Соціологія Еміля Дюркгейма

- 21 -

Реферат:

СОЦІОЛОГІЯ ЕМІЛЯ ДЮРКГЕЙМА

Виконав

Студент групи 2-В

Перевірила ст. вик.

Нерушева Л.Г.

Вінниця. 2007

План

Вступ

1. Життя і творчість Е. Дюркгейма.

2. Концепція соціологізму.

3. Предмет соціології: соціальні факти.

4. Правила соціологічного методу.

5. Нормальне і патологічне.

6. Соціологічне пояснення.

7. Соціальна солідарність і її перевтілення.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вивченням протосоціологічних знань, становлення і розвитку науки про суспільство займається історія соціології.

Соціологічна думка формувалась у контексті розвитку цивілізацій. Перші погляди на проблеми суспільства, місце в ньому людини виникли не як окремі знання, а в нерозривному зв'язку з міфологією. У давніх міфах, які в різних народів мають свої особливості, втілені первісні уявлення людей про навколишню природу, органічною частиною якої тодішня людина вважала і себе, про суспільство і взаємовідносини в ньому, про світ узагалі. Фантастичні картини часто мають земну природу, фантастичні образи наділені людськими рисами, а явища природи, події суспільного життя тлумачаться в причинно-наслідковому взаємозв'язку.

За первіснообщинного ладу існував соціоантропоморфний світогляд, за яким світ, функціонування суспільства тлумачились на основі властивостей людини та її роду. Все, що оточувало людину -- сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірі, каміння, дерева, вітер та інше, -- бачилося живим, таким що має душу. Окремі явища природи розглядалися як божественні дії, як воля окремих богів, від яких, вважалося, залежали життя людини і розвиток подій у суспільстві. Наприклад, за народним повір'ям українців, кожен мав свою Долю, призначену йому Богом. Ця Доля з'являлася в образі нової зірки в Небі по народженні людини, а з її смертю зірка падала з Неба. Соціальні норми ґрунтувалися на етичних, а ті формувалися на основі соціоантропоморфних уявлень.

На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні (засновані на досліді) соціальні дослідження.

Одним із творців соціології як науки, професії та навчального предмета є французький вчений Е. Дюркгейм. Найважливішими проблемами теоретичної соціології, які він розробляв, були природа суспільства, інтегративна основа, «здоровий» і патологічний його стан, методи соціологічного дослідження і статус соціології як науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології. З 1898 по 1913 р. редагував журнал «Соціологічний щорічник» (вийшло 12 томів). Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.

1. Життя і творчість Е. Дюркгейма

Видатний французький соціолог і філософ кінця XIX -- XX ст. Еміль Дюркгейм народився 15 квітня 1858 р. у містечку Епіналь у родині рабина. Після блискучого закінчення місцевого ліцею він їде до Парижа для підготовки до конкурсного екзамену до Вищої Нормальної школи. У 1879 р. Дюркгейм був прийнятий до цього престижного учбового закладу, де традиційно навчалась і виховувалась інтелектуальна еліта Франції.

Навчання у Вищій Нормальній школі справило великий вплив на погляди французького вченого. Серед професури йому особливо подобалися історик Ф. де Куланж та філософ Е. де Бутру. Першому Дюркгейм симпатизував за його захопленість наукою, прагнення ввести в історію строгі наукові методи. Другому -- за ідеї про творчий синтез явищ та про особливу природу кожного з рівнів реальності. Поза увагою молодого Дюркгейма не залишилась також критика Бутру спрощеного редукціонізму, вимога пояснювати феномени, що вивчаються окремими науками, на основі їхніх власних специфічних принципів. Схвально сприйняв майбутній соціолог і установку «спіритуалістичного позитивізму», в межах якого Бутру відстоював рівність науки та релігії, стверджував, що досвід повинен однаково спиратись як на наукові, так і на релігійні джерела.

У студентські роки Дюркгейма приваблюють також ідеї Ш. Ренувьє та І. Канта. Під впливом першого у нього складаються переконання, що мораль посідає центральне місце в філософському мисленні, що існує потреба в науці про мораль і що філософія повинна слугувати керівництвом до соціальної дії й може допомогти моральній єдності. Кант привертав увагу Дюркгейма передовсім своєю теорією морального обов'язку. Одначе апріоризм, ігнорування соціального аспекта моралі, формальний характер кантівського категоричного імперативу спонукали вченого звернутися до соціологічного обгрунтування моралі.

Підтримку такому обгрунтуванню моральних правил він знаходить в соціології О. Конта. На той час, отримавши філософську освіту у Вищій Нормальній школі, Дюркгейм викладає в деяких провінційних ліцеях (1882 -- 1887) і виявляє значний інтерес до соціально-політичних аспектів суспільного життя.

