Соціальне середовище

26

ПЛАН

Вступ

1. Основні сфери суспільного життя

Висновки

Література

ВСТУП

Одним з елементів системи “людина - життєве середовище” є середовище життя людини, тому, розглядаючи безпеку людини як поняття, що торкається сутності людського життя, сфери її діяльності і взаємозв'язків із навколишнім середовищем, ми повинні розглянути також поняття “середовище”, в якому живе і діє людина.

Середовище - це і простір для проживання, і дуже важливе джерело ресурсів, воно має великий вплив на духовний світ людей, на їх здоров'я і працездатність.

Людина живе у суспільстві, тобто в соціально-політичному середовищі.

Соціально-політичне середовище - це створений людством духовний світ, що охоплює національні, соціальні, економічні, політичні та інші суспільні відносини і вироблені людством протягом усієї історії духовно-культурні цінності, які впливають на людей, формують їхній світогляд, зокрема, обумовлюють поведінку у сфері взаємовідносин із навколишнім середовищем.

Життєдіяльність безпосередньо пов'язана з виконанням певного виду роботи та продуктивністю праці, яка визначається, перш за все, людським фактором, засобами виробництва, технічними та організаційними умовами праці, впливом навколишнього середовища.

Побутове середовище - це середовище проживання людини, що містить сукупність житлових будівель, споруд спортивного і культурного призначення, а також комунально-побутових організацій і установ.

За звичайних умов параметри побутового середовища підтримуються самими людьми, які проживають у регіоні. Але під впливом тих чи інших факторів, перш за все, природного чи військового характеру, параметри можуть вийти за межі встановлених норм, і тоді може виникнути загроза не тільки здоров'ю, а й життю людей.

1. Основні сфери суспільного життя

Суспільство як надзвичайно складну відкриту систему умовно можна поділити на чотири сфери: економічну (виробничу), соціальну, політичну і духовну.

Економічна сфера є визначальною у структурі суспільства. Серцевиною цієї сфери є матеріальне виробництво, без чого людське суспільство не могло б існувати взагалі, тим більше -- розвиватися. В процесі матеріального виробництва люди відтворюють умови свого буття, виробляють засоби, необхідні для задоволення своїх потреб. Потреби завжди лежать в основі діяльності й поведінки людей, є рушійною силою і джерелом реальних суспільних відносин. Вони спонукають людину до практичних дій, до певних вчинків, кінцевою метою яких є задоволення цих потреб.

Потреба як відношення завжди передує безпосередній дії, тобто вона спрямована в майбутнє. В процесі взаємодії потреби і діяльність ніби постійно міняються місцями з точки зору їх визначального впливу одного на інше. Потреби як першопричина людської діяльності одночасно є і результатом (наслідком) цієї діяльності. Саме тому, що потреби людини є «початком» і «результатом» її продуктивної діяльності, вони здатні чинити визначальний вплив на подальший розвиток трудової діяльності. Таким чином, ми приходимо до висновку: суперечлива взаємодія трудової діяльності людини та її потреб є джерелом розвитку як діяльності, так і самих потреб.

Виходячи зі своїх потреб, людина виробляє певне (відповідне своїм потребам) відношення до суспільства, до інших людей і до самої себе. В особистісному плані людина завжди залежить від суспільства. Ця залежність має опосередкований характер, оскільки опосередковується потребами людини. Задоволення її актуальних потреб стає можливим тільки через діяльність. Отже, потреби є вихідною (стартовою), але не безпосередньою спонукальною силою людської діяльності.

Усвідомлена потреба виступає як суб'єктивний стан людини, що регулює її діяльність і поведінку, спрямовує мислення, почуття, волю тощо. Процес усвідомлення людиною суспільних і своїх власних потреб, визнання їх актуальними, бачення у зв'язку з цим необхідності в організації певної діяльності з метою їх задоволення є процесом перетворення потреби в інтерес як. чергову ланку загального ланцюга соціальної детермінації процесу діяльності.

Людина може проявити свою активність стосовно якогось соціального явища лише за тих умов, що, по-перше, в ньому вона вбачає потенціальний предмет задоволення своєї потреби, по-друге, це явище є для людини життєво важливим і, по-третє, коли людина чітко усвідомила, що свою потребу вона зможе задовольнити в результаті здійснення процесу діяльності. Сукупність зазначених умов може свідчити про наявність у людини відповідного інтересу. Сама ж діяльність із задоволення усвідомленої потреби виступає при цьому як процес реалізації інтересу.

Між потребами та інтересами існує безпосередній зв'язок, який виступає як діалектична єдність двох сторін детермінації процесу людської діяльності. Потреби й інтереси спонукають людей до дії і спрямовують їхню діяльність. Однак у якому б відношенні ми не характеризували потреби й інтереси, їх не можна ототожнювати. Вони розрізняються між собою як своїм походженням, так і характером реалізації й тією роллю, яку відіграють у життєдіяльності людини та суспільства.

Аналіз потреб та інтересів людини, яка завжди функціонує в певних макро- і мікро- умовах історично конкретного суспільства, дозволяє зробити висновок про те, що вони є необхідними об'єктивними детермінантами в загальній системі факторів, які обумовлюють людську діяльність. Разом з тим слід зауважити, що на цьому ланцюг соціальної детермінації останньої не замикається.

