Православна церква та парафіяльне духовенство ранньомодерної України у працях Грегорі Фріза та Альфонса Брюнінга

Размещено на http://www.allbest.ru/

Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ТА ПАРАФІЯЛЬНЕ ДУХОВЕНСТВО РАННЬОМОДЕРНОЇ УКРАЇНИ У ПРАЦЯХ ГРЕГОРІ ФРІЗА ТА АЛЬФОНСА БРЮНІНГА

Дмитренко Віталій Анатолійович

кандидат історичних наук, доцент,

доцент кафедри культурології

м. Полтава

Анотація

православний фріз брюнінг духовенство

У статті проаналізовано погляди Грегорі Фріза та Альфонса Брюнінга на православну церкву та парафіяльне духовенство ранньомодерної України й простежено їхню рецепцію у сучасній вітчизняній історіографії. З'ясовано, що попри доступність робіт західних авторів у вітчизняному інтелектуальному просторі, як в оригіналі так і в перекладах, узагальнювального аналізу їхніх поглядів до сьогодні не здійснено. Визначено, що обидва дослідника солідарні в необхідності використовувати для аналізу процесів, які відбувалися в православній церкві у ранньомодерний час концептів «конфесіоналізація» та «соціальне дисциплінування», поширених у західній історіографії. Виявлено, що науковці вважають реформи, котрі проводилися в ранньомодерний час у православному світі, суголосними змінам у католицьких і протестантських церквах Європи, хоча й зауважують певну різницю щодо їхніх наслідків. Вияснено, що основними напрямами конфесіоналізації дослідники вважають підвищення вимог освітнього цензу поміж парохів і «духовної грамотності» серед мас, запровадження нової системи зв'язків між ієреями, владиками і паствою та формування нового образу священика - вчителя й лікаря людських душ, відособленого від своїх мирян.

Встановлено, що Грегорі Фріз пов'язує православну конфесіоналізацію здебільшого з імперськими реформами XVIII століття, в той час як Альфонс Брюнінг схильний відносити її початок до середини XVI століття, підкреслюючи тривалість цього процесу на теренах Київської митрополії. При цьому обидва дослідника закликають не сприймати однозначно наслідки процесу дисциплінування парафіяльного духовенства. Найбільше це помітно у працях Альфонса Брюнінга, який акцентує, що в процесі побудови конфесійної церкви поєднувалися різноманітні чинники як традиційного так і новаторського характеру. Підмічено, що Грегорі Фріз, попри констатацію факту перетворення парафіяльного духовенства на окремий соціальний стан у XVIII столітті, підкреслює, що сприймати його слід як певну корпорацію, вільну від формальних ознак організації. Доведено, що міркування про можливість використання західних історіографічних напрацювань щодо українських суспільних і церковних реалій ранньомодерного часу є перспективною та викликає помітний інтерес серед вітчизняних науковців.

Ключові слова: Альфонс Брюнінг, Грегорі Фріз, історіографія, парафіяльне духовенство, ранньомодерний час, церква

Abstract

Dmytrenko Vitaliy Anatoliyovych Candidate of Historical sciences, Assistant professor, Assistant professor of the department of Cultural studies, Poltava V. G. Korolenko National Pedagogical University, Poltava, Ukraine,

THE ORTHODOX CHURCH AND PARISH CLERGY OF EARLY MODERN UKRAINE IN THE WORKS OF GREGORY FREEZE AND ALPHONS PRUNING

The article analyzes the views of Gregory Freeze and Alphonse Bruning on the Orthodox Church and parish clergy of early modern Ukraine and traces their reception in modern national historiography. It has been found that despite the availability of the works of Western authors in the domestic intellectual space, both in the original and in translations, a general analysis of their views has not been carried out to date. It was determined that both researchers are united in the need to use the concepts of «confessionalization» and «social disciplining» common in Western historiography to analyze the processes that took place in the Orthodox Church in early modern times. It was revealed that scientists consider the reforms carried out in the early modern period in the Orthodox world to be consistent with the changes in the Catholic and Protestant churches of Europe, although they note a certain difference in their consequences. It was found out that the main directions of confessionalization, scientists believe, are the raising of the requirements of educational censure among parish priests and «spiritual literacy» among the masses, the introduction of a new system of relations between priests, bishops and the congregation, and the formation of a new image of the priest - a teacher and doctor of human souls, separated from his laity.

