Ставлення преподобного Іоанна Вишенського до "латинської мудрості"

Размещено на http://allbest.ru

Ставлення преподобного Іоанна Вишенського до «латинської мудрості»

Швець Н.М.

Преподобний Іоанн Вишенський (1530- 1620-ті рр.) був одним із видатних подвижників благочестя кінця XVI -- початку XVII ст., богословом і полемістом, що мав авторитет серед вірних Православної Церкви в Південно-Західній Русі. Це, зокрема, відзначив церковний Собор Київської митрополії 1621 р., який назвав преподобного «блаженним і в житті та в богослов'ї квітучим»Цит. за: Шумило С. В. Старец Иоанн Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемист. Материалы к жизнеописанию «блаженной памяти великого старца Иоанна Вишенского Святогорца» К.: Издательский отдел УПЦ, 2016. С. 15..

Проте поміж світськими науковцями склалося неоднозначне ставлення до преп. Іоанна Вишенського: його називають то консерватором, ретроградом (Михайло Грушевський) Грушевський М. Історія української літератури. К., 1995. Т. 5. Кн. 2. С. 43, 163., а то, взагалі, парадоксальним реакціонером (Григорій Грабович)Грабович Г. Авторство й авторитет у Івана Вишенського: діалектика відсутності // Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. К., 1997. С. 261..

Такий погляд вищезгаданих та й деяких інших дослідників творчості Іоанна Вишенського на його постать усталився, насамперед, через критику преподобним католицької схоластики та світських наук, які формувалися в той час, характерною рисою якого була «реабілітація аристотелевої логіки».

Преподобний Іоанн Вишенський жив в епоху Пізнього Відродження, коли відбувся революційний світоглядний зсув, зумовлений формуванням нової свідомості й нової культури європейської цивілізації. Тут ідеться про зміну ієрархії основних світоглядних цінностей, що визначають історичний і культурний розвиток народів.

На зміну теоцентризму -- світогляду, в основі якого лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття і будь-якого блага, тобто коли на вищому щаблі ієрархії цінностей стоїть Бог, приходив антропоцентризм -- погляд, згідно з яким центром Всесвіту і метою всіх подій, що в ньому відбуваються, є людина, тобто коли сама людина ставить себе на місце Бога. Ця світоглядна революція відома також під назвою секуляризації -- звільнення від впливу Церкви, що триває в певному розумінні й до сьогодні. Зміна віри не може відбуватися безконфліктно. Саме цим можна пояснити ті жорсткі вислови й характеристики, яких «удостоївся» від прихильників антропоцентричної науки преп. Іоанн Вишенський -- захисник середньовічного теоцентричного світобачення.

Філософ Олексій Лосєв так писав про сутність тієї «надзвичайної розлюченості», з якою «новоєвропейська свідомість» нападала на Середні віки: «Я, здається, не буду стверджувати нічого нового й особливого, якщо скажу, що в основі середньовіччя лежить примат трансцендентних реальностей.

Новий же час перетворює ці реальності на суб'єктивні ідеї. Звідси весь раціоналізм, суб'єктивізм та індивідуалізм Нового часу. Новоєвропейська культура не знищує ці цінності, але вона перетворює їх на суб'єктивне надбання. Вона позбавляє об'єкти їхньої осмисленості, їхньої особистісності, їхнього самостійного життя, перетворюючи зовнішній світ на механізм, а Бога -- на абстрактне поняття... Звідси такі гасла, як знання без віри, такі віровчення й міфологія, як про всемогутність знання, це постійне уповання на науку, на освіту, на цей сліпий догмат “сила -- у знанні”» Лосев А. Философия. Мифология. Культура. М., 1991. С. 107..

Такі твердження російського філософа перегукуються із твердженнями католицького богослова Іва Конґара щодо зміни середньовічного світогляду на схоластичний, які він висловив у трьох пунктах:

• Перехід від есенціалізму і екземпляризму до натуралізму, який переніс поняття природничих наук на духовні явища. Це був перехід від Всесвіту, створеного за образом і подобою, де передбачається, що предмети отримують свою справжню сутність із трансцендентної моделі, в якій вони беруть участь, до раціоналістичного Всесвіту, в якому людина шукає істину в існуванні предметів самих по собі, в їхніх визначеннях, заснованих на дослідницькому сприйнятті (тут, без сумніву, можна спостерігати деякий зв'язок між схоластикою і сучасним науковим методом пізнання).

