План:

• Вступ
• Розділ 1. Сутність та формування соціології особистості
• 1.1 Поняття особистості в соціологічних знаннях
• 1.2 Аналіз основних теорій особистості в соціології
• Розділ 2. Проблема особистісного статусу та ролі в соціології
• 2.1 Соціальний статус та соціальна роль особистості
• 2.2 Структура особистості як соціологічна проблема
• Висновки
• Список використаної літератури
• 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Починаючи з Демокріта, який порівнював людину з малим світом («мікрокосмом»), і до сьогоднішніх часів проблема особистості є особливо актуальною. Розуміння її сутності -- одне з найскладніших, неоднозначних питань сучасності. Уявлення про особистість -- своєрідне свідчення теоретичної зрілості дослідника, пробний камінь його професійної компетентності. Адже від розуміння соціальної суті особистості залежить гнучкість поглядів і дій.

Особа (особистість) - це не сама по собі людина, а її соціальна характеристика і рівень її індивідуальності та суспільної свідомості, духовної потреби та інтереси, цінності орієнтації, ставлення до інших людей і т.ін. Це єдність соціального і індивідуального в людині, яка не народжується особистістю, а стає нею в процесі соціалізації, здобуваючи знання і соціальний досвід, використовуючи те, що створено іншими.

Соціологія особистості як спеціальна соціологічна теорія з'явилася на грані ХІХ і ХХ століть. У цій теорії, як у ніякій іншій, знайшли відбиття роль суспільної, групової й індивідуальної свідомості, форми, шляхи й методи реалізації її у соціальній поведінці й вплив макро-, мезо- і мікроумов на процес її функціонування.

Багатогранність процесу становлення, розвитку й формування особистості породила різні концепції, які по-різному підкреслювали ті або інші аспекти цієї проблеми. У роботах Ч.Х. Кулі (1864-1929) [14], Дж. Міда (1863-1931) [17] знайшла відбиття теорія дзеркального «Я», у якій особистість трактувалася як об'єктивна якість, набута людиною в процесі соціального життя. Я.Л. Морено (1892-1974) [19], Т. Парсонс (1902-1979) [21], [22] й ін. приділяли увагу рольовій теорії особистості, відповідно до якої остання є функція від тієї сукупності соціальних ролей, які людина виконує в суспільстві.

Значний внесок у соціологію особистості зробили прихильникі статусної теорії. У вітчизняній соціології багато проблем розвитку людини, особистості дослідили вчені як наприкінці ХІХ-початку ХХ століття, так й у радянський період.

У дореволюційної період проблеми особистості були проаналізовані досить детально в працях П.А. Лаврова (1823-1900) [29], П.А Сорокіна (1889-1968) [28]. Але особливо значна роль Н.К.Михайловського (1842-1904) [9], який запропонував розглядати особистість у трьох іпостасях: біогенному, психогенному й соціогенному обличчі. Багато уваги він приділив проблемі індивідуальності.

До аналізу соціологічних проблем особистості повністю можна застосувати слова відомого американського соціолога Ч.Р. Міллса (1916-1962), який писав, що «вивчення соціології повинно показати, як оцінювати себе не як ізольовану особистість, а як людину у морі людства; допомогти розташувати себе в історії й перспективі, щоб точніше зрозуміти й оцінити ті фактори, які впливають як на вашу поведінку, так і на поведінку інших людей» [18, 52].

Таким чином, проблема особистості у контексті соціологічної теорії є дуже важливою і актуальною темою, яка потребу. Ґрунтовного дослідження та аналізу як з точки зору сучасного життя, так і крізь призму історії соціологічних вчень. Це і зумовило вибір теми курсового дослідження «Основні підходи до проблеми особистості в історії соціологічної думки»

Мета і завдання дослідження. Основна мета дослідження полягає в дослідженні основних поглядів та концепцій щодо проблеми особистості в історії соціологічної думки.

Реалізація мети спричинила розв'язання наступних завдань:

– визначити поняття особистості в соціологічних знаннях;

– здійснити аналіз основних теорій особистості в історії соціологічної думки;

– дослідити соціальний статус та соціальну роль особистості в суспільстві;

– охарактеризувати структуру особистості як соціологічну проблему.

Об'єкт дослідження -- процес вивчення та аналізу проблеми особистості в історії соціологічного пізнання.

Поняття «особистість» давні римляни запозичили в етрусків. Латиною воно означало -- «персона». Римляни називали цим словом ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого і зберігали у помешканні його нащадків. З цією маскою безпосередньо пов'язували ім'я, індивідуальні права і привілеї, які передавалися від батька до сина. З часом це поняття означало маску на обличчі актора, а також використовувалося як ознака суспільної функції помітних та видатних людей, діяльність яких стосувалася сфери політики, землеробства, різних галузей творчості та військових справ.

У сучасному суспільстві предметом соціології особистості є два взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. Перший напрям відображає онтологічний, а другий -- гносеологічний аспекти. Предметний бік соціології особистості інтегрує пізнавальні можливості як усього комплексу наук про людину та суспільство (антропологія, медицина, психологія, етика, педагогіка, генетика та ін.), так і досягнення літератури, мистецтва, релігії [31, 213].

На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософи здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин -- душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння». Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі й тіла.