Важливою ланкою в цьому ланцюгу є також мета (ціль). Для того щоб людина розпочала діяльність, вона повинна відчути в ній потребу. Усвідомлюючись людиною, ця потреба пробуджує, формує певний інтерес. Людина стає зацікавленою в цій діяльності. Проте потреба людини не має прямого, безпосереднього виходу в діяльність, навіть якщо вона усвідомлена. Щоб привести себе в діяльний стан для задоволення своєї потреби людина повинна усвідомити не тільки (навіть не стільки) саму потребу, скільки предмет її задоволення. Такий предмет вона може одержати (виробити) тільки в процесі діяльності. Він завжди є результатом діяльності.

На перший погляд, тут виникає нерозв'язна суперечність. Для того щоб здійснити діяльність, людина повинна мати потребу, яка може бути задоволеною тільки реальним предметом даної потреби. Останній же набуває своєї матеріальної реальності лише як результат діяльності. Для розв'язання цієї (уявної) суперечності ми і звертаємося до категорії «мета» або «ціль». Мета є ще однією ланкою процесу детермінації людської діяльності і важливим моментом для розуміння цієї детермінації.

Для задоволення потреби (здійснення відповідної діяльності) людина повинна усвідомити цю потребу і предмет, який зміг би її задовольнити. Оскільки такий предмет може бути тільки результатом діяльності (тобто його ще немає), необхідно сформувати уявний, мислений образ предмета даної потреби, який ідеально випереджав би цей предмет як належну реальність. Сформувати такий образ можна на основі свідомого аналізу і співвіднесення наявної потреби з реальними умовами, можливостями її задоволення. Таким ідеальним (уявним) образом реально ще не існуючого предмета потреби і виступає мета. Процес формування мети включає також уявлення про спосіб і характер практичних дій людини по втіленню цього образу в дійсність, тобто його матеріалізацію.

Мета безпосередньо пов'язана з інтересом і опосередковується ним. Будучи ідеальним образом бажаного майбутнього, вона визначає і спрямовує діяльність людини, є безпосереднім і найсильнішим її стимулом. З постановки мети (цілі) розпочинається людська діяльність, тому вона й називається доцільною (цілеспрямованою). В іншому відношенні діяльність є процесом об'єктивізації, опредметнення мети, в якому вона (мета) втілюється в реальну дійсність. Критерієм матеріалізації мети і конкретним його проявом виступає продукт діяльності як предмет актуальної потреби.

Вищою формою прояву людських потреб і метою будь-якого суспільства є удосконалення способу виробництва матеріальних благ, розвиток продуктивних сил, які складають його зміст. Продуктивні сили і виробничі відносини у своїй нерозривній єдності утворюють спосіб виробництва. Це -- сукупність прийомів і методів, за допомогою яких люди виробляють, створюють матеріальні блага й послуги (їжу, одяг, житло, засоби зв'язку тощо) для задоволення особистих і суспільних потреб. У процесі свого життя людина постійно споживає вироблені матеріальні цінності. Безперервність споживання об'єктивно потребує безперервного виробництва: оскільки суспільство не може перестати споживати, воно не може перестати й виробляти матеріальні блага. Звідси випливає, що без створення і розвитку матеріального виробництва життя суспільства неможливе.

Важливу роль у сфері матеріального виробництва відіграють відповідні технології. Розробка нових виробничих технологій свідчить про інтенсивне проникнення у виробництво науки - результату діяльності людини в духовній сфері суспільного життя. Проте ні засоби виробництва, ні наука, техніка й технології не повинні заслонити головного -- людини як визначального структурного елементу продуктивних сил суспільства. Увібравши в себе досвід світової історії людства, вона одухотворяє весь процес виробництва. Останній, у свою чергу, виступає могутнім засобом розвитку, вдосконалення самої людини -- головної суспільної цінності. Саме в трудовому процесі відбувається відтворення, самоствердження і самовдосконалення людини.

Продуктивні сили суспільства перебувають у постійному розвитку. Відомо, що початком матеріального виробництва було виготовлення й використання найпримітивніших знарядь праці з дерева, кісток, каменюіт. Найвидатнішим досягненням ранньої стадії розвитку людства і матеріальної сфери виробництва було відкриття способів добування та використання вогню. Можливості людини значно розширили винахід лука і стріл, виникнення гончарного виробництва тощо.

Землеробство, скотарство і ремісництво -- це один ланцюг детермінації матеріального виробництва. Суспільний поділ праці продовжувався. Він відбувся між фізичною і розумовою працею. Виникла письменність. Люди набули нових можливостей акумулювати і передавати від покоління до покоління свій виробничій досвід, що мало неабияке значення для розвитку суспільства. Це призвело до непередбачених соціальних наслідків -- підготувало перехід від первісного ладу до класового, соціально неоднорідного суспільства.

В системі економічних відносин суспільства відносини власності займають визначальне місце, є своєрідним ядром цієї системи. Це свідчення того, що відносини власності визначають і зумовлюють характер відносин виробництва. Але процес матеріального виробництва не завершується створенням матеріальних благ. Він має своє продовження в інших сферах. Відповідної виробничі відносини не вичерпуються відношенням людей до засобів виробництва. Вони поширюються також на сфери обміну, розподілу і споживання. Отже, виробничі відносини як цілісна система включають у себе форми поєднання виробника із засобами праці безпосередньо в процесі виробництва, відносини обміну діяльністю і продуктами своєї діяльності, а також розподілу вироблених благ. їх межі визначаються рухом вироблених продуктів, який починається у сфері безпосереднього виробництва, продовжується у сферах розподілу та обміну і завершується споживанням виробленого.

