Майновий стан православного духовенства в українських парафіях кінця ХVІІІ–ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Майновий стан православного духовенства в українських парафіях кінця ХУІІІ -ХІХ ст.

О.О. Кунецька

У статті досліджується майновий стан православного духовенства в українських парафіях кінця ХУІІІ - ХІХ століття. Розкриваються причини убогості життя сільського парафіяльного духовенства кінця ХУІІІ - до 1842 р., а також причини покращення матеріального стану після 1842 року та подальший розвиток. З'ясовуються джерела прибутків духовенства упродовж вказаного часу; описуються звичаї та обряди, що змінювали майновий стан священства; замальовується побут православного духовенства в українських парафія зазначеного часу.

Ключові слова: майновий стан, православне духовенство, прибуток, матеріальне забезпечення, збір.

З проголошенням незалежності України формуються нові, неупереджені підходи до вивчення церковної проблематики. Значним кроком у подоланні ідеологічних нашарувань з проблеми церковної історії, а саме її економічного розвитку стала праця О. Крижанівського [1]. Автор з'ясував головні засади політики Речі Посполитої та російського царизму щодо церковного землеволодіння, розкрив основні риси господарств духовенства, становище селянства в них та ін.

Важливим джерелом для проведення даного дослідження було «Руководство для сельскихпастырей» [2]. Це видання містить матеріали з церковної історії, зокрема корисні поради та настанови для сільських священиків, повчання до православного люду, духовно - моральні статті. Робота з цим джерелом дала змогу прослідкувати матеріальне, духовно - моральне становище не лише сільських священиків у досліджуванихмежах, а й місцевого православного населення. «Киевская старина» містить загальну інформацію про православне духовенство Київської єпархії ХІХ - початку ХХ ст., в окремих статтях висвітлено регіональну історію України.

Значний масив матеріалу для даного дослідження дали фонди Державного архіву Черкаської області (ДАЧО), зокрема матеріали фонду Уманського повітового суду (ф. 833), що містить величезну кількість судових справ, порушених членами причтів та проти них, про церковні володіння, про власне священицьке, церковне та причтове майно [3]. Справи містять копії ерекцій, фундушів, презент на церковну власність, наводяться відомості про склад церковних причтів і стан парафій. Опрацювання таких документів дало змогу якнайяскравіше змалювати тогочасне матеріальне становище православного духовенства в українських парафіях.

Тож мета даного дослідження полягає у висвітлені майнового стану православного духовенства в українських парафіях кінця ХУІІІ -ХІХ ст. на основі доступних опублікованих матеріалів та архівних джерел.

Ще наприкінці ХУІІІ ст. церковне законодавство ретельно регламентувало якості осіб - кандидатів у священицький стан. Для вступу у священство існувало чимало перепон фізичного (різноманітні тілесні недоліки і хвороби), духовного (маловір'я, наявність нехрещених членів родини чи смертних гріхів, низький рівень богословських знань) та соціального (другий шлюб, негативна репутація у громаді, належність до деяких професій) характеру. За розпорядженням Київського митрополита в березні 1798 р. миряни мали право подавати не прохання про висвячення священика, а формальні схвалення обраного кандидата за встановленим владикою зразком [4, с. 72-73].

У 1798 р. на українські землі поширювалось розпорядження імператора Павла «О способах к содержанію православного духовенства», роз'яснене в маніфесті від 18 грудня 1797 р. та наказі Сенату від 18 січня 1798 р. На основі цих постанов земля, яка колись належала священику, мала переходити у загально-парафіяльну власність, а прихожани зобов'язані були обробляти ці землі та доставляти у двір священика продукти з цієї землі. Такий порядок нібито мав покращити матеріальне становище православного духовенства, та насправді ще більше загострив проблему. Тоді ж поміщики, не гаючи часу, відмінили роковщину, або десятину (збір продуктів на користь священикам), збір урожаю було обмежено, земля, яка мала перейти в розпорядження прихожан, насправді переходила до рук поміщиків [5, с. 202-203].

Питання належності земельних наділів священику чи приходу було суперечливим, оскільки довгий час українські землі були загарбані поневолювачами, то більшість документів про наділи церковної землі були знищені.

Для покращення становища духовенства, на початку ХІХ ст. уряд вдається до розширення прав та привілеїв останнього. Було видано ряд указів: 1801 р. - скасування тілесних покарань для духовенства, 1804 р. - звільнення від подушної податі; 1821 р. - постоїв, земської повинності, від військової служби [6, с. 207].

