Психологічні школи соціології

Житомирський Державний університет імені Івана Франка

РЕФЕРАТ

на тему:

«Психологічні школи соціології: кінець ??? перша половина ?? століття»

План

Вступ

1. Емпірична соціологія

2. Структурний функціоналізм

3. Конфліктологія

4. Символічний інтеракціонізм

5. Феноменологія

6. Соціологічні концепції технократизму

Література

Вступ

Психологічна школа в соціології - суб`єктивно-особистісні концепції виробництва, виникли наприкінці 19століття. Представники психологічної школи шукали ключ до розуміння суспільних явищ у психіці індивідів або колективній психіці (психічній взаємодії індивідів.). Основоположником психологічної школи був американський соціолог Л. Уорд (1841 - 1913). Якісну специфіку виробництва Уорд бачив у психологічності соціальних явищ. Іншим великим представником психологічної школи був французький соціолог Г. Тард (1843-1904), що вважав основними законами соціології наслідування людей один одному (мода, традиція). До психологів примикає й німецький соціолог Г. Зіммель (1858-1918) з його розумінням соціології як «психологічної мікроскопії», взаємовідносин між індивідами. Початок 20 століття знаменується; розкладанням психологічної школи, відмовою від відвертого прямолінійного психологізму. Психологічні теорії виробництва видозмінюються, випробувавши на собі сильний вплив "соціологізму Дюркгейма", «інстигуціоналізма» М. Вебера. Сучасний психологізм не є особливою школою і являє собою своєрідний методологічний принцип, що лежить в основі майже всієї буржуазної соціології. Психологізація суспільних явищ у цей час найбільшою мірою визначається концепціями соціальної психології (Э. Богардус, Л. Бернард і ін.). Широке поширення, одержали також фрейдизм і неофрейдизм. Психологізм можна розглядати як свого роду соціальний реформізм, тому що в основі його лежить ненаукове прагнення за допомогою психологічних засобів удосконалити деградуюче буржуазне вчення. Разом з тим психологізм у соціології поставляє певну інформацію; щодо засобів впливу на широкі маcи.

У самому широкому значенні слова під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах виробленої нею самою дослідницьких традицій. В більш вужчому значенні школа в соціології - це дослідницька група із загальними традиціями і відповідною інституційною формою. Так, наприклад, у всьому світі відома Чиказька школа емпіричної соціології, яка сформувалася на базі першого у світі соціологічного факультету Чиказького університету і представляла собою специфічний підрозділ з досить швидко сформованими традиціями і великим впливом на діяльність соціологів всієї країни, а згодом й усього світу.

Спробуємо окреслити в загальних рисах деякі із найбільш впливових соціологічних шкіл.

1. Емпірична соціологія

Емпірична соціологія, яка виникла в межах західної соціології в 20 столітті, сформувала в своєму руслі дві основні течії - академічну і прикладну. Завдання першої вбачається у створенні систем наукового знання про окремі галузі і явища суспільного життя (наприклад, соціологія праці, соціологія міста і т.д), які використовуються в якості методологічної основи конкретних соціологічних досліджень. Завдання другої - організація цих, націлених на розв`язання чітко визначених практичних завдань і безпосередньо пов`язаних з виконанням функцій соціальної інженерії, досліджень.

Історичні корені емпіричної соціології знаходимо у ранніх емпіричних дослідженнях 19 ст. соціального і морального здоров`я (Е. Чадуік, Л. Віллерне, Р. Вірхов, Дж. Кей-Шаттлуор, А. Геррі, А. Вагнер). З 1920 по 1950 рік емпіричні дослідження стають пріоритетним напрямом в американській соціології. Початок цьому процесу поклали представники Чіказької школи (Р. Парк, Е. Берджесс, У. Томас, А. Смолл та ін.). займаючи домінуюче становище в американській соціології протягом 20-40 р.р., Чіказька школа здійснила значний вплив на формування світової емпіричної соціології.

Основними відмінними рисами Чіказької школи були:

· органічне поєднання емпіричних досліджень із теоретичними узагальненнями;

· висування гіпотез в межах єдиної організованої і направленої на конкретні практичні цілі програми;

· широта теоретичної орієнтації;

· поєднання різних підходів і методів, серед яких не було яскраво виражених.

