Соціалізація суспільства по Дюркгейма

План

Вступ

1.Виникнення терміну в науці

2.Фактори соціалізації

3.Механізми соціалізації

4.Головні складові соціалізації

Висновок

Література

Вступ

Кожна людина є об'єктом соціалізації. Про це свідчить те, що зміст процесу соціалізації визначається зацікавленістю суспільства в тому, щоб людина успішно оволоділа ролями чоловіка або жінки (статеворольова соціалізація), створила міцну сім'ю (родинна соціалізація), могла б і хотіла компетентно брати участь у соціальному і економічному житті (професійна соціалізація), була законослухняним громадянином (політична соціалізація) і т. ін.

Треба мати на увазі, що вимоги до людини в тому або іншому аспекті соціалізації ставить не лише суспільство в цілому, але й конкретні групи і організації. Особливості і функції тих чи інших груп і організацій зумовлюють специфічний і неідентичний характер цих вимог. А зміст вимог залежить від віку і соціального статусу людини, до якої вони ставляться.

Еміль Дюркгейм, розглядаючи процес соціалізації, вважав, що активне начало в ньому належить суспільству і саме воно є суб'єктом соціалізації. «Суспільство, -- писав він, -- може вижити лише тоді, коли між його членами є значна міра однорідності». Тому воно прагне сформувати людину «за своїм взірцем». Тобто, утверджуючи пріоритет суспільства в процесі соціалізації людини, Е. Дюркгейм розглядав останню як об'єкт соціалізуючих впливів суспільства.

1.Виникнення терміну в науці

У науці про людину термін «соціалізація» прийшов з політекономії, його початковим значенням було «усуспільнення» землі, засобів виробництва і т. ін.

Автором терміна «соціалізація» стосовно до людини, є американський соціолог Ф. Г. Гідінгс, котрий у 1887 р. у книжці «Теорія соціалізації» вжив його в значенні, близькому до сучасного, -- «розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя».

Проте осмислення проблеми соціалізації почалося задовго до поширення відповідного терміна. За висловом одного із американських фахівців з теорії соціалізації, питання про те, яким чином людина стає компетентним членом суспільства, «старе, як Біблія». Воно завжди було в центрі уваги філософів, письменників і авторів мемуарів, а в останній третині XIX ст. почало інтенсивно досліджуватися соціологами і соціальними психологами.

До утвердження теорії соціалізації як самостійної галузі відповідні дослідження відбувалися в рамках інших, традиційних проблем людинознавства (завдання виховання, формування і розвиток особи й суспільства, форми наступності в культурі та ін.). З появою в науковому обігу поняття «соціалізація» сталася переорієнтація цих робіт у нове русло, і до середини XX ст. соціалізація перетворилася в самостійну міждисциплінарну галузь досліджень. Сьогодні проблему соціалізації або її окремі аспекти вивчають філософи, етнографи, соціологи, психологи, кримінологи і представники інших наук.

Мимохідь треба зауважити, що аж до 60-х pp., говорячи про соціалізацію, вчені зазвичай мали на увазі розвиток людини в дитинстві, отроцтві та юності. Лише в останні десятиріччя дослідники наблизилися до явиш соціалізації, характерних для дорослого віку і навіть старості.

Аналіз численних концепцій соціалізації свідчить, що всі вони так чи інакше тяжіють до одного з розумінь ролі самої людини в цьому процесі (хоча, звичайно, таке розмежування дуже умовне).

Перший підхід утверджує або передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес її адаптації до суспільства, яке формує кожного свого члена відповідно до притаманної йому культури. Цей підхід може бути названий суб'єкт-об'єктним (суспільство -- суб'єкт впливу, а людина -- його об'єкт). Біля джерел цього підходу стояли французький вчений Еміль Дюркгейм і американський -- Талкот Парсонс.

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно бере участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на життя, що її оточує, виявляє творчу ініціативу. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний. Його основоположниками вважаються американці Чарльз Кулі і Джордж Герберт Мід.

Ґрунтуючись на суб'єкт-суб'єктному підході, соціалізацію можна трактувати як розвиток і самозмінювання людини в процесі засвоєння і відтворення культури, що відбувається у взаємодії людини із стихійними, відносно спрямовуваними і цілеспрямовано створюваними умовами життя на всіх вікових етапах.