Пізньоантична містика зводить уявлення про людину до вчення про Першолюдину як богоподібну істоту. Відповідно вся сенсова структура космосу розглядається вже як явище вторинне, тобто цінність людини порівняно з космосом зростає. Наступна хвиля біблійного переосмислення стосунків між Богом і людиною як пересічних протиріч між Богом і світом призвела, з одного боку, до підкорення, а з часом і до пригнічення однією волею (Бога) іншої волі (людини), а з іншого -- протиставила тіло душі.Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсоромного використання людини як інструмента чи засобу в досягненні мети окремих соціальних структур. Щодо цього досить переконливо звучить визначення людини як «тварини, що виробляє засоби» (a tool making animal), авторство якого належить американському вченому-просвітнику, державному діячеві Бенджаміну Франкліну (1706--1790) [31, 212].

Започатковане епохою Відродження нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта пре існування двох протилежних субстанцій -- мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчення існування людини (cogio ego sum) було покладено в основу уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідомістю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослідників у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізичної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суті також збоченої «біосоціальної проблеми» [23, 27].

За нових часів та сучасності основні концепції особистості втілились у працях І. Канта, Г.-В.-Ф. Регеля, А. Бергсона, Ф. Ніцше, А. Шопегауера, У. Штерна, Т. Рібо, К. Ясперса, О. Лазурського, Л. Виготського, В. Бехтєрєва, 3. Фрейда, А. Адлера, К.-Г. Юнга, Е. Фромма та ін. Але це не зашкодило фахівцям у цій галузі віднести поняття «особистість» до найменш точно визначених, хоча сьогодні налічується понад п'ятдесят таких визначень [23, 34].

Певне розуміння особистості відображає наукову спеціалізацію дослідника, рівень його уявлень про соціальний зміст цього питання. Так, багато фахівців психологічного спрямування стверджують, що пріоритетна роль у пізнанні особистості належить психології. Залежно від орієнтації вчених поняття «особистість» розкривається переважно у трьох основних аспектах:

1. Як щось ціле, висновок або єдність окремих ідей, відчуттів, потягів, цілей, мотивів, вольових актів, установок та інших ознак.

2. Як утворення, яке зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання.

3. Як щось унікальне, неповторне, найцінніше, найвище в природі та соціальному бутті [30, 248].

Визнаючи цінність людської особистості, неприпустимість обмежень щодо пізнання її засобами лише однієї наукової дисципліни, більшість дослідників акцентує увагу на соціальній сутності буття, на взаємозалежності особистості й соціального устрою суспільства. Однак такий підхід нерідко призводить до повного розчинення унікального духовного складу окремої людини в узагальнених соціальних утвореннях.

Подолавши вузькоспеціальний підхід до уявлень про особистість, сучасна наука тлумачить це поняття, беручи до уваги взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного.Існуюча суперечність у поглядах на сутність особистості та соціальних реалій зумовлена багатьма причинами, визначальними серед яких є ототожнення принципово різних аспектів пізнання особистості. Це стосується передусім необхідності відокремлення онто- та гносеологічних аспектів пізнання сутності особистості та структурних рівнів її організації.

Онтологічний аспект, розкриваючи суть особистості, відповідає на питання, що відрізняє особистість від інших об'єктів та суб'єктів соціального буття. Соціологічний підхід до цієї проблеми потребує визначення таких тісно пов'язаних з розумінням суті особистості понять, як «індивід», «індивідуальність», «особа», «людина». Найзагальніше пізнавальне навантаження несе поняття «людина», яке відображає уявлення про сучасне людство на планетарному рівні. Коли йдеться про людину взагалі, кожен розуміє, що це якісно новий ступінь розвитку природи стосовно світу рослин і тварин, що сучасна людина значно відрізняється від неандертальців і кроманьйонців. Водночас сучасні люди дуже різняться залежно від місця проживання, укладу, господарювання, кольору шкіри, освіченості та багатьох інших ознак. Крім того, сучасна людина не може зупинити об'єктивних процесів становлення і змін, притаманних їй будь-яких морфологічних, психофізіологічних чи соціальних ознак, тобто майбутнє може суттєво поліпшити або, навпаки, погіршити уявлення про людину.

Таким чином, саме людина є тим невід'ємним елементом будь-якої соціальної клітини, безліч форм яких і забезпечує здатність людству відтворювати себе як цілісність, зберігати і надалі розвивати якості, необхідні для існування в постійно змінюваних умовах.

Поняття «індивід» допомагає глибше зрозуміти ознаки, за якими людина відрізняється від інших живих істот. На соціальному рівні загальне поняття «людина» конкретизується через уявлення про конкретну людину, тобто індивіда певного зросту, статі, маси, віку, освіти та інших предметних ознак. Ще чіткіше деталізує соціальні ознаки окремого індивіда поняття «індивідуальність», яке відображає особливості всієї сукупності соціально-побутових, соціально-економічних, соціально-правових, соціально-етнічних та інших ознак суб'єкта. Виявляється індивідуальність окремої людини через рівень її здібностей, здатність освоювати світ і змінювати себе. У сфері професійної діяльності, наприклад, індивідуальність виявляється через прихильність людини до вибору тієї чи іншої спеціальності. У сфері пізнання вона реалізує потенціал своїх здібностей у галузі точних або гуманітарних наук. Кожна людина індивідуальна за сукупністю належних їй морфогенетичних, психофізіологічних та інших ознак, які на соціальному рівні є предметне вираженими. Так, окремі риси характеру, темпераменту, пам'яті, сприйняття та інші психологічні особливості залежно від соціального середовища по-різному розвиваються та виявляються: якщо в середні віки людей, наділених феноменологічними здібностями, здебільшого спалювали на вогнищі, то нині діяльність екстрасенсів, гіпнотизерів, чаклунів, пророків та інших екстраординарних індивідуальностей розцінюється суспільством більш розважливо [30, 242].