Першою працею Чіказької школи в галузі емпіричної соціології була книга У. Томаса і Ф. Знанецького «Польський селянин в Європі і Америці» (1918-1920 р.р.). в ній викладені і апробовані на практиці основні ідеї соціологічної теорії Томаса, ядро якої - поняття соціальної ситуації, яке включає в себе 3 взаємопов`язані елемента:

· об`єктивні умови (соціальні норми і цінності);

· установки індивіда і групи;

· визначення ситуації діючою особою.

Головна увага в названій праці приділена аналізу відповідності останніх двох елементів. Визначення ситуації на груповому рівні дає уявлення про норми, закони, цінності. Визначення ситуацій індивідом, виходячи із його власних установок і нормативних приписів групи, свідчить про його пристосованість до групи, про ступінь конформності індивіда. Виходячи з цього, Томас і Знанецький розробили таку типологію особистостей за характером їх пристосованості до соціального оточення:

· міщанський тип (для нього характерні традиційні установки і стереотипи);

· богемний (нестійкі і слабо зв`язані між собою установки);

· творчий (логічно взаємозв`язані між собою установки і творчі потенції, які обумовлюють оптимальне визначення ситуації).

Томас стверджував, що розвиток суспільного життя і культури визначається творчими особистостями, здатними до економічних, політичних і технологічних інновацій. В розвитку техніки соціологічного дослідження велику роль відіграло використання Томасом і Знанецьким особистих документів (біограм). Їх праця знаменувала перехід американської, а потім і європейської соціології до емпіричних досліджень.

Одним із засновників Чиказької школи вважають автора «класичної» соціально-екологічної теорії Роберта Е. Парка. Соціальна еволюція, за Парком, проходить 4 стадії, і будь-який соціальний організм переживає чотири відповідних уклади: екологічний (просторова, фізична взаємодія), економічний, політичний і культурний. В міру просування до культурного укладу посилюються соціальні зв`язки і суспільство досягає оптимальної «змагальної кооперації» і «згоди», в дію вступає формула «суспільство як взаємодія». Міграція, як колективна поведінка, утворює, за Парком, екологічний уклад суспільства. Економічний, політичний і культурний уклади в сукупності утворюють «організацію контролю». Основні положення соціально-економічної теорії викладені Р. Парком в підручнику «Вступ в науку про суспільство» (1921 рік), написаному ним у співавторстві з Е. Берджесом.

Соціально-екологічна теорія Парка-Берджеса відіграла значну роль в дослідженнях Чіказької школи і вплинула на подальший розвиток як екологічного теоретизування, так і пов`язаної з ним емпіричної практики. Вплив Чіказької школи на розвиток емпіричної соціології відчувався про тягом 30-40 років після чого ініціатива перейшла до Гарвардського і Колумбійського університетів.

2. Структурний функціоналізм

Структурний функціоналізм (або структурно-функціональний аналіз) - один з найбільш важливих і складних напрямів сучасної теоретичної соціології, виникнення якого певною мірою об'єктивно пов'язане з широким розвитком емпіричної соціології. До середини 30-х рр. XX ст. соціологи США накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши велику кількість різноманітних за масштабністю і тематикою емпіричних соціологічних досліджень, які, проте, не виходили за межі окремих регіонів країни і торкались лише деяких проблем суспільного життя.

За вирішення цього завдання взялися провідні соціологи США Толкот Парсонс і Роберт Мертон, які в різні роки посідали пост президента Американської соціологічної асоціації (у 1949 і 1957 рр. відповідно). Саме Т. Парсонс в працях ''Структура соціальної дії" (1937 р.), "Соціальна система" (1951 р.), "Соціальна система і еволюція теорії дії" (1977 р.) та Р. Мертон в дослідженнях "Соціальна теорія і соціальна структура" (1975 р.), "Соціальна структура і автономія" (1966 р.), "Соціологія науки" (1973 р.) розробили основні принципи структурно-функціонального аналізу.

Ключем до всієї соціологічної концепції Т. Парсонса є категорія рівноваги, бо суспільство, за ученим, може існувати і самозберігатися лише в рівновазі. Порушення рівноваги означає дестабілізацію або загибель соціальної системи. Звідси основне завдання соціології - дати рекомендації по стабілізації суспільства, тобто по підтриманню рівноваги у соціальній системі.

Жодна соціальна система -- суспільство в цілому, виробнича одиниця, окремий індивід -- не можуть вижити, якщо не розв'язані її основні проблеми:

* пристосування до оточуючого середовища (адаптація),

* формулювання цілей і мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання);

* підтримування внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція)

* забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність - підтримування зразка).

