1

«Соціально-педагогічні проблеми підтримки мігрантів та біженців в Україні»

План:

Вступ

1. Міграція як соціальне явище

2. Законодавче регулювання

3. Організаційні і технологічні підходи до соціальної робота з мігрантами

4. Практична соціальна робота

Висновки

Література

Вступ

Міграційні процеси в сучасному світі значно впливають на господарське життя, розміщення, чисельність і стан людських ресурсів різних територій планети. Саме міграція багато в чому визначає економічний і соціальний вигляд багатьох держав.

Міграція є неоднозначним соціальним процесом. З одного боку, це життєво необхідний і неминучий для нормальної життєдіяльності процес, зв'язаний з перерозподілом трудових ресурсів, їхнім навчанням, відпочинком і т.д. З іншого боку, міграція, що носить змушений характер, приводить до росту соціальної напруженості, породжуючи проблеми забезпечення мігрантів житлом і роботою, іноді їжею й одягом, медичним забезпеченням, рішення психологічних проблем, зв'язаних із пристроєм і адаптацією на новому місці проживання.

Вирішувати ці проблеми досить складно навіть для заможних західноєвропейських чи північноамериканських країн, а для України тим паче. Вирішення проблем мігрантів та біженців вимагає значних матеріальних, фінансових ресурсів на облаштування мігрантів. Потрібно також утримувати значну соціальну службу яка буде займатись вирішенням облаштування мігрантів. На все це в України коштів недостатньо

Не дивлячись на все це проблеми міграції все одно не можна кидати на самоплив. Так як некеровані міграційні потоки мають тенденцію до криміналізації, а біженці та інші мігранти, які не будуть забезпечені хоча б мінімальною допомогою з боку держави, вимушені будуть самі шукати засоби до існування. І в їхньому випадку, часто єдиними такими засобами є злочинна діяльність.

Тому, якщо вже мігранти, якимось чином потрапили на територію країни (легальним чи нелегальним), то державі буде “дешевше” допомогти їм вирішити хоча б мінімальні соціальні проблеми, чим вони “вирішать” їх самі. Усе це робить дуже актуальною, соціальну допомогу особам, що потрапили у важку життєву ситуацію в зв'язку з переселенням.

1. Міграція як соціальне явище

Термін "міграція населення" (від лат. migratio - переселення) позначає процес переселення (переміщення) людей, що перетинають границі тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди чи на тривалий термін. По визначенню ООН, міграцією вважається переміщення осіб на термін більш 6 місяців. Існує і більш широке тлумачення цього поняття, відповідно до якого: міграція - усі види руху населення, що мають суспільну значимість, аж до переміщення з пригороду в місто, всередині міста, з будинку на роботу і назад.

Виділяють 4 основних типи міграції: епізодичну (поїздки на відпочинок, навчання), маятникову (переміщення по відносно стабільних маршрутах в одну сторону, а потім назад), сезонну (як правило на сезонні роботи) - поворотні типи; і безповоротний тип міграції, що і є таким у строгому змісті слова. Переважно саме безповоротний тип, який породжує найбільшу кількість проблем і є об'єктом соціальної роботи.

По ступені керованості розрізняють організовану міграцію, здійснюваний при участі державних чи суспільних органів, і неорганізовану (стихійну), що здійснюється силами і засобами самих мігрантів. Прикладом організованої міграції може служити освоєння цілини в 50-рр., напрямок по путівках комсомолу на будівництво важливих об'єктів і ін.

Стосовно переміщення розрізняють: добровільну, змушену і примусову міграцію. Добровільна міграція здійснюється людиною по власній волі в пошуках кращого місця роботи, житла, у зв'язку з потребою в одержанні утворення і т.д. Приклади примусової міграції можна знайти в сучасній історії - це і сталінські депортації народів, і практика вивозу радянських громадян на роботи в Німеччину фашистськими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни. Під визначення змушеної міграції попадають особи, змушені залишати місце свого проживання через воєнні дії, які рятуються від тих чи інших природних чи антропогенних катаклізмів (наслідку землетрусів, повеней, промислових аварій і т.п.).

