Російська греко-католицька церква: історія, канонічний статус і правове регулювання діяльності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра теорії та історії держави і права ПВНЗ Університету Короля Данила

Російська греко-католицька церква: історія, канонічний статус і правове регулювання діяльності

Онищук Ігор Ігорович,

доктор юридичних наук, доцент

Мета дослідження розкрити історію Російської греко-католицької церкви та розвиток державно-конфесійних відносин. Методика. Методологічною основою дослідження послугував, зокрема, діалектичний метод наукового пізнання. Діалектична логіка забезпечила дотримання загальних принципів наукового пізнання. Метод порівняння застосовано при встановленні подібностей і відмінностей історично-юридичних явищ та законотворчих процесів в середовищі Російської греко-католицької церкви, а також при віднайденні загальних рис досліджуваних проблематик. Застосовано ще й історичний метод. Результати. Російська греко-католицька церква виникла та розвивалася завдяки турботі таких визначних ієрархів Української греко - католицької церкви як митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Роки комуністичних гонінь не стали перешкодою на шляху до збереження Російської греко-католицької церкви як у Росії, так і у вигнанні. А після падіння комуністичного режиму Російська греко- католицька церква вийшла з підпілля. Наукова новизна дослідження полягає у розкритті історії розвитку Російської греко-католицької церкви та формування державно-конфесійних відносин в контексті екуменічного діалогу між католиками та православними.

Практична значимість. Для Росії її власні уніати - натяк на можливість «альтернативної історії» в якій немає жорсткого протиставлення себе Заходу. Розвиток позитивних тенденцій у сфері державно-церковних відносин останніми роками буде тим успішніший, що швидше Російська Федерація (на федеральному і регіональному рівнях) зможе відмовитися від інерції минулих десятиліть, коли державно -церковні відносини розглядалися як щось третьорядне в ієрархії її інтересів.

Ключові слова: Російська греко-католицька церква, Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий, Віктор Новиков, Йосиф Верт, державно-конфесійні відносини, правове регулювання.

Ihor Onyshchuk

Doctor of Science of Law, Associate Professor, Head of the Department of Theory and History of State and Law at the University of King Danylo University, Academician of the International Academy of Informatization, Ivano-Frankivak, Konoval'tsja St., 35, Ukraine

Russian greek-catholic church: history, canonical status and legal regulation of activities

The purpose of the study is to reveal the history of the Russian Greek Catholic Church and the development of state-confessional relations. The methodological basis of the research was provided, in particular, by the dialectical method of scientific knowledge. Dialectical logic ensures observance of the general principles of scientific knowledge. The method of comparison is used to establish similarities and differences between historical and legal phenomena and legislative processes in the environment of the Russian Greek Catholic Church, as well as in identifying common features of the problems studied. There is also a historical method applied.

Results. For Russia, its own uniates - a hint of the possibility of "alternative history " in which there is no rigid opposition to the West itself. The development of positive trends in the field of state - church relations in the last years will be the more successful, the sooner the Russian Federation (at federal and regional levels) will be able to abandon the inertia of the past decades, when state-church relations were seen as something third in the hierarchy of its interests.

The scientific novelty of the study is to uncover the history of the development of the Russian Greek Catholic Church and the formation of state-confessional relations in the context of ecumenical dialogue between Catholics and Orthodox Christians.

Practical significance. The Russian Greek Catholic Church originated and evolved through the care of such prominent hierarchs of the Ukrainian Greek Catholic Church as Metropolitan Andrey Sheptytsky and Patriarch Joseph Slipyj. The years of communist persecution did not become an obstacle to the preservation of the Russian Greek Catholic Church in Russia and in exile. And after the fall of the communist regime, the Russian Greek Catholic Church emerged from the underground.

Key words: Russian Greek Catholic Church, Andrew Sheptytsky, Joseph Slipy, Viktor Novikov, Joseph Verte, state-confessional relations, legal regulation.

Постановка проблеми

Актуальність дослідження полягає у висвітленні маловідомих фактів, пов'язаних із Російською греко-католицькою церквою, яка пройшла через випробування ХХ ст. і зберегла себе як у Росії, так і у вигнанні. У російських греко-католиків складна історія. Перші греко-католики з'явилися на території Росії в XVIII в. в результаті поділів Речі Посполитої. Переважно російські греко-католики як і українські та білоруські переходили в російське підданство разом зі своїми територіями, коли до Російської імперії були приєднані частина білоруських земель і території українського Правобережжя. У південних районах Псковської, частини Смоленської і Тверської областей в той час налічували десятки парафій греко-католицької церкви, а в столиці Російської імперії діяла греко-католицька духовна колегія.

