Міністерство освіти та науки України

Національний університет водного господарства та природокористування

Кафедра соціології, політології та права

Реферат

На тему:

«Найбільш впливові напрями соціологічної теорії 20 ст.»

Виконав:

Студент 3-го курсу МЕФ

Групи ПТМ-31

Школьнюк Сергій

Перевірила:

Сталовєрова А.В.

Рівне - 2009

ПЛАН

Вступ

1. Характерні риси сучасної соціології

2. Основні напрямки в сучасні соціології

2.1 Структурний функціоналізм

2.2 Конфліктна теорія

2.3 Феноменологічна соціологія

2.4 Інтегральна соціологія

Висновок

Використана література

Вступ

У середині 60-х pp. XX ст. в західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце займає теорія конфлікту,, або конфліктна парадигма. «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» -- ідея «соціальної зміни».

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія займається розв'язанням практичних завдань керування суспільними процесами, розробкою засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.

Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися у ньому і діяти у відповідності з ним. Соціальний світ -- це повсякденний світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, згідно з Шюцом, -- це типові уявлення людей про об'єкти цього світу. Тому, починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт» досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину і очікуючи від неї типової реакції у відповідності із загальноприйнятою логікою «здорового глузду».

1. Характерні риси сучасної соціології

Протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і нині являє собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використовують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами власних концепцій або відштовхуючись від них як від банку ідей, що мають самостійну цінність.

Незважаючи на неоднорідність і суперечливий характер сучасної західної соціології, вдається виділити низку її характерних рис. Опираючись на думки відомого американського соціолога П.Сорокіна, можна узагальнити ці риси наступним чином:

* Інтернаціоналізація сучасної соціології, тобто зростання кількості праць з питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;

* Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціологічні факультети і курси займають одне з перших місць щодо кількості студентів;

* Експертизація соціології. Означає все ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи;

* Фактографізація соціології, або зростання її об'єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціологічних досліджень, покращення техніки їх проведення;

* Соціологізація інших наук, як соціогуманітарних, так і біологічних, медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних факторів на реальність, яка ними вивчається, і соціологічне тлумачать свої специфічні проблеми;

* Диференціація соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, в свою чергу, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення у зв'язку з цим структури соціологічного вчення.

Беручи до уваги останню рису сучасної західної соціології, а саме її множинність, що дедалі зростає, спробуємо вирізнити основні наукові парадигми, довкола яких обертається соціологічна думка сьогодення. Термін «парадигма» вводить у науковий обіг американський вчений Томас Кун з метою визначення певної моделі постановки проблеми та її розв'язання. Ця модель лежить в основі тієї чи іншої теорії, включає в себе сукупність основних положень і принципів, специфічний набір категорій і визнається певним колом учених.

Структурні парадигми розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія займається розв'язанням практичних завдань керування суспільними процесами, розробкою засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно-соціологічних досліджень.

До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце в ній належить також інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти соціокультурної реальності.

2. Основні напрямки в сучасні соціології

2.1 Структурний функціоналізм

Засновниками сучасного структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902-1979) і Роберта Мертона (нар. у 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників.

При структурному підході об'єкт дослідження (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з'ясовує зв'язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні даному системному об'єкту за умови збереження його структурної цілісності.

Для Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов'язуються. Тоді соціальна система дня нього виступає усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно один одного. Отже, роль -- це одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів. Саме поняття ролі з'єднує підсистему індивіда, який діє, з певною соціальною структурою, що зображено на схемі.

Парсонс намагається не лише розробити правила структурно-функціонального аналізу будь-якої соціальної системи, але й визначити сукупність необхідних умов для всіх соціальних систем. Кожна соціальна система повинна задовільняти певні фізичні потреби своїх членів таким чином, щоб вони могли вижити. Вона повинна мати також певні засоби розподілу матеріальних ресурсів; сформувати процес соціалізації людей, тобто їх входження у суспільство і підкорення їх конкретним нормам поведінки, які діють у цій системі. Кожна система повинна мати певну організацію видів діяльності і засоби, щоб успішно боротися з порушеннями, використовуючи форми примусу або, навпаки, спонуки. У цій системі соціальні інститути повинні бути сумісними між собою і функціонувати злагоджено. Кожне суспільство на доповнення до норм повинно виробити і мати певні цінності культури.