Перший дебют вченого у науковій літературі відбувся 1885 р., коли він як співробітник журналу «Філософський огляд» почав систематично готувати огляди соціологічних публікацій. В цей час Дюркгейм під впливом ідей біологізму прагне використати поняття й постулати біології для ілюстрації та обгрунтування деяких соціологічних принципів. Співпраця у філософському журналі, очолюваному відомим психологом Т. Рібо, принесла французькому вченому велику користь, зокрема вагомо збагатила його уявлення про тодішній стан соціології та психології. Від Рібо він переймає ідею про важливість неусвідомлених аспектів людської діяльності, а також те, що вивчення патологічного багато в чому пояснює природу нормального.

1885 -- 1886 рр. Дюркгейм бере академічну відпустку для продовження навчання спочатку в Парижі, потім -- у Німеччині (переважно в Берліні та Лейпцігу). У Німеччині він вивчає зміст програм з філософії у німецьких університетах, а також стан соціальних наук та етики. В Лейпцігському університеті Дюркгейм знайомиться з роботою першої в світі експериментальної психологічної лабораторії, організованої В. Вундтом, Теорія, методи та експерименти останнього докладно висвітлені в науковому звіті Дюркгейма. Він захоплюється постановкою наукових досліджень, що проводяться Вундтом, вважає, що чіткість дослідницької роботи сприяє розвиткові наукової точності, відучує від туманних узагальнень та метафізичних спекуляцій. У звіті про поїздку до Німеччини він формулює низку принципів свого розуміння соціології. Вчений вважає соціологію позитивною наукою про моральні факти, котра спільно з науками про економічні, юридичні, релігійні та інші суспільні явища повинна складати систему соціальних наук.

В іншому його звіті про поїздку закордон, присвяченому станові етики, він звертає увагу на тенденцію створення соціальної науки про моральні факти, яка бере свій початок в працях економістів і юристів -- представників так званої історичної школи права. В цілому до такої тенденції Дюркгейм ставиться позитивно. Він схвалює трактовку моральних фактів як особливих емпіричних даних, погоджується з розумінням морального обов'язку як соціального за своєю природою, вітає намагання створити етику як окрему позитивну науку.

Після публікації звітів про наукове життя в Німеччині у журналі «Філософський огляд» Дюркгейм здобуває репутацію серйозного вченого. У віці 29 років він був визнаний багато обіцяючою фігурою в галузі соціальних наук і соціальної філософії Франції. 1887 р. вченого призначають професором педагогіки і соціології на філологічному факультеті в університеті Бордо. Тут він читає -- спеціально для нього організований -- перший у французьких університетах курс соціології.

Роки життя в Бордо були для французького соціолога періодом найбільш інтенсивної і продуктивної наукової діяльності. 1893 р. він захищає докторську дисертацію на тему «Про розподіл суспільної праці» разом з дисертацією латиною «Вклад Монтеск'є в становлення суспільної науки». Через два роки виходять його «Правила соціологічного методу» (1895). Ше через два він публікує свою третю велику роботу «Самогубство» 0897).

1896 р. Дюркгейм стає професором соціальних наук .(перша посада такого зразка у Франції) і протягом шести років займає цю посаду. 1898 р. він заснував і почав видавати журнал «Соціологічний щорічник», котрий об'єднав групу молодих талановитих учених -- учнів та послідовників. Завоювавши свого часу широке визнання серед європейської громадськості, журнал великок мірою сприяв тому, щоб найрізноманітніші соціогуманітарні науки -- від історії та економіки до лінгвістики

-- стали вивчати багато проблем у дусі концепції соціологізму (соціологічного реалізму).

1902 р. Дюркгейм був запрошений позаштатним співпрацівником до Сорбони на кафедру педагогіки. 1906 р. він уже стає професором і керівником цієї кафедри. 1913 р. кафедра спеціальним декретом була перейменована у «Кафедру соціології Сорбони».

Викладацьку діяльність Дюркгейм поєднує з науковим опрацюванням соціологічних проблем моралі, виховання та освіти. Результатом цієї роботи стала ктакг: публікацій з названих проблем, що вийшли, потім, вже по смерті соціолога.

Війна завдала йому жорстокого удару. Наприкінці 1915 р. Дюркгейм отримує звістку про смерть свого єдиного сина Андре, який помер від ран у військовому шпиталі на Салонікському фронті. Син був його гордістю і надією. В ньому він вбачав продовжувача своїх справ у науці. Смерть сина потрясла вченого, його працездатність різко падає, він захворює. У листопаді 1917 р. французький соціолог, так і не одужавши від жорстокого життєвого потрясіння, помер у віці 59 років.