Узагальнено суспільна сутність людини конкретизується у понятті «особа», яке розкриває предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних структур -- груп, колективів, організацій, рухів, партій, Інститутів та інших спільнот. Саме поняття «особа» розкриває соціальну роль, яку відіграють окремі верстви населення в життєдіяльності суспільства. Реалізація людиною своїх індивідуальних якостей у системі зв'язків між різними компонентами соціальних структур відображає її місце серед інших людей, погляди на себе і світ, ставлення до себе, наміри та ін. Цей загальний стан особи у соціальному середовищі характеризує соціальний статус конкретної людини.

Сутність людини у широкому соціальному контексті відображає поняття «особистість», у якому сконцентровані риси єдності та протиріч між «мікрокосмом» особи кожного окремого індивіда і потенційними можливостями індивідуальностей відтворювати і змінювати не тільки себе, але й увесь світ. Тобто поняття особистості -- це своєрідний барометр соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізовувати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко, вільно, активно і творчо чи, навпаки, -- підневільне і пасив*-но, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму.

Безвідносного поняття «особистість» існувати не може, бо сутність людини завжди «прив'язана» до того чи іншого рівня розвитку суспільства, який відображає характер виробничих процесів та стосунків між людьми, тип політичного устрою держави і ставлення до культурних цінностей. Особистість, таким чином, безпосередньо і водночас опосередковано бере участь у житті як окремих клітин суспільства (сім'я, навчальні, трудові, наукові колективи, рухи, партії, організації), так і соціального універсуму загалом, бо так чи інакше наслідки діяльності окремої особи чи їх спільнот позначаються на стані соцієтальних (глобальних) процесів життєдіяльності людства [23, 59].

Загальні уявлення про світогляд, статус, соціальну роль особистості, про вплив на життя людини процесів пам'яті, темпераменту і стилів мислення потребують розкриття гносеологічних аспектів. Взагалі гносеологічний підхід дає змогу розглядати особистість як соціальний суб'єкт, який перебуває у різних фазах, на різних етапах, стадіях та рівнях становлення і змін. Зокрема, життєвий шлях особистості слід розподіляти на такі відрізки, які багато в чому коригуються з віком людини. Досить стисло основні етапи життя можуть бути розкриті через уявлення про дитинство, юність, зрілість і старість. Детальніше етапи становлення і змін особистості розгортаються наступним чином: немовля, дитинство, підлітковий вік, юність, зрілість, похилий вік і старість.

Певна річ, світосприйняття дитини чи підлітка суттєво відрізняється від бачення світу зрілими людьми. Не менш суттєва залежність цінностей і поведінки людей від низки об'єктивних чинників, детермінуючих процеси формування особистості: вояк чи робітник принципово інакше оцінюватимуть одне й те саме явище, ніж проповідник чи науковець і, певна річ, інакше діятимуть.

Єдність у людині різних ознак і суперечливих складових частин її суті потребують розуміння того, що особистість одночасно є і ціле, і лише частина цілого, виступає носієм добрих, прогресивних рис і злих сил, відживаючих тенденцій. Так, одна і та сама людина може бути доброю, розумною, чуйною, кваліфікованим працівником, активним провідником певних ідей, залишаючися водночас заповзятим противником нових технологій, засобів виробництва, жорстокою і невдячною до своїх батьків, носієм підступних, злих намірів.

Спроби розкрити механізми формування особистості, специфіки її дій обмежувались останнім часом уявленнями про ролі, які людина виконує залежно від обставин, віку, освіти і культурного розвитку. Так званий рольовий підхід багато в чому допомагає глибше зрозуміти багатогранність і полі-функціональність особистості. Однак уявлень про різні ролі, які виконує особистість, вкрай недостатньо, щоб зрозуміти все розмаїття соціальних засобів, ознак і чинників, які безпосередньо пов'язані з принципами і формами її структурної будови [23, 64].

1.2 Аналіз основних теорій особистості в соціології

Протягом історії соціології була вироблена безліч концепцій особистості. Розходження між ними зв'язані в основному з тим, якого підходу дотримувалися дослідники, чи розглядали вони суспільство в мікросоціологічній або макросоціологічній перспективі.

У марксистській теорії особистості головний акцент зміщений убік взаємодії особистості і суспільства. Особистість, з погляду цього підходу, розглядається як цілісність соціальних якостей людини, певним чином реалізована в індивіді інтеграція соціальних відносин даного суспільства, продукт історичного розвитку, результату включення індивіда в соціальну систему за допомогою активної предметної діяльності й спілкування.

Якщо в марксистській соціології акцент робився на взаємодії особистості й суспільства, то в психоаналітичній соціології почата спроба логічно зв'язати біологічний початок і соціальне, звернувши увагу на енергетичну, чуттєво-аналітичну основу особистості як соціального суб'єкта. У теорії психоаналізу взаємодія особистості й суспільства осмислюється як конфлікт між прагненнями індивіда, з одного боку, і обмеженнями й покараннями за їхнє порушення, яке встановлює суспільство, - з іншого [3, 92].