Для деякої частини російських земель, що не входили до складу Російської імперії, зв'язок зі Святим Престолом не здавався протиприродним як для всіх інших проявів Російської імперії, яка будувала свою ідентичність на протиставленні Ватикану і Західному католицькому світу. З цією прихованою лояльністю Заходу і його релігійними поглядами нещадно боролася Москва в усі часи - від епохи «збирання російських земель» до нинішнього дня. Від геноциду новгородців з боку Івана Грозного до «російської православної армії» на Донбасі. Пов'язані діловими і культурними інтересами з Європою, західноросійські землі не були схильні до політичного антикатолицтва, яке культивувалося Москвою. Тому унія на цих територіях приживалась відносно легко. Особливо з огляду на той факт, що вона часто отримувала політичну підтримку.

Коли Російська імперія приєднала ці землі, почалася жорстка і послідовна боротьба з греко-католицизмом. Остаточно «греко-католицьке» питання було вирішено в 30-х роках ХІХ століття, коли унію на території Російської імперії просто офіційно ліквідовано.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

російська греко католицька церква

Питання про екуменічну діяльність митрополита Андрея Шептицького в Україні та Росії розробляв М. Вавжонек (2006). Проблематику історії католицької церкви в Росії, зокрема її взаємовідносини з Російською православною церквою досліджували В. Задворний та А. Юдін (1995), Т. Малкіна (2001), І. Соломатін (2003) та ін. А. Шестакова (2016) займалася розробкою історико-політичних аспектів Римсько-католицької церкви XIX століття, С. Лукьянов (2018) досліджував питання про державно-правове регулювання церкви в Росії. Вивченням проблем державно -церковних відносин та моніторингу релігійності росіян займалися М. Зеленков (2004), Є. Кофанова та М. Мчедлова (2010).

На даному етапі суспільного розвитку через недослідженість проблематики розвитку Російської греко-католицької церкви та відсутність опрацьованої джерельної бази важко осягнути масштаб і сутність екуменічної програми, започаткованої митрополитом Андреєм Шептицьким.

Постановка завдання

Мета дослідження - розкрити історію Російської греко-католицької церкви, канонічний статус та правове регулювання діяльності. Відповідно до мети виокремлено такі завдання дослідження: розкрити історично -юридичний контекст (обставини, суспільно- політичні процеси початку ХХ - початку XXI ст.) розвитку Російської греко-католицької церкви; з'ясувати роль і значення екуменічної діяльності А. Шептицького в центрі якої була ідея оживлення та пристосування до умов зламу XIX і XX ст. київської моделі візантійсько - слов'янської традиції; висвітлити етапи відродження Російської греко-католицької церкви та розвиток правового регулювання державно-конфесійних відносин у сучасній Росії.

Методологічною основою дослідження послугував, зокрема, діалектичний метод наукового пізнання, за допомогою якого всебічно досліджено рішення та постанови собору, скликаного 28-31 травня 1917 р. митрополитом Андреєм Шептицьким у Петербурзі, зокрема щодо прийняття конституційних положень правового, канонічного статусу, визначено напрямки церковно-державних відносин тощо. Діалектична логіка забезпечила дотримання загальних принципів наукового пізнання. Метод порівняння застосовано при встановленні подібностей і відмінностей історично-юридичних явищ та законотворчих процесів в середовищі Російської греко-католицької церкви, а також при віднайденні загальних рис досліджуваних питань. Історичний метод застосовано при дослідженні виникнення, формування та розвитку процесів, подій у хронологічній послідовності.

Наукова новизна дослідження полягає у розкритті історії розвитку Російської греко- католицької церкви, її канонічного та правового статусу в контексті екуменічного діалогу між католиками та православними.

Виклад основного матеріалу дослідження

Російська греко-католицька церква (Російська католицька церква слов'яно-візантійського обряду) є екзархатом російських католиків візантійського обряду, який засновано у 1917 р. Церква складається з вірян - православних християн, що належать до слов'яно-візантійської богослужбової традиції та обряду, перебувають в сопричасті з Апостольським Римським Престолом.

До знищення унії царським урядом 1839 р. у Російській імперії було чимало греко - католицьких громад, зокрема греко-католицька консисторія та парохія Св. Миколая Чудотворця в Санкт-Петербурзі (до 600 парохіян). Після насильницького приєднання греко-католиків до Російської православної церкви низку духовних осіб і мирян було заслано в різні регіони Російської імперії.

