Емiль Дюркгейм і головні положення його концепції

Перше соцiологiчне пояснення вiдхилу дав Емiль Дюркгейм, який запропонував теорiю аномiї. Слово "аномiя" буквально означає „вiдсутнiсть норм", "вiдсутнiсть нормативностi". Цим термiном Дюркгейм означив ситуацiю, що складається для iндивiдiв та суспiльства, коли соцiальнi норми стають взаємно суперечливими, втрачають яснiсть або навiть ( для деяких аспектiв соцiальної дiяльностi) взагалi зникають. Дюркгейм звернув увагу, що такi ситуацiї складаються у часи криз та радикальних соцiальних змiн, (наприклад, при спадi дiлової активності та невпиннiй iнфляцiї), коли люди втрачають впевненiсть в тому, що вiд них очікується, i коли їм важко формувати свої дiї в поняттях узгоджених норм. У такi часи старi норми у поточних умовах не видаються доречними, а норми, що тiльки виникають занадто двозначнi та ще не досить ясно сформульованi, щоб забезпечити зрозумiлi та ефективнi настанови для поведiнки. За цих обставин, вважав Дюркгейм, можна очикувати зростання масштабiв вiдхильної поведiнки.

Перевiрку цiєї гiпотези вiн провiв шляхом аналiзу статистики самогубств, й показав, що у часи швидких економiчних спадiв та пiдйомiв рiвень самогубств стає вище звичайного. Вiн це пояснював тим, що саме у часи швидких змiн вiдбуваються "порушення колективного порядку" . (як вiн це називав), соцiальнi норми руйнуються та вiдбувається дезорiєнтацiя людей.

Хоча теорiя Дюркгейма пiддавалася критицi, основна iдея, а саме соцiальної дезорганiзацiї як принципа пояснення вiдхильної поведiнки, - вважається загальновизнаною i тепер.

Термiн соцiальна дезорганiзацiя позначає теж саме, що й аномiя тобто такий стан суспiльства, коли цiнностi, норми та соцiальнi зв'язки стають хиткими, суперечливими або взагалi зникають.

Це може вiдбуватися через змiшування рiзних расових та етнічних або релiгiйних чи "iдеологiйних" груп (тобто груп з рiзними iдеологiями; iдеологiйний - це те, що належить до iдеологiї; "iдеологiчний" - це те, до чого належить iдеологiя).

Соцiальна дезорiєнтацiя спостерiгається також при високому рiвнi мiграцiї.

У класичному дослiдженнi Шоу та Маккей (кiнець 3-х - початок 4-х рокiв) було виявлено, що рiвень правопорушень серед підліток особливо високий в тих мiських районах, де високий рiвень плинності населення. Для населення таких районiв характерним є не тільки конфлiкт мiж культурними цiнностями (це призводить до вiдсутностi загальної сукупностi очикувань). Крiм того, виникають труднощi у зв'язку з контролем . за дотриманням соцiальних стандартiв.

Суперечливi крiтерiї оцiнювання поведiнки людей та слабкий контроль у значнiй мiрi сприяє зростанню правопорушень. Що зараз спотерiгається у країнах, що звiльняються вiд соцiальних норм комунiстичного тоталiтаризму.

Подальший розвиток теорiя Дюркгейма отримала у працях відомого американського соцiолога Роберта Мертона. Мертон вважає, що причиною вiдхилу (девiацiї) є розрив мiж цiлями суспiльства та соцiально прийнятними засобами їх досягнення. Мається на увазi така ситуацiя, коли у бiльшостi випадкiв соцiально прийнятнi засоби не дають можливостi до сягнути мети, що визначається цiннiстю культури.

Мертон це пояснює на прикладi американського суспiльства. В Америцi бiльшiсть американцiв iх захопленням ставляться до фінансового успiху - досягнення багатства є культурною метою.

Соцiально прийнятнi засоби досягнення цiєї мети - це такi традицiйнi шляхи, як отримання вiдповiдної освiти та влаштування на роботу у торговельну або юридичну фiрму. Але й практика життя, й спецiальнi дослiдження показують, що для бiльшостi населення цi шляхи до багатства неможливi. Багато людей не можуть сплачувати за дійсно хорошу вищу освiту, а найперспективнiшi фiрми приймають на роботу тільки обмежену кiлькiсть фахiвцiв.

Мертон показав, що коли люди переконуються, що фiнансового успiху неможливо досягти соцiально схвальними засобами - вони можуть вдаватися до багатьох незаконних засобiв досягнення цiєї цiлi - наприклад, зайнятися рекетом, торговлею наркотиками або спекуляцiєю на скачках.

Мертон iдентифiкував п'ять типiв реагування на дiлему цiлi та засобiв, чотири з яких є вiдхильними пристосуваннями до умов аномiї:

1. Перший - це конформiзм . Вiн iснує, коли люди приймають мету матерiального успiху та культурно схваленi засоби .її досягнення. Така поведiнка є основою стабiльного суспiльства.

Друге - це iновацiя, коли люди швидко просуваються до культурно визначеної цiлi, в той час коли вони вiдмовляються вiд культурно схвалених шляхiв її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чекiв, проституції, обдурювання, шахрайства, крадіжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

3. Третє - ритуалiзм. Цей шлях включає вiдмову вiд фінансового успiху або рiзке зниження його суб'єктивної значущостi. Але тут зберiгається вiрнiсть соціально-схваленим засобам дiї. Наприклад, кiнцева мета органiзацiї може бути недоречною для багатьох її службовцiв - чиновникiв, клеркiв. Замiсть цього вони культивують засоби своєї дiяльностi, роблять фетiш з процедур управління та канцелярщини.