Фрейд протиставляє принцип реальності й принцип задоволення як два основних рушійні механізми в психіці людини [3, 92]. Принцип реальності полягає в тому, що далеко не всі бажання по об'єктивних причинах можуть бути задоволені негайно. Принцип задоволення пов'язаний з дією психічних інстанцій. Задоволення, що містить інтенсивні бажання, жадає від людини (від Я) негайного їхнього задоволення. Зверх-Я, тобто сукупність цінностей, норм, ідеалів, отриманих людиною від оточення, вимагає від Я, щоб його дії відповідали нормам; порушення їх приведе до покарання або втрати любові й поваги з боку значимих інших. Зверх-Я втілює в собі соціальний контроль, а тому цю інстанцію не можна повністю ототожнювати з бажанням. Але протиріччя між бажаннями й вимогами Зверх-Я в загальному немає, тому що за умови володіння Зверх-Я позитивно оцінюваними рисами людина може сподіватися на схвалення з боку оточення, а отже, її прагнення бути шанованою й улюбленою будуть задоволені. Крім того, сам факт досягнення ідеалу або наближення до нього може стати джерелом дуже інтенсивного задоволення поза співвіднесенням з очікуваною оцінкою інших людей (хоча в основі цього задоволення однаково лежить дитячий досвід, а саме, схвалення батьків або осіб, що заміняли їх).

По суті, зазначені інстанції психіки є інтерналізованими (перенесеними усередину) об'єктивними відносинами між індивідом і його соціальним оточенням. Процес інтерналізації відбувається в дитинстві, коли під впливом батьків й інших значимих людей формуються основні моделі відношення особистості до оточення й самої собі.

Психоаналітичний підхід багато в чому однобічний. Заборони Зверх-Я й принцип реальності, як правило, не носять абсолютного характеру; якщо вони стають занадто твердими, виникає психічна патологія, що і лікується психоаналізом. Як справедливо відзначав Б. Маліновський, спортивні організації й армія надають можливість легітимного (законного) прояву агресивних спонукань, а родина узаконює сферу, у якій реалізуються сексуальні бажання [3, 93]. Із цього погляду функцію зазначених соціальних інститутів можна зрівняти з функцією, яку виконує сублімація - напрямок заборонних бажань у прийнятну із соціальної точки зору сферу. Однак у кожному разі задоволення бажання для людини можливо лише у вигляді компромісу між заборонами суспільства й власних бажань.

Значним впливом у соціології особистості користується рольова теорія особистості. Основні положення цієї теорії були сформульовані Ч. Кулі, Дж. Мідом, Р. Лінтоном, Т. Парсонсом, Р. Мертоном. Рольова теорія особистості описує її соціальну поведінку двома основними поняттями: «соціальний статус» й «соціальна роль» [3, 95].

На думку Ч.Х. Кулі, одного із засновників мікросоціологічного підходу до суспільства, відмітною рисою ідеї, іменами якої є займенники першої особи, виступає якийсь характерний тип почуття, який можна назвати «почуттям мого» або «почуттям присвоєння» [14, 128]. Кулі поставив перед собою завдання досліджувати процес поступового розуміння особистістю відмінності свого Я від інших особистостей. У результаті досліджень він прийшов до висновку, що становлення концепції власного Я, по-перше, припускає тривалий і суперечливий процес, а по-друге, не може здійснюватися без участі інших особистостей, тобто без соціального оточення.

З теорії самості виходить концепція дзеркального «Я». Кожна людина, по припущенню Ч. Кулі, будує своє Я, ґрунтуючись на сприйняті нею реакціях інших людей, з якими вона вступає в контакт.

Існує, щонайменше, два сприйняття «Я». По-перше, це сприйняття «Я» через самого себе. По-друге, це сприйняття «Я» як би у відбитті інших. Інакше кажучи, для індивіда важливо не тільки те, що він думає про себе сам, але й те, що думають про нього інші.

Ідеї Кулі одержали розвиток у творчості Дж.Г. Міда. Мід розробив теорію, за допомогою якої можна описати й пояснити те, як індивід сприймає інших особистостей. Результатом досліджень Мида стала концепція «узагальненого іншого», яка доповнює теорію дзеркального «Я» [17, 122].

Згідно дослідженням Міда, «узагальнений інший» - це цінності й стандарти, які розділяються деякою групою, формують у членів цієї групи індивідуальний Я-образ. Індивід оцінює свої дії й зовнішність відповідно до уявлюваних оцінок його «узагальненим іншим», як би дивиться на себе з боку. Інакше кажучи, індивід у процесі спілкування як би встає на місце інших індивідів і бачить себе іншою особистістю. Усвідомлення «узагальненого іншого» припускає два інших процеси, без яких воно неможливо: «прийняття ролі» й «виконання ролі».

Поведінкова концепція розглядає особистість як систему реакцій на різні стимули (Б. Скіннер, Дж. Хоманс й ін.). Окрему лінію в розвитку біхевіоризму представляє система поглядів Б.Скіннера, який висунув теорію оперантного біхевіоризму. Відповідно до концепції класичного біхевіоризму Уотсона, Скіннер досліджує поведінку організму. Ґрунтуючись на експериментальних дослідженнях і теоретичному аналізі поведінки тварин, Скіннер формулює положення про три види поведінки: безумовно-рефлекторна, умовно-рефлекторна і оперантна. Остання й становить специфіку вчення Б. Скіннера. На основі аналізу поведінки Скиннер формулює свою теорію научіння. Головними засобами формування нової поведінки виступає підкріплення. Вся процедура научіння у тварин одержала назву «послідовного наведення на потрібну реакцію» [27, 36].

