Культура і особистість. Нинішня ситуація в Україні
Соціалізація особистості, як інкультурація. Огляд теорій розвитку дитини Фройда, Міда та Піаже. Ідентичності та індивідуальна свобода особистості. Проблема ідентифікації культури в Україні. Генезис культур, традиційність в особистому житті людини.
| Рубрика | Социология и обществознание |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.10.2009 |
| Размер файла | 30,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
24
24
ВСТУП
Поняття КУЛЬТУРИ і СУСПІЛЬСТВА належать до найбільш широко вживаних у соціології. Коли ми вживаємо слово «культура» у звичайній повсякденній розмові, ми часто маємо на увазі еквівалент «високих духовних речей» -- мистецтва, літератури, музики і живопису. В ужитку соціологів цей термін включає в себе ці види діяльності, але не тільки їх. Культура має стосунок до стилю життя окремих членів або соціальних груп суспільства: одяг, шлюбні звичаї та родинне життя, моделі трудової активності, релігійні церемонії, структуру дозвілля.
«Культура» концептуально відрізняється від «суспільства», але між цими двома поняттями існують тісні зв'язки. Суспільство -- це система взаємозв'язків, що поєднують індивідів між собою. Велика Британія, Франція та Сполучені Штати в цьому розумінні є суспільствами. Вони налічують мільйони людей. Жодна культура не може існувати без суспільства. Але так само і суспільства не можуть існувати без культури. Без культури ми взагалі не були б людьми в тому значенні, якого ми звичайно надаємо цьому терміну. Ми не мали б мови, щоб висловлювати думки, не мали б відчуття самоусвідомлення, і наша спроможність мислити чи робити висновки була б дуже обмеженою. Наскільки подібні характеристики відрізняють людей від тварин? Яка природа людської натури? Який вплив культури на життєдіяльність особистості, як соціального організму? Ці питання мають кардинальне значення для соціології, оскільки закладають підвалини для всього обширу досліджень. Відповівши на них, ми зможемо проаналізувати, що ми маємо спільного як людські істоти і чим відрізняємося.
КУЛЬТУРНА РОЗМАЇТІСТЬ
Розмаїття людської культури вражає. Прийнятні форми поведінки змінюються від культури до культури, часто вони радикально протилежні тим, які люди в західних суспільствах вважають «нормальними». Наприклад, у сучасному західному світі ми розглядаємо навмисне вбивство немовлят або малих дітей як найтяжчий злочин. А проте в традиційній китайській культурі дівчаток часто задушували відразу по народженні, бо на них дивились як на зайву мороку, а не радість для родини.
На Заході ми їмо устриці, але не стали б їсти кошенят або цуценят, з яких у певних частинах світу готують страви, що вважаються делікатесними. Євреї не споживають свинину, зате індуси їдять свинину, але уникають їсти яловичину. Люди західної культури розглядають поцілунок як нормальну складову сексуальної поведінки, тоді як у багатьох інших культурах ця практика або зовсім не відома, або вселяє огиду. Усі ці певні характерні прояви поведінки є аспектами широких культурних відмінностей, які відрізняють суспільства одне від одного.
Невеликі суспільства (як, наприклад, суспільства «мисливців та збирачів», які розглядаються в розділі другому) прагнуть бути культурно однорідними, але індустріалізовані суспільства самі по собі культурно розмаїті й складаються з численних субкультур, які іноді дуже різняться між собою. Наприклад, у сучасних містах живуть поруч багато субкультурних спільнот; індіанці, пакистанці, індуси, бангладешці, італійці, греки та китайці сьогодні, скажімо, мешкають у деяких зонах центрального Лондона. Усі такі громади можуть мати усі ці громади можуть мати власні території та жити власним окремим життям.
КУЛЬТУРНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ТА ЕТНОЦЕНТРИЗМ
Кожна культура має власні унікальні моделі поведінки, які можуть видаватися чужими людям іншого культурного походження. Для прикладу, наведемо народ іцнакирема, описаний у знаменитому дослідженні Гораса Майнера (Ногасе Міпег, 1956). Майнер зосередив свою увагу на складних і ретельно відпрацьованих ритуалах тіла, які виконують іцнакирема, ритуалах, що мають дивні й екзотичні характеристики. Його текст вартий того, щоб бути тут процитованим:
«Фундаментальне вірування, яке лежить в основі всієї їхньої системи, напевне, полягає в тому, що людське тіло бридке і за своєю природою схильне до слабкості та хвороб. Людина ув'язнена в такому тілі і має надію відвернути ці його згубні характеристики тільки через застосування системи ритуалів і церемоній. Кожен дім має одне або кілька святилищ, присвячених цій меті... Центром такого святилища є ящик або скринька, вмуровані в стіну. В цій скриньці зберігаються чародійне начиння та магічні трунки, без яких не зміг би жити жоден тубілець. Це начиння постачається вельми обізнаними в цій справі людьми. Найвпливовішими серед них є так звані зцілителі, які за свою допомогу вимагають чималої винагороди. Проте зцілителі самі не готують чудодійні напої для своїх замовників, а тільки вирішують, з яких інгредієнтів вони складатимуться, й записують назву стародавнім тайнописом, який можуть зрозуміти лише самі зцілителі та травники, які вже за іншу винагороду власне й виготовляють чародійне питво. Іцнакирема майже з патологічним жахом і святобливим трепетом ставляться до свого рота, бо його стан, як вони вірують, справляє надприродний вплив на всі їхні суспільні стосунки. Вони переконані, що якби вони не здійснювали щоденний ритуал для рота, то їхні зуби повипадали б, їхні ясна кровоточили б, щелепа б у них відвалилася, а їхні друзі та кохані відмовилися б зустрічатися з ними. Вони також вірують, що існує тісний взаємозв'язок між оральними та моральними характеристиками людини. Наприклад, існує спеціальний ритуал поліпшення моральних засад дитини, споліскуючи водою її рот.
