УКРАЇНА

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПРИВАТНИЙ ІНСТИТУТ

КОНСТРУЮВАННЯ МОДЕЛЮВАННЯ ШВЕЙНИХ ВИРОБІВ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з “СОЦІОЛОГІЇ ”

варіант №

студента 5-го курсу заочної форми навчання

Виконав: ГНИП І.Б.

Перевірив: БАРАБАШ Г.І.

Хмельницький 2007

Зміст

1. Охарактеризуйте основні напрямки і шляхи розвитку сучасної Української соціології

2. Що входить в поняття соціальної поведінки?

3. Охарактеризуйте особливості основних видів графічного зображення соціологічних даних

1. Охарактеризуйте основні напрямки і шляхи розвитку сучасної Української соціології

Сучасна соціологія -- це одне із найважливіших досягнень людства, теоретичне осмислення суспільного буття, без чого стає неможливим поступальний розвиток соціуму. Особливого значення соціологія набуває в умовах демократизації суспільства. Саме в такій ситуації соціологічні знання дають можливість визначати можливості конструктивних сил, зосередити всю увагу на вирішенні найголовніших завдань суспільного розвитку. Ось чому в кінці 80-х, на початку 90-х років XX століття стався прорив в громадській думці України на користь соціології. Сьогодні вона -- самостійна галузь знань у вищій школі і академічній науці. Розвивається мережа наукових та науково-дослідних установ, засновано спеціалізовані часописи, побачили світ багато наукових, навчальних, популярних видань. Зріс попит на соціологічні послуги з боку суб'єктів політичної, соціально-економічної, духовної практики. У Вузах України йде процес становлення соціології як навчальної дисципліни, адже соціологічна освіченість, уміння мислити соціально, адекватно сприймати, осмислювати й тлумачити соціальні процеси та явища, врахувати у своєму бутті розмаїття соціальних чинників потрібні кожній людині.

Історія світової соціології загалом, як й історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її природного, гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. -- у складі колишнього СРСР не могли не позначитися на становищі вітчизняної соціології.

Українська соціологія тривалий час не була ідентифікованою наукою, структурно вона існувала в системі радянської соціології. У перші десятиліття на українських теренах відбувався активний процес інституалізації соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, організовувалися теоретичні та прикладні дослідження, видавалися праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена на соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), очолювана М. Грушевським.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією для вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал щодо впливу різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській сфері. Окремі дослідження стосувалися й гуманітарної сфери. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова стосовно психології натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя.

У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних аспектів торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. А перед тим він створив у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 р.), який згодом прописався у Празі, а в 1921 р. -- у Відні.

Але його намір створити відповідний інститут у системі ВУАН не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій була і секція методології та соціології. Соратниками М. Грушевського у цей час була видана низка праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін.

Певну роботу проводили вчені історико-філологічного відділу, історичної секції ВУАН.

Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об'єднаних у Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Це був час агресивного поширення більшовицької ідеології в науці й практиці, що зумовило придушення, а згодом і ліквідацію немарксистської соціології в країні. Певний час ще видавалися праці М. Ковалевського, П. Сорокіна* та інших, але згодом домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму: М. Бухаріна «Теорія історичного матеріалізму: Популярний підручник марксистської соціології» (1921); Л. Садинського «Соціальне життя людей: Вступ у марксистську соціологію» (1923); С. Каценбогена «Марксизм і соціологія» (1926); С. Вольфсона «Соціологія шлюбу і сім'ї: Досвід вступу у марксистську генеономію» (1929); С. Оранського «Основні питання марксистської соціології» (1929) та ін.

Науковий плюралізм довше зберігався у прикладній соціології. Так, у 20-ті роки в Україні досить поширеним було фрейдистське вчення. Відомий фізіолог того часу професор А. Зелений, намагаючись розробити біологічні, фізіологічні, рефлексологічні аспекти суспільного життя, твердив про майбутню «соціофізіологію». Соціальні проблеми управління досліджував Всеукраїнський інститут праці (м. Харків). Тут були започатковані дослідження, що виходили на проблеми організації виробництва, підготовки кваліфікованих кадрів, стимулювання і нормування праці. У цьому інституті існував психологічний відділ, де успішно застосовувалися тести професійного відбору та професійної орієнтації. Конкретні дослідження, які проводилися харківськими вченими, показали, наприклад, що один із способів ухиляння адміністрації від виконання рішень -- перекладання своїх обов'язків на «творчу активність мас», що дріб'язкова опіка, надмірно деталізовані розпорядження завдають шкоди, оскільки рядовий працівник, боячись помилитися, постійно заглядає в інструкцію і таким чином подовжує строк виконання завдання.