• Перехід від символізму до діалектики; від «цілісного» сприйняття до методу вивчення й аналізу. Коли богослови почали давати визначення, розмежовувати поняття і ставити запитання -- хто, де і чому? -- тоді по-справжньому й народилася схоластика.

• Перехід від аскетичного методу пізнання до «схоластичного». До XII століття богословська освіта існувала, насамперед, у монастирському середовищі,і тому богослов'я було споглядальним, заснованим на традиціях і тісно пов'язаним з життям Церкви. З розвитком схоластики богослов'я переміщається з монастирської келії до лекційної аудиторії, і відтепер більшого значення набувають дослідження й аналіз окремих особистостей, ніж сприйняття (на особистому досвіді. -- Н. Ш.) Передання Цит. за: Каллист (Уэр), митр. Православие и Запад: богословие разделения // Правосла-вие и мир. [Электронный ресурс] / URL: https://www.pravmir.ru/pravoslavie-i-zapad-bogoslovie- razdeleniya (дата звернення: 14.03.2019)..

Така зосередженість західних богословів на раціоналізмі дала привід єпископу Калісту (Уеру) стверджувати, що на відміну від православних католики з ХІІ ст. почали вивчати й викладати богослов'я по-новому, і таким чином «спільний підхід» було втрачено, а розрив почав дедалі збільшуватися. Богослов'я для католиків стало «наукою» в тому розумінні слова, «в якому воно ніколи не було для древніх отців грецької церкви та їхніх візантійських наступників» Там само..

Саме це спричинило негативне ставлення преподобного Іоанна Вишенського до схоластики (яку він сам називав «латинською мудрістю»). Варто зазначити, що негативним ставленням до «латинської мудрості» відзначався не тільки преп. Іоанн, а й деякі інші з відомих його сучасників-співвітчизників.

Можна сказати, що святий подвижник був найталановитішим і найпереконливішим виразником цілої духовно-культурної течії вітчизняної полемічної літератури Див.: Франко І. Іван Вишенський і його твори / Зібрання творів: у 50-ти т. К.: Наук. думка, 1981. Т. 28. С. 277.; Грушевський М. Вказ. пр. С. 90..

Зважаючи на те, що представники цієї течії були прихильниками традиційного середньовічного православно-руського світогляду, ми будемо називати їх «традиціоналістами». їхніх же опонентів ми називатимемо «реформаторами», що не повинно асоціюватися з конкретно релігійною європейською Реформацією: серед них було багато симпатиків католицизму, і до протестантського руху вони ставилися негативно, хоча, безперечно, й перебували під його впливом Див.: Гуменюк С. М. Острозький традиціоналізм: етимологія української духов-

ності // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Житомир, 1998. Вип. 19. С. 12-14..

Відразу зазначимо: серед «реформаторів» XVI-XVII ст. ще не вирізняються ті, хто зрікся віри у Христа. На тому, первісному етапі секуляризації всі, -- і «традиціоналісти», і «реформатори», були віруючими християнами. Останні, мабуть, образилися б, якщо хтось назвав би їх антропоцентристами, але саме вони сприяли утвердженню анропоцентризму в Південно-Західній Русі.

Експансія «латинської мудрості» на терени православної Русі відбувалася під виглядом унії -- феномену не лише релігійного, а й культурного. Саме в унії уособлювалася для більшості православних русинів (саме такою була в ті часи самоназва українців Ісаєвич Я. Д. Русини // Енциклопедія історії України : У 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. К.: Наукова думка, 2012. Т. 9. С. 372.) неприйнятна для них секуляризація.

Варто зазначити, що період другої половини XVI -- початку XVII століть на території Південно-Західної Русі був для русинів критичним у політичному і культурному ракурсах: втративши владу над своїми землями, вони не поступалися лише православ'ям Добош Олексій, свящ. Римська унія -- не для українців. К., 2006. С. 5-6..

Оберігаючи Православну Церкву від уніатських ідей, русини намагалися вберегти свою руську ідентичність. На цьому акцентував увагу, зокрема, історик Михайло Грушевський: «За останні століття (XV-XVI ст. -- Н. Ш.) стара церква (Православна Церква -- Н. Ш.) стала національним гаслом, майже єдиним: єдиною установою, яка ще об'єднувала розбиті останки старої Руси. Тому кидати її на те, щоб поруч неї ставити нову церкву (греко-католицьку -- Н. Ш.), мусило здаватись людям, які цінили що скільки-небудь своє національне гасло, ризикованою пробою, яка могла б привести до роздвоєння і розпорошення убогих останків старої Руси» Грушевський М. Вказ. пр. С. 42.. Тобто питання віри було тісно пов'язане з питанням ідентифікації, в якому католик чи уніат асоціювався із поляком, а православний з русином Костомаров Н. Киевский митрополит Петр Могила // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей в 2 книгах. М., 1995. Кн. 1. С. 659..