Прагнучи відповісти на запитання, завдяки чому можливе сумісне життя людей або суспільний порядок, Т. Парсонс приходить до висновку, що об'єднує суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, а саме спільність цінностей людей і взаємне дотримування правил соціальної поведінки, "правил гри" Так Г. Тарсонс виходить на одну із центральних категорій - категорію соціальної дії її специфіка на відміну від фізичної і біологічної дії полягає в:

а) символічності (тобто наявності таких механізмів регуляції дії, як мова, традиції, цінності та ін),

б) нормативності (що вказує на залежність індивідуальної поведінки від прийнятих в даному суспільстві правил і норм),

в) волюнтаристичності (що проявляється в залежності соціальної дії від суб'єктивних визначень ситуації).

У запропонованій моделі соціальної дії основними складовими елементами є діяч, ситуація та орієнтація діяча на ситуацію. Діяч (ним може бути як окремий індивід, так і соціальна група) характеризується активністю і здатністю проаналізувати ситуацію, поставити перед собою мету, визначити способи і методи досягнення цієї мети. Ситуація - це різноманітні фізичні, культурні, соціальні фактори, які актуальні для суб'єкта в даний момент і від яких залежить його дія. При цьому партнери за взаємодією є орієнтовані на очікування один від одного і прагнуть одержати схвалення з боку вагомих інших. Остаточно структуру соціальної дії визначають:

* система норм і цінностей, яка в загальних рисах співвідносить мету з ситуацією, обмежуючи вибір, діапазон засобів, можливого і неможливого;

* прийняття індивідуальних рішень щодо шляхів досягнення мети;

* наявні засоби і умови.

Парсонівська модель соціальної дії включає в себе чотири підсистеми соціальну, культурну, особистісну, органічну. Соціальна підсистема забезпечує інтеграцію дій суб'єктів. Культура містить найбільш загальні зразки дій, принципи вибору цілей, цінностей, вірувань, знань, тобто значення, які реалізуються в дії, і засоби прогнозування цих значень. Організм в цій схемі може розглядатися як підсистема, яка забезпечує фізичними і енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем. Тим самим дія набирає впорядкованого характеру і звільняється від внутрішніх суперечностей.

Що стосується Р. Мертона, учня Т. Парсонса, то, прагнучи подолати обмеженість структурно-функціонального аналізу, він сформував власну парадигму, зосередивши увагу на теоретичних і емпіричних можливостях функціонального підходу для більш тонкого пояснення соціальних явищ. Поклавши в основу свого підходу комплексне поняття "функціоналізм", він прагне довести, що взаємозв'язок суспільства в цілому та його окремих частин забезпечується найрізноманітнішими і специфічними функціями, які можуть спостерігатися і багаторазово повторюватися в конкретних об'єктах і фактах Завдання соціолога полягає в тому, щоб "не міркувати про внутрішній зміст соціологічних фактів і об'єктів, а просто розглядати реальні, зримі, доступні для вивчення і узагальнення наслідки функцій"

Р. Мертон виділяє три ключові умови І вимоги функціонального аналіза, які на його думку, набирають характеру аксіом -- "функціональна єдність", "функціональна універсальність" і "функціональна примусовість" "Функціональна єдність" соціологічного аналізу Мертоном визначається не "зверху", не за допомогою будь-якої теорії, а в безмежній глибині соціальних фактів, які завдяки своєї функціональної визначеності є інтегруючими факторами соціального життя. Функціональні якості є універсальними, вони представлені у всіх формах культури, що легко побачити при їх аналізі. В цілому функціональний аналіз може бути застосований лише до стабільних і стандартизованих об'єктів (соціальні ролі, соціальні процеси, інституційні об'єкти, соціальні структури, засоби соціального контролю і т. д.)

Р. Мертон детально розкриває поняття "функція" Функція - це ті спостережувальні наслідки, які слугують саморегуляції даної системи або пристосуванню й до середовища. Дисфункція - це ті спостережувальні наслідки, які послабляють саморегуляцію даної системи або її пристосованість до середовища. У прояві функції може бути дві форми - "прихована" і явна. В тому випадку, коли внутрішня смислова мотивація співпадає з об'єктивними наслідками, проявляється явна функція. Саме так вона усвідомлюється учасниками поведінкової системи або ситуації. "Прихована" ("латентна") функція цих проявів не має.

