Концепція соціокультурної динаміки П. Сорокіна

2

Реферат

Культурологія

Концепція соціокультурної динаміки П.Сорокіна

1. Концепція соціокультурної динаміки П.Сорокіна

Переважання емпіристської орієнтації в американській соціологічній думці міжвоєнних десятиліть -- факт цілком очевидний. Проте неправильним було б розуміти це явище таким чином, ніби ця доба була тут добою повного занепаду соціологічної теорії. Адже, як ми вже бачили вище, емпіризм Чиказької школи зовсім не був «повзучим емпіризмом», і в працях її представників міститься аналіз і теоретичні узагальнення. Інший напрям теоретичної роботи в американській соціології цієї доби пов'язаний з діяльністю Питирима Сорокіна, який протягом відносно короткого часу стає одним із провідних американських соціологів. З 1930 до 1959 р. російський учений очолює соціологічний факультет Гарвардського університету, який завдяки йому стає не лише центром підготовки фахівців-практиків, а й центром теоретичної думки. Під керівництвом Сорокіна тут, зокрема, розпочинає свою викладацьку і наукову діяльність Толкотт Парсонс.

Коло наукових інтересів Сорокіна в американський період його діяльності залишається таким же широким, як і раніше. Він публікує працю «Соціологія революції» (1925), де узагальнює досвід трагічних російських подій 1917 і наступних років. Провівши разом із К. Ціммерманом емпіричні дослідження, Сорокін видає (у співавторстві) працю «Основи міської і сільської соціології» (1929), а пізніше виходить у світ капітальна тритомна праця «Систематична антологія сільської соціології» (1930--1932). У ці ж роки з'являється новаторське дослідження «Соціальна мобільність» (1927), присвячене теоретичним і практичним проблемам вивчення соціальної нерівності і соціальних переміщень. В середині 30-х років учений розпочинає роботу над грандіозним за задумом проектом, метою якого є вивчення за допомогою статистичних методів загальних тенденцій розвитку світової культури. Гарвардський університет виділяє для цієї мети грант у 10 тисяч доларів. Впродовж п'яти років виходять у світ п'ять томів «Соціальної і культурної динаміки» -- дослідження, яке історики соціології справедливо називають безпрецедентним, таким, що за обсягом емпіричного матеріалу перевищує «Капітал» К. Маркса і «Трактат із загальної соціології» Парето.

Розглянемо стисло основні теоретичні ідеї, на яких грунтуються сорокінські концепції соціальної мобільності та соціальної і культурної динаміки. Суспільне розшарування і пов'язана з ним економічна, політична і професійна нерівність людей є, згідно з Сорокіним, нормальним станом людського суспільного життя. Не існувало і не існує жодної тривкої соціальної групи, яка була б «плоскою» і всі члени якої були б рівними. Суспільство без розшарування, з реальною рівністю їх членів -- це міф, який так ніколи і не став реальністю за всю історію людства.

Місце індивіда у структурованому суспільному цілому можна уявити за аналогією З положенням точки в геометричному просторі, однак між соціальним простором і простором геометричним існують суттєві відмінності. Людина може переміститися на тисячі миль у фізичному просторі, не змінивши свого соціального становища, і навпаки. Соціальний простір багатовимірний (неоднорідність економічних, політичних, фахових, національних, релігійних, вікових, статевих ознак людей). Найважливішими будуть горизонтальний і вертикальний параметри соціального простору. «Неважко знайти кілька індивідів,-- пише П. Сорокін,-- які належать до одних і тих же соціальних груп (наприклад, вони можуть бути римськими католиками, республіканцями, зайнятими в автомобілебудуванні, з італійською мовою як рідною, громадянами США і т.ін.) і все ж таки по «вертикалі» їхнє соціальне становище може бути зовсім різним». Адже один може бути звичайним робітником автозаводу, інший -- президентом автомобільного концерну. Відмінності у становищі людей «по вертикалі» утворюють свого роду ієрархічну драбину, по якій можна підніматися вгору, а можна й спускатися донизу.

Диференціацію певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі, тобто існування в суспільстві вищих і нижчих класів, П. Сорокін називає соціальною стратифікацією, а переміщення вгору і вниз -- вертикальною соціальною мобільністю.

Реальна картина стратифікації кожного суспільства -- як сучасного, так і більш ранніх -- дуже складна й заплутана, оскільки стратифікаційні ознаки часто накладаються одна на одну, а в ряді випадків не демонструються відверто. Однак можна виокремити три основні різновиди соціального розшарування: економічний (багаті -- бідні), професійний (високий престиж професії -- низький) і політичний (той, хто має владу й віддає розпорядження -- і підлеглий). Між позиціями такого роду розшарування існує певна відповідність, хоча прямого збігу може не бути (економічно міцна буржуазія може деякий час не мати політичної влади і т.д.). У межах кожного типу стратифікації існує своя динаміка, «коливання» позицій окремих верств і груп. Вивчення цих «коливань» потребує застосування досить складних методів. Зокрема, існують певні загальні тенденції «флуктуацій рівня і профілю» економічного розшарування суспільства. Так, мають місце цикли, у межах яких посилення економічної нерівності змінюється її послабленням.

