Суть і значення соціальної політики

Контрольна робота з політології

на тему:

Суть і значення соціальної політики

1. Суть і значення соціальної політики

Соціальна політика - це діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, вітчизняних і зарубіжних підприємств, установ усіх форм власності, їх об'єднань і асо­ціацій, громадських і приватних фондів, громадських і релі­гійних організацій, громадян щодо розвитку й управління соціальною сферою, щодо збалансування розвитку суспіль­ства, забезпечення стабільності державного правління, со­ціального захисту населення, створення сприятливих умов для існування індивідів і соціальних спільнот.

Поняття "соціальна політика" не набуло академічного означення через різні підходи до визначення ролі та місця держави та ступеню її відповідальності за життя та діяльність окремої особи чи сім'ї.

Поняття "соціальної держави" було сформовано для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику за умови неухильного дотримання прав людини. Соціальну державу розглядають як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку.

В сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини.

Існує три модельних типи сучасної соціальної держави:

1. Соціал-демократична - з максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини.

2. Консервативна або корпоративна - з приблизно рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою.

3. Ліберальна або обмежена - з покладенням максимальної відповідальності за громадян на їх самих, а держава забезпечує лише певний, мінімальний, рівень соціальної підтримки.

При визначенні поняття соціальної політики на перше місце необхідно ставити не інтереси різних соціальних чи демографічних груп та їх узгодження, а людину, як основну складову будь-якої суспільної групи, а на меті діяльності держави та суспільних інститутів ставити задоволення її життєвих потреб за неодмінної умови дотримання громадянських прав і свобод людини.

Поняття "соціальної політики" не має усталеного академічного визначення. Різні дослідники в своїх означеннях виходять з різних поглядів на зміст та цілі того, що називають соціальною політикою. Наведемо відомі підходи до проблеми встановлення дефініції "соціальної політики".

Перший підхід полягає в ототожненні соціального та суспільного, тому за цим підходом соціальна політика - це суспільні дії щодо вирішення загальносуспільних проблем. Її мета - досягнення цілей всього суспільства. Зрозуміло, що при такому підході особисті проблеми людини, приміром, - втрата роботи, хвороба, похилий вік тощо, - залишаються на другому плані.

Другій підхід виходить з необхідності вирішення, перш за все, питань захисту соціально вразливих та потенційно небезпечних верств населення через систему державної допомоги та доброчинної діяльності. Такий підхід обмежує активність державних та громадських інститутів лише частиною суспільства.

Третій - має на меті пом'якшення негативних наслідків індивідуальної та соціальної нерівності через систему перерозподільних заходів. В основу частіше за інше покладається податкова політика направлена на вирівнювання диференціації прибутків.

Четвертий - покладення в основу діяльності принципів соціальної справедливості та соціального партнерства як основних цінностей сучасного громадянського суспільства.

П'ятий - виходить з необхідності регулювання, перш за все, соціально-трудових відносин, тобто відносин праці та капіталу, найманих працівників та роботодавців, а всі інші соціальні заходи будуються на цій основі.

Як бачимо, кожен з цих підходів має раціональне начало, хоча й не позбавлений деяких, вказаних вище, обмежень. Соціальна політика розвинених держав тією чи іншою мірою використовує усі ці підходи.

Однак, незважаючи на численні наукові дослідження, державні документи та загалом важливість цього напрямку діяльності урядів та громадських інститутів усіх без виключення країн світу, навіть, з тоталітарними чи автократичними формами правління, усі сходяться лише на тому, що це, взагалі кажучи, система заходів, направлених на підвищення суспільного добробуту, покращання якості життя населення й забезпечення соціально-політичної стабільності. При цьому така визначальна характеристика як метод досягнення цих цілей - повністю випадає з усіх відомих нам означень.

Зрозуміло, що під таким аморфним означенням можна приховати й насильниці дії на кшталт експропріації особистого майна - з метою поділу його між бідними, переселення цілих народів із свого краю в чужий та багато чого іншого.

Наведемо декілька визначень соціальної політики різних авторів, що дозволить краще зрозуміти різні точки зору та більш коректно сформулювати це визначення.

"Соціальна політика - діяльність та принцип суспільства, які формують спосіб, за допомогою якого воно втручається і регулює відношення між індивідами, групами, громадами, соціальними інституціями. Ці принципи й дії є результатом звичаїв та цінностей суспільства і значною мірою визначають розподіл ресурсів та рівень добробуту його людей." Тут поєднуються такі, несумісні, на наш погляд, категорії як "діяльність" та "принцип", очевидно, що між ними є зв'язок, однак визначальними мають бути принципи, а вже на них - будуватися діяльність.