Щоденний ритуал тіла, який здійснює кожен тубілець із племені Іцнакирема, включає в себе й ритуал для рота. Причому в ньому є один елемент, який викликав би огиду в будь-якого невтаємниченого чужинця. Мені розповідали, що під час здійснення цього ритуалу в рота запихають жмутик свинячої щетини разом з певною кількістю магічного порошку і потім переміщають у роті цей жмутик у послідовності точно розрахованих ритуальних рухів» (Міпег, 1956, рр. 503--504).
Хто вони такі, ці Іцнакирема, і в якому закутку світу вони живуть? Ви самі зможете дати відповідь на ці запитання, як і розгадати суть описаних тілесних ритуалів, якщо прочитаєте слово «Іцнакирема» навпаки. Майже кожна діяльність може здатися дуже дивною, якщо описувати її вихопленою з контексту, а не сприймати просто як частину повсякденного життя людей. Західні ритуали стосовно чистоти та охайності не більш і не менш чудернацькі, аніж звичай деяких тихоокеанських остров'ян, які вибивають собі передні зуби, щоб здаватися гарнішими, або деяких південноамериканських тубільців, що підкладають спеціальні кружальця собі під губи, аби вони випиналися вперед, бо це, на думку тих племен, робить людину набагато привабливішою.
Ми не зможемо зрозуміти ці звичаї та вірування окремо від культур, частиною яких вони є. Культура має вивчатися під поглядом її власних значень та ЦІННОСТЕЙ -- ключового положення соціології. Наскільки можливо, соціологи намагаються уникнути етноцентризму, що означає розглядати інші культури, порівнюючи їх зі своєю власною. А що людські культури відзначаються широкою розмаїтістю, то це не дивно, коли людям однієї культури часто буває важко поставитися прихильно до ідей та поведінки тих, хто належить до іншої.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ, ЯК ІНКУЛЬТУРАЦІЯ
Живі створіння, які перебувають на низьких щаблях еволюційної драбини, такі, наприклад, як більшість видів комах, спроможні подбати про себе дуже скоро після того, як вони народжуються на світ, майже або й зовсім без допомоги з боку старших. Серед нижчих живих створінь поколінь не існує, тому що поведінка «дітей» більш або менш тотожна поведінці «батьків». Та коли ми просуваємося вгору по еволюційній драбині, ці спостереження стають все менш і менш слушними: вищі тварини мусять навчатися належної поведінки. У ссавців малята майже цілком безпорадні відразу по своєму народженні, і про них мають подбати старші, та найбезпораднішою серед цих новонароджених є людська дитина. Вона потребує допомоги протягом принаймні перших чотирьох або п'яти років свого життя -- інакше вона не змогла б вижити.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ -- це процес, через який безпорадне маля поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань та звичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився. Соціалізація -- це не той вид «культурного програмування», коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона (або він) зазнає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним.
Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за її виховання, -- і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. Батьківство звичайно прив'язує діяльність дорослих до своїх дітей на все подальше життя і тих, і тих. Старші люди залишаються батьками, безперечно, й тоді, коли в них з'являються онуки, і, таким чином, виникає нова система споріднених зв'язків, поєднуючи між собою різні покоління. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніж пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя.
У наступних підрозділах ми продовжимо тему набутого «від природи» і «внаслідок виховання». Але насамперед ми проаналізуємо розвиток людського індивіда від немовляти до віку раннього дитинства, визначивши головні етапи відповідних змін.
ПОРІВНЯЛЬНИЙ КОРОТКИЙ ОГЛЯД ТЕОРІЙ ФРОЙДА, МІДА ТА ПІАЖЕ
Фрейдова теорія розвитку дитини має ті характерні ознаки, що наголошує передусім на несвідомих та емоційних джерелах цього розвитку. Згідно з Фрейдом, основні аспекти особистості кожного індивіда формуються на дуже ранньому етапі його життя, зокрема як результат стосунків із матір'ю. Через те, що ці дуже ранні моделі поведінки пізнаються до того, як дитина опанує мову, вони мають тенденцію залишатися на рівні несвідомого.
Немовля мусить призвичаїтися до того, що його потреби не завжди можуть бути задоволені негайно. Всі матері накидають своїм дітям правила певної дисципліни в годуванні. Дитина поступово привчається пригнічувати, тобто несвідомо блокувати свої вимоги бути негайно нагодованою. Згідно з Фрейдом, пригнічування лежить у основі деяких найважливіших характеристик розвитку дитини. Дитина формує водночас позитивне і негативне ставлення до своєї матері, де змішуються любов і антагонізм.