2. Концепція соціологізму

В історії соціологічної думки Е. Дюркгейм відомий як видатний представник так званого соціологізму -- специфічної соціологічної концепції. Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкиданні психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.

Зародки соціологізму можна простежити вже у працях О. Конта, Г. Спенсера, Л. Гумпловича та інших мислителів. Проте тільки у Дюркгейма вона стає чітко вираженою. В цілому вона була продуктом поширеного наприкінці XIX ст. прагнення до позначення своєрідності предмету соціології та звільнення її як науки від крайнощів позитивістського натуралізму. Останній намагався пояснити соціальні явища винятково на основі законів, відкритих природничими науками. На противагу цьому серед суспільствознавців того часу стала визрівати інша точка зору. Вона полягала в тому, що соціологія як самостійна наука не повинна шукати пояснення соціальним явищам поза власним предметом, їхні причини мають відшукуватися у самій соціальній реальності, серед інших соціальних явищ, а тому дана наука може обходитися без підтримки інших дисциплін і навіть у певних випадках (філософія, психологія) сама сприяти їхньому розвиткові.

Соціологізм Дюркгейма є комплексом досить строгих положень. Одне з них стосується прагнення чітко розмежувати явища індивідуального і колективного життя. При цьому припускається, що із знання про індивідуальне життя не можна вивести жодного достовірного знання про колективне життя. Останнє репрезентує дійсність і як таке становить власний предмет соціології. Саме це робить соціологію самостійною наукою.

Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки. Принаймні у межах соціологізму проглядає тенденція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни, які займаються тими чи тими аспектами соціальної дійсності, підлеглі соціології. Це обґрунтовується тим, що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї й тієї самої дійсності -- соціальної, що, хоча, й вивчається всілякими науками, однак як ціле складає предмет тільки соціології. Тим самим соціологія проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.

Серед інших рис соціологізму треба вказати на його спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні соціальні типи, послуговуючись головним чином порівнювальним методом.

3. Предмет соціології: соціальні факти

Висвітлення природи предмета соціології складає, за Дюркгеймом, фундаментальну проблему, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 р. у роботі «Правила соціологічного методу». Вихідним моментом стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні властивості. Згідно з Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у сукупності складають соціальну реальність в цілому.

Відмітна ознака соціальних фактів -- їхнє незалежне від індивідів буття й здатність чинити на останніх примусовий вплив. Кожний індивід, зазначав французький соціолог, при народженні застає соціальну реальність готовою, яка функціонує незалежно від нього. Індивід не створює мови, якою розмовляє, а навчається їй у ході своєї соціалізації; не винаходить методів праці, а набуває їх від "соціального оточення; не вигадує власної релігії, а визнає одну з уже існуючих. Отже, свої способи мислення, почування та дії індивід повинен пристосовувати до способів, які вже є і визнані суспільством. Істотна риса останніх у тому, що вони існують поза індивідуальною свідомістю.

Проте визнані у суспільстві способи мислення, почування та дії володіють щодо індивідів силою примусу, завдяки чому їхня поведінка контролюється і коригується. У тих випадках, коли індивіди не адаптуються до існуючих способів мислення і дії, вони наштовхуються на різні негативні реакції (правові санкції, суд, осуд громадськості тощо) з боку суспільства.

В цілому соціальна реальність, за Дюркгеймом, включає до свого складу два типи явищ. По-перше, способи мислення, почування та дії, які, уже зазначалося, є зовнішніми і примусовими щодо індивідів, їх носієм виступають або суспільство в цілому, або окремі його групи: релігійні, політичні, професійні та ін. По-друге, інші сталі явища, які для індивідів так само об'єктивні й примусові. До них французький соціолог зараховує різноманітні «соціальні течії», що породжуються не індивідуальною свідомістю, а грунтуються на колективному ентузіазмі, обуренні та співчуванні.

Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах колективності, які можуть мати вираження в «колективних уявленнях», «колективних віруваннях», «колективних почуттях», «колективній свідомості». Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого предмету.

В цьому зв'язку він над усе прагне провести демаркаційну лінію поміж соціальним і психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над біологічною структурою і породжується в результаті впливу на неї зовнішнього середовища.

У свою чергу, соціальне, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити, відштовхуючись від окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не можуть стати причиною соціальних фактів. Не можна, підкреслює французький соціолог, висновувати колективні уявлення з індивідуальних, як не можна висновувати суспільство з індивіда, ціле -- з частини, складне -- з простого. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості.