Початок виникнення Російської католицької церкви східного обряду було покладено переходом у католицтво двох православних священиків - о. Миколи Толстого (1894 р.) та о. Олексія Зерчанінова (1896 р.). Їх рішення збігалося із загальним прагненням до оновлення повноти церковного життя в різних східних обрядах католицької церкви, яке виражалося енциклікою Orientalium dignitas Папи Лева ХІІІ. Однак у Росії ці перші російські католицькі священики виявилися у важкому становищі, оскільки їх не приймала латинська ієрархія, а православна церква та уряд піддавали переслідуванню. Справу реального «воцерковлення» розпочатого російського католицького руху взяв на себе греко-католицький Митрополит Львівський граф Андрей Шептицький. У 1907 р. він отримав від Папи Пія X усні повноваження для унійної роботи в Росії, прийняв о. А. Зерчанінова до своєї юрисдикції та відправив його до Росії як власного делегата [1, с. 36].

Римсько-католицька церква для російських правителів була не просто однією із течій християнства, а квінтесенцію західного мислення. У зв'язку з цим до об'єднавчої, екуменічної ідеї, яка захопила всі гілки християнства в останній чверті XIX століття, в Росії ставилися з великою підозрою. Для православних найбільш яскравим свідченням його агресивності була практика уніатства, поширювана на західнослов'янських територіях (Польща, Білорусія, Україна). Однією з конфесійних уній є Берестейська (1596 р.), яка і сьогодні не визнана православними вірянами як легітимна [2, с. 76].

Наприкінці XIX ст. завдяки впливу поглядів філософа Володимира Соловйова, викладених у книзі «Росія і Вселенська Церква», а також низки інших російських мислителів - прихильників церковної єдності із Вселенською церквою, серед російських мирян і духівництва зародився рух за єднання з Римом. До революції 1905 р. будь-яка діяльність і навіть існування греко-католицьких спільнот у межах Росії було поставлено поза законом. Після опублікування царського указу про релігійну толерантність у Росії сформувались невеликі громади російських православних у єднанні з Римом (греко-католиків). У 1909 р. у Санкт-Петербурзі заснована перша російська католицька церква східного обряду [3, с. 224-225].

Утім, навіть після опублікування маніфесту про віротерпимість існування католиків східного обряду в імперії не було повністю легалізовано, а становище цієї церкви постійно було під загрозою ліквідації, що й відбулося 1913 р.

У 1917 р. на території Росії було близько 2 тис. вірян і понад десять священиків Російської греко-католицької церкви. Існували жіночі чернечі громади в Москві та Санкт -Петербурзі, були засновані парохії.

Апостольський екзархат для католиків візантійського обряду (Esarcato Apostolico per i catholici di rito bizantino), церкву свого права, було утворено на соборі, скликаному 28 -31 травня 1917 р. митрополитом Андреєм Шептицьким у Петербурзі. На соборі було розглянуто такі питання: прийняття конституційних положень правового, канонічного статусу, визначено напрямки церковно-державних відносин, богослужбово-літургійний аспект і дисципліну таїнств, збереження чистоти обряду від латинізації, розроблені норми поведінки кліру, усе це показано у відповідних постановах. Папа Бенедикт XV 24 лютого 1921 р. підтвердив компетентність дій Кир Андрея Шептицького, юрисдикція якого в силу його титулу Митрополита Київського поширювалася на області, що входили до складу Росії. Святіший Отець 1 березня 1921 р. затвердив поставленого екзархом протопресвітера Леоніда Федорова (1879-1935 рр.), наділеного єпископською владою з підпорядкуванням йому всіх єпархій в межах Російської держави, за винятком єпархій України та Білорусі в їх етнографічних межах. Тимчасовий уряд, як вищий законодавчий і виконавчий орган державної влади, що діяв у період між Лютневою і Жовтневою революціями 1917 р. в Росії, визнав рішення собору [4].

Екуменічна думка Галицького митрополита базувалася на положенні, що зв'язок між східними християнами та католицькою церквою можна відновити через католицьку християнську, візантійську традицію, зокрема її візантійсько-слов'янський зразок. Щоб досягнути цієї мети, Шептицький застосував первинну етимологію слова «католицький» (вселенський), а також, посилаючись на східнохристиянську спадщину на українських землях, трактував походження її природної форми з часів Київської Русі. На переконання Галицького митрополита, пізніше ця спадщина була деформована російською церквою [5, с. 193].

А. Шептицькому належить власна концепція єдності церкви у дусі києво-могилянської традиції. В особливий спосіб його інспірувала постать унійного митрополита В. Рутського. Треба також відзначити вплив думки православного Київського Митрополита П. Могили. Очільник греко-католицької церкви безпосередньо звертався до Могили у своїх писаннях. Спосіб, у який засновник Київської академії розумів стосунки між східним та західним християнством, а також модель єдності Вселенської церкви, розроблена києво -могилянським середовищем, показано в концепціях, які 300 років пізніше пропагував А. Шептицький [5, с. 193].