Едіпів перехід, який за нормальних умов відбувається приблизно у віці чотирьох або п'яти років, відіграє центральну роль у теорії Фрейда. Ця ідея походить із давньогрецького міфу про царя Едіпа, який, не знаючи, вбиває свого батька й одружується зі своєю і матір'ю. На Едіповому етапі дитина мусить відповісти на заклик ширшого суспільства вирватися за межі емоційного притулку, який забезпечує немовляті мати. Батько є головною дійовою особою в родині стосовно цього поклику до більшої самостійності та незалежності дитини. Дитина мусить пригнітити свою ненависть до батька і водночас пригнітити більшість почуттів, які раніше ставили ії в цілковиту залежність від матері.
Підхід Міда відрізняється в деяких фундаментальних аспектах від Фрейдового. Фрейд був лікарем і терапевтом. Мід -- філософом і соціологом. Він менше звертав увагу на внутрішні емоційні процеси індивідуальної особистості і більше цікавився процесами соціальної взаємодії. Мід набагато менше, аніж Фрейд, наголошував на несвідомому. Ідея пригнічування майже не з'являється в його творах. Більше того, Мід не поділяв Фрейдової ідеї, що багато з тих процесів, які відбуваються у віці немовляти та в ранньому дитячому віці, істотно впливають на велику частку нашого пізнішого досвіду. Мід вважав, що підлітковий вік не менш важливий, аніж дитинство, з погляду соціального пізнання.
Мід робив більший наголос на важливості гри для дитячого розвитку. Через уявні аспекти гри дитина навчається перебирати роль іншого -- тобто бачити світ таким, яким бачать його інші, і відриватися від егоїстичного світогляду. В результаті цього процесу діти навчаються відрізняти «я» від «мене». «Мене» -- це «соціальне не я», таке «я», на яке реагують інші. В пізніші дитячі роки та в ранньому підлітковому віці хлопчик або дівчинка навчаються входити в роль узагальненого іншого, тобто засвоювати більш абстрактні норми та цінності, на яких базується суспільство. Всього цього дитина передусім навчається через кооперативну гру.
Третій великий теоретик «розвитку дитини», Піаже, відрізняється у своїх поглядах від двох попередників. Піаже був психологом, який обґрунтовував більшість своїх ідей прямими спостереженнями над поведінкою дітей. Ні Фрейд, ні Мід не вивчали дітей безпосередньо. Як і Мід, Піаже набагато менше наголошував на значенні несвідомого, аніж Фройд; проте він написав набагато більше, аніж Мід, про емоційний розвиток дитини.
Для Піаже мала дитина від природи егоцентрична -- вона бачить світ лише з тої позиції, яку вона посідає в ньому. Діти мусять засвоїти ту істину, що існують інші люди, які мають думку та почуття, схожі на їхні, і вони потребують багато місяців, щоб засвоїти поняття, які дорослим видаються очевидними, -- такі, як поняття швидкості, ваги або кількості;
Опанування мови є сутнісною складовою засвоєння таких понять. Дорога від егоцентризму немовляти до повної дорослості пролягає через кілька окремих етапів. На кожному з таких етапів, твердить Піаже, дитина поступово розширює свою спроможність осмислювати абстрактні поняття та розуміти почуття інших людей. Лише у віці п'ятнадцяти років чи близько того діти набувають уміння опановувати складніші поняття логіки та умовиводів, а декотрі з них фактично ніколи не проходять через цей етап. У традиційних культурах, де діти, батьки і дід та баба часто живуть у одній оселі, смерть здебільшого вочевидь пов'язується з послідовністю поколінь. Індивіди почувають себе часткою родини і більшої спільноти, що сприймаються безконечними, незалежно від скороминущості особистого існування. За таких обставин на смерть, мабуть, дивляться з меншою тривогою, аніж у вкрай нестабільному, індивідуалістичному соціальному середовищі новітнього світу.
СОЦІАЛІЗАЦІЯ ТА ІНДИВІДУАЛЬНА СВОБОДА
Оскільки культурне оточення, в якому ми народжуємося й досягаємо зрілості, настільки впливає на нашу поведінку, може здатися, що ми позбавлені будь-якого права на індивідуальність чи вільний вибір. Може скластися враження, що нас просто вкладають у наперед задані форми, які суспільство приготувало для нас. Деякі соціологи, коли пишуть про соціалізацію -- і навіть про соціологію взагалі! -- дотримуються саме такого погляду, але він в основі своїй хибний. Той факт, що від народження до смерті ми втягнуті в спілкування з іншими, безперечно, формує наші особистості, цінності, які ми поділяємо, і нашу поведінку. Та соціалізація також сприяє формуванню нашої індивідуальності й свободи. В процесі соціалізації кожен із нас розвиває в собі відчуття ІДЕНТИЧНОСТІ та свою спроможність незалежно мислити і діяти.
Цю думку легко проілюструвати на прикладі вивчення мови. Ніхто з нас у дитинстві не винаходить своєї мови, і всі ми обмежені правилами лінґвістичного вжитку. Водночас, проте, розуміння мови -- це один з головних чинників, які вможливлюють наше самоусвідомлення та творчі можливості. Без мови ми не були б створіннями, які самі себе усвідомлюють, і жили б переважно у сфері тут-і-тепер. Володіння мовою необхідне для символічного збагачення людського життя, для усвідомлення наших окремих індивідуальних характеристик і для практичного вміння пристосовуватися до середовища.