На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином упорядковує предметну царину соціології. Він виокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає «матеріальні форми суспільства», до яких належать демографічні, геологічні, економічні, соціокультурні фактори. В цьому зв'язку Дюркгейм звертає увагу на географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території, чисельність і густоту населення, розміри й заселення сіл, міст, провінцій, характер комунікацій тощо.

Соціальна морфологія репрезентує у соціології Дюркгейма його теорію щодо побудови й форми частин суспільства. Проте це не означає, що морфологічні соціальні факти французький соціолог бере за першооснову цілісності суспільного життя. Вже у ранніх своїх працях він підкреслює їхню обмежену роль у даному відношенні. Морфологічні факти, зрозуміло, можуть породжувати колективні уявлення. Але останні, виникнувши, самі, у свою чергу, стають безпосередньою причиною -- незалежно від морфологічної основи -- нових колективних уявлень. Здебільшого колективні уявлення здатні породжувати і морфологічні феномени. Так, релігійні вірування можуть впливати на народжуваність та ріст населення. Вирізнення соціальної фізіології французький соціолог обґрунтовує існуванням -- поряд з морфологічними -- функціональних або фізіологічних фактів. До них Дюркгейм зараховує факти колективної свідомості та способи колективних дій. Сам він перед усе цікавиться колективною свідомістю, впливом колективних уявлень на свідомість та поведінку індивідів. За словами вченого, у центрі його наукових інтересів перебуває не «тіло», а «душа» суспільного життя. Серед фактів колективної свідомості французький соціолог розрізняє релігійні традиції, народні легенди, політичні ідеї, правові та моральні норми, мотивацію економічної діяльності.

Разом з морфологічними фактами факти колективної свідомості утворюють так зване внутрішнє соціальне середовище. Причому морфологічні факти складають матеріальний, кількісний бік даного середовища, а факти колективної свідомості -- нематеріальний, якісний, духовний аспект. У такому широкому тлумаченні саме соціальне середовище визнавалось універсальним фактором, з допомогою якого можна пояснювати будь-які соціальні факти. Та згодом Дюркгейм став трактувати соціальне середовище вужче, винятково як царину колективної свідомості, що складається з ідей, вірувань, звичок тощо. Цим він намагався не тільки затвердити знайдену ним специфіку соціального, а й дати суспільним явищам специфічно соціальне пояснення.

Суспільство, за Дюркгеймом, -- не просто впорядкована емпірична система, яка безперервно веде боротьбу за самозбереження з різноманітними деструктивними силами, а й осереддя «внутрішнього морального життя», «джерелом і вмістилищем усіх цінностей». В цьому плані суспільство постає своєрідним божеством, яке «ззовні» впливає на індивідів, робить з них розумних і моральних істот. Зрештою, суспільство може існувати «тільки в нас і завдяки нам». З одного боку, індивід зобов'язаний суспільству тим, що в ньому є, що забезпечує йому виняткове місце серед інших індивідів, тобто своєю інтелектуальною й моральною культурою. Якщо людину позбавити мови, мистецтва, науки, моралі, вірувань, то вона деградує до рівня тварини. Характерні атрибути людської природи походять від суспільства. Але, з іншого боку, суспільство не існує і не живе інакше, як тільки в індивідах і завдяки їм. Якщо колективні вірування, традиції та домагання перестануть відчуватися і сповідуватися окремими індивідами, то суспільство загине, підкреслює французький соціолог. Стверджувати, що суспільство є «композицією будь-якого роду ї^; ідей, вірувань і почуттів, які реалізуються завдяки посередництву І індивідів», Дюркгейм певним чином суперечить концепції соціологізму, яка постулює специфіку і автономію соціальної реальності, а головне -- її примат над індивідом. Його висновок про те, що суспільство існує і реалізується «тільки в нас і завдяки нам», скоріше вказує на взаємозумовленість суспільства та індивідів, що його складають, аніж на примат першого над другими. І тоді цілком правомірно, що не тільки колективні уявлення можуть бути продуктом суспільства, а й навпаки, саме суспільство може бути результатом колективних уявлень. Тавтологічний характер даного моменту аж ніяк не засмучує французького соціолога. Навпаки, саме таке трактування природи суспільства він вважав науковим. Якраз у ньому власне і міститься «центральний пункт» дюркгеймівської соціології.

4. Правила соціологічного методу

До методологічного рівня досліджень у соціології Дюркгейм ставиться з підкресленою увагою. Він критикує соціологів, праці яких підпадали під сильний вплив ідеологічних та прагматичних міркувань, за недостатню емпіричну обгрунтованість теоретичних узагальнень, невизначеність багатьох соціологічних понять тощо.

