Предмет та об’єкт соціології. Соціологія праці.Соціологія самогубства

3

План

1. Предмет та об'єкт соціології. Закони соціології

2. Соціологія праці

3. Соціологія самогубства

3.1 Теорія мономанії

3.2. Типи самогубних схильностей

Використана література

1. Предмета та об'єкт соціології. Закони соціології

Термін «соціологія» походить від латинського слова (суспільство) та грецького «Іоgos» (слово, вчення). У буквальному розумінні соціологія -- наука про суспільство. Намагання пізнати, осмислити суспільство, виразити своє ставлення до нього супроводжувало людство на всіх етапах його історії.

Поняття «соціологія» введене до наукового вжитку французьким філософом Огюстом Кантом (1798--1857) у 30-х роках XIX ст. Соціологію він мислив як науку, тотожну суспільствознавству, яке об'єднувало в собі всі галузі знань про суспільство. Філософія Конта отримала назву «позитивізм». Проголошена ним «позитивна філософія» зводилася до простого нагромадження загальних висновків окремих наук. Цей самий принцип поширювався Контом і на соціологію, роль якої він убачав у спостереженні, описі й систематизації фактів, процесів суспільного життя. Філософське їх осмислення принципово заперечував як «схоластику» й «метафізику».

Точка зору Конта на соціологію панувала до кінця XIX ст. Наприкінці XIX -- на початку XX ст. у наукових дослідженнях суспільства поряд з економічним, демографічним, правовим та іншими аспектами став виокремлюватися й соціальний. Відповідно звужувався предмет соціології, обмежуючись вивченням соціальних сторін суспільного розвитку.

Першим, хто дав «вузьке» трактування соціології як науки, був Еміль Дюркгейм (1858--1917) -- французький соціолог і філософ, який створив так звану французьку соціологічну школу. З його ім'ям пов'язаний перехід соціології від науки, тотожної суспільствознавству, до науки, зосередженої на вивченні соціальних процесів та соціальних явищ суспільного життя, тобто самостійної науки, яка межує з іншими суспільними науками -- історією, філософією, політекономією тощо.

Розходження в поглядах на соціологію як науку не вдалося подолати й донині. Відомо до 100 визначень соціології, запропонованих найвідомішими спеціалістами у цій галузі. Не вщухають і дискусії щодо предмета соціології. Одна з них велася на сторінках часописів колишнього Радянського Союзу в 60--90-ті роки і мала значною мірою ідеологічний характер. Вона була пов'язана з ідеологічними соціальними замовленнями, які впливали на соціологічну науку. На початку 90-х років під впливом нових соціальних запитів і у зв'язку з розвитком національної соціології пріоритет при виборі ключових понять соціології віддається «соціальним спільнотам». Усі визначення зводяться до того, що соціологія тлумачиться як наука про соціальні спільноти, становлення, функціонування й розвиток яких відбувається у певних соціальних системах з притаманними їм соціальною структурою та характером суспільних відносин. Певну специфіку мають подібні дискусії в пострадянських державах. Вона полягає передусім у тому, що трактування предмета соціології тісно пов'язується з трансформацією політичної системи.

У попередніх трактуваннях предмета соціології підкреслювався об'єктивний характер соціологічної дійсності, культивувалася ідея об'єктивної закономірності, об'єктивного характеру соціальної структури суспільства, акцентувалась увага на розмежуванні відображеного й відображуючого, об'єктивного та суб'єктивного чинників первинного і вторинного порядку, до яких зараховували ідеологію і всю надбудову.

Нині переважає позиція активістської соціології, яка в трактуванні її предмета на перше місце висуває активний фактор у соціальних відносинах -- суб'єкт дії, дійову особу, виділяючи поняття соціальної спільноти як основоположної категорії соціологічного аналізу. Деякі автори дотримуються думки, що соціологія -- наука про соціальні відносини. Інші, пропонуючи істотні уточнення в трактуванні поняття «соціальні відносини», вважають, що соціологія повинна не тільки сконцентрувати свої зусилля на аналізі суб'єктів історичної дії, а й стати знаряддям освіти широких верств населення, інструментом самопізнання суспільства та людини.

Заслуговують уваги міркування, згідно з якими при з'ясуванні предмета соціології необхідно враховувати філософську орієнтацію науки; прогрес наукових знань, рівень соціологічної думки; культурно-історичні традиції суспільства; постійно змінювані потреби суспільства.

Предмет і об'єкт соціології, як і будь-якої науки, не тотожні, оскільки об'єктом науки є все, на що спрямоване відповідне дослідження, а предметом -- окремі аспекти, властивості, відносини, які становлять об'єкт конкретного дослідження. Один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками, предмет -- завжди чітко окреслює сферу й мету дослідження.

Сучасне тлумачення предмета соціології повинно враховувати особливості даного етапу соціологічного пізнання, передусім те, що соціологія є специфічним науковим знанням про суспільство, яке відрізняється від інших суспільних наук і має свій самостійний предмет.

Соціологія - наука про становлення, розвиток і функціонування суспільства, соціальних спільнот, соціальних відносин і соціальних процесів, про механізми і принципи їх взаємодії.

Будучи нефілософською наукою, спираючись на узагальнення соціальних фактів, соціологія визначає свій предмет на рівні макротеоретичного аналізу. Вона тісно пов'язана з соціально-філософським рівнем знань.

Окрім загальнотеоретичного осмислення свого предмета, соціологія охоплює низку соціологічних теорій, предмет яких -- вивчення особливих станів і форм буття соціальних спільнот: соціальної структури, культури, соціальних інститутів і організацій, особистості, а також процесів соціалізації індивідів у соціальних спільнотах.