It has been established that Gregory Freeze associates Orthodox confessionalization mostly with the imperial reforms of the 18th century, while Alphonse Bruning tends to attribute its beginning to the middle of the 16th century, emphasizing the duration of this process on the territory of the Kyiv Metropolis. At the same time, both researchers urge not to perceive the consequences of the process of disciplining the parish clergy unambiguously. This is most noticeable in the writings of Alphonse Bruning, who emphasizes that in the process of building a confessional church, various factors of both a traditional and an innovative nature were combined. It has been noted that Gregory Freeze, despite stating the fact of the transformation of the parish clergy into a separate social state in the 18th century, emphasizes that it should be perceived as a certain corporation free from formal signs of organization. It has been proven that the consideration of the possibility of using Western historiographical studies regarding the Ukrainian social and church realities of the early modern period is promising and arouses considerable interest among domestic scientists.

Keywords: Alphonse Bruning, Gregory Freeze, historiography, parish clergy, early modern times, church

Постановка проблеми

Дослідження функціонування російської православної церкви, частиною якої від 1686 року стала Київська митрополія, та парафіяльного духовенства у XVI-XVIII столітті було започатковане ще в першій половині ХІХ століття й нараховує на сьогодні чималий науковий доробок. Утім, попри поважну історіографічну традицію, інтерес до цієї тематики не зникає. Вважаємо, що цьому сприяє низка обставин:

- По-перше, саме у ранньомодерний час церква та суспільство зазнали посутніх змін, пов'язаних із процесами реформації, творення російської імперії та конфесіоналізацією. Попри визнання цього факту більшістю дослідників, історіографічна дискусія про витоки, характер і наслідки реформаторської діяльності, передовсім Петра І та Катерини ІІ, щодо церкви далека від свого завершення. Додаткової актуальності цій тематиці надає її політизація, що особливо загострилася в контексті російсько-української війни, яка з новою силою підняла питання про природу, норми і правила взаємодії церкви і держави, ролі парафіяльних священиків і вірян у цьому процесі. В контексті пропагованого російською світською та церковною владою концепту «руского міра» нагально постало питання національної та релігійної ідентичності й потреба надати йому історичного осмислення.

- По-друге, зміни в світовому та вітчизняному історіописанні викликали зростання інтересу до раніше недосліджених тем і невикористаних джерел та появу нових методик, що дозволяють розкрити їх. У випадку з церквою та парафіяльним духовенством це проявилося в підвищенні уваги до вивчення її соціальної історії. Сучасні науковці далеко не однозначно сприймають тези про втрату Київською митрополією своєї самобутності, секуляризацію суспільної свідомості та перетворення церкви на «служницю держави» під впливом ідей Просвітництва. Вони прагнуть збагнути наскільки дієвими на рівні окремих парафій були заходи, що їх уживала влада для дисциплінування священиків і пастви. У підсумку метою таких пошуків є спроба розв'язати проблему характеру та ефективності процесів конфесіоналізації в Київській митрополії, котрі в своєму «класичному» прочитанні передбачають тісну співпрацю між церквою та державою з явним домінуванням останньої.

Оскільки більшість новітніх методологій та теоретичних ідей прийшло у вітчизняну історіографію з західної, то цілком природнім є звернення до напрацювань останньої. Відзначимо, що перелік західноєвропейських та американських дослідників, які студіювали «церковне» питання на теренах російської імперії, порівняно невеликий. Важливе місце серед них посідає Грегорі Фріз, якого поправу вважають піонером серед американських істориків у розгляді церковного життя та повсякдення парафіяльних ієреїв і вірян XVII-XVIII століття. Чимало сучасних українських науковців звертаються до його напрацювань, що дає підстави говорити про вплив історика на вітчизняне історіописання. Попри доступність робіт західних авторів у вітчизняному інтелектуальному просторі, як в оригіналі так і в перекладах, узагальнювального аналізу їхніх поглядів до сьогодні не здійснено. Саме ця обставина й зумовлює актуальність нашого дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

