Суспільство як найвища соціальна система

Суспільство як найвища соціальна система

Позитивістська соціологія. На початках існування соціології слід було чітко окреслити її специфічний предмет, коло досліджуваних явищ. Позитивістсько-натуралістична соціологія середини XIX ст., ще намагалася “вбудувати” соціологію у традиційну схему наук, розглядаючи суспільство як продовження і вищий продукт природи ї вимагаючи застосування природничонаукових методів дослідження до аналізу соціальних процесів. У цих намірах засновники соціології виходили з переконань, що людина і суспільство походять від природи і на них розповсюджуються дія природних закономірностей. Це дало змогу трактувати соціологію як дійсну науку, але водночас суттєво звужувало її потенціал і обмежувало поле досліду.

Класична соціологія рішуче відокремлює соціальну реальність від природної, опираючись не відмінний від вищенаведеного принцип суспільної та людської винятковості і навіть, як зауважує сучасний американський соціолог С. Клауснер, перервності еволюції між людиною та іншими біологічними істотами. Коріння цього другого принципу лежать ще у соціологізмі Е.Дюркгейма з його занадто жорстким визначенням предмету соціології як унікальної соціальної реальності, суттєво відмінної . від усіх інших її різновидів. Це, з одного боку, дозволило Підняти соціологію на якісно вищий рівень і зосередити увагу дослідників на специфіці соціального і людського начал, підкреслити незводимість соціального до біологічного, що в подальшому спричиняє бурхливий розвиток “розуміючої”, гуманістичної соціології. Але, з другого боку, подібний принцип прямо чи опосередковано вимагає включення біологічних і фізичних факторів при поясненні соціальних явищ і побудові соціологічних концепцій, розмежування соціокультурного та фізичного середовищ. Як наслідок, останнє стає все менш суттєвим і потрібним для пояснення нових соціальних фактів. В самій же соціології пріоритет здобувають такі її напрями, які досліджують структуру й динаміку соціального прогресу, механізми саморозвитку соціальних систем; при цьому ціна такого поступу, його залежність від стану біофізичного середовища або довкілля до уваги, як правило, не беруться.

Представники сучасної американської соціології В.Каттон та Р.Данлеп підкреслюють, що у XX ст. сформувалася та звана “парадигма людської, винятковості”, або глибоко антропоцентрічний (скерований виключно на людину), надміру оптимістичний та антиекологічний підхід до вивчення суспільних явищ. Суть його полягає у трактуванні людських суспільств, як таких, що нібито не підлягають екологічним обмеженням і залежностям, і формулюється у наступних положеннях:

люди суттєво відрізняються від усіх живих істот, над якими вони домінують;

людина господар, своєї долі; вона обирає свої цілі і може робити все для їх досягнення;

соціальні і культурні чинники (включно з технологіями) є головними причинами людської діяльності;

соціокультурне середовище є визначальним, тоді як біофізичним середовищем можна нехтувати;

соціальний і технологічний поступ може продовжуватися нескінченно, роблячи врешті всі соціальні проблеми такими, що їх можна вирішити і розв'язати за допомогою науки і техніки.

“Нова екологічна парадигма”. Але, сучасний стан суспільства, людини та середовища їх розвитку доводять, що не можна ані ототожнювати поняття “природа” і “суспільство”, “природне” і “соціальне”, ані абсолютно їх розривати ї протиставляти. Свою неспроможність виявили як повний відрив людини і суспільства від їх природних основ, так і абсолютизація місця і ролі біологічного на шкоду соціальному. У виникненні такого переконання велику роль відіграють явна деградація довкілля, дедалі зростаючий дефіцит природних ресурсів, занепокоєність населення планети станом оточуючого середовища, чисельні екологічні аварії та катастрофи типу Чорнобильської, поява соціальних конфліктів на екологічному ґрунті, тощо. Тому нині в соціології виникає й утверджується такий напрям, як альтернативна соціологія, побудована на новій екологічній парадигмі, що докорінно відрізняється від донедавна домінуючої. У західній соціологічній літературі вона дістала назву “інвайроментальної (від англ. environmtnt - довкілля) соціології”.

Пропоную курсантам порівняльний аналіз цих двох парадигм (за російським cоціологом О. Яницьким):

Домінуюча соціальна парадигма	Нова екологічна парадигма
Низька цінність природи: - природа існує для виробництва благ; - панування людини над природою; - надання переваги економічному зростанню;	Висока цінність природи: - природа є цінною сама по собі; - гармонія людини і природи; - надання переваги захисту довкілля.
Співчуття лише до тих, хто поруч і близькій: - експлуатація людиною інших істот для задоволення своїх - потреб; - байдужість до клопотів і потреб інших людей; - інтерес лише до проблем свого покоління.	Співчуття як життєвий принцип стосовно до: - інших живих істот; - інших людей; - інших поколінь.
Згода на ризик з метою досягнення багатства: - наука, техніка і технології суть величезне благо для людей; - швидкий розвиток атомної енергетики; - пріоритет добуваючим ресурсозатратним технологіям; - применшення значення регулювання, використання ринкових механізмів, індивідуальна відповідальність за ризик.	Продумане планування і дії з метою уникнення ризику: - наука, техніка і технології не завжди благо; - “ні” дальшому розвиткові - атомної енергетики; - пріоритет ресурсозберігаючим технологіям; - державне регулювання з метою захисту природи і людини, їх взаємна відповідальність.
Зростання без обмежень природні ресурси невичерпні; - проблеми перенаселення не існує; - пріоритет виробництву і споживанню.	Обмежене зростання: - природні ресурси обмежені; - слід обмежити зростання чисельності населення; - пріоритет збереженню.
Збереження традиційного суспільства: - люди в міру використовують природу; - ієрархія й ефективність.	Потреба у якісно новому суспільстві: - люди по-хижацьки руйнують природу і свій організм; - відкритість і співучасть.
Домінуюча соціальна програма: - надання переваги ринку; - змагання і конкуренція; - стилі життя, які є складними ї швидкозамінюваними; - праця з метою задоволення економічних потреб.	Нова соціальна програма: - надання переваги суспільному благу; - кооперування; - прості стилі життя; - у праці головне - задоволення нею.
Стара політика: - експертиза; - надання переваги механізмам ринкового контролю; - відмова від прямих дій, використання існуючих соціальних інститутів; - збереження старої, “право-лівої” політико-правової та партійної системи та структури.	Нова політика: - консультації і співучасть; - надання переваги передбаченню і плануванню; - готовність до прямих дій; - нова політико-партійна структура, орієнтована на нові проблеми.

