Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Людина, як соціальна істота та її роль у системі соціальних спільнот
• 1.1 Вивчення людини з точки зору соціології
• 1.2 Роль людини в системі соціальних спільнот
• 1.3 Вплив суспільства на розвиток людини
• Розділ 2. Маргінальна особистість: сутність, особливості структури та соціальний механізм розвитку
• 2.1 Соціальна маргінальність як теоретична проблема та реальність українського соціуму
• 2.2 Типологія соціальної маргінальності
• 2.3 Нові маргінальні групи та критерії соціальної маргінальності
• Висновки
• Список використаної літератури
• 
• Вступ
• Актуальність теми дослідження зумовлена як потребами практичного характеру, так і необхідністю її наукового аналізу. Здобуття Україною незалежності, зміна суспільного ладу, радикальне переосмислення генеральних орієнтирів привели до кардинальних змін у всій системі суспільних відносин. Життя сучасних народів, суспільних груп та індивідів як в глобальному, так і в національному масштабі відбувається в умовах трансформаційних процесів, постійного ушвидшення їх темпів. Стрімко змінюються стандарти життєдіяльності особистості та соціуму. Відходять в минуле зразки, які ще донедавна вважалися найвищим досягненням людських сил. Відкриваються все нові й нові грані буття людини, життєдіяльності особистості. В цих умовах активно проявляється творча сутність самої особистості, її постійне прагнення невідомого, утаємниченого, екзистенційного.
• Людина, особистість - безпосередня дійова особа соціуму, його творець і результат. Будучи органічною ланкою суспільного буття, активним творцем соціальності, вона несе на собі відбиток усіх суперечностей останнього. В життєдіяльності людини постійно відтворюється гостра потреба соціальної адаптації, буттєвої укоріненості. При цьому постає небезпека бути відторгнутою швидкозмінюваними процесами соціуму, викинутою на його периферію, виявитись на зламі соціального або за його межами. Маргінальність - один з таких прикладів, термінологічно зафіксованих соціологією лише недавно.
• Маргінальність, маргінальні процеси, маргінальна людина, маргінальна особистість - явища, які сьогодні стали частиною суспільного та індивідуального життя. Їх наростання в останні десятиріччя - очевидний факт. Маргінальність - це не тільки одна із сторін життєдіяльності людини. Є підстави стверджувати, що в сучасному суспільстві з'явились цілі маргінальні групи, суспільні прошарки, а в загальноцивілізаційному контексті і маргінальні народи. Наростання явища маргінальності в історичному аспекті викликали до життя теоретичну її рефлексію на рівні наукових розвідок.
• Посилення уваги до явища маргінальної особистості не випадкове. Воно зумовлене, насамперед, тією роллю, яку відіграють маргінали в сучасних реаліях. Нерідко вони - «дно» суспільного життя. Але й так само нерідко - вони авангард суспільства, провідники майбутнього, його нових форм і зразків. Громадська думка, реакція державних інституцій на явище маргінальності і до сьогодні залишаються, великою мірою, такими, якими вони були впродовж віків - в цілому негативними. Нерідко це призводить до виникнення соціальних конфліктів на етнічному, релігійному, демографічному, матеріально-економічному і т.д. ґрунті. Стандарти ставлення до маргіналів, що склалися раніше, сьогодні заважають адекватній природі розвитку цього явища, реакції на вказані конфлікти з боку соціуму. Чітко виявилась глибока суперечність між очевидним фактом зростання впливу маргінала на розвиток сучасного суспільства і однозначно негативним до нього ставленням з боку соціуму. Така суперечність переросла сьогодні в гостру суспільну проблему. Актуальність об'єктивного наукового аналізу маргінального стає очевидною.
• Об'єктом дослідження є людина, як об`єкт соціологічного пізнання, та як соціальна істота взагальному.
• Предмет дослідження - особливості соціалізації людини та маргінальна особистість, її сутність та соціальний механізм розвитку з позицій соціологічного аналізу.
• Мета дослідження. Основна мета дослідження - дослідити сутність людини, як соціальної істоти, створити цілісну концепцію маргінальної особистості, розкрити її феномен з боку соціологічного осмислення.
• Реалізація даної мети зумовила постановку і теоретичне вирішення наступних завдань:
• - проаналізувати сутність людини з точки зору соціологічного пізнання;
• - визначити поняння та особливості соціалізації людини;
• - розкрити сутність маргінальної особистості та особливості її соціальної структури, уточнити поняття маргінальної особистості;
• - дослідити соціальний механізм розвитку маргінальної особистості та обгрунтувати його структуру.
• Теоретичне і практичне значення результатів дослідження полягає, насамперед, в дослідженя суті людини, як соціальної істоти, актуалізації явища маргінальної особистості як предмета соціологічного аналізу. Результати курсової роботи можуть бути використані студентами під час підготовки до семінарських завдань з соціології, та для написання наукових, курсових, дипломних робіт з даної проблематики тощо.
• Структура курсової роботи. Мета і завдання дослідження визначили структуру дослідження. Воно складається зі вступу, двох розділів, перший з яких має 2 підрозділи, а другий - 3 підрозділи, висновків та списку використаної літератури з 38 найменувань.