Православна Церква на території Південно-Західної Русі теж перебувала у скрутному становищі: православні русинські єпископи на чолі з митрополитом Михайлом Рогозою у 1595 р. прийняли в Римі унію з Католицькою Церквою, яку не підтримала більшість русинського народу. Це призвело до того, що інтереси православного русинського населення «виявилися нетотожними з інтересами вищої церковної православної ієрархії» Василенко Н. П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. К., 1915. С. 114..

Не маючи підтримки від православних архієреїв, православні князі та магнати відкривали в містах Вільно, Острозі, Львові, Києві братства, в яких створювалися інтелектуальні гуртки. Їхня діяльність була спрямована на захист православної віри. У цих гуртках і відбувалося, за висловом Михайла Грушевського, «Православне відродження» Грушевський М. Вказ. пр. С. 90..

Однак інтелектуальне середовище кінця XVI -- початку XVII ст., що сформувалось у цих гуртках, сильно різнилося за своїми культурними поглядами. Єдності перешкоджало те, що русинські автори не були одностайними у своєму ставленні до нових культурних впливів, що йшли із Заходу. Не сприймаючи асиміляцію православної віри, відсторонюючись від хибних богословських доктрин католицтва та протестантизму, дехто (і таких, треба зазначити, була більшість серед тодішніх православних інтелектуалів) прихильно ставився до схоластики і до тієї науки, яка зростала на її основі. Інші чинили спротив не лише релігійній, а й культурній унії.

Реформаторські ідеї набули поширення, насамперед, серед русинської шляхти та заможного міщанства. Селяни, козацтво та нижчі верстви міщан, тобто більшість населення, до цих ідей залишалися або байдужими, або ворожими. Для них не було жодної різниці між польським паном й ополяченим русинським шляхтичем.

Зі свого боку, «реформатори» селянську, «холопську» масу населення зневажали, а козаків ще й боялися. Найбільш послідовними представниками цієї течії були Кирило Транквіліон-Ставровецький, Касіян Сакович, Станіслав Оріховський, Юрій Дрогобич.

«Традиційна» культурна течія виступала за збереження цілості духовної основи Русі -- православ'я, і наполягала на наверненні людини до внутрішньої духовної боротьби. Вона також закликала до дотримання ранньохристиянських ідеалів простоти й «нестяжательства».

Для митців цієї течії «руська віра» стала предметом особливого «прив'язання, найдражливішим місцем... національним знаменом і гаслом» Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XV-XVII віці. Вид. 2-ге Дніпро-вського Союзу Споживачів Союзів України (Дніпросоюз). 1919. С. 18.. «Традиційників» поважав і любив народ, шляхта ж їх не сприймала. Проте найталановитішими письменниками, навіть і за тодішніми європейськими критеріями, були саме автори традиційного напрямку -- преп. Іоанн Вишенський та архімандрит Захарія Копистенський. Показово, що «традиційна» культурна течія відстоювала ідеали простоти висловлення думки у богослов'ї і виступала проти схоластичності й використання філософії як методу роз'яснення богословських істин.

Для преподобного Іоанна Вишенського «латинська мудрість» була не просто новою теологією, яка прагнула перевіряти догмати віри аріс- тотелевими силогізмами Максим Грек, прп. Сочинения преподобного Максима Грека. Сергиев Посад, 1910. Ч. 2. С. 142., а «брехнею» та «оманою», до яких латин- ники вдавалися задля досягнення цілей, зумовлених їхнім прагненням до комфортного існування на цьому світі.

Викриття цієї «мудрості» було лейтмотивом усієї творчості преподобного Іоанна. Він закликав православних християн не спокушатися нею, оскільки її «солодкість» насправді отруює людину і позбавляє її благочестя. Саме так слід тлумачити його полемічні випади проти науки: «Чи не лЬпше тобі изучити Часословец, Псалтыр, Охтаик, Апостол и Евангелие с иншими, Церкви свойствеными, и быти простым богоугодником и жизнь вічную получити, нежели постигнути Аристотеля и Платона и философом мудрым ся в жизни сей звати и в геенну отити? Разсуди! Мні ся видит, ліпше ест ани аза знати, толко бы до Христа ся дотиснути» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 23..