Соціальна сфера -- це складна система зв'язків між різними елементами суспільства -- етнічними, класовими, іншими спільностями людей. В основі цієї сфери завжди лежить соціальна структура суспільства, яка залежить від панівного способу виробництва матеріальних благ і ним визначається.

Соціальна структура -- це спосіб закономірних зв'язків між елементами суспільства на певному етапі його розвитку. Такими елементами є групи людей, які розрізняються економічними, професійними, національними та іншими ознаками. Найпоширенішими є теорії класової структури і соціальної стратифікації.

Соціально-класовий підхід до аналізу суспільства, поділеного на класи, є одним з корінних методологічних принципів марксизму. Поділ суспільства на класи -- це результат розвитку його продуктивних сил. Його глибинною причиною був поділ праці в суспільстві. На завершальному етапі первісного суспільства виділилися в окремі галузі землеробство і скотарство, потім реміснича праця відокремилася від сільськогосподарської, розумова -- від фізичної. Все це зумовило зростання продуктивності праці й появу додаткового продукту як економічної основи приватної власності, яка прийшла на зміну суспільній формі. Зауважимо, що приватна власність виникла поетапно: спочатку вона поширилася на результат, продукт праці, потім - на засоби виробництва, а ще пізніше -- на самих виробників. У результаті цього в суспільстві з'являються соціальні групи, які займають неоднакове місце у виробництві, виникають класи. З'являється нерівність, суспільство починає ділитися на багатих і бідних.

Утворення класів відбувалося двома шляхами. Перший із них -- виділення всередині общини родоплемінної верхівки, знаті; другий --повернення у рабство спочатку чужо-племінників, а потім і одноплемінників, які опинилися в борговій кабалі.

Класи -- це великі групи людей, які відрізняються: різним місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва. Це означає, що рабовласницький спосіб зумовлює поділ суспільства на рабовласників і рабів, феодальний -- на феодалів і кріпаків, капіталістичний -- на капіталістів і пролетарів. їх місце в суспільстві визначається тим, що одні виробляють матеріальні цінності, а інші їх привласнюють; різним, навіть протилежним їх відношенням до засобів виробництва. У всіх антагоністичних суспільствах одні класи мають їх у власності, володіють ними, а інші --лише користуються ними в процесі виробництва. Завдяки цьому одні класи виступають як експлуататори, інші -- як експлуатовані. Відношення до засобів виробництва є головною ознакою класів, яка визначає всі інші їх ознаки; різною роллю в організації суспільної праці -- одні є без посередніми виробниками, а інші організовують виробництво й управляють ним. Панівні класи зосереджують у своїх руках управління виробництвом, ведення державних справ, як правило, перетворюють розумову працю у свою монополію. В наш час на службі у них перебуває великий загін учених, інженерно-технічних працівників і службовців; різними джерелами, способами одержання й розмірами певної частки суспільного доходу. Одні отримують його за рахунок власної праці, інші -- за рахунок експлуатації чужої праці.

Політична сфера. З появою економічної й соціальної нерівності структура суспільного життя ускладнюється. На певному етапі розвитку суспільства неминуче виникають нові форми суспільних відносин -- політичні й правові. Формується сфера політичного життя суспільства, зміст якої віддзеркалюється в політичній системі.

Політична система суспільства -- явище історичне. Воно нерозривно пов'язане з виникненням політики і формуванням політичних відносин. Етимологічно слово «політика» означає мистецтво управляти державою. Це особлива форма діяльності, що регулює відносини членів суспільства, об'єднаних у різні соціальні групи з метою збереження певної суспільної структури й організації та подальшого її розвитку й удосконалення в інтересах панівних соціальних сил або суспільства в цілому.

Суспільні відносини між різними соціальними групами і, відповідно, політика, яка відображає корінні інтереси цих груп, випливають з їх місця в економічному житті суспільства. Політика є надбудовою над економічним базисом. У ній найбільш повно й глибоко відображаються корінні економічні інтереси різних соціальних груп і передусім класів. Тому вона є концентрованим вираженням економіки, її узагальненням і завершенням. Політика здійснює великий вплив на економіку і всі інші сфери суспільного життя. Яскравим доказом цього є соціально-політичні процеси, які відбуваються на сучасному етапі становлення української державності.

Політика як суспільне явище виконує ряд важливих функцій. До них необхідно віднести: вираження політично значущих інтересів усіх соціальних суб'єктів; управління соціально-політичними процесами в суспільстві; визначення пріоритетів розвитку суспільства і забезпечення у ході їх реалізації гармонії соціальних груп та окремих індивідів; узгодження інтересів різних соціальних груп населення і відвернення конфліктів, збереження цілісності й стабільності функціонування соціальної системи.

Отже, політика -- багатовимірне соціальне явище. В процесі суспільного розвитку змінюються суб'єкти політичних відносин, функції політики, форми політичного устрою і правління, характер політичних відносин, ідеологій, організацій.

Разом з політикою (політичними відносинами) формується і політична система суспільства. Це система державно-правових, політичних і громадських інститутів, установ і організацій, за допомогою яких регулюються політичні відносини між державами, народами, класами, націями та іншими соціальними спільностями людей. її елементами здійснюється завоювання, утвердження і функціонування політичної влади залежно від політичної культури суспільства.