Розділ 1. Людина, як соціальна істота та її роль у системі соціальних спільнот

1.1 Вивчення людини з точки зору соціології

На відміну від інших наук соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики -- риси, якими наділені певні типи людей. Далі, соціолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотнього впливу особистості на соціальний світ. Соціологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості і соціальної спільноти, особистості і суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки [34, 131].

Специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, -- тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях.

У буденній свідомості досить часто ототожнюються поняття «людина», «особистість», «індивід». В соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і достатньо чітко розрізняються.

Термін «людина» вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду -- вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину -- продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens», або «людина розумна».

Термін «індивід» вживається у значенні «конкретна людина», одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.

Термін «особистість» служить для характеристики соціального в людині. Якщо «людина» -- це перш за все продукт природи, то «особистість» -- продукт суспільства. Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, людина-особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець.

Ця активна творча діяльність стає можливою і продуктивною завдяки оволодінню особистістю успадкованою від попередніх поколінь культурою. Водночас, як слушно зазначає відомий харківський соціолог О. Якуба, не можна відмовлятись від урахування біологічних особливостей людини, здатних опосередковано впливати на формування соціальних властивостей індивіда [37, 48]. Особистість, на її думку, доцільно визначити як усталений комплекс якостей і властивостей людини, які набуваються під впливом відповідно культури суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить і у життєдіяльність яких включається. Тому предметом дослідження в соціології виступає «homo socius» -- «людина соціальна».

Термін «індивідуальність» означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Але і у випадку вживання цього терміну соціологію цікавить не сама по собі неповторність та індивідуальність, а її вплив на соціальні процеси та місце в них.

Соціологія у розгляді цих категорій та їх співвідношення виділяє кілька важливих вихідних принципів. По-перше, кожен індивід є людиною, але не кожен -- особистістю. Особистістю не народжуються, -- нею стають. Індивід, у даному випадку, є висхідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, в свою чергу, -- це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення всіх людських властивостей.

По-друге, особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно втіленням соціальна значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури. Немає людини і особистості «взагалі» -- обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури.

По-третє, включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків і груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя. Особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти відповідно до власних інтересів та умов, що змінюються [28, 244].

1.2 Роль людини в системі соціальних спільнот

З'ясування місця і ролі людини-особистості в системі соціальних спільнот, на думку О. Якуби, можливе через розкриття поняття «соціальний статус». Соціальний статус людини -- це її позиція в соціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання.

Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, -- тобто все те, що Р. Мертон називає «статусним набором» [25, 174-175]. В соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки, тощо).

Соціальна роль -- це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті, як правило, виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно термінології Р. Мертона, «рольовий набір» [25, 176]. Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватись формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу [25, 178]. На його думку, кожну роль можна описати, п'ятьма основними характеристиками:

- емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша -- цілковитої розкутості);

- способом одержання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

- масштабом (декотрі ролі сформульовані і суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);

- ступенем формалізації (дія згідно жорстко встановлених правил і приписів або довільна дія);

- характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий прибуток або на загальне благо).

Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини, як істоти соціальної, від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тої чи іншої особистості та її реальною поведінкою виступає основою соціальних конфліктів, що звичайно носять міжособистісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслідок виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком, як правило, є стрес. Роль соціології полягає у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або грунту для їх появи та у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей.

Помітне місце у соціологічній думці сучасності займають теорії соціальної установки, в яких людина-особистість являє собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоби бути особистістю.

Наприкінці XX ст. у західній, а також вітчизняній соціології швидкими темпами зростає число дослідників, які розробляють теорії референтної групи. Це пов'язане з уже згадуваною кризою макроструктурних уявлень про суспільство та нездатністю надшироких соціальних утворень забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в усій їх багатоманітності. Натомість все частіше визнається, що референтні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам людини-особистості, оскільки вона сама обирає їх і бажає до них належати [22, 79].

Під референтною групою в соціології розуміється соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав в минулому, належить зараз чи хотів би належати у майбутньому. В якості референтних груп можуть виступати різні соціальні спільноти -- від сім'ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу чи політичної партії.

У сучасних умовах пошуку нових ідентичностей, коли людина мусить здійснити вибір свого життєвого шляху, обрати перспективи життя і діяльності, усталити, з ким вона будуватиме майбутнє і яким має бути це майбутнє, бо ніхто інший не вирішить ці питання за людину, -- в цих умовах кризи старого суспільства і народження у муках нового устрою однією з основних референтних груп стає національна спільнота. Таке розуміння референтних груп є дуже близьким до української суспільної традиції: майже постійне перебування під владою інших, неприязних або ворожих до українців держав виробило в них розуміння необхідності єднатися у своєму етнічному колективі і шукати референтні групи підтримки у власному національному середовищі.

