Соціологія особистості військовослужбовця

Соціологія особистості військовослужбовців

Література

Бакиров В.С. Ценностное сознание и активизация человеческого фактора. - Харьков, 1988.

Западная теоретическая социология. - Санкт-Петербург, 1996.

Здравомнслов А.Г. Потребности. Интересы. Ценности. - М., 1986.

Кон И.С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. - М., 1984.

Конституція України. - К., 1998. - С. 17.

Краткий словарь по социологии. - М., 1989.

Основи социологии: Учебно-методическое пособие. - Полтава, 1993.

Піча В.М. Соціологія. - К., 2000.

Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: Курс лекций. - М., 1995.

Современная западная социология: Словарь. - М., 1990.

Социология: Наука об обществе. - Харьков, 1996.

Соціологія. - К., 1999.

Статути Збройних Сил України. - К., 1999.

Черниш Н. Соціологія. - Львів, 1996.

Якуба Е.А. Социология. - Харьков, 1995.

Наочні посібники та додатки:

1. Схеми.

2. Стенди.

3. Слайди.

Організаційно-методичні вказівки до проведення заняття

Навчальна та виховна мета:

пояснити курсантам суть понять: соціальні стосунки, соціальні процеси, “особистість”, “потреби”, “цінності”, “інтереси” особистості;

розкрити специфіку соціологічного підходу до вивчення особистості;

розкрити механізм формування особистості різними соціальними структурами;

дати пояснення понять “статус особистості”, ”рольовий набір особистості” і показати взаємозв'язок між ними;

сприяти формуванню у курсантів навичок роботи з підлеглими, спрямованими на поліпшення їх адаптації до умов військової служби;

стимулювати прагнення курсантів до підвищення їх соціального статусу через покращення навмання, особистої дисциплінованості;

сприяти формуванню у курсантів високих морально-етичних цінностей.

Навчальні питання та розподіл часу.

№ з/п	Навчальні питання	Час
	Вступ	10 хв.
	Предмет і основні категорії соціології особистості. Поняття особистості військовослужбовця.	35 хв.
	Соціалізація особистості військовослужбовця.	35 хв.
	Заключна частина.	10 хв.

Методичні вказівки до вступної частини

Заняття розпочинається прийняттям рапорту чергового, перевірки наявності особового складу. За вибором викладача перевіряються конспекти 2.-3-х курсантів з метою аналізу якості відпрацювання завдань на самостійну роботу.

У вступній частині лекції викладач оголошує тему та мету заняття, його структуру та головні завдання, знайомить з наявною літературою. Далі необхідно зосередити увагу курсантів на актуальності проблеми, що винесена на лекцію, звернути увагу на зв'язок даної теми з раніше вивченим матеріалом. Зокрема, викладач наголошує, що найважливішим елементом будь-яких соціальних систем (суспільства, спільнот, інститутів) є люди. Доречно запропонувати курсантам пригадати визначення соціальних систем, спільнот, інститутів. Вказавши на те, що завжди в центрі аналізу цих понять стоїть людина, обґрунтувати важливість теми, що виноситься на обговорення.

Звертаю увагу на те, що людина не просто виступає елементом якоїсь системи, але й сама є складною соціальною системою, що має свою структуру, саме тому її вивчає спеціальна соціологічна теорія - соціологія особистості.

Дати під запис завдання соціології особистості:

пояснити людину як найважливіший елемент суспільного життя;

розкрити механізм Формування особистості різними соціальними структурами;

з'ясувати механізм її зворотної дії на соціальний світ, її участі у зміні і розвитку соціальних відносин.

Методичні вказівки до першого питання: “Предмет і основні категорії особистості. Поняття особистості військовослужбовця”

Звертаю увагу, що саме людина, як істота соціальна, не основі соціальних зв'язків та взаємодії творить групи, колективи, об'єднання, а згодом і спільноти - центральні осередки її життєдіяльності в соціокультурному просторі. Тому можна погодитися із визначенням цієї галузі соціологічного вчення, яке міститься у багатьох соціологічних словниках та науковій літературі:

Соціологія особистості - це одна з спеціальних соціологічних теорій, предметом дослідження якої е особа як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні її взаємозв'язків з соціальними спільнотами. Саме особистість з'єднує всі ланки суспільного життя: макро-, мезо- і мікро- середовище, робить їх полем своєї творчої активності і осередками розгортання внутрішніх потенцій.

Звичайно, може виникнути питання: людину вивчає і досліджує багато інших наук; в чому ж полягає відмінність саме соціологічного розуміння людини?

Філософію цікавить людина з точки зору її становища у світі передусім як суб'єкта пізнання і творчості. Психологія аналізує людину як усталену цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: темпераменту, характеру, здібностей, вольових властивостей, тощо. Тобто психологія шукає стабільні характеристики психіки, які забезпечують незмінність людської природи. Історики, навпаки, проявляють інтерес до того, як під впливом культурно-історичних факторів змінюється людська істота. Якщо економіка припускає, що людина здатна на раціональний вибір, то психологія виходить з того, що мотиви людської поведінки здебільшого ірраціональні й незбагненні.