Учений відверто прагне побудувати соціологію на зразок природничих наук. Керуючись індуктивним методом, Дюркгейм гостро виступає проти представників психологізму, зокрема, за використовуваний ними інтроспективний метод досліджень. Як переконаний прибічник соціологізму, він вважає, що теорія, яка починається з індивіда та його психології, не здатна пояснити соціальні явища й процеси. Вихідним пунктом соціологічного аналізу може бути тільки суспільство в цілому або будь-яка з його складових. Зачинателями такого підходу були Сен-Сімон і Конт, але тільки у Дюркгейма він формується у розвинену методологічну концепцію.

В розумінні французького соціолога суспільство щодо окремого індивіда є передусім об'єктивною реальністю. Отже, методи вивчення цієї реальності повинні бути також об'єктивними. Для забезпечення такого методологічного підходу Дюркгейм формулює низку правил, які він викладає у книзі «Правила соціологічного методу». На думку вченого, наявність строгих правил соціологічного пізнання гарантує соціологам ефективність їхніх наукових пошуків.

Осьове правило соціологічного методу Дюркгейма -- правило об'єктивності -- говорить: «Соціальні факти потрібно розглядати як речі». Суть цього правила полягає в тому, щоб спонукати соціологів до погляду із зовні на предметну царину своєї науки. Щодо суспільства, вважає вчений, треба посідати таку саму об'єктивну позицію, як природничі науки посідають відносно свого предмета -- природи.

Вимога Дюркгейма розглядати соціальні факти як речі викликала на перших порах вельми неоднозначну реакцію представників соціальних наук. Багато з них вважали, що трактування, наприклад, права, моралі, релігії як речей методологічно неправомірне. Вважалось, що такий підхід націлює, по-перше, на розгляд зазначених суспільних явищ винятково як матеріальних предметів, ігноруючи їхню духовну специфіку. По-друге, він, мовляв, забороняє дослідникові спонтанне занурення в явище для того, щоб Інтерпретувати його з середини.

У передмові до другого видання своїх «Правил соціологічного методу» Дюркгейм пояснює, що коли він закликає розглядати соціальні факти як речі, то має на увазі понад усе необхідність вивільнення соціологічного підходу від будь-яких упереджень. Це означає, що вихідним пунктом дослідницького процесу повинні бути самі соціальні явища, а не ідеї щодо них. Для соціології це особливо важливо, тому що люди у своєму житті виробляють різноманітні уявлення, поняття, пояснювальні схеми тощо, які можуть стати небезпечним джерелом помилок у соціологічному аналізі. Такими, наприклад, можуть бути очевидності повсякденного мислення, здоровий глузд тощо. Від усього цього строга наука, на думку вченого, зобов'язана з необхідністю дистанціюватися.

Важливу роль у забезпеченні такої позиції відіграють, за Дюркгеймом, наукові визначення соціальних фактів. Правильне визначення факту -- одна з умов об'єктивності соціологічного пізнання. Метод визначень повинен бути строгим і об'єктивним. В цьому зв'язку соціологічне визначення покликане відображувати лише те, що безпосередньо притаманне явищу, яке вивчається. а

Подоланню суб'єктивізму в дослідницькому процесі сприяє та у правило фіксування повторюваності при вивченні соціальних фактів. Для цього, підкреслював учений, потрібно досліджувати не поодинокі явища, а «групи явищ», залучати до «вивчення усі явища, що відповідають даному визначенню»; винайдення повторюваності гасить індивідуальні прояви і створює твердий грунт для початкових соціологічних визначень. У пошуках повторюваності як вирішального доказу певних об'єктивних закономірностей Дюркгейма звертається передусім до статистики. Він вважає, що статистика таких соціальних фактів, як коливання народжуваності, укладання шлюбів, кількості самогубств, є найвиразнішим доказом того, що в них відображається певний колективний стан.

Правила соціологічного методу Дюркгейм є не тільки надбанням історії соціологічної думки, їхня інструментальна цінність збереглась і досі. Вона тісно пов'язана з орієнтацією даних правил на забезпечення об'єктивного підходу до соціальних явищ.

5. Нормальне і патологічне

Важливе місце у соціології Дюркгейма посідають поняття «норма» і «патологія», що відображують нормальні та патологічні соціальні факти. Розрізняти нормальне і патологічне вчений рекомендує з точки зору структурно-функціонального стану суспільства. І, зрозуміло, підходити до цього в дусі правила об'єктивності, вивчати явища як речі.