1.3 Вплив суспільства на розвиток людини

Вплив соціального середовища на становлення людини-особистості складає суть проблеми соціалізації -- чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як:

- сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;

- соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретний статус;

- система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;

- соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;

- загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга -- для суспільств у перехідні епохи їх розвитку [24, 61].

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння Мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо. Важливо відзначити, що соціалізація -- не якийсь одноразовий чи короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини -- від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як от перехід від статусу дитини до статусу соціальна зрілої особи).

Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціальна зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості.

Коли йдеться про механізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції З. Фрейда, який виділяє основні з них:

- імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів);

- ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);

- почуття встиду і вини (або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: встид, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а вина пов'язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті) [24, 69-72].

Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у соціологічній теорії соціальної дії [24, 75]. Для нього імітація -- це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація -- вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.

У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатись з явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людини процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив з традиційними культурними цінностями і прагнення бути «сучасним», граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т.ін.

Таким чином, соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн та особливо у перехідні епохи в житті країн, що шукають виходу з посткомуністичного простору, займає чільне місце в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Але в соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою -- соціологія сьогодення безпосередньо займається пошуком шляхів вирішення найбільш складних проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, свобідної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.

Розділ 2. Маргінальна особистість: сутність, особливості структури та соціальний механізм розвитку

Дослідження маргінальності в сучасних суспільствах, що трансформуються, набуло широкої актуальності і не лише з суто теоретичного погляду, з огляду на потребу уточнення і конкретизації самого поняття, співвіднесення його з реаліями сьогодення, а й з огляду на поширення деструктивних проявів в середовищі маргінальних груп та потреби конструктивної адаптації соціальних спільнот, що перебувають на периферійних чи проміжних позиціях у соціальній структурі суспільства.

Соціоструктурні трансформації в пострадянських суспільствах сприяли виникненню нових соціальних позицій, масштабним процесам соціальної мобільності, що для переважаючої частини населяння мала низхідний напрям. Перехідне українське суспільство характеризується динамічністю, не сформованістю соціальної структури, яка відрізняється від структури розвинених суспільств. Інтенсивні зміни вплинули на ціннісно-нормативну сферу, внутрішній світ особистості. В оцінках науковців та політиків сучасне українське суспільство нерідко заслуговує на епітет маргінальне.

Вперше у соціологічний оббіг поняття маргінальність (від латинського margo - край, межа) увів у 1928 році американський учений Роберт Езра Парк в статті «Людська міграція та маргінальна людина» [10, 26]. Досліджуючи міграційні процеси Роберт Парк аналізує «особистість на межі» двох культур, які нерідко конфліктують між собою. Поняття маргінальна людина слугувало у Р. Парка для характеристики неадаптованості «культурних гібридів». Вчений характеризував маргінальність не лише як стан на межі, а й як приналежність одночасно до двох груп чи культур [10, 7-8].

В основі природи маргінальної людини - почуття моральної дихотомії, перебування «в двох світах» одночасно, роздвоєння і конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові - ще не сформовані. Р. Парк відзначав, що періоди переходу і кризи в житті більшості людей схожі з тими, що переживає іммігрант, коли залишає батьківщину. Правда, на відміну від міграційних переживань, маргінальна криза, визначалася ним як хронічна та безупинна. Маргінал, за Р. Парком, набуває комплекс негативних психологічних ознак: серйозні сумніви у власній цінності, невизначеність зв'язків із друзями, острах бути ізольованим, хворобливу сором'язливість, самітність і надмірну мрійливість, гіпертрофоване занепокоєння щодо власного майбутнього, уникнення будь-якого ризикованого вчинку, нездатність насолоджуватися і впевненість у несправедливому ставленні оточуючих. Нерідко внутрішній конфлікт, моральна і психологічна криза, втрата соціальних орієнтирів завершується трагічно [16, 5-14]. Тривалість перебування в стані дезадаптації закріплює риси маргінальності особистості та формує маргінальний тип.

Роберт Парк заклав класичні основи соціологічного дослідження маргінальності, зокрема культурологічний підхід в її поясненні. В подальшому вивченню проблем маргінальності, маргінальної ситуації, маргінального статусу, маргінальної ролі, характеристик та типів, умов та стадій маргінальності присвятили свої роботи Е. Стоунквіст, Т. Веблен, Т. Шибутані, У. Самнер, А. Фарж, Б. Манчіні, М. Голдберг, Р. Мертон, а також вітчизняні радянські та пострадянські науковці Є. Стариков, Є. Рашковський, Б. Шапталов, В. Муляр, А. Атоян, З. Голенкова, О. Ігітханян, В. Шапінський, І. Казарінова, І. Прибиткова, І. Попова, О. Черниш, М. Черниш, Є. Головаха та інші [10, 11].