Звертаю увагу курсантів на те, що ці парадигми не обмежуються лише проблематикою взаємовідносин природи І суспільства. З них випливає нове бачення соціального устрою ї політичних процесів, а це породжує потребу перегляду багатьох фундаментальних основ соціології як науки в цілому. У недалекому минулому, та й нині, соціологічний аналіз скеровувався передусім на вивчення наслідків втручання людини у природу. Навіть Чорнобильська аварія, найбільша у XX ст., яка мала велетенський безпосередній вплив на життя десятків мільйонів людей, у соціології отримала своє втілення лише у серії емпіричних досліджень соціальних наслідків цієї катастрофи. Тому нині соціологічний аналіз повинен все більше скеровуватися на ідею цілісної соціобіотехносфери як глобальної супер системи, в якій людське суспільство лише одна із складових частин системи.

Методичні вказівки до другого питання: “Системний підхід до суспільства в соціології”

Пропоную курсантам, спираючись на знання філософії, політології дати визначення суспільства. Звертаю увагу на складність цього завдання. Підкреслюю, що спроби визначити це поняття мають довгу історію і відрізняються різними підходами. Переходжу до розкриття цих підходів.

Поняття суспільства в античній спадщині. Перші, переважно інтуїтивні за своїм характером, здогадки про інтегративну суть суспільства з'являються ще у давньогрецьких мислителів. У працях Платона (427-347 рр. до н.е.) міститься аналіз моделі суспільного у строю, здатної позбавити суспільство суперечностей між індивідом і державою, тобто об'єднати їх в одне органічне ціле. Аристотель (384-322 рр. до н.е.) тек само акцентує увагу на державі-полісі, що виникає природно, як і всі живі організми, і складається з людей істот політичних, соціальних. Для нього держава - це синтез усіх форм спілкування зарали досягнення вищого блага; це ідеальна система, що мах свою структуру і функції. Тому доцільним с накопичення і оформлення знань для оптимального забезпечення розвитку соціальної системи. Звідси й спроби Аристотеля побудувати спеціальну науку, що займається управлінням державою, або політику.

Пояснюю, що у подальшому у філософській та соціологічній думці вичленовуються два основних різновиди уявлень про суспільство: системно-механістичний та системно-органістичний. Переходжу до розкриття суті цих різновидів.

Системно-механістичні уявлення. Системні ідеї, що розвиваються на основі механіцизму, покладають у центр класичну теорію механізму: поняття механізму-системи. Відповідно до основних ідей механіцизму забезпечується функціональною спеціалізацією його частин, а також їх інтеграцією в єдине ціле. Механізм не має власного джерела розвитку; його внутрішні зміни привносяться ззовні. Системний механізм у соціологічній площині знаходить свій вияв у теоретичній спадщині італійського соціолога Вїльфредо Парето (1848-1923), який є автором одної з перших цілісних концепцій соціальної системи. В її основі механістичне розуміння суспільству що складається з сукупності соціальних атомів-людей. Соціальна система подібне до природної системи, яка збудована з атомів і молекул. Для Парето суспільство - це система, що знаходиться у стані рівноваги (“еквілібріма” від лат. aeguilimris - те, що знаходиться у рівновазі), але рівноваги відносної, бо вона постійно порушується ї відновлюється. Всі частини соціальної системи тісно взаємопов'язані і механічно впливають одна на одну.

Суттєвою характеристикою соціальної системи є, згідно з Парето, соціальна гетерогенність, тобто неоднорідність, яка визначається первинною нерівністю індивідів-атомів. Кращі з них утворюють еліту, якій підкоряються всі інші; еліта і нееліта складають відповідно вищий і нижчий прошарки суспільства. Найкращі з представників низів піднімаються вгору і входять до еліти, члени якої деградують і опускаються донизу у маси: відбувається так звана циркуляція, або коловорот еліт. Якщо ж стара еліта загниває, не поповнюється з низів, то настає спочатку ера застою, потім ера революцій, що порушує суспільну рівновагу. Оновлення правлячої еліти відновлює “еквілібрім”. Введене Парето поняття рівноваги системи займає згодом вільне місце у структурному функціоналізмі і використовується його представниками для розробки механізмів стабільності соціальних систем, забезпечення дієвого соціального контролю і прийняття ефективних управлінських рішень.

Системно-органістичні уявлення про суспільство розвиваються засновниками соціології О.Контом і Г.Спенсером. Для них суспільний організм - складне ціле, що формується за законами доцільності; його особливістю виступає наявність саморегулюючих процесів. Суспільний організм, або соціальне система - це динамічне утворення, що перебуває у постійному розвитку, як і кожний живий організм. Якщо прихильники системно-механістичних уявлень про суспільство наголошують на стані рівноваги, то представники органіцизму звертають увагу передовсім на динамічні процеси всередині соціальних систем за аналогією до фаз розвитку живих організмів від їх зародження до розквіту і наступної загибелі .

Одночасно з системно-механістичними та системно-органістичними типами соціологічного знання наприкінці ХІХ- поч. ХХ ст. формується ще один тип системних уявлень про суспільство, який умовно можна назвати гібридним, або синтезованим, бо виникає він внаслідок злиття основних елементів перших двох типів. Це насамперед теза про розвиток суспільства, що проходять від етапу механічного до етапу органічного руху. Його представниками вважають Ф.Тьонніса і Е.Дюркгейма, основні ідеї яких проаналі нами раніше. У Тьонніса “органічна” община (або гемайншафт) протистоїть “механічному” суспільству або гезельшафту). В історичному розвитку відбувається перехід від стану з перевагою відносин типа “гемайншафт” до стану з перевагою відносин “гезельшафт”, які мають утворити універсальне суспільство у універсальну державу.