Одним з важливих положень концепції Парсонса є розмежування таких відносно автономних підсистем дії, як особа і культура. Це дозволяє йому уникнути уявлень про цілком незалежну особу, з одного боку, і уявлень про індивідів, жорстко запрограмованих пануючою культурою і залежних від її цінностей, з другого. У цьому останньому питанні Парсонс принципово розходиться з Дюркгеймом, у якого «культурні стандарти» домінують над особистістю. Парсонс розглядає це співвідношення як систему вмотивованої поведінки особи, що взаємодіє з культурними стандартами і цінностями, виступаючими в якості оточуючого, зовнішнього середовища.

В цілому формалізована модель системи дії включає культурну, соціальну, особистісну і органічну підсистеми, які знаходяться між собою у відносинах взаємного обміну. Кожна з цих підсистем спеціалізується на виконанні певних функцій: особа -- функції ціледосягнення, соціальна підсистема -- функції інтеграції індивідів, культурна підсистема -- функції поширення взірців дій, цінностей, вірувань, знань; організм -- функції адаптації до середовища. На найбільш загальному рівні соціальний порядок виступає продуктом двох процесів: тенденції системи до самозбереження і самодостатності та тенденції до охорони своїх кордонів і стабільності щодо навколишнього середовища. У 1970-х pp. Парсонс завершує розробку теорії системи людської дії та її взаємообмінів із середовищем. Це середовище виступає у нього як сукупність підсистем світобудови (всесвіту): світу фізичних об'єктів, біосфери і позасвідомого світу «кінцевих сенсів буття». Запроваджена Парсонсом система понять має значний вплив на сучасну західну соціологію.

Р.Мертон також створює цілісну теорію суспільства і парадигму функціонального аналізу. Але якщо Парсонс основну увагу приділяє механізмам підтримки соціального порядку, то Мертон зосереджує зусилля на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних норм, стану ано-мії, соціальних конфліктів тощо. Мертон вдається, на відміну від Парсонса, до більш тонкого пояснення суспільних та соціально-психологічних явищ.

Основні вихідні положення функціональної теорії стверджують, що:

* соціальні види діяльності є функціональними для всієї соціальної системи (функціональна єдність);

* елементи соціальної системи виконують соціальні функції (функціональна універсальність);

* тому ці елементи є необхідними для системи (функціональна примусовість);

* функції поділяються на явні і латентні (приховані).

Мертон, погоджуючись з цими положеннями, вносить свої доповнення. Повна функціональна єдність суспільства зазвичай суперечить фактам; соціолог повинен дослідити ступінь реальної інтегрованості суспільства. Соціальні явища можуть мати різні наслідки -- сприяти інтеграції суспільства чи порушувати її; це виявить конкретний аналіз. Потреба певних функцій ставить проблему необхідності соціальних інститутів, які повинні забезпечувати розподіл цих функцій і не допускати їх змішування чи невиправдану концентрацію. Соціолог також має чітко розрізняти мотиви й функції, шукати і досліджувати не лише явні, але й приховані, неусві-домлені функції та їх віддалені наслідки. В цілому завданням соціології є пояснення соціальної організації і поведінки людей з незацікавленої точки зору спостерігача шляхом копіткого й ретельного аналізу.

У дослідженні соціальних систем і соціальних структур Мертон робить акцент на притаманних їм конфліктах, суперечностях, відхиленнях, дисфункціях, двоїстості. Інтеграція суспільства є для нього радше явищем проблематичним, таким, що рідко зустрічається. Різні ступені інтеграції встановлюють межі спектру: від повної згоди (консенсусу) до повної розбіжності (диссенсусу). Предметом уваги Мертона є саме ситуації, близькі до розбіжностей, які порушують єдність суспільства. Йому належить ідея конфліктності суспільства, яку можна подолати шляхом зміни соціальної структури і створення нових відповідних організацій.