Т. Парсонс приділив основну увагу аналізу механізмів підтримки "соціального порядки", то Р. Мертон зосередив свої зусилля на вивченні дисфункціональних явищ, які виникають внаслідок напруг і протиріч в соціальному житті. Проте, структурний функціоналізм сприймається і його прихильниками і його супротивниками як достатньо єдина теоретична парадигма з усталеними традиціями і напрямами аналізу. Він був і залишається головною формою теоретичних суджень про суспільство, основним способом мислення, придатним для науки соціології як самостійної дисципліни.

3. Конфліктологія

Проблеми соціальних конфліктів завжди привертали увагу соціологів різних напрямів і шкіл. В минулому особливо великий вклад в наукову розробку цієї проблематики внесли К.Маркс, Г. Спенсер, Л. Гумплович (1838-1909-рр.); Г.Зіммель (1858-1918 рр.) та ін. Поряд із цим, в сучасній соціології в середині XX ст. формувався і особливий конфліктологічний напрям, представники якого, опираючись на соціально-філософську і соціологічну спадщину названих класиків, присвятили свої дослідження розробці власне теорії соціального конфлікту, яка склала основу їх соціологічних поглядів.

Основними аргументами, які конфліктологи висунили на рубежі "гарячих шестидесятих" проти тези Т. Парсонса про стабільність як атрибуту суспільства, були такі:

* розподілом засобів до життя займається група людей. Вона протистоїть всьому суспільству. Тому конфлікт є неминучим;

* політична влада захищає існуючий економічний порядок розподілу суспільного продукту. Вона теж протистоїть суспільству. Тому конфлікт між нею і народними масами об'єктивно обумовлений;

* в будь-якому суспільстві діє висхідний ланцюжок: гроші-влада-цінності-ритуал. Від першого до останнього компонента повсюди наявним є зштовхування інтересів протилежних соціальних груп. Отже, конфлікти породжуються всією системою суспільних відносин;

* в будь-якому суспільстві мас місце примус одних іншими, бо лише одні володіють засобами виробництва. Таким чином, соціальний конфлікт с продуктом економічних відносин.

Активним поборником нового підходу і критиком теорії структурно-функціонального аналізу, поглядів Парсонса вважається відомий американський соціолог Чарлз Міллс (1916 -- 1962 рр.). У своїх працях "Владна еліта" (1953 р.) і "Соціологічна уява" (1959 р.) він довів, що порядок, стабільність, усталеність, гармонія досить необхідні пануючому класу, але соціальне життя завжди нестабільне, наповнене і безпорядками, і конфліктами. Міллс стверджував, що будь-який соціологічний аналіз має цінність лише в тому випадку, коли він торкається боротьби за владу:

1) між конфліктуючими класами;

2) між тими, хто управляє, і тими, ким управляють;

3) між вищими могутніми людьми і простою людиною.

Міллс закликав соціологів вивчати суспільство з усіма його суперечностями, конфліктами і гармонією, порядком і безпорядком, прогресом і регресом. Ця методологічна установка становить основу сучасної соціологічної теорії конфлікти, альтернативу структурно-функціональному аналізу.

Дещо з інших позицій до розробки теорії конфлікту підійшов інший американський соціолог Льюіс Козер. Він прагнув "доповнити", "вдосконалити", "поглибити" теорію структурного функціоналізму, представники якого виносять нові факти за межі соціологічного аналізу. Тому його теорію конфлікту називають конфліктним функціоналізмом. Провідною є в цих працях ідея, що для соціології розв'язання кардинальної проблеми "суспільного порядку" і забезпечення "усталеності" існуючої соціальної системи не виключає а, навпаки, цілком допускає визнання соціальних зіштовхувань, соціальних конфліктів, боротьби інтересів. Л. Козер критикує функціоналістів (перш за все Т. Парсонса) за те, що вони в соціальних колізіях бачать лише руйнівну силу, дисфункцію, занедуження соціального організму, патологію, що порушує нормальний стан соціальної рівноваги.

Л. Козер здійснив аналіз умов функціонування соціального організму, базуючись на постулатах, головними з яких є:

* в будь-якій соціальній системі, яка складається із різноманітно-пов'язаних частин, виявляються дисбаланс, напруга, конфлікти, інтереси;

* процеси, які відбуваються в складових частинах системи і між ними, за певних умов сприяють збереженню або зміні, зростанню або послабленню інтеграції і й адекватних якостей;

* багато процесів які зазвичай вважаються руйнівними для системи (насилля, незгода, відхилення, конфлікти), за певних умов можна розглядати як засоби, що зміцнюють основи інтеграції системи та н пристосування до оточуючого середовища;

До позитивних функцій конфлікту, за Козером, відносяться:

* розрядка напруги між антагоністами І відновлення їх взаємовідносин;

* "комунікативно-інформаційна" і "зв'язуюча";

* творення і конструювання суспільного об'єднання;

* стимулювання і збудження соціальних змін.