Натомість Дюркгейм описує протилежне співвідношення “органічного” і “механічного”, втіленого у солідарності. Він оголошує саме суспільство саме суспільство найбільш природним і органічним типом соціальності, заснованим на зростаючому розподілі праці. Саме розподіл праці - це той механізм, який у сучасному суспільстві створює міцний соціальний зв'язок і стає цементуючою силою, перетворюючи суспільство у гармонійну цілісну єдність. Тому механічна солідарність давнього суспільства, заснована на примусовій силі “колективних уявлень” і суспільних норм, поступається місцеморганічній солідарності сучасного суспільства, яка забезпечує цілісність і міцність соціальної системи.

Далі пояснюю, що така відмінність у розумінні понять “органічне” і “механічне” у двох мислителів зустрічається, очевидно, тому, що вони вживають їх стосовно до пізних феноменів: Тьонніс - щодо спільнот і суспільства як великої спільноти, а Дюркгейм - щодо солідарності та її різновидів. Але в цих двох випадках є прагнення сполучити і порівняти органічне і механічне, які перебувають у діалектичному взаємозв'язку одне з одним, що і дає підставу зарахувати обидвох соціологів до третього, синтезованого підходу в системному розгляді суспільства. Звертаю увагу курсантів на те, що, очевидно, буде правильним сказати, що Тьонніс недооцінив сучасне суспільство, в якому наявні, крім механічних, також органічні взаємозв'язки, хоч і не в такій міри, як у спільнотах, а Дюркгейм, навпаки, переоцінює це суспільство, де органічна солідарність є, по-перше, також вимушеною, зумовленого розподілом праці, а по-друге, ця солідарність виступає радше бажаним, аніж широко розповсюдженим станом у відносинах між людьми.

Суспільство в марксистській соціології також трактується як живий організм, що перебуває у постійному русі й розвитку, її суттю є акцент на залежності і обумовленості всіх соціальних підсистем (політичної, духовної тощо) економічною підсистемою з основою на матеріальному виробництві та певних формах власності.

Структурний функціоналізм, творчо використовуючи ідеї Конта, Спенсера, Дюркгейма та інших класиків соціології, суттєво розширює системні уявлення про суспільство. В центрі уваги знаходиться загальна система дії, однією з підсистем якої є соціальна система. Суспільство й виступає цією соціальною системою, володіючи найвищим рівнем самодостатності стосовно оточуючих її середовищ. Згідно з Парсонсом, будь-яка соціальна система має дві основні вісі-орієнтації: перша вісь - “зовнішнє внутрішнє”, тобто орієнтація системи або на довкілля, або на власні проблеми. Друга вісь - “інструментально-консумоторне”, або орієнтація системи на теперішні чи довготривалі потенційні потреби й цілі. Тому чотирма основними функціональними категоріями соціальної системи є функції інтеграції (внутрішнє), відтворення (зовнішнє), адаптації (теперішнє) та ціледосягання (довготермінове).

Ці функції соціальної системи забезпечуються відповідними підсистемами: адаптації економічною, ціледосягнення - політичною, інтеграції підсистемою правових інститутів і звичаїв, відтворення підсистемою вірувань, моралі та органів соціалізації включно з інститутами освіти і виховання.

Підсумовуючи сказане, звертаю увагу курсантів на те, що системні соціологічні уявлення про суспільство мають довгу історію розвитку і широкий спектр течій та напрямків. Це зумовлено надзвичайною складністю суспільства як соціальної системи, його багатоманітністю та багатогранністю, необхідністю врахування історичних етапів розвитку, тощо. З огляду на це, дамо загальне визначення суспільства з точки зору соціології.

В широкому розумінні цього слова суспільство - це сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей, в якій знаходить прояв їх взаємозалежність один від одного і які склалися історично.

У більш вузькому сенсі суспільство виступає структурно або генетично визначеним типом спілкування людей, посталим як певна історична цілісність або система.

Розкриваю найбільш характерні ознаки суспільства. До них належать:

спільність території, на якій проживають люди, що взаємодіють і спілкуються між собою;

цілісність і сталість суспільства як певного єдиного цілого; автономність і самодостатність, самовідтворення, саморегуляція і саморозвиток;

здатність підтримувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв'язків;

певний рівень розвитку культури з усталеною системою норм ї цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків між людьми.

Даю визначення та ознаки суспільства під запис курсантам.

Звертаю увагу курсантів, що ці суттєві ознаки і характеристики суспільства, що виділяються більшістю соціологів, дозволяють трактувати його насамперед як систему.

Соціальна система - це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії і відносини.

Суспільство складається з безлічі індивідів, але не являє собою простої суми чи сукупності людей; це не сумативна, а цілісна система з якостями, яких немає у жодного зі складових її елементів окремо. В залежності від різноманітних підходів до розуміння суспільства як певної системи розрізняються й спроби розгляду його структури. У вітчизняній філософсько-соціологічній літературі найбільш розповсюдженим є системний підхід з виділенням трьох рівнів аналізу: в ньому макро- і мікрорівні доповнюються мезорівнем, або середнього ланкою. Таке бачення рівнів дослідження, як слушно зазначає С.Устич, дещо відрізняється від прийнятого у західних системних дослідженнях, опертих на традиційно-кібернетичний підхід з його макро- і мікрорівнями. Сучасна західна теоретична соціологія побудована на засадах макро- та мікрорівневих інтерпретацій соціуму, коли в першому випадку акцент ставиться на організацію і функціонування суспільства як єдиного цілого (макрорівень), а в другому на дослідженні і тлумаченні дій індивіда (мікрорівень).