Підкреслюю, що на відміну від цих наук соціологія розглядає людину як надзвичайно пластичну істоту, здатну до значних соціальних адаптацій, але водночас виділяє в людині соціально-типові характеристики, риси, якими наділені певні типи людей. Далі, соціолог досліджує людину насамперед як особистість, як елемент соціального життя, розкриває механізми її становлення під впливом соціальних факторів, а також шляхи і канали зворотного впливу особистості на соціальний світ. Соціологію цікавить участь людини-особистості у змінах і розвитку соціальних відносин; вона досліджує зв'язки особистості і соціальної спільноти, особистості і суспільства, регуляцію і саморегуляцію соціальної поведінки.

Отже, специфіка соціологічного підходу до вивчення людини полягає у з'ясуванні, в першу чергу, того в людині, що безпосередньо пов'язане із соціальним життям, включеністю людини у систему соціальних відносин, тобто не її біологічних чи психічних особливостей, а суто соціальних характеристик. Звідси виникає потреба у чіткому розмежуванні термінів, які використовуються у соціогуманітарних науках по відношенню до людини в її різноманітних іпостасях.

У буденній свідомості досить ототожнюються поняття “людина”, ”особистість”, “індивід”. В соціології ж ці поняття як синоніми не використовуються і достатньо чітко розрізняються.

Підкреслюю, що термін “людина” вживається як родове поняття, що вказує на приналежність до людського роду - вищої сходинки розвитку живої природі на нашій планеті. Тобто поняття людини вказує на якісну відмінність людей від тварин, на людину - продукт природи, і служить для характеристики всезагальних, притаманних всім людям якостей і особливостей, що знаходить свій вияв у назві “homo sаріеns”, або “людина розумна”.

Звертаю увагу, що термін “індивід” вживається у значенні “конкретна людина”, одиничний представник людського роду, коли необхідно підкреслити, що йдеться не про все людство загалом і не про будь-яку людину в ньому.

Термін “особистість” служить для характеристики соціального в людині. Якщо “людина” - це перш за все продукт природи, то “особистість” - продукт суспільства. Звертаю увагу курсантів, що було б спрощенням розглядати людину лише як продукт суспільного розвитку. В соціології, особливо сучасній, людина-особистість трактується переважно як суб'єкт суспільних процесів, тобто їх активний діяч і творець. Ця активна творча діяльність стає можливою і продуктивною завдяки оволодінню особистістю успадкованою від попередніх поколінь культурою. Водночас, як слушно зазначає відомий харківський соціолог О. Якуба, не можна відмовлятись від урахування біологічних особливостей людини, здатних опосередковано впливати на Формування соціальних властивостей індивіда. Особистість, на її думку, доцільно визначити як усталений комплекс якостей і властивостей людини, які набуваються під впливом відповідної культури суспільства і конкретних соціальних груп та спільнот, до яких вона належить і в життєдіяльність яких включається. Тому предметом дослідження в соціології виступає “homo sосіus” - “людина соціальна”.

Термін “індивідуальність” означає те особливе і специфічне, що вирізняє одну людину з-поміж інших, включно з її природними і соціальними, фізіологічними і психічними, успадкованими і набутими якостями. Але у випадку вживання цього терміну соціологію цікавить не сама по собі неповторність та індивідуальність, а її вплив на соціальні процеси та місце в них.

Соціологія у розгляді цих категорій та їх співвідношення виділяє кілька важливих вихідних принципів.

По-перше, кожен індивід є людиною, але не кожен - особистістю. Особистістю не народжуються - нею стають. Індивід, у даному випадку, є висхідним пунктом для розвитку в людині особистості, а особистість, в свою чергу, - це підсумок розвитку індивіда, найповніше уособлення всіх людських властивостей.

По-друге, особистість є конкретним виразом суті людини, але й одночасно втіленням соціальне значущих рис і властивостей даного суспільства та його культури. Немає людини і особистості “взагалі” - обидві вони чітко ідентифікуються з певним суспільством, конкретною спільнотою і нормами та цінностями культури.

По-третє, включення особистості у суспільство здійснюється через її входження до різноманітних соціальних спільнот, прошарків, груп; саме вони є основним шляхом сполучення суспільства і людини протягом усього її життя. Особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти відповідно до власних інтересів та умов, що змінюються.

Звертаю увагу курсантів на думку авторів вітчизняного навчального посібника “Соціологія: Наука про суспільство” (Харків: 1996), які вважають, що соціологія особистості зосереджується на трьох основних проблемах: вивченні особистості як елемента, творця і представника соціальних спільнот і соціальних інститутів; аналізі особистості як об'єкта соціальних відносин коли на перший план висувається вплив суспільства на особистість в процесі її формування, соціалізації, виховання, тощо і розгляді особистості як суб'єкта суспільних відносин включно з її соціальною діяльністю, (активністю і творчістю в суспільному житті).