Ще одна ознака поділяє мігрантів на ті, хто переселяється в межах однієї держави - внутрішня міграція і зовнішня міграція - еміграція й імміграція - відповідно виїзд і в'їзд громадян з однієї країни в іншу на постійне чи проживання на більш-менш тривалий термін.

Об'єктом турботи соціальних служб є переважно особи які в'їжджають в країну - іммігранти. Згідно законодавства України імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання[1].

Відповідно: “іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання”[2].

На жаль, поза чітким законодавчим визначенням залишилось поняття нелегальної імміграції та нелегальних іммігрантів. Але ж соціальну роботу потрібно проводити і з ними (під час їх перебування в місцях тимчасового утримання, до моменту депортації із України). Тому і нелегальні міграційні процеси, та соціальна робота з нелегальними мігрантами, враховуючи їх підвищену складність, потребують законодавчого врегулювання, і можливо ще навіть в більш чіткій мірі чим щодо легальних мігрантів.

Однією з найбільш значних у кількісному відношенні, та однією з найскладніших у соціальному плані груп мігрантів є біженці.

Хоча по своїй етимології терміни "мігранти", і "біженці" близькі й означають осіб, що перемінили (тимчасово чи назовсім) місце свого проживання, однак біженці є особливою групою, яка досить суттєво відрізняється від інших груп мігрантів, має свій особливий статус, та потребує особливих підходів у соціальній роботі. Тому і у міжнародному праві і юридичних системах ряду держав розуміння цих і ряду інших визначень є різним. Відповідно зміст і основні аспекти технології соціальної роботи з мігрантами багато в чому детермінується тим, до якого розряду, по своєму соціальному і юридичному статусі вони належать: мігранти, іммігранти, біженці, переміщені особи і переселенці.

По визначенню Конвенції ООН про статус біженців (прийнятій 28 липня 1951 р.), біженці це особи, що були змушені залишити свою країну "через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати по расових, релігійних, національних причинах, за приналежність до визначеної соціальної групи чи за політичні переконання.

Цілком узгоджується з цим міжнародно прийнятим визначенням і термін біженці, прийнятий національним законодавством України. Згідно законодавства України, біженець - це “особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань”[3]. Якщо ще років з 10-13 тому проблеми біженців для України не існувало, то сьогодні з розвитком конфліктів в деяких колишніх республіках СРСР та на близькому сході, а також в зв'язку з тим, що кордони держави стали “прозорими”, проблема біженців, та мігрантів із бідних країн сходу та Африки стає на сьогодні найбільш гострою та потребує все більшої уваги держави, в тому числі соціальних служб.

2. Законодавче регулювання

Якщо роздивитись в правозахисному аспекті допомоги біженцям то у Доповіді правозахисних організацій „Права людини в Україні - 2005” ми вже зупинялися детально на аналізі правового регулювання забезпечення прав біженців і шукачів притулку та відповідних проблем, що в них виникають. Але на 2006 р. не відбулося жодних суттєвих змін у законодавчих актах, які регулюють правовий статус біженців та шукачів притулку.

В Україні існує дуже багато суперечливих законодавчих актів різних рівнів, які регулюють правовий статус іноземців, у тому числі й шукачів притулку. Частина цього законодавства, особливо підзаконні акти, такі як деякі накази, інструкції чи постанови органів внутрішніх справ, прикордонної служби чи міграційної служби не відповідають не лише Законам, але й Конституції України та міжнародним договорам України в галузі прав людини, проте, попри цю невідповідність, указані нормативні акти продовжують активно застосовуватися і призводити до масових порушень прав людини.

Щодо законодавства про біженців в Україні, то воно насамперед представлене Конституцією України, міжнародними договорами України та Законом України «Про біженців».

На конституційному рівні визначено, що (стаття 26) «іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом», проте Закону України «Про притулок» наразі немає. Україна є учасницею низки міжнародних договорів, що встановлюють її зобов'язання із захисту прав біженців та шукачів притулку: насамперед це стосується ратифікованої Україною в 2002 році Конвенції ООН 1951 року „Про статус біженців” та Протоколу до неї від 1967 року.