Однак норма і патологія, за Дюркгеймом, не абсолютні, раз і назавжди закріплені за тими чи тими соціальними фактами, а перебувають у співвідношенні одна з одною. Конкретний соціальний факт може бути нормальним в одній соціальній структурі й ненормальним -- в іншій; функціональним в одному випадку і дисфункціональним -- в іншому. Так, самогубства і злочини не завжди патологічні. У певних соціальних структурах або середовищах ці факти можуть розглядатися як нормальні, гадає Дюркгейм.

Об'єктивний показник нормальності соціального факту міститься в його поширеності в даному суспільстві. Широке розповсюдження певного соціального факту вказує на те, що він корисний чи необхідний суспільному організмові. Критерієм зарахування одних соціальних фактів до нормальних, а інших -- до патологічних, править певне статистичне «середнє число», яке збігається із взірцем здоров'я конкретного соціального цілого. Будь-яке відхилення від цього взірця є показником хвороби соціального цілого, слугує підставою для зарахування відповідного соціального факту до патології.

В цілому правило Дюркгейма для розмежування соціальних фактів на нормальні та патологічні має раціональне зерно. Проте застосування цього правила є далеко не простою справою. Статистичний критерій, взятий сам по собі, недостатній, бо він усе нове з самого початку зображує не як правило, а як виняток, патологію. Така методологічна позиція, безперечно, здатна народити формалізм. Вона не тільки абсолютизує кількісний підхід до соціальних явищ, пошкоджує їхній якісний аналіз, а й веде до парадоксів. Так, оскільки злочинність є в усіх або в більшості суспільств, вона розглядається французьким соціологом як нормальний факт, як елемент соціального здоров'я. Воднораз деякі соціальні явиша, характерні для суспільства XIX ст. (зростання кількості вбивств, послаблення морального осуду самогубств, усякі типи економічних криз, аномія) кваліфікувалися Дюркгеймом як патологічні.

Під впливом критики французький соціолог намагався уточнити свою концепцію норми й патології. Хоча, як зазначається в історико-соціологічній літературі, це йому не вдалося здійснити повністю, проте вимога відповідності соціального явища суспільним умовам, що його породили, залишається значущою.

6. Соціологічне пояснення

Однією з важливих проблем Дюркгейм вважав наукові пояснення соціальних фактів. На його думку, соціологічне пояснення повинне базуватися на двох необхідних, але неподібних між собою, підходах: каузальному і функціональному.

Каузальний, або історичний, підхід займається переважно проблемами змінювання, трансформації і розвитку соціальних інститутів, вірувань, цінностей, взірців поведінки й форм організації. У його фокусі перебуває не те, як суспільство взаємопов'язане і що дозволяє йому функціонувати як інтегрованому цілому, а передусім процес і причини його змін.

Дюркгейм -- непохитний прибічник принципу причинності у соціології. Він вважає, що єдиною доступною для соціології причинною залежністю є залежність частини від цілого, елементів -- від структури. Це означає, що соціальні факти постають і визначаються не з індивідуальних потреб або нестатків частини, а з потреб соціального організму в цілому. Істотною особливістю соціологічного пояснення є те, що воно у межах каузального підходу зорієнтоване на пошук причини в актуально функціонуючому соціальному середовищі, а не у його історичному минулому.

Учений відрізняє причини соціальних явищ від їхніх функцій, з. каузальний підхід до них -- від функціонального підходу. Визначаючи функцію, Дюркгейм робить акцент на тому, як частина задовольняє потреби цілого, тобто функція трактується як деякий вид відповідності. З'ясувати функцію певного соціального явища, -- це, за Дюркгеймом, дослідити, якій потребі цілого вона відповідає. Таким чином, соціальні явища функціонально залежні від соціального цілого. Ця цілісність має структуру й функції, а тому може бути пояснена структурою функціональних зв'язків.

В цілому каузальне і структурно-функціональне пояснення соціальних фактів є, за Дюркгеймом, тією умовою руху соціологічного методу, яка приводить безпосередньо до останнього етапу соціологічного пізнання -- соціологічного доказу. Саме на цьому етапі, стверджує учений, досягається соціологічна істина в її строгості та повноті. Найбільш продуктивним для соціологічного доказу він вважав порівнювальний метод. Чим складніше соціальне явище, тим необхідніше досліджувати його ознаки у якомога більшому числі різноманітних типів людського суспільства. Тому соціологія уявляється скоріше порівняльною наукою, яка не може обмежуватися вивченням тільки якогось певного суспільства чи суспільного типу. Порівнювальний метод найбільш прийнятний для такої науки. Із врахуванням історичної перспективи даний метод дає змогу порівнювати соціальні явища у різних суспільствах і у різних часових параметрах, що, безумовно, актуально й для сучасної соціології.