Дані, отримані при вивченні поведінки тварин, Скіннер переносить на людську поведінку, що приводить до вкрай біологізаторського трактування людини. При цьому ігнорується внутрішня пізнавальна діяльність, у результаті чого навчання як свідомий процес зникає. Мислення, пам'ять, мотиви й ін. психічні процеси він описує в термінах реакції й підкріплення, а людину - як реактивну істоту, яка піддається впливам зовнішніх обставин [27, 38].

Диспозиційна теорія дозволяє встановити зв'язок між соціологічною і соціально-психологічною поведінкою особистості. Концепція диспозиційної регуляції соціальної поведінки особистості була сформульована відомим соціологом В.А. Ядовим. Ключовим поняттям виступає «диспозиція», або установка, у самому широкому її змісті. Диспозиції ділять на вищі й нижчі [36, 62].

Вищі регулюють загальну спрямованість поведінки. Нижчі - поведінку в певних сферах діяльності, спрямованості вчинків у типових ситуаціях. Диспозиційна концепція дає можливість пояснити поводження й діяльність індивіда в різних соціальних середовищах і соціальних системах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищи диспозиції регулюють загальну поведінку особистості, визначають її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (схильність особистості до конкретного типу поведінки у певній ситуації, у конкретному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об'єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспозиції - це схильність до певної поведінки у конкретних сферах діяльності, скерованість дій та вчинків у типових ситуаціях.

Структурно диспозиції містять три компоненти: когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні); афективний (емоційна оцінка об'єкта); конативний, поведінковий (воля і прагнення до дії, скерована на об'єкт переддія) [36, 74].

Аналіз розвитку в соціології ключових теоретичних положень щодо розуміння місця і ролі особистості в суспільстві свідчить, що від моменту оформлення соціології у самостійну науку виокремлюються дві соціологічні течії, які обіймають протилежні позиції щодо феномена особистості в соціологічному контексті. Перша наголошує примат суспільства, друга, хоча й розглядає суспільство як цілісне соціальне утворення, констатує, що воно не поглинає окрему особистість.

Спроби розглянути індивіда й суспільство у нерозривному зв'язку здійснювалися вже всередині еволюціонізму та натуралізму. В.Самнер порушив у соціології питання про роль індивідуального суб'єкта в розвитку суспільства, Ф. Гіддінгс наголосив на діалектичному взаємозв'язку особистості й суспільства та застосував категорію особистість при аналізі соціальної структури. Г.Зіммель вивільнив індивідуального суб'єкта з-під тотальної влади суспільства і переніс аналіз проблеми в поле взаємодії двох сутностей -- індивіда і суспільства. Суспільство, що виникає внаслідок індивідуальних процесів синтезу, розглядається ним як спільне буття, а між індивідом і соціальною структурою з'являється вимір суб'єктивного осмислення реальності. Теоретична спадщина М. Вебера збагатила соціологію ідеєю соціальної типології особистості, що згодом набула втілення у В. Томаса і Ф. Знанецького, Е. Фромма, Д. Рісмена та ін. Концепція харизми М. Вебера внесла особистість безпосередньо у суспільний процес, а уявлення про рутинізацію харизми розкрило процес перетворення суто персонологічної за походженням інституції на інституцію де персоналізовану [6, 122].

Представники об'єктивістського напряму, розглядаючи систему особистість-суспільство, акцентували впливову роль суспільства. Е. Дюркгейм визначав тип суспільства через ставлення до людини. Суспільство механічної солідарності репрезентує панування в колективній свідомості примату цінності суспільства, натомість суспільство органічної солідарності вважає гідність індивіда вищою цінністю. В.Парето здійснив аналіз суб'єктних підвалин, які забезпечують існування “соціальної рівноваги” і ввів до теорії розвитку суспільства постать діючого індивідуального суб'єкта.

Структуралістські соціологічні теорії репрезентували позаособистісний характер пояснень. Сутність взаємин особистості й суспільства постала тут як процес, під час якого суспільство стає змістом індивідуальної життєдіяльності людини, а належність індивіда до суспільства виступає як ставлення суб'єкта до свого оновленого змісту.

Системно-теоретичний підхід Т. Парсонса визначив наявність глибокої симетрії між соціальною системою і системою особистості, П. Сорокін проаналізував співвіднесеність особистості з культурою і дослідив зв'язок між характером домінантної культури і характером поведінки індивідів та типом особистості. Уведене Н. Еліасом поняття фігурації репрезентувало мережу взаємозалежностей, сплетених самими людьми, а дослідження динаміки фігурацій демонструвало, як змінюються при цьому особистісні структури [6, 123].

Прагматики розвивали суб'єктно-активістську парадигму. В. Томас і Ф. Знанецький визначили дві фундаментальні проблеми суспільної практики і

соціальної теорії -- залежність особистості від соціальної організації та культури та залежність соціальної організації й культури від особистості. І. Гофман показав, що соціальне Я виступає і як виконавець, і як характер, отже, на відміну від традиційного тлумачення виконання ролі як зумовленого очікуваннями оточення переніс акцент на творчість актора [6, 123].

Концепції провідних сучасних соціологів прагнуть поєднати особистість і суспільство в єдиному теоретичному конструкті. П. Бурдьє вводить нову опозицію структура-габітус, яка відбиває поєднання об'єктивованого й інкорпорованого. Теорія комунікативної дії Ю. Габермаса пропонує ідеї структурної диференціації життєвого світу на «об'єктивний», «соціальний» та «суб'єктивний» світи. Особистість як автор автономних життєвих проектів виступає важливою складовою творення й перетворення соціуму, хоча ситуація дії ніколи цілковито не підпорядкована акторам [6, 129].