"Соціальна політика держави - це певна орієнтація та система заходів, щодо оптимізації соціального розвитку суспільства, відношення між соціальними та іншими групами, створення тих чи інших умов для задоволення життєвих потреб їх представників." В цьому визначенні, як і в попередньому, поєднуються несумісні категорії "орієнтація та система заходів", а на яких саме засадах відбуватиметься "оптимізація соціального розвитку суспільства" залишається абсолютно невизначеним.

"Соціальна політика - керівний вплив держави, що базується на системі правил (норм), нормативних структур, що приймають рішення та організують діяльність, яка сприяє залученню до політичних процесів різних суб'єктів. Мета такого впливу - сприяти формуванню спільності інтересів широких верств населення й консолідувати тим самим суспільство, досягаючи підтримки ним діяльності держави." Це означення взагалі перевертає, на нашу думку, смисл соціальної політики з ніг на голову - виявляється не держава має піклуватися про різні соціальні групи та задовольняти їх різновекторні інтереси, а, навпаки, всі ці групи треба зігнати до купи, - "консолідувати," - з метою… підтримки діяльності держави(!). За такими поглядами на перше місце ставляться державницькі інтереси, - незалежно від того, якими вони є, приміром, агресивними, імперськими, тоталітаристськими, - а люди, пенсіонери, малозабезпечені, безробітні та інші - мають опікуватися, перш за все, не своїми, а саме цими інтересами. Як мовиться - без коментарів.

Наведемо ще декілька означень, які дозволяють наблизитися до розуміння суті та змісту соціальної політики (насправді, їх набагато більше).

"Соціальна політика - це діяльність держави й/або суспільства (суспільних інститутів) по узгодженню інтересів різних соціальних груп і соціально-територіальних громад в сфері виробництва, розподілу та споживання, що дозволяють узгодити інтереси цих груп з інтересами людини та довготерміновими цілями суспільства." Це визначення вирізняється вже тим, що в ньому (чи не вперше) згадуються інтереси людини, але залишається незрозумілим, чиї ж інтереси є пріоритетними: суспільства, його груп чи людини?

Ще одне визначення, де йдеться про інтереси людини:

"Соціальна політика - це діяльність по управлінню соціальною сферою суспільства, покликана забезпечити життя та відтворення нових поколінь, створити передумови для стабільності й розвитку суспільної системи та достойного життя людей." На нашу думку, це визначення має деякий перекіс в бік демографічної складової соціальної політики, це, звичайно, благородна мета, однак відомо, що більшість розвинених держав з високим рівнем життя та потужною соціальною сферою не забезпечують саме функції відтворення - в них іде природне скорочення населення й вони вимушені вживати спеціальних імміграційних заходів для стабілізації ситуації.

"Соціальна політика - це сукупність ідеологічних уявлень суспільства і держави про цілі соціального розвитку та діяльність по досягненню соціальних показників, що відповідають цим цілям." Це визначення, як і перші два, об'єднує різні категорійні поняття - принципи та діяльність, крім того, уявлення держави та суспільства щодо цілей соціального розвитку можуть кардинально відрізнятися - перші є формалізовані у вигляді законів, постанов та інших державних актів, а уявлення суспільства - більш загальні та багатовекторні, не завжди висловлені публічно й можуть сильно розходитися з державними.

Відсутність точного визначення соціальної політики, на нашу думку, має дві причини, перша - це різні підходи до визначення ролі та місця держави й суспільства та ступеню їх втручання в життя та діяльність окремої людини, сім'ї чи соціальної групи, а друга - наявність такої обставини, що в сучасному цивілізованому світі будь-яка діяльність, в тому числі соціальна, нерозривно пов'язана з правовими гуманістичними цінностями - правами та свободами людини. На жаль, остання обставина повністю випадає з поля зору авторів наведених вище визначень соціальної політики.

Для наочності можна навести такі, певною мірою умоглядні, точки зору: на одному полюсі - патерналістська держава, яка бере на себе всю відповідальність на долю людини та її добробут, починаючи з народження, набуття освіти, працевлаштування, організації відпочинку, забезпечення житлом тощо та закінчуючи отриманням пенсії та похованням, на іншому - повністю лібералізована держава, яка встановлює лише законодавчі правила гри й надає свободу своїм громадянам самим влаштовувати свою долю.