Отже, основними складовими теорій структурно-функціонального аналізу виступають:

* розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;

* розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не стільки як самостійних утворень, скільки частин соціальної системи, які впливають на функціонування всього суспільства;

* визнання індивіда ( діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль;

* твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;

* положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю;

* висновки, що соціальні системи є інтегрованими і тяжіють до стабільності; дисфункції у суспільстві є ненормальним, патологічним станом, який слід долати; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути.

2.2 Конфліктна теорія

У середині 60-х pp. XX ст. в західній соціології виникає свого роду повстання проти монополії на істину структурно-функціонального підходу, в якому чільне місце займає теорія конфлікту,, або конфліктна парадигма. «Теорії порядку» протиставляється «конфліктна теорія», ідеї «соціальної рівноваги» -- ідея «соціальної зміни». Одним з перших критиків теорії структурного функціоналізму виступає американський соціолог Чарлз Райт Міллс (1916-1962). Він вважає, що теорія Парсонса недосконала, бо формує переконання у гармонійності інтересів, стабільності, порядку суспільного життя, ігноруючи при цьому нестабільність і конфлікти, притаманні будь-якому суспільству. Інший американський соціолог Льюїс Козер (нар. у 1913) не лише фіксує конфліктність як органічний стан соціальної системи, але й стверджує парадоксальну, на перший погляд, думку про позитивну роль конфлікту. Конфліктні процеси за певних умов сприяють збереженню, зміні й пристосуванню соціальної системи до нових обставин, її життєздатності й стабільності. Не може існувати повної згоди або відповідності в інтересах різних людей, тому соціальне напруження у суспільстві є постійним; але конфлікт, особливо соціальна контрольований, дозволяє очищати повітря, яким дихають його учасники, краще пізнавати один одного і, внаслідок цього, навіть зближуватися у межах якоїсь спільноти. Конфлікт із зовнішнім ворогом, вважає Козер, допомагає підтримувати згуртованість групи і суспільства в цілому. Конфлікт, нарешті, сприяє соціальним змінам і виникненню нового, він стимулює відкриття в економічній і технологічній сферах.

Дещо інше тлумачення конфліктів містить у собі «конфліктна модель суспільства» німецького соціолога Ральфа Дарен-дорфа (нар. у 1929). Його концепція заснована на 4-х положеннях, протилежних до положень структурно-функціонального аналізу:

* кожне суспільство безперервно перебуває у процесі постійних змін -- зміни всюдисущі;

* у кожному суспільстві Ј незгоди й конфлікти .-- соціальні конфлікти є повсюдними;

* кожний елемент у суспільстві сприяє його інтеграції та змінам;

* кожне суспільство базується на насильстві одних його членів над іншими.

Суть соціального конфлікту в теорії Дарендорфа зводиться до антагонізму влади і супротиву: діалектика влади й опору владі є рушійною силою історії, а влада неминуче породжує конфлікт. Визнаючи конфлікти природним станом суспільства, Дарендорф (як раніше А.Смолп) вважає, що їх слід регулювати й не допускати «соціальних потрясінь». Цю думку продовжує американський соціолог і економіст Кеннет Боулінг (нар. у 1910). Він підкреслює, що конфлікт -- велика руйнівна сила, і соціологія повинна досліджувати динаміку кризових ситуацій, щоб уможливити контроль над конфліктами і не допустити руйнації суспільства.

Отже, основними рисами конфліктної парадигми є визнання, що:

* соціальні системи роздираються протиріччями;

* соціальні системи прагнуть до змін;

* в основі соціального життя лежать непримиримі інтереси, тому конфлікт є постійним, органічним внутрішнім станом кожної соціальної системи;

* соціальні конфлікти мають радше позитивне значення для суспільства, оскільки сприяють його адаптації до змін, появі нового й прогресу у кінцевому підсумку;

* соціальні конфлікти вимагають соціального контролю з метою недопущення соціальних вибухів і повної руйнації соціальної системи; соціологія займає провідне місце у профілактиці конфліктів та їх оптимальному розв'язанні.