Теорія структурації Е. Гіденса розглядає конструювання суспільства як результат дій кожного його члена, який є «соціальним теоретиком, що практикує». Його актор, на відміну від парсонівського агента, внутрішньо вмотивований, і це забезпечує концептуальний зв'язок між раціоналізацією дій і рамковими конвенціями, що втілені в інституціях [6, 130].

У постмодернізмі місце суб'єкта, ідентичність якого визначалася системою соціальних ролей та очікувань, заступає суб'єкт, ідентичність якого є предметом власного вибору. Деконвенціоналізація соціальних практик розширює соціальний простір для творчого конструювання ідентичності, хоча це автоматично й не сприяє зростанню здатності індивіда до такої діяльності й свідомої орієнтації на неї.

Аналіз теоретичної спадщини і сучасних соціологічних теорій показує, що проблема взаємодії особистості й суспільства є невід'ємною складовою теоретичних побудов, що належать до різних течій і навіть до різних соціологічних парадигм, проте системний аналіз ролі особистісного суб'єкта в процесі творення соціальної реальності не здобув досі спеціального концептуального обгрунтування.

Таким чином, даний екскурс в історію дозволяє зробити висновок, що поняття особистості грає в соціології не завжди центральну, але дуже важливу роль. Незалежно від того, чи розглядаємо ми суспільство як первинне стосовно людини або, навпаки, бачимо в людині «будівельника» соціальної реальності, ми не можемо заперечувати того факту, що обов'язковим субстратом соціального є індивід як носій біологічних і психологічних особливостей.

Особистість можна розглядати як типового носія норм, цінностей, традицій певної соціальної групи (або декількох соціальних груп). Однак відмова приймати цінності не скасовує того, що хтось є особистістю. Скоріше, навпаки, «бунтар» у нашій свідомості більшою мірою є особистістю, ніж людина, що покірно підкоряється існуючим нормам. Отже, і прийняття норм і цінностей, і протест проти них є властивостями особистості. Особистість формується у взаємодії внутрішніх спонукань і зовнішніх обмежень.

Розділ 2. Проблема особистісного статусу та ролі в соціології

З'ясування місця і ролі особистості в соціальній системі можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання.

Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором» [15, 72].

Соціальні статуси поділяються на привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність) і досягнуті або набуті власними зусиллями індивіда (сімейне становище, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів вирізняють інтегральний та допоміжні. Іноді їх взаємодія може спричиняти внутріособистісні конфлікти.

Соціальна роль - типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища. Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворюють, за термінологією Р. Мертона, «рольовий набір» [15, 74]. Соціальні ролі можуть закріплюватися формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або мати неформальний характер (моральні норми поведінки в певному суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу, на думку якого їх характеризують:

– емоційність (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша - цілковитої розкутості);

– спосіб одержання (одні ролі притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

– масштабність (сформульовані й суворо обмежені або нечіткі й розмиті);

– ступінь формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

– характер і скерованість мотивів (орієнтовані на особисте або загальне благо) [23, 117].

Про соціальну роль йдеться тоді, коли за тривалої соціальної взаємодії регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Тобто роль є окремим аспектом цілісної поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрішньоособистісні, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, що свідчить не тільки про існування ієрархії соціальних статусів, а й про ієрархію соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації певних мотивів є відносним, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, завдяки чому стає частиною суспільства, соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей особистості відображає соціальні відносини в суспільстві. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями рольових теорій особистості.

Рольові теорії особистості. Їх автори Д. Мід, Р. Мертон та інші визнають залежність соціальної ролі людини як істоти соціальної від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи іншої особистості та реальною поведінкою є основою соціальних конфліктів, що мають міжособистісний характер [23, 124]. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для цього, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

Теорії соціальної уставки. Вони розглядають особистість як результат дії настанов, впливів, тиску. Акумуляція людиною протягом життя різноманітних установок приводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

Диспозиційна теорія саморегуляції соціальної поведінки особистості. У ній знаходять подальший розвиток вихідні положення теорії соціальної установки. Базовим у ній є поняття «диспозиції особистості». Диспозиція особистості - схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної поведінки в цих умовах.

Теорії референтної групи. На думку їх прихильників, надширокі соціальні утворення нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості, тому референтні групи більше відповідають її прагненням, інтересам і потребам, оскільки вона сама обирає їх, належить до них з власної волі.

Референтна група - соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав у минулому, належить у конкретний час, прагне належати в майбутньому. Референтними групами можуть бути різні соціальні спільноти: сім'я, клас, релігійні громади, виробничі кооперативи, політичні партії тощо.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (правило, взірець) як засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб'єктів. Вони безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначають зміст установок, диспозицій, впливають на процес соціалізації особистості.

На різноманітних проблемах розвитку особистості зосереджуються концепції системного підходу, управління, теорії «людських стосунків» та ін. Однак фрагментарність її методології не дає змоги розкривати всю повноту механізмів життєдіяльності особистості.

Ще один напрям пов'язаний з вивченням феномену активності особистості, тобто з аналізом особистості як суб'єкта власної життєдіяльності, життєдіяльності соціальних груп і суспільства в цілому. Чільне місце в ньому посідає дослідження життєвої позиції особистості.