У 1928 р. засновано екзархат для російських греко-католиків у Харбіні. У 1929 р. у Римі була створена колегія «Русікум», що готувала священиків для російської католицької місії (Російська греко-католицька церква).

Галицький митрополит вніс свою лепту у процес формування нової мови в екуменічному діалозі між католиками та православними. Діалог наповнений ідеями примирення, почуттям любові до ближнього та потенційної рівноцінності християнських традицій. Зі змісту праць Шептицького на екуменічні теми відомо, що розробка нової мови діалогу й примирення була нелегким завданням. Деякі окреслення відносно православних, яких вживає Митрополит Андрей, можуть, із сучасної перспективи, звучати контроверсійними. Однак, щоб віднайти сенс екуменічних ідей, цих висловів не можна виймати з усього контексту діяльності А. Шептицького для єдності християнства [5, с. 194].

Після Жовтневого перевороту і встановлення радянської влади було прийнято Декрет від 23 січня 1918 р. «Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви». У цьому Декреті вперше проголошувалося, що всі релігії повинні бути в рівному становищі, а кожен громадянин має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної. Тож у цьому документі вперше принцип свободи совісті одержав сучасну форму - він означав не тільки свободу вибору віросповідання, а й свободу не сповідувати жодної релігії. Принцип свободи совісті в СРСР значною мірою залишався декларацією. Усупереч конституційним гарантіям, держава втручалася у внутрішні справи релігійних організацій, прагнула відтіснити вірян на периферію суспільного життя. У реальній практиці існували великі обмеження на різні форми діяльності для вірян, релігійних активістів. Для них, по суті, була закрита можливість кар'єри в організаціях управління, в армії, в системі освіти, охорони здоров'я тощо. В ідеології та практиці радянської держави був реалізований так званий «державний атеїзм» [6, с. 11].

Після встановлення радянської влади та проголошення нової концепції державно- конфесійних відносин потреба в управлінні духовними справами католиків підтримки зв'язків з Ватиканом відпала [7, с. 38].

Головним завданням Російської греко-католицької церкви було встановлення взаєморозуміння з Російською православною церквою, яка звільнилася від державного контролю та нормалізувала своє канонічне положення на помісному соборі 1917-1918 рр. 1 серпня 1921 р. Леонід Федоров зустрівся з Патріархом Тихоном (Бєлавіним). Також він спілкувався з іншими православними ієрархами, прагнув до зближення з духівництвом, старався поширювати здорові ідеї про католицтво. У великих містах Росії на запрошення східних католиків з радістю відгукувалися православні; спільно організовували з'їзди, читали реферати, влаштовували бесіди та диспути. У Москві, Петрограді та інших містах засновувались парохії та чернечі громади, однак у 1922-1923 рр., внаслідок відкритого переслідування з боку атеїстичної держави, діяльність католицької церкви була взагалі заборонена, духівництво та миряни фізично знищені внаслідок репресій, церковне майно втрачено. 5 грудня 1922 р. всі католицькі церкви латинського та візантійського обряду були закриті [6, с. 11].

Упродовж 1923-1924 рр. було завдано нищівного удару по громадах російських католиків східного обряду. 16 лютого 1931 р. було заарештовано віце -екзарха Сергія Соловйова (1885-1942 рр.), призначеного на цей пост 1926 р. єпископом Пієм Неві. До нього застосовували незаконні методи дізнання, як наслідок - він перебував на примусовому лікуванні в психіатричній спецлікарні в Казані [1, с. 36].

У 1932 р. до російської церкви приєднався православний владика Варфоломій (1888-1935 рр.). Йому вдалося організувати підпільний чоловічий монастир. У 1933 р. Папою Пієм XII його було затверджено вікарним єпископом для російських католиків візантійського обряду з титулом Архієпископа Сергіївського. У лютому 1935 р. архієпископ Варфоломій був заарештований, а згодом і розстріляно через зв'язки з Ватиканом.

Переслідуючи церкву в Росії, радянською владою було знищено всі парохії російських греко-католиків. У 1935 р. помер екзарх Леонід Федоров. 9 жовтня 1939 р. наступним екзархом Росії став ігумен студитів отець Климентій Шептицький (1869-1951 рр.), його призначив митрополит Андрей у Львові, отримавши підтвердження Папи Пія XII 22 грудня 1941 р. У 1941 р. було внесено територіальне уточнення екзархату - етнографічна Великоросія, Фінляндія і Сибір. У 1942 р. на зборах екзархів у Львові розглядали питання поділу на російський і сибірський екзархати [8, с. 228-229].

