучи, невід'ємним елементом перемоги виявляється готовність програв піти на поступки. Недвозначне визнання своєї поразки служить в даному випадку доказом істинної сили. Подібні дії Зіммель назвав “справжнім подарунком переможеного своєму удачливішому супернику”, а здатність робити подарунки, як відомо, є критерієм справжньої незалежності.

Якщо, таким чином, і переможець, і переможений вносять рівний внесок в справу завершення конфлікту, вони вимушені укласти між собою деяку угоду. Як переконливо показав Шеллінг, “локалізація війни припускає встановлення її меж... що, в свою чергу вимагає певної згоди сторін або принаймні визнання один одного і взаємних поступок”. Ця теза застосовна не тільки для характеристики ведення конфлікту, але і для його завершення. Для того, щоб погасити конфлікт, сторони повинні укласти договір щодо норм і правил, які дозволяють визначити взаємне співвідношення сил. Спільність інтересів вимушує суперників прийняти такі правила, які підсилюють їх залежність один від одного в самому процесі відстоювання антагоністичних цілей. Домовленості подібного роду сприяють самоліквідації конфлікту; у тій мірі, в якій прийняті правила дотримуються, конфлікт інституціоналізовується і набуває риси змагальної боротьби, про яку мовилося вище.

Угоди, в яких чітко зафіксовані цілі супротивників і обумовлений момент майбутнього результату боротьби, зменшують тривалість конфлікту. Раз одна із сторін добилася своєї мети, а інша прийняла цей факт як знак своєї поразки, конфлікт вичерпаний. Чим жорсткіше обкреслений предмет суперечки, чим очевидніші ознаки, що знаменують перемогу, тим більше шансів, що конфлікт буде локалізований в часі і просторі. В зв'язку з цим доречно пригадати відомий афоризм Дюркгейма: “Чим більш людина має, тим більше він бажає, бо задоволення потреб породжує нові бажання, не насищаючи колишніх”. Межі, встановлені “апетитам” сторін їх взаємною домовленістю, додають нормативно-кінцевий характер процесу, який як такий не володіє здібністю до самообмеження.

Ілюстрацією до сказаного можуть служити приклади з історії тред-юніонізму. Обмежені цілі боротьби його економічного крила містили в собі не тільки можливості для врегулювання спірних питань, але і наочні ознаки найзручніших моментів для завершення сутички. Що ж до прихильників революційного синдикалізму, то для них закінчення страйку завжди представляло болісну проблему. Оскільки мета останніх полягала не в поліпшенні капіталістичного порядку зсередини, а в його скиненні, остільки вони не могли згодитися на такий фінал боротьби, який означав перемогу з погляду економічного тред-юніонізму. Стратегія революційного синдикалізму явно прирікала себе на провал, оскільки з цих позицій ніякий результат страйку не міг вважатися прийнятним вирішенням конфлікту, якщо він не означав знищення капіталізму. Несприйнятливі до свідоцтв. відносного успіху, ігноруючі всякі спроби до примирення, адепти революційного синдикалізму не здатні використовувати навіть завойовані ними часткові переваги. Як це ні парадоксально, в даному випадку саме слабка сторона вимагала безумовного підпорядкування від свого сильного опонента, провокуючи тим самим продовження боротьби до повного виснаження сил.

Приведений приклад показує тісний зв'язок тим часом або іншим результатом боротьби і специфічними цілями її учасників. Чим обмеження їх устремління, чим менше жертва, що вимагається від опонента, тим більше вірогідність, що переможена сторона буде готова поступитися своїми позиціями. Слід поступово підводити суперника, що програв, до рішення, що укладення миру буде для нього вигідніше, ніж продовження війни. Подібне рішення значно полегшується в тих, випадках, коли вимоги переможця не виглядають надмірними. Якщо бажання останнього строго обмежені, як, наприклад, у разі російсько-японського конфлікту 1905 р. або іспано-американської війни, то процес примирення виявляється відносно легенею. Як тільки японці досягли успіху в своєму намірі припинити просування росіян на Далекому Сході, їх мета була досягнута і вони змогли дозволити собі зробити перші кроки у бік світу, звернувшися до Рузвельту з проханням про посередництво. Аналогічним чином США, розбивши іспанський флот і оволодівши Кубою, не були зацікавлені в подальших військових діях проти Іспанії на материку.