Політична система має свої специфічні ознаки та особливості, серед яких виділимо хоча б основні. По-перше, будучи відносно автономною, вона зберігає свої нерозривні зв'язки з іншими системами суспільства -- економічною, соціальною, духовною та їх похідними. По-друге, вона є найбільш інституціоналізованою і наймобільнішою системою суспільства, що й забезпечує виконання нею основної функції: формування і реалізацію політичної, державної влади, По-третє, що логічно випливає з попередньо названих її особливостей, -- це система, яка спричиняє значно глибший і відчутніший вплив на суспільне життя, ніж інші соціальні системи як матеріального, так і духовного походження.

Пересвідчитися в неабияких можливостях політичної системи суспільства нам допоможе хоча б загальна характеристика її структури, зокрема тих найважливіших елементів, з яких вона складається.

У змістовому відношенні політична система включає в себе різнопорядкові елементи, об'єднані між собою однією, спільною основою -- сферою політичного життя. Основними її структурними елементами є політичні відносини, політична влада, політична діяльність, політична організація суспільства, політична свідомість, політична культура і т.п.

Неважко побачити, наскільки складною є політична система за своєю структурою. До того ж зауважимо: чим вищого рівня досягло суспільство у своєму розвиткові, тим складнішою за своєю структурою і змістом є його політична система. Це -- закон, який поширюється на будь-яку систему.

Звернемо увагу ще й на те, що політична система, її зміст, характер розвитку і спрямованість завжди детерміновані рядом факторів. Найважливішими серед них є політичний інтерес, політична цілеспрямованість, об'єкт і суб'єкт політики.

Надзвичайно колоритним є поняття «влада». По-своєму цікавими є його етимологічний, семантичний, психологічний, соціологічний та інші аспекти. Дещо дивно, але в повсякденному вжитку влада переважно асоціюється з насиллям, засиллям, диктатом та ін. На авансцені частіше опиняється негативне значення цього явища.

Влада є найважливішою складовою політики. Але це не означає, що вони тотожні. У загально-соціологічному контексті влада -- це вольові відносини між людьми (спільностями) в межах певної соціальної системи, що забезпечують одній із сторін можливість вияву і домінування своєї волі через наявні в даній системі форми суспільної організації з метою здійснення керівництва життям суспільства; це здатність і можливість певних соціальних інститутів здійснювати свою волю, справляти вирішальний вплив на діяльність, поведінку людей з допомогою певних засобів -- авторитету, права, насилля.

Влада виникає на певному етапі розвитку людства як відповідь на потреби і необхідність організації нормального функціонування того чи іншого колективу як самовідтворюючої спільності людей. Цей процес обумовлений потребою, з одного боку, забезпечення зовнішньої безпеки цієї спільності (захист від можливого нападу, холоду, голоду, стихійного лиха іт.п.), а з іншого -- недопущення руйнівної дії внутрішніх факторів на шляху її нормального розвитку (зневажання традицій і законів, недбалість і безвідповідальність, анархічне чи нігілістичне ставлення до себе і собі подібних, до інтересів держави, більшості, суспільства в цілому). Саме влада покликана стати перешкодою на шляху руйнівної дії зовнішніх і внутрішніх чинників, що загрожують природному і соціальному самовідродженню людської спільності.

Політична влада складає суть політики і політичної боротьби. Без влади немає політики, як і без політики не буває влади. Навколо останньої формується цілісна політична система суспільства.

За формами виявлення політична влада може бути державною, партійною владою громадських організацій та ін. Найсуттєвішим у політиці завжди є державна влада. Не випадково останню нерідко ототожнюють з політичною владою взагалі. Однак це не повинно служити підставою для ігнорування або недооцінки інших (хоча б названих) форм політичної влади. Кожна з них має свою специфіку. Всі вони переплітаються між собою, але не зводяться одна до одної.

Влада проявляється через панування, керівництво, управління, організацію і контроль. Панування передбачає абсолютне або відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншими. Керівництво означає здатність владних структур здійснювати свою волю шляхом впливу в різних формах (прямих і непрямих) на соціальні групи, якими керують. Керування може ґрунтуватися тільки на авторитеті, довірі, при мінімальному застосуванні примусу.

Влада -- це взаємодія між суб'єктом і об'єктом. Суб'єктом влади є той, хто її здійснює. Це держава, політичні партії, певні громадські організації, індивіди, які наділені владними функціями. Об'єктом влади є ті соціальні спільності, на які спрямовується діяльність суб'єкта. Це народ, нації, класи та інші соціальні групи, професійні, виробничі колективи, а також окремі люди.

Розподіл на суб'єкт і об'єкт влади має відносний характер, його не можна абсолютизувати. На певних етапах розвитку суспільства об'єкт влади (народ, класи, нації) може виступати активним суб'єктом політики, її творцем.

До основних функцій політичної влади належать передусім формування політичної системи, організація і регулювання політичного життя, відносин у суспільстві.

Політична влада здійснюється в різних формах, наприклад, у демократичній, деспотичній, авторитарній, тоталітарній тощо. У демократичній правовій державі влада має належати народові, народ є єдиним її носієм. Влада народу (народовладдя) повинна здійснюватися на основі конституції безпосередньо (референдум) і через систему обраних демократичним шляхом органів (наприклад, Верховна Рада, органи місцевого самоврядування тощо).

Одним з основних засобів здійснення політичної влади є державна, яка реалізується за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову. У демократичному правовому суспільстві жодна людина -- нерідко її називають гілкою -- не може претендувати на монопольне право здійснення державної влади.