НИНІШНЯ КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Проблема ідентифікації культури
Нинішню культурну ситуацію в Україні можна схарактеризувати як результуючу найрізніших культурних впливів і тяжінь, що й породжує як соціальну, так і внутрішньоособистісну семантичну напруженість. І неабияким чином тут дається взнаки мінливий ціннісний статус того, що ми називаємо успіхом. У цьому контексті становить інтерес порівняльний розгляд тих змістів, які визначають розуміння успіху в тому чи іншому культурному середовищі.
Перебуваючи на перетині традиційної, радянської, модерної, постмодерної і навіть певною мірою постмодерної культурних форм, український соціум і кожний його представник окремо змушені формувати свої моделі соціальних подій, використовуючи -- у найрізноманітніших поєднаннях -- інтерпретаційні схеми, що походять з усіх цих смислових просторів. Виявлення цих складових у кожній індивідуальній формулі успіху має наблизити нас до розуміння тих непростих особистісних смислових колізій, із якими ми стикаємося на зламі культур та епох. При цьому, аж ніяк не заперечуючи впливу на індивідуальні уявлення про успіх і на відповідні їм соціальні очікування таких соціальне значимих змінних, як стать, вік, місце проживання (столиця, провінція), освіта, національна, расова, релігійна належність, ми обмежимося зазначеними вище макрокультурними чинниками (та їхніми похідними), беручи за припущення їхній вирішальний вплив на процес особистісного смислоутворення у конкретній ситуації порушення стійких каналів трансляції смислових кодів, у якій перебуває наше суспільство.
Моніторингові соціологічні дослідження ціннісних установок і життєвих планів молоді, в яких авторові свого часу довелося брати участь (1996-1998 роки), виявляють серйозний дрейф ціннісно-нормативних установок наших молодих людей убік прагматизму й індивідуалізму, посилення значущості матеріального чинника в системі показників, що формують почуття задоволеності життям і уявлення про особисті успіхи. Ці ж дослідження вказують на посилення інтернальної установки в системі диспозицій нинішніх молодих людей стосовно своїх соціальних завдань, планів і домагань.
Переформулювання даних результатів у термінах розуміння успіху дає змогу з достатнім ступенем упевненості стверджувати, що в сукупності параметрів, які характеризують уявлення про успіх, властиві нашій молоді, матеріальний статок посідає одне з центральних місць. Суттєвими рисами є преферентність індивідуального успіху щодо колективного, готовність покладатися тільки на себе і кидати виклик обставинам у прагненні досягти своєї цілі.
Аналіз цих емпіричних спостережень не входить до завдань даної розвідки, але може послугувати відправним пунктом для вивчення культурних впливів, що зумовлюють констатовану в зазначених дослідженнях ситуацію. Фіксоване в такий спосіб розуміння успіху, хоча його можна визначити як найбільшою мірою соціальне схвалюване на даний момент, попри все не є безумовним і єдиним. У цьому зв'язку варто пильніше розглянути його культурну генезу, а також культурне підґрунтя конкуруючих уявлень. Оскільки для поглибленого аналізу рамки статті надто тісні, звузимо завдання до виокремлення кількох, на наш погляд, найістотніших у контексті поставленої мети, складових успіху.
1. Гроші, багатство, матеріальні цінності, власність, їхній сенс і місце в культурно заданому уявленні про успіх; культурні корені індивідуального ставлення до грошей, багатства, матеріальних символів успішності здійснення життєвого проекту.
2. Індивідуальний і колективний успіх; культурно зумовлені преференції й акценти, культурні витоки колективістських та індивідуалістичних установок у процесі формування індивідуальної формули успіху.
3. Суб'єкт (або суб'єкти) здійснення життєвих планів і забезпечення їхньої успішності в різних культурних контекстах; задані цими контекстами уявлення про суб'єкт індивідуальної історії, про наявність надіндивідуальних сил, спроможних радикально втручатися в особисті плани й проекти (фатум, доля, випадок, фортуна, провидіння тощо), та сформовані такими уявленнями екстернальні й інтернальні особистісні установки.
Генезис культури. Традиція. Її значення в особистому житті людини
Фундатором культурологічного, або розуміючого підходу в соціології, в межах якого наголошують саме відносність особистісних смислових світів, суттєву культурну детермінованість їх, вважають Макса Вебера. Соціальна дія, будучи зумовленою певною моделлю реальності, за Вебером, багато в чому є заданою культурним середовищем, яке формує індивідуальні смислові медіуми. На думку Вебера, традиційна культура передбачає, що "людина за природою прагне не того, щоб заробляти дедалі більше грошей, а хоче жити так, як вона звикла, і заробляти стільки, скільки необхідно для підтримання такого способу життя".
У житті людини традиції місце грошей, власності дуже чітко окреслювалося традиційною нормативною системою, центральним положенням якої була настанова про додержання законів дідів-прадідів і тим самим усіляке сприяння збереженню стабільності й повторюваності всіх соціальних конфігурацій. Орієнтація на соціальний гомеостазис як головна соціоохоронна ідея була закладена в підмурівок усіх соціорегулятивних принципів, трансльованих і підтримуваних основними культурними установками.
Грошам, не заперечуваним традицією й використовуваним як засіб торгівлі й посередник в обмінних операціях, не надавали великого символічного значення. Етична система традиційної культури відводила їм дуже скромне місце, вважаючи неприпустимим приділяти грошам надто багато уваги. Якщо ти маєш гроші, це не вважалося чимось негожим, але й мірилом правильності життєвого шляху, його успішності вони аж ніяк не були.