Питання регулювання набуття, втрати та позбавлення статусу біженця, правові та соціальні гарантії біженців та шукачів притулку закріплені в положеннях Закону України „Про біженців”. Першу редакцію Закону України „Про біженців” було прийнято Верховною Радою України в 1993 році після надзвичайно великого притоку біженців з зони військового конфлікту в Придністровському регіоні Республіки Молдова, другу редакцію закону було прийнято в 2001 році, саме до цієї редакції в 2005 році було внесено незначні зміни, і в такому вигляді вказаний закон є чинним і зараз.

Аналіз положень Закону України „Про біженців”, з урахуванням змін і доповнень, внесених в 2005 році, дозволяє стверджувати, що вказаний закон у цілому відповідає духу міжнародних стандартів із захисту прав біженців та шукачів притулку, хоча в ньому все ще залишаються елементи, які суперечать міжнародним зобов'язанням України.

У Законі України „Про біженців” все ще залишається багато положень, які ускладнюють надання міжнародного захисту біженцям та шукачам притулку, а подекуди унеможливлюють справедливу процедуру визначення статусу біженця. Процедура залишається дуже складною й багаторівневою.

Усе ще не ухвалено Закони України «Про притулок» та «Про основні засади державної міграційної політики України», відсутній системний аналіз та прогнозування щодо потоків мігрантів і шукачів притулку, не проводиться жодної системної роботи щодо активного збору та аналізу інформації за країнами походження біженців, що призводить до прийняття несправедливих рішень про відмови шукачам притулку на різних етапах процедури надання статусу біженця.

3. Організаційні і технологічні підходи до соціальної роботи з

мігрантами

Дослідження міжнародного досвіду показує, що в роботі з мігрантами вирішальну роль грає міграційна урядова політика, практичне виконання якої у всіх сферах державної і суспільної діяльності забезпечує чітко сформульована програма з питань відносин між різними громадами.

Встановлення добрих відносин між різними громадами припускає надання іммігрантам міцного правового статусу і рівних можливостей для їхньої участі в різних сферах життя суспільства. Тільки на цій основі можуть розвиватися рівноправні міжнаціональні відносини і життєдіяльність діаспори. Ґрунтуючись на досвіді інших країн, можна зробити висновок, що політика і технологія з питань етнічних відносин і роботи з мігрантами в обов'язковому порядку повинні бути сформовані з урахуванням ряду принципів:

по-перше, варто виходити з припущення, що більшість іммігрантів залишаться на постійне (чи тривале) проживання в приймаючій країні і що вони можуть внести немаловажний вклад у її економіку;

по-друге, необхідно усвідомлювати вирішальну роль органів державної влади в сприянні адаптації й інтеграції іммігрантів і в розвитку добрих міжобщинних відносин; це, у свою чергу, дає підставу припускати, що буде забезпечена законодавча база для заходів, спрямованих на досягнення рівності можливостей, боротьбу з дискримінацією мігрантів і в необхідних випадках здійснення успішної інтеграції іммігрантів. З іншого боку, необхідно заохочувати іммігрантів розвивати в собі почуття приналежності до нового суспільства; владні структури і громадські організації повинні сприймати іммігрантів і їхніх лідерів як необхідних партнерів у справі встановлення між громадських відносин;

по-третє, варто усвідомлювати, що інтеграція і встановлення добрих відносин між місцевим населенням і мігрантами - це процес, розрахований на тривалий період. Міжнародні конвенції і досвід ряду країн підтверджують, що іммігранти, що прожили довгий термін у приймаючій країні, особливо ті з них, хто в ній народився, повинні мати можливість без проблем одержати її громадянство, що було б найбільш ефективним методом розвитку в них почуття приналежності до суспільства, у якому вони живуть. В умовах загострення міграційної ситуації дуже важливо заснувати в місцях зосередження іммігрантів офіційні органи, що займалися б здійсненням і координацією дій, спрямованих на досягнення мігрантами рівних можливостей, їхню інтеграцію й асиміляцію. Правові засоби боротьби з дискримінацією повинні доповнюватися іншими засобами, особливо в області освіти й інформації, спрямованими на рішення конкретних проблем різних категорій мігрантів у країні перебування.

Урядовим структурам необхідно починати дійові заходи разом з роботодавцями і профспілками для досягнення фактичної рівності можливостей мігрантів і місцевого населення. Велику роботу в цьому можуть провести місцеві органи влади. Заслуговують усілякої підтримки ті органи місцевої влади суб'єктів, що беруть на себе хоча б частково роботу по забезпеченню мігрантів достатньою кількості житла за помірну плату шляхом застосування різних механізмів. Боротьба проти дискримінації в житловому питанні на основі правових норм і соціальних заходів також має важливе значення.