До другої гілки теоретичного соціологічного знання належить Інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них провідне місце займає символічний інтеракціонізлі (від англ, interaction -- взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить представників символічного інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Всі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863-1931) та його послідовників.

Мід то його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії -- і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з'єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми, що відображено у схемі:

Взаємодія, або діалог, відбувається за допомогою символів (жесту, мови). У процесі взаємодії здійснюється не лише обмін діями, соціальними ролями та інформацією, але й становлення індивіда, повністю зумовленого соціальними функціями. Тому прагнення Міда подолати протиставлення людини й суспільства призводить у кінцевому підсумку до абсолютизації останнього і перетворення конкретної людини на вторинну, похідну від соціальної дії істоту. Свободу Мід розуміє лише як можливість людини обирати ті соціальні ролі, які вона виконує.

Продовження ідей Міда, але водночас і їх переосмислення зустрічаємо у концепції іншого американського соціолога Герберта Блумера (1900-1987). Він входить в історію соціологічної думки як представник гуманістично орієнтованої, розуміючої соціології, різко виступає проти однобічності й обмеженості структурного функціоналізму з його загостреною увагою на статичності соціальної структури та конфліктної парадигми з її акцентом на суперечливості суспільства, людей і груп, що його складають. Як і Мід, Блумер поділяє взаємодію на символічну (притаманну лише людині, яка використовує жести і мову) та несимволічну (притаманну усьому живому, окрім людини). Людина-діяч для Блумера стає основною соціологічною категорією.

Суспільство визначається Блумером як символічна взаємодія людей, груп і колективів; воно включає найрізноманітніші види взаємопов'язаної поведінки і дій людей: і кооперацію, і конфлікт, і байдуже ставлення людей один до одного, і експлуатацію -- тобто все розмаїття людських взаємин. Він створює загальну модель людської взаємодії, де центральною постаттю є індивід, який постійно діє і взаємодіє, тому Блумер звертає основну увагу не на статику, а на динаміку людського життя, постійні зміни, які в ньому відбуваються.

* Люди діють по відношенню до речей на підставі смислів (meanings), якими вони володіють. Наприклад, папір на столі є тим, на чому людина може записати свої думки, яблуко -- тим, що людина може з'їсти. Кожна людська дія характеризується врахуванням специфічного сенсу відповідних речей.

* Сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає 3і іншою. Сенс не належить речам самим по собі і не виступає здатністю судження якого-небудь суб'єкта: сенс виникає у процесі взаємодії і вписується в неї, тому за природою цей сенс є соціальним феноменом.

Звідси Блумер виводить завдання соціології. Вони зводяться до:

* дослідження способів інтерпретації людьми (тобто тлумачення, пояснення) сенсу речей;

* інтерпретації ситуацій, що виникають у процесі людської взаємодії;

* дослідження колективної дії.

Тому центральною категорією соціології, на думку Блумера, є колективна дія. Такою дією є і родинна вечеря, і гра, і судовий процес тощо, тобто колективними діями виступають і звичайна співпраця двох людей, і масштабні спільні дії великих скупчень індивідів. Колективна дія, за Блумером, є фундаментальна, основна частина суспільства, в якій активну участь бере індивід. У цьому плані Блумер розходиться з Дюркгеймом, для якого колективні дії та колективні уявлення виступали чимось зверхнім і вищим, визначальним стосовно окремої людини. Крім того, колективна дія у Блумера теж розглядається як процес, у русі та змінах.