До питання впливів концептів і ідей згаданих вище дослідників у контексті своїх досліджень з історії церкви, релігійного життя, парафіяльного духовенства, соціальної історії XVIII століття зверталися: Максим Яременко [3], Оксана Карліна [1], Ігор Лиман [2] та інші. Окремо відзначимо збірник статей випущений на пошану Г регорі Фріза у 2015 році за редакцією Манфреда Г ільдермаєра та Еліз Кімерлінг Віртшафтер [6].

Мета статті

Проаналізувати погляди Грегорі Фріза та Альфонса Брюнінга на православну церкву та парафіяльне духовенство ранньомодерної України й простежити їхню рецепцію у сучасній вітчизняній історіографії.

Виклад основного матеріалу

Грегорі Фріз є на сьогодні визнаним фахівцем з соціальної історії церкви в російській імперії та радянському союзі. Свого часу Скот Кентворз зазначив, що новаторський характер робіт науковця був обумовлений насамперед увагою до нових сюжетів церковної історії, котрі не обмежувалися традиційної історіографічною темою церковно-державних стосунків [6, р. 214]. Сам Грегорі Фріз так пояснює свій шлях і підхід до дослідження історії церкви «...я вирішив сфокусуватися на парафіяльному духовенстві, тому що його представники знаходяться у безпосередній близькості та взаємодії з парафіянами. Я вважав, що вивчення парафіяльного духовенства дасть мені можливість по-новому поглянути на «народне православ'я» і те, що Церква і православ'я означають у повсякденному житті простих віруючих» [7, р. 243].

Такий підхід до аналізу предмету дослідження сформувався у вченого під впливом ідей історіографічного напряму «нова соціальна історія», що набув популярності в 1970-1980-х роках. Його представники, аналізуючи соціальну структуру суспільства, зосередили увагу на ієрархічно зумовленій взаємодії соціальних груп у процесі котрої відбувається вироблення та фіксація норм, що регламентують положення кожної з них у соціумі через юридичне та фактичне закріплення прав й обов'язків і формування рольових образів, яке суспільство очікує від їхніх представників. Зацікавленість же саме російською історією була продиктована загальною популярністю русистики у політичному та науковому середовищі США в цей час.

Основоположною працею Грегорі Фріза з історії парафіяльного духовенства XVIII століття стала робота «Російські Левити: парафіяльне духовенство у XVIII ст.», що вперше була надрукована у 1977 році [8]. В ній науковець аналізує різноманітні аспекти життя та професійної діяльності духовенства. Зокрема з'ясовує ставлення священнослужителів до державної та церковної влади, вивчає рівень їхньої освіти, структуру цієї соціальної спільноти, її фінансове забезпечення, впливи парафіян на церковне життя та специфіку взаємодії лаїків і панотців. Історик відзначає суттєвий вплив нововведень петровських часів на життя парафіяльних ієреїв і вважає, що вони сприяли перетворенню духовенства на особливий стан. Велику роль у цьому процесі також на думку науковця відіграла спадковість ієрейського чину, культурна відособленість панотців від решти населення завдяки унікальності освіти та способу життя.

У контексті цієї тези важливо розуміти, що Грегорі Фріз чітко розрізняє поняття «стан» у значенні статусної групи (корпорації) від поняття «стан» у сенсі соціально-правової категорії. Констатуючи перетворення парафіяльних священиків на окремий стан, що виявляється, на його думку, ближче до кінця XVIII століття, він підкреслює, що йдеться про визначення стану як певної спільноти чи, в його прочитанні, «соціальної спільності» без її формальної організації. Тож парафіяльних ієреїв XVIII століття він ототожнює з своєрідною корпорацією члени котрої поєднані специфікою життєдіяльності та світогляду, а не юридичними нормами. Лише в ХІХ столітті духовенство дійсно стає станом із чітко окресленим складом, культурною й правовою особливістю та соціальною ідентифікацією. Дослідник загалом відзначає рухливість, різноманітність та складність станових визначень, їхню залежність від економічного та соціального розвитку протягом усього імперського періоду. Грегорі Фріз постійно підкреслює необхідність розрізняти правові уявлення та соціальну реальність [9].