Сам преподобний Іоанн щиро визнавав у полеміці зі своїми опонентами, що не вивчав світських наук Він навчався у парафіяльній школі в містечку Судова Вишня, що на Львівщині. Проживав деякий час у м. Луцьку, де мав дружбу з римо-католицьким церковнослужителем, з яким, за слова-ми самого преп. Іоанна Вишенського, проповідували католицьке вчення. Мав зв'язок із Острозь-ким гуртком, в якому познайомився із творами тодішніх католицьких і протестантських авторів, зокрема, Петра Скарги, Мартина Кровицького, Петра Рея. Показово, що з гори Афон на про-хання Олександрійського патріарха Мелетія I Пігаса та русинських інтелектуалів, преп. Іоанн відсилав у Річ Посполиту свої послання на захист Православної Церкви, що свідчить про його освіченість та авторитетність як письменника поміж православними християнами.. Він був переконаний: пізнати Бога можна не через вивчення різних мов і філософії, а у смиренномудрості -- через дотримання Христових заповідей. Посилається святий на слова апостола Павла, який проповідував Євангеліє «не в мудрості слова, щоб безсилим не став хрест Христа» (1 Кор. 1:17).

Таким переконанням преп. Іоанна відповідають тлумачення блаженного Феофілакта Болгарського на послання апостола Павла до коринфян, де зазначалося, що якби апостоли проповідували світською мудрістю, то їхні слухачі могли б сказати, що вони переконували силою слова, а не силою Того, про Кого це слово. Однак, проповідуючи з простотою та смиренням, вони показували, що все робить сила Іісуса Христа Феофилакт Болгарский, блж. Толкование на Первое послание к Коринфянам святого апо-стола Павла // Азбука веры. [Электронный ресурс] / URL: https://azbyka.ru/otechnik/Feofilakt_ Bolgarskij/tolkovanie-na-pervoe-poslanie-k-korinfjanam/1 (дата звернення : 16.11.18)..

З огляду на такі слова апостола Павла, преподобний Іоанн Вишенський закликав православних русинів обережно підходити до вивчення світської мудрості, оскільки вона не до віри та смирення веде, бо, спокусившись філософською бундючністю і вивченням мов, багато розумних людей через гордісне мудрування відходять від благочестя і «в ереси впадают» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 172., -- застерігав преподобний.

Як приклад такого гордого мудрування преп. Іоанн наводив дії єзуїтів, які для досягнення однієї зі своїх цілей -- окатоличити русинів, вдавалися до явної брехні, перекручуючи факти. Зокрема, королівський проповідник Петро Скарга зазначав, що його книги (тут ідеться про книгу «O jednosci kosciola Bozego» (Про єдність Божої Церкви)) розходилися по всій Русі та просив у короля дозволу на видання ще кількох примірників.

Однак це була неправда. За словами преп. Іоанна, причиною того, чому так швидко розходилися книги Скарги, було те, що заможні русини купували їх та спалювали. Також Петро Скарга зводив наклепи на русинів і закликав польського короля силою переводити в католицтво православних. Знаючи про ці неправдиві факти, преподобний Іоанн казав: «Таковая ли ти истинна проповідь во началном верху от Иоанна: “Отче, да будут вси едино, яко же мы едино” (Ін. 17:11)... Гді то во Евангелии и апостольской науке начитал, яко да лжет на християнина, да и на жида и поганца? Не сам ли Христос рече: “Да будет у вас еже `ей, ей' еже `ни, ни' а еже излишнее -- от неприязни есть” (Мф. 5:37)» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 131, 136..

Звертаючи на це увагу, преподобний Іоанн був переконаний, що якщо Скарга фізичною силою та брехнею, а не смиренномудрістю закликав до унії, то його починання ґрунтуються на неправдивому мудруванні -- не можна євангельську проповідь зміцнювати світською владою та тиранством. «И гді жь еси то во Евангелии и апостольской наукі нашел и начитал, -- запитував преп. Іоанн в єзуїта, -- яко да учитель наказанием и порадою власть свЬцкую понуждает, да плЬнит и неволит волных и свободных? Не сам ли Христос и его ученицы первообразом добродЬтелным, та же терпінием, в себі изображенным, потом и наказанием кротким, а не бЬднотворением к вЬре приводили, и сей ключь, а не инно учителем отверзати вход до Царства Небесного дали?» Там само. С. 137.. Доповнював свої слова святий цитатою зі Святого Письма: Іісус Христос заповідав своїм учням любити один одного (Ін. 13:34); світ буде ненавидіти учнів Христа, як і Його Самого (Ін. 15:18); «Прийде навіть час, коли кожен, хто вам смерть заподіє, думатиме, ніби тим він службу приносить Богу» (Ін. 16:2).