Міжнародна практика свідчить про те, що примусова концентрація іммігрантів у визначених міських кварталах чи сільських населених пунктах, що рівносильна сегрегації, перетворенню зазначених місць у гетто, небажана. Одночасно і насильницьке розосередження іммігрантів, перешкода у такому поселенні якщо вони самі мають бажання, викликає в прибулих сумнів, сторожкість, недовіру до влади. Швидке розосередження прибулих іммігрантів небезперечне з погляду забезпечення збалансованого соціального складу населення у визначених районах і містах.

Хоча для різних груп мігрантів політика по їх розселенню може бути різною. Так, для кримських татар розселення компактними етнічними групами є бажаною для них самих, задля того щоб не асимілюватись з іншим населенням і зберегти свою етнічність. Тим більше, що в Криму вони визнаються титульною нацією і для них це є питанням національного самовизначення. А, скажімо щодо іммігрантів вихідців з України кращим буде розселення по місцях їх народження, звідки вони походять.

Необхідно враховувати усе більш зростаюче етнічне і культурне різноманіття населення у визначених регіонах і країні в цілому. Усунення дискримінації і задоволення потреб мігрантів будуть більш ефективним, якщо міграційної служби комплектувати також особами іммігрантського походження. Саме з досвіду розвитих країн можна багато чого почерпнути з метою розробки працеспроможних центральних і місцевих структур, загальнонаціональних, регіональних і муніципальних програм, що дозволили б зм'якшити процес інтеграції мігрантів в українське суспільство.

В Україні центральним координуючим органом, щодо роботи з мігрантами і біженцями є Державний комітет України у справах національностей та міграції. Саме він повинен координувати діяльність всіх державних органів по роботі з мігрантами, в тому числі і соціальну роботу. На сьогодні його робота не є достатньо ефективно. Та й сам він перебуває в стані “перманентного реформування” - то міністерство, то департамент то комітет. Міняються штати, підпорядкування, керівники. Все це не сприяє стабільності його роботи. Крім того цей орган досить обмежений як у фінансових ресурсах, так і в можливості впливу на інші державні органи. Враховуючи це, та позитивний закордонний і вітчизняний досвід необхідно багато повсякденних проблем міграції вирішувати на місцевому рівні. Саме місцеві влади в партнерстві з центральними урядовими органами і неурядовими організаціями усіх видів відіграють важливу роль у підготовці відповідних умов для встановлення нормальних відносин між мігрантами і місцевими жителями.

Поліпшення положення мігрантів може наступити при активізації їх власного соціального потенціалу. Країни, у яких нараховується значна кількість мігрантів, заохочують виникнення асоціацій іммігрантів і етнічних груп (земляцтв та ін.), з врахуванням яких формуються суспільні фонди, призначені для розробки і реалізації проектів, що відбивають інтереси мігрантів і біженців. Першорядне значення надається питанням релігії, культури, традиціям і звичаям з метою забезпечити поваги прав людини. Позитивних результатів домагаються ті органи влади, що прагнуть установити контакт із представниками різних конфесій і організувати обговорення ними проблем, що однаковою мірою цікавлять і корінних жителів, і мігрантів.

Якщо коротко підсумувати вище викладене, то у рамках організації соціальної роботи з мігрантами можна намітити основні перспективні напрями роботи, які здатні суттєво поліпшити ефективність соціальної роботи з мігрантами:

- налагодити і розвивати зв'язок з міжнародними організаціями, що займаються проблемами міграції, і участь у їхній діяльності;

- організація взаємодії між центральними та регіональними державними відомствами й установами і місцевими органами влади, що вирішують проблеми міграції і мігрантів;

- організація взаємодії між державними структурами, громадськими організаціями і фондами, що займаються соціальним захистом і допомогою мігрантам;

- сприяння створенню громадських організацій, що займаються проблемами мігрантів;

- посилити зв'язок із закордонними організаціями, що займаються проблемами мігрантів;