Оскільки важливу роль у відособленні духовенства відіграла саме освіта, то цій темі науковець присвятив окремий розділ книги, назвавши його «Новий світ семінарії» [8, р. 78-106]. Він пов'язує масове впровадження семінарської освіти із законодавчими вимогами часів імператора Петра І. Відзначає, що правило обов'язкового навчання спровокувало кардинальні зміни в питанні грамотності російського духовенства у XVIII століття, що призвело до перетворення парохів у найосвіченіший прошарок тогочасного населення.

Грегорі Фріз піддає сумніву поширену в тогочасній історіографії думку про неосвіченість і малокультурність парафіяльних ієреїв. Більше того, саме їх він уважає головними провайдерами культурних змін у суспільстві ініційованих офіційною владою. На його думку церква в період між 1750 і 1850 роками руками ієреїв всіляко намагалася підвищити рівень «духовної грамотності» серед мас. При цьому Грегорі Фріз чітко розрізняє офіційну та народну побожність, відзначаючи вплив панотців на паству у сфері мирянського благочестя чи «народної» релігії, за його термінологією. Проте, коли освітнє дисциплінування священиків на його думку було в цілому успішним, то в питаннях народної побожності він констатує низку проблем. Історик зауважує, що церкві як і державі впродовж усього XVIII століття не вдалося налагодити ефективного контролю над життям пастви.

Виходячи з таких спостережень за взаєминами парафіяльного духовенства й мирян Грегорі Фріз доходить думки, що російська православна церква ні у XVIII столітті, ні пізніше так і не стала міністерством релігійних справ - ні на практиці, ні за законом, ні за самосприйняттям. Він вважає, що вона існувала не як частина державного апарату, а синхронно з ним. Чи не найвагомішою причиною цього стало те, що парафіяльні священики так і не стали державними службовцями завдяки тісній взаємодії зі своєю паствою та високим ступенем залежності від неї [10].

У центрі дослідницьких інтересів Альфонса Брюнінга перебувають процеси конфесіоналізації в православній церкві та «соціальне дисциплінування» парафіяльних ієреїв. Учений розглядає їх у порівнянні з аналогічними заходами, що мали місце в період раннього Нового часу у католицькій та протестантських церквах Європи і послужили взірцем для реформування православ'я. Предметом дослідження науковця є вся російська православна церква, але при цьому велику увагу він приділяє Київській митрополії котра, чи не першою з церков візантійського обряду Східної Європи, долучилася до конфесіоналізаційних процесів.

Історик не погоджується з думкою російських богословів, які вважали, що конфесіоналізація стала для православної церкви «псевдоморфозою», за котрої латинська схоластика та освіченість видозмінила духовні орієнтири Київської митрополії. Він зауважує, що оцінювати такі переміни потрібно в контексті «неопатристичного відродження» котре в реаліях православного світу ранньомодерного часу передбачало поєднання візантійської релігійнофілософської традиції з західною «вченістю» та дисципліною без відходу від узвичаєної догматики і обрядовості.

Іншим перспективним напрямом дослідженні цього періоду, на його думку, є застосування концепту «православна конфесійна культура» [4, р. 65-68]. Зазвичай, під конфесійною культурою розуміють унормовану систему символів, цінностей, ідеалів, взірців поведінки, що формується за активної взаємодії церковної ієрархії та пастви на базі спільних уявлень й відчуття належності до однієї конфесії, церкви.

Альфонс Брюнінг виокремлює три варіанти, або ж моделі конфесіоналізації на православних теренах: «московська», «київська» та «унійна». Хронологічно він визначає час їхньої реалізації періодом від 1551 до 1720 років. Нижня межа, на його думку, пов'язана з появою протестантів у Речі Посполитій упродовж 1550-х років і рішеннями московського церковного собору 1551 року, на котрому запровадили низку цензурних заходів, покликаних уніфікувати богослужбову літературу. В європейській перспективі це перегукується з другим етапом проведення Тридентського собору 1551-1552 років.