Як наука про соціальні спільноти, соціологія досліджує масові соціальні процеси і поведінку, стани і форми соціальної взаємодії та соціальних взаємозв'язків людей, що утворюють соціальні спільноти.

У всіх висвітлених проекціях на передньому плані -- особистість. Але соціологія розглядає її не крізь призму індивідуально неповторних властивостей та якостей (це предмет психології), а з позиції її соціально-типових рис як суб'єкта розвитку суспільства. Іншими словами, в соціології особистість -- не тільки частинка малої контактної групи, а й типовий представник певної великої соціальної групи, носій властивих цій групі норм, традицій, цінностей, поглядів і відносин. Соціологія вивчає як індивідуально-неповторні особистості, так і соціальні типи.

Людина як сукупність усіх суспільних відносин керується у своїй поведінці передусім соціальне набутими нормами. На цих засадах і формуються відносини не за родинним зв'язком і знайомством, а згідно зі сформованими соціальними цінностями, правилами, законами.

Не обминуло це й соціологію. Специфіка соціологічного знання полягає в тому, що об'єкт соціологічного пізнання не збігається і не може збігатися з певним конкретним явищем суспільного життя (наприклад, форми територіальної спільності), навіть явищем суто соціальним (групова взаємодія), бо цей об'єкт може бути вичленований із об'єктивної реальності та класифікований у різних аспектах.

Загалом об'єктом соціологічного пізнання є сукупність соціальних зв'язків і соціальних відносин. Оскільки ці зв'язки і відносини у кожному конкретному соціальному об'єкті завжди організовані особливим чином, об'єкт соціологічного пізнання виступає тільки як соціальна система.

Об'єкт соціологічного дослідження -- певна соціальна дійсність, яка потребує вивчення відповідно до мети дослідження та його аналізу (соціальні спільноти, соціальні суб'єкти, соціальні процеси у їх конкретному стані та взаємодії тощо).

Закони соціології

У процесі функціонування спільнот формується безліч різних соціальних зв'язків. Нерідко вони сприймаються як щось тимчасове, епізодичне, випадкове. Та насправді всі вони зумовлені суспільними законами і закономірностями.

Під законом звичайно мається на увазі існуючий зв'язок або існуючі відносини, що характеризуються загальністю, необхідністю та повторюваністю за даних умов.

Соціальний закон -- об'єктивний та повторюваний причинний зв'язок між соціальними явищами та процесами, які виникають внаслідок масової діяльності людей або їх дій.

Соціальні закони визначають відносини між різними індивідами та спільнотами, виявляючись у їх діяльності. Це відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними та соціально-професійними групами, містом та селом, суспільством та соціальною організацією, суспільством та трудовим колективом, суспільством та родиною, суспільством та особистістю.

Як і закони природи, соціальні закони постають у природному плині подій. Вони становлять собою результат цілеспрямованих послідовних дій більшості індивідів у соціальних ситуаціях та об'єктивних зв'язках (причинних, функціональних та ін.).

Закони розрізняють за часом їхніх дій. Загальні закони діють в усіх суспільних системах (наприклад, закон товарно-грошових відносин). Дія специфічних законів обмежена однією чи кількома суспільними системами (наприклад, закони, пов'язані з переходом від одного типу суспільства до іншого; закон первинного нагромадження капіталу).

Соціальні закони розрізняють також за ступенем спільності. Одні закони характеризують розвиток соціальної сфери загалом, інші визначають розвиток окремих елементів соціальної сфери: класів, груп, націй тощо.

За способом вияву закони поділяють на динамічні й статичні (стохастичні). Динамічні закони визначають напрям, чинники і форми соціальних змін, фіксують жорсткий, однозначний зв'язок між послідовністю подій в конкретних умовах. Статичні (стохастичні) закони, на відміну від динамічних, не детермінують соціальні явища, а відображають головні напрями змін, їх тенденції за збереження стабільності соціального цілого. Ці закони обумовлюють зв'язок явищ і процесів соціальної дійсності не жорстко, а з визначеним ступенем вірогідності.

Динамічні закони поділяють на причинні та функціональні. Причинні динамічні закони фіксують суворо детерміновані зв'язки розвитку соціальних явищ, наприклад, роль способу виробництва при переході від однієї суспільно-економічної формації до іншої. Функціональні динамічні закони відображають емпірично спостережувані й суворо повторювані взаємні залежності між соціальними явищами.

Різновидами стохастичних законів можуть бути як закони розвитку (наприклад, задоволення зростаючих матеріальних і культурних потреб населення, розвиток самоуправління), так і закони функціонування (скажімо, єдність формальної і неформальної структур трудового колективу, розподіл рольових функцій у сім'ї).

Взявши за основу форми зв'язку, виділяють п'ять категорій соціальних законів.

1. Закони, які відображають інваріантне співіснування соціальних явищ: якщо існує явище «А», обов'язково повинно існувати і явище «Б».

2. Закони, які відображають тенденції розвитку: зміну структури соціального об'єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого.

3. Закони, які встановлюють функціональну залежність (коваріацію) між соціальними явищами, тобто залежність, за якою зміни елементів системи не зумовлюють суттєвої зміни структури.

4. Закони, які фіксують причинний зв'язок між соціальними явищами та лише з функціональної, тобто не обов'язкової точки зору.

5. Закони, які встановлюють імовірність зв'язку між соціальними явищами.

Потрібно розрізняти форми вияву законів соціального розвитку і законів функціонування. Закони соціального розвитку

виявляються як причинні умови зміни процесів, ситуацій. Закони функціонування виявляються як наслідок функціонування явищ, що сприяють збереженню соціальної системи, в якій дане явище діє. Наприклад, підготовка кадрів вищої кваліфікації є наслідком функціонування системи освіти.