Методичні вказівки до другого питання: "Соціалізація особистості військовослужбовця”

Звертаю увагу курсантів на те, що названі в першому питанні проблеми соціології особистості в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямків з врахуванням філософської традиції розгляду людини.

В історичному ракурсі зародження і розвиток уявлень про людину слід віднести до доби античності і пов'язати з певними філософськими теоріями, оскільки соціологія як наука виникає значно пізніше. Але у древніх греків ще не склалося почуття особистості, бо людина тоді ще не відокремлювалася від Космосу і всезагальної субстанції. Першим в історії філософії розпочинає суто антропологічну проблематику СОКРАТ, якого у сучасній західній літературі називають родоначальником філософії людини в її першопочатковій версії. Саме він дає детальний і скрупульозний аналіз індивідуальних людських якостей і властивостей.

Перша антропологічна версія. Давньогрецький філософ Протагор /бл. 480 - бл. 410 рр. до н.е./ вирізняє не лише здатність людини до мислення, але й всю людську суб'єктивність; як людина уявляється ним як конкретний індивід. У вченні Аристотеля містяться вже дві антропологічні тенденції, які згодом стають центральними пунктами філософських дискусій аж до сучасності. З одного боку, в його концепції людина й природа вперше роз'єднуються, вимагаючи різних підходів і різного тлумачення як якісно відмінні реальності. З другого ж боку, акцент ставиться на нерозривному зв'язку людини з усім світом.

Отже, давньогрецька культурна традиція розробляє концепцію "людини розумної" -"homo sapiens", суть якої полягає в утвердженні думки про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Ця версія виявилась вельми плідною і стійкою; саме вона породила уявлення про всемогутність людського розуму і мішу раціоналістичну парадигму як у філософії, так і /в подальшому/ у соціології.

Друга антропологічна версія. Принципово нове осмислення людини здійснюється у християнстві і остаточно вивільняє людину від влади Космосу і природи, християнство поставило її в залежність від Бога.

Від часів утвердження християнства людина дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну й найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінності людини. Особистість не є щось тваринне; вона являє собою і божественне напало. У християнстві міститься трактування людини у якості безумовної цінності. Саме християнство згодом стало ґрунтом європейського персоналізму, де особистість розуміється як своєрідна святиня, абсолют.

Третя антропологічна версія знаходить відбиття в натуралістичним позитивістських і прагматичних вченнях. Це концепція "людини діяльнісної" - "homo faber", яка заперечує специфічну особливість людського розуму. Тут сутнісна відмінність між людиною і твариною зникає; людина тлумачиться як особливий різновид тварини, що має просто більшу сукупність природних ознак. Всі психічні і духовні феномени, згідно з цією версією, закорінені у чуттєвих відчуттях, інстинктах і вабленнях. Доктрина "homo faber" розвивається з часом у потужний теоретичний напрямок і знаходить своє втілення у вченнях Конта і Спенсера, пізніше - у сучасній соціобіології.

Нарешті, четверта антропологічна версія у розумінні людини і особистості рішуче заперечує віру у прогресивність "людини розумної" “людини божественної" і "людини діяльнісної". У цій версії людина - істота прагнуча, воліюча й бажаюча; розум розцінюється як глухий кут еволюції, як наслідок втрати " волі до життя". У цій версії переважають ірраціональні мотиви і суб'єктивні орієнтації. Таким чином, історія філософської антропології (тобто вчення про людину) засвідчує, як поступово з'являються, ускладнюються й змінюються уявлення про людину та особистість. В тій чи іншій модифікації її підходи знаходять свій вияв у соціологічних вченнях. Всі їх, незалежно від способу тлумачення людини та особистості, об'єднує спільна риса: вони визнають людську особистість специфічним утворенням, що безпосередньо чи опосередковано виводиться з соціальних факторів.

В історії філософії та соціологічної думки число концепцій, де б соціальне життя людини виводилось просто з біологічних винників і закономірностей, було незначним і обмежувалось соціальним дарвінізмом тз расово-антропологічним напрямком. Нині ідеї такого ґатунку можна знайти в соціобіології, що розвивається зусиллями Е. Уітісона, Р. Тріверса, Ч. Ламсдена та не багатьох інших. Вони вважають, що людина є типовим представником тваринного світу, а її поведінка має ряд усталених рис, спільних для всього класу приматів. З одного боку, представники цього напрямку твердять, що поведінка тварин у багатьох випадках носить соціальний характер. З другого, нами обстоюється теза про біологічну (генетичну) основу поведінки людей. Більше того, генетична основа людини відіграє певну роль як індивідуальній, так і у деяких формах групової поведінки. Людина генетично запрограмована; в її історичному розвитку відбувається взаємодія специфічних людських генів з виникаючими культурними факторами. Критично ставлячись до подібних поглядів в цілому, багато сучасних соціологів зазначає, що вони є реакцією-відповіддю на абсолютизацію ролі культури і суспільності у житті суспільства людей, на нехтування біологічною складовою людського єства. Недарма, наприклад, Е. Уїлсон стверджує, що марксизм - це "соціологія без біології" і що Маркс помилково інтерпретує людську приполу як виключно продукт зовнішніх соціальних сил.