Для сучасної культури гроші -- це абстракція, посередник між людьми і речами, еквівалент, "міра всіх речей". Потреба сучасності в такого роду єдиній мірі була реалізована через надання грошам функції універсальної одиниці вимірювання для найрізнорідніших явищ із площини матеріального, соціального й навіть духовного існування людини. (Глибокий аналіз цієї проблеми дає, зокрема, Зіммель у "Філософії грошей".) Для появи в системі світобачення традиційної людини такої універсальної шкали, якою стала грошова одиниця, мали відбутися фундаментальні зміни в системі переживань та способів осмислення, на яких ґрунтований світ людини традиції. Перш ніж міг з'явитися такий загальний еквівалент, людина мала звільнити у своєму внутрішньому образно-смисловому просторі місце для його розміщення. Якщо говорити мовою соціально-психологічних понять, мав минути етап відчуженості людини від матеріального світу, природи, іншої людини, від світу духовних сутностей, емпірично не спостережуваних, але цупко вмонтованих у структуру життєво значимих уявлень. Усе це мало дістати статус зовнішнього, окремішнього -- або відокремленого -- від людини, щоб стала принципово можливою операція заміщення, підміни грошовим еквівалентом. Заміщення передусім не в матеріальному, а в психологічному просторі. Для людини, зануреної у світ традиції, це неможливо. Все, що її оточує -- це не просто речі.
Кожна культура -- це той специфічний спосіб навіть не опису й осмислення, а насамперед переживання світу, на якому ґрунтовані всі наступні складові культурного універсуму. Центральним переживанням людини традиційної культури є інтегрованість, внутрішня спорідненість із навколишнім світом, із землею, речами, з домом, родом, духами, що населяють цю землю, цей дім. Відносини ці інтимні й глибокі, чіткої межі між людиною й таким довкіллям не існує, й, у певному сенсі, все є продовження самої людини.
Саме тут приховані корені принципово іншого розуміння власності, породжуваного такою культурною установкою. Консервативне, традиційне ставлення до власності ґрунтоване на тісному, інтимному зв'язку між річчю та її господарем, і навіть акт купівлі-продажу в полі традиційної культури -- це аж ніяк не абсолютне переміщення власності від одного хазяїна до іншого. Зміна власника відбуваєтеся лишень у площині юридичного привласнення, але не в психологічному просторі інтимних внутрішніх зв'язків і відносин [3, с. 34]. Родовий маєток, навіть будучі проданим, не перестає бути родовим для старого господаря й купівля його вводить нового власника у фізичне, але не в символічне володіння.
Ще цікавішим, з нашої сучасної точки зору, є породжуване традиційним світосприйняттям ставлення до скарбів, золота, коштовностей. Традиція напрочуд далека від властивого нам ототожнення їх із грошима й узвичаєним сприйняттям їх як попередників грошової одиниці, котрі буцімто тільки з історичних і прагматичних причин вийшли з повсякденного обігу. Скарби, золото, коштовності були пов'язані з успіхом набагато більше, ніж гроші. Але співвідношення це було дуже специфічним і передбачало уявлення про містичного посередника між власником скарбу та його успіхом. Так, у норманів вважалося, що "у скарбі, яким володіє людина, зосереджені його успіх і щастя" [З]. Суттєво, що скарби тут не є засобом для досягнення успіху, не є носієм потенційної можливості щастя як еквівалент, що дає змогу стати власником багатьох речей, які звичайно асоціюють з уявленням про щастя. Це не засіб успіху, а самий концентрований, втілений успіх, що зв'язує власника з тією містичною силою, здатною вести його бажаним шляхом. (Згадаймо відомі казки про "чарівних помічників" -- золоту рибку, сірого вовка, лампу Аладіна.) Ця сила, як і забезпечуваний нею успіх, залишатиметься з людиною доти, поки скарб, що принаджує та привертає її до власника, не опиниться в іншого хазяїна. От чому скарби найчастіше ховали так, що їх не міг би дістати й самий хазяїн -- на дні моря або в болоті. Функціональне призначення їх зовсім не передбачало використання коштовностей як одиниці обміну, і функцію свою вони могли виконувати саме за протилежних обставин -- максимального запобігання самої можливості, що вони потраплять до рук іншої людини. Безпосередній, інтимний зв'язок утворювався між людиною та належним їй скарбом, той ставав частиною її життя, її успіхом, долею, запорукою сили та невразливості.
Такого кшталту інтимність спостерігалася насамперед у ставленні людини до землі, що робило власника земельних угідь не стільки необмеженим хазяїном, як це передбачає римське право, скільки носієм відповідальності за належні йому наділи. Влада, володіння згідно з традиційним світосприйняттям -- це обов'язок і відповідальність, відзначені особливою модальністю через нероздільність володаря і володіння. Земля й особистість хазяїна -- речі взаємопов'язані й у багатьох розуміннях взаємозумовлені, аж до переживання тотожності землі й тіла її власника, сприйняття її як продовження цього тіла. Відторгнення землі трактувалося як мало не фізичне знищення її хазяїна [4]. Цей особливий зміст особистісно-ідентифікаційних практик надавав характерну для традиції забарвленість відносинам людини та її довкілля (як природного, так і соціального), унеможливлюючи характерну для пізніших часів суб'єкт-об'єктну дистанційованість.