1 травня 1951 р. Климентій Шептицький помер у радянській в'язниці у Володимирі [1,с. 36].

На територію СРСР з місіонерськими цілями було направлено віце -екзарха Віктора Новикова (1905-1979 рр.). Пізніше митрополит Андрей Шептицький благословив його бути католицьким екзархом Сибіру. Новиков був у сані єпископа, про що не розголошувалося. Після арешту 23 червня 1941 р. він перебував у таборі в Джесказгане. 1 січня 1950 р. Віктор Новиков таємно висвятив у сан диякона майбутнього єпископа УГКЦ Павла Василика (1926 -2004 рр.).

Справу російських католиків візантійського обряду продовжили в середовищі російської еміграції. Опинившись в Західних країнах, багато росіян, випробувавши стан свободи совісті, свій релігійний вибір зупиняли на католицтві візантійського обряду, що дозволяло їм збагатити свою віру універсальною єдністю із Вселенським Апостольським Престолом зі збереженням звичних традиційних форм релігійного культу в так званому російською синодальному обряді. Ієрархічне та церковно-адміністративне служіння серед них здійснював Петро Бучіс (1872-1951 рр.), у 19301933 рр. Апостольський візитатор для російських католиків в Центральній і Західній Європі. 8 лютого 1931 р. він співслужив в Римі з Єпископом Станіславівським Григорієм Хомишиним під час архієрейської хіротонії Миколая Чарнецького.

Наступний - Олександр Євреїнов (1877-1959 рр.), єпископ з 6 грудня 1936 р. Уперше в історії собору Святого Петра в Римі він відслужив 21 травня 1938 р. урочисту літургію св. Івана Золотоустого з нагоди святкування урочистості 950-річчя Хрещення Київської Русі. З ним співслужили ректор Львівської богословської академії о. Йосиф Сліпий та ігумен студитів о. Климентій Шептицький.

Архієпископ Болеслав Слосканс (1893-1981 рр.) - колишній адміністратор Могилевської римсько-католицької митрополії, член Вищої ради у справах еміграції при Священній консисторіальній Конгрегації. За кордоном опинився 1933 р. після багатьох років радянських таборів і в'язниць, зокрема й на Соловках, де був разом з Леонідом Федоровим. Апостольським візитатором для російських і білоруських католиків у Західній Європі він призначений 9 грудня 1952 р.

Єпископ Павло Мелетьєв (1880-1962 рр.) був ігуменом в Соловецькому монастирі, 1920 р. заарештований радянською владою, багато років провів у таборах, в'язницях, на засланні, 19371941 рр. був катакомбним православним священиком. Під час німецької окупації брав участь у відродженні церковного життя в Смоленській, Брянській і Могилевській областях. 12 липня 1943 р. висвячений в сан єпископа з титулом Рославльський, брав участь у соборі Білоруської автокефальної православної церкви в Мінську 12 травня 1944 р. Згодом опинився на Заході, жив у Чехословаччині, Австрії та Мюнхені. 1946 р. Павло Мелетьєв разом з рідною сестрою ігуменею Серафимою возз'єднався з католицькою церквою. З 1948 р. єпископ оселився в Бельгії, спочатку в Шеветонському монастирі (Monastиre de la Sainte Croix, Chevetogne, Belgique), а з 1951 р. - у Брюсселі. У 1955 р. Мелетьєв висвятив у сан диякона російського емігранта Василя фон Бурмана, автора відомої книги «Леонід Федоров», яку опублікував Йосиф Сліпий у Римі 1966 р. [8, с. 229 - 230].

Архієпископ Андрій Катков (1916-1995 рр.) народився в Іркутську, був в еміграції в Харбіні, де в російській діаспорі було створено католицький екзархат Маньчжурії. Наступним Повноважним Візитатором Конгрегації Східних церков з питань керівництва російським католицьким служінням у світі був призначений з 1978 р. протопресвітер Георгій Рошко (19152003 рр.). У 1955 р. він приїхав до Москви, щоб зустрітися з патріархом Алексієм I (Симанським) і митрополитом Миколаєм (Ярошевичем).

Для координації роботи російських греко-католицьких парохій, що діяли в різних країнах, проводилися з'їзди духівництва і мирян: у Римі 1930-го і 1933 рр. (брав участь єпископ Миколай Чарнецький) і 1950 р., 1956 р. - у Брюсселі.