Звертаю увагу курсантів на те, що введення особливої, проміжної ланки мезорівня дозволяє соціологам скерувати науковий пошук насамперед на соціальні спільноти, які нині стають центральною категорією соціології. І це не випадково. Сучасний етап розвитку суспільства засвідчує однобічність і недостатність, а також практичну неспроможність дослідження суспільних явищ або суто глобального-універсального, або суто індивідуалістського характеру. У розвинутих промислових країнах однією з нових проблем стає криза держави як втілення і уособлення суспільства на макрорівнів; продовжується і загострюється також криза індивідуалізму, який разом зі збільшенням особистої свободи людини породжує зростання її відчуженості та самотності, почуттів ізольованості і непотрібності у холодному і ворожому до неї соціальному просторі. Все це спонукає сучасних західних дослідників все частіше звертатися до мезррівня, а саме соціальних спільнот. Один з провідних соціологів, США Р.Смелзер зазначає у зв'язку з цим, що західна соціологія від Ф.Тьонніса і до наших днів була ведена в оману уявленнями про незначність і вторинність спільнот у порівнянні зі складними, раціональними та цілеспрямованими організаціями макрорівня. Або, інакше, сучасна людина однаково незатишно почуває себе як у величезних макроструктурах, так і у мушлі самотності; їй бракує порівняно невеликих за розмірами, надійних і органічних спільнот, де б вона почувала себе невимушено і захищеною.

Підкреслюю, що стосовно цих міркувань можливо уявити, що суспільство як система структурно складається із:

людства в цілому (макрорівень);

соціальних спільнот з утвореними ними соціальними інституту (мезорівень);

індивідів (мікрорівень).

Звертаю увагу, що можливі і інші спроби розгляду структури суспільства, де її складовими розглядаються:

економічна

соціальна підсистеми

політична

культурна

кожна з яких впливає на інші, зазнаючи на собі зворотні дії.

Російські соціологи до числа соціальних процесів та явищ, які складають суспільство, включають соціальні дії та взаємодії, зв'язки та соціальні цінності і норми, тощо.

Вказані підходи можливо поєднати у такому вигляді:

А - політична підсистема; В - культурна підсистема;

Б - соціальна підсистема; Г - економічна підсистема.

Звертаю увагу курсантів, що відповіді на питання, що собою являє суспільство, чому і яким чином воно створюється, що і чому об'єднує людей, е різноманітними, але певний консенсус тут поступово досягається. Його суть полягав у тлумаченні суспільства як цілісної системи, такого соціального утворення, яке наділене інтегральною системною якістю, що не зводиться до характеристик окремих людей чи їх простої суми. Разом з тим слід застерігати від абсолютизації першості і вищості суспільства над людьми, які його складають. Надмірне наголошування на тому, що суспільство - це самостійна субстанція, первинна по відношенню до індивідів; що внаслідок своїх інтегральних властивостей соціальна система набуває самостійності, - все не зміщує органічну єдність в бік макроструктур і макроутворень, що було властивим ще для Е.Дюркгейма.

Задаю питання курсантам: “А що ж є рушійною силою розвитку суспільства?” Вислухав їх думку, підкреслюю, що питання це досить складне і в його розв'язанні існують різні підходи та погляди.

Оскільки суспільство являє собою надзвичайно складне соціальне утворення, цілісну систему і побудоване на багатоманітних соціальних зв'язках, відносинах і взаємодіях, це неминуче призводить до його змін. Соціальні зміни торкаються всіх складових суспільства і зумовлюють набуття ним нової якості. В історії соціологічної думки важко знайти концепцію, яка б заперечувала зміни суспільного життя, а відтак і розвиток суспільства.

Навіть структурний функціоналізм Т. Парсонса, якого часто звинувачують у позаісторичному підході до суспільства та у розгляді останнього передусім у статииі та рівновазі, вміщує у собі поняття “соціальних змін”. Ці зміни відбуваються переважно у межах збереження певної соціальної системи, але Парсонс визнає і наявність якісних перетворень, здатних докорінно змінити суспільство в цілому. Інша річ, що для структурного Функціоналізму у викладі Парсонса ці якісні зміни, що призводять до порушення стану рівноваги й стабільності соціальної системи, виступають явищем небажаним і анормальним.

Звертаю увагу, що хоч соціологи майже одностайні у визнанні поступального розвитку суспільства як соціальної системи, проте уявлення про рушії соціального поступу вказуються найрізноманітніші, що залежить від загального розуміння суспільства.

Пояснюю, що в цілому в історії соціології існують наступні розв'язання проблеми спонукальних чинників соціального розвитку:

пошуки екзогенних (зовнішніх) або ендогенних (внутрішніх) факторів;

акцент на суб'єктивних чи об'єктивних причинах;

надання переваги причинно-наслідковим зв'язкам або випадковим процесам.

Представники так званого “екзогенізму” становлять меншість серед соціологів; до них можна зарахувати вже відомих соціологів географічного напрямку, які вважають, що суспільний розвиток залежить передусім від зовнішніх географічних чинників * клімату, ґрунтів, ландшафту тощо.

Переважна ж більшість соціологів висловлює переконання, що причини поступу людства слід шукати в самому суспільстві. Але ці внутрішні причини розуміються по-різному. Представники конфліктологічної парадигми в соціології спонукальні сили розвитку і змін суспільства шукають у соціальних протиріччях і конфліктах, які, на їх погляд, є внутрішньо притаманні будь-якому соціальному ладу і суспільному устрою. Соціальні конфлікти, будучи раціонально регульованими, здатні забезпечити “контрольовану еволюцію”, або шлях досягнення соціальної стабільності. В ньому плані конфліктологічна соціологія наближається до структурного функціоналізму, бо обидва ці напрями розглядають соціальний порядок і згоду як нормальний, бажаний стан суспільства.

Докорінно відмінну позицію уособлює марксистська соціологія. Для неї головне джерело соціальних змін і розвитку - єдність і боротьба протилежностей, яка точиться в усіх сферах. В економічній - це суперечності між продуктивними силами і виробничими відносинами, в соціально-політичній - боротьба класів-антагоністів, в духовній - боротьба протилежних ідеологій. Ці соціальні протиріччя існували й існуватимуть завжди; тому постійні революційні зміни суспільства - це не аномалія, не патологія, а нормальний стан, в якому приречені перебувати всі народи і всі країни.