Як зазначає Л. Іонін -- дилема "бути чи мати" виникає вже за Нового часу. "У традиційному суспільстві, традиційній свідомості вона не виглядає дилемою -- "бути" і "мати" значною мірою означають одне й те саме. Буття й володіння якщо не збігалися, то перебували в тісних відносинах, що виражалося в характерному для того часу збігові назви маєтку і прізвища хазяїна" [2, с. 36].
Фундаментальною підставою для формування картини світу традиційної людини є виокремлення двох нерівних складових в інтегральному уявленні про простір людського існування. У будь-якій моделі традиційного світобачення спостерігається принциповий поділ на профану й сакральну сфери, незмірне вищому статусові останньої. Справжнє, істинне життя співвідноситься зі сферою сакрального, тоді як профане життя, що забезпечує тілесне існування, сприймається як необхідне, але не варте особливої уваги. Профане життя є лише засобом, а не ціллю, і має бути таким, щоб сприяти досягненню того, що й становить сутність традиційного уявлення про успіх, -- спасіння душі, істинного спасіння, життя вічного. Православна й католицька традиції, наприклад, виходили з того, що спасіння гідний той, хто виявляє ревність у відправі таїнств та обрядів, додержанні постів, хто вершить добрі справи, відвідує храм і щедрий у пожертвуваннях. Світське життя та його перебіг дуже віддаленим чином стосувалися життя сакрального й тому не могли істотно вплинути на успішність життєвого шляху людини.
Особливий зміст у системі традиційної культури мають свято й усе, що з ним пов'язане. Свято для людини традиції -- це єднання зі світом сакрального, і характер його здійснення, міра успішності святкового дійства безпосередньо увідвіднювалися прогнозам щодо успішності подальшого життя і винуватців святкування, і його учасників. Сліди подібних уявлень простежуються і в нашому ставленні до свята, яке ще за радянських часів чітко фіксувала культура анекдоту, яка була, мабуть, найадекватнішою й найбільш вільною як на той час системою соціального самоопису. Анекдоти, що побутували тоді, вказували на дивний для іноземних гостей парадокс радянського життя -- у магазинах нічого немає, проте на святкових столах з'являється геть усе. Звичай приберігати усе найкраще для свята має дуже давні корені й пов'язаний саме з уявленням про невід'ємність святкового, сакрального від життєвого успіху. І йдеться тут менш за все про демонстративність, хоча таке тлумачення першою чергою напрошується за умов втрати старих смислів. Прагнення до найкращої облаштованості свята було продиктоване насамперед розумінням його як акту єднання з вищою силою, що обіцяє -- у разі вдалого святкування, застілля, ігор, ритуалів, змагань -- заступництво цієї сили і сприятливий вплив на подальший плин життя. Не здійснений, не відправлений святковий ритуал міг означати розрив із сакральними силами, а отже -- припинення істинного буття.
Соціологія такого світосприйняття в нашому суспільстві локалізує його в соціальному просторі ближче до села як з огляду на місце проживання, так і щодо соціалізаційних ознак (причому з дедалі більшою виразністю із зростанням вікових показників). Практичну тривкість та дієвість традиційного світосприйняття ми могли спостерігати -- ще до недавніх пір досить часто -- на феномені "дідусів" та "бабусь", котрих повивозили з села до міста їхні раціонально, в сучасному розумінні, налаштовані діти. Те, що в уявленнях уже урбанізованого покоління було "городом", "земельною ділянкою", для старих становило частину тіла й душі. Хоча статистика захворювань і смертності в цій категорії міських жителів у зіставленні з контрольною групою ровесників, що залишилися в селах, точно невідома, художня література до цього феномена зверталася неодноразово (пригадаємо, наприклад, "Прощание с Матерой" Распутіна). Зважаючи на такі особливості ментальності традиційної людини, неважко завбачити зростання захворюваності й утрату волі до життя в тих, хто вимушено або ж добровільно відірвався від своєї землі.
Самий акт переселення як такого і розриву з рідними місцями, рідною хатою у традиційному мисленні ототожнювався зі смертю й новим народженням, потребував особливого ритуального оформлення, як і будь-яка ініціація. Тут історія надає нам найяскравіший фактичний матеріал, пов'язаний із долями жителів чорнобильської зони, насильницьким виселенням їх і несанкціонованим, але наполегливим і масовим поверненням на свої забруднені радіацією, та все ж таки рідні землі. З жодної раціональної точки зору, що не враховує світ смислів та уявлень сільського жителя, неможливо пояснити той результат, про який повідомляє Саєнко -- індекс соціального самопочуття (розрахований за методикою Є. Головахи й Н. Паніної) для "самоселів" виявляється вище, ніж для їхніх земляків, котрі виїхали у чистіші зони, й навіть тих, хто постійно проживає у незабруднених районах [5]. Своя земля, хоча й забруднена, не може бути відчужена без того, щоб це не завдало непоправної психологічної травми хазяїнові. Те, що з погляду сучасного способу мислення може сприйматися як недоречна, з огляду на загрозу для життя та здоров'я, ностальгічно-патріотична поезія, в аналізованому культурному контексті є суто прагматика -- надто важливим для психічного та фізичного здоров'я людини є контакт зі своєю землею, домом, могилами предків.