Соціальний конфлікт, за образним висловленням Л Козера, - це страхуючий клапан системи, який дозволяє через наступні реформи й інтегративні зусилля на новому рівні приводити соціальний організм у відповідність до умов, що змінились.

4. Символічний інтеракціонізм

Симвончний інтеракціонізм - один із найбільш цікавих і продуктивних напрямків в сучасній соціологи, який зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві. Засновником теорії символічного інтеракціонізму був американський соціолог професор філософи Чіказького університету Дж. Мід, який визнавав перевагу соціального над індивідуальним і прагнув подолати обмеженість тієї дослідницької традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному. В праці "Розум, Я і суспільство" (1934 р.) Мід підкреслює, що соціальний світ індивіда і людства переповнюється соціальними взаємодіями, в яких велику роль відіграє "символічне оточення". Спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів-символів, до яких Мід відносив жест і мову.

Таким чином, символічний інтеракціонізм -- це дослідження відношення між особистістю і суспільством як процесу символічного спілкування між соціальними діячами Розвиток цієї концепції сприяв аналізу ролі, соціалізації, комунікації і дії. Символічний інтеракціонізм мав значний вплив на соціологію девіантної поведінки завдяки запропонованому ним поняттю кар'єри, яке використовується в дослідженнях злочинної поведінки інтеракціоністський підхід є теоретичною основою теорії наклеювання ярликів, досліджень стереотипів і стигми. Інтеракцюністи зробили вагомий внесок у медичну соціологію, дослідивши взаємодії між лікарем і пацієнтом. Сучасний символічний інтеракціонізм має тенденцію до аналізу суспільства як утворення, яке виникає на основі безкінченних трансакцій соціальних діячів. Мід підкреслює, що специфіка людини визначається відсутністю у неї розвинутої системи Інстинктів як основних регуляторів поведінки Саме тому людина має здатність винаходити символи, що є основою свідомого пристосування до оточуючого середовища, свідомої поведінки І самоспостереження Головною характеристикою людської дії є використання символів Мід розрізняє дві форми або дві ступені соціальної дії:

* ступінь узагальнення за допомогою жестів;

* ступінь символічно опосередкового спілкування.

Спілкування за допомогою жестів характеризується тим, що воно є якби скороченою, звернутою схемою дії, за якою окремим жестом (рухом) можна відновити дію в цілому. Такого роду жести, які беруть на себе функцію координації поведінки, являють собою прообраз мови.

Символічна опосередкована взаємодія, тобто в першу чергу взаємодія за допомогою мови, характеризується тим, що:

* породжує приблизно однакові реакції при спілкуванні з будь-яким Індивідом,

* дозволяє ставити себе на місце іншого;

* дозволяє бачити себе очима іншої людини.

Виникнення символічно опосередкованої взаємодії Мід пояснює функціонально -- необхідністю координувати поведінку людей, бо у них немає надійних інстинктів, і антропологічні) - здатністю людини до утворення і використання символів.

Суттєве значення для розвитку соціології має ролева концепція символічного інтеракціонізму. Поведінка людини, згідно цієї концепції, обумовлена структурою особистості, її соціальною роллю і сприйняттям установок усуспільненого іншого. Багатомірну поведінку людини можна подати у вигляді певного набору соціально-типових, усталених шаблонів поведінки ролей, які людина відіграє в суспільстві. Згідно символічного інтеракцюнізму, аналіз "ролей" людини дає міцні підвалини для судження не лише про її поведінку, але й про її особистість, оскільки її внутрішня імпульсивність і нормативна суперечність віддзеркалюється в будь-яких поведінкових акціях.