Відповідно до цих двох відмінних підходів щодо розуміння причин суспільного розвитку висуваються й два різних шляхи їх реалізації. Представники конфліктології, структурного функціоналізму та багато інших соціологів надають перевагу шляху реформ, поступових еволюційних змін і вдосконалення суспільства. Вони негативно ставляться до соціальних революцій, що, як правило, супроводжується масовими винищенням людей, грубим насильством, розрухою та руйнацією країн, де вони відбувалися. Марксистська соціологія, навпаки, рішуче відстоює шлях соціальна революцій, які неминучі при переході від кожної старої до нової суспільно-економічної формації.

Звертаю увагу курсантів, що у сучасній літературі з цього приводу зазначається, що суспільний розвиток може здійснюватися і через революційні якісні, і через еволюційні кількісні зміни. Але в цілому співвідношення еволюції і реформ, з одного боку, і революції, з іншого, в сучасних умовах змінюється на користь перших двох. Людство поступово переконується в тому, що гіркий досвід революційних звершень на теренах колишнього СРСР та інших країн “соціалістичного табору” доводить небажаність революційного шляху перебудови суспільства, заснованого на крові, насильстві і примусі.

У характеристиці другої групи причин суспільного поступу вирізняються соціологічні концепції, побудовані на визнанні вирішальної ролі або суб'єктивного або об'єктивного фактору чи закономірностей. Прибічники першої точки зору за основу соціального розвитку беруть, перед усім, чинники пов'язані зі свідомою діяльністю індивіда чи групи індивідів; тому на перший план висувається індивідуальна (рідше групова) свідомість та її спонукальний вплив на динамічні зміни суспільства. Питання про свідомість індивіда та його активність у суспільних перетвореннях розробляється переважно у теоріях психологічного напрямку, в концепціях символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології; багато прихильників такої позиції має німецька формальна соціологія, а також “розуміюча” соціологія гуманістичного спрямування.

Об'єктивні причини соціального розвитку, незалежні від свідомості й волі індивіда, знаходять свій розгляд у багатьох позитивістських школах і напрямках, включаючи соціологічну концепцію марксизму. Ці причини часто тлумачаться як закон мірності, що діють у суспільному житті. Але в сучасних умовах соціологи різних напрямків все більше схильні вважати, що минуле уявлення про закономірний характер розвитку суспільства не виправдалися. Вітчизняні соціологи підкреслюють: положення про те, що суспільство розвивається на основі раз і назавжди встановлених законів, не витримало перевірки часом; те, що мало назву т законів, насправді являє собою опис ймовірних тенденцій розвитку.

Нарешті, третю групу концепцій-пояснень джерел суспільного розвитку утворюють два протилежних табори: представники першого підпорядковують його причинно-наслідковим зв'язкам, прихильники другого акцентують на переважанні випадковостей. Першу групу течій репрезентує марксистський детермінізм (від лат. determinare - визначати), який визнає об'єктивну закономірність і причину зумовленість усіх соціальних явищ і процесів. Це означає, що кожна з підсистем, які входять у суспільство, існує не сама по собі, а знаходиться у причинно-наслідковій залежності від інших. Усі ці підсистеми (економічна, соціально-політична, ідеологічна) складають ієрархічну структуру, перебувають у певній субординації, підлеглості: всі підсистеми зумовлені і залежні від особливостей економічної підсистеми та змін, які в ній відбуваються.

Прихильники думки про випадковий характер суспільних змін групуються навколо соціального дарвінізму. Останній вимагає розглядати суспільство і будь-яку форму організації як безструктурну сукупність властивостей або елементів, а еволюцію - як процес змін, що відбуваються завдяки випадковим варіаціям і природному відбору. Таке тлумачення еволюції зустрічає активний спротив багатьох соціологів антипозитивістського спрямування, оскільки воно виглядає повним запереченням внутрішнього сенсу, моральної мети поступу людства, заміною соціального порядку хаосом, і поступово втрачає свої позиції.

Звертаю увагу курсантів на підсумок. Таким чином, розгляд суспільства як цілісної системи дає можливість зробити висновки про те, що

суспільне життя, попри свою якісну відмінність від життя природи, слід розглядати у тісному взаємозв'язку з останньою;

суспільство, будучи цілісною системою, має надзвичайно складний багатовимірний характер, що зумовлює велику строкатість поглядів на нього та його структуру.

Підкреслюю, що водночас нині все більше простежуються:

спроби уніфікації уявлень про соціальну систему шляхом побудови багатовимірного соціологічного пояснення цього феномена, в якому відсутня провідна роль якогось одного фактора чи складника;

у розгляді соціальних систем центром уваги поступово стають соціальні спільноти, що містять у собі визначальну якість саморозвитку, рухів і соціальних змін, якнайкраще втілюють повсякденні потреби і далекосяжні інтереси людського існування;

загальновизнаною в соціології є думка про соціальний розвиток, який по різному тлумачиться представниками різних соціологічних напрямків і шкіл, нині їх все більше об'єднує переконання, що 15;

цей розвиток не є жорстко запрограмованим лінійно-висхідним процесом переходу від нижчих щаблів до вищих, який підкоряється суспільним закономірностям. У цьому розвитку сьогодні переважають чинники, пов'язані з раціонального та ірраціональною, вмотивованого і емоційною поведінкою та діяльністю суб'єкта - людської особистості.

Методичні вказівки до другого питання: Соціальні процеси як основа і джерело існування суспільства

Одне з актуальних методологічних завдань сучасної соціологічної науки полягає у відображенні в логічних схемах розвитку суспільного організму як цілісної складноорганізованої системи. Вихідним у розумінні суті процесів соціальних змін є положення про те, що людське життя і суспільство - вищий продукт і результат саморозвитку природи на одній із планет, яка належить до складної мережі відносин з космосом. Оскільки однією з головних умов існування всієї природи є рух, то процесуальність - головна ознака постійно рухомої, змінної і водночас такої, яка зберігає свою певну постійність, соціальне організованої природи. Навіть поверховий погляд на суспільство і окремі його елементи дозволяють зрозуміти, що в соціальній сфері немає абсолютно статичних об'єктів і суб'єктів. Змінюються культурні комплекси, склад груп, взаємовідносини. Це в свою чергу впливає на зміни суспільства, сфер соціального життя.