Соціологічні дослідження відносин між класами, соціальними верствами, групами, особами дають змогу не тільки з'ясовувати форми вияву соціальних законів у різних сферах життєдіяльності суспільства, дисфункціональні елементи в соціальному механізмі, а й ліквідовувати останні.

Категорії та поняття в соціологічній науці відображають передусім якості об'єктивної реальності, яка була виділена практикою людей і стала об'єктом даної науки.

У категоріях соціології відображаються якісна конкретність і цілісність досліджуваного об'єкта, суттєві властивості, риси і характеристики, вузлові моменти, стан зрілості, а також можливості його розвитку та вдосконалення.

Категорії соціології

Поняття «категорія» відображає універсальні особливості й відношення дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних і духовних явищ. Як родове поняття, воно означає розряд, групу предметів, явищ тощо.

У соціології однією з найширших і найуживаніших є категорія «соціальне».

Соціальне -- сукупність певних властивостей і особливостей суспільних відносин, інтегрована індивідами чи спільнотами в процесі спільної'діяльності в конкретних умовах, яка виявляється в їх стосунках, ставленні до свого місця в суспільстві, явищ І процесів суспільного життя.

Будь-яка система суспільних відносин (економічна, політична та ін.) характеризується стосунками між людьми, а також відносинами особи та суспільства. Тому кожна з цих систем завжди має свій чітко визначений аспект.

Специфіку соціального характеризують такі основні риси:

--загальна властивість, притаманна різним групам індивідів, яка є результатом інтеграції груп індивідів, соціальних верств, спільнот із суспільними відносинами;

-- вираження обумовленого сучасними суспільними відносинами (економічними, політичними та іншими) певного становища індивідів;

-- з'ясування стосунків різних індивідів і груп індивідів між собою, ставлення до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя;

-- соціальне є наслідком спільної діяльності різних індивідів, який виявляється в їх спілкуванні та взаємодії.

Соціальне явище чи процес виникають тоді, коли поведінка навіть одного індивіда обумовлюється поведінкою іншого індивіда чи групи (спільноти), незалежно від їх фізичної присутності. Саме в процесі взаємодії індивіди, спільноти впливають один на одного, сприяють інтегруванню певних властивостей суспільних відносин.

Від з'ясування категорії «соціальне» залежить тлумачення специфіки соціальних відносин.

Соціальні відносини -- самостійний, специфічний вид суспільних відносин, які виражають діяльність соціальних суб'єктів, зумовлену їх неоднаковими становищем у суспільстві та роллю в суспільному житті.

Поняття «соціальні відносини» і «суспільні відносини» часто ототожнюють. Але таке ототожнення правомірне лише тоді, коли соціальні відносини розглядають у широкому значенні, протиставляючи їх природним відносинам. Труднощі у вивченні соціальних відносин зумовлені тим, що вони не є статичними, закостенілими формами соціальної взаємодії і завжди взаємопов'язані з іншими видами відносин, які взаємо-інтегруються, виявляються через них.

Соціальні відносини органічно пов'язані з усіма іншими видами суспільних відносин, формами і способами соціальної діяльності людей та їх спільнот, соціальними інтересами та соціальними потребами, соціальною справедливістю або несправедливістю, соціальною рівністю чи нерівністю, соціальною однорідністю або неоднорідністю, соціальною активністю чи пасивністю тощо.

Різноманітність соціальних відносин є своєрідним відображенням, наслідком впливу на них певної конкретної сфери суспільної діяльності, що надає їм специфічних відтінків і аспектів. Розвиток соціальних відносин у кожній конкретній сфері породжує відповідні суперечності, вирішення яких і становить у сукупності сутність процесу соціального розвитку.

Загалом вивчення соціальних відносин повинно здійснюватись у контексті всього способу життя. Це дає змогу побачити, з одного боку, взаємозв'язок змін, що відбуваються в суспільстві, породжених змінами змісту, форм і умов життєдіяльності соціальних спільнот, а з іншого -- визначити, як вони впливають на ті самі спільноти, на соціальний склад людей, їх поведінку та діяльність.

2. Соціологія праці

Соціологія праці -- спеціальна соціологічна теорія, галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, як

необхідну умову життєдіяльності людини і суспільства, а також розглядає соціальні чинники підвищення ефективності праці, вплив науково-технічних і соціальних умов на ставлення людей до неї. Вітчизняний соціолог В. Полторак виокремлює три складові предмета соціології праці:

1) соціальні закономірності взаємодії людей із засобами і предметами праці, зокрема, механізми дії і форми прояву цих закономірностей у діяльності трудових колективів і особистості. Це проблеми, зв'язані з діяльністю людини й колективу за умов науково-технічної революції, комплексної механізації та автоматизації трудових процесів, зі ставленням людей до роботи на конвеєрі, за екстремальних умов (на висоті, у темряві, на хімічному виробництві, за підвищеного рівня радіації тощо);

2) ставлення людини й колективу до праці, її змісту, характеру, умов. Ідеться насамперед про мотиватори ставлення до праці, зв'язані з матеріальною заінтересованістю, змістом праці, взаєминами в колективі тощо, тобто суто соціологічні проблеми;

3) соціальна організація підприємства, колективу, тобто та особлива система відносин, яку утворює сукупність позицій, ролей, цінностей, взаємодіючих між собою працівників. Це проблеми структури трудового колективу, його функцій, взаємин між членами колективу, зокрема між підлеглими і керівниками, проблеми керівництва й лідерства, соціально-психологічного клімату, конфліктів тощо.