У 20-ті роки цей інститут займався соціальною інженерією, під якою розуміли насамперед технічну діяльність з удосконалення організації виробництва з урахуванням соціальних чинників, спрямовану на забезпечення робочого місця робітника, поліпшення умов його праці. Зокрема, застосовувалися так звані оперограми: креслення робочого процесу з нанесенням маршрутів і послідовності етапів обробки, з урахуванням обсягу роботи і необхідного для нього часу. Оперограма становила собою модель, сконструйовану на основі інженерного розрахунку. Відповідно визначали штат працівників, інструкції виконавцям, замовлення на обладнання, мету і завдання діяльності людей.

З кінця 20-х років на теорії та практиці соціологічної (практично вже тільки «марксистсько-ленінської») науки починають позначатися сталінські «теоретичні» положення. До «вторгнення» Сталіна у філософську та соціологічну науки у радянських вчених інколи ще спостерігалися різні підходи до соціології, її предмета, теорії, структури, методології, хоча все це і відбувалось у межах марксистського напряму. Були й такі, хто ставив під сумнів існування соціології як науки. А згодом Сталін вольовим рішенням «скасував» її. Теоретичне обґрунтування цього кроку можна знайти в розділі «Про діалектичний та історичний матеріалізм», написаному ним для короткого курсу «Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків)» (1938). З того часу найважливіші складові частини марксистської соціології (теорія формацій, класів тощо), основний понятійний апарат і категорії стали розглядатися тільки на філософському, абстрактно-теоретичному рівнях. Соціологічні методи конкретного дослідження суспільства були не тільки вилучені з ужитку, а й протиставлені соціологічному знанню як знанню філософському. На конкретне вивчення процесів, явищ соціального життя була накладена сувора заборона. Соціологія була оголошена псевдонаукою, несумісною з марксизмом, ворожою йому. Фундаментальні та прикладні дослідження в цій галузі були фактично припинені.

Ім'я П. Сорокіна (1889--1968) стало відомим у наукових колах з 1910 року, коли з'явилися його перші публікації. В той час він був особистим секретарем М. Ковалевського, під керівництвом якого працював на соціологічній кафедрі при психоневрологічному інституті. У 1922 р. був висланий. У США став провідним соціологом. Відомий як один з родоначальників теорії соціальної мобільності і соціальної стратифікації, займався розробкою теорії конвергенції. Значний його авторитет і як критика надмірного захоплення кількісними методами та іншими формальними процедурами у соціології на шкоду змістовому аналізу. «Скасування» соціології як науки було зумовлено тим, що її принципи, теорія і методи пізнання та освоєння соціальної дійсності виявилися несумісними з диктатурою особи, волюнтаризмом в управлінні суспільством. Наукова соціологія була прямо протилежна соціальній апологетиці. Офіційні, як правило, «валові», економічні показники з року в рік свідчили про «зростання» добробуту людей, тоді як соціальні показники, які відображали реальне задоволення потреб людей, свідчили про протилежне -- зниження достатку людей, зростання соціальної напруженості. Тому соціальна міфологія була поставлена в ранг науки, а реальна наука оголошена «буржуазною лженаукою».

Соціологічна думка в СРСР (у тому числі і в Україні) була приглушена до початку 60-х років. А видані праці з історичного матеріалізму аналізували соціальні явища та процеси на загальному, абстрактно-теоретичному рівні, у відриві від реального життя. Філософський детермінізм, заперечення соціологічного мислення мали своїм наслідком безмежне панування догматизму і схоластики у науці про суспільство. Відродження соціологічних досліджень почалося з настанням «хрущовської відлиги». При цьому соціологічні дослідження одержали права громадянства, а соціологія як наука -- ні. Для того щоб уникнути суперечок і конфліктів, у науковий обіг було введено визначення соціології як науки, яка займається тільки конкретними соціологічними дослідженнями.