Слово процес походить від лат. procesus - проходження, просування.

Соціальний процес - послідовна зміна стану або руху елементів соціальної системи та її підсистеми, будь-якого соціального об'єкта. Соціальні процеси здійснюються під впливом внутрішніх і зовнішніх умов, характеризуються сталим порядком взаємодії компонентів, його складових, протяжністю у часі і направленістю до того чи іншого стану соціального об'єкта. Основним джерелом виникнення та розвитку соціального процесу є суперечності усередині соціальних систем, які потребують вирішення.

Кожний соціальний процес складається із декількох стадій, які різняться за змістом і механізмами, тобто способами взаємозв'язку його компонентів, який визначає його направленість і темпи на даній стадії.

Основні закономірності соціального процесу:

- цілеспрямованість та доцільність змін;

- стадіальність та обов'язкова завершеність кожної стадії;

- послідовність змін стадій і становищ;

- залежність змін стадій і становищ від впливу зовнішніх та внутрішніх факторів.

За видами прояву соціальні процеси класифікуються на:

- свідомі та стихійні;

- прості та складні;

- керовані та некеровані;

- розвитку та функціонування;

- прогресивні та регресивні;

- еволюційні та революційні;

Із всієї багатоманітності соціальних процесів американські соціологи Р.Парк і Е.Берджес у свій час виділили такі: кооперації, конкуренції (суперництва), пристосування, конфлікти, асиміляції, амальгамізації. До них звичайно приєднують два інших соціальних процеси, які проявляються лише в групах: підтримка кордонів і систематичні зв'язки.

Кооперація - узгодження дії і досягнення спільної мети. Вона може відбуватися в діадах (групах з двох індивідів), малих групах, а також у великих групах (в організаціях, соціальній верстві або суспільстві). Для кооперації необхідні такі елементи поведінки, як взаємопорозуміння узгодженість дій, встановлення правил співробітництва. Головний смисл кооперації полягає в обопільній користі.

Конкуренція - це боротьба між індивідами, групами або суспільствами за володіння цінностями, запаси яких обмежені і нерівне розподілені між індивідами або групами. Конкуренція заснована на тому факті, що люди ніколи не можуть задовольнити свої бажання.

Пристосування - прийняття індивідом або групою культурних норм, цінностей і еталонів дій нового середовища, коли форми і цінності, засвоєні в старому середовищі, не ведуть до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки. Процеси пристосування можуть бути короткочасовими або тривалими.

Асиміляція - процес взаємного культурного проникнення, через який особистість і групи приходять до культури, яку поділяють всі учасники процесу.

Амальгамізація - біологічне змішування двох або більше етнічних груп або народів, після чого вони стають однією групою або народом.

Підтримання кордонів - процес збереження формально чи неформально існуючих соціальних кордонів груп, які відділяють їх членів від всієї решти суспільства. Для багатьох груп такими кордонами може слугувати мова (діалект, жаргон), уніформа.

Створення системи зв'язків - процес, за допомогою якого елементи принаймні двох соціальних систем сполучаються таким чином, що в деякому відношенні і в деяких випадках вони виглядають як єдина система.

Основні специфічні особливості і відмінні риси соціальних процесів:

- масовий характер, що означає, що одиничні дії людей або події соціального життя не можуть називатися соціальними процесами;

- суспільний зміст, джерела і результати соціальних процесів, тобто соціальні процеси не можуть здійснюватися поза суспільством і їх зміст - це діяльність, поведінка і дії людей відносно один одного або до всього того, що їх оточує. Соціальні процеси породжуються соціальними проблемами і направлені на їх зняття;

- сталість соціальних процесів. Це означає, що якщо в серії явищ не спостерігається сталий, причинно-наслідковий взаємозв'язок, то таку серію явищ не можна розглядати як соціальний процес;

- самодіяльність учасників соціальних процесів. Ця риса вказує, що соціальний процес є результатом суспільної ініціативи, а не проявом дій суб'єктів за командою зверху.

За рівнем соціальної системи розрізняються процеси:

- внутрішньо особистісні (соціалізація, самоосвіта, самовизначення);

- міжособистісні (внутрішньо сімейні відносини, кохання);

- внутрішньо групові (взаємовідносини в колективах і т.д.);

- міжгрупові і міжспільностні (протистояння двох конфесій,...);

- соцієтальні (які охоплюють суспільство в цілому).

Соціальна зміна - найбільш загальна форма буття всіх матеріальних об'єктів і духовних явищ, яка пов'язана з частковим або повним перетворенням зовнішніх або внутрішніх форм організації об'єктів, їх місцеперебуванням в тій або іншій точці простору, в тому чи іншому інтервалі часу.

Тини соціальних змін, що впливають на соціальний розвиток:

- природні зміни (або зміни в природі), що відіграють неабияку роль в суспільному розвитку;

- демографічні зміни, які можуть мати приватний, локальний, глобальний характер і суттєво впливати на природу і соціальне середовище;

- зміни, що відбуваються у виробничій сфері (від примітивного до індустріального і постіндустріального суспільства), які слугують суспільному прогресу;

- зміни ,що відбуваються в системі управління (від елементарних форм в сім'ї до сучасних державних і міжнародних структур);

- зміни в межах соціальної організації (вдосконалюються традиційні зв'язки, виникають, завдяки інформації і комунікації, нові зв'язки, нові організації);

- зміни в межах соціальної структури (зміни в сім'ї, .етнічних, соціально-класових, політичних і т.д. системах);

- зміни, які відбуваються ]в духовній сфері соціального об'єкта.

Отже, зміни пронизують всю структуру суспільства, всі його рівні і слугують передумовою соціального розвитку.

Важливий вплив на соціальні, соціокультурні зміни здійснюють наукові відкриття та винаходи, або їх симбіоз - "інновація".