Прикладом першої може виступати колишній СРСР з його максимізованою регламентацією особистого та громадського життя (а також намаганнями втручатися навіть в сімейне життя), прикладом другої - США, де громадяни навпаки віддані волі долі та зовнішніх соціальних стихій, а умови отримання, приміром, державної допомоги доволі вимогливі, їх розміри - невеликі, а термін отримання є обмежений. Зрозуміло, що в кожній державі створювалися свої системи регулювання суспільного співіснування й одна, й друга забезпечували своїм громадянам певний достойний, - з їх власного погляду, - рівень життя, однак співставлення прав і свобод в кожній з країн показує тут прірву, що їх розділяла.

Головною метою соціальної політики є подолання соціальної напруги, досягнення рівноваги, стабільності, цілісності, консолідації, злагоди й динамізму суспільства.

Завдання соціальної політики:

забезпечення ефективного розвитку соціальної сфери, соціального простору життєдіяльності;

здійснення заходів щодо задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб членів суспільства;

врегулювання процесів соціальної диференціації суспільством;

підняття суспільного добробуту на рівень загальноприйнятих стандартів.

Найважливіший принцип соціальної політики - управління інтересами та через інтереси людей.

Рівні соціальної політики:

загальнодержавний (врахування інтересів всього суспільства);

регіональний (інтереси адміністративної одиниці);

місцевий (інтереси міста, району, підприємства тощо);

локальний (допомога і підтримка громадянам, що постраждали від стихійного лиха).

2. Особливості сучасної соціальної політики в країнах світу

В різних державах у поняття соціальної політики вкладається різний зміст й компетенції державних органів в цій галузі є суттєво різними. Узагальнюючи можна, на нашу думку, стверджувати, що всі вони відрізняються ступенем розподілу відповідальності за долю людини між суспільством і самою людиною. В одному випадку держава бере на себе максимальну відповідальність за долю своїх громадян, в іншому ця відповідальність найбільшою мірою лежить на людині. Питання щодо найкращої системи є, мабуть, доволі схоластичним, оскільки в кожній країні вони складалися історично в силу не лише економічних причин, а й під впливом безлічі інших чинників - політичних, психологічних, національних та інших.

Як засвідчує практика, з кінця ХХ століття в країнах-учасницях ЄС сутністю соціального діалогу остаточно стало створення умов для „форуму”, на якому мають здійснюватися переговори в інтересах всіх його учасників. У наукових дослідженнях це визначалось як „складова частина загальносвітового процесу модернізації”. В ході такої модернізації відбувається ускладнення й диференціація соціальної системи, що сприяє формуванню громадянського суспільства.

Обсяг і форми участі партнерів соціального діалогу дуже різні. Йдеться, тобто, про різноманітні форми регулярних контактів і узгоджень, в першу чергу - між роботодавцями і працівниками. В цьому випадку механізм регулювання ринку праці охоплює весь спектр економічних, юридичних, соціальних і психологічних чинників, що визначають функціонування ринку праці, які реалізуються через систему соціального діалогу.

Сам термін „соціальний діалог” вказує на зміст і мету того, що відбувається в його рамках: спілкування партнерів. В сучасному демократичному суспільстві, в країнах з соціально-орієнтованою ринковою економікою соціальний діалог будується на принципах трипартизму на національному і регіональному рівнях та на принципах біпартизму на виробничому рівні. (Трипартизм - практика тристоронніх консультацій з метою вироблення компромісної угоди між профспілками, роботодавцями і представниками держави в особі органів її виконавчої влади). Так формується принципово новий тип соціально-трудових відносин та якісно новий принцип їх регулювання.

Наступною складовою, яка надає значимості всій формі процесу соціального діалогу, є безпосереднє проведення переговорів. В результаті, з точки зору інституціональної перспективи, соціальний діалог є практично цілісністю політичних і правових форм ведення колективних переговорів між суб'єктами, які репрезентують роботодавців і найманих працівників. До речі, український політолог В. Цвих визначає таким чином місце груп інтересів у громадянському суспільстві.

Враховуючи актуальність цієї проблематики та безумовну її перспективність для практичного застосування, доцільно простежити передумови виникнення та структурно-функціональні особливості концепцій розвитку інституту соціального діалогу.