І все-таки, незалежно від дій потенційного переможця, сприяючих швидкому завершенню конфлікту, останнє слово залишається за переможеним. Що ж у такому разі примушує той, що програв визнати своє фіаско? Тут вирішальну роль виконує не тільки об'єктивна ситуація, але і відповідне її сприйняття, оскільки тільки воно може привести таку бажану констатацію програшу. Як пише Клаузевіц, “якщо ми хочемо підпорядкувати суперника нашій волі, нам слід поставити його в таке положення, яке покажеться йому обтяжливішим, ніж жертва, що вимагається нами”. Цей елегантний вислів проте позбавляється значення, якщо не будуть визначені критерії, керуючись якими супротивник зможе насправді оцінити ситуацію, що склалася. Різні супротивники можуть мати різні думки з приводу тяжкості свого положення або ціни необхідної жертви. Оцінки подібного роду украй важкі і не схожі винятково до раціональних міркувань або розрахунку. Їх вибір значно полегшується, якщо під рукою є доступні, символічні орієнтири, що дозволяють оволодіти наявною ситуацією.

У всіх тих випадках, коли війна строго локалізована (як, наприклад, військові дії в XVIII в.), та або інша очевидна подія -- штурм фортеці, подолання природної перешкоди і т.п. -- служить для суперників символом успішної реалізації намірів одного з них. Подальші поступки потерпілої сторони означають повний і остаточний дозвіл спірного питання. Якщо ж немає таких орієнтирів, доступних сприйняттю обох супротивників, завершення конфлікту ускладнюється.

Природа символічних ключів-орієнтирів може істотно варіюватися. Отже, вірогідний переможець повинен мати в своєму розпорядженні точні відомості про те, які саме символи його опонент розцінить як свідоцтва своєї невдачі. Якщо столиця держави втілює для його громадян саме існування нації, то падіння столиці буде сприйняте як поразка з подальшими поступками переможцю. Так, падіння Парижа в 1871 і 1941 рр. символізувало для більшості французів закінчення війни, не дивлячись на те, що Гамбетта зібрав нові значні сили в провінції, а Де-Голль закликав до продовження боротьби з Лондона. Тільки відносно невелике число французів відмовилося прийняти падіння Парижа як знак військової поразки нації. Менш централізовані народи, для яких столиця не володіє таким великим символічним значенням, не сприймають захоплення головного міста країни як вирішальну подію війни. Преторія і Блумфонтен здалися англійцям в 1900 р. Проте, до великого здивування британців, опір бурів не припинявся ще протягом двох років. Британці не могли зрозуміти, що для бурів, зайнятих переважно сільською працею, саме обширні сільськогосподарські угіддя, а не міста є символом нації. Для бурів війна закінчилася лише тоді, коли постійний брак фуража, важкі умови і грабежи знищили їх коней. Для людини, що виросла в сідлі, втрата коня з неминучістю означає поразку. Точно також грабіж Вашингтона в 1812 р. не сприймався американцями як свідоцтво національної катастрофи: символом національної незалежності, із їхньої точки зору, була не федеральна столиця, а безкрайні простори Америки. У інших випадках символ невдачі взагалі може бути не пов'язаний із захопленням території, а асоціюватися, наприклад, із загибеллю або полоненням харизматичного вождя.

У структурі ворожого табору покажчики-орієнтири представлені як значущі символи поразки і перемоги. Тому для обох сторін надзвичайно важливо володіти докладнішими відомостями про відмітні особливості соціальної структури і символів супротивника. Коли в непроглядній тьмі стикаються дві абсолютно незнайомі армії, їх обопільне неуцтво заважає їм домовитися перш, ніж сили обох виявляться на межі.