У «Зачапке мудрого латынника з глупым русином» преп. Іоанн Ви- шенський розкрив своє бачення, чому православним не слід долучатися до «латинської мудрості» католиків. Робив він це у формі полеміки мудрого католика та дурного русина.

У диспутах із православними католики закликатимуть «глупих» і неосвічених русинів приєднатися до них, переконуючи, що лише в католицтві є джерело розуму та науки. Натомість преподобний радив православним відповідати, що такими немудрими русини стали через послух апостолу Павлу, оскільки він сам, коли відійшов від старозаконної науки, скинув із себе «ветхість своїх розумінь», узяв на себе хрест Христовий (віру та простий розум), відкинувши цьогосвітню мудрість (1 Кор. 2:2-3).

Крім цього, апостол закликав утримуватись від зверхньої велемовної мудрості: «Як кому з вас здається, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумним, щоб бути премудрим» (1 Кор. 3:18). Подібну думку можна зустріти у святителя Іоанна Златоустого, який тлумачив це місце з послання апостола Павла: «Безумним для світу буває той, хто зневажає зовнішню мудрість і переконаний, що вона анітрохи не сприяє йому до прийняття віри. Тому, як убогість по Бозі веде до багатства, смиренність -- до величі, презирство (земної) слави -- до слави, так і це безумство робить людину мудрішою за всіх, тому що в нас усе буває навпаки» Иоанн Златоуст, свт. Беседы на первое послание к Коринфянам // Азбука веры. [Электрон-ный ресурс] / URL: https://azbyka.ru/otechnik/Ioann_Zlatoust/tolk_64/10 (дата звернення: 18. 11.18)..

На думку преп. Іоанна Вишенського, трималася цього вчення апостола Павла Русь і вся Апостольська Церква, яка після Вознесіння Іісуса Христа, відчувши марність світської мудрості, відкинула її і навчає своїх вірних бути простими, богобоязними, мирними, а не хитрими розумом і самохвальними, щоби виконались слова пророка Ісаї: «Дивлюсь Я на вбогого та на розбитого духом і на тремтячого над Моїм словом» (Іс. 66:2). Тому, зазначав преподобний, до тих усіх земно-мудрих плодів дурна Русь долучитися не хоче, і воліє лишатися нерозумною на видумку цього світу, щоб дістати спасіння для душі: «Бо что же бы нам за полза до вас приставши и соединившися (егда ся не спасаемо) была!» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 179..

Преподобний Іоанн Вишенський наголошував, що апостольську мудрість католики відкинули, коли почали виправдовувати свої гоніння на православних: «От сего разумеем, иж власною наукою воздушных духов, которым есте под власть поддали, се творите и, им угожаючи, на смиренную простоту Христову и... науку евангельскую борете» Там само. 180., бо заплутались у філософії Аристотеля та інших філософах, що тільки друге Христове Пришестя виплутає та викриє оману цієї мудрості.

Тому, якщо «мудрі латиняни» так противляться вченню апостола Павла, не бажаючи бути нерозумними, на думку цього віку, то преп. Іоанн від лиця нерозумних русинів закликав: «Ліпше во очию вашу за глупых, неразумных, простых и ничтоже хитровати во віце сем не розуміючих. от вас быти изволяемо, толко спасение живота вічнаго да наслідуем и правду еван- гелскую и науку апостольскую с вірою прародителей наших до исхода смертного ціло заховати и съдержати... Будте себі, мудрый латинниче, з своею вірою и мудростию кромі нас, мы жь з своею вірою и апостольским глупством кромі вас» Там само. С. 181..

Саме такою «латинською мудрістю» спокушались, як вважав преп. Іоанн Вишенський, тогочасні православні русинські «реформатори». Перебуваючи в Червоній Русі (назва західноукраїнських земель до XVIII ст.) Ісаєвич Я. Д. Червона Русь // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. К.: Наукова думка, 2013. Т 10. С. 492., преподобний Іоанн мав розбіжності у поглядах із львівськими братчиками, а особливо з Юрієм Рогатинцем. Преподобний Іоанн викривав захоплення братчиками тодішніми західноєвропейськими філософськими віяннями та просив їх зберігати православ'я.