Політика і держава - явища, які мають історичний характер. Вони виникли на певному етапі розвитку суспільства. Первісне суспільство було соціально однорідним, у ньому був відсутній спеціальний апарат управління, здійснювалося общинне самоврядування. В первісному суспільстві соціальні відносини регулювалися силою звички, звичаями і традиціями, якими закріплювався багатовіковий досвід спільного життя і сумісної праці. На цьому етапі розвитку суспільства єдиним регулятором суспільних відносин були первісна мораль, звичаї, традиції, інші форми поведінки людей, які історично напрацьовувались усім родоплемінним загалом. Але з розвитком виробництва, продуктивних сил, на основі якого зросла продуктивність праці, люди у створенні матеріальних благ перейшли межу їх мінімуму, з'явився додатковий продукт як об'єктивна основа приватної власності і передумова соціального розшарування суспільства.

З появою досконаліших форм суспільного поділу праці, що привело до виникнення приватної власності, родоплемінні органи управління виявилися непристосованими до нових умов. Як непридатні вони замінені державою, яка стала особливою формою організації влади, чого не знало суспільство до своєї соціальної диференціації.

З виникненням приватної власності й соціальної нерівності виникла (і до цього часу існує) держава зі своїми основними ознаками: територіальний принцип закріплення населення замість кровно родинного, який був панівний до виникнення держави; наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція --правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території; наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади -- публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів зокрема належить спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо; система податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання державного апарату, здійснення влади в різних сферах суспільного життя.

Держава як орган політичної влади й управління пройшла тривалий шлях свого розвитку. Відомі такі її історичні типи, як рабовласницький, феодальний, буржуазний. У XX столітті в ряді країн функціонувала соціалістична держава. Незважаючи на її приреченість в деяких країнах, треба визнати, що вона виражала назрілу потребу в перебудові суспільства на началах соціалістичної справедливості. Держава соціально-демократичної орієнтації має забезпечувати розвиток цих начал, гармонізацію соціальних відносин, гарантувати права і свободи кожній людині.

Кожна держава виконує цілий ряд функцій -- внутрішніх і зовнішніх. Основними серед них є внутрішні. Зовнішні функції закономірно випливають із внутрішніх і є їх продовженням. Вони також істотно впливають на структуру і зміст внутрішніх функцій.

Основними функціями держави соціально-демократичної орієнтації є:

а) внутрішні:

господарсько-організаторська та господарсько-стимулююча -- створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;

гуманістична -- забезпечення, охорона і захист основних прав людини;
соціальна -- охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення громадян;

екологічна -- охорона, збереження і відновлення природного середовища;

культурно-виховна -- освіта, виховання, підтримка і розвиток культури;

науково-організаторська -- організація і стимулювання наукових досліджень; створення демократичних умов, інститутів для виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп суспільства;

національно-забезпечувальна -- створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;

охорона -- охорона і захист державно-конституційноголаду, законності та правопорядку;

б) зовнішні функції: забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу; здійснення зовнішньої політики, міжнародного співробітництва у різних сферах суспільного життя;захист інтересів держави та її громадян у взаєминах з іншими державами; участь у вирішенні глобальних господарських і наукових проблем -- екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.

Держави відрізняються за формою правління, устрою і політичного режиму.

Форма правління -- це система вищих органів державної влади, спосіб їх утворення, порядок здійснення ними державної влади. Історично склалися дві основні форми правління:

а) монархія, де вища державна влада здійснюється однією особою і передається у спадок. У межах монархічної форми правління виділяються: абсолютна монархія -- всевладдя глави держави. В сучасному світі вона існує, зокрема, в Саудівській Аравії, Омані; конституційна -- коли глава держави наділений переважно виконавчою владою (Ірландія, Марокко, Кувейт) або фактично тільки представницькими функціями (Великобританія, Данія, Швеція тощо);

б) республіка -- така форма, при якій вища державна влада здійснюється виборним колегіальним органом, який обирається населенням (або його частиною) на певний строк.

На сучасному етапі розвитку суспільства є такі основні типи республіканського правління:

- президентська республіка, де глава держави -- президент -- одноосібно або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду, яким керує сам (США, Аргентина, Куба);

- парламентська республіка, особливими рисами якої є насамперед те, що парламент формує уряд, здійснює контроль за його діяльністю, видає закони, затверджує державний бюджет. Уряд наділений виконавчою владою, а його голова -- прем'єр-міністр -- підзвітний парламентові.

У багатьох країнах західної Європи парламентська республіка формально представлена конституційною монархією (Великобританія, Швеція, Норвегія та ін.)

Існує також змішана форма республіканського правління, що має назву президентсько-парламентської (Австрія, В'єтнам, Китай, Польща, Португалія, Франція). Для неї характерне поєднання парламентського контролю за діяльністю уряду з перевагами сильної президентської влади. Однією з її особливих ознак є, як правило, подвійна відповідальність уряду -- перед парламентом і президентом.

Державний устрій -- це спосіб поділу території держави на певні складові і розподіл влади між державою та цими складовими.

Є два основних види такого устрою:

а) унітарна держава -- це єдина, політично однорідна держава, адміністративно-територіальні одиниці якої не мають власної державної влади. У ній діє єдина конституція і єдине громадянство. Всі органи та гілки влади утворюють одну систему і керуються єдиними правовими нормами (наприклад, Великобританія, Данія, Швеція). Деякі унітарні держави (Іспанія, Україна) включають автономні утворення;

б) федеративна держава -- це союз відносно самостійних державних утворень, які здійснюють самоврядування в межах розподілених між ними і союзними (федеральними) органами влади повноважень. Члени федерації мають власні законодавчі й судові органи влади, конституцію, в межах якої можуть приймати закони;

в) конфедерація -- об'єднання союзних держав, що створюється для вирішення певних проблем -- економічних, соціально-політичних та ін.