Таким чином, для символічного інтеракціонізму характерим є:

* розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп;

* у процесі взаємодії люди конструюють об'єкти і змінюють зовнішнє середовище;

* взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

2.3 Феноменологічна соціологія

Ще одним напрямком інтерпретативних парадигм, досить близьким до символічного інтеракціонізму, є феноменологічна соціологія, тобто дослідження духовних сутностей. Вона є різновидом розуміючої соціології і скерована, в першу чергу, проти позитивізму й натуралізму, які хибно розуміли природу суспільних явищ, приписуючи їм схожість з явищами природи. Представники феноменологічної соціології намагаються осмислити соціальний світ у його суто людському бутті, з уявленнями, мотивами і цілями індивідів, які діють у цьому світі. Суспільство у цій концепції -- це явище, яке постійно створюється й відтворюється у процесі духовної взаємодії людей.

Найбільш вагому роль у виникненні феноменологічної соціології відіграє австрійський, а згодом американський соціолог Альфред Шюц (1899-1959), який, у свою чергу, опирався на ідеї М.Вебера і Г.Міда. Соціальний світ, згідно з думками Шюца, є світом, створеним смислом (сенсом), оскільки соціальним явищам притаманний певний сенс. Люди ще до появи соціології або іншої науки розчленували й осмислили цей світ з наміром визначитися у ньому і діяти у відповідності з ним. Соціальний світ -- це повсякденний світ, який переживається й тлумачиться діючими в ньому людьми як світ сенсів. Смисли, або сенси, згідно з Шюцом, -- це типові уявлення людей про об'єкти цього світу. Тому, починаючи діяти, людина обирає для себе якийсь один типовий «рецепт» досягнення своєї мети, орієнтуючись при цьому на іншу людину і очікуючи від неї типової реакції у відповідності із загальноприйнятою логікою «здорового глузду». Так на базі індивідуальних, суб'єктивних мотивів будується ланцюг типових людських взаємодій. Тому завданням соціології є відкриття й систематизація загальних принципів організації повсякденного життя людей. Людська ж суб'єктивність найбільш повно реалізується саме у повсякденному світі; соціологу слід зрозуміти процес становлення соціальних феноменів на основі суб'єктивного досвіду індивідів.

Слід підкреслити, що феноменологічна соціологія, будучи близькою до символічного інтеракціонізму, відрізняється від нього тим, що акцент ставиться не стільки на поведінковій взаємодії людей, скільки, насамперед, на осмисленій, духовній взаємодії.

Отже, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності виступають насг/пні положення: . соціальна реальність є існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ; а люди можуть прилучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточуючими їх людьми. Основну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі;

* токе прилучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

* тому соціальна дія -- це продумана, осмислена і спланована поведінка людини у ЇЇ духовній взаємодії з інши-МИ людьми.

2.4 Інтегральна соціологія

Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Пітіріма Сорокіна (1889-1968). Дослідники вважають, що творчість Сорокіна -- якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer -- цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві.

Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, -- це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією. Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі «собі подібних».

Окремими проблемами для соціології, у розробку яких Сорокін вносить свою вагому лепту, є:

* проблема реформ і революцій, у розв'язанні якої Сорокін займає позиції поступового реформування суспільства;

* проблема соціальної рівності, яку він відмовляється розуміти абстрактно чи в дусі марксизму;

* проблема соціальної стратифікації (від лат. stratum -- прошарок); згідно з Сорокіним, суспільство поділяється не на класи-антагоністи, а на страти, групи, які складають різноманітну соціальну структуру суспільства;

проблема соціальної мобільності (від лат. mobilis -- рухомий), яку Сорокін розв'язує через визнання рухомості меж страт та можливості людей вільно пересуватися з однієї страти до іншої, по вертикалі (з нижчої страти до вищої чи навпаки) та по горизонталі (з одної страти до іншої, розташованої поруч); відкрите демократичне суспільство з рівними правами і шансами для всіх громадян це суспільство інтенсивної соціальної мобільності; його гаслом згодом стає вислів: «У США і швець може стати президентом».