7. Соціальна солідарність і її перевтілення

Дюркгейм був одним із перших соціологів, які стали менше розумувати щодо суспільства взагалі, а більше приділяти уваги аналізові конкретних суспільних форм, структур і механізмів. Особливе значення він приділяв з'ясуванню природи зв'язків солідарності між людьми, що об'єднуються у певний «суспільний вид». Суспільство, згідно з Дюркгеймом, взагалі немислиме без солідарності людей. Реально існують і доступні спостереженню різні форми солідарності: родинна, професійна, національна та ін.

Проблема солідарності розроблялася й до Дюркгейма, наприклад, у працях Спенсера, Тьонніса. Проте у Дюркгейма вона отримує нове висвітлення. Причиною цьому є, безумовно, концепція соціологізму, якої він дотримується і реалізовує у своїх розробках.

У пошуках джерел соціальної солідарності вчений звертається до суспільного поділу праці. Він вважає, що, обмінюючись продуктами своєї діяльності, члени суспільства підпадають у залежність один від одного. В цьому плані суспільний поділ праці інтегрує індивідів, забезпечує єдність соціального організму, створює почуття солідарності. Солідарність, за Дюркгеймом, -- вищий моральний принцип, універсальна цінність, шо визнається всіма членами суспільства. Оскільки «потреби у суспільному порядкові, гармонії, солідарності визнаються всіма за моральні», то моральним є; поділ праці,

Суперечності між працею і капіталом, різні економічні та моральні кризи у суспільстві, сучасником яких був Дюркгейм, мислитель розглядає як відхилення від норм, нездоровий елемент у житті суспільства, що в цілому уявляється йому як солідарне, єдине, спаяне. Саме поділ праці, вважає вчений, складає у суспільстві, яке значною мірою втратило цементуючу силу релігійної свідомості, той механізм, що утворює бажаний суспільний зв'язок, солідарність поміж людьми.

Відповідно до своєї методології, згідно з якою соціальний факт треба вивчати за його зовнішніми, об'єктивними виявами, Дюркгейм шукає подібний об'єктивний показник (спостережуваний ззовні) і для соціальної солідарності. Таким показником, на його думку, є право. У соціальному житті саме право слугує його організації, воно найбільш стале і детально розроблене. Але головна його особливість, вважає вчений, полягає у тому, що воно виявляє загальну, колективну свідомість.

За Дюркгеймом, існують два види правових розпоряджень, що принципово відрізняються, вага яких зовсім не однакова у різних суспільствах. Одним з них є репресивне (карне) право, яке використовує репресивні санкції проти кожного, хто порушує правові розпорядження. Інший вид права -- реститутивне (поновлювальне) право -- пов'язується із .вживанням винятково реститутивних санкцій, метою яких є не стільки покарання винуватих за порушення закону, скільки повернення речей до початкового стану, у якому вони перебували до порушення правових розпоряджень. Такий характер мають, за Дюркгеймом, санкції громадянського, комерційного, адміністративного права.

На думку французького соціолога, різниця між двома видами права відображає різницю між двома видами соціальної солідарності. Історія показує, що значення репресивного права постійно зменшується: чим далі від актуальної організації перебуває суспільство, тим більше місця у ньому для репресивного права. І навпаки, чим ближче суспільство до актуальної організації, тим більше значення в ньому має реститутивне право.

В історії, вважає Дюркгейм, можна виокремити суспільства з переважанням репресивного права, тобто такі, у яких під соціальним контролем опинилося повністю, або майже повністю, життя кожного індивіда. В них існує відносно монолітний, обов'язковий для всіх членів суспільства, комплекс вірувань і почувань. Всі індивідуальні відхилення від прийнятих взірців сурово караються. Індивід у такому суспільстві ще не є особистістю, він становить тут лише «просте відображення колективного життя». Саме суспільство недиференційоване, його зв'язок з індивідом здійснюється безпосередньо. Солідарність, що існує у такому суспільстві, французький соціолог називає механічною. На його думку, найпервиннішим соціальним утворенням в історії, яке засновувалося на механічній солідарності.

З просуванням суспільства до сучасного стану в ньому активно чиниться ломка меж локальних сегментів, розширюються суспільні зв'язки, комунікації, ростуть міста, збільшується густота населення. Найважливішою характеристикою суспільства стає бурхливий розвиток поділу праці. Посилення реститутивного права свідчить про те, що вісь солідарності у сучасному суспільстві базується не на уподібненні індивідів один до одного, а на суспільному поділі праці. Саме поділ праці зумовлює відповідно до спеціалізації розвиток особистісних здібностей і талантів. Тут кожний індивід -- особистість, яка усвідомлює, що вона залежить від інших особистостей і що всі вони пов'язані єдиною системою суспільних зв'язків, які утворюються поділом праці. За таких умов індивіди солідарні між собою передусім тому, що вони різні і взаємно відчувають потребу один в одному. Цього типу солідарність Дюркгейм називає органічною. Вона властива сучасному промисловому суспільству. Тут уже не контролюються усі сфери життя індивіда, як за репресивного права. Вірування і звичаї дедалі більше втрачають релігійний характер, зростає значення раціонального мислення, монолітність минулої моралі поступається місцем диференційованій моралі соціальних груп, дістає визнання і розповсюджується індивідуалізм.