Сутність соціалізації полягає в тому, що в процесі її людина формується як член того суспільства, до якого вона належить. Е. Дюркгейм, котрий одним із перших звернув пильну увагу на проблему соціалізації, підкреслював, що будь-яке суспільство прагне сформувати людину відповідно до наявних у неї певних універсальних, моральних, інтелектуальних і навіть фізичних ідеалів. Природно, ці ідеали змінюються залежно від історичних традицій, особливостей розвитку і соціального устрою суспільства. Водночас сьогодні соціалізація має багато характеристик, спільних чи більш або менш підхожих для різних суспільств.

2. Фактори соціалізації

Соціалізація проходить під впливом величезної кількості різноманітних умов, які так чи інакше відбиваються на розвитку людей. Ці умови прийнято називати факторами. На сьогоднішній день не всі вони навіть виявлені, а з відомих далеко не всі вивчені. Про одні ми знаємо досить багато, про інші -- обмаль, про треті -- майже нічого. Більш або менш вивчені умови, чи фактори, соціалізації можна об'єднати в чотири групи.

Перша -- мегафактори (мега -- дуже великий, всесвітній) -- космос, планета, всесвіт, які тією чи іншою мірою через інші групи факторів справляють вплив на соціалізацію всіх мешканців Землі.

Друга -- макрофактори (макро -- великий) -- країна, етнос, суспільство, держава, які впливають на соціалізацію мешканців у певних країнах (цей вплив опосередковано двома іншими групами факторів).

Третя -- мвзофактори (мезо -- середній, проміжний) -- умови соціалізації великих груп людей, вирізнюваних за місцевістю і типом поселення, в яких вони живуть (регіон, місто, селище); за належністю до аудиторії тих або інших мереж масової комунікації (радіо, телебачення та ін.) і за належністю до тих або інших субкультур.

Мезофактори впливають на соціалізацію як прямо, так і опосередковано через четверту групу -- мікрофактори. До них належать фактори, що безпосередньо впливають на конкретних людей, котрі з ними взаємодіють: сім'я і домашнє вогнище, сусідство, групи ровесників і співробітників, різні громадські, державні, релігійні і приватні організації, мікросоціум.

Найважливішу роль у тому, як формується людина, відіграють люди в безпосередній взаємодії з якими проходить її життя. їх прийнято називати агентами соціалізації. За своєю роллю в соціалізації агенти розрізняються залежно від того, наскільки вони значущі для людини, як будується взаємодія з ними, в якому напрямку і якими засобами вони чинять свій вплив.

Соціалізація людини здійснюється широким набором засобів, специфічних для того або іншого суспільства, тієї або іншої соціальної верстви, того або іншого віку тих, що соціалізуються.

Кожне суспільство, кожна держава, кожна соціальна група (велика чи мала) виробляють у своїй історії набір позитивних і негативних, формальних і неформальних санкцій -- способів умовляння і переконання, приписів і заборон, заходів примусу і тиску аж до застосування фізичного насильства, способів вираження визнання, заслуги, відзнаки. За допомогою цих способів і заходів поведінка людини і цілих груп людей приводиться у відповідність з прийнятними в даній культурі взірцями, нормами, цінностями.

3. Механізми соціалізіції

Соціалізація людини у взаємодії з різними факторами і агентами відбувається за допомогою низки, умовно кажучи, «механізмів».

Є різні підходи до розгляду «механізмів» соціалізації. Так, французький соціальний психолог Габріель Тард вважав основним наслідування. Американський вчений Юрій Бронфенбренер механізмом соціалізації вважає прогресивну взаємну акомодацію (пристосовуваність) між людською істотою, що активно росте, і мінливими умовами, в яких вона живе. В. С. Мухіна розглядає як механізми соціалізації ідентифікацію і відособлення особи, а А. В. Петровський -- закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації й інтеграції в процесі розвитку особи. Узагальнюючи наявні дані, можна вирізнити декілька універсальних механізмів соціалізації.

Перша група -- психологічний і соціально-психологічний механізми соціалізації.

Імпрінтинг (закарбовування в пам'яті) -- фіксування людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей життєво важливих об'єктів, що впливають на неї. Імпрінтинг відбувається переважно в дитячому віці. Проте на пізніших вікових етапах можливе закарбовування в пам'яті якихось образів, відчуттів і т. ін.