Однак найважливішою складовою творчого доробку П.Со-рокіна є, безумовно, його теорія соціокультурної динаміки. Соціокультурна реальність, як нескінченна багатоманітність, охоплює всі можливі прояви соціальної діяльності людини і складається з соціокультурних феноменів різних рівнів. Найвищий з них -- соціокультурна суперсистема; системи нижчого рівня -- мова, етика, релігія, мистецтво, наука. Історія для Сорокіна -- процес закономірних змін всередині соціокультурних систем та наступної заміни однієї супер-системи іншою. Такий перехід супроводжується радикальною трансформацією соціальних інститутів, норм і цінностей, що знаходить свій прояв у соціальних і культурних кризах, революціях та війнах. З цієї точки зору перша світова війна -- це результат величезних переворотів у соціокуль-турній системі західного суспільства.

Сучасний йому стан західної культури Сорокін діагностує як кризовий. Але це, зрештою, є нормальним, бо будь-яка цивілізація переживає стадії зародження, розквіту й руйнації: одна система цінностей стає застарілою, на зміну їй приходить інша. У майбутньому з'явиться нова цивілізація, яка виникне внаслідок конвергенції (від лат. convergere -- наближатися, сходитися), тобто станеться набуття різними системами, наприклад, капіталізмом і соціалізмом, загальних або подібних ознак з подальшим злиттям у якісно нове єдине суспільство, в якому будуть збережені позитивні риси й цінності одного й другого ладу. Це, врешті, приведе до утворення змішаного соціокультурного типу, який за сприятливих умов може перерости у «сяючий інтегральний порядок» в цілому світі.

Таким чином, творчий внесок П.Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки є надзвичайно вагомим. Йому належать:

* створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії з залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

* розробка структури інтегративної соціології, яка включає соціальну аналітику (вчення про будову суспільства), соціальну механіку (вчення про соціальні процеси) і соціальну генетику (теорію еволюції суспільного життя);

* вироблення й обгрунтування теорії соціальної дії;

* розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності;

* дослідження соціальної структури суспільства і вироблення поняття «соціальна стратифікація» як постійної характеристики будь-якого організованого суспільства;

* створення моделі соціокультурної динаміки, центральною категорією якої виступає цінність.

Висновок

Отже, основними складовими теорій структурно-функціонального аналізу виступають:

* розгляд суспільства як системи взаємопов'язаних структур, що складають його й утворюють єдине ціле; всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;

* розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не стільки як самостійних утворень, скільки частин соціальної системи, які впливають на функціонування всього суспільства;

* визнання індивіда ( діючої особистості) як основного елемента системи; він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль;

* твердження, що суспільне життя залежить від солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;

* положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності; воно включає певні обов'язки людей і необхідність соціального контролю.

Також, основними принципами феноменологічного підходу до розуміння й пояснення соціальної реальності виступають наступні положення: соціальна реальність є існуючий до нас інтерсуб'єктивний світ; а люди можуть прилучитися до цього світу лише шляхом накопичення власного досвіду взаємодії з оточуючими їх людьми. Основну роль у цьому відіграє виховання у сім'ї та навчання у школі;

* токе прилучення дозволяє ставити перед собою реальні цілі та досягати їх;

* тому соціальна дія -- це продумана, осмислена і спланована поведінка людини у ЇЇ духовній взаємодії з інши-МИ людьми

Таким чином, творчий внесок П. Сорокіна в історію сучасної соціологічної думки є надзвичайно вагомим. Йому належать:

* створення всеосяжної макросоціальної соціологічної теорії з залученням елементів мікросоціального аналізу за допомогою принципу інтегрального синтезу;

* розробка структури інтегративної соціології, яка включає соціальну аналітику (вчення про будову суспільства), соціальну механіку (вчення про соціальні процеси) і соціальну генетику (теорію еволюції суспільного життя);

* вироблення й обгрунтування теорії соціальної дії;

* розв'язання проблем горизонтальної та вертикальної мобільності тощо.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Піча В.М., Черниш Н.Й., Кондратик Л.Й. З історії української соціологічної думки. -- Львів: 2000.

2. Погорілий О.І. Соціологічна думка XX століття: Навчальний посібник. -- К.: 1996.

3. Ручка А.О., Танчер В.В. Курс історії теоретичної соціології. -- К.: 1995.

4. Соціологія: Курс лекцій (під ред.В.М.Пічі) -- Львів: 2001.