Ще з першої половини ХУІІІ ст. стало правилом, що кандидат у священики мав би отримати від поміщика або старости презент, або земельне ерекційне угіддя задля власного користування. Зазвичай за видачу такої землі священик мав сплачувати від 30-ти до 150-ти руб. старою срібною монетою. Траплялися випадки, коли оголошувалися торги на продаж презенти за вакантний прихід, і прихід залишався тому священику, який платив більше. Плата за ерекції і презенти нерідко перевищували спроможність священика, тому виплата відкладалася на певни й час, і потім при несплаті насильно «обкрадалося» священицьке господарство.

Таким чином, у другій половині ХУІІІ ст. у межах Київської єпархії при церквах були землі, відведені не за розпорядженням уряду, не подаровані поміщиками, а придбані у них священиками за нав'язану ціну, іноді повторно (два, три рази). Тому можна було вважати, що ці землі особисто належали священикам, а не церкві. Тому, син отримував священицьке місце батька разом із придбаними землями, за дочкою померлого священика зараховувався п рихід з ерекційною землею, або ж священицька вдова на невідомих умовах переуступала іншій особі парафію свого чоловіка, водночас передаючи у власність і землю [7, с. 197-201]. Траплялися випадки, коли священицькі вдови вимагали від минулої спадщини хоч якийсь відсоток для безбідного утримання своїх дітей. Наприклад, священицька вдова Серафима Джозовська після смерті свого чоловіка, священика Симеона Джозовського, залишившись із чотирма малолітніми дітьми, звернулася з проханням надати їй, окрім 10 % пожертв хліба з приходу, ще половину оброблюваної та сінокісної землі [8, арк. 1-2]. Типова ситуація мала місце і в с. Полянецькому, коли вдова священика Івана Ольшевського - Марія залишилася з двома дітьми: Никифором, якому було 11 років та Агафією, 14 років, - намагалась отримати від церковної землі третину [9, арк. 1]. Вдова Євффимія Мальшинська із с. Максимівка, маючи сина Павла, звернулася до священика Левицького з проханням видати їй частину від церковних прибутків [10, арк. 3]; така ж ситуація склалася і в с. Маньківка [11, арк. 12].

З приєднанням Правобережної України до Росії становище православного духовенства змінилося. Православний клір отримав усі політичні права й опинився серед привілейованої верхівки тогочасного суспільства. Російська влада забезпечувала як правове становище духовенства, так і опікувалася його матеріальним забезпеченням, прагнучи зміцнити свою присутність на новоприєднаних землях. У той час до православного кліру перейшла частина маєтків уніатського духівництва [12, с. 42]. Православним церквам, що не мали земельної власності, земельні наділи виділялись із поміщицького землеволодіння за вотчинними грамотами.

Як правило, прибутки православного духовенства у досліджуваний час становили відпричтової землі, від зборів та добровільних пожертв, а також від часткового утримання з казни. Щодо зборів та добровільних пожертв, то зазначимо, що збір мав назву десятина: тяглові давали священику по дійниці зернового хліба, пізніше - по можливості. Роковщина являла собою збір з кожного двору по 14 четверика зернового хліба. Наприкінці ХУІІІ ст. роковщина та збір були відмінені поміщиками, але традиція збору збереглася, набувши іншого значення. Наприклад, перед великими церковними святами - Різдвом Христовим або ж Пасхою - священик відвідував домівки селян з молитвою й отримував пожертви від останніх продуктами, і це вважалося не боргом селян, а милостинею. Священики отримували, окрім зернового хлібу, й інші продукти: борошно, крупи, яйця тощо.

Існував ще один звичай, який міг би покращити матеріальне становище священиків, зокрема, новообраних, новопризначених. Для того, щоб обзавестися домашнім господарством, молодому священику селяни жертвували своє господарське начиння. Зазвичай це відбувалося так: дружини (матушки) священиків на початку весни самостійно здійснювали похід у парафію, пригощаючи селян своїм добром та отримуючи при цьому від них усякі речі господарського побуту, переважно це були прядиво і льон, тому сам збір отримав назву льонування. Проте саме в такій формі льонування свідчило про жебрацтво сільських священиків.