Становлення і розвиток соціологічних досліджень наштовхувалися на жорсткий опір з боку деяких філософів. Розуміючи всю абсурдність заперечення існування науки про суспільство, вони взяли на озброєння концепцію 30-х років, згідно з якою історичний матеріалізм ототожнювався з соціологією і розглядався як органічна частина загальної системи філософського знання. Соціологія, таким чином, була оголошена філософською наукою (тобто складовою частиною філософії), а конкретні соціологічні дослідження, як * несумісні зі специфікою філософського пізнання навколишнього світу, виводилися за межі соціологічного знання. Ці дослідження трактувались як спроба привнести у філософію елементи позитивізму, тобто «буржуазної науки». Вчені-ініціатори конкретних соціологічних досліджень постійно піддавалися критиці, їм відводилася роль «збирачів фактів». Соціологи повинні були «збирати факти», а філософи їх «узагальнювати». При цьому соціологічним дослідженням нерідко відводилась апологетична роль, де головний акцент мав бути на позитивних досягненнях соціального розвитку країни, а негативний бік здебільшого примушували не висвітлювати. Саме тому багато праць «застійних» років були тенденційними, однобокими.

Значний масив соціальної інформації, який становив неабияку наукову цінність і міг бути використаний для вирішення багатьох соціальних проблем, заліг в архівах. Владними структурами не бралися до уваги тривожні сигнали соціологів щодо погіршення екологічного стану, наростання відчуження праці, відчуження влади від народу, негативних тенденцій у міжнаціональних відносинах і багато інших. Нерідко ініціатори досліджень піддавалися партійним, адміністративним покаранням. Багато наукових понять, таких як «екологія», «відчуження», «соціальна статистика», «соціальна динаміка», «соціологія релігії» та інші, навіть у період «відлиги» були заборонені, їх використання могло стати приводом до ярликування вченого як «послідовника» та «пропагандиста реакційної буржуазної соціології». Але, незважаючи на всі ці обставини, соціологічні дослідження розвивалися, поступово розширюючи сферу теоретичного соціологічного знання.

У 1958 р. виникла Радянська соціологічна асоціація. Через два роки в Інституті філософії АН СРСР був створений перший соціологічний підрозділ -- сектор дослідження нових форм праці і побуту, пізніше перетворений на відділ конкретних соціологічних досліджень. У 1968 р. був створений Інститут конкретних соціальних досліджень. В Україні перший науковий підрозділ соціологічного профілю -- відділ конкретних соціологічних досліджень Інституту філософії АН України -- почав функціонувати у 1969р.

У 60-ті роки започатковуються різні соціологічні дослідження. Зокрема, на металургійних, текстильних, машинобудівних підприємствах Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси вивчалися питання, пов'язані з умовами життя, залежністю способу життя від соціально-побутових і соціально-демографічних чинників. Про діяльність соціологічної служби Дніпропетровського металургійного заводу ім. Петровського в 70-х роках було широко відомо з публікацій у періодичних виданнях. Робота заводських соціологів була висвітлена у художній повісті письменника О.І. Билінова «Вибір» (Дніпропетровськ: Промінь, 1980).

Широке коло соціальних проблем шлюбу і сім'ї було узагальнене у праці Л. Харчева «Шлюб і сім'я в СРСР» (1965). У 1966 р. вийшов двотомник «Соціологія в СРСР», в якому узагальнювався досвід емпіричних досліджень, проведених у різних сферах суспільства. До нього ввійшли дослідження із загальної соціологічної теорії, з різних проблем функціонування і розвитку соціальної сфери (праці, побуту тощо). У той же час в Англії були опубліковані два томи вибраних праць радянських соціологів під назвами «Індустрія і праця в СРСР», «Місто, регіон і народонаселення». З'явилося багато інших досліджень. У деяких університетах були запроваджені спецкурси з прикладної соціології. Для аспірантів і студентів вийшли перші навчальні посібники. Серед них -- «Робоча книга соціолога» (1976), «Теорія і практика соціологічних досліджень в СРСР» (1979) та ін.

За «розквіту» адміністративно-командної системи (кінець 60 -- середина 80-х років) відбувся ще один наступ на соціологічну науку. З подачі відділу науки та навчальних закладів ЦК КПРС були піддані різкій критиці книги Ю. Левади. Колектив Інституту соціологічних досліджень був звинувачений у «насадженні буржуазних теоретичних концепцій і поглядів». Відбулася заміна кадрового складу інституту, проти деяких соціологів робилися спроби порушити кримінальні справи.

Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки. Вона нарешті відновила статус самостійної науки. Почали відкриватися нові дослідницькі центри. Восени 1990 р. створено Інститут соціології Академії наук України. Згодом було засновано Українську соціологічну асоціацію, в університетах відкрито факультети і відділення з підготовки професійних соціологів, утворюються спеціалізовані ради із захисту дисертацій, виходить журнал «Філософська і соціологічна думка». Соціологія стає універсальною академічною дисципліною, основи якої тепер вивчають у всіх вузах.

Нині вітчизняна соціологія, намагаючись викристалізувати свою теоретичну базу, предмет і методи досліджень, активно інтегрується в обшири світової соціологічної науки.

Основні напрями сучасних соціологічних досліджень стосуються особливостей соціально-статусної стратифікації в умовах становлення ринкової економіки, соціальних умов і механізмів формування ринкової економіки, факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства, національних аспектів.

Активно використовуються прикладні дослідження щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя.

Однак, щоб соціологія посіла відповідне місце у науковому та практичному житті, потрібен час і подолання соціально-економічних труднощів, які переживає наприкінці XX ст. українська держава. Низку різноманітних теоретичних, методологічних, організаційних проблем висуває гуманізація освіти. Необхідне справді наукове застосування соціології у різних галузях суспільного життя, яке не має нічого спільного з маніпулюванням громадською думкою під прикриттям так званих «соціологічних досліджень».

Західна соціологія у XX ст. відзначається великою різноманітністю шкіл і течій, розвиваючись багатьма напрямами. Тому предметом розгляду стануть концепції, які відіграли або відіграють важливу роль у соціологічній теорії й становлять найбільший інтерес з пізнавальної точки зору.

2. Що входить в поняття соціальної поведінки?

Макс Вебер вважав соціологію наукою про соціальну поведінку, яку вона прагне зрозуміти та тлумачити. Основна категорія соціології - це спільнота. Позаяк в спільності наявні усі відносини, властиві і індивіду, і суспільству. Соціальна спільнота - це не проста сума індивідів і не будь-яка група людей, а більш чи менш усталене соціальне утворення, суб'єкти якого об'єднані спільним інтересом і знаходяться у взаємодії між собою

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав "поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно полягають в можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є - нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, "виконання" погодження, "ухилення", або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття "соціальні відносини" як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про "солідарність" діючих осіб, або про прямо протилежне".

Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони "обслуговують" всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути - це і певні установи, і сукупність норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).

В процесі багатогранної життєдіяльності людей складаються певні суспільні відносини. М.Вебер суспільними відносинами називав "поведінку декількох людей, співвіднесену по своєму змісту один з одним і, що орієнтується на це. Відповідно соціальні відносини повністю і виключно полягають в можливості того, що соціальна поведінка буде носити доступний (осмисленому) визначенню характер... Тою самою ознакою даного поняття є - нехай навіть мінімальна - ступінь відношення даного індивіда до іншого. Зміст цього відношення може бути найрізноманітнішим: боротьба, ворожнеча, кохання, дружба, повага, ринковий обмін, "виконання" погодження, "ухилення", або відмова від нього, суперництво економічного, еротичного, або будь-якого іншого характеру; класова, або національна спільність. Таким чином, поняття "соціальні відносини" як таке нічого не говорить про те, чи йдеться про "солідарність" діючих осіб, або про прямо протилежне" (3, с. 630-631). Соціальні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні - політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні - моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин. Суспільство, як єдність соціального і індивідуального, спрямоване, по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і, по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб. Основні сфери людської життєдіяльності обумовлюють основні функції суспільства: забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробуту, матеріального достатку); регулювання і організацію суспільних відносин (соціально-політичні, етичні гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин); духовно-культурний розвиток людей. Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям "суспільне виробництво". Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовнї сфери людства, суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку - це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його суб'єкта - суспільної людини. Матеріально-економічна сфера є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва - це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.

Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють "обмін речовин" між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва - це сукупність засобів праці (серед яких основними є знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи). В історичному розвитку знарядь праці, як основного елемента засобів виробництва, виділяють три етапи. Перший з них - епоха інструменталізації, епоха панування ручної техніки. Другий етап пов'язаний з появою машин, він набув назви епохи індустріалізації. Сучасний етап розвитку продуктивних сил обумовлений процесом науково-технічної революції, перетворенням науки в безпосередню продуктивну силу і підвищенням ролі суб'єктивних, духовних здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху комп'ютеризації і інформації).