Наголос у системі уявлень про успіх на індивідуальній чи колективній складовій є теж культурно зумовленим і дуже істотним моментом. Можна з упевненістю стверджувати, що поділ між традиційним і сучасним розумінням успіху лежить саме в царині домінування індивідуального або колективного первня. Для традиційного мислення родовий, колективний успіх незрівнянно вагоміший за успіх індивідуальний. Останній просто розчинявся в першому, оскільки рід, родина були основними соціальними одиницями й основними поняттями.
Підтверджуючи думку, можна навести цікавий приклад. У своїй славнозвісній книжці "Протестантська етика і дух капіталізму" Макс Вебер наводить велику цитату з Бенджаміна Франкліна, де той, звертаючись до молоді, закликає заробляти гроші, заощаджувати їх та примножувати, оскільки в цьому полягає головна чеснота американця. Гроші -- основа поваги й самоповаги та головна міра успіху в реорганізованому за таким принципом світові. Невипадково сакралізація Америка -- це протестантська етика. Уявімо якби сприйняв ці слова, скажімо французький дворянин XVII ст.? Тому важливо відзначити, що рівень культури певної епохи -- це рівень освіченості та культурності взагалі певної особистості, яка живе в цю епоху.
Звернувшись до наших українських реалій і повертаючись до тих емпіричних спостережень, про які йшлося на початку, можна констатувати, що ми зараз перебуваємо під дією подібних культурних впливів, і це закономірно в ситуації нехай невивірених і незбалансованих, але все ж таки спроб перевести економіку па капіталістичні форми відносин. Плюсові й мінусові моменти такого культурного наступу зараз передчасно оцінювати, але, скажімо, Рільке свого часу дуже болісно реагував на такого роду культурну експансію, що захлеснула Європу. "Ще для наших дідів був "дім", була "криниця", знайома вежа, ба й навіть власний одяг. Все це було безмежно більшим, безмежно ближчим. Майже кожна річ була тим джерелом, із якого черпалося щось людське, де зберігалося як у сховищі дещо людське. І от з Америки до нас надходять байдужі, порожні речі, речі-примари, сурогати життя...". Напевно, тут виражене переживання зустрічі традиції із модерном, те, з чим стикаємося зараз і ми.
Наприкінці своєї книги Вебер не міг не порушити питання про майбутнє культури, просякнутої духом капіталізму, про те, що ж має посісти спорожніле місце аскези, або інакше кажучи -- зниклої сакральності в моделі світу. "Чи з'являться в результаті цієї грандіозної еволюції нові пророки, чи станеться відродження з новою силою старих ідеалів... Тоді стосовно останніх людей цієї культури будуть справедливі слова: "Бездушні фахівці, безсердечні сластолюбці -- ці нікчеми уявили собі, ніби вони досягли ще незнаного ніким ступеня людського розвитку". Сумніви щодо слушності для людства такого еволюційного розвитку останнім часом лунають дедалі гучніше серед прихильників альтернативної модерну культурної течії, що дістала назву постмодерну.
Таким чином, традиційність (іншими словами -- культурність) це те на що спирається людина не тільки у своїй соціальній діяльності, але й у повсякденному житті. У попередніх розділах було показано, яку важливу роль відіграє культура в соціалізації особистості, а зараз стає зрозумілим і той факт, що саме культурна традиція є чинником соціалізації, тобто, ґенеза культури -- це ґенеза, перш за все внутрішнього світу людини, це рівень культури людини.
ВИСНОВКИ
1. Поняття культури -- одне з найважливіших у соціології. Культура визначає, як саме живуть члени суспільства або груп, що складають суспільство. Вона включає в себе мистецтво, літературу та живопис, але її обрії набагато ширші. Іншими складниками культури є, наприклад, те, як люди вдягаються, їхні звичаї, те, як вони організовують свою працю, які релігійні церемонії здійснюють.
2. Культура складає велику частку того, що робить нас людьми. Проте як людські створіння ми маємо також спільну біологічну «спадщину». Людський рід з'явився внаслідок тривалого процесу біологічної еволюції. Люди як живі істоти належать до груп вищих ссавців, до приматів, із якими вони мають чимало спільних фізіологічних характеристик.
a. Люди не наділені інстинктами в сприйнятті складних моделей незнаної поведінки. Набір простих рефлексів у поєднанні з низкою органічних потреб -- ось природжені характеристики людського індивіда.
b. Форми поведінки, що можуть бути виявлені в усіх або практично в усіх культурах, називаються культурними універсаліями. Мова, заборона інцесту, інституція шлюбу, родина, релігія і власність -- головні типи культурних універсалій, але з огляду змісту цих загальних категорій в різних суспільствах існує чимало варіацій у цінностях та моделях поведінки.
c. Ми засвоюємо характеристики своєї культури через процес соціалізації. Соціалізація -- це процес, у якому, через контакт із іншими людьми, безпорадне немовля поступово перетворюється на здатне усвідомлювати себе й наділене знаннями людське створіння, обізнане з особливостями даної культури.
d. Праці Зиґмунда Фрейда побудовані на припущенні, що мала дитина перетворюється на самостійне створіння лише тоді, коли вона навчається зрівноважувати вимоги середовища з наполегливими жаданнями, що виникають несвідомо. Наша спроможність самоусвідомлюватися побудована на болючому приборканні несвідомих спонук.
e. Згідно з поглядами Дж. Г. Міда, дитина досягає розуміння того, що вона є окремою дійовою особою, спостерігаючи, як інші поводяться з нею певним чином у певний спосіб. На пізнішому етапі, беручи участь у організованих іграх, вивчаючи правила гри, дитина починає розуміти «узагальненого іншого», тобто засвоює загальні цінності та культурні стандарти.