Концепцію маргінальної людини Р. Парка уточнили та розширили, застосовуючи до вивчення різноманітних соціальних процесів, однак і сьогодні є питання однозначного трактування основних понять, що описують соціальну маргінальність. Виокремилися різноманітні ракурси розуміння маргінальності та пов'язаних з нею причинно-наслідкових процесів.

Труднощі у визначенні маргінальності характеризує І. Попова [20, 62]. По-перше, сам термін широко використовується у різних науках (соціологія, соціальна психологія, політологія,філософія, економіка тощо), що сприяє міждисциплінарному, загальному характеру. По-друге, в процесі застосування поняття з'явилося кілька його трактувань, що пов'язувалися з різними типами маргінальності. По-третє, нечіткість у визначенні ускладнила процес вимірювання явища, його емпіричної інтерпретації.

Виділяють американську та європейську традицію трактування поняття маргінальність. Американська (починаючи з Р. Парка) зосереджується переважно на вивченні культурного конфлікту, який виникає при переході особистості із однієї спільноти в іншу з відмінною культурою, субкультурою, стилем життя (Е. Стоунквіс, Е. Х'юз, Т. Шибутані). Зокрема Е. Стоунквіст доповнює характеристики маргінальної людини оптимістичними положеннями про можливість подолання культурного конфлікту, але за тривалий час, близько 20 років. Він виділяє три фази еволюції маргінальної людини:

- особистість не усвідомлює перебування в процесі конфлікту культур, а лише «всмоктує» панівну культуру;

- конфлікт стає усвідомленим;

- пристосування до ситуації: успішне або ні.

Власне із усвідомлення культурного конфлікту, відчуття перебування «не на своєму місці», особистість стає маргінальною в соціально-психологічному сенсі. Такий стан стає підґрунтям прояву негативних рис: дезадаптації, нестабільності, навіть деградації тощо. Але, згідно з позиції Е. Стоунквіста, маргінальна особистість має шанс подолати цей стан і успішно адаптуватися до нової життєвої ситуації (невдале пристосування залишає особистість в дезадаптивному стані, з притаманними йому соціопатологічними ускладненнями).

Е. Х'юз розширив поле застосування маргінальності не лише до расових та культурних взаємодій, а й до наслідків соціальної мобільності, соціальних змін, які зумовлюють появу особистостей в позиції невизначеності власної індентифікації. Т. Шибутані вводить категорію маргінальний статус як позицію, де втілюються протиріччя структури суспільства. Він зазначає, що не завжди є взаємозв'язок між маргінальним статусом та комплексом негативних психологічних рис маргінальної людини, що описували Р. Парк та Е. Стоунквіст. Маргінальні групи можуть не усвідомлювати культурний конфлікт, формувати соціальне середовище з власними цінностями.

Чинником психологічних розладів найчастіше є ситуація ідентифікації з вищою стратою та неприйняття до неї особистості (Р. Мертон детально розглядає маргінальність як специфічний випадок референтної групи - прагнення, підготовка до входження до референтної групи, яка не схильна приймати індивіда).

Отже, для американської традиції притаманний суб'єктивно - психологічний, культурологічний підхід визначення маргінальності [16, 5-14].

Європейській традиції (починаючи з М. Вебера та К. Маркса) властиво дослідження структурної (соціальної) маргінальності, з акцентуванням на об'єктивній соціальній зумовленості маргінальності, визначенні умов та чинників даного явища. Предметом аналізу науковців стає взаємозалежність маргінальності та соціальної структури суспільства. Сформувалося досить різноманітне трактування маргінальності. Найчастіше це поняття застосовували до:

- декласованих елементів, проблемних груп, «соціального дна»;

- соціальних груп, які виключені із системи суспільних зв'язків (К. Рабан, А. Фарж).

Маргінальність переважно пов'язується із соціальним виключенням, витісненням чи добровільним відходом [16, 5-14]. Радянські соціологи розпочали дослідження маргінальності, визначаючи її як характеристику капіталістичних соціумів. Маргінальними вважалися соціальні групи, які брали недостатню участь в соціально-культурних, економічних, ідеологічних сферах, не виконували суспільних функцій, існували на нелегітимні засоби чи соціальні видатки; соціальні групи ізольовані від суспільства [7, 63].

У вітчизняній соціології набув поширення розгляд маргінальності в контексті розвитку суспільних відносин, як прояв відносин соціально-поляризованого суспільства, а не лише як наслідок етнокультурного конфлікту. Під маргінальністю розуміють:

- «чи ситуацію, яка виникає при взаємодії різних соціальних груп, нерідко тих, що конфліктують;

- чи статус обумовлений приналежністю до двох чи більше таких груп;

- або субкультури, які утворюються в сфері їх взаємодії.