Російський екзархат виник завдяки турботі Української греко -католицької церкви. Роки комуністичних гонінь та спільне страждання за Христа ще більше зблизили священнослужителів. Так, у ході ліквідації УГКЦ її митрополит, єпископи, духівництво, чернецтво та віряни пройшли через табори ГУЛАГу, тисячі людей залишили в Росії свої молитви, біль, сльози, кров мучеництва та свідчення віри.

З 1945 р. по 1963-й Кир Йосиф Сліпий (1892-1984 рр.) був в'язнем у Сибіру, Мордовії та на Камчатці. 4 лютого 1963 р. в Москві він таємно висвятив Василя Величковського (1903-1973 рр.) у сан єпископа, відновивши тим самим ієрархію в катакомбній церкві.

Після падіння комуністичного режиму Російська греко-католицька церква вийшла з підпілля. Так, виявилося, що вона жива, хоч і дещо переформатована. По -перше, вона стала однією з церков російського закордоння, по-друге, на території Російської Федерації вона частково підживилась переважно українськими та білоруськими депортованими греко - католиками. У всякому разі на це вказує той факт, що серед мов богослужінь в громадах Російської греко-католицької церкви значаться український і білоруський поряд з російським і церковнослов'янським [9].

Відродження Російського екзархату відбувається слідом за легалізацією католицьких структур в Російській Федерації. У Сибірі, завдяки увазі прибулого сюди 1991 р. римсько - католицького єпископа Йосифа Верта, було засновано декілька католицьких парохій візантійського обряду.

З 1992 р. папський прелат Йосиф Свидницький (1936 р.н.), колишній римо -католицький декан центрального Сибіру, став здійснювати пастирську опіку над греко-католиками, депортованими з Галичини. У 1995 р. в Омську було створено парохію Покрови Пресвятої Богородиці, що отримала юридичну реєстрацію 30 червня 1999 р. На цій парохії служив священик Сергій Голованов (1968 р.н.), випускник Івано-Франківської духовної семінарії, до 2005 р. - декан. На даному етапі регіон обслуговують священики громади Воплоченого Слова й сестри Служебниці Господа і Діви Марії з Матару.

У 2004-му почався рух російських греко-католиків за відродження повноцінного церковного життя. 20 грудня 2004 р. Папа Іван Павло II призначив ординарієм ^^inarius pro fidelibus Ritus Byzantini in Russia) єпископа Йосифа Верта, про що оголосив Апостольський нунцій у РФ архієпископ Антоніо Менніні 22 лютого 2005 р. в Новосибірську на зустрічі католицьких священиків візантійського обряду на території Російської Федерації. Окрім впорядкування ситуації в європейській частині Росії та у власній єпархії, єпископ Верт створив церковні округи, що відповідні територіям римо-католицьких єпархій Святого Климента в Саратові та Святого Йосифа в Іркутську, координатором яких став ієромонах Теодор (Андрій) Мацапула. Ієромонах Андрій Старцев координує округ відповідної території Преображенської єпархії в м. Новосибірську [8, с. 231].

У Росії регулярно проводяться пастирські конференції греко -католицького духівництва. Одна з них відбулася 19-22 жовтня 2010 р. в Челябінську. У конференції взяли участь Апостольський нунцій Архієпископ Антоніо Менніні, і Апостольський Делегат Східної та Центральної Азії отець Василь Говера. Офіційно два російські екзархати й надалі існують, хоча на практиці їхні реальні структури не функціонують. Навіть за умов сучасної лібералізації функціонування екзархату не було відновлено. На сьогодні єдиним реальним виявом активності російської греко-католицької церкви є існування кількох парохій - 4 у США та 1 - в Австралії.

Коли 1993 р. була прийнята Конституція РФ, закріпивши відповідні демократичні принципи як основу правової системи, здавалося, що Росія взяла курс на формування громадянського суспільства та побудову правової демократичної держави. Сьогодні стає очевидно, що ідеали громадянського суспільства зазнають нищівної поразки. Влада переглядає проголошені раніше принципи: найвищою цінністю пропонується вважати не кожну людину загалом з її правами та свободами, а тільки якусь «традиційно -російсько-православну», тобто ту, яка належить до РПЦ. Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» має радше рамковий характер. З нього держава не може почерпнути відомостей про те, як вибудовувати відносини з церквою, вибраною в ролі ексклюзивного партнера, що наділений неформалізованими особливими правами та обов'язками [3].