- розробка оптимальної структури і нормативів діяльності стаціонарних і нестаціонарних установ соціальної допомоги мігрантам стосовно до умов конкретних регіонів;

- організація різних форм установ соціального захисту мігрантів (центрів соціального захисту, реабілітаційних центрів, кризових стаціонарів, інтернатів, консультацій, пунктів видачі допомоги і т.п.);

- підготовка і підвищення кваліфікації фахівців з роботи з мігрантами;

- вироблення норм видачі натуральної (продуктової, речової і ін.) допомоги мігрантам;

- проведення соціологічних і маркетингових досліджень проблеми;

- соціальна реклама державної і місцевої міграційної політики;

- організація діяльності служби по зв'язках із громадськістю;

- розробка правових основ видачі пенсій і допомог мігрантам, а також надання фінансової допомоги;

- розробка правових основ соціального, санітарного, медичного і педагогічного контролю життєдіяльності мігрантів;

- розробка правових основ профілактики девіантної поведінки осіб з числа мігрантів;

- організація центрів, курсів і семінарів по професійній підготовці, перепідготовці і підвищенню кваліфікації мігрантів і інших задач.

Щодо реальних кроків у цих напрямках роботи то в державі вони більш менш здійснюються цілеспрямовано хіба, що щодо депортованих народів Криму. В 2002 році, постановою кабінету Міністрів України, нарешті, навіть прийнята “програма адаптації та інтеграції в українське суспільство депортованих кримських татар, а також осіб інших національностей, відродження і розвитку їх культури та освіти”. В ній можливо вперше так чітко передбачені конкретні напрями роботи, терміни і органи влади конкретно відповідальні за певний напрям. Нею передбачено:

1. Здійснити комплекс заходів, спрямованих на гармонізацію міжнаціональних відносин в Автономній Республіці Крим.

Державний комітет у справах національностей та міграції, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2005 роки.

2. Провести соціологічні дослідження з метою конкретизації та більш повного врахування запитів депортованих у соціальній та гуманітарній сферах. - Рада міністрів Автономної Республіки Крим, Державний комітет у справах національностей та міграції. 2002 рік.

3. Організовувати та проводити конференції, семінари, зустрічі за участю молодіжних, у тому числі кримськотатарських організацій.

Державний комітет у справах сім'ї та молоді 2002-2005 роки.

4. Забезпечити розвиток соціальної та промислової інфраструктури в місцях компактного проживання депортованих відповідно до планів соціально-економічного розвитку України та Автономної Республіки Крим.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2005 роки.

5. Сприяти розвитку етнографічного туризму, інфраструктури автотуризму та організації всіх видів послуг для автотуристів з метою працевлаштування депортованих. - Державний комітет у справах сім'ї та молоді, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2005 роки.

6. Здійснювати заходи щодо активізації переговорів стосовно укладення двосторонніх угод з країнами СНД, в яких проживали депортовані до повернення в Україну, про співробітництво в організації повернення та облаштування.

МЗС, Державний комітет у справах національностей та міграції, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002-2005 роки.

7. Сприяти створенню фермерських господарств та розвитку інших форм господарювання з метою працевлаштування молоді з числа депортованих, які проживають у сільській місцевості.

Мінагрополітики, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002р.

8. Утворити при центрах соціальних служб для молоді пересувні консультативні пункти для надання соціальної допомоги молоді з числа депортованих, які проживають у віддалених населених пунктах.

Державний комітет у справах сім'ї та молоді, Український державний центр соціальних служб для молоді, Рада міністрів Автономної Республіки Крим. 2002 рік.

Також програмою передбачені розробка і видання підручників, словників, підготовка педагогічних кадрів та ряд інших заходів.

І такі програми повинні бути розроблені щодо всіх груп мігрантів.

4. Практична соціальна робота

На сьогоднішній час особливо важливим є надання конкретної допомоги людині, яка можлива лише при функціонуванні мережі територіальних закладів, що враховують місцеву ситуацію і її особливості.

В даний час органами соціального захисту населення ведеться різнобічна робота з мігрантами. Соціальні працівники допомагають кожній людині, що звернулася, у вирішенні її особистих соціальних, економічних, правових і інших проблем, сприяють у установленні чи відновленні необхідних соціальних відносин.