Найчастіше соціальні зміни в суспільствах розвиваються через дифузію - розповсюдження культурних рис і зразків від групи до групи та їх впровадження. Дифузії діють як всередині суспільства, так і між ними. Дифузія посилюється, коли нові контакти між суспільством розширюються і навпаки, коли контакти зменшуються, вона послаблюється.

Практично всі соціальні зміни завжди повинні долати опір специфічних установок і цінностей, опір деяких соціальних груп, впроваджуватись через владні структури і нерідко через жорсткий примус.

В прийнятті соціальних змін важливу роль відіграє їх сумісність з існуючою культу рою. Коли соціальна інновація вступає в конфлікт з існуючою культурою, то можливі декілька наслідків:

- інновація просто відкидається суспільством або соціальною групою,

- інновація приймається разом з конфліктними рисами, але ці риси час від часу викликають протест, що робить її прийняття нестійким,

- інновація приймається, і закладені в ній конфлікти з існуючою культурою є прихованими і важко усвідомлюються, що викликає загальну напругу в суспільстві, не направлену на дану інновацію.

Соціальний рух - сукупність форм колективної дії, яка направлена на реорганізацію суспільства. Соціальним рухам в цілому не притаманне висока ступінь інституціоналізації, вони виникають в результаті стихійного соціального протесту, який базується на специфічних або ж широко поширених причинах для незадоволення.

Соціальний рух - це масова колективна дія однієї або декількох соціальних груп, зв'язаних із забезпеченням групових або суспільних інтересів, задоволенням як матеріальних, так і духовних інтересів, і направлених на соціальні зміни або опір їм у конфліктній протидії з іншими соціальними групами.

Не існує двох соціальних рухів, які повністю співпадали б за всіма характеристиками. Однак зазвичай рухи в процесі свого розвитку проходять чотири однакові стадії: занепокоєння, зворушення, формалізації і інституціоналізації. Більшість соціологів вважає, що соціальних рух закінчується стадією інституціоналізації. Але в дійсності для багатьох соціальних рухів це не остаточний етап. Треба пам'ятати, що рух може припинитися на будь-якій стадії свого розвитку. Під впливом зовнішніх умов внутрішніх сил або після досягнення поставлених цілей багато рухів розпадаються або перетворюються в соціальні інститути або організації.

Основні умови, сприятливі для появи і розвитку соціальних рухів:

- культурні течії, під якими розуміються зміни в цінностях і нормах поведінки людей;

- соціальна дезорганізація, яка породжує аномію і відчуження, невпевненість, соціальний страх, занепокоєність;

- соціальна незадоволеність.

Соціальні рухи слугують одним із способів зміни суспільства. Ці зміни можуть бути хворобливими, і в цьому випадку важлива наявність певних соціальних сил, здатних подолати віджиті традиції, переконання, ілюзії, омани. Соціальні рухи здатні сконцентрувати такі сили.

Соціальне відтворення - втілює тенденції зміни соціальної структури, притаманні соціально-економічній організації суспільства. Воно включає в себе як відтворення раніше існуючих елементів соціальної структури і відносин, так і виникнення і розширення відтворення нових елементів і відносин - в ході цього процесу формується індивід, який змінюється і розвивається.

Категорія “соціальне відтворення” акцентує увагу на здатності творчої діяльності людини виробляти не лише якийсь результат, але й постійно зберігати, відновлювати, підтримувати, відтворювати умови, засоби і цілі життєдіяльності людей, всю систему соціальних відносин. Саме поняття “відтворення” означає, що якийсь об'єкт (явище) успішно відтворюється і розвивається за рахунок зв'язків і обміну із зовнішнім середовищем. Процес виробництва є безперервним, тобто він періодично знову й знову відбувається в одній і тій же стадії. Тому будь-який суспільний процес виробництва, який розглядається в постійному зв'язку і безперервному потоці свого відновлення, є в той же час процесом відтворення. Оскільки середовище може бути відносно незмінним, або змінюватися, то й відтворення може здійснюватися або як інваріантне, або як перетворююче об'єкт від циклу до циклу, аж до зміни його сутнісних властивостей.

Діяльність індивіда об'єктивно і суб'єктивно сфокусована у двох напрямках: відтворення самого себе як особистості і відтворення суспільних відносин. Вона є невід'ємною від процесу демографічного відтворення і приймає форму соціально-демографічного відтворення, яке забезпечує підготовку нових поколінь до виконання суспільне необхідних економічних та інших функцій. Тому в ньому виділяють такі складові, як демографічне, професійно-кваліфікаційне, статусне, культурне і т.п. відтворення.

Фактори соціального відтворення( три групи):

- фактори впливу макросередовища - розвиток інституціональної структури (інститути освіти, виховання, професійної підготовки, охорони здоров'я, побутового обслуговування), інститути накопичення, відтворення і передачі інформації, які забезпечують діяльність членів суспільства інформацією, що дозволяє здійснювати самовідтворення нових поколінь;

- фактори впливу мезосередовища - (система робочих місць і соціальна інфраструктура міста, система місцевого управління і т.д.), тобто це територіальне середовище безпосереднього відтворення індивіда;

- фактори впливу мікросередовища-, тобто ті, які безпосередньо визначають життєвий шлях сім'ї, сусідство, дружні контакти та інші асоціації.

Типи соціального відтворення:

- деструктивне;

- просте (статичне);

- інтенсивне.

Для простого (статичного) відтворення характерне зростання відповідальності за відтворення цілого, тобто зростаюча увага людини до себе як до суб'єкта відповідальності, кваліфікації, напруженого суспільного відтворення.

Для деструктивного відтворення характерно відставання особистісної культури індивіда від зростання складності суспільного відтворення.

Перехід від простого і деструктивного відтворення в інтенсивне не відбувається автоматично, але вимагає постійної напруги суб'єкта відтворення, досягнення прогресивних інновацій.