Культурна спадщина це фундамент не тільки народу, але й в більшій мірі, власне, людей які соціалізувалися в даному етносі. Культура індивідуальності визначає подальшу долю її носія, власне вона є невіддільною від людини та призначена для культурного репродукування людини та людиною. Саме ця органічна єдність культури та свідомості людини дає змогу говорити про соціально значущу особистість.
Література
1. Ионин Л.Г. Основания социокультурного анализа. -- М., 1995.
2. Иомт Л.Г. Консервативная геополитика й прогрессивная глобалистика // Социологические исследования. -- 1998. -- № 10.
3. Гуревич АЯ. Категории средневековой культуры. --М., 1972. -- С. 198.
4. Ма-ихейм К. Диагноз нашего времени. -- М., 1993. -- С. 608.
5. Саенко Ю. Соціальне почуття чорнобильських потерпілих і соціальні ризики // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. -- 1998. -- № 4-5.
6. Маковій Гарафина. Затоптаний цвіт // Неопалима купина. -- 1993,,-- № 2. -- С.73.
7. Хейзгінга Й. Homo Sapiens. - М„ 1992. - С. 72.
8. Лобковиц Н. Христианство и культура// Вопросы философии. -- 1993. -- № 3. -- С. 72.
9. Вебер М. Протестантська етика та дух капіталізму. -- К., 1994.
10. Рильке Р.М. Письмо к Витольду фон Гулевичу.
11. Штомпка П. Социология социальных изменений. -- М., 1996. -- С. 306.
12. Яковенко И.Г. Свежий взгляд на историю // Общественные науки й совре-менность.- 1999.- №1.-С. 111.
13. Лукьянец В.С. Постмодернистское мышление -- мышление XXI века? -- К., 1995. -- С. 244.
14. Пригожий Й. Философия нестабильности // Вопросы философии. -- 1991. -- № 6. - С. 46-52.
15. Князева Е., Курдюмов С.П. Законы эволюции в самоорганизационных сложных системах. -- М., 1994.
16. Василькова В.В. Порядок и хаос в развитии социальных систем. -- СПб., 1999.
17. Янч Е. Самоорганизующаяся Вселенная // Общественные науки и современность.- 1999,-№ 1.
Подобные документы
Соціалізація – головний чинник становлення особистості, її поняття, сутність і особливості в сучасних умовах. Огляд основних теорій соціалізації особистості. Проблема несприятливих умов соціалізації. Фактори формування громадянськості й правової культури.
курсовая работа [58,8 K], добавлен 29.04.2014Процес соціалізації, становлення особистості людини та освоєння нею культури свого середовища. Процес соціалізації співвідношення мотивацій особистості й стандартів культурної системи, характеристики соціальної системи. Соціальний характер особистості.
реферат [29,8 K], добавлен 12.06.2010Вивчення відмінностей між поняттями людини, індивіда, індивідуальності, особистості. Особливості типів та структури особистості. Поняття "соціалізація" і її періодизація. Визначення ролей та функцій агентів соціалізації. Ресоціалізація і десоціалізація.
реферат [44,7 K], добавлен 20.10.2010Аналіз формування теорій про взаємодію культур і їхнє природне оточення. Вплив екологічного оточення на психологічні особливості особистості й характеристики процесу входження в культуру через культурні стереотипи поводження, екологічна антропологія.
реферат [26,4 K], добавлен 12.06.2010Поняття особистості в соціології - цілісності соціальних якостей людини, продукту суспільного розвитку та включення індивіда в систему соціальних зв’язків у ході активної діяльності та спілкування. Вплив типу особистості на адаптацію людини у суспільстві.
курсовая работа [79,0 K], добавлен 18.04.2012Поняття "людина" з точки зору соціології, основні підходи до його визначення. Характеристика структури соціалізації особистості. Соціалізація як умова трансформації людини в особистість, специфіка умов та чинників її механізму в сучасному суспільстві.
курсовая работа [43,5 K], добавлен 14.01.2010Методика ідентифікації особистості як метод наукового пізнання, його основні етапи та категорії. Дослідження та обґрунтування підходів сучасних соціологів до проблеми ідентифікації особистості, визначення їх структури та головних змістовних положень.
курсовая работа [54,0 K], добавлен 14.01.2010Цілі та категорії соціології особистості, її наукові теорії. Соціальна типологія особистості. Поняття, агенти та інститути соціалізації, її етапи, стадії та фази. Соціальні функції соціального контролю. Типологія та характерні риси соціальних норм.
лекция [1,2 M], добавлен 04.09.2011Поняття "соціалізація" та сучасні теорії соціалізації. Особистість у процесі соціалізації. Роль сім’ї у формуванні особистих якостей. Неповна сім'я як несприятливий фактор соціалізації особистості. Ставлення матері чи батька до дитини в неповній сім'ї.
курсовая работа [499,1 K], добавлен 04.04.2015Сутність процесу соціалізації, її механізми та етапи. Фактори соціалізації особистості. Релігія як фактор соціалізації. Вплив традиційних релігійних вірувань на процес соціалізації особистості. Деструктивний вплив тоталітарних культів на особистість.
курсовая работа [76,6 K], добавлен 12.02.2012