Очевидно, деякі слушні моменти у критиці соціобіологами теорії і практики марксизму по відношенню до людини справді існують. В часи існування СРСР особистість розуміли виключно через твердження Маркса “головне в людині не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість” і кроїли за мірками саме соціальності: вона проголошувалась безпосереднім відбитком суспільних відносин. Основними положеннями концепції особистості у ті часи були такі: хочеш судити про конкретного індивіда - вникай у його соціальне становище; який спосіб життя - така й особистість; змінюються суспільні умови - автоматично змінюється й людина; особистість можна ліпити, Формувати відповідно до основоположних принципів комунізму. Біосоціальну природу людини тлумачили в такому розумінні, ніби індивід - істота зовсім безтілесна; процес становлення особистості в усьому багатстві її свідомих і стихійних устремлінь, суб'єктивної унікальності і неповторності взагалі виносився за дужки аналізу, не брався до уваги.

Таким чином, і серед соціологічних вчень є концепції, які у зв'язку “природне(біологічне) соціальне” в людині абсолютизують його першу або другу складову (соціобіологія - марксизм). Тому це співвідношення може виступати одним з критеріїв побудови типології теорій особистості.

Звертаю увагу курсантів, що наступним критерієм такої типології можна вважати співвідношення раціонального та ірраціонального у трактуванні особистості. Віра у всемогутність людського розуму і інтелекту (раціо) є центральною у позитивістській концепції О. Конта. На його думку, соціальний прогрес взагалі є продуктом розумового розвитку і діяльності людини; соціальний поступ залежить від його інтелектуальної основи. Пізніше іл. Вебер розвиває ідею зростаючої раціональності суспільного життя, відштовхуючись від переконання у переході від афективної і традиційної діяльності особистості до ціннісно- та цілераціональної її поведінки.

Натомість В. Парето у соціальній дії та поведінці особистості вбачає перевагу нелогічних вчинків, які виступають в його концепції результатом не свідомих міркувань, а чуттєвого стану людини, продуктом ірраціонального /від лат. irrationalis -нерозумний/ психічного процесу. Вії називає основу таких нелогічних дій "резидуями" /від лат. residue - залишок, осад, що залишився після фільтрації/, щоб підкреслити їх остаточну ірраціональну природу, непідвладну логіко-експериментальному мисленню. Отже, у питанні співвідношень почуттів і розуму Парето без вагань віддає пріоритет почуттям особистості, які, на його думку, є істинними рушійними силами історії. Ідеологічним теоріям, доктринам, віруванням, що складають фундамент дій логічних, Парето дає назву "деривації", що у лінгвістиці означає утворення похідних слів. Тим самим він підкреслює, що деривації є вторинними від ірраціональних резидуїв і свою позірною логічністю лише маскують незмінну і незбагненну природу людських вчинків.

Близьким за духом до концепції Парето є інстинктивізм як одна з течій психологічного психологізму, а також соціологія фрейдизму. На думку З.Фрейда /1856-1939/, початком і основою життя індивіда, в тому числі і соціального, є інстинкти, ваблення і бажання, першопочатково притаманні організму людини. Людська життєдіяльність є результатом боротьби двох одвічних сил - Ероса /сексуальний інстинкт, інстинкт життя інстинкт самозбереження/ і Танатоса /інстинкт смерті, інстинкт агресії, інстинкт руйнування/. Саме вони є основними рушіями прогресу, суттєво впливаючи і навіть визначаючи діяльність різних соціальних груп, народів і держав.

Фрейду належить структурна теорія особистості, згідно з якого особистість є суперечливою єдністю трьох взаємодіючих сфер: "Воно", "Я", "Над-Я". Центральна сфера особистості - "Воно"; це вмістилище несвідомих ірраціональних реакцій та імпульсів. В ньому йде постійно безкомпромісна боротьба Ероса й Танатоса, яка постачає життєву енергію для всіх інших сфер особистості, будучи їх рушієм.

Друга сфера - "Я" - до певної міри являє собою розумність і розсудливість, організоване начало особистості, здатне частково контролювати сліпі ірраціональні імпульси і приводити їх у відповідність до вимог зовнішнього світу.

Третя сфера особистості - "Над-Я" - трактується Фрейдом як продукт культури, що складається з комплексу совісті, моральних рис і норм соціальної поведінки, які продукує суспільство. Всі три сфери особистості знаходяться у постійній взаємодії, взаємозумовлюючи одна одну. Отже, Фрейдом розробляється одна з можливих спроб пояснення особистості з акцентом на тих внутрішніх підвалинах духовного життя, які до нього рідко ставали предметом уваги соціологів, його заслугою є вироблення нового погляду на особистість як на істоту багатовимірну, динамічну й суперечливу, в якій поєднується свідоме і несвідоме, розумове та ірраціональне. Тому сучасний неофройдизм, особливо погляди Е. Фромма(1902-1980), має велику притягальну силу, звертаючись до витоків людських страстей та потаємних мотивів людської поведінки. Фромм, на відміну від Фрейда, вважає людину одвічно соціальною істотою, тому для нього ключова проблема - не розкриття механізму задоволення окремих інстинктів, а відношення індивіда до світу і собі подібних.