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст. відцентрові тенденції в радянському суспільстві, практика розігрування «релігійної карти», розпалюючи ненависть і ворожнечу між вірними і невірними, представниками різних конфесій, безумовно, пришвидшила розпад Радянського Союзу. І хоча це стало вже історичним фактом, але наслідки такої практики обернулися загостренням міжконфесійних і міжнаціональних відносин мало не в кожній з колишніх радянських республік [10].

Відносини держави і релігійних організацій у багатьох країнах не спираються на чітко сформульовану концепцію, не визначено пріоритетів, цілей і завдань цих відносин. Контакти держави і релігійних організацій найчастіше є спонтанними, формуються, як правило, під впливом миттєвих політичних інтересів, визначаються прагненням політичних діячів використовувати релігію, авторитет її лідерів для розв'язання конкретних завдань. Наприклад, становлення відносин держави і релігійних організацій з моменту розпаду Радянського Союзу, по суті, відбувалося стихійно [11, с. 22-23].

Дослідження релігійності в Росії підтвердило її амбівалентний характер. Росія залишається країною світською, а прихильність до певних конфесій часто є способом ідентифікації з певною культурною традицією, а не виявом віри в Бога, тому і кордон між вірянами і невірянами є здоланним. Це дозволяє Росії зберігати свою цивілізаційну стійкість [12, с. 228-229].

Висновки

Російська греко-католицька церква виникла та розвивалася завдяки турботі таких визначних ієрархів Української греко-католицької церкви як митрополит Андрей Шептицький та патріарх Йосиф Сліпий. Роки комуністичних гонінь не стали перешкодою на шляху до збереження Російської греко-католицької церкви як у Росії, так і у вигнанні. А після падіння комуністичного режиму Російська греко-католицька церква вийшла з підпілля.

Для Росії її власні уніати - натяк на можливість «альтернативної історії» в якій немає жорсткого протиставлення себе Заходу. Де немає сенсу стояти на сторожі Великої Схизми, яка, єдина, виправдовує це жорстке протистояння, перетворене Москвою в сенс життя та перетворює християнську релігію в фактор цивілізаційного поділу.

Присутність у Росії греко-католиків має довгу історію і греко-католицька церква належить до цілком традиційних для Росії релігійних об'єднань. Розвиток позитивних тенденцій у сфері державно-церковних відносин останніми роками буде тим успішніший, що швидше Російська Федерація (на федеральному і регіональному рівнях) зможе відмовитися від інерції минулих десятиліть, коли державно-церковні відносини розглядалися як щось третьорядне в ієрархії її інтересів.

Список використаних джерел

1. Задворный В. Л., Юдин А. В. История Католической церкви в России. М.: Изд. колледжа катол. теологии имени св. Фомы Аквинского, 1995. 36 с. URL:

http: //krotov.info/history/20/tsypin/zavdom.html

2. Шестакова А. Г. Российские дореволюционные исследования Римско -католической церкви XIX столетия в контексте истории и политики. Связь времен: история обществ и цивилизаций. Вестник Тамбовского университета. Серия Гуманитарные науки (Т. 21), 2016, 1, 153, С. 75-79. doi: 10.20310/1810-0201-2016-21-1(153)-75-79

3. Малкина Т. Титульная церковь РФ. Российская власть в поисках утраченого. Отечественные записки, 1 (1), 2001. Режим доступу: http://www.strana-oz.ru/2001/1/ titulnaya- cerkov-rf-rossiyskaya-vlast-v-poiskah-utrachennogo

4. Российская католическая церковь византийского обряда (краткий исторический очерк). URL: http://www.rkcvo.ru/node/390

5. Вавжонек М. Екуменічна діяльність митрополита Андрія Шептицького в Україні та Росії. Записки ЧСВВ. (Сер. II. Т. 52.). Рим, 2006. 229 с.

6. Соломатин И. В. Проблемы обеспечения свободы совести в Российской Федерации: автореф. дис.... канд. юрид. наук: спец. 12.00.02 «Конституционное право; муниципальное право». Сургут, 2003. 22 c.

7. Лукьянов С. А. К вопросу о государственно-правовом регулировании деятельности Римско-католической церкви в России. Государственная служба и кадры, 2, 2018. С. 33-39. doi: 10.24411/2312-0444-2018-10003

8. Онищук І. І., Онищук С. В. Східні церкви: державно -конфесійні відносини: навч. посіб. Дрогобич: «Коло», 2014. 476 с.

9. Щеткина Е. Подарок Шептицкого. Кто такие российские греко -католики. 2017. URL: http://www.dsnews.ua/society/podarok-sheptitskogo-kto-takie-rossiyskie-greko-katoliki- 11062017140000

10. Одинцов М. И. Государственно-церковные отношения в России (на материалах отечественной истории ХХ века). URL: http:// www.rusoir.ru/ president/works/80

11. Зеленков М. Ю. Государственно-религиозные отношения: правовой аспект: учеб. пособие. М.: Юрид. ин-т МИИТа, 2004. 157 c.