Наслідування -- дотримування якогось прикладу, взірця. В даному випадку -- один із шляхів довільного і, найчастіше, мимовільного засвоєння людиною соціального досвіду.

Екзистенціальний натиск -- опановування мови і неусвідомлюване засвоєння норм соціальної поведінки в процесі взаємодії зі значущими особами.

Ідентифікація (ототожнення) -- процес неусвідомлюваного ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, взірцем.

Рефлексія -- внутрішній діалог, в якому людина роздивляється, оцінює, приймає або відкидає ті чи інші цінності, властиві різним інститутам суспільства, сім'ї, товариству ровесників, значущим особам і т. ін. Рефлексія може являти собою внутрішній діалог кількох видів: між різними «я» людини, з реальними або вигаданими особами та ін. За допомогою рефлексії людина може формуватися й змінюватися внаслідок усвідомлення і переживання нею тієї реальності, в якій вона живе, свого місця в цій реальності і себе самої.

Друга група -- механізми соціалізації, які соціально формують.

Традиційний механізм соціалізації (стихійної) становить собою засвоєння людиною норм, еталонів поведінки, поглядів, стереотипів, що характерні для її сім'ї і найближчого оточення (сусідського, приятельського та ін.). Це засвоєння відбувається здебільшого на неусвідомленому рівні за допомогою зафіксовування, некритичного сприйняття панівних стереотипів.

Ефективність традиційного механізму дуже рельєфно проявляється тоді, коли людина знає, «як треба», «що треба», але це її знання суперечить традиціям найближчого оточення.

В такому разі має рацію французький мислитель XVI ст. Мішель Монтень, котрий писав: «...Ми можемо скільки завгодно твердити своє, а звичай і загальноприйняті житейські правила тягнуть нас за собою». Крім цього, ефективність традиційного механізму проявляється в тому, що ті чи інші елементи соціального досвіду, засвоєні, наприклад, у дитинстві, але згодом незатребувані або блоковані через умови життя, які змінилися (наприклад, переїзд із села у велике місто), можуть «виплисти» в поведінці людини під час чергової зміни життєвих умов або на подальших вікових етапах.

Інституціональний механізм соціалізації, як випливає вже з самої назви, функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і різними організаціями, як спеціально створеними для його соціалізації, так і такими, що реалізують функції соціалізації мимохідь, паралельно зі своїми основними функціями (виробничі, громадські, клубні й інші структури, а також засоби масової комунікації). У процесі взаємодії людини з різними інститутами і організаціями відбувається наростаюче нагромадження знань і досвіду соціально схвалюваної поведінки, які відповідають їм, а також досвіду імітації соціально схвалюваної поведінки і конфліктного чи безконфліктного ігнорування виконання соціальних норм.

Треба мати на увазі, що засоби масової комунікації як соціальний інститут (преса, радіо, кіно, телебачення) впливають на соціалізацію людини не лише за допомогою трансляції певної інформації, але й через подання певних взірців поведінки героїв книжок, кінофільмів, телепередач. Ефективність цього впливу визначається тим, що, як тонко зауважив ще у XVIII ст. реформатор західноєвропейського балету французький хореограф Жан Жорж Новер, «оскільки пристрасті, які переживають герої, позначені більшою силою і визначеністю, ніж пристрасті людей звичайних, їх легше й наслідувати». Люди відповідно до вікових та індивідуальних особливостей схильні ідентифікувати себе з тими або іншими героями, приймаючи водночас властиві їм взірці поведінки, стиль життя і т. ін.

Стилізований механізм соціалізації діє в рамках певної субкультури. Під субкультурою загалом розуміється ком-текс морально-психологічних рис і поведінкових проявів, типових для людей певного віку, певної професійної або культурної верстви, яка в цілому створює певний стиль життя і мислення тієї чи іншої вікової, професійної або соціальної групи. Але субкультура впливає на соціалізацію людини остільки і тією мірою, оскільки і якою мірою групи людей, що є її носіями (ровесники, колеги та ін.), референтні (значущі) для неї.

Міжособистісний механізм соціалізації функціонує в процесі взаємодії людини з суб'єктивно значущими для неї особами. В його основі лежить психологічний механізм міжособистісного перенесення завдяки емпатії, ідентифікації і т. ін. Значущі особи можуть бути членами тих або інших організацій і груп, з якими людина взаємодіє, а якщо це ровесники, то вони можуть бути і носіями вікової субкультури.