Вважається, що однією з перших праць, присвячених проблематиці пошуку соціальної злагоди в суспільстві, був трактат Ж.-Ж. Руссо „Про суспільний договір, або Принципи політичного права”. В цьому творі, оприлюдненому 1762 року, дається характеристика „громадянського, а отже цивілізованого суспільства”, заснованого на законах, перед якими всі рівні, де забезпечується особиста свобода кожного громадянина.

Проблемам узгодження інтересів соціальних груп присвячували свої дослідження Ш. Фур'є, А. Сен-Сімон, Р. Оуен. Саме вони стали піонерами вивчення цієї проблеми. Проблему гармонізації інтересів вони розглядали широко, охоплюючи різні сфери життя суспільства - від виробництва й розподілу продукції до виховання та навчання молоді.

Незважаючи на критику їх сучасників, праці цих авторів суттєво вплинули на погляди багатьох дослідників наступних поколінь. Так, Дж. Мілль (ХІХ століття) відзначав конструктивність положень Ш. Фур'є про необхідність співробітництва праці й капіталу. Дж. Мілль одним із перших використав поняття „партнерство” при характеристиці соціальних відносин: відносини між господарями і працівниками будуть поступово витіснятися відносинами партнерства в одній із двох форм: в одних випадках відбудеться об'єднання працівників з капіталістами, в інших - об'єднання працівників між собою. Причому поділ „на такі групи відбудеться у відповідності з великою кількістю їх можливих критеріїв, особливо тих критеріїв, що для них суттєвіші, ніж критерії, що характеризують інші групи”.

Значну увагу цій „ключовій” проблемі співробітництва праці і капіталу приділяв А. Маршалл. Він підкреслював, що „соціальні мотиви взаємодіють з економічними: часто спостерігається тісна дружба між підприємцями та їх робітниками, причому жодна зі сторін не схильна вважати, що у випадку виникнення між ними неприємного інциденту вони обов'язково повинні конфліктувати; обидві сторони бажають зберегти за собою можливість безболісно порвати старі зв'язки, коли вони стають неприємними”.

Згодом такі висновки ставали значною мірою вже відображенням реальних політичних процесів. Наприклад, в другій половині ХІХ століття в Німеччині та Великій Британії було прийнято закони про бідність. Багато дослідників приписують канцлерові Німеччини О. Бісмарку намір створити систему соціального захисту населення, спроможну запобігати соціальним конфліктам і потрясінням. В інших країнах Європи, передусім у скандинавських, в той період також звернули на цю проблему пильну увагу.

На межі ХІХ - ХХ століть виникли й інші теоретичні концепції стосовно соціального порозуміння і розвитку. А в німецькому місті Ейзенахті було створено навіть Союз соціальної політики, члени якого виступали за впровадження соціальних реформ, спрямованих на гарантування належних умов життя для всіх громадян - аби уникнути революційних потрясінь

Поняття соціальної держави виникло в середині ХХ століття для визначення держави сучасного демократичного типу. Зрозуміло, що будь-яка держава в буквальному розумінні є соціальна, оскільки складається на базі суспільства (лат. socialis - суспільний) і це поняття сформоване для того, щоб підкреслити що держава має розвинуту й стабільну економіку, а тому здатна не лише декларувати, а й проводити ефективну соціальну політику. Крім того, необхідною та вирішальною ознакою віднесення держави до категорії соціальної є пріоритет прав людини, оскільки забезпечення її фізіологічних потреб без надання громадянських прав та політичних свобод, - як показує історія тоталітарних держав, - дуже швидко може перетворити людину з розумної суспільної істоти на зграйну тварину.

Таким чином, соціальну державу розглядають, перш за все, як правову, діяльність якої орієнтовано на людину, забезпечення її добробуту, безпеки та розвитку. Соціальна функція державних та суспільних інститутів не обмежується відтепер лише турботами про соціально вразливі верстви населення, а спрямовується на все суспільство та практично усі суспільні потреби та вимоги людини. Саме тому, що соціальна політика за сучасних підходів охоплює усі сфери суспільного життя, вона набуває першорядного значення й економічна та інші галузі діяльності уряду та державних органів мають підпорядковуватися соціальним цілям, а не навпаки.

Загально прийнято поділяти соціальні держави на таки типи:

1. Соціал-демократична соціальна держава - характеризується максимальним рівнем соціального патерналізму держави й мінімальною соціальною відповідальністю людини, має високий рівень перерозподілу прибутків та наступні ознаки:

* рівне соціальне забезпечення усіх громадян;

* проведення політика повної зайнятості;

* високий рівень податків та допомог - низький рівень бідності.