12. Кофанова Е. Н., Мчедлова М. М. Религиозность россиян и европейцев. Мониторинг общественного мнения. М.: ВЦИОМ, 4 (98), 2010. С. 228-229.

References

1. Zadvornyj, V. L. & Judin, A. V. (1995). Istorija Katolicheskoj cerkvi v Rossii [History of the Catholic Church in Russia]. M.: Izd. kolledzha katol. teologii imeni sv. Fomy Akvinskogo. Retrieved from: http://krotov.info/history/20/tsypin/zavdorn.html (in Russian).

Shestakova, A. G. (2016). Rossijskie dorevoljucionnye issledovanija Rimsko-katolicheskoj cerkvi XIX stoletija v kontekste istorii i politiki. Svjaz' vremen: istorija obshhestv i civilizacij [Russian prerevolutionary studies of the nineteenth-century Roman Catholic Church in the context of history and politics. Connection of times: the history of societies and civilizations]. Vestnik Tambovskogo universiteta. Serija Gumanitarnye nauki, 21, 1(153), 75-79. (in Russian). https://doi: 10.20310/1810- 0201-2016-21-1(153)-75-79.

2. Malkina, T. (2001). Titul'naja cerkov' RF. Rossijskaja vlast' v poiskah utrachenogo [Title Church of the Russian Federation. Russian authorities in search of lost]. Otechestvennye zapiski, 1(1). Retrieved from: http://www.strana-oz.ru/2001/1/titulnaya-cerkov-rf-rossiyskaya-vlast-v-poiskah-utrachennogo (in Russian).

3. Rossijskaja katolicheskaja cerkov' vizantijskogo obijada (kratkij istoricheskij ocherk) [Russian Catholic Church of the Byzantine Rite (brief historical sketch)]. Retrieved from http://www.rkcvo.ru/node/390 (in Russian).

4. Vavzhonek, M. (2006). Ekumenichna dijal'nist' mytropolyta Andrija Sheptyc'kogo v Ukrai'ni ta Rosii' [Ecumenical activity of Metropolitan Andriy Sheptytsky in Ukraine and Russia]. Zapysky ChSVV. (Ser. II. T. 52.). Rym, 229 p. (in Ukrainian).

5. Solomatin, I. V. (2003). Problemy obespechenija svobody sovesti v Rossijskoj Federacii [Problems of ensuring freedom of conscience in the Russian Federation]: PhD thesis abstract. Surgut (in Russian).

6. Luk'janov, S. A. (2018). K voprosu o gosudarstvenno-pravovom regulirovanii dejatel'nosti Rimsko-katolicheskoj cerkvi v Rossii [On the issue of state-legal regulation of the Roman Catholic Church in Russia]. Gosudarstvennaja sluzhba i kadry, 2, 33-39. (in Russian). http://doi: 10.24411/23120444-2018-10003

7. Onyshchuk, I. I. & Onyshchuk, S. V. (2014). Shidni cerkvy: derzhavno-konfesijni vidnosyny: navch. posib. [Eastern Churches: State-Confessional Relations: a Textbook]. Drogobych: «Kolo». (in Ukrainian).

8. Shhetkina, E. (2017). Podarok Sheptickogo. Kto takie rossijskie greko-katoliki [Sheptytsky's gift. Who are the Russian Greek Catholics]. Retrieved from: http://www.dsnews.ua/society/podarok- sheptitskogo-kto-takie-rossiyskie-greko-katoliki-11062017140000 (in Russian).

10.Odincov, M. I. (1996). Gosudarstvenno-cerkovnye otnoshenija v Rossii (na materialah otechestvennoj istorii XX veka) [State-church relations in Russia (on the materials of the national history of the twentieth century)]. Retrieved from: http://www.rusoir.ru/president/ works/80 (in Russian).

11. Zelenkov, M. Ju. (2004). Gosudarstvenno-religioznye otnoshenija: pravovoj aspekt: ucheb. posobie [State-Religious Relations: Legal Aspect: Textbook]. M.: Jurid. in-t MIITa. (in Russian).

12. Kofanova, E. N. & Mchedlova M. M. (2010). Religioznost' rossijan i evropejcev [The religiosity of Russians and Europeans. Monitoring public opinion]. Monitoring obshhestvennogo mnenija. M.: VCIOM, 4, 98, 228-229. (in Russian).

Размещено на Allbest.ru