Соціологи розглядають трудовий колектив як соціальну організацію і як соціальну спільноту. Нагадаємо, що соціальна організація -- це насамперед сукупність позицій, цінностей, ролей взаємодіючих індивідів, а соціальна спільнота -- це сукупність індивідів, що характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб'єктом соціальний дій і виконує певну спільну діяльність. Трудовий колектив як соціальна організація є різновидом соціального інституту, і йому притаманна управлінська ієрархія.

Трудовий колектив як соціальна спільнота є елементом соціальної структури суспільства, і йому притаманний розподіл на соціальні групи.

У цілому трудовий колектив -- це група людей, що об'єднані для спільної соціально значущої та корисної для суспільства трудової діяльності, кінцеві результати якої залежать від кожного і яка зумовлена певною системою економічних, соціальних і психологічних відносин. Колектив характеризується спільними інтересами і цілями, почуттям солідарності, самовизначенням.

Соціологія вивчає функції, типи, рівні розвитку, згуртованість, структуру трудового колективу.

Відомі такі основні функції трудового колективу:

· виробничо-економічна, або цільова, заради якої і створюється колектив;

· соціальна, що полягає в задоволенні потреб членів колективу (забезпечення матеріальними благами, створення умов для підвищення кваліфікації, розвитку й використання професійних здібностей, організація відпочинку тощо);

· духовно-інтегративна, що полягає в мотивації трудової поведінки, розвитку й соціалізації особистості, згуртуванні колективу.

Трудові колективи поділяються на типи за такими критеріями:

· організаційними зв'язками, що мають три рівні: основний колектив (вищого рівня), суміжний (середнього рівня) і первинний (нижчого рівня);

· стадіями розвитку -- колектив, що формується, і зрілий колектив;

· величиною -- великі, середні та малі колективи.

Важливою соціальною характеристикою є згуртованість колективу, яка полягає в єдності поведінки його членів, що ґрунтується на спільності інтересів, цінностей і норм поведінки. Єдність трудової поведінки означає узгодженість дій членів колективу під час реалізації спільних цілей і завдань. Однією з основних умов згуртованості є наявність свободи дій, альтернативні можливості вибору працівниками тих чи тих варіантів трудової поведінки.

Соціологія вивчає такі основні проблеми функціонування і розвитку трудового колективу:

· формування колективів, адаптація працівників;

· забезпечення трудової мотивації;

· удосконалення структури колективів, їх згуртованість, розв'язання конфліктів;

· соціальне управління трудовими колективами;

· раціональність трудових переміщень.

Опануванню цього комплексу проблем соціологія праці надає найбільшого значення, бо саме в трудових колективах виникають соціально-трудові відносини, що являють предмет безпосереднього вивчення, зароджуються соціальні процеси, які у своєму розвитку сягають суспільного рівня.

З регулюванням соціально-трудових відносин зв'язана перш за все проблема мотивації праці. Нині в Україні мотиви змістовності, морального задоволення працею поступилися місцем мотивам забезпечення бодай мінімальних засобів до існування, актуалізувалися проблеми безробіття, соціальних конфліктів.

Соціально-трудові відносини, на відміну від функціонально-трудових, зумовлених поділом і кооперацією праці, виникають між працівником і соціальними групами колективу як відносини рівності й нерівності залежно від місця цих суб'єктів у процесі праці, їхнього досвіду, умінь, інтересів, специфіки трудової поведінки.

Соціально-трудові відносини характеризують комплекс аспектів (економічні, етичні, психологічні, правові, політичні, релігійні тощо) взаємозв'язків суб'єктів у процесах, зумовлених трудовою діяльністю.

Суб'єктами соціально-трудових відносин є наймані працівники чи їх профсоюзи, роботодавці, держава.

Найманий працівник укладає договір з роботодавцем -- представником підприємства, громадської організації чи держави.

Роботодавець може бути і не бути власником засобів виробництва. Керівник державного підприємства одночасно є роботодавцем і найманим працівником у держави, яка в даному разі володіє засобами виробництва.

Професійні союзи захищають економічні інтереси суб'єктів певних сфер діяльності: забезпечують зайнятість, відповідні виробничі умови оплати праці тощо.

Держава є законодавцем, захисником прав громадян і організацій, роботодавцем-посередником і арбітром під час трудових спорів.

Соціологія вивчає проблеми співвідношення питомої ваги різних категорій працівників, формування їхніх соціальних відмінностей (чому існують підприємці, менеджери, робітники? чому з'являються безробітні? чому окремі соціальні групи трудового колективу мають різні інтереси?).

Соціально-трудові відносини виникають на певних рівнях взаємозв'язків між суб'єктами:

· найманий працівник -- найманий працівник;

· найманий працівник -- роботодавець;

· профсоюз -- роботодавець;

· роботодавець -- держава;

· найманий працівник -- держава тощо.

Суб'єкти праці відрізняються за своїм соціальним станом, мають неоднакові кваліфікацію, досвід, рівень і джерела доходів.

Виконуючи трудові функції, суб'єкти взаємодіють, вступають у відносини один з одним, і саме праця є тією первинною категорією, яка відбиває всю різноманітність суспільних явищ і процесів, що виникають на тлі цих взаємодій. Суспільна праця, змінюючи соціальне становище різних груп працівників, їхні соціальні якості, є загальною базою, витоком усіх соціальних явищ.

Соціологія праці досліджує взаємовідносини людей і соціальних груп у трудових організаціях. Передусім аналізуються проблеми, зумовлені відмінностями суб'єктів трудових відносин за такими ознаками, як стать, вік, професія, кваліфікація, освіта, виховання, ставлення до праці, місце в ієрархії трудової організації, майновий стан, політична орієнтація тощо.

Психологічні, етичні, правові та інші форми взаємовідносин у процесі трудової діяльності зумовлюють тип соціально-трудових відносин (див. табл.).