Ще одним засобом для існування священиків була оплата прихожанами виконання треб: подаяння в гаманець або плата за свічки - це було своєрідним атрибутом ввічливості та вдячності з боку прихожан. Якщо у другій половині ХУІІІ століття плата була різною залежно від сумлінності священика, від його сімейних потреб, а також від взаємної домовленості між священиком та прихожанами (попередньо визначеною) [5, с. 230-231], то на початку ХІХ століття, 3 квітня 1801 р., було видано нове імператорське положення «О взаиманіиплатьі за требывъ приходах сельскихъ». Це положення передбачало такі норми: за молитву породіллі - 4 коп., за хрещення новонародженого - 6 коп., за весілля - 20 коп., за поховання дорослого - 20 коп., дитини - 6 коп. Прихожани могли встановлювати вищу плату. Такі ціни були недостатніми для забезпечення матеріальних потреб православного духовенства, але вони ніби захищали права бідних селян, хоча водночас применшувався авторитет сільського священика [5, с. 234].

За таких умов майновий стан православного духовенства на початку ХІХ ст. залишався не задовільним. Не маючи необхідного для розвитку господарства капіталу, духовенство не могло отримувати достатньої віддачі із землеробства, копійчаний дохід служив поганою підмогою в господарстві. Зокрема, складно було новоприбулим священикам, які всі свої турботи та доходи довгий час спрямовували на придбання або спорудження будинку та господарських приміщень, на оплату за навчання своїх дітей. Ці потреби витягували з духовенства всі прибутки, тому іноді священик опинявся на межі крайньої бідності. Становище духовенства погіршувалося ще тим, що в багатьох приходах у зимовий період був відсутній матеріал для опалення домівки та відсутня домашня прислуга, що ускладнювало ведення господарства та польові роботи. Хоч у 1798 р. був прийнятий спеціальний указ, який мав врегулювати порядок обробітку церковної землі селянами і давав би можливість парафіяльному духовенству більше часу приділяти своїм пастирським обов'язкам і водночас робив би його соціально вагомішим [6, с. 207].

Побут сільського парафіяльного духовенства початку ХІХ ст. мало чим відрізнявся від побуту селян: домашнє начиння - досить бідне, придбання дорогих речей було не під силу парафіяльному духовенству, в небагатьох були дешевий настінний годинник, кишенькові могли собі дозволити лише повітові протоієреї. Самовар почали використовувати лише з 1842 р. (ще у 30-х роках не всі священики знали про прийом приготування чаю). До того часу задовольнялися мідним чайником, чавунним або глиняним горщиком. У хаті не було підлоги, замість стільців були лавки. Одяг священика та його родини теж був бідним. Дружини та дочки не мали елементарної освіти, мало хто знав слов'янську грамоту, ще менше - російську мову, знання були більш направлені на пізнання сільського господарства [5, с. 235-236].

Починаючи з 1842 р., становище православного духовенства в Київській єпархії покращилось як у матеріальному, так і в суспільному аспектах, воно наблизилося до середнього прошарку суспільства - поміщиків [5, с. 238].

У ХІХ ст. перед імперською владою гостро стояло питання якісного утримання духовенства, оскільки саме за допомогою місцевих пастирів російська православна культура ширилася на українських землях. Тому протягом століття було прийнято кілька законопроектів, які мали на меті вирішити питання щорічного фінансування кліру. Ще у 1800 р. було подано проект про встановлення окладів для духовенства від 700 до 1000 рублів на рік; у 1829 р. була ще одна спроба вирішити питання фінансування причтів, на цей раз найбідніші причти мали отримувати щорічно 500 руб.А у 1842 р. вже була розроблена чітка система штатів церков. Усі сільські причти поділено на сім класів залежно від числа парафіяльних душ. Священик отримував до 180 рублів на рік, диякон - 80 і псаломщик - 40. Але з 1860 р. виплата заробітку духовенству стала нерегулярною, що викликало пошуки додаткових поповнень коштів причтів, зокрема за рахунок добродійного подання прихожан [13, с. 46].

В окремих випадках рішенням сільських сходів причти було переведено на громадське утримання, що позбавляло священиків принизливої доброчинності з боку мирян. Хоча саме добровільні пожертви і служили священикам прибутком, який вони могли використовувати на свої потреби. Окрім цього, священик міг користуватися й іншими церковними прибутками, такими як гаманцевий та скриньковий збір, дрібний та випадковий прибуток. Тому більшість духовенства, включаючи найнижчі категорії, мала пристойне для того часу матеріальне утримання. Наприклад, священик с. Ризіна Василій Березовський служив при сільській церкві 30 років. Служба його була сумлінною, а дії спрямовані на добробут приходу. Після пожежі церкви 16 травня 1801 р. отримав від прихожан дозвіл користуватися частиною церковних доходів, оскільки в минулому він завжди матеріально підтримував церкву і навіть після пожежі пожертвував 330 руб. мідними на фундамент нової будівлі [14, арк. 5].