Здатність використовувати в сутичці символічні знаки поразки або перемоги супротивника залежить не тільки від знання його організаційної структури, але і від внутрішньої динаміки свого власного табору. Внутрішня боротьба може служити перешкодою для визнання тієї або іншої сукупності подій як недвозначний символ невдачі. Навіть в тому випадку, якщо факт поразки визнає більшість, цілком вірогідно, що меншина як і раніше відстоюватиме можливість подальшого опору. Окремі групи можуть дійти висновку, що лідери, що ухвалюють рішення і згодилися покласти край конфлікту, зрадили загальну справу. Обширний матеріал для розбіжностей усередині кожного з ворогуючих таборів містить також умови укладення миру. Тим паче, що залежно від мінливої фортуни ці умови одержують нові трактування на різних етапах розвитку конфлікту. Партії можуть принципово розходитися в оцінці тієї або іншої події, як що має вирішальне або випадкове значення для результату боротьби. Протиборство внутрішніх угрупувань буде тим глибше і жорстокіше, ніж менш інтегрована соціальна структура. У інтегрованих структурах внутрішня незгода порушує і підсилює енергію груп, але якщо розбіжності з приводу адекватності тих або інших дій зачіпають глибинні пласти загальних вірувань, символи перемоги і поразки також можуть виявитися різними для різних груп.

Украй поляризованих соціальних системах, де внутрішні конфлікти різних типів накладаються один на одного, єдине прочитання ситуації і спільність сприйняття подій всіма членами системи навряд взагалі можливі. В умовах, коли група або суспільство роздираєме ворожнечею таборів поза всякою об'єднуючою метою, укладення миру стає майже неможливим, оскільки жодна з внутрішніх партій не бажає прийняти визначення ситуації, запропоноване іншими. У подібних обставинах передумовою для укладення зовнішнього миру є врегулювання внутрішніх суперечок, а також перегляд і остаточне визначення балансу сил між ворогуючими угрупуваннями. Після Лютневої революції в Росії Тимчасовий уряд, знаходячись під постійним тиском міцніючої партії більшовиків, був не в змозі ні продовжувати війну, ні гідно завершити її. Як тільки більшовики захопили владу, запанувало їх розуміння ситуації, і мир в Брест-Літовське став реальністю.

Якщо соціальна структура не піддається таким сильним потрясінням і розколам, то і в цьому випадку для неї буде характерне неминуче розмежування сил, а саме розбіжність між соціальною перспективою лідерів і точкою зору мас. Неспівпадання позицій підпорядкування і авторитету вимагає від того, що стоїть на чолі незначних зусиль для того, щоб маси згодилися з його інтерпретацією подій. На перших етапах конфлікту лідер покликаний переконати тих, що йдуть за ним у виправданості їх жертви, тобто у тому, що боротьба ведеться в ім'я майбутнього благополуччя всіх шарів суспільства, а не тільки його верхівки. Так само надалі лідер повинен довести своїм співвітчизникам, що визнання програшу продиктоване інтересами всього суспільства, а не тільки міркуваннями вождів. Щоб зробити поразку приємною, потрібен, мабуть, не менше зусиль, ніж для того, щоб стала бажаною війна.

Характерна відмінність лідерів від відомих не вичерпується різною якістю їх соціальної перспективи: воно включає також рівень оцінних думок, оскільки лідер зобов'язаний бути раціональнішим в своїй інтерпретації наслідків конфлікту і відносних переваг своєї сторони. Вождь, який передбачає невдачу раніше, ніж вона стане надбанням масової свідомості, повинен розробити специфічну стратегію переконання своїх співвітчизників: вигідніше буде таке тлумачення програшу, яке уявить його як принаймні часткову перемогу. Достатньо часто виникає необхідність остудити запал тих, хто слідує за вождем, довівши їм, що пережите ними як поразка є “насправді” часткова перемога...

Розбіжності усередині ворожого табору з приводу адекватного визначення ситуації знову висувають на перший план важливість символічних орієнтирів. Якщо лідер хоче полегшити тяжкість поразки, він повинен призвати на допомогу своє уміння маніпулювати системою символів, за допомогою якої маси орієнтуються в поточних подіях. Наприклад, в конфліктах між робітниками і адміністрацією багато подій, які здаються неістотними сторонньому спостерігачу, можуть нести високий емоційний заряд для його учасників. Відновлення роботи декількома страйкарями або, навпаки, успіх демонстрації, або підтримка з боку офіційних осіб і органів друку, висловлюючих власну думку, -- всі ці події можуть мати символічне значення для учасників конфлікту, тобто сприяти поверненню до роботи або, навпаки, зміцненню надії на швидку перемогу. От чому так важливо для лідера уміло оперувати символами, які формують масове сприйняття подій. Організатор страйку повинен знати, як закінчити боротьбу в зручний момент. Проте це знання виявиться даремним, якщо він не зуміє передати його рядовим учасникам страйку. Цей процес нерідко означає роз'яснення масам суті отриманих ними часткових перемог з тим, щоб відвернути їх увагу від переживання відносних невдач.