Наприклад, Ж. Піаже та Р. Мертон, аналізуючи соціальну адаптацію особистості, дійшли висновку, що це двосторонній процес, результат зустрічної активності суб'єкта і соціального середовища. Включаючись у суспільне життя, особистість зберігає свободу вибору соціальних ролей, соціальних спільнот, цінностей, форм і видів діяльності. Рівень свободи соціальної активності людини залежить від типу суспільства, кожен з яких по-різному обмежує свободу вибору. Але навіть за тоталітарних, авторитарних режимів людина намагається виявляти активність у реалізації мети [30, 243].

Соціальна активність особистості - системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується глибина та повнота зв'язків особистості із соціумом, рівень перетворення її на суб'єкт суспільних відносин.

Основними критеріями активності особистості є спрямованість на певні інтереси, потреби, цінності; особливості їх прийняття і реалізації. Загалом життєва позиція особистості є багатомірною. Вона інтегрує всю особистісну структуру, забезпечує людині певний рівень включеності в життєдіяльність соціального середовища та її самовизначення як суб'єкта власного життєвого шляху та способу життя. Об'єктом позиції особистості є соціальний стан особистості, її життєвий шлях у суспільстві.

Показником активності особистості є життєвий контроль. Він є характеристикою особистості як суб'єкта діяльності, її ролі у вирішенні власних справ, проблем навколишнього світу.

Життєва позиція особистості як соціальний феномен характеризує людину як суб'єкта певного способу життя, дає змогу зафіксувати специфічні особливості й спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти у різноманітних сферах життя - у сім'ї, на роботі, в громадській діяльності, щодо використання вільного часу.

Життєвий шлях особистості є детермінованим суспільством і вільним вибором людини, процесом поетапного залучення її до суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов'язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

2.2 Структура особистості як соціологічна проблема

Дослідження структури особистості належать до новітніх галузей комплексу наук про людину і суспільство. Становлення цього напряму пізнання має давню історію, глибоке і ретельне дослідження якої очікує свого часу. Донедавна на монополію у пізнанні структури особистості претендувала психологія. Зрозуміло, що штучне обмеження такої інтегральної проблеми, як особистість предметом, лише однієї науки позбавляло можливості системного і комплексного пізнання її структури. З початку XX ст. дослідники визначили аксіоматичні вимоги до пізнання структури об'єкта:

1. Необхідність з'ясування окремих елементів особистості.

2. Пізнання зв'язків між найсуттєвішими з них.

3. Розуміння суті особистості як такої цілісної структури, яка має нові якісні ознаки.

Однак ці загальнометодологічні положення лише вказують на напрями пізнання, фактично залишаючи нерозкритим головне -- питання про зміст складових частин, які формують структуру особистості.

Незважаючи на цікаві та змістовні знахідки вчених різних шкіл і напрямів - філософських та психологічних, праці яких значно розширили коло уявлень про складність структурної організації особистості, значно більшої уваги потребує вивчення соціальної сторони буття людини. Саме соціологія повинна розкрити конкретні форми, закони, принципи і механізми становлення і змін структурних елементів особистості, які охоплюють взаємокорельовані, ієрархічно пов'язані мережі та ансамблі загальних і окремих ознак суб'єктів соціальної реальності. Передусім особистість слід розглядати в усьому розмаїтті онто- та гносеологічних ознак, які, хоча й суттєво різняться, не повинні відокремлюватися при аналізі тих чи інших аспектів її структури. Однак дослідники найчастіше помилково змішували принципово різні аспекти при моделюванні структури особистості.

Онтологічна структура особистості дає змогу пізнати рушійні сили суспільне активної людини, чітко побачити відмінність механізмів і принципів життєдіяльності особистості від існування інших живих істот. Найповніше уявлення про сутність рушійних сил у структурі особистості може бути розкрите лише з допомогою науково спроможної моделі всесвіту, тобто моделі актуального буття людства, або «макрокосму», в структурі якого людину з давніх часів розглядали як «мікрокосм», тобто таку частину цілого, яка в стислому обсязі відображає складність його організації. Таким чином, онтологічний аспект структури особистості дає змогу розглядати людину як повноцінну (хоча і не єдину) умову відтворення суспільних форм життя, в основі функціонування якої лежать структурні передумови існування соціального бутя [31, 186].

Дещо інший бік структури особистості розкривають гносеологічні аспекти, зміст яких дає змогу відійти від уявлень про абстрактну «узагальнену» людину, яка в реальному житті завжди має конкретні ознаки.Зміст і роль окремих елементів структури особистості у різних системах управління її діяльністю залежать від процесів «розгортання» параметрів і ознак у життєво-просторовому середовищі, від характеру стосунків, загального стану людини, впливу обставин та інших чинників. Головна перевага соціологічного підходу перед психологічним, фізіологічним, генетичним, біохімічним, філософським чи культурологічним полягає у можливості спиратися на дослідження, здатні дати ґрунтовну відповідь на головне питання: завдяки яким конкретним умовам конкретна особистість (чи їх сукупність) сприймає, мислить, реагує, сподівається, відчуває, діє у колі друзів, ворогів; у цікавих чи нудних групах; певних соціальних утвореннях?

Цю важливу тезу півстоліття тому науково підтвердив відкритий Музафером Шеріфом автокінетичний ефект, особливо загостривши питання про те, наскільки залежать властивості особистості від структури соціального оточення. Тобто гносеологічний аспект структурної організації людини розкриває характер взаємостосунків між суб'єктом і соціальною реальністю, структура якої може бути представлена завдяки пізнанню специфіки діяльності груп, колективів, інститутів, спільнот та інших соціальних організацій (рухів, партій, асоціацій тощо).