Отже, поділяючи всю убогість життя селянства, сільське парафіяльне духовенство кінця ХУІІІ - першої половини ХІХ ст. (до 1842 р.) близько стояло до народу, чим заслуговувало його довіру та повагу. Його майновий стан на початку ХІХ ст. був не задовільним, про що свідчать вищевказані факти. Починаючи з 1842 року до 1917 року матеріальне забезпечення православного сільського духовенства покращилося, воно складалось з державного грошового утримання та плати за треби, а це забезпечувало досить пристойне матеріальне становище.

Джерела та література

парафіяльний духовенство матеріальний стан

1. Крижанівський О. П. Церква в соціально-економічному розвитку Правобережної України: ХУІІІ - перша половина ХІХ ст. / О. П. Крижанівський. - К.: Вища шк., 1991. - 125 с.

2. Руководство для сельскихъ пастырей: журн., издаваемый приКиевкой Духов. Семинарии. - К.: в Университетской тип., 1860. - Т. 2. - 452 с.

3. Державний архів Черкаської області (ДАЧО), ф. 833,оп. 1,спр .259. - 62 арк.

4. Перерва В. С. Статус єпархіальних органів влади та парафіяльного священства в Київській митрополії наприкінці ХУЛІ - ХІХ ст.: дис. на здоб. наук. ступеня канд. іст. наук: 07.00.01 "Історія України" / В. С. Перерва. - К., 2002. - 211 с.

5. Лебедицевъ П. О способахъсодержашя, коими пользовалось православное сельское духовенство, въпредълахъЮевскойгубернш, въ 18-мъ въкъ и въ первой половинъ 19-го въка, - до 1842 года. Ч. 2 / СвященникъПетръЛебедицевъ // Руководство для сельскихъ пастырей. - К., 1860. - Т. 1. - С. 229-239.

6. 6.Історія православної церкви в Україні: збірка наук. пр. - К.: Четверта хвиля, 1997. - 292 с.

7. Лебедицевъ П. О способахъсодержашя, коими пользовалось православное сельское духовенство, въпредълахъЮевскойгубернш, въ 18-мъ въкъ и въ первой половинъ 19-го въка, - до 1842 года. Ч. 1 / СвященникъПетръЛебедицевъ // Руководство для сельскихъ пастырей. - К., 1860. - Т. 1. - С. 197-211.

8. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі -ЦДІАК України), ф. 127, оп. 608, спр. 86. - 4 арк.

9. ЦДІАКУкраїни, ф. 127,оп. 602, спр. 62. - 12 арк.

10. ЦДІАКУкраїни, ф. 127,оп. 602, спр. 41. - 3 арк.

11. ЦДІАКУкраїни, ф. 127,оп. 602, спр. 58. - 12 арк.

12. Зінченко А. Л. Церковне землеволодіння в політиці царизму на Правобережній Україні наприкінці ХУІІІ - першій половині ХІХ ст. / А. Л. Зінченко. - К., 1994. - 178 с.

13. Надтока Г. М. Православна церква в Україні 1900-1917 років: соціально-релігійний аспект / Геннадій

14. Михайлович Надтока. - К.: Знання, 1998. - 270 с.

15. ЦДІАКУкраїни, ф. 127,оп. 594, спр. 70. - 10 арк.

В статье исследуется имущественное состояние православного духовенства в украинских приходах конца XVIII - ХІХ века.Раскрываются причины нищеты жизни сельского приходского духовенства конца XVIII- в до 1842 г., а также причины улучшения материального состояния после 1842 года и последующее развитие. Выясняются источники прибылей духовенства на протяжении указанного времени; описываются обычаи и обряды, которые изменяли имущественное состояние священника; изображается быт православного духовенства в украинских приходах отмеченного времени.

Ключевые слова: имущественное состояние, православное духовенство, прибыль, материальное обеспечение, сбор.

The article deals with the property status of Orthodox clergy in Ukrainian parishes in late XVIII - XIXcenturies. The reasons of rural parish clergy's poverty in late XVIII - up to 1842 are revealed, the causes of the material conditions improvement after 1842 and their further development are discussed. Te article investigates the sources of the clergy's income, describes the customs and rituals which change the priests' property status, outlines Ukrainian Orthodox clergy's mode of life in parishes within the mentioned period.

Key words: property status, orthodox clergy, income, material security, donation.

Размещено на Allbest.ru