З подібних дій і складається компроміс. Насправді компроміс, який багатьом рядовим учасникам боротьби бачиться як “зрада вождів”, обумовлений іншою структурною позицією лідера в порівнянні з відомими -- позицією, яка дозволяє сприймати ситуацію у всій її цілісності, недоступній масам. Більш того, роль лідера вимагає постійних маніпуляцій внутрішньогруповими точками напруг для того, щоб зберегти єдність групи в несприятливих обставинах. Ці маніпуляції лідера будуть виправдані навіть в тому випадку, якщо досягнення загальногрупової мети зажадає жертву. Використовуючи термінологію Парсонса, можна сказати, що “підтримка системи” може іноді здійснюватися шляхом зниження якості виконання задачі.

Більшість конфліктів, дійсно, закінчується компромісом, де достатньо важко визначити відносні переваги тієї або іншої сторони. Отже, необхідно розрізняти між собою бажання укласти мир і готовність визнати себе за переможений: дуже часто в наявності виявляється тільки перше. Прагнення сторін до світу може бути викликане очевидною неможливістю досягти мети, або непомірною ціною успіху, або, в загальнішій формі, усвідомленням меншої привабливості продовження конфлікту в порівнянні з його мирним результатом. У всіх цих випадках супротивники навряд будуть схильні визнати свою поразку, не дивлячись на явні зусилля знайти вихід з такого положення, при якому нікому не вдається повністю взяти верх. У такому разі суперники вимушені випробувати шлях компромісу. Обговорення можливості компромісу, який покладе край примарній гонитві за перемогою, припускає адекватну оцінку наявного стану речей. Такій оцінці, у свою чергу, сприятиме наочність і доступність показників взаємного співвідношення сил, про яких йшла мова вище. З цієї точки зору, одна з ключових функцій посередника полягає в полегшенні доступності цих показників для ворогуючих сторін. Здатність суперників вести переговори залежить від того, наскільки співпадають властиві їм системи символів; спільність символів забезпечує тотожність оцінок в умовах, що склалися. Таким чином, символи перемоги і поразки найбезпосереднішим чином пов'язані з процесом подолання ситуацій, коли в рівній мірі неможливі ні повний виграш, ні абсолютний програш.

Доти поки співвідношення сил учасників конфлікту не одержало своєї оцінки, важко дати відповідну характеристику потенціалу кожного з нас. Якщо ж така оцінка досягнута, взаємна згода стає можливою. Переосмислення ситуації, що склалася, в ході боротьби нерідко висвічує такі аспекти, які раніше залишалися в тіні. Угоді сторін сприяють чіткі критерії оцінки поточних умов. Можливість такого світу, який позбавить обидва суперники переваг переможця, залежить також від єдності думок з питання про взаємне співвідношення сил. Не меншу роль виконує тут уміння договірних сторін красиво подати нове розуміння ситуації своїм співвітчизникам. Так, під час корейської війни США не тільки вибрали своїм символічним рубежем Корейський перешийок, але зуміли переконати і супротивника, і власних громадян в своїй рішучості утриматися там в що б те ні стало. Коли було пролито досить крові і обом сторонам стало ясно, що перемога за всяку ціну для них коштуватиме дуже дорого, супротивники сіли за стіл переговорів. Вони прагнули до компромісного рішення, яке було б засноване на реальному балансі політичних і військових сил і виглядало переконливим в очах обох народів.

Таким чином, порівняльна оцінка потенціалів супротивників дійсно дуже часто стає можливою тільки в ході конфлікту. Проте період взаємних мук буде набагато коротшим, якщо у розпорядженні сторін є наочні свідоцтва-символи, які дозволяють чітко позначити той або інший результат боротьби і співвідношення ресурсів і її учасників. Коли процес застосування цих символів високе інституціоналізований, тривалість і інтенсивність конфлікту зменшуються. Тому вивчення символів, які спонукають до компромісу або навіть визнання свого краху, не менш цінне, ніж осмислення символічних стимулів до війни