Маргінальність інтерпретується як наслідок значної соціальної дистанції між групами, що проявляється в відмінностях між цілями, які вони переслідують, ресурсами, якими вони реально володіють, або механізмами, які забезпечують їх інтеграцію. З іншого боку, маргінальність розглядається як наслідок довготривалої та всеохоплюючої взаємодії соціальних груп, зумовленої розподілом праці чи іншими об'єктивно діючими факторами.

Взаємодія різних соціальних груп призводить до розхитування їх нормативно-ціннісних систем, що супроводжується порушенням соціальної регуляції поведінки, проявом асоціальності, негативним психічним станом індивідів» [21, 73].

Переосмислення маргінальності в контексті сучасної ситуації в Україні дало підстави С. Макеєву виділити два рівні аналізу маргінальності [7, 226-227].

По-перше, можна трактувати маргінальність як проекцію загальної маргінальної ситуації, характерної для українського суспільства в цілому та окремих соціальних груп на межі двох соціальних структур. При цьому маргінальну ситуацію вчений визначає як систему зовнішніх та внутрішніх умов існування, що виникає в наслідок широкомасштабних якісних нееволюційних суспільних змін, яким притаманна зміна державного устрою, трансформація соціальної структури та ціннісно-нормативної системи світосприйняття. Це - структурна маргінальність, причиною якої є виключення індивідів та соціальних груп із системи виробничої діяльності, відсторонення від виконання суспільних та політичних функцій, споживання духовних цінностей. В Україні численне безробіття, зубожіння значної частини населення, масова зміна соціального та професійного статусу - зумовлюють маргінальну ситуацію.

По-друге, маргінальність - прояв перебування особистості в маргінальному статусі, що зумовлений індивідуальними обставинами, але все ж під впливом маргінальності у першому значенні. Тобто це - культурне (суб'єктивно-психологічне) трактування маргінальності, яке закладене представниками американської соціології.

Соціально-психологічна маргінальність характеризується внутрішньою конфліктністю, що зумовлює тривожність, настороженість, агресивність та відчуженість стосовно соціального середовища.

Соціальна та соціально-психологічна маргінальність описують різні феномени: не завжди соціальний маргінал має ознаки соціально-психологічної маргінальності. Підґрунтям для соціально-психологічної

маргінальності у сучасному українському суспільстві є його рухливість та хаотичність в культурному, політичному та економічному сенсі [3, 170].

2.2 Типологія соціальної маргінальності

Виділяють три традиції у поясненні маргінальності [20, 73]: Культурна маргінальність - в її снові взаємодія двох ціннісно-нормативних систем культур, що нерідко конфліктують між собою. В результаті у індивіда виникає не адаптованість, невизначеність статусу та ролі, двозначність ситуації. Маргінальність соціальної ролі - виникає: у випадку невдалої спроби входження до позитивної референтної групи; членство в групах, обумовлених як маргінальні (деякі професійні групи, наприклад, цілителі); перебування в ролі, що лежить між двома суміжними ролями; соціальні групи, що функціонують за межами соціальної організації (наприклад, цигани, бездомні і т.д.). Структурна маргінальність - соціальні групи, які втратили свої права та можливість їх реалізації чи перебувають у відносно гірших умовах, в результаті політичної, економічної та соціальної нерівності.

Розглянемо більш детальна структурну маргінальність, основи дослідження якої закладено європейською традицією. Структурна маргінальність характеризує дві різні позиції індивіда чи соціальної групи в соціальній структурі суспільства. Це або проміжна позиція між структурним елементами, або сама найнижча в соціальній ієрархії. В структурній маргінальності виділяють маргінальність -перехідність та маргінальність - периферійність.

Маргінальність, яка розуміється як перехідність (граничність) - це стан на межі, що виникає в процесі переходу індивіда із одного соціального статусу до іншого. Обов'язково передбачається, що це не просто перехід, а стан незавершеності даного переходу, перебування на межі двох статусів.

При цьому індивід залишається повноправним елементом соціальних відносин. Маргінальність - перехідність виникає як наслідок:

- процесів соціальної мобільності, що не пов'язані зі структурними змінами в суспільстві;

- процесів переходу від усталеної соціальної структури суспільства до нової.

Даний тип структурної маргінальності можна характеризувати як із деструктивної, так і з конструктивної позиції. Маргінальність - периферійність характеризує перебування в самій найнижчій позиції в соціальній ієрархії чи за межами (на межі) функціонального центру поліструктурної системи соціальних зв'язків.

Периферійна маргінальність передбачає втрату соціальних зв'язків. Низхідна соціальна мобільність утворює соціальні групи «на краю» соціальної структури. Для таких елементів в соціології застосовують поняття: «нижчий клас», «аутсайдери», «декласовані», «бездомні» тощо [4, 163]. Процес маргіналізації супроводжується втратою особистістю ідентифікації з певною соціальною групою та зміною соціально-психологічних орієнтацій. Це зумовлює соціальні переміщення певної частини індивідів. Однак «входження» в нову соціальну групу відбувається не миттєво, інколи - це довготривалий процес. У індивіда формується суб'єктивна самооцінка власних можливостей в залежності від самооцінки ситуації; окреслюється стратегія поведінки [5, 12]. Дослідження різноспрямованих стратегій поведінки дозволило виділити три типии потенційної маргінальності.