Верхня межа за його переконаннями продиктована початком синодального періоду в російському православ'ї, котрий був позначений введенням у дію Духовного регламенту - нового церковного статуту, що регулював склад і функції церковних причтів, розпорядок роботи, форми та методи керування церквою, а найголовніше закріпив нову модель взаємин у трикутнику єпископ - парох - віряни. Для «унійної» моделі таким рубежем стає Замойський собор 1720 року, на якому було складено і підписано «Сповідання віри», що містило принципове доповнення про сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина та прийнято низку постанов щодо зміцнення церковної організації та дисципліни, посилення ролі митрополита, піднесення рівня освіти духовенства, запровадження практики обов'язкової недільної проповіді тощо [4, р. 70-75].

Таким чином, автор, визначаючи спільні межі й риси, поєднує релігійні конфесійні процеси у православній Московії, православній і греко-католицькій Київських митрополіях, латинських і протестантських церквах Європи.

Розглядаючи змістове наповнення цього періоду Альфонс Брюнінг зауважує, що на території православної Київської митрополії перша фаза «конфесійної доби» позначається діяльністю літературно-перекладацького гуртка, академії та друкарні в Острозі, друкарською та освітньою активністю братств у Львові й Вільнюсі, а також гострою полемікою про подальші шляхи розвитку церкви яка передувала укладенню Берестейської унії та невщухла після її прийняття.

Завершення формування основних обрисів «конфесійного будування» на теренах Київської православної митрополії дослідник пов'язує з переміщенням центру церковного життя зі Львова й Острога до Києва у 16081620-х роках. Саме тут, за митрополита Петра (Могили) і його соратників, відбувається становлення «православної конфесії», що знаходить вияв у текстах «Православного сповідання віри» 1643 та «Требника» 1646 років [4, р. 75]. Найяскравішим прикладом «київської» моделі конфесіоналізації автор вважає співпрацю між козаками та київськими владиками, що яскраво простежується в першій половині XVII століття. На його думку, церковні баталії на українських теренах кінця XVI першої половини XVII століть потрібно розглядати у зіставленні з релігійними війнами, що точилися в тогочасній Європі [4, р. 82].

Наслідком цих процесів стало більш менш чітке окреслення конфесійних кордонів між трьома варіантами східнохристиянської традиції - унійної, православної (без поділу на «московську» та «київську» модель) і старообрядницької, як у географічному так і людському вимірі. Дослідник переконаний, що це слугує важливим аргументом на користь визнання факту існування процесів конфесіоналізації у Східній Європі та підкреслює подібність ранньомодерних релігійних процесів як у латинському, так і в східному християнстві [4, р. 90-96].

Разом із тим Альфонс Брюнінг застерігає від спрощеного сприйняття конфесіоналізаційних процесів. Він акцентує увагу на тому, що конфесіоналізація не була виключно процесом насильницького дисциплінування священиків і пастви підкріпленого державним примусом. Історик зауважує, для пересічного християнина бажання отримати спасіння душі через послух і дотримання чітко встановлених обрядів і правил, які могла запропонувати конфесійна церква, було не менш привабливою перспективою ніж острах покарання. Відповідно церковні реформи часів Петра І чи Катерини ІІ не можна пояснити виключно їхньою ініціативою, примхами чи вдачею не врахувавши при цьому логіки розвитку самої церкви, настроїв вірян й існуючих традицій [5, р. 305-310].

Як наслідок, дисциплінування духовенства й вірян виявляється довготривалим процесом. Альфонс Брюнінг демонструє таку тяглість на прикладі формування модерного образу парафіяльного священика, котрий мав по новому підходити до виконання своїх обов'язків. На думку науковця, вперше вимога до пароха бути не лише «клерикальним селянином», відправником треб, а духовним наставником для вірян була чітко сформована митрополитом Петром (Могилою). Згодом, яскравий образ такого панотця описав Інокентій Гізель у праці «Мирі людини з Богом». Він зображує ієрея як представника церкви, посередника між Богом і людьми, вчителя душ, який заохочує паству до регулярного відвідування сповіді та прийняття причастя. Правниче ж оформлення нових вимог до духовенства науковець пов'язує з виданням додатку до «Духовного регламенту» у 1722 році. Тобто більш ніж через п'ятдесят років після оприлюднення самої ідеї [5, р. 310-314].