Структура особистості як соціологічна проблема потребує визначень з усвідомленням «обсягів» особистості. Саме відповідь на питання, якою була особистість раніше, якою постає вона в конкретний час і що її очікує в майбутньому, допоможе краще зрозуміти реально існуючі можливості людей творити дійсність, перетворювати себе і світ. Невпинні спроби людства змоделювати всесвіт породили уявлення про форми руху матерії. Сьогодні відомо, що модель реально існуючого всесвіту охоплює сім форм руху матерії, структура яких розкриває зміст неорганічної, органічної та духовної природи. Зокрема, неорганічну природу розкриває взаємодія структурно впорядкованих механічних, фізичних форм руху матерії. Органічна природа представлена геологічною (Земля та інші космічні тіла), ботанічною (світ рослин) і зоологічною (світ тварин) формами руху. Духовна природа перебуває ще у початковій фазі становлення і на сьогодні відома лише одна -- соціальна форма руху матерії, яка започатковує собою процеси розгортання уявлень про особистість [31, 189].

Помилково було б ототожнювати уявлення про вертикальну та горизонтальну структури особистості лише з одним із аспектів моделювання всесвіту. Адже можливість виділення у структурі особистості сімох вертикальних рівнів потребує їх одночасного розкриття як в онтологічному, так і в гносеологічному аспектах. Якісно відрізняючись, кожен з рівнів структури має унікальні, властиві тільки йому організаційні особливості, їх суть полягає в тому, що кожен із рівнів залежить від стану інших, залишаючись водночас відносно незмінним. Так, вплив соціокультурних форм на процеси формування особистості відбувається у двох протилежних напрямках: різні соціокультурні форми визначають людину як конформний об'єкт, розвиваючи одночасно і нонконформістські погляди та дії. Наприклад, особистість вченого, робітника чи поета водночас може поділяти, пропагувати одні цінності й активно протидіяти іншим.

Таким чином, особистість водночас є і не є сама собою, тобто її структура дає змогу відчувати, мислити і діяти навіть тоді, коли помисли і вчинки, почуття і розум можуть суперечити одне одному. Залишаючись, наприклад, зовні спокійною, людина може бути охоплена безліччю почуттів. Виконання багатьох функціональних обов'язків (батько, друг, син, керівник, громадянин, знайомий...) майже повсякчас нагадує особистості, що певна «частковість» є лише необхідною умовою існування свого «Я» як чогось значно вагомішого і суттєвішого. Іншими словами, буденна «подільність» особистості на окремі ролі, думки, вчинки, дії, надії чи події є лише зворотним боком неподільності її загальної структури [31, 192].

Зосередивши у попередні століття головну увагу на залежності структури особистості від статі, зросту, маси тіла, впливів хімічних елементів і окремих психічних процесів, дослідники фактично не помічали головного -- багаторівневості соціокультурних детермінант мислення і дій людини. Саме суспільні структури формують світогляд людини, залежно від якого різні верстви населення обирають ті чи інші соціальні ідеали, так чи інакше організовують відносини з навколишнім середовищем, по-різному ставляться до моральних норм, цінностей і форм діяльності.

Поза соціальним середовищем людина позбавлена можливості визначити сенс свого життя, хоча спрямованість дій, що виходять з нього, може мати протилежний характер: одні вбачають сенс у служінні істині, інші -- у служінні шлунку; одні -- у розвитку культури, інші -- у її винищенні. В останні десятиліття, наприклад, все більшого поширення набуває соціальний феномен групового, колективного, інституційного і навіть державного егоїзму, що, безумовно, деформує склад думок, почуттів і дій людини.

Однією з найактуальніших і практично недосліджених залишається проблема якісно різних структур детермінації соціокультурних параметрів становлення і змін особистості. Йдеться про залежність рівнів емоційної, інтелектуальної, почуттєвої і розумової культури особистості від характеру освоєння нею різних пластів духовності соціального середовища. Сфера соціокультурних явищ як по горизонталі, так і по вертикалі не повинна розглядатися як щось однорідне, позбавлене реальної можливості «піднімати» окрему особистість до вершин світової цивілізації або «опускати» її до стилів мислення і дій, давно пройдених людством.

Висновки

Система соціологічного знання має складну структуру, в якій можна виділити два рівні: теоретичний і прикладний. В центрі цих двох рівнів є система «людина - суспільство», соціологічні ролі та духовний світ особистості, її види діяльності, взаємозв'язки з іншими людьми.

Сутність людини у широкому соціальному контексті відображає поняття «особистість», у якому сконцентровані риси єдності та протиріч між «мікрокосмом» особи кожного окремого індивіда і потенційними можливостями індивідуальностей відтворювати і змінювати не тільки себе, але й увесь світ. Тобто поняття особистості -- це своєрідний барометр соціальної зрілості суспільства, в якому кожна людина може реалізовувати себе більш-менш повно, надто вузько чи досить широко» вільно, активно і творчо чи, навпаки, -- підневільно і пасивно, нагадуючи при цьому гвинтик якогось механізму.

Протягом історії соціології була вироблена безліч концепцій особистості. Розходження між ними зв'язані в основному з тим, якого підходу дотримувалися дослідники, чи розглядали вони суспільство в мікросоціологічній або макросоціологічній перспективі.

У марксистській теорії особистості головний акцент зміщений убік взаємодії особистості і суспільства. У теорії психоаналізу взаємодія особистості й суспільства осмислюється як конфлікт між прагненнями індивіда, з одного боку, і обмеженнями й покараннями за їхнє порушення, яке встановлює суспільство, - з іншого.