Перша група - консервативна (та, що стабілізується). Члени даної групи орієнтуються на збереження власного соціального статусу, зокрема професійного. Такій групі притаманна нульова потенційна маргінальність. Друга група - орієнтована до низу. Індивіди готові до пониження статусу, до виконання менш кваліфікованої праці. Така потенційна маргінальність відзначається від'ємним (мінусовим) значенням. Третя група - прогресивна. Індивіди орієнтовані на позитивні зміни, на підвищення соціального статусу. Вони обирають нову професію більш кваліфіковану та високооплачувану. Це - потенційна маргінальність з позитивним значенням.

Кожній групі відповідає своя стратегія поведінки. Першій - стратегія стабілізації, а другій та третій - протилежно спрямовані стратегії. Відповідно - стратегія зниження та підвищення статусу, які приводять в рух усю соціальну структуру суспільства та впливають на загальний напрям та інтенсивність соціальних переміщень, характер стратифікації та ступінь маргіналізації суспільства [5, 14].

В маргінальності виділяють природну, пов'язану зі спонтанною соціальною мобільністю. Вона притаманна усім суспільствам і, як правило, обмежена, не торкається основи існуючої стратифікаційної системи. На відміну від неї, привласнена маргінальність носить примусовий характер і супроводжується зниженням соціального статусу цілих соціальних груп і прошарків, викликає значні руйнування традиційних соціальних спільнот, дезінтеграційні процеси в соціальній структурі, що перетворюють суспільство в аморфну масу, «атомізованих» індивідів. Українському суспільству значною мірою властива привласнена маргінальність, в основі якої лежать радикальні суспільно-економічні та політичні зміни. Такий тип можна також визначити як екстремальний, коли індивіди або групи позбавляються своїх традиційних соціальних позицій, що спричинено війною, революцією, радикальними структурними зрушеннями в економіці і т.п.

У залежності від об'єкта маргіналізації розрізняють: етномаргінальністъ, що виникає в результаті міграцій у чуже етнічне середовище; соціомаргінальність, зв'язану з незавершеністю переміщення соціальних груп; економічну маргінальність, викликану втратою роботи і колишнього матеріального благополуччя; політичну маргінальність, обумовлену втратою загальноприйнятих політичних норм і цінностей політичної культури; релігійну маргінальність як наслідок відмовлення від традиційних конфесій.

2.3 Нові маргінальні групи та критерії соціальної маргінальності

Поняття «нові маргінальні групи» пов'язувалося першочергово з кризою зайнятості, спричиненою науково-технічною революцією (індустріалізацією). Науковці дійшли висновку, що в Західній Європі поряд з визнаними традиційними маргіналами тобто «переважно люмпен-пролетарями, характерними рисами яких були повна десоціалізація, ідентифікація зі злочинним світом, відсутність освіти та професійної кваліфікації, низький рівень соціальних очікувань та інше, а також груп, що знаходяться на шляху до перетворення в люмпен» [18, 55] утворюються численні нові маргінальні групи. «До цієї категорії належать особи, стійко витіснені з виробничого процесу, але в той же час, з високим рівнем загальної та професійної підготовки, завищеними соціальними очікуваннями, високою політичною активністю та здатністю формулювати свої прагнення в ідеологічній формі» [18, 55].

Основним джерелом виникнення та поповнення таких груп є низхідна соціальна мобільність соціальних груп, які поступово втрачають свої соціальні позиції в соціальній структурі суспільства. В середовищі нових маргінальних груп І. Попова виділяє два типи: 1) соціальні групи, які втратили власний соціальний статус та не мають можливості отримання нового статусу відповідного новим потребам; 2) групи, які набули новий відмінний соціальний статус, що суттєво відрізняється від попереднього, але не мають можливості його адекватного функціонального забезпечення через відсутність дієвих механізмів на рівні суспільства [20, 71].

На основі узагальнення існуючих підходів до визначення соціальної маргінальності та її характеристик І. Попова виокремлює критерії соціальної маргінальності. По - перше, маргінальність пов'язана з мобільністю, з переміщенням у соціальному просторі, тому основний критерій, який визначає соціальну маргінальність особистості чи групи - наявність стану, що пов'язаний з періодом переходу та визначений як кризовий. По - друге, невизначеність, невключеність, чи часткове включення до соціальних структур та груп. У сучасних дослідженнях аналізується на основі невизначеності самоідентифікації з загальноприйнятими у суспільстві соціальними групами.

Окремо можна аналізувати такий критерій соціальної маргінальності як статусна неузгодженість, що свідчить про протиріччя в статусних позиціях, які виникають в результаті зміни соціального положення індивіда чи групи.

На соціально-психологічному рівні проявляється як неузгодженість домагань індивіда та референтної групи, до якої він прагне [20, 71].