Звертаю увагу курсантів, що у сучасній соціологічній думці виробляється помірковане ставлення до співвідношення раціонального та ірраціонального у соціальному житті особистості, яке уникає однобічності та абсолютизації тої чи іншої складової. Нині в соціології починає переважати синтезований підхід до оцінки цих двох сторін внутрішнього життя особистості та її соціальної поведінки. Наприкінці XX ст. все більш очевидним стають як криза "голої" раціональної людини соціальної, так і неможливість зведення соціальних характеристик особистості лише до її ірраціональних проявів. Особистість в усій її повноті, в сукупності раціональних та чуттєвих сутнісних властивостей все більше стає основою соціологічного розуміння і дослідження.

Підкреслюю, що наступним критерієм побудови типології соціологічних вчень про особистість може виступати переважання індивідуального чи колективного, суспільного начал в людині. До числа концепцій, які надають першість індивіду та його індивідуалістичним началам, належать концепції символічного інтеракціонізму та Феноменологічної соціології. В них то. на перший план висуваються думки про зумовленість соціальних реалій світом індивідуальних прагнень і бажань, втіленому у взаємодії обопільних суб'єктів або у духовних взаємозв'язках особистостей.

Коли ж акцентується на першості й вищості колективних уявлень, то мусимо пригадати засадничі положення соціологічної концепції Е.Дюркгейм. Згідно з нею, індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю /уявленнями/, які виступають в іпостасі суспільства-Бога - Формоутворюючого і формостверджуючого начала. Тут індивідуальність особистості виступає похідною від надіндивідуальних колективних .духовних феноменів, будучи цілковито залежною і вторинною у порівнянні з останніми.

Ще одним критерієм виступає аналіз особистості переважно з позицій дослідження свідомості або поведінки (діяльності). До соціологічних концепцій, де особистість та її суть з'ясовуються, насамперед, крізь призму соціальне зумовлених свідомості або позасвідомого, належать вже згадувані символічний інтеракціонізм, феноменологічні концепції, інстинктивізм включно з фрейдистською соціологією. Коли ж йдеться про соціальну зумовленість поведінки і вчинків особистості, з'ясування причин і мотивів соціальної діяльності людини, тоді доцільно звернутися до соціологічних концепцій біхевіоризму. Цей термін походить від англ. behaivor - поведінка і буквально означає соціологічну науку про поведінку. Основний сенс біхевіоризму полягає у визнані єдиного і універсального механізму пояснення соціальної поведінки через формулу: ''стимул - реакція". На думку представників цієї течії в соціології, соціальну поведінку особистості можна збагнути лише завдяки знанню фізіологічних особливостей умовних рефлексів. Основний постулат біхевіоризму вміщено у вимозі описувати й аналізувати лише те в людині, що безпосередньо споглядається, а отже, її вчинки. "Принциповим засадничим положенням біхевіоризму є також переконання у неможливості безпосереднього спостереження і соціологічного дослідження свідомості і тим більше позасвідомого. Натомість соціальна поведінка особистості надається Фіксації і спостереженню; через неї і лише завдяки їй соціологія здатна з'ясувати спонукальні чинники людської активності і діяльності. Поведінка людини і перш за все соціальні дії є сукупністю спостережуваних реакцій на сукупність дослівно фіксованих стимулів.

Таким чином, різноманітні соціологічні тлумачення суті, змісту і якісних характеристик особистості полягають у пошуку відповідей на такі основні питання:

що є визначальним для особистості: її біологічні чи соціальні характеристики^;

що найбільш адекватно визначає особистість: раціональні чи ірраціональні начала ° ТІ.

що становить стрижень особистості: її індивідуальні неповторні особливості чи набір соціальних норм і цінностей суспільства

що найкраще репрезентує особистість: її свідомість чи її поведінка.

Разом з тим в історії соціологічної думки представлені концепції, в яких містяться не так загальносвітоглядні, як конкретносоціологічні спроби аналізу і тлумачення особистості у її зв'язку з складними соціальними реаліями. Недарма саме вони нині визначають обличчя сучасної соціології особистості, намагаючись уникнути спрощених контраверсій і протиставлень, прагнучи до вироблення певних синтезованих соціологічних компендіумів.

Звертаю увагу курсантів, що це перш за все стосується розмаїття соціологічних концепцій і теорій соціальних ролей. Саме через поняття соціальної ролі багато соціологів вважали за можливе з'ясувати механізми входження особистості у соціальне життя. Основними поняттями в межах рольових теорій особистості виступають соціальний статус і соціальна роль.