Державний режим -- це спосіб здійснення державної влади певними методами. Його основними видами є:

- демократичний, при якому держава базується на принципах підпорядкування меншості більшості. Державна влада здійснюється з додержанням основних прав людини; забезпечуються легальні можливості вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми), вільно діють різні громадські об'єднання, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення і здійснення політики держави. Демократичний режим має такі різновиди, як демократично-ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний;

- тоталітарний, при якому державна влада зосереджується в руках правлячої верхівки або однієї особи -- по суті диктатура. При цьому вважається, що верхівка монопольно виражає інтереси всього народу. Будь-яка опозиція, плюралізм політичних позицій виключаються. Всім нав'язуються єдині загальнообов'язкові погляди -- як політичні, так і ідеологічні та світоглядні. Основні права й свободи обмежуються, прояви соціальної активності вводяться в жорсткі рамки.

З другої половини 80-х років в Україні (як і в інших колишніх радянських республіках) відбувається поступовий, хоча й не завжди послідовний перехід від тоталітаризованого державного режиму до демократичного.

Крім держави, до політичної організації суспільства належать також політичні партії, суспільно-політичні рухи і громадські організації.

Політичні партії -- це добровільні організації, які об'єднують у своїх лавах найбільш організовану й активну частину соціальної спільності з метою вираження й захисту її політичних інтересів шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

У сучасному суспільстві політичним партіям належить вирішальна роль в організації соціальних сил для політичної боротьби, у здійсненні державної влади. Роль політичних партій у соціально-політичному житті суспільства можна визначити через розкриття їх основних функцій. Це передусім: представництво соціально-політичних інтересів; формування ідеології; політична соціалізація і мобілізація особистості; боротьба за державну владу, формування програм її діяльності й участь у здійсненні; підготовка кадрів для інститутів державної влади; формування політичної свідомості й громадської думки.

Суспільно-політичні (громадські) рухи розглядаються як соціальні організації, які не мають конституційного оформлення. Вони характеризуються спільними цілями, відсутністю чіткої організаційної структури й однорідності соціально-політичних та світоглядних поглядів їх учасників, відсутністю індивідуального і групового членства. В широкому розумінні громадські рухи можуть виражати історично-глобальні інтереси, наприклад, національно-визвольний рух, вирішення важливих екологічних проблем, боротьба за мир тощо. Чіткого розподілу між поняттями «громадський рух» і «громадська організація» не існує.

Громадські організації-- це добровільні об'єднання людей, які утворюються для досягнення певної спільної мети. Це спосіб впливу інститутів громадянського суспільства на державу, механізм вияву громадянської волі. Громадські організації поділяються на неформальні (добровільна асоціація, групи за інтересами) і формальні (професійні). їх можна класифікувати й за характером інтересів, тобто за цілями й цінностями (екологічні, релігійні і т.п.); правовим статусом (легальні і нелегальні); видами діяльності (науково-технічні, спортивні, культурно-просвітницькі тощо).

У кожному державно організованому суспільстві створюються певні умови для залучення громадян до політичного життя і політичної діяльності. Участь у політичному житті залежить від багатьох характеристик діючого суб'єкта (стать, вік, рід занять, освіта, релігійна належність тощо), від режиму правління, а також від конкретної політичної ситуації. Форми політичної участі можуть бути організованими і неорганізованими (стихійними), систематичними й епізодичними, зорієнтованими на традиційні або нетрадиційні форми взаємовідносин громадянина і влади. Особливим виміром політичної участі є конфліктна участь, яка проявляється у формі протесту. Політичний протест, як правило, виникає там, де придушуються права меншин, діють системи обмежень (майнових, освітніх та інших цензів на участь у голосуванні тощо).

Політична діяльність -- це специфічна сфера суспільної діяльності. У найзагальнішому вигляді -- це сукупність дій окремих індивідів або соціальних груп з метою реалізації своїх політичних інтересів, насамперед питань про завоювання, реалізацію і утримання влади. Політична діяльність наділена статусом відносної автономності, самостійності, а на деяких етапах розвитку суспільства є навіть визначальною. Вона завжди має на меті відтворення або зміну існуючого типу суспільних відносин, усвідомлено чи неусвідомлено змінюючи при цьому певні залишки попередніх і зародки майбутніх відносин. Політична діяльність не може здійснюватися сама собою, стихійно, поза цілеспрямованим впливом соціальних інститутів та інших регуляторів.

Важливим елементом політичної системи суспільства є також політична свідомість і політична культура. Політична свідомість -- це відображення людиною чи певними спільностями людей в ідеальних образах політичного життя, політичних відносин як різновидності суспільних відносин у цілому.

Кожен суб'єкт політики має свої інтереси і їх контролює. Зіткнення різних інтересів відбувається на перехрестях боротьби за політичну владу. Саме боротьба за владу та її устрій і є центральною проблемою політичного мислення і політичної свідомості.

Достовірне пізнання реального політичного життя неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Саме вона багато в чому пояснює витоки, характер і особливості конкретної політичної системи, панівний у суспільстві політичний режим, політичну свідомість і поведінку соціальних груп, динаміку і спрямованість політичних процесів.