3. Охарактеризуйте особливості основних видів графічного зображення соціологічних даних

Графічне зображення результатів опитування (див. діаграму) дає можливість скласти наочне уявлення про ступінь розбіжності між відповідями по конкретних якостях керівників середньої медичної ланки яку ми візьмемо за зразок. З діаграми видно, що самооцінка перевищує оцінку керівника по всіх характеристиках, значне виключення з цього складає "Працездатність", а судження їх підлеглих і керівників щодо цього питання одні з найвищих.

Про приблизно однаковий рівень оцінки по всіх трьох категоріях опитуваних можна казати відносно таких якостей, як: "Працьовитість", "Вміння встановлювати ділові стосунки з вищим начальством". Звертає на себе увагу "Використання в роботі нового і прогресивного" тим, що близька за значенням оцінка цієї якості середнього медичного персоналу у всіх трьох груп респондентів нижча за 4-и бали, тобто потребує уваги в плані розвитку. Загальний аналіз результатів анкетування з точки зору рівня оцінок відносно чотирьох балів показує наступне. Всі три групи респондентів дали більшу оцінку тільки чотирьом якостям (14%), таким як: "Вміння встановлювати ділові стосунки із суміжними керівниками", "Працьовитість", "Вміння встановлювати ділові стосунки з вищим начальством" і "Наполегливість у досягненні поставленої мети". Жодна з цих якостей не належить до ділових та організаторських здібностей і професіональних знань.

Отримані дані (додаток Б) дають можливість скласти картину переваг стосовно якостей керівників середньої медичної ланки. Найбільш простим, для цього є спосіб ранжирування, коли перший ранг надається найбільш переважній властивості, другий - наступному, третій - наступному, у міру убування. Ранжирування результатів дослідження дозволяє зробити наступні висновки, тільки по чотирьом якостям (14%), таким як: "Вміння встановлювати ділові стосунки із суміжними керівниками", "Працьовитість", "Вміння встановлювати ділові стосунки з вищим начальством" і "Наполегливість у досягненні поставленої мети". Жодна з цих якостей не належить до ділових та організаторських здібностей і професіональних знань.

Отримані дані (додаток Б) дають можливість скласти картину переваг стосовно якостей керівників середньої медичної ланки. Найбільш простим, для цього є спосіб ранжирування, коли перший ранг надається найбільш переважній властивості, другий - наступному, третій - наступному, у міру убування. Ранжирування результатів дослідження (табл. 2) дозволяє зробити наступні висновки.

Таблиця 1. Ранжирування результатів соціологічного дослідження:

Отримані дані з точки зору основних якостей керівника, то можна зробити висновок, що при самооцінці найбільше уваги приділяється моральним якостям, а в оцінці підлеглих і керівників на першому місті - вольові. Комунікативна якість знаходиться на останньому місті в оцінці підлеглих.

Показники по зворотному ранжируванню (табл. 3) вказують на значні розбіжності в оцінці діяльності середнього медичного персоналу.

Якщо сам керівник середньої ланки (старша медсестра) вважає, що на останньому місті - "Працездатність", то його начальники вважають, що він не знає і не використовує управлінські методи. А підлеглі впевнені, що в їхніх безпосередніх керівників на останнім місці стоїть "Професійна компетентність". Зіставлення даних по рангу і зворотному рангу дозволяють більш конкретно визначитись з оцінками якостей управління керівників середньої ланки.

Виявлений поточний стан говорить про значні розбіжності в оцінки роботи середньої ланки медичної установи: підвищена самооцінка супроводжується низькою оцінкою, як підлеглих, так і керівників. Таким чином, результати соціологічного дослідження показали необхідність пошуку шляхів удосконалення керування середнім медичним персоналом. Для цього варто звернути увагу на пошук шляхів реформування в таких напрямках, як система підбору і навчання з точки зору сучасних напрямків наукового менеджменту і більш ретельного аналізу точки зору керівників.

Список літератури

1. Курс лекцій по соціології. Видавничий центр «Март» 1998.

2. Соціологія. Видавництво думка. 1990.

3. А.Г. Спиркин. Основи філософії. Видавництво політична література 1988.

4. Введення у філософії. Видавництво політична література 1989.

5. Шаповал М.Ю. Загальна соціологія - ДО, УЦДК, 1966.

6. Городяненко В.Г. Проблеми соціального планування на Україні 60 - 80-і роки - Дніпропетровськ, 1992.

7. Социология. Наука об обществе. Учебное пособие / под ред. Андрущенко В.П. - Харьков, 1997.