З'ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спільно на думку О. Якуби, можливе через розкриття поняття "соціальний статус". Соціальний статус особистості - це її позиція в соціальній системі, пов'язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, аналізом її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання. Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, політичний вплив, партійну і профспілкову приналежність, ділові стосунки, національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки, - тобто все те, що Р. Мертон називає "статусним набором". В соціології вирізняються соціальні статуси привласнені, або одержані незалежно від суб'єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне становище, партійна заангажованість, входження до певної громадської організації, профспілки тощо).

Соціальна роль - це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті, як правило, виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно термінології Р. Мертона, "рольовий набір". Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватись Формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати п'ятьма основними характеристиками: .

емоційною /одна роль вимагає емоційної стриманості, інша - цілковитої розкутості/;

способом отримання /одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею/;

масштабом /декотрі ролі сформульовані і суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті/;

ступенем формалізації /дія згідно жорстко встановлених правил і приписів або довільна дія/;

характером і скеруванням мотивів /орієнтованих на особистий прибуток або на загальне благо/.

Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини, як істоти соціальної, від стикувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тої чи іншої особистості та її реальною поведінкою виступає основою соціальних конфліктів, що звичайно носять міжособистісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслідок виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком, як правило, є стрес. Роль соціології полягає у виявленні передконфліктни і передстресових ситуацій або ґрунту для їх появи та у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей.

Звертаю увагу курсантів, що помітне місце у соціологічній думці сучасності займають теорії соціальної установки, в яких особистість являє собою результат установок, що їх Формує суспільство самим Фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок, призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоби бути особистістю.

Термін "установка" вперше використовується У. Томасом і Ф. Знавецьким в їх спільній праці "Польський селянин в Європі та Америці" для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією, до якої він згодом стає її членом. Під соціальною установкою вони розуміють психологічне переживання індивідом цінності, значення і сенсу соціального об'єкта, стан свідомості індивіда щодо певної цінності. Якщо в психології установка визначається англійським словом “set” і досліджується насамперед як психофізіологічний Феномен у взаємодії індивіда і середовища, то в соціології установка Фіксується іншим англійським терміном "аttitude" і вміщує в собі широкий спектр взаємодії особистості та соціального середовища.

Підкреслюю, що в сучасних умовах ці вихідні положення дістають свій подальший розвиток у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості (від лат. dispositio - розташування), яку нині репрезентує відомий російський соціолог В. Ядов. Диспозиція особистості означає схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції поділяються на вищі та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну скерованість поведінки особистості і включають у себе її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки / тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у даній ситуації, яка щойно склалася, у конкретному предметному і соціальному середовищі/, диспозиції - це схильність до поведінки у деяких сферах діяльності і скерованість дій та вчинків у звичайних типових ситуаціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості.

Структурно диспозиції містять три компоненти:

когнітивний (усвідомлення особистістю об'єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні);

афективний (емоційна оцінка об'єкта);

конативний, або поведінковий (воля і прагнення до дії, свого роду переддія, скерована на об'єкт).

У західній соціології концепції, пов'язані з соціальними установками, дістають широке визнання і використання у прикладних емпіричних дослідженнях, особливо при вивченні суспільної свідомості та її змісту, громадської думки та її усталеності од мінливості, політичної поведінки людей під час виборної кампанії, тощо.

Звертаю увагу, що наприкінці XX ст. у західній, а також вітчизняній соціології швидкими темпами зростає число дослідників, які розробляють теорії референтної групи. Це пов'язане з уже згадуваною кризою макроструктурних уявлень про суспільство та нездатністю надшироких соціальних утворень забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в усій їх багатоманітності. Натомість все частіше визнається, що референтні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам особистості, оскільки вона сама обирає їх і бажає до них належати.

Підкреслюю, що під референтною групою в соціології розуміється соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав в минулому, належить зараз чи хотів би належати у майбутньому. В якості референтних груп можуть виступати різні соціальні спільноти - від сім'ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу та політичної партії.

Референтні групи знаходяться під пильною увагою і в вітчизняній соціології, чому сприяли розпад СРСР і кризові явища перехідного періоду. В межах колишнього Радянського Союзу держава примусово перебрала на себе ролі різноманітних референтних груп, позбавивши особистість права і свободи вибору; тому в недалекому минулому перед людиною стояла проблема неможливості бажаної соціальної ідентифікації. У сучасних умовах пошуку нових ідентичностей, коли особистість мусить здійснити вибір свого життєвого шляху, обрати перспективи життя і діяльності, усталити з ким вона будуватиме майбутнє і яким мав бути це майбутнє, бо ніхто інший не вирішить ці питання за людину, - в цих умовах кризи старого суспільства і народження у муках нового устрою однією з основних референтних груп стає національна спільнота. Таке розуміння референтних груп є дуже близьким до української суспільної традиції: майже постійне перебування під владою інших, неприязних або ворожих до українців держав виробило в них розуміння необхідності єднатися у своєму етнічному колективі і шукати референтні групи підтримки у власному національному середовищі.