У соціальній роботі з мігрантами виділяються два основних види:

1. Практична соціальна робота (робота з конкретною людиною чи групою людей, що потребують соціальної допомоги).

2. Організаційна робота (організація роботи соціальної служби, розробка конкретних програм діяльності і т.п.).

Практична соціальна робота з мігрантами проводиться по наступним основних напрямках: соціальному, соціально-психологічному, соціально-педагогічному, соціально-правовому, медико-соціальному, фінансовому, соціально-економічному, матеріальному, соціально-інформаційному і соціально-трудовому.

1. Соціальний напрямок (робота здійснюється в контакті з різними відомствами, у тому числі - Пенсійним фондом) містить у собі:

- проведення соціальних консультацій;

- проведення заходів щодо соціальної реабілітації в стаціонарних і нестаціонарних умовах;

- виявлення осіб, що особливо потребують соціальної допомоги;

- соціальна діагностика;

- допомога мігрантам в одержанні пенсій і допомог;

- сприяння організації груп самодопомоги і взаємодопомоги;

- виявлення осіб з девіантною поведінкою з числа мігрантів і асоціальних родин;

- профілактика девіантної поведінки;

- організація культурно-дозвільної роботи з людьми похилого віку й інвалідами з числа мігрантів;

- профілактика бездомності (включаючи сприяння в одержанні гуртожитку, тимчасового житла чи придбанні власного житла);

- профілактика дитячої безпритульності (включаючи влаштування дітей у дитячі будинки і будинки-інтернати);

- сприяння поверненню майна мігрантів і одержанню ними компенсацій;

- взаємодія з різними державними установами і громадськими організаціями з питань допомоги мігрантам.

2. Соціально-інформаційний напрямок (робота здійснюється в контакті з Держкомстатом та засобами масової інформації):

- інформування мігрантів про діяльність соціальних служб;

- збір інформації про мігрантів (у тому числі і від самих мігрантів) і її систематизація з метою організації оптимальної соціальної роботи з даною категорією населення;

- інформування громадськості щодо проблем міграції і мігрантів (головним чином через засоби масової інформації) з метою встановлення мігрантами стійких соціальних зв'язків;

- сприяння адекватному висвітленню в засобах масової інформації теми міграції.

3. Соціально-психологічний напрямок (робота здійснюється в контакті з органами освіти й охорони здоров'я):

- психологічне консультування;

- психологічна корекція і допомога в соціальній адаптації;

- психологічна допомога в гострих кризових ситуаціях і умовах після травматичного стресу;

- психопрофілактика стресу;

- проведення психологічних тренінгів з мігрантами;

- навчання аутотренінгам і психологічній саморегуляції;

- психологічна діагностика розвитку дітей і підлітків з родин мігрантів;

- психологічна діагностика і консультування в області придбання нової спеціальності.

4. Соціально-педагогічний напрямок (робота здійснюється в контакті з органами освіти, охорони здоров'я і правопорядку):

- проведення консультацій з питань родини і виховання дітей;

- соціально-педагогічна робота з дітьми і підлітками;

- спеціалізована (корекційна) соціально-педагогічна допомога дітям і підліткам, що потребують її;

- соціально-педагогічна допомога дітям і підліткам, що мають проблеми в навчанні;

-контроль за одержанням освіти дітьми і підлітками з родин мігрантів;

- професійне консультування і сприяння одержанню професійної освіти підлітками і молоддю з числа мігрантів;

- профілактика девіантної поведінки;

- проведення дозвільних заходів для дітей і підлітків, спрямованих на адаптацію в нових умовах.

5. Соціально-правовий напрямок (робота здійснюється в контакті із судовими і правоохоронними органами):

- захист прав мігрантів;

- надання мігрантам інформації про їхні права й обов'язки;

- соціально-правове консультування.

6. Медико-соціальний напрямок (робота здійснюється в контакті зі службами охорони здоров'я):

- медико-соціальне консультування;

- надання долікарняної медичної допомоги;

- сприяння в проведенні диспансеризації мігрантів;

- контроль за адекватною санітарно-профілактичною роботою і дотриманням норм соціальної гігієни;

- допомога в придбанні полісів страхової медицини (видача сертифіката на медичне обслуговування);

- виявлення хронічно хворих і непрацездатних і організація для них спеціалізованих медико-соціальних консультацій;

- соціально-психіатрична діагностика і допомога;

- надання сприяння в придбанні лік і інших медичних засобів;

- при необхідності виділення фінансової допомоги на лікування;

- напрямок у спеціалізовані медичні установи;

- контроль за санітарним станом житла мігрантів.