Соціологи виходять з того, що, праця є способом розвитку людини, а соціально-трудові відносини є базисними щодо всіх інших відносин. Отже, оптимізація суспільних відносин (що особливо важливо для подолання суперечностей перехідного етапу суспільства) можлива лише за умов розвитку трудових відносин відповідно до потреб суспільства.

Соціально-трудові відносини надзвичайно складні і класифікуються за такими ознаками:

· змістом діяльності -- виробничо-функціональні, професійно-кваліфікаційні, управлінсько-організаційні;

· суб'єктом відносин -- міжколективні (колектив -- колектив) та внутрішньоколективні (індивід -- індивід, індивід -- колектив);

· наявністю владних повноважень -- по горизонталі і по вертикалі;

· способом розподілу результатів праці -- кількістю і якістю праці, грошовим і майновим внеском, обсягом інтелектуальної власності;

· ступенем регламентованості -- формальні й неформальні;

· характером спілкування -- безпосередні, опосередковані, міжособові, безособові.

За своїм впливом на результати економічної діяльності і якість життя людей соціально-трудові відносини бувають 2-х типів:

1) конструктивні, що сприяють успішній діяльності трудової організації;

2) деструктивні, що заважають такій діяльності.

Відповідно до основних стадій життєвого циклу людини змінюється зміст соціально-трудових відносин, суб'єктом яких вона є:

· на 1-й стадії (від народження до закінчення навчання) вони пов'язані переважно з фаховим становленням, можливостями забезпечення засобів існування, реалізації особистих задатків;

· на 2-й (трудова діяльність) -- з найманням і звільненням, умовами організації й оплати праці, можливостями розвитку особистості;

· на 3-й (післятрудовій) стадії -- з пенсійним забезпеченням.

Формування та розвиток соціально-трудових відносин відбувається у вигляді соціальних процесів, що віддзеркалюють функціонування трудових колективів, груп та окремих працівників.

Соціологія праці є найзагальнішою зі спеціальних соціологічних теорій, що мають предметом свого дослідження соціально-трудові відносини і процеси, соціальні інститути і спільноти у Сфері праці (соціологія трудового колективу, соціологія професій, соціологія організації, промислова соціологія та ін.), форми і Методи впливу на них.

Праця як соціальний інститут, специфічна форма спільної діяльності людей є не тільки методом, процесом добування засобів До існування, вона визначає специфіку практично всіх соціальних, економічних та інших процесів у суспільстві, навіть специфіку суспільного ладу в державі. Трудовий колектив не тільки об'єднує людей для виробництва товарів і послуг, а є практично єдиною формою узгодження, поєднання індивідуальних, групових та суспільних економічних інтересів, найважливішим чинником соціалізації особистості.

3. Соціологія самогубства

Самогубство - різновид божевілля?

Існує два види позасуспільних чинників, за якими а рrіоrі можна визначити вплив на частоту самогубств,-- це психофізичні особливості та природне середовище. Можна припустити, що в конституції певного індивіда чи принаймні в конституції певної групи особистостей криються нахили, які прямісінько штовхають людину до самогубства, хоча в різних краях інтенсивність їх виявляється неоднаково; з другого боку, температура, клімат тощо можуть, певним чином впливаючи на організм, опосередковано призводити до того ж таки ефекту. Так чи інакше, а ця гіпотеза заслуговує на те, щоб її детально розглянути. В цьому розділі ми спробуємо послідовно обговорити два різновиди чинників, які зумовлюють суїцид, і знайти відповідь на питання, чи й справді мають вони вплив на досліджуваний феномен, і який характер та особливості цього впливу.

Існують хвороби, річний показник яких в певному суспільстві залишається відносно сталим, заразом відчутно відрізняючись у кожного народу. Однією з таких хвороб є божевілля. Отож, якщо погодитися з тим, що всяка добровільна відмова від життя є виявом психічної хвороби, то проблему нашу можна вважати з'ясованою: самогубство -- це всього-на-всього індивідуальне захворювання .

Цей погляд поділяє чимало психіатрів. Якщо вірити Ескіролю, «суїцид має всі ознаки душевної хвороби». «Людина важиться на своє життя лише в стані психозу, всякий самогубець є психічно хворий». Керуючись цим принципом, він доходить висновку, що самогубство не повинно каратися законом, оскільки людина вчинює його несамохіть. Фальре й Моро де Тур висловлюються майже ідентично. Останній, щоправда, навіть стверджуючи свою доктрину, робить зауваження, яке видається нам принаймні підозрілим: «Чи справедливо,-- пише він,-- що самогубство в усіх випадках розглядається як результат психічного збурення? Не зупиняючись детально на цьому складному питанні, скажемо в двох словах, що інстинктивно ми тим більше схиляємося до цієї тези, чим глибше вивчаємо феномен божевілля, чим ширшого досвіду набуваємо в цій ділянці й, нарешті, чим більшу кількість психічно хворих випадає нам бачити». У 1845 році на сторінках своєї брошури, яка викликала значний розголос в медичному світі, доктор Бурден підтримав цю думку, однак із ще більшим застереженням.

Ця теорія підтримувалася й буде підтримуватися двома різними способами. Або ж її прибічники стверджуватимуть, що самогубство становить собою патологічне явище sui generis, особливий вид психічного захворювання, або ж, не вирізняючи це явище в якийсь окремий розряд, розглядатимуть його як вияв одного чи навіть кількох видів божевілля, застерігаючи, однак, що він не властивий для розумово повноцінних індивідів. Першу тезу полюбляє Бурден; Ескіроль же, навпаки, вважається найбільш визнаним речником другої концепції. «Навіть попередні спостереження,-- пише він,-- дають змогу стверджувати, що самогубство становить у нас феномен, який залежить від цілої низки різноманітних причин і виявляється в дуже неоднакових формах; це явище не може бути показником хвороби. Суїцид визначають як хворобу sui generis, однак практика заперечує цю теорію».