Звертаю увагу курсантів, що незважаючи на багатоманітність соціологічних підходів до вивчення людини-істоти соціальної, існує більш-менш усталена сукупність проблем, які виступають предметом дослідження соціології особистості. До них, передусім, належить проблема виділення основних характерних рис особистості. Соціологи відносять до них самосвідомість, ціннісні орієнтації, соціальні відносини, певну автономність / самодостатність і відносна незалежність/ стосовно до суспільства, відповідальність за свої вчинки, тощо.

Інші соціологи /наприклад О. Якуба/ акцентують увагу на спорідненій проблемі внутрішньої духовної структури особистості і включають до них потреби та інтереси, цінності і мотиви, соціальні норми і переконання, світоглядні принципи, смаки і звички та багато інших духовних утворень.

Одним з найбільш розроблених питань в соціології є питання суб'єктивних детермінант / або спонукальних чинників/ соціальної поведінки особистості, до яких належать потреби і інтереси. Відправною сходинкою в аналізі особистості є потреби, тобто внутрішні побудники її активності, характеристика об'єктивного в особистості. Потреби - це нужда, необхідність для людини того, що забезпечує її існування і самозбереження.

Американський соціолог А. Маслоу /1908-Т97С/ відомий в соціології як творець їєрархічної теорії потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові /або постійні/ та похідні /або змінювані/. Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних:

фізіологічні і сексуальні потреби (відтворенні людей, їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

екзистенціальні (від лат. ехіstentia -існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості пращ/;

соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

духовні (у самовиразі через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші - набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною.

Звертаю увагу курсантів на іншу категорію соціології особистості - інтерес яка тісно пов'язана з потребою; також має об'єктивно-суб'єктивну природу і являє собою усвідомлення потреб. Разом вони покладають основу ціннісного ставлення особистості до оточуючого світу і використовуються для дослідження регуляторів соціальної поведінки. Як слушно зазначає О. Якуба, поняття цінностей широко розглядається у різних науках; суть же соціологічного підходу до проблеми цінностей полягає в його скерованості на з'ясування їх ролі як з'єднувальної ланки між поведінкою особистості, з одного боку та соціальними групами, спільнотами і суспільством, з другого. Звичайно, індивід оцінює предмет, не співвідносячи його безпосередньо зі своїми потребами та інтересами, а крізь призму існуючих і поширених у даному суспільстві та в його культурі ціннісних критеріїв, уявлень про належне, справедливе, прекрасне, корисне, тощо. Сукупність індивідуальних і суспільних, особистих, групових і спільнісних, засвоєних і прийнятих особистістю цінностей складає систему її ціннісних орієнтацій, якими вона керується у своєму житті, лежить в основі рішень, що приймаються нею в ситуації вибору вбудовують її в суспільство.

Мотиви характеризують ставлення особистості до інтересів і ціннісних орієнтацій, дають їм оцінку. Вони виступають одним з наріжних понять в соціології взагалі і соціології особистості зокрема і характеризують людину насамперед як суб'єкта. Мотиви - це усвідомленню-потреба особистості-суб'єкта у досягненні певних цілей, бажаних умов діяльності. У класифікації мотивів виділяють матеріальні і духовні, як основні, а також економічні, соціальні, ідеологічні, .духовні тощо. У свою чергу кожні з них мають свій внутрішній поділ: наприклад, в .духовних мотивах можна вирізнити моральні та естетичні, релігійні або атеїстичні, Філософські та інші. В системах мотивів вичленовуються також домінуючі чи периферійні, провідні чи другорядні, тощо.

Звертаю увагу на те, що однією з найважливіших проблем соціологічного аналізу є проблема соціальної типології особистості. Соціальний тип особистості - це продукт складного переплетення історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людини, сукупність повтоюваних якостей і властивостей людини як істоти соціальної. Проблема виділення соціальних типів особистості зумовлена тим, що соціологія має оправу не з одиничним, а масовидним, багатоманітним і намагається розкрити в особистості суттєве і типове. З цієї точки зору уявляється можливим виділити такі типи особистості:

ідеальний / в якому знаходить вияв вимога соціального ідеалу того чи іншого суспільства/;

нормативний/ тобто сукупність властивостей особистості, Формування яких об'єктивно необхідне для розвитку даного суспільства/;

реально існуючий, або, за висловом В. Ядова, модальний /тобто переважаючий тип особистості на тому чи іншому етапі розвитку суспільства, який може суттєво відрізнятися від нормативного і тим більше ідеального типу/.