Тут слід зазначити, що колишній СРСР вирізнявся не високим рівнем податків, а низькою питомою вагою заробітної плати у ВВП, державні допомоги мали форму дотацій на величезну кількість товарів та послуг (наприклад, на початку 90-х років населення сплачувало лише близько 20% вартості житлово-комунальних послуг). Щодо рівня бідності, то скоріш за все крива Лоренца, що його характеризує, збігалась би з прямою рівного розподілу доходів, однак в ті часи коректного обстеження умов життя домогосподарств не проводилося. Отже, якщо заплющити очі на майже повну відсутність політичних прав і свобод громадян, то СРСР цілком логічно претендував на роль соціал-демократичної соціальної держави.

2. Консервативна або корпоративна соціальна держава - характеризується більш-менш рівномірним розподілом ступеню відповідальності за долю громадян між державою та особою. Держава виступає як гарант соціального забезпечення, але воно здійснюється самими громадянами через різноманітні страхові механізми (фонди) за кошти власне громадян, має місце поміркований рівень перерозподілу прибутків, державна система характеризується такими ознаками:

* рівень соціального забезпечення залежить від особистого внеску громадян до страхових фондів;

* має місце неповна зайнятість;

* впровадження цільового спрямування витрат на допомогу тим, хто її найбільше потребує, зокрема на пільги для дітей та пенсіонерів з низьким рівнем доходів;

* реформи пенсійного забезпечення;

* переходу від державного фінансування охорони здоров'я до його здійснення переважно на страхових засадах,

* підвищення межі пенсійного віку;

* відміни вікових пільг;

* обмеження прав на пільги:

* ліквідації прихованого безробіття тощо.

Важливими проблемами соціальної політики України є:

визначення шляху суттєвого підвищення вартості національної робочої сили;

поєднання політики економічного зростання з активною і сильною соціальною політикою;

підвищення платоспроможного попиту населення;

посилення мотивації праці;

зайнятість населення.

Соціальна політика активно впливає на економічне зростання через:

збільшення сукупного попиту;

підвищення продуктивності людського капіталу;

зміцнення соціальної стабільності та поліпшення підприємницького та інвестиційного клімату;

забезпечення легітимності (суспільної та корпоративної підтримки) інших заходів, спрямованих на активізацію зростання.

Діяльність держави у соціальній сфері майже виключно в формі соціального захисту, про що йшлося вище, її відрив від інших складових соціально-економічної політики, і навпаки, здійснення економічної політики без урахування потреб соціального розвитку, як це відбувалося в Україні, закономірно призводять до руйнування як економіки, так і соціальної сфери.

Важливою умовою для активізації соціальної політики є оздоровлення фінансів підприємств, яке дозволить активізувати реалізацію на їхній базі інвестиційних проектів. За теперішніх умов збереження значних обсягів кредиторської заборгованості та надмірного фіскального навантаження, кошти, які надходять до підприємств внаслідок послаблення монетарної політики та збільшення платоспроможності населення, одразу витікають до державного бюджету. Збільшення соціальних видатків без забезпечення сприятливого підприємницького та інвестиційного клімату неспроможне розірвати замкнене коло соціального забезпечення. Вилучення коштів у підприємств на першому етапі дає змогу профінансувати ключові соціальні потреби та збільшити за рахунок цього споживчий попит, проте на другому більшість додаткових надходжень у підприємств знову вилучається, перешкоджаючи їхньому інвестиційному розвиткові та розширенню виробництва.

Слід особливо відзначити, що сучасна система експортноорієнтованого зростання органічно пов'язана з моделлю соціального забезпечення і, певною мірою, підтримується нею. Значні обсяги експорту продукції сировинних галузей сприяють наповненню державного бюджету ліквідними ресурсами, а також припливові в країну іноземної валюти. Водночас значне фіскальне навантаження на інші галузі за умов збереження вузького внутрішнього ринку, збереження високої реальної процентної ставки комерційних банків (яка в макроекономічному сенсі є відображенням дорогої гривні) зберігають кризу ліквідності та перешкоджають розвиткові підприємств, орієнтованих на внутрішній ринок. Експортноорієнтована модель також обумовлює ревальвацію гривні, яка не перешкоджає низькотехнологічному енергомісткому експорту, проте пригнічує конкурентоспроможність продукції складних виробництв та споживчих товарів.