Із цих двох поглядів на самогубство як душевну хворобу -- другий виглядає найменш категоричним і найменш переконливим, якщо врахувати, що в його прибічників не може бути негативного досвіду. Справді, годі дослідити всі випадки самогубств і зробити висновок про вплив на них психічної хвороби. Можна хіба що розглянути окремі, часткові випадки, котрі, які численні вони не були б, все ж не зможуть служити базою для наукових узагальнень; якщо навіть протилежне не доведено,-- теоретично його ймовірність залишається. Більше того, доказ на користь протилежного погляду, якщо коли-небудь його наведуть, може стати вирішальним. Якщо ж знайдуться докази, що самогубство є психічне захворювання, котре по-своєму розвивається й має власну специфіку, то питання буде з'ясоване однозначно,-- всякий самовбивця є божевільний.

І все ж таки: чи й справді існує такий вид мономанії, як суїцид?

3.1 Теорія мономанії

Якщо припустити, що самогубчі нахили і є різновидом божевілля, то, будучи за своєю природою особливим і цілком визначеним явищем, вони становлять окремішній вид психічного захворювання й зводяться до одного-єдиного акту. Аби кваліфікувати їх як неодмінну ознаку патології, потрібно, щоб вони виражалися в цьому одному акті; якщо ж вони набирають множинного характеру, то їхнє визначення втрачає сенс внаслідок однієї численності. Кваліфікуючи психічні патології, традиційна термінологія визначає мономанію як обмежений вид психозу. Мономаном називають хворого, який в основному при добрім розумі, за винятком якогось одного пункту, який становить собою певну хибу локального характеру. Приміром, у якісь певні моменти в мономана виникає абсурдний ірраціональний потяг до крадіжок, пияцтва чи лихослів'я; при цьому всі інші його вчинки, як і наміри, залишаються в межах суворої норми. Отож, якщо суїцид і є психічне захворювання, то він може бути тільки мономанією, як його, врешті, найчастіше й кваліфікують .

І навпаки, деякі дослідники заявляють, що, прийнявши мономанію за особливий різновид хвороби, дуже легко можна піддатися спокусі ввести у цей розряд і самогубство.^/ Насправді ж цей вид захворювання, навіть згідно з визначеннями, які ми щойно наводили, характеризується тим, що воно не справляє якогось відчутного впливу на психічну діяльність. Як у мономана, так і в здорової людини, основи психіки залишаються неушкодженими; різниця в тім, що у першого спостерігається певний психічний стан, який на тлі психічних процесів винятковий своєю пластичністю. І справді, мономанія, коли розглядати її в розряді схильностей, становить собою просто перебільшену пристрасть, а якщо оцінювати її в шкалі уявлень,-- нав'язливу ідею, котра, однак, набрала такої інтенсивності, що заполонила всю особистість. відібравши в неї свободу вибору. Так, самолюбство з нормального стану переростає в хворобливий, а відтак, і в манію величі тоді, коли воно сягає масштабів, у яких всяка інша психічна діяльність стає немов би паралізованою. Так що досить одного прикрого сплеску почуттів, аби порушити психічну рівновагу й викликати мономанію. Таким чином, схиляємося до висновку, що самогубство виникає під впливом якихось аномальних пристрастей, котрі раптово поглинають всю енергію чи принаймні блокують її на довгий час; з певною імовірністю можна припустити навіть, що потребуються певні зусилля такого роду, аби нейтралізувати непереборний інстинкт самозбереження. З другого боку, багато самогубців нічим не відрізняються від нормальних людей, аж поки не вчинять того жахливого акту, який уриває їхнє життя; одне слово, немає жодних підстав приписувати їм якийсь загальний психоз. Ось чому самогубство під виглядом мономанії було класифіковано як одну з психічних хвороб.

Поставимо, однак, запитання: чи справді існує таке психічне захворювання, як мономанія? Протягом тривалого часу це явище не піддавали сумніву; психіатри одностайно й без жодних застережень погоджувалися з теорією часткової манії. Вона вважалася доведеною клінічними спостереженнями, більш того, її подавали як одну з основ психічної доктрини. вважалося беззаперечним, що психіка людини складається з чітко визначених схильностей і окремішних сил, котрі перебувають у елементарній взаємодії, але можуть діяти й ізольовано одна від однієї; тому здавалося цілком природним, що якийсь із цих чинників улягає хворобі незалежно від інших. І якщо людина має високий інтелект, але їй бракує розвинених вольових якостей, або якщо вона винятково чуттєва, але не володіє інтелектом, то чому б хворобі не впливати на її розум чи волю, залишаючи незмінною чуттєвість, чи й vice versa?

Застосовуючи такий підхід до спеціальних видів схильностей, котрі складають психіку, було зроблено висновок, що патологія може впливати або лише на схильність, або на дію, або на окрему ідею.

Нарешті, незалежно від цих часткових виявів, у мономанів спостерігається загальна психічна патологія, котра власне й становить основу хвороби, так що нав'язливі ідеї в її структурі є лише поверхові й дочасні прояви. В основі цього стану лежить або виняткове збудження, або скрайня депресія, або ж загальний розлад психіки. Як у діях, так і в мотивах спостерігається порушення рівноваги. Хворий висловлює судження, але вони позбавлені послідовності; його поведінку не можна назвати абсурдною, однак вона хаотична. Отож, не можна з певністю сказати, що патологія присутня тут лише якоюсь мірою,-- як тільки хвороба торкається психіки, то захоплює її цілком.