Вивчення великої кількості статистичних даних дало змогу П. Сорокіну зробити висновок, що «сплющення» профілю економічного розшарування (тенденція до соціального вирівнювання) і, навпаки, його «загострення» (зростання соціальної нерівності) -- це ситуація загалом короткочасна, пов'язана із надзвичайними обставинами. «Коли «економічно плоске» суспільство не гине взагалі, -- пише П. Сорокін, -- то його «плоскість» швидко змінюється посиленням економічної стратифікації. Коли ж економічна нерівність стає надто сильною і досягає певної точки перенапруги, то верхівці цього суспільства судилося зруйнуватися або ж бути поваленою».

Певні загальні тенденції змін властиві також політичній та фаховій стратифікації. П. Сорокін не погоджувався з поширеною тезою про те, що суспільний розвиток неодмінно веде до зростання політичної рівності людей і, отже, працює на користь демократії. Будучи сам твердим і послідовним захисником демократичних цінностей, соціолог вважав водночас, що якоїсь чіткої і очевидної тенденції «зростання рівності» не існує, «немає постійної історичної тенденції від монархії до республіки» і немає «історичної тенденції зміни правління меншості на правління більшості». Те, що можна з певністю констатувати,-- це невпорядковаиі, неспрямовані, «сліпі» коливання, які не ведуть ні до посилення політичної стратифікації, ні до її послаблення, скоріше тут має місце тенденція до рівноваги між двома рівноспрямованими силами.

Така ж тенденція тяжіння до рівноваги властива й процесам вертикальної соціальної мобільності. Немає, твердить Сорокін, ні суспільств абсолютно «замкнених», де люди не могли б підвищувати свій соціальний статус чи знижувати його, ні суспільств абсолютно «відкритих», де б не було ніяких перепон на шляху до «вищого суспільства». Хоча демократичні режими загалом більш рухливі, ніж автократичні, тут існує безліч винятків. Тими каналами, за якими здійснюється вертикальна мобільність, є армія, церква, школа, політичні організації і партії, виробничі колективи, професійна спілка, а також родина і шлюб. Завдяки їм у суспільстві відбувається тестування, селекція і розподіл тих, хто пробивається до верхніх щаблів соціальної ієрархи.

Значення досліджень Питирима Сорокіна в галузі соціальної стратифікації і мобільності дуже важливе. Вони узагальнили той досвід, який був нагромаджений класичною соціологічною традицією (Зіммель, Вебер, Дюркгейм, Парето) і поставили вивчення цієї проблематики на якісно новий рівень. Сорокін розробив загальну концептуальну схему вивчення соціального розшарування і соціальної мобільності, яка у загальних рисах не втратила свого значення й сьогодні. Великий вплив мали ідеї П. Сорокіна на представників структурного функціоналізму, у творчості яких ця проблематика посідає важливе місце.

Інший важливий напрям теоретичних пошуків Питирима Сорокіна пов'язаний із розробкою оригінальної концепції соціокультурної динаміки. Мова йшла в ній насамперед про застосування якісно нової методологи, де статистичні методи поєднувалися з методами герменевтичними, і синтезувалися висновки не лише соціології, а и антропології, культурологи, мистецтвознавства, філософи та історії науки.

Ще в ранніх працях Сорокіна розглядає суспільні явища як явища соціокультурні, тобто такі, де над біофізичними властивостями індивідів, то взаємодіють, вивищується певного роду надбудова значень і цінностей. Без своїх значущих аспектів, підкреслював соціолог, будь-яке явище людської взаємодії стає просто біофізичним фактом. Значення у свою чергу поділяються на власне когнітивні значення -- такі як значення математичної формули, філософії Платона чи християнського символу віри; значущі цінності -- такі як економічна вартість землі чи якихось матеріальних речей, цінність демократи, релігії, освіти, життя и здоров'я; і, нарешті, норми -- певні правові, моральні, етикетні, технологічні стандарти людської поведінки, починаючи від релігійних заповідей і кінчаючи інструкцією щодо виготовлення харчових продуктів. Зміст цих понять перетинається, оскільки будь-яке значення можна розуміти як цінність, цінність передбачає норму щодо її реалізації, норма має значення і є цінністю і т.д.