Зокрема, йому не подобалися утвердження «паном Юрком» ренесансного, «гуманістичного», погляду на людину Литвинов В. Зміна розуміння людини // Ізборник. [Електронний ресурс] / URL: http://litopys.org.ua/lytv/lyt06.htm (дата звернення: 18.11.18)., згідно з яким природа людини не пошкоджена гріхом, а відразу є здоровою, просвіченою та довершеною. У цьому преподобний вбачав єресь Рогатинця, бо навіть і святі отці на «діла Духа Святаго... не наскаковали» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 162., а встановили після себе ступені, способи, якими християнин зміг би дійти до істинного розуму.

Ці ступені допомагають позбутися ветхої людини та чекати повеління від Бога на діло служби Йому, а не самому без Божої помочі вискакувати на «герць», тобто на боротьбу із пристрастями. «Бо если бы хто что начинати хотіл альбо и начинал, а без Бога, глаголят святыи, таковый не толко ни чтожь не успіет, але еще в прелесть и ересь самозаконную впадет» Там само., -- робить висновок преподобний. Так і Рогатинець для преподобного не здобув розуміння чину та ступенів, що приводять до Бога, вискочивши на «верховний Христовий ступінь», захопився гордими думками, сам будучи не очищеним, радив як позбутися людських пристрастей. У таких ренесансних ідеях преподобний Іоанн бачив лише людську гордість, яка може привести людину до духовної смерті. На противагу цій гордості преп. Іоанн ставив взірцем головну із засад духовного життя православного християнина -- смиренність перед Богом.

Причиною того, що львівські братчики захоплювались новими філософськими поглядами, преподобний вбачав у неправильній побудові навчання та небажанні жити благочестиво. Бо на богослужіннях, як зазначав преп. Іоанн Вишенський, львів'яни не вміли ані читати, ані співати, а просто стояли. У школах не священницького життя навчали, а лише як проводити філософські диспути.

Може здатися, що преподобний Іоанн виступав взагалі проти вивчення світських наук, але це не так. Просто його середньовічний стиль ведення полеміки не передбачав відсторонення від почуттів: дещо «скандальна» у світлі критеріїв сучасної наукової об'єктивності непримиренність до «єресей» була в той час не лише допустимою, а й необхідною рисою полемічної літературної творчості.

Насправді він не був противником благочестивої освіченості, цілісної, яка б не викривляла живий образ Христової істини науки. Сама його постать свідчить на користь такого висновку, адже він, хоч і не навчався у школах «латинської мудрості», був одним із найосвіченіших і найталановитіших в літературному аспекті русинських авторів того часу.

Так, принаймні, вважав не лише Михайло Грушевський, а й Іван Франко. Преп. Іоанн Вишенський хотів того ж, про що писав один із найвидатніших російських учених XIX ст., той, кого дуже важко запідозрити в науковій необ'єктивності -- Дмитро Іванович Менделєєв. У передмові до однієї зі своїх наукових праць із хімії він зазначав: треба «вселяти своїм слухачам прагнення до необхідності розвитку науки за допомогою своїх рідних сил». І далі він роз'яснював: «Це дослідження присвячується пам'яті матері. Вмираючи, (вона -- Н. Ш.) заповіла: уникати латинського самообману, наполягати на праці, а не на словах і терпляче шукати Божу, або наукову правду, бо розуміла, наскільки часто діалектика обманює, як багато ще потрібно дізнатися і як за допомогою науки, без насильства, з любов'ю твердо усуваються забобони й помилки, а досягаються: охорона здобутої істини, свобода подальшого розвитку, загальне благо і внутрішнє благополуччя. Заповіти матері вважаю священними» Менделеев Д. И. Литературное наследство. Л., 1938. Т. 1. С. 5..

Преподобний Іоанн Вишенський був переконаний, що православні християни, виховані простою наукою благочестя -- церковний подвиг чинять, а ті, хто захопився «латинською мудрістю», лише диспути проводять і театральні постановки ставлять.

Викриваючи «латинську науку», він нагадував притчу про буйного коня, якого повесні випустили на волю і якого неможливо спіймати, так прудко він скаче від своєї сваволі. Щось подібне стається з тими, хто відходить від благочестя: спробувавши «сладкая латынское прелести травы», вони не хочуть «у стайні благочестя» на законних прив'язках живитися «наилепшим овсом истинное науки» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 164..

Така сваволя відбилась у вченні католиків про чистилище та інших відмінностях католицької догматики від православної. «А у нас, дурное Руси, -- говорив преп. Іоанн, -- чистца (чистилища -- Н. Ш.) по смерти немаш, только в терпіливном страдании и покаянии прежде умертия (смерті -- Н. Ш.)» Там само., і через це мало хто хоче входити тісними воротами у Царство Небесне (Мф. 7:13), тому що краще на просторі розкоші блукати, маючи для себе такого ж свавільника-пастиря, який проповідуватиме про сина погибелі (2 Сол. 2:3).