Втім принципи, на яких будується теорія мономанії, суперечать даним сучасної науки. Стара теорія психічних схильностей не знаходить прибічників. У окремих способах свідомої дії вбачають спільне функціонування, а не окремішні мотиви, котрі об'єднуються і взаємодіють лише в межах метафізичної субстанції на сьогодні вважається неможливим, щоб патологія одного нахилу не позначалася на інших властивостях психіки. Це взаємопроникнення в функціонуванні мозку відбувається так само непомітно, як і в решті організму, оскільки психічні процеси не можуть ізольовано перебігати в тому чи іншому органі зокрема, отож виглядає неймовірним, щоб патологія якогось із психічних процесів не впливала на інші. Розподіл психічних процесів між різними ділянками мозку не є чітко визначений, про що свідчить та легкість, з якою вони дублюють одна одну, коли якась із них не в змозі виконувати свою функцію.

Отже, взаємодія ділянок мозку досить складна, й хвороба не може вразити одну, не зачіпаючи при цьому інших. Точніше кажучи, це виключено,-- вони не можуть витворити якусь нав'язливу ідею або манію, не порушуючи при цьому самих основ психіки. Адже уявлення й схильності не існують відірвано від психіки; вони становлять собою елементарні частки, духовні атоми, сполуки яких формують психіку. Таким чином, вони не можуть мати патологічного характеру, якщо не буде порушено загальний психічний стан.

Але якщо психічні патології за своєю природою не можуть локалізуватися, то не може існувати й мономанія в її чистому вигляді. Патології, які прийнято називати локальними, походять від глибших, фундаментальних збурень; власне, це й не хвороби, а лише часткові, вторинні вияви загальніших захворювань. А якщо немає такого явища, як мономанія, то не може бути й такого її виду, як суїцид, а отже, суїцид не є окремим видом божевілля.

3.2. Типи самогубних схильностей

Типи самогубних схильностей:

1. Маніакальний суїцид. Поштовхом до самогубства служать то галюцинації, то хворобливі уявлення. Хворий завдає собі смерть, щоб уникнути небезпеки, або уявної ганьби, чи улягаючи таємничому голосові неба тощо. Однак мотиви й способи перебігу такого самогубства відображають основні ознаки хвороби, яка стає причиною суїциду й котру можна кваліфікувати як манію. Це захворювання характеризується винятковою мобільністю. Найрізноманітніші, часто суперечливі думки та почуття чергуються в свідомості маніяка з карколомною швидкістю. Його психіка перетворюється в шалений вихор. Щойно наступає якийсь певний стан, як його тут же міняє інший. Те ж саме відбувається й з мотивами, від яких залежить манія самогубства: вони виникають, щезають або трансформуються в неймовірному темпі. Ось народжується галюцинація чи нав'язлива ідея, котрі дають поштовх до самознищення; відбувається спроба самогубства; відтак попередній стан щезає, і якщо спроба була невдалою, то хворий до неї не повертається, принаймні протягом деякого часу. Якщо ж вона повторюється, то вже з інших мотивів. До таких раптових змін може спричинитися найдрібніший інцидент. Один такий хворий, силкуючись накласти на себе руки, кинувся в річку, яка виявилася настільки мілкою, що там неможливо було втопитися. Коли він бовтався у воді, намагаючись відшукати глибшу місцину, якийсь митник, запідозривши його в самогубчих намірах, прицілився з рушниці й змусив його під страхом смерті вилізти на берег. Хворий відразу ж заспокоївся й пішов додому, облишивши думку про самогубство .

2. Меланхолійний суїцид. Цей вид самогубства пов'язаний із загальним станом крайньої депресії, гіпертрофованого суму, від чого хворий не здатен тверезо оцінювати стосунки, в яких перебуває до нього оточення. Утіхи його більше не цікавлять; світ він бачить в темних барвах. Життя видається йому або ж нудним, або ж болісним. Якщо всі ці ознаки набирають стабільності, виникає потяг до самогубства; він відзначається високою стабільністю, а загальні мотиви, які його зумовлюють, протягом усього періоду залишаються незмінними. Молода дівчина, котра з'явилася на світ од цілком здорових батьків і дитинство своє провела на селі, змушена була в чотирнадцятирічному віці податися в місто, аби продовжити освіту. З цього часу вона стала почувати глибоку затаєну тугу, бажання усамітнитися, про яке вона не раз говорила, а незабаром і потяг до смерті, від якого ніхто не міг її розрадити. «Цілими годинами вона сидить нерухомо, з поглядом, втупленим у землю, із зігнутою спиною, і загалом справляє враження людини, котра чекає на якесь лихо. Поклавши собі за мету втопитися, вона стала шукати віддаленої місцини, аби жодна душа не могла прийти їй на поміч». Втямивши, однак, що задуманий нею чин карається законом, на деякий час вона від нього відмовилася. Через рік потяг до самогубства все ж повернувся, причому настільки сильний, що спроби ці повторювалися одна за одною.

Часто до цього вселенського суму долучаються галюцинації та нав'язливі ідеї, котрі прямо призводять до самогубства. Все ж слід зазначити, що вони не такі минущі, як і ті, котрі доводиться спостерігати в маніяків. Навпаки, вони дуже стабільні, так само як і загальний стан, котрий їх породжує. Страхи, що невідступно точать пацієнта, докори совісті, яких він собі завдає, журба, котру він почуває, завжди ті самі. Отож, якщо цей тип суїциду, так само як і попередній, спричиняється уявними мотивами, все ж він відрізняється хронічним характером. Саме тому він дуже стійкий. Хворі цього типу з цілковитою незворушністю готують знаряддя самогубства, в досягненні своєї мети вони виявляють наполегливість і часом неймовірну винахідливість. Ця методичність докорінним чином відрізняється від нестабільності маніяка. Коли в останнього спостерігаються лише тимчасові напади, без стійких мотивів, то в першого потяг до самогубства спричинено тривалим станом, пов'язаним із загальним характером пацієнта.