Коли значення, цінності та норми розглядати як певну єдність, цілісність, тоді матимемо культуру. Остання разом із поняттями особистості та суспільства складає, як доводить П. Сорокін, нерозривну тріаду, на якій грунтується людське спілкування: «У класній кімнаті викладач і студенти є особистостями, сукупність цих особистостей разом із нормами їх відносин становить суспільство класної кімнати; а ті наукові та інші ідеї, які вони мають і якими обмінюються, і не лише ці ідеї, а й книги, дошка, меблі, лампа і сама кімната являють собою культуру цього суспільства. Жоден із членів цієї тріади не може існувати без двох інших» .

П. Сорокін гостро критикував думку, згідно з якою соціологія цікавиться лише «соціальним як таким», вважаючи таку позицію «абсолютно неприйнятною». Вивчення культури та особистості виступає у його розумінні невід'ємним складником предмета соціології. Пізніше ця ідея здобула всебічне обгрунтування у працях Т. Парсонса та інших соціологів функціоналістської орієнтації, а сьогодні вона втілена навіть у структурі вузівських курсів і підручників соціології.

Звичайно ж, існує суттєва відмінність між культурою невеликої групи (учні в класі разом з учителем) і культурами великих людських спільнот та окремих історичних епох. В останньому випадку маємо справу з культурними суперсистемами. Такі суперсистеми позначаються поняттями «антична культура», «культура Середньовіччя», «культура Нового часу» і т. ін. Основу культурної суперсистеми або «великої культури» складає певна цінність, на грунті якої інтегруються складники суперсистеми -- форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво. Ці складники утворюють у рамках «великої культури» певну унікальну цілісність. Водночас вони здатні виокремлюватися і мігрувати від однієї культурної системи до іншої.

Автор «Соціальної і культурної динаміки» виходить із того, що ціннісне ядро всякої великої культури пов'язане з тим способом, яким у ній розуміють об'єктивну реальність. Залежно від цього культурні суперсистеми поділяються на три основні типи -- ідеаціональний (умоглядний, надчуттєвий), чуттєвий (сенсорний) та ідеалістичний (цим виразом Сорокін позначає тип культури, де поєднано риси двох попередніх). Так, культуру Заходу середньовічної доби соціолог розглядає як ідеаціональну, оскільки головним її принципом і головною цінністю був Бог. «Архітектура і скульптура середніх віків були «Біблією у камені». Література також була наскрізь пройнята релігією і християнською вірою. Живопис висловлював ті ж біблійні теми у лініях і кольорі».

З XII ст. ідеаціональна культура Заходу починає занепадати, дедалі більшого впливу набуває теза, згідно з якою об'єктивна реальність і її зміст чуттєві, а те, що недоступне чуттям, просто не існує. Протягом ХІІІ--XIV ст. у західній культурі надчуттєвий і чуттєвий принципи співіснують разом, тому це культура ідеалістична. З XVI ст. у західноєвропейській культурі остаточно утверджує себе принцип чуттєвості. Ним проймаються і економічне життя, і політика, й філософія, і мистецтво. Та в XX ст. і цей принцип вичерпує себе, чим пояснюється, як вважає П. Coрокін, ряд кризових явиш у сучасній культурі Заходу. «Зараз ми перебуваємо мовби між двома епохами: чуттєвої культури нашого сонячного вчорашнього дня, яка помирає, і майбутньої ідеаціональної культури дня завтрашнього, який твориться нині. Ми живемо, мислимо, діємо у присмерку сяючого чуттєвого дня, котрий тривав шість століть. Промені сонця, що заходить, все ще освітлюють велич епохи, яка відходить. Але світло повільно згасає, і в сутінках, які густішають, нам дедалі важче стає споглядати цю велич...».

Незважаючи на певну зовнішню схожість висновків Питирима Сорокіна з основною ідеєю праць Освальда Шпенглера «Занепад Заходу», їхнє розуміння «діагнозу епохи» все ж досить різне. За Шпенглером, західна культура, яку він називає «фаустівською», вичерпала весь життєвий ресурс і згасає, поступаючись місцем бездуховній, механістичній цивілізації. Сорокін же розуміє суть культурної кризи сучасності як зміну одного типу культури іншим і передбачає майбутнє нове культурне піднесення.

Список літератури

1. Ерасов Б.С. Социальная культурология. Пособие для студентов высших учебных заведений. -- 2-е изд., испр. и доп. -- М.: Аспект Пресс, 1997. - 591с.

2. Є.А. Подольська, В.Д. Лихвар, К.А. Іванова Культурологія: Навчальний посібник. -- Київ: Центр навчальної літератури, 2003. -- 288 с.

3. Культурология. История мировой культуры: Учеб. пособие для вузов/ А.Н.Маркова, Л.А.Никитич, Н.С.Кривцова, и др.; Под ред. проф. А.Н.Марковой. -- М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1995. - 224 с.

4. Погорілий O.I. Соціологічнії думка XX століття: Навч. посібник.-- К.: Либідь, 1996--224 с

5. Чорненький Я.Я. Культурологія. Теорія. Практика. Самостійна робота. Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004 - 392 с