Але бувають нерідко випадки, коли спілкування із значущими особами в групах і організаціях може зробити на людину вплив, не ідентичний тому, який робить на неї сама група або організація. Тому доречно вирізняти міжособистісний механізм соціалізації як специфічний.

Соціалізація людини відбувається за допомогою всіх названих вище механізмів. Проте в різних статевовікових і соціально-культурних груп, у конкретних людей співвідношення ролі механізмів соціалізації різне, і часом ця відмінність дуже суттєва. Так, в умовах села, малого міста, селища, а також у малоосвічених сім'ях у великих містах суттєву роль може відігравати традиційний механізм. В умовах великого міста особливо явно діють інституціональний і стилізований механізми. Для людей явно інтровертного типу (тобто звернених всередину себе, підвищено тривожних, самокритичних) найважливішим може стати рефлексивний механізм.

Ті або інші механізми відіграють різну роль у тих або інших аспектах соціалізації. Так, якщо мова йде про сферу дозвілля, про наслідування моди, то провідним часто є стилізований механізм, а стиль життя нерідко формується за допомогою традиційного механізму.

4.Головні складові соціалізації

Процес соціалізації умовно можна подати як сукупність чотирьох складових:

--стихійної соціалізації людини у взаємодії і під впливом об'єктивних обставин життя суспільства, зміст, характер і результати якого визначаються соціально-економічними і соціально-культурними реаліями;

--відносно спрямовуваної соціалізації, коли держава застосовує певні економічні, законодавчі, організаційні заходи для вирішення своїх завдань, які об'єктивно впливають на зміну можливостей і характеру розвитку, на життєвий шлях тих або інших вікових груп (визначаючи обов'язковий мінімум освіти, вік її початку, строки служби в армії і т. ін.);

--відносно соціально контрольованої соціалізації (виховання) -- планомірного створення суспільством і державою правових, організаційних, матеріальних і духовних умов для розвитку людини;

--більш або менш свідомого самозмінювання людини, котра має просоціальний, асоціальний або антисоціальний вектор (самобудування, самовдосконалення, саморуйнування), відповідно до індивідуальних ресурсів і відповідно до об'єктивних умов життя або всупереч їм.Виховання відрізняється від стихійної і відносно спрямовуваної соціалізації, як мінімум, двома основними характеристиками.

По-перше, від стихійної і відносно спрямовуваної соціалізації виховання принципово відрізняється тим, що в його основі лежить соціальне діяння. Німецький вчений Макс Вебер, котрий ввів це поняття, визначав його як діяння, спрямоване на розв'язання проблем; як діяння, спеціально орієнтоване на відповідну поведінку партнерів; як діяння, що передбачає суб'єктивне осмислення можливих варіантів поведінки людей, з якими людина входить у взаємодію.

По-друге, стихійна соціалізація -- процес безперервний, оскільки людина постійно взаємодіє з соціумом. Виховання -- процес дискретний (перериваний), бо, будучи планомірним, воно здійснюється в певних організаціях, тобто обмежене певним місцем і часом.

Разом з тим зауважимо, що на ранніх стадіях існування будь-якого суспільства виховання і соціалізація синкретичні (суцільні, нерозчленовані).

Висновок

Соціалізація являє собою процес становлення особистості, поступове засвоєння нею вимог суспільства, придбання соціально значимих характеристик свідомості і поведінки, які регулюють її взаємини із суспільством.

Багато психологів і соціологів підкреслюють, що процес соціалізації продовжується протягом усього життя людини, і стверджують, що соціалізація дорослих відрізняється від соціалізації дітей декількома моментами. Соціалізація дорослих скоріше змінює зовнішню поведінку, у той час як соціалізація дітей формує ціннісні орієнтації. Соціалізація дорослих розрахована на те, щоб допомогти людині набути визначені навички, соціалізація в дитинстві в більшій мірі має справу з мотивацією поведінки.

Отже, соціалізація - акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.

Література

1.Андреенкова Н.В Проблема социализации личности // Социальные исследования. Вып. 20. - М., 1990

2.Загальна соціологія : Навчальний посібник. - К.: ВД «Професіонал»,

2004. - 592с.

3.Кравченко А.И Социология. Словарь. -М.: Академия,1997

4.Лукашевич Н.П. , Туленков М.В Спеціальні та галузеві соціологічні теорії : Навч. посіб. - К.: МАУП, 2004.