Заміна механічної солідарності органічною у концепції Дюркгейма не трактується у дусі еволюціонізму. У випадку типології соціальної солідарності не йдеться про схему історичного розвитку людського суспільства. Ця типологія скоструйована французьким соціологом скоріше з метою порівнювальних досліджень. Обидва види соціальної солідарності, підкреслює вчений, співіснують в усіх конкретних суспільствах. Звідси згадана типологія придатна не тільки для аналізу первісних і сучасних суспільств, а й для розгляду будь-яких окремих суспільств як джерел обох видів соціальної солідарності.

Проблеми органічної солідарності Дюркгейм пов'язує з неврегульованістю відносин у соціальному цілому. Пояснення аномалій він рекомендує шукати у нерозробленості економічних, правових і моральних правил, які повинні регулювати відношення соціальних функцій, не пристосованих одна до одної. В цьому плані особливе значення, за Дюркгеймом, мають моральні правила, які визнаються всіма членами суспільства. Покора їм вважається не тільки обов'язковою, а й бажаною. Звідси моральні норми виступають головною цементуючою силою промислового суспільства, яка здатна забезпечувати високий ступінь інтеграції різноманітних соціальних структур -- чи то родина, церква, політична партія, держава та ін.

Французький соціолог є оригінальним мислителем, що зробив різнобічний та вагомий внесок у прогрес сучасної соціології. У його працях є чимало цікавих, хоча й спірних концепцій та ідей, опанування яких може дати у теоретичному плані багато повчального.

Висновки

Дюркгейм продовжував традиції позитивізму, вважаючи соціологію близькою до природничих наук з характерним для них індуктивним методом і принципом об'єктивного спостереження. У своїй книзі «Метод соціології» він формулює низку правил соціологічного пізнання, які, на його думку, гарантують об'єктивність і ефективність наукового пошуку. Основне правило соціологічного методу формулюється так: «Соціальні факти потрібно розглядати як предмети». Сутність його в тому, що суспільство як реальність слід вивчати ззовні, об'єктивними методами.

Дюркгейм активно займався аналізом змін, що відбуваються у суспільстві, намагаючись розглядати їх з точки зору розвитку розподілу праці як складові процесу індустріалізації. Він вважав, що розподіл праці значно ослаблює роль релігії як основи соціального зв'язку. З посиленням розподілу праці люди стають залежнішими між собою, бо їх потреби задовольняються внаслідок праці багатьох людей. А процеси і зміни у світі настільки швидкоплинні та інтенсивні, що не всі здатні включитись у них. Внаслідок швидкого оновлення соціального життя розриваються традиційний порядок і моральні устої, підтримувані релігією. У суспільстві стає все більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу і відчувають свою непотрібність. З цим процесом Е. Дюркгейм пов'язував виникнення та існування явища «аномії» -- такого стану суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов'язкових для них норм, ставиться до них негативно або байдуже. Відчуття невдоволення людини своїм життям, усвідомлення безцільності свого існування породжується певними соціальними умовами.

Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв проблемам самогубства, розглядаючи його як дію людини, спровоковану невдоволенням життям (нещастям), як соціальний факт, породжений соціальним середовищем. Самогубство, за Е. Дюркгеймом, -- своєрідна аномія.

Його творчість справила значний вплив на розвиток соціології. Важко знайти таку її галузь, від загальної соціологічної теорії до прикладних досліджень, де б не простежувався вплив ідей Е. Дюркгейма.

Список використаної літератури

1. Арон Реймон. Етапи розвитку соціологічної думки: Монтескє, Конт, Маркс, Токвіль, Дюркгейм. - К. 2004. - 688 с.

2. Захарченко М. В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.) -- К.: Либідь, 1993. -- 335 с.

3. Очерки истории социологической мысли. - К,. 1992. - 264 с.

4. Ручка А.А., Танчер В.В Курс історії теоретичної соціології. - К., 1995. - 223 с.

5. Ручка А.А., Танчер В.В. Очерки истории социологической мысли.-- К: Наук. думка, 1992. -- 263 с.