Дослідник вважає, якщо поглянути на всі ці процеси у перспективі «знизу вгору», то доведеться визнати зміни в церкві та суспільстві не були лінійними. Іноді нових норм дотримувалися лише настільки, наскільки вони узгоджувалися з інтересами осіб, на котрих були розраховані. Результатом такої ситуації стає поява складної системи взаємодій у трикутнику владика - священик - парафіянин, а наслідки реформ часто суттєво відрізнялися від тих, які передбачали чи бажали їхні ініціатори.

Яскравим прикладом тут Альфонс Брюнінг вважає паралельне функціонування «виборчого принципу» та «спадкового права» в парафіях Київської митрополії впродовж усього XVIII століття попри спроби церковної та світської влад обмежити їх. Дослідник звертає увагу на той факт, що «Духовний регламент» поряд із описом нових вимог до ієрея, про які йшлося вище, містить положення, котрі підтверджують право парафіян обирати собі священиків. Отже, виступати в новому образі вчителя й наставника панотець міг лише за згоди пастви. В дослідженні науковець наводить чимало конкретних, успішних прикладів поєднання практики виборності, спадковості та волі владики [5, р. 319-323].

Це дозволяє йому дійти висновку, що процес «соціального дисциплінування» духовенства, попри проблеми і конфлікти, не був повністю безрезультатним, адже в окремих аспектах його мета збігалася з очікуваннями парафіян. У результаті сформувався новий тип парафіяльного ієрея, котрий поєднував у собі освіченість (без надмірної теологічної ерудиції) і «професійний» престиж із солідарністю та відповідальністю перед своїми «вівцями».

Висновки

Таким чином, обидва дослідника солідарні в тому, що для аналізу процесів, які відбувалися в православній церкві у ранньомодерний час, доцільно застосовувати концепти «конфесіоналізація» та «соціальне дисциплінування». Вони переконані, що реформи, котрі проводилися в ранньомодерний час у православному світі, були суголосні змінам у латинських і протестантських церквах Європи, хоча й зауважують певну різницю в їхніх наслідках. Науковці вважають, що конфесіоналізація передовсім проявила себе у підвищенні вимог щодо освіченості парохів, побудові нового типу зв'язків між ієреями, владиками і паствою й призвела до формування модерного образу священика та його більшого відособлення від решти суспільних станів.

Водночас, якщо Грегорі Фріз пов'язує православну конфесіоналізацію здебільшого з імперськими реформами XVIII століття, то Альфонс Брюнінг схильний відносити її початок до середини XVI століття наголошуючи на тяглості цього процесу особливо на теренах Київської митрополії. Обидва історика закликають однозначно не сприймати наслідки процесу дисциплінування для парафіяльного духовенства. Особливо це помітно у працях Альфонса Брюнінга, який наголошує, що в процесі побудови конфесійної церкви поєднувалися різноманітні чинники і фактори як традиційного, так і новаторського характеру. Та й Грегорі Фріз, попри констатацію факту перетворення парафіяльного духовенства на окремий соціальний стан у XVIII столітті, підкреслює, що його слід сприймати як певну спільноту, позбавлену формальних ознак організації. Загалом ідея використання західних історіографічних концептів щодо українських ранньомодерних реалій є перспективною та викликає значний інтерес серед вітчизняних науковців.

Література

1. Карліна О. Соціальна структура населення міст і містечок Волинської губернії наприкінці XVIII століття. Соціум, 2013. Вип. 10. С. 97-114.

2. Лиман І.І. Державна церква і державна влада: Південна Україна (1775-1861). Запоріжжя: РА «Тандем - У», 2004. 400 с.