7. Фінансовий напрямок - надання стартової допомоги (надання позичок):

- надання фінансової допомоги на основі принципу індивідуального підходу до кожної конкретної ситуації.

8. Соціально-економічний напрямок:

- консультування по соціально-економічних питаннях;

- надання допомоги в досягненні економічної самостійності;

- сприяння в підвищенні доходів.

9. Матеріальний напрямок (робота здійснюється в контакті з громадськими організаціями):

- надання продуктової допомоги;

- надання речової допомоги;

- надання іншої натуральної допомоги (ліки, буд матеріали і т.п.).

10. Соціально-трудовий напрямок (робота здійснюється в контакті зі службами зайнятості):

- надання сприяння в одержанні основної і додаткової роботи;

- надання сприяння у відкритті власної справи;

- консультування з питань праці, зайнятості і профорієнтації;

- допомога в професійній підготовці і перепідготовці.

Всі ці напрями потребують свого удосконалення і розвитку і якщо соціальна робота у фінансових напрямках досить обмежена, то за рахунок удосконалення організаційних і технологічних елементів можливе значне поліпшення соціальної роботи у інших напрямках.

Висновки

Процеси міграції населення завжди будуть існувати і робити на суспільство значний вплив. Головною задачею соціальних служб, що так чи інакше стикаються з міграцією у своїй роботі, є зведення до мінімуму тих негативних тенденцій і наслідків, що вона в собі несе. Міграція може стати і благом і злом, врятувати економіку регіону чи привести до соціального вибуху.

Соціальним службам потрібно учитися керувати міграцією, готувати кадри, накопичувати інформацію про форми і методи роботи, опановувати засобами, за допомогою яких можна здійснювати керування цим процесом.

Звичайно, навіть найдосконаліші технології соціальної роботи з мігрантами принесуть позитивні результати при наявності чіткої і продуманої державної політики і програми по прогнозуванню міграційних процесів і конкретних міграційних потоків, регіональних міграційних програм, сприянні мігрантам і біженцям в адаптації до нових місць поселення. Рішення подібних проблем можливо за умови спільної роботи Державного комітету у справах національностей та міграції й інших органів влади (центральних і місцевих), виділення для мігрантів квот і визначених територій для поселення.

Має вестись велика організаторська робота з прийому й облаштування біженців і мігрантів.

Незважаючи на гостроту проблеми, ця галузь соціальної діяльності знаходиться поки в стадії формування, а недолік матеріальних засобів явно заважає дійсно ефективній роботі міграційної служби.

Але все-таки сам факт того, що суспільство і держава звернули увагу на цю проблему, вселяє стриманий оптимізм щодо її вирішення.

У цьому зв'язку необхідно домогтися того, щоб допомога легальним мігрантам (для України на сьогодні це в першу чергу представники депортованих народів та легальні біженці) стала моральною задачею всього суспільства.

Література

1. www.helsinki.org.ua.

2. Конституція України.

3. Конвенція про захист прав людини та основних свобод. Рим (4.ХI.1950.) із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11 (1.11.1998р).

4. Конвенція про статус біженців. Прийнята 28 липня 1951 року.

5. Європейська конвенція про правовий статус трудящих мігрантів Страсбург, 24 листопада 1977 року.

6. Наказ міністерства України у справах національностей, міграції та культів Про затвердження Положення про регіональні пункти тимчасового розміщення біженців та Примірних правил проживання у пункті тимчасового розміщення біженців від 30 травня 1995 р. за N 159/695.

7. Зайнышев И.Г., и др. Технология социальной работы. Учебник. М., 2000,-237с.

8. Павленок П.Д., и др. Основы социальной работы. Учебник. М., 2002, - 394с.

9. Полтавець В.І., та ін. Соціальна робота в Україні: перші кроки. К., 2000,-233с.

10. Холостова Е.И., и др. Технологии социальной работы. Учебник. М., 2002,-399с.