Дослідження соціальної маргінальності передбачає з'ясування ступеню маргінальності. Це питання досить детально розроблялося Дж. Манчині, який визначав залежність ступеню маргінальності від значущості соціальної ситуації для особистості. Найвищий ступінь маргінальності проявляється як повна дезадаптація, дезорганізація або навіть суїцид. І. Попова доповнює показники ступеню соціальної маргінальності: об'єктивними показниками - зумовленість «зовнішніми обставинами, тривалість, незмінність ситуації, її «фатальність» (відсутність можливості змінити її чи її складові в позитивному напрямку);» та суб'єктивними - перспективи та «ступінь адаптованості; самооцінка вимушеності чи добровільності, соціальної дистанції в зміні соціального положення, підвищення чи пониження соціально-професійного статусу, переважання оптимізму чи песимізму в оцінці перспектив» [20, 72].

Маргіналізація особистості - це відрив (добровільний чи примусовий) від певного соціального статусу, культурних норм та цінностей, стилю життя тощо. М. Шульга виокремлює дві особливості процесу маргіналізації: добровільна зміна ідентичностей, зумовлена саморозвитком особистості за умов стабільного суспільства; в іншому випадку зміна ідентичності особистості відбувається у зв'язку із соціальними змінами, це - примусове виштовхування із соціальної позиції та пов'язаного з нею стилю життя, ціннісно-нормативною системою [35, 167]. Перший випадок пов'язаний з психологічною готовністю до нових статусів та ролей, з плануванням змін, а другий - сприймається індивідом як трагедія, зовнішнє негативне вручання, що суперечить його бажанням. М. Шульга акцентує увагу на тому, що ототожнювати поняття маргіналів та люмпенів, андеркласу некоректно.

Маргіналом може бути представник будь-якого соціального прошарку. Саме криза ідентичності - критерій віднесення до маргіналів на думку М. Шульги та інших науковців [35, 168]. В сучасних дослідженнях маргінальності це - досить поширений підхід.

Маргіналізація є прямим наслідком структурних змін, пов'язується зі втратою самоідентифікації у суспільстві. Маргінальний стан властивий значній частині українського населення. Технологічні, соціальні і культурні зрушення останніх десятиліть додали проблемі маргінальності якісно нові риси. Глобалізація, урбанізація, масові міграції, інтенсивна взаємодії між носіями різнорідних етонокультурних і релігійних традицій, вплив на населення засобів масової комунікації - усе це привело до того, що маргінальний статус став у сучасному світі не стільки виключенням, скільки нормою існування мільйонів людей.

«Головна відмінність сучасного українського суспільства від західного полягає в тому, що в нашій країні маргінали складають більшість, а не меншість населення. Ізоляція та низька соціальна активність, будучи наслідками бідності, виступають і основними її джерелами. Витіснення людей з економічної сфери, соціальна ізольованість, призводять до відсутності механізмів впливу громадськості на процес прийняття рішень» [7, 226-227]. Фактичне безсилля та безправність, відсутність дієвих механізмів реалізації власних соціальних, економічних та політичних інтересів - продуктивне тло масової маргіналізації населення в сучасному українському суспільстві.

Однак, ще Р. Парк [ 10, 14] в подальших своїх дослідженнях вказував, що окрім негативних соціально-психологічних характеристик та функцій маргінал втілює новий тип культурних відносин, не лише існує на межі двох культур, а одночасно є їх носієм, «чужаком» та «космополітом», відносно більш цивілізованою людиною. Концепцію маргінальної людини Р. Парк, першочергово, пов'язував з культурною взаємодією, що складається на новому рівні цивілізації в результаті глобальних етносоціальних процесів.

Маргінальна людина неминуче стає індивідом з ширшим світоглядом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами. В сучасному суспільстві людині доводиться опановувати нові професії, здобувати нові навички, види діяльності, змінювати своє ставлення до соціальних явищ, розширювати межі свого спілкування. Але, у сучасних характеристиках маргінальності, зазвичай, переважають негативні аспекти. Зокрема, культурна маргінальність пов'язується з втратою попередньої системи цінностей та невизначеністю нових ціннісно-нормативних засад існування. Цей процес можна екстраполювати на українське суспільство. «Коли людина, яка цінувала людську гідність вище, ніж матеріальну вигоду, раптом змінює свої пріоритети, виявляється, що вона легко може людську гідність виразити у матеріальному еквіваленті... У роки незалежності ми вирішили змінити суспільство і всі його основні засади. ... Серйозною жертвою цих кардинальних змін і стала мораль. У порівнянні з даними двадцятирічної давності, тепер уже більшість людей виявилася «аморальною» [38].