Якісно новим різновидом особистості в умовах, існування СРСР, який випадає з усталеної типології, є незнаний в історії тип "людини радянської", або , за висловом О. Зінов'єва, "homo soveticus". Його основою мав стати ідеальний комуністичний тип особистості, але парадокс полягає в тому, що реальна дійсність тоталітарного режиму витворила тип людини, що докорінно відрізнявся бід комуністичних ідеалів; його основною характерною рисою стало розщеплення /навіть не двоїстість/ особистості на декілька складових, коли люди думали одне, говорили інше, а робили чи мали намір вчинити зовсім інше і т.п., при тому однаково комфортно посуваючись у цих багатоликих іпостасях. Для "людини радянської" звичайним були конформізм /тобто пристосовництво, пасивне сприйняття існуючого порядку речей/, відсутність автономності в суспільстві, побоювання конфліктів і необхідності прийняття власних рішень, відсутність орієнтації на результати праці, безініціативність, небажання наражатися на ризик, недовіра до нового, ворожість до змін, нетерпимість до інших думок і поведінки, відмінної від власної. У книзі російських соціологів "проста радянська людина: Досвід соціального портрету на межі 90-х рр." /Москва: 1993/ слушно зазначається, що особистість пострадянського суспільства ще надовго залишиться радянською, почуваючи ностальгію за часами існування СРСР. Такі люди ще протягом довгого періоду становитимуть досить широку соціальну базу для комуністичних та інших лівих партій і рухів у молодих незалежних державах, посталих на руїнах колишньої світової надпотуги.

Підкреслюю, що соціологію цікавить не лише типологія особистості, але й ті обставини, завдяки яким йде Формування і розвиток цих типів взагалі і окремої особистості зокрема. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть проблеми соціалізації - чи не найголовнішої в соціології особистості. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального /пропоную курсантам згадати попередній вислів: особистістю не народжуються, нею стають/ під прямим чи опосередкованим впливом таких Лекторів соціального середовища, як:

сукупність ролей і соціальних статусів, що їх суспільство пропонує людині;

соціальні спільнота, в межах яких індивід може реалізували певні соціальні ролі і набути конкретний статус;

система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;

соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;

загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу Нормування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга - для суспільств у перехідні етапи їх розвитку.

Наголошую, що саме завдяки соціалізації людина залучається до суспільства шляхом засвоєння мови певної соціальної спільноти, відповідних способів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, прийняття норм, цінностей, традицій, звичаїв, взірців поведінки. Процес соціалізації охоплює всі можливості прилучення до культури, виховання й навчання, за допомогою яких людина набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному житті. У ньому про цесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги, по роботі і знайомі, засоби масової інформації, тощо. Важливо визначити, що соціалізація - не якийсь одноразовий Іти короткотривалий акт; вона здійснюється протягом усього життя людини - від дитинства через зрілість і до старості включно. Це відбувається тому, Ідо умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи - входження у все нові й нові соціальні ролі і відповідних змін статусу /інколи докорінних, як от перехід від статусу дитини до статусу соціальне зрілої особи/.

Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї виступає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспільного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соціальне зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або Формування внутрішньої структури людської та психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнього "Я" особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуальність особистості .

Підкреслюю, зо коли йдеться про механізми соціалізації, то звичайно звертаються до концепції З.Фрейда, який виділяє основні з них:

імітацію /усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів/;

ідентифікацію /засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних/;

почуття стиду і вини /або негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки: стид, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили,

вина пов'язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті/.

Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосована деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдистські поняття у соціологічній теорії соціальної дії. Для нього - імітація - це процес засвоєння елементів культури шляхом радше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація - вияв ставлення до соціального середовища та його складових компонентів, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї до них приналежності. Ступінь ідентифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського життя.

Звертаю увагу курсантів, зо у суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатися з явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необхідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болючий для людина процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування основ старого світогляду і усвідомлення необхідності побудови нового світорозуміння, вимушений розрив з традиційними культурними цінностями і прагнення бути "сучасним", граючи інколи зовсім невідповідну своїм бажанням соціальну роль, і т.ін.

Задаю питання курсантам: "Що, на Вашу думку, включає в себе поняття особистості військовослужбовця?". Заслуховую кілька відповідей. Підсумовуючи, звертаю увагу курсантів на особливостях військової служби, які накладають певні вимоги до особистості військовослужбовця. Особливу увагу звертаю на процес адаптації до умов військової служби. Пропоную курсантам самостійно визначити фактори, які сприяють швидкій та повній адаптації до військової служби і, навпаки, такі, що її гальмують.

Після відповідей підсумовую їх та підкреслюю, що

Методичні вказівки до заключної частини заняття

Підсумовуючи викладення теми лекції підкреслюю, що соціологія особистості в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн та особливо у перехідні епохи в житті країн, що шукають виходу з посткомуністичного простору, займає чільне місце в системі спеціальних соціологічних теорій. Проблематика людини завжди є центральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Але в соціології антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тісно пов'язані з її соціальною практикою,-- соціологія сьогодні безпосередньо займається пошуком шляхів вирішення найбільш складних проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, вільної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.

Умови військової служби рішуче впливають на формування особистості військовослужбовця, авторитет якого залежить від глибини та всебічності його знань, результатів засвоєння особистістю культури суспільства, що в решті решт залежить від активності участі індивіду у творчій суспільній діяльності.

Відповідаю на запитання курсантів. Проводжу контрольне опитування 3 -4 курсантів з питань лекції. Підводжу підсумки заняття.

Ставлю завдання на самостійну роботу.