3. Яременко М. В. Освіта парафіяльного духовенства Решетилівської протопопії 1770-х рр.: між пасторськими і синодальними настановами та повсякденними практиками. Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Сер.: Історія, 2011. Вип. 44. С. 71-80.

4. Bruning A. Confessionalization in the Slavia Orthodoxa (Bielorussia, Ukraine, Russia). Potential and Limits of a Western Historiographical Concept. Religion and the Conceptual Boundary in Central and Eastern Europe, London: Palgrave Macmillan, 2008. Р. 65-96.

5. Bruning А. Social Discipline among the Russian Orthodox Parish Clergy (17th - 18th Century). Normative ideals, and the practice of parish life. Open Edition Journals, 2017. № 58/3. Р. 303-340.

6. Church and Society in Modern Russia. Essays in Honor of Gregory L. Freeze, Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 2015, 238 p.

7. Freeze G. «To understand the Church means to understand people...» (Interview). Gosudarstvo, religiia, tserkov v Rossii i za rubezhom, 2016. № 34(4). Р. 242-250.

8. Freeze G. The Russian Levites: Parish Clergy in the Eighteenth Century. Harvard: Harvard University Press, 1977. 325 p

9. Freeze G. The Soslovie (Estate) Paradigm in Russian Social History. American Historical Review, 1986. № 91. P. 11-36.

10. Freeze G. «Handmaiden of the State? The Orthodox Church in Imperial Russia Reconsidered». Journal of Ecclesiastical History, 1985. № 36. Р. 82-102

References

1. Karlina O. (2013). Sotsial'na struktura naselennya mist i mistechok Volyns'koyi huberniyi naprykintsi XVIII stolittya. [Social structure of the population of cities and towns of the Volyn province at the end of the 18th century.]. Sotsium-Society, Vyp. 10. S. 97-114. [in Ukrainian].

2. Lyman I.I. (2004) Derzhavna tserkva i derzhavna vlada: Pivdenna Ukrayina (1775-- 1861). [State Church and State Power: Southern Ukraine (1775-1861)]. Zaporizhzhya: RA «Tandem - U», 2004. 400 s. [in Ukrainian].

3. Yaremenko M. V. (2011). Osvita parafiyal'noho dukhovenstva Reshetylivs'koyi protopopiyi 1770-kh rr.: mizh pastors'kymy i synodal'nymy nastanovamy ta povsyakdennymy praktykamy. [Education of the parish clergy of the Reshetyli archdiocese in the 1770s: between pastoral and synodal instructions and everyday practices]. Visnyk Kharkivs'koho natsional'noho universytetu imeni V. N. Karazina. Ser.: Istoriya-Bulletin of Kharkiv National University named after V. N. Karazin. Ser.: History, Vyp. 44. S. 71-80. [in Ukrainian].

4. Bruning A. (2008). Confessionalization in the Slavia Orthodoxa (Bielorussia, Ukraine, Russia). Potential and Limits of a Western Historiographical Concept. Religion and the Conceptual Boundary in Central and Eastern Europe, London: Palgrave Macmillan, Р. 65-96.

5. Bruning А. (2017). Social Discipline among the Russian Orthodox Parish Clergy (17th - 18th Century). Normative ideals, and the practice of parish life. Open Edition Journals, 58/3. Р. 303-340.

6. Church and Society in Modern Russia. Essays in Honor of Gregory L. Freeze (2015), Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 238 p.

7. Freeze G. (2016). «To understand the Church means to understand people...» (Interview). Gosudarstvo, religiia, tserkov v Rossii i za rubezhom, 34(4). Р. 242-250.

8. Freeze G. (1977). The Russian Levites: Parish Clergy in the Eighteenth Century. Harvard: Harvard University Press, 325 p.

9. Freeze G. (1986). The Soslovie (Estate) Paradigm in Russian Social History. American Historical Review, 91. P. 11-36.

10. Freeze G. (1985). «Handmaiden of the State? The Orthodox Church in Imperial Russia Reconsidered». Journal of Ecclesiastical History, 36. Р. 82-102.

Размещено на Allbest.ru