4. Четверте - це рiтритизм "вiдмова вiд суспiльства". На цьому шляху люди вiдмовляються як вiд цiлей ., що пропонує культура, так й від схвалених суспiльством засобiв . їх досягнення й не замiнюють їх новими нормами. Алкоголіки, наркомани, бродяги й такi iншi - вони залишаються у суспiльствi, але вони "не з ним".

5. П'яте - це повстання, бунтарство . Бунтарi вiдкидають цiлi та засоби, що пропонує суспiльство та замiнюють їх для себе новими норма ми .. Вони переносять свою лояльнiсть вiд iснуючого соцiального устрою до нових груп з новими iдеологiями. Радикальнi соцiальнi рухи дають хорошу iлюстрацiю цьго типу адаптацiї до соцiальної реальностi.

Способи iндивiдуальної адаптацiї стосуються не особистостi, а ролевої поведiнки. Таж сама особа - в залежностi вiд ситуацiї - може вдаватися до того чи іншого шляху реагування.

Елементами будь-яких соціальних систем, як говорилося, є люди. Включення людини в суспільство здійснюється через різні соціальні спільності, що кожна конкретна особистість персоніфікує: соціальні групи, соціальні інститути, соціальні організації і системи прийнятих у суспільстві норм і цінностей, т.с. через культуру, У силу цього людин виявляється включеним у безліч соціальних систем, кожна з який робить на нього систематизований вплив. Людина стає, таким чином, не тільки елементом соціальної системи, але і сам він представляє систему, що має сложнейшую структуру. Соціологія не розглядає особистість по усім з різноманіть, т, е. як продукт природи, а вивчає з як сукупність суспільних відносин, т.с. как продукт суспільства.

Соціологія особистості як окрема галузь соціології

Поняття особистості в соціології

Поняттям «індивід» звичайно позначається людина як одиничний представник тієї чи іншої соціальної спільності. Поняття «особистість» застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність - це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.

Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій, чинених у даному соціальному середовищі. Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людин, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку - виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу. До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться соціально визначена мета його діяльності; займані соціальні статуси і виконувані соціальні ролі; чекання у відношенні цих статусів і ролей; норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності; система знаків, що він використовує; сукупність знань; рівень утворення і спеціальної підготовки; соціально-психологічні особливості; активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень. Узагальнене відображення сукупності повторюваних, істотних соціальних якостей особистостей, що входять у яку-небудь соціальну спільність, фіксується в понятті «соціальний тип особистості». Шлях від аналізу суспільної формації до аналізу особистості, зведення індивідуального до соціального дозволяють розкрити в особистості істотне, типове, що закономірно формулюється в конкретно-історичній системі соціальних відносин, у рамках визначеного чи класу соціальної групи, соціального інституту і соціальної організації, до яких належить особистість. Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження.

Поняття особистості має сенс лише в системі суспільних відносин, лише там, де можна говорити про соціальну роль і сукупність ролей. При цьому, однак, воно припускає не своєрідність і різноманіття останніх, а насамперед специфічне розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї, вільне і зацікавлене (чи навпаки - змушене і формальне) її виконання. Людина як індивідуальність виражає себе в продуктивних діях, і вчинки його цікавлять нас лише в тій мері, у якій вони одержують органічне предметне втілення. Про особистість можна сказати зворотне: у ній цікаві саме вчинки. Самі здійснення особистості (наприклад, трудові досягнення, відкриття, творчі успіхи) витлумачуються нами насамперед як учинки, тобто навмисних, довільних поведінкових актів. Особистість - це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб'єкт поступания». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить. Перше філософськи узагальнене зображення структури такого поводження дав два століття спустя И. Кант. «Самодисципліна», «самовладання», «здатність бути паном собі самому» (згадаєте пушкінське: «умійте панувати собою...») - такі ключові поняття кантовского етичного словника. Але найважливіша висунута їм категорія, що проливає світло на всю проблему особистості, - це автономія. Слово «автономія» має двоякий сенс. З одного боку, воно означає просто незалежність стосовно чого. З іншої сторони (буквально), автономія - це «самозаконність». Але існує тільки один рід загальнозначущих норм, дійсних для всіх часів. Це найпростіші вимоги моральності, такі, як «не бреши», «не крадися», «не лагодь насильства». Вони^-те людина і повинна насамперед звести у свій власний безумовний імператив поводження. Лише на цьому моральному базисі може затвердитися особистісна незалежність індивіда, розвитися його уміння «панувати собою», будувати своє життя як осмислене, спадкоємно-послідовне «поступание». Не може бути нігілістичної й аморальної незалежності від суспільства. Воля від довільних соціальних обмежень досягається тільки за рахунок морального самообмеження. Лише той, у кого є принципи, здатний до незалежного целеполаганию. Тільки на основі останнього можлива справжня доцільність дій, тобто стійка життєва стратегія. Немає нічого більш далекого індивідуальної незалежності, чим безвідповідальність. Немає нічого більш пагубного для особистісної цілісності, чим безпринципність.

Компоненти структури особистості

1. Соціологія : Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ За заг. ред. В.Г. Городяненка.- К.: Вид. “Академія”, 1999.

2. Соціологія : Підручник./ За заг. ред. Н.П. Осипової. - К.: Юрінком Інтер, 2003.

3. Соціологія : Терміни, поняття, персоналії. Навч.посібн.- довідн.: Укладачі: Піча В.М. та інші / За заг. ред. Пічі В.М.: Каравела, Львів - Новий Світ, 2002-2002.

4. Городяненко В.Г. Соціологія. - Київ, 1999 р.