Політична культура є відносно самостійним видом у загальній системі культури. її своєрідність визначається особливостями сфери дії (сфера політики, функціонування політичної влади) і специфікою елементів, які характеризують цей вид культури -- політичні уявлення й цінності, політичні установки і поведінка. Врахування органічного зв'язку політичної культури з політичним життям суспільства, з механізмом реалізації політичної влади надзвичайно важливе для з'ясування особливостей даного виду культури, чіткого визначення її меж. Недооцінка або забуття цієї специфіки призводить до невиправданого розширення змісту власне політичної культури, до змішування її з іншими соціально-культурними явищами.

Коротко політичну культуру можна визначити як сукупність стереотипів політичної свідомості і поведінки, характерних для даної соціальної спільності. Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості.

В дійсності політична культура включає в себе відповідні зразки або стереотипи політичної поведінки, прояви яких надзвичайно різноманітні.

Духовна сфера суспільства підноситься над його соціально-політичним життям. Вона найбільш віддалена від економічної основи і зазнає її впливу у дуже опосередкованому вигляді. Ближчий зв'язок духовної сфери з політичними явищами й процесами, але й тут немає прямої, однозначної відповідності. Духовне життя суспільства значною мірою має відносну самостійність, у ньому виразно проявляється активний, творчий потенціал свідомості, духу взагалі й суспільної свідомості зокрема.

До духовної сфери відносяться створення й використання, споживання, функціонування ідеальних цінностей: знань (зокрема наукових); типів світогляду; філософського і релігійного мислення, творів мистецтва, етичних норм, принципів, ідеалів, їх відображення в свідомості й поведінці людей, цілих верств населення; освіти і виховання.

Коли розглядають духовне життя суспільства не в загально-історичному плані, а з точки зору того, які його зміст і стан, особливості, які процеси в ньому відбуваються вданий період, то вживають поняття суспільної свідомості. Суспільна свідомість не зводиться до сукупності свідомостей багатьох окремих людей, а включає ті риси, які є спільними і характерними для людей певних соціальних груп або певного конкретного суспільства. Ці риси формуються під впливом умов життя і діяльності, в результаті взаємодії, взаємного спілкування людей, які належать до даного суспільства або групи, під впливом соціальних інформаційних процесів, роль яких особливо велика в наш час; недарма засоби масової інформації умовно називають «четвертою владою»(крім законодавчої, виконавчої та судової).

Суспільна свідомість має свій зміст, структуру, закономірності функціонування й розвитку. За своїм змістом вона є відображенням суспільного буття людей. Але, як і свідомість взагалі, суспільна свідомість -- не пасивно-дзеркальне, а активне відображення, яке виражає певне ставлення до буття, до наявної дійсності, певні соціальні потреби й інтереси. їх усвідомлення спрямовує діяльність людей на досягнення мети, зумовленої цими потребами й інтересами.

Структура суспільної свідомості представлена різними рівнями, сферами та формами (або видами).

За гносеологічним критерієм у суспільній свідомості виділяють буденний і теоретичний рівні. В буденній свідомості відображається буття людей, соціальних груп, уся сукупність суспільних відносин і процесів, в їх переломленні через повсякденний досвід. Тут ще немає проникнення в глибоку сутність наукового розуміння закономірностей соціальних процесів. На теоретичному рівні здійснюється пізнання сутності, закономірностей, тенденцій розвитку соціальних явищ, створюються узагальнені понятійні моделі, концепції. Це рівень діяльності спеціалістів -- учених, дослідників.

За соціологічним критерієм розрізняють такі сфери суспільної свідомості, як суспільна психологія, ідеологія та наука. Суспільна психологія -- це сукупність психічних явищ, процесів, особливостей, характеристик людей певних соціальних спільностей; це психологічний бік взаємодії, взаємовпливу людей. До суспільної психології відносяться колективні уявлення, думки й гадки, вірування, передсуди, а також колективні емоції, настрої, афекти, мрії, прагнення, типові психологічні установки, звички, традиції, риси характеру, особливості менталітету тощо.

Вивчаючи суспільну психологію, ми розглядаємо свідомість як функціонуючу, вплетену в повсякденне життя людських спільностей. Тому буденну свідомість ще називають повсякденною. Ми досліджуємо такі явища, як взаємне навіювання, наслідування, конформізм, нонконформізм, негативізм і т. п. При цьому дуже важливе значення має вивчення громадської думки, механізмів її формування, способів впливу на неї.

Свої психологічні особливості мають л юди різних соціальних груп, станів, класів, національностей, професій, вікових категорій тощо.

Іншу сферу суспільної свідомості становить ідеологія -- система поглядів, ідей, учень, яка в узагальненій, теоретизованій формі виражає позиції, інтереси, прагнення певних соціальних спільностей. Ідеологія - на відміну від соціальної психології, яка формується значною мірою стихійно, -- це продукт спеціальної, цілеспрямованої діяльності мислителів, політичних діячів, юристів, моралістів, мистецтвознавців, богословів, філософів і т.п. з позицій інтересів певного класу. Вона викладається у відповідних документах, трактатах, різного роду публікаціях, поширюється засобами масової інформації. Ідеологія може бути істинним або перекрученим, ілюзорним вираженням соціальних інтересів, мати прогресивний або реакційний характер, сприяти або перешкоджати розв'язанню назрілих історичних завдань.

Ідеологію треба відрізняти від науки, хоч вони можуть мати риси схожості, «точки зіткнення», а інколи й переплітатися. Для науки головне -- істина, яка в своєму змісті не залежить від будь-чиїх інтересів чи прагнень.