Критикуючи таку «латинську науку», преп. Іоанн Вишенський пропонував львівським братчикам створити свою систему освіти, яка б будувалась на православній традиції викладання. Крім цього, преподобний дав їм свої поради, як організувати православне навчання.

Зокрема, він говорив, що на початку виховання дітей їх потрібно навчити церковної служби та благочестю, також зміцнити їхню віру благочестивими догматами, і лише після цього дозволяти вивчати світські науки. «Небо аз хулю грамотичное учение и ключь к познанию складов и речей, яко же ніцьіи мнят и подобно глаголют: “Зане же сам не учился, того ради и нам завидит и возбраняет”. Не бо о сромоті учащихся аз глаголю: да не отпадут благочестия, утверждаю» Там само. С. 163..

Також преп. Іоанн Вишенський радив русинам, щоби вони «діти свои хитростию и ересию латинскою не отравили и не поморили» Там само. С. 176., організувати школу таким чином:

1) вивчити грецьку і слов'янську граматику;

2) замість діалектики вивчати «богомолебний і праведнословний» Часослов;

3) замість «хитромовних силогізмів» і риторики -- «боговгодно- молебний» Псалтир;

4) замість світської філософії -- «смиренномудрий» Октоїх, в якому догмати церковного благочестя;

5) щоб досягти діяльного богослов'я, потрібно вивчати Євангеліє й Апостол із простим тлумаченням, бо, слухаючи красномовні промови католицьких проповідників, «наша Русь пострада и отступлением от віри, лакомячися на поганского красномовнаго Аристотеля и на вавилонские страсти музыки» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 176.;

6) після вивчення перелічених книг можна вивчати й інші богодухновенні книги, які навчають смиренномудрості. Коли буде бажання пізнати світську мудрість, можна читати книги Премудрості Соломонових, Премудрості Іісуса, сина Сірахова, Екклезіаст та інші поетично-образні старозаконні книги. Преподобний радив краще ці книги вивчати, аніж вчення світських учителів і «латинської хитрослівної брехні», «бо віру загубиш» Там само..

Турбуючись про навчання русинів, преподобний склав «три словесные цвіточки», тобто книги (до нас не дійшли), в яких він подавав приклад благочестя учням, що хочуть набувати знання і дбати про чесноти. Перша книга -- філософія православних апостолів Петра і Павла, а не «поганського учителя Аристотеля». Друга книга -- « Церковця», в якій говорилося про доброчесність.

Третя книга -- маленька церковна пісня, яку, «зрозумівши богоразумную мысль, от сладости николиже піти не престанеш» Там само. С. 177.. Крім таких побажань, преподобний давав пораду, щоб освічені русини подбали про свою православну віру і склали одну книгу, в якій би захищалося благочестя та благочестивий помисел. Цю книгу він радив назвати «Соборник», в яку мало увійти повчання з Євангелія і головні ідеї апостолів і святих отців. На жаль, таку книгу не було видано, бо, як зазначав Михайло Грушевський, цей проект видання «Соборника» був настільки мало актуальний, «що, мабуть, так і не збудив у нікім більшого інтересу, і з ним пропали «цвіточки» Вишенського» Грушевський М. Історія української літератури. К.,1995. Т 5. Кн. 2. С. 259..

Преподобний Іоанн зазначав, що якщо не побудувати такої благочестивої школи, то Церквою керуватимуть найманці, лиходії, розбійники та інші, які наповнені мирською злобою й обезчестили своє єство, «которые нашу Церковь ныне опановали и гонятся и один одного для власти сану и позысканья имений» Вишенский Иван. Указ. соч. С. 164..

Можна сказати, що преп Іоанн Вишенський, будучи послідовником традиції ісихазму у своїх поглядах на «латинську мудрість» висловлював ісихастське ставлення до «зовнішніх» і «внутрішніх» знань, котрі близькі до думок преп. Григорія Палами Григорий Палама. Триады в защиту священно-безмолвствующих. М.: Канон, 1995. С. 18-25.. Для преподобного Іоанна «зовнішніми» знаннями була «латинська мудрість», яка базувалась на католицькій схоластиці та вмінні через софістику досягати своєї мети, як це робили єзуїти. Ці знання, на переконання святого, були мало потрібними для пізнання Бога, але «внутрішні» знання, які базувались на Святому Письмі та Священному Переданні, відкривали істинне пізнання Бога.