«Культурний шок» переживає все українське суспільство завдяки трансформації ціннісно-нормативної системи, характерної для радянського суспільства, особистість позбавляється звичних орієнтирів. Переважна частина населення (опитування Інституту соціології НАН України, вибірка репрезентативній дорослому населенню України, 1800 осіб, 2005 р.) погоджуються з тим, що сьогодні багато з того, в що вірили їхні батьки, руйнується на очах (79%); проблема у тому, що більшість людей взагалі ні у що не вірять (76%); не вистачає справжньої дружби, як бувало раніше, - на все життя (68%); за теперішнього безпорядку та невизначеності важко зрозуміти, у що вірити (68 %); все так швидко змінюється, що не розумієш, яким законам слідувати (68%); раніше люди краще себе почували, бо кожен знав, як вчинити правильно (61%); людська природа така, що війни і конфлікти будуть завжди (58%) [19, 82].

У характеристиках оточуючого середовища теж простежується негативна динаміка та переважають невтішні оцінки: більшість людей спроможні збрехати, щоб просунутися по службі (71%); піти на нечесний вчинок заради вигоди (65%); нікому не довіряти - найбезпечніше (50%); більшість людей в душі не люблять обтяжувати себе заради того, щоб допомогти іншим (57%) [19, 83].

Одним із видів маргінальності є структурна, що відноситься до політичного, соціального й економічного безсилля деяких, позбавлених прав, або поставлених у невигідне становище сегментів суспільства. Сьогодні в українському суспільстві 78% населення зазначає, що їм не вистачає державного захисту від зниження рівня життя; 69% - порядку у суспільстві та дотримання чинних у країні законів; 68% - стабільності в державі та екологічної безпеки; 67% - впевненості у власному майбутньому і можливості дати дітям повноцінну освіту. Сучасних економічних знань та роботи, що підходить, не вистачає 46% громадян. Відносно адаптованими можна вважати 24% населення, яким вистачає вміння жити в нових суспільних умовах [19, 85].

Сьогодення зумовлює посилення зовнішніх факторів маргіналізації та її масштабів (аномія, переосмислення дійсності, переорієнтація, корінна переоцінка суспільних цінностей а також докорінні зміни в структурі суспільства). Серед основних маргінальних груп сучасного українського суспільства називають: збіднілі верстви населення, безробітні, «елітна» группа населення, люди похилого віку, молодь, мігранти та ін.

Перспективним з теоретичної та практичної доцільності є аналіз транзитивної соціальної реальності в категоріях маргінальності, що дозволить виділити нові смислові грані даного явища, визначити його роль та значення в процесах трансформації соціальної структури. Своєрідність підходів до дослідження маргінальності і розуміння її сутності багато в чому визначаються специфікою конкретної соціальної дійсності і тих форм, що дане явище в ній здобуває.

Висновки

Специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, -- тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях.

Термін «людина» - вказує на приналежність до людського роду -- вищої сходинки розвитку живої природи на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину -- продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві «homo sapiens», або «людина розумна». Термін «особистість» служить для характеристики соціального в людині. Якщо «людина» -- це перш за все продукт природи, то «особистість» -- продукт суспільства. Але було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, людина-особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець.

Людина є елементом соціальних систем. Входження людини в суспільство відбувається через різноманітні соціальні спільноти: групи, інститути, організації та системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей (культуру). Внаслідок цього людина залучена до багатьох соціальних систем, кожна з яких справляє на неї системоформуючий вплив. Вона стає не тільки елементом соціальної системи, а системою, що має складну структуру.

Будь-які соціальні утворення неможливо уявити без людини, її активної творчої діяльності, одним з наслідків якої і є соціальні спільноти. Адже людина як істота соціальна на основі соціальних зв'язків і взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікросередовища, робить їх полем власної творчої активності та осередком розгортання внутрішніх потенцій.

Маргінальна особистість - фундаментальна проблема суспільного розвитку. Вона належить до кола тих суспільних явищ, які в сукупності визначають обличчя будь-якого соціуму, складають його серцевину, внутрішню сутність. Важливою особливістю явища маргінальної особистості є її чітко виражений практичний характер.

Маргінальна особистість - особистість, яка здійснює свою діяльність на межі соціокультурних середовищ (або поза нею), особистісна соціальна структура якої є адекватним, як відображенням, так і творцем всіх суперечностей цієї межі, характеризується домінуванням в її мотиваційній системі потреби в самореалізації в порубіжних формах.

Соціальний механіз розвитку маргінальної особистості є цілісною системою мотивів, способів та засобів її життєдіяльності. Складовими його елементами є мотиваційна, діяльнісна та технологічна структури особистості. В цілому соціальний механізм розвитку маргінальної особистості функціонує на тлі культурологічної домінанти.

Історія маргіналізації українського суспільства охоплює період від 20-х років минулого століття і налічує чотири основних етапи. Серед основних маргінальних груп сьогодні - державний аппарат управління, збіднілі верстви, безробітні, ”елітна” група населення, пенсіонери, молодь, мігранти.

Маргінальна особистість - досить резонансна практична проблема, а тому має потужні резерви теоретичного осмислення.