У структурі суспільної свідомості виділяють такі її форми, як: політична, правова, моральна, естетична, релігійна, філософська і науки, які склалися історично -- на основі багатоманітності людської діяльності й суспільних відносин.

Критерії розрізнення форм суспільної свідомості такі: предмет відображення. Загальним об'єктом відображення для суспільної свідомості є суспільне буття (а ширше-- вся дійсність, в якій живе людина), це буття багатогранне, і предметами відображення для різних форм суспільної свідомості є відповідно його грані. Крім того, кожна форма суспільної свідомості пов'язана з певним видом суспільних відносин і діяльності, з відповідними соціальними інститутами; спосіб відображення. Скажімо, політична і правова свідомість, філософія відображають буття в понятійній (концептуальній) формі; естетична свідомість -- в чуттєво-образній; для релігії характерне уявне роздвоєння світу на природний і надприродний; для моралі (як і для права) -- нормативність, формулювання й обґрунтування норм, правил людської поведінки; функції. Політична свідомість спрямовує людську діяльність у сфері управління, владних відносин, виражає ставлення до державної влади і т. п. Право і мораль -- форми нормативного регулювання людської поведінки, що забезпечують упорядкований характер співжиття в суспільстві. Мистецтво -- форма художньо-образного освоєння світу і своєї власної (людської) сутності. В ньому яскраво виражене творче начало. Релігія -- спосіб ілюзорної компенсації того, чого людині не вистачає в житті, вираження потреби в розумному і справедливому світопорядку. Філософія виконує світоглядну, гносеологічну (пізнавальну), методологічну та інші функції; співвідношення інтелектуального й емоційного елементів. Інтелектуальний є головним і визначальним у політичній, правовій, філософській свідомості, емоційний -- у моральній, естетичній, релігійній.

Історія виникнення й розвитку різних форм суспільної свідомості неоднакова. Моральна, естетична й релігійна є найдавнішими, вони зародилися ще при первіснообщинному ладі. Тоді суспільна свідомість ще не була розчленованою, тобто мала синкретичний характер. Окремі її форми не відділялися чітко одна від одної, так само як перепліталися елементи істинних знань з міфологічними уявленнями. Лише з утворенням цивілізованого суспільства, формуванням соціально-класової культури, державного ладу, зародженням і розвитком наукового пізнання виникають політична, правова, філософська форми свідомості. Детальніше на цьому питанні ми не зупиняємося, оскільки воно широко розкрите в інших філософських джерелах, зокрема в підручниках.

ВИСНОВКИ

Усі сфери суспільного життя взаємопов'язані. Важливу роль у суспільстві відіграють соціальні відносини, які втілюють у собі норми економічного, політичного, правового, морального життя суспільства, а також суспільні правила життєдіяльності й поведінки людей. Соціальні відносини виникають між людьми у процесі їх діяльності та спілкування. Вони характеризують життєдіяльність людини і поділяють на економічні, соціально-політичні, ідеологічні, культурні, побутові, сімейні та інші.

- матеріальна - охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання;

- соціально-політична - включає соціальні та політичні стосунки людей у суспільстві - класові, національні, групові, міждержавні тощо. Саме ця сфера охоплює такі явища й процеси, як революція, реформа, еволюція, війна, класова боротьба. У цій сфері функціонують такі соціальні інститути, як партія, держава, громадські організації;

- духовна - це широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, тобто весь спектр виробництва свідомості, трансформації її від однієї інстанції до іншої (засоби масової інформації), перетворення на індивідуальний духовний світ людини;

- культурно-побутова - це такі явища, як виробництво культурних цінностей, життя сім'ї, побутові проблеми (організація відпочинку, вільного часу), освіта, виховання тощо.

Соціальні проблеми

В останні десятиліття у суспільстві загострилися соціальні фактори небезпек. Формування засад ринкової економіки створило в Україні принципово нову соціальну ситуацію. Нова соціальна структура в Україні складається з таких соціальних груп: дуже багаті, багаті, середні, бідні та злиденні. Становище ускладнюється тим, що активна, кваліфікована та працездатна частина українського суспільства не має змоги заробляти на пристойне існування. Старше покоління абсолютно не готове до нової поведінки в нових умовах. В українському суспільстві з'явилися такі процеси та явища, як агресивність, егоїзм, цинізм та апатія. За таких обставин різко зросли злочинність, самогубство, наркоманія, алкоголізм, проституція та інше.

Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед яких найголовнішими є: низький рівень життя; безробіття і значна економічна та соціальна залежність від батьків; великий рівень розлучень, низька народжуваність, матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для покращання житла; поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень (злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція); втрати ідеалів, перспективи життєвого оптимізму.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. - К.: Генеза, 1996. - 368 с.

2. Основи екології та охорона навколишнього природного середовища: Навч. посібник / За ред. В.С. Джигирея. - Львів, 1999. - 238 с.

3. Алексеенко И.Р., Кейсевич Л.В. Последняя цивилизация? Человек. Общество. Природа. - К.: Наукова думка, 1997. - 412 с.

4. Основи соціоекології: Навч. посібник / За ред. Г.О. Бачинського. - К.: Вища школа, 1995. - 238 с.

5. Білявський Г.О., Падун М.М., Фурдуй Р.С. Основи загальної екології: Підручник. - К.: Либідь, 1993. - 304 с.

6. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльності людини: Конспект лекцій. - Житомир: Льонок, 1995. - 165 с.

7. Безопасность жизнедеятельности: Учебник для вузов / Под общей ред. С.В. Белова. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Высшая шк., 1999. - 448 с.