3. Нав'язливий суїцид. У цьому випадку самогубство не мотивоване жодною причиною, реальною чи надуманою, а походить від нав'язливої ідеї, котра без видимих причин зненацька заволодіває свідомістю хворого. Він цілком поглинутий бажанням заподіяти собі смерть, хоча й усвідомлює, що на це нема жодної розумної підстави. Це свого роду інстинкт, над яким не мають влади ані логіка, ані глузд,-- щось подібне до нав'язливого бажання красти, вбивати чи палити, котре довго описували як мономанію. Оскільки пацієнт усвідомлює абсурдність свого потягу, то попервах намагається з ним боротися. Однак протягом того часу, коли ця боротьба точиться, він почуває сум, йому бракує повітря, а під грудиною з'являється тривожне відчуття порожнечі, котре зростає кожен день. Саме з цієї причини цей тип суїциду інколи називають ще тривожним суїцидом. Ось які зізнання робить хворий Брієру де Буасмону, котрий описав цей стан: «Працюючи в торговому домі, я справно виконую свої обов'язки, одначе всі мої дії автоматичні, й коли хто-небудь до мене звертається, то мені здається, ніби слова його бринять в порожнечі. Найбільша моя мука полягає в тому, що мене точить невідступне бажання покінчити з життям, про що я не можу зізнатися жодній живій душі. Ось уже рік, як цей потяг заволодів мною; спочатку я не усвідомлював його цілком; але останні два місяці самогубство заполонило буквально всі мої помисли,-- хоча жодної розумної причини для цього в мене немає... Я цілком здоровий; в нашому роду ніколи не було людей з самогубчими потягами; я не розтратив службових грошей, моєї платні вистачає на розваги, яких має зазнавати людина мого віку». Одначе як тільки хворий перестав опиратися цьому потягові й вирішив таки завдати собі смерть, тривожні настрої припинилися й він знову віднайшов спокій. Якщо самогубство навіть і не вдається, то вже самої спроби досить, аби на якийсь час погамувати хворобливий потяг. У цьому випадку можна сказати, що пацієнт реалізував своє устремління.

4. Імпульсивний, або автоматичний, суїцид. Цей вид самогубства має не більше, мотивів, аніж попередній; ані в реальності,' ані в свідомості хворого немає жодних причин. Але якщо самогубство попереднього типу породжується нав'язливою ідеєю, котра захоплює свідомість протягом більш чи менш тривалого часу й, поволі прогресуючи, підкоряє вольові імпульси, то автоматичний суїцид виникає раптово й спонукає" хворого до негайних дій. Він розвивається в однісінький момент і відразу ж призводить до самовбивчого акту чи принаймні до спроби самогубства. Ця раптовість нагадує манію, котру нам уже доводилося розглядати; одначе маніакальний суїцид має хоча б якусь логіку, дарма що позбавлений глузду. Як не як, а він породжений хворобливими уявленнями пацієнта. Тут же все навпаки: потяг до самогубства виникає відразу ж і цілком автоматично призводить до властивих йому наслідків, хоча жодних логічних передумов для цього нема. Один лише вигляд ножа, прогулянка над краєм прірви тощо -- все це блискавично штовхає до самогубчого наміру, а сам акт самогубства здійснюється з такою поспішністю, що часто хворий не усвідомлює що ж, власне, сталося. «Один добродій спокійно розмовляв зі своїми друзями; зненацька він одним стрибком доскочив парапету й, переплигнувши його, кинувся у воду. Коли його витягли з річки й запитали про мотиви цього вчинку, він нічого не міг сказати,-- якийсь навальний потяг штовхнув його на смерть незалежно од його волі»¹. «Цікаво,-- свідчить інший пацієнт,-- що я не в змозі пригадати, які ж наміри були в мене, коли вилазив на підвіконня; адже я ніколи і в думках не мав завдати собі смерть чи принаймні не можу цього тепер пригадати». В кращому разі хворі відчувають наближення суїцидного імпульсу і гамують його, незагайно уникаючи можливих знарядь самогубства.

Література

1. Герасимчук А.А. Соціологія: Навч. Посібник. - К., 2004

2. Дворецька Г.В. Соціологія праці: Навч. посібник. -- К., 1.

3. Дикарева А.А., Мирская В.П. Социология труда. -- М., 9.

4. Лагутін В. Д. Людина і економіка: соціоекономіка. -- К., 6.

5. Маркевич Д. Социология труда. -- М., 8.

6. Полторак В.А. Соціологія. Основи соціології праці та управління. -- К., 2.

7. Сероштан Н.А., Ачдохин И.П., Савченко Б.Г., Сасина Л.А. Социология труда: Учеб. пособие. -- Харьков, 0.

8. Соколова Г.Н. Тенденции развития социологии труда в 8--0 гг. // Социол. исследования. -- 1. -- № 3.

9. Смирнов И.В. Человек -- источник заинтересованного труда // Социол. исследования. -- 1. -- № 2.

10. Соціологія праці та управління: Термінологічний словник-довідник / За ред. В.А. Полторака. -- К., 3.

11. Социология труда: Учебник / Под ред. Н.И. Дряхлова, А.И. Кравченко, В.В. Щербини. -- М, 3.

12. Дюркгейм Е. Самогубство: соціальні дослідження.-К.,1998

13. Шестопалова Л.М. Самогубство як явище.-К.,2000

14. Сулицький В.В. Психологія суїцидальної поведінки.-К., 2001