Враховуючи, що збільшення доходів пенсіонерів та працівників бюджетної сфери відбувається за рахунок фіскального перерозподілу коштів, в макроекономічному контексті така соціально орієнтована політика , фактично, здійснює гальмуючий вплив на економічну динаміку. Спрямування одержаних фіскальним шляхом коштів на безпосереднє збільшення споживчого попиту видається досить неефективним в стратегічному плані, оскільки створює додатковий тиск на споживчому ринку, який може виявитися не готовим відреагувати адекватним збільшенням пропозиції. Безпосередніми наслідками такої політики вже незабаром можуть стати збільшення обсягів імпорту товарів народного споживання (за сприятливого впливу реальної ревальвації гривні) та тенденція до підвищення споживчих цін, яка створить додаткові підстави для проведення обмежувальної грошової політики.

Перехід до реальної соціальної політики вимагатиме пом'якшення грошових обмежень, розвитку внутрішнього ринку, підтримки національного бізнесу та капіталу з метою збільшення зайнятості та підвищення доходів населення. Ці зрушення неодмінно пов'язані зі зміною експортної моделі зростання, диверсифікацією та вдосконаленням структури експорту, збільшенням імпорту інвестиційної продукції. Збереження сприятливої зовнішньоекономічної кон'юнктури створює умови для фінансування соціальних витрат протягом перехідного періоду за рахунок продовження експорту продукції базових галузей, проте з обов'язковим перерозподілом отриманих коштів винятково на розбудову внутрішнього ринку та національних виробництв.

Видається очевидним, що узгоджений розвиток соціальної та виробничої сфер, використання соціальної політики як чинника зростання неможливі без протидії ревальвації гривні та відмови від обмежувальної грошово-кредитної політики. Додаткове ж відволікання певної частини доходів населення на примусове нагромадження в рамках як поширення страхової системи, так і безпосереднього введення платності послуг освіти та охорони здоров'я, перетворення системи пільг на адресну грошову допомогу тощо, вестиме в рамках існуючої обмежувальної моделі до падіння платоспроможного споживчого попиту на внутрішньому ринку. При цьому запровадження страхових фінансових схем зовсім не обов'язково сприятиме зростанню інвестиційного попиту.

Найбільш тісно з завданнями соціальної політики пов'язані інтереси регіональних бізнес-еліт. По-перше, їхнє становище безпосередньо залежить від соціального становища в регіоні (щонайменше, рівня споживчого попиту, але, зазвичай, і від електоральних настроїв, через зрощування ділової та політичної еліти на місцях). По-друге, регіональні та місцеві еліти, як правило, розвиваються на базі місцевого виробництва, орієнтованого передусім на споживчий ринок, який, знову-таки, визначається рівнем доходів та соціальним становищем населення. Соціальні орієнтири місцевого рівня мають досить конкретний та визначений характер. Пошук соціального консенсусу навколо завдань довготривалого стійкого соціально-економічного розвитку українського суспільства є одним з визначальних завдань як державної соціальної політики в Україні, так і усіх політичних та економічних сил, орієнтованих на соціальний прогрес.

Список використаної літератури

1. Ганслі Теренс М. Соціальна політика та соціальне забезпечення за ринкової економіки. - К.: Основи, 1995. - 280 с.

2. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.

3. Дікон Б., Халс М., Стабс П. Глобальна соціальна політика. Міжнародні організації й майбутнє соціального добробуту. / Пер. з англ. - К.: Основи, 1999. - 346 с.

4. Політологія / За ред. О.Бабкіної, В. Горбатенка. - К., 1998; - К., 2001.

5. Політологія. Кінець XIX - перша половина ХХст.: Хрестоматія / За ред. О.І.Семківа. - Львів, 1996.

6. Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, K.M. Левківський, В.П. Андрющенко та ін. - К., 1998.

7. Соціальне партнерство - шлях до злагоди. - К.: Проект Міжнародної організації праці „Україна: сприяння реалізації основних принципів та прав у світі праці”, 2003. - 279 с.

8. Головаха Є. Соціальний захист населення і соціальна політика в Україні // Соціальна політика і соціальна робота: Український науковий і громадсько-політичний часопис. - 1996. - № 1. - С. 39 - 43.

9. Рябов С.Г., Томенко M.B. Основи теорії політики. - К., 1996.