Показово, що преподобний не виступав категорично проти світського навчання, головне, за що він ратував, це те, щоб здобуття «зовнішніх» знань не зробилися самоціллю і щоб православні русини творили свою богословську думку, культуру без оглядки на католиків.

Однак до таких настанов преп. Іоанна Вишенського не дуже дослухо- вувалися тогочасні інтелектуали. Ними було обрано шлях розвитку русинської культури в руслі латино-польської освіченості Шевчук В. Іван Вишенський та його послання // Вишенський Іван. Твори. К., 1986. С. 5., творче ж надбання та ідеї «традиційної» культурної течії вважалися вторинними. Це, на думку історика Івана Крип'якевича, призвело до пригнічення розвитку русинського культурного життя: «Замість творити свої оригінальні цінності, письменники та інші діячі живцем переймали чужі твори. На місце гарячої пристрасної полеміки, що виходила з глибин народного почування, прийшла мертва схоластика» Холмський І. Історія України. Мюнхен, 1949. С. 175.. вишенський латинський православний церква

Впровадження єзуїтської системи виховання в русинських школах, яка за словами Івана Франка, уже в XVII ст. у Польщі була застарілою, відбилося на тому, що така школа: «не виховала ані одного визначного письменника і ані одного сильного характеру, а натомість наплодила велику масу учених, що несли свої услуги» в Московське царство Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. Львів, 1910. С. 60.. Також Михайло Грушевський не схвалював використання єзуїтських методів у шкільному викладанні: « Це було лихо і з того боку, що ця схолястична школа давала загалом дуже мало реального знання і ніякої заохоти до нього, до позитивних наук. І з того також, що ця школа була дуже мало зв'язана з реальним життям українського народу в минувшості і теперішності, мала дуже слабо зазначений національний характер в ширшім значенню того слова» Цит. за: Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков. К., 1997. С. 23..

Захоплення «латинською мудрістю» русинською елітою, на думку протоієрея Георгія Флоровського, призвело до того, що сталась романізація православ'я на території Південно-Західної Русі: латинізації піддавалися не тільки церковний обряд і мова, але й богослов'я, світогляд і сама релігійна психологія, ба більше, латинізувався сам русинський народ, який, втративши зв'язок із східною традицією богословстування, втратив «мірило для самоперевірки» Флоровский Г. В. Пути русского богословия / отв. ред. О. Платонов. М., 2009. С. 72..

Можна не погоджуватися разом із сучасними богословами Див.: Сильвестр (Стойчев), игум. К вопросу о западном влиянии в богословском наследии святителя Петра Могилы // Труди Київської духовної академії. К., 2012. № 17. С. 103-112. Гав- рилюк П. Георгий Флоровский и религиозно-философский ренесанс. К., 2017. 536 с. з протоієреєм Георгієм Флоровським, його критика дійсно виглядає дещо радикальною. Про це слушно зауважив протоієрей Валентин Асмус, говорячи, що послідовники отця Георгія, які бажають повернутися до «допетровської Русі», «ризикують опинитися на порожньому місці, ім'я якому -- утопія» Асмус В., прот. К оценке богословия Святителя Петра Могилы, митрополита Киевско-го // Азбука веры. [Электронный ресурс] / URL: https://azbyka.ru/otechnik/Valentin_Asmus/k- otsenke-bogoslovija-svjatitelja-petra-mogily-mitropolita-kievskogo (дата звернення : 14.03.2019)..

Однак не можна не бачити, що в цій критиці є й деякі слушні моменти. Про надмірне захоплення вітчизняних богословів схоластикою не без гіркоти писали і святителі Філарет Московський, Ігнатій (Брянчанінов), Феофан (Затворник), Іларіон Троїцький -- ті, кого називають стовпами сучасної вітчизняної богословської думки.

Межа XVI-XVII ст. в Південно-Західній Русі -- це час постійної полеміки щодо реформування церковної освіти. Однак, на нашу думку, ще не дано ґрунтовних богословських та історіософських оцінок вітчизняної полемічної літератури (передусім антиунійного спрямування) вищезгаданої історичної доби. Тому детальне подальше вивчення й богословська оцінка полемічних творів преп. Іоанна Вишенського та його сучасників може сприяти кращому розумінню проблем, що зародилися в той історичний період, і того, як позначаються вони на сучасному релігійному стані в Україні.

Размещено на Allbest.ru