Соціальна трансформація - процес внутрішніх змін суспільства, внаслідок яких долається втрата ним рівноваги, межа крайньої соціальної напруги, досягається новий, більш диференційований і більш високий рівень впорядкованості і організованості у всіх основних сферах життєдіяльності.

Саме ці ознаки трансформації і відрізняють її від реформ, які завжди є. оновленням або зміною становища без принципового зламу. Реформи, що відносяться, як правило, до часткових змін суспільства і мають справу головним чином з процесами на технічному, соціально-технічному і в меншій мірі на рівні суспільних проблем, які стосуються життя суспільства в цілому.

Трансформаційний процес, включає в себе ряд стадій:

- соціальну діагностику (тобто об'єктивну характеристику дійсності, її коренів в минулому, можливостей і шляхів її виходу із кризової ситуації);

- переоцінку існуючого стану суспільства як кризового і оцінку сутності, змісту і масштабів кризи, яка має системний характер;

- демонтаж старої системи, ліквідація її наявних невідповідностей існуючому рівню суспільного розвитку і його тенденціям;

- нове самовизначення суспільства, висування і обґрунтування шляхів подальшого розвитку.

Трансформаційний процес охоплює всі сфери суспільного життя - економіку, політику, соціальну структуру, культуру, в той же час розпадається на ряд послідовних трансформаційних станів, кожний з яких являє собою реально досягнуті переміни в конкретний відрізок часу.

Основними змінами в ході системної трансформації є:

- зміни політичної і державної системи (відмова від монополії однієї партії, деетатізація суспільного життя, створення парламентсько-президентської республіки західного типу, загальна демократизація суспільних відносин);

- оновлення економічних основ суспільної системи (відхід від централізованої економіки з її розподільчими функціями, перехід до економіки ринкового типу в ході роздержавлення власності і приватизації і введення "вільних цін");

- відмова від соціалістичної "всезагальності праці", ліквідація системи "соціального утриманства" з одночасним проголошенням соціальних ліберально-демократичних свобод, зміна духовно-церковних орієнтирів суспільного розвитку;

- слідування вимогам світового ринку, що передбачає пошук нових форм зовнішньоекономічної діяльності, переструктурування економіки (в тому числі й проведення конверсії).

Складність процесу трансформації полягає в тому, що відсутня якась оптимальна модель(технологія) трансформаційних змін. Існує декілька підходів до подолання старої системи і входження в нову. Тож не випадково країна мусить сама розробляти політику перетворень, використовуючи досвід інших.

Соціальний прогрес. Під прогресом (лат. progresus - рух вперед, успіх) зазвичай розуміють тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш вдосконаленого до більш вдосконаленого.

Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементі в, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається. Поняття прогресу співвідноситься з поняттям регресу.

Нині існує декілька концепцій суспільного прогресу, кожна з яких по-своєму тлумачить його природу. В основному тут протиборствують ідеї економічного, технологічного і культурологічного детермінізму. Реалістичне уявлення і пояснення історії і суспільного прогресу передбачає діалектичне врахування всіх типів детермінізму.

Суспільний прогрес має як загальний прояв (зокрема, загальний поступ людства до його загальної мети - створення всесвітньо-цивілізованої людності), так і правові моменти такого прояву, що носять або регіональний характер (коли мова йде про конкретне суспільство деякої країни чи групи країн), або характеризують окремі сфери суспільного життя (прогрес в галузі освіти, науки).

Слід зауважити, що попередні норми суспільного життя та розвитку не зникають повністю, а якби вдруковуються в структуру сучасного суспільства і довший час співіснують.

Суспільний прогрес віддзеркалює загальну лінію розвитку суспільства, яка не виключає можливість тимчасових і часткових історичних поворотів, зламів і зигзагів, застоїв, тупикових ситуацій і навіть відступних рухів, за гибелі окремих цивілізацій і т.д.

Поняття регресу означає протилежний прогресові процес руху від вищого до нижчого, деградацію. Він, як правило, охоплює не все суспільство, а лише окремі його сфери (економічну, технічну, культурну, моральну і т.д.). Він може бути швидким або тривалим, мінливим або обов'язковим, змінювати долю людей одного покоління, або навіть декількох поколінь. Регрес, уражаючи окремі соціальні інститути, структури, не зупиняє загальний розвиток суспільства за висхідною лінією до безперервного вдосконалення своєї організації.

Соціальний розвиток. Поняття розвитку є інтегральною характеристикою всіх об'єктів, яким притаманна зміна. Це поняття стає важливою категорією багатьох наук, в тому числі і соціології. Без цього поняття практично неможливо зрозуміти і пояснити ті процеси, які відбуваються в окремих соціальних структурах, в суспільстві в цілому.

Під розвитком розуміють незворотню, закономірну, направлену зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Саме наявність цих трьох властивостей відрізняє процеси розвитку від всіх інших змін:

- зворотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

- відсутність закономірності характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;

- за відсутності направленості зміни не можуть нагромаджуватись, і тому процес позбавляється характерної для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.

В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкта, який виступає як зміна його складу або структури (тобто, виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків).

Нині немає нестатку поглядів відносно процесів соціального розвитку. Для одних історія сприймається як хаос випадкових акцій, для других - як жорстке детермінована система, в якій все визначено Богом або незворотнім законом. Для одних вирішальна роль в історії належить окремим особистостям, для других - народним масам. Одні оптимістично сповіщають всіх і вся, що саме їх теоретична схема є справжнього картиною суспільного розвитку, другі песимістично-суб'єктивістськи оцінюють процес пізнання і ставлять під сумнів можливість пізнати соціальні закони.

Нагромаджений соціологією матеріал підтверджує складний і неоднозначний характер процесів розвитку та їх механізмів. Практика соціальних рухів підтверджу є, що загальна висхідна лінія розвитку є результатом складної діалектичної взаємодії таких протилежностей, як змінне і незмінне, позитивне і негативне, раціональне і ірраціональне, прогресивне і регресивне, безперервне і перервне, стихійне і закономірне.

Література:

Иванов В.И. Социология сегодня. - М., 1989.

Комовин А.Н., Кравченко А.И. Популярная социология. - М., 1991.