5. Феноменологія

Як різновид розуміючої соціології феноменологічна соціологія бере свій початок ще з М. Вебера. Він пов'язаний з Е. Гуссерльом, Ч. Кулі, Дж. Мідом та ін. Але засновником феноменологічної соціології як самостійного напрямку в соціології є австрійський, а згодом американський соціолог А. Шюц (1899 -- 1959 рр.). В 50-х роках, аналізуючи структуру повсякденного мислення, Шюц розробив концепцію інтерсуб'єктивного світу повсякденного життя. Цей світ, за його точкою зору, існував до нашого народження і інтерпретувався нашими предками як соціальний світ. Можливість об'єктивного розуміння мотивів людських дій, тобто їх суб'єктивного смислу, стверджує Шюц, закладена в самій основі повсякденного життя, у світі повсякденності. Саме це дозволяє вирішувати головне, на думку Шюца, завдання соціології - зрозуміти процес становлення об'єктивності соціальних явищ на основі суб'єктивного досвіду індивідів Але соціолог створюючи теоретичну модель життєвого світу, повинен дотримуватися таких правил (або, як їх називає Шюц, постулатів):

* постулат релевантності (представнитва). Модель соціального світу повинна враховувати лише ті моменти, які фіксують типові зв'язки і відносини предмета, що досліджується, залишаючи без уваги надмірний зміст, який не пов'язаний безпосередньо з досліджуваною проблемою;

* постулат адекватності. Соціологічна модель і знання, мотиви, плани дій, що в ній містяться, повинні бути вибудовані таким чином, щоб з точки зору здорового глузду вони також сприймались як розумні і зрозумілі;

* постулат логічної послідовності поняття, якими оперує соціологічна наука, треба узгоджувати один з одним, і засновані на них висловлювання не повинні суперечити одне одному;

* постулат узгодженості. Соціолог не винаходить світ заново, він будує свою пояснювальну модель таким чином, щоб й можна було емпірично перевірити.

Шюц, а пізніше П. Бергер і Т. Лукман у своїй спільній праці "Соціальне конструювання реальності" (1967 р.) показали і довели, що найбільш повно і послідовно людська суб'єктивність реалізується у світі повсякденності. Повсякденність -- одна із сфер людського досвіду, яка характеризується особливою формою сприйняття і осмислення світу, яка виникає на основі трудової діяльності.

6. Соціологічні концепції технократизму

В соціології все більшого значення надається дослідженням проблем технократизму, теоретико-методологічному з'ясуванню питань, пов'язаних з різномаїттям форм прояву технократичної свідомості, її типів і носіїв. Зазвичай технократизм в соціологи розглядається як концепція, що наголошує на необхідності передачі державної влади в руки технічних спеціалістів (інженерів, техніків, організаторів виробництва, а також учених), які тільки й здатні приймати політичні рішення на справжній науковій основі і в інтересах всього суспільства. Як самостійна соціологічна концепція технократизм виник ще на початку XX ст., був тісно пов'язаний з феноменом техногенної цивілізації і віддзеркалював реали розвитку суспільства в умовах науково-технічної революції.

Головними постулатами технократизму є:

* особлива роль належить технократичному мисленню, що засновується на фундаменті наукового знання;

* пріоритетна роль належить техніці, науково-технічному чиннику в цілому, науково-технічні інновації є стимулом і рушійною силою розвитку суспільства;

* науково-технічна еліта спеціалістів с такою соціальною групою, від якої безпосередньо залежить науково-технічний прогрес і соціальний прогрес;

* в ієрархічній структурі суспільних відносин фундаментом є технологічні, науково-технічні відносини, а над ними надбудовуються соціально-політичні, духовні відносини.

Теоретично-методологічною основою соціологічних концепцій, які об'єднуються під загальним терміном "технократизм", є "технологічний детермінізм". Сутність цього фундаментального принципу полягає в абсолютизації ролі науково-технічного чинника в історії, в перетворенні його в основу соціального прогресу (зміни в технології є першоосновою змін соціальних інститутів і соціальних дій). У найбільш закінченому вигляді сутність технодетерміністського трактування розвитку цивілізації виразив американський учений Л. Уайт. Суспільство він розглядає як “сукупність” трьох горизонтальних страт: технологічної, яка лежить в підвалині, філософської, яка знаходиться зверху, і соціологічної -- між ними. Технологічна система є основною і первинною. Соціальні системи являють собою функції технологи, а філософські -- віддзеркалюють технологічні сили і соціальні системи.

Література

1. Некрасов А.И. Социология.- Харьков: Одиссей.

2. Піча Володимир Маркович. Соціологія: Загальний курс. Навчальний посібник.- К.: Каравела, 2000.- історичні науки

3. Практична соціальна робота.- К.: Асоціація психіатрів України, 1996.

4. Основы социологии и политологии. Учебное пособие/ Ред. Бороноев А.О. - М.: Гардарики, 2000.