Релігія як цілісна духовна система: принципи іметоди дослідження

У статті аналізуються принципи і методи, які використовувалися і використовуються в релігієзнавчих дослідженнях. Доводиться недостатність існуючих методів та обґрунтовується необхідність реалізації системно-цілісного підходу до релігії як теоретико- методологічної основи в релігієзнавстві. Наголошується на певній ідейній заангажованості релігієзнавства, що спотворює такі сут- нісні характеристики релігії, як духовність, спокута, благодать, спасіння та ін.

В статье анализируются принципы и методы, которые использовались и используются в религиоведческих исследованиях. Доказывается недостаточность существующих методов и обосновывается необходимость реализации системно-целостного подхода к религии как теоретико-методологической основы в религиоведении. Отмечается определенная идейная заангажированность религиоведения, что искажает такие сущностные характеристики религии, как духовность, искупление, благодать, спасение и др.

Keywords: religion, religious studies, methodology, theory, system, the principle of systems, methods, principles, spirituality, objectivity.

Сьогодення України виявляє тенденції до розробки комплексного підходу до соціальних процесів. Ці тенденції мають свої прояви й в сучасній науці, перш за все, йдеться про обґрунтування методології релігієзнавчих досліджень. Релігійна ситуація в українському суспільстві не є визначеною, немає критеріїв для характеристики різноманітних релігійних напрямів нетрадиційного плану, що поширилися ще після прийняття незалежності нашою країною. Що стосується політики держави щодо релігійних організацій, релігійних процесів у цілому, то вона й дотепер неоформлена концептуально. У певній мірі, сьогодні й філософія втратила зацікавленість в онтологічних і метафізичних проблемах та зосередила увагу на локальній проблематиці. Проблеми сучасного релігієзнавства не обмежуються його суто теоретичною сферою. На перший план у релігієзнавчо- му сьогоденні виходять проблеми методологічного плану. Вони пов'язані не стільки з методами отримання, обґрунтування та використання знання про релігію, оскільки з принципами і метою набуття цього знання. Відомо, що в сучасній науці не існує однозначного підходу до визначення поняття "методологія". Деякі дослідники зводять методологію до сукупності методів, інші - розширюють це поняття, включають в його структуру, окрім методів, принципи і мету пізнання.

Проблеми методології наукового пізнання і методологію релігієзнавства розробляли такі дослідники, як Агудов [1], Є.Арінін [2], В.Бранський [3], М.Брянік [4], Р.Бультман [14], В.Гараджа [5], Дж.М. Густавсон [16], К.Доусон [15], М.Каган [7], Д.Колак [20], С.Кримський [8], Уйомов [9], А.В.Хатчер [18], Ф.Дж.Холл [17], І.Яблоков [12; 13], М.Ястроу [19] та ін.

Головною причиною невизначеності критеріїв розуміння предмету релігієзнавства є, на нашу думку, відсутність методологічного розрізнення у тлумаченні категорій "предмет" і "об'єкт" у релігії. Але таке розрізнення існує в сучасній науці. У Філософській Енциклопедії таке розрізнення інтерпретується наступним чином: "У сучасній логіці й методології науки особливо виділяється поняття предмету дослідження, яке протиставляється поняттю об'єкта дослідження. Під предметом дослідження зазвичай розуміється той бік об'єкту, що розглядається у цьому дослідження" [10, с. 123].

В такий спосіб, предмет дослідження, по-перше, не співпадає з його об'єктом та протиставляється йому, а по-друге, він досліджує той бік об'єкту, який найбільш повно висвітлює його родову сутність. У такій інтерпретації предмет постає концентрованим висвітленням об'єкту дослідження, його сутнісним і смисловим центром. Завдяки формуванню власних елементів і структури, предмет утворює цілісну систему, що постає системоутворюючим фактором для цілого об'єкту. Будучи смисловим і сутнісним центром об'єкту, предмет не тільки укріплює і розвиває власні внутрішні зв'язки та відносини, але й виходить поза межі самого себе, контактує з іншими, зовнішніми для нього об'єктами і, при наявності певних умов, закріплюється в них, тобто проявляє себе в них. Перенесення предметом своїх родових ознак на інші об'єкти створює нові елементи структури об'єкту, його новий простір. В такий спосіб, об'єкт, за своєю сутністю, є предметом та його проявами в оточуючому просторі. Предмет формує первинні якості об'єкту, а його прояви - вторинні якості. Вищезазначене міркування про діалектику предмету і об'єкту має безпосереднє до визначення предмету релігієзнавства. У сучасній релігієзнавчій літературі існує достатня кількість різноманітних визначень предмету релігієзнавства. Деякі автори вважають ним закономірності виникнення, розвитку і функціонування релігії, інші - взаємозв'язок релігії та інших сфер культури, треті обмежують предмет релігієзнавства межами релігійного досвіду, четверті - зводять його до релігійної свідомості й т.п.

Метою статті є аналіз існуючих принципів і методів дослідження релігії та обґрунтування значення системно-цілісного підходу.

На нашу думку, предметом релігієзнавства є сукупність тих елементів, що входять до внутрішнього кола релігійної системи - уявлення про Бога, Святе Письмо, Святі Перекази, релігійний культ, церкву, релігійну віру, віруючу людину з її досвідом. Такий підхід є виправданим, тому що він містить всі системоутворюючі елементи в їх сукупності, а не який-небудь один елемент. Окрім того, такий підхід виключає проголошення в якості предмету релігії яких-небудь окремих елементів зовнішнього плану релігії, що мають вторинний похідний характер, тобто ті чи інші прояви релігійного феномену в різних сферах буття та пізнання.

Складною теоретичною і методологічною проблемою є елемент Божественного в предметі релігії. Бог, зазвичай, виводиться релігієзнавством поза межі наукового дослідження, а разом із ним, із самого предмету релігії зникає його системоутворюючий елемент, без якого релігійна система постає позбавленою життя, а дослідження позбавляється сенсу як такого. Не можна прийняти такі наслідки для науки про релігію, але й визнання існування Бога як факту, з наукової точки зору, неможливо, оскільки цей факт не підлягає науковому доведенню, його не можна веріфікувати [20, с.198]. В такий спосіб, виникає питання: як вирішити цю важливу для релігієзнавства проблему? Очевидно, необхідно зберегти "Божественний" елемент у структурі предмету релігієзнавства. Таке збереження є можливим тільки в тому випадку, коли ми проведемо розрізнення між поняттями "Бог" й "ідея Бога", "Бог" й "уявлення про Бога". Вірогідно, у сьогоденні - це й є той єдино вірний підхід, який допоможе науці відійти від "Бога теології" і розгорнути філософсько-релігієзнавчий аналіз цього поняття, через ідею Бога, що сформувалася у людства впродовж всієї його історії й яка має певні дійсні уявлення. Ці уявлення наука не може відкинути просто так, посилаючись на містику і містицизм, вона зобов'язана проаналізувати його, як й інші факти оточуючого довкілля.

Ідеологічна заангажованість науки про релігію здійснюється не стільки через теорію, оскільки через методологію пізнання релігії, конкретно - через принципи і мету цього пізнання. На думку фундатора німецької класичної філософії І.Канта, "всі істини або безпосередньо, або опосередковано витікають зі своїх принципів"

[6, с.267]. В сучасній інтерпретації принцип - це загальна установка, керівне висхідне положення, правило, що береться за основу в процесі пізнання та практики і від якого відступити неможливо. У релігієзнавстві до системи принципів пізнання релігії включаються наступні: об'єктивності, історизму, позаконфесійності, толерантності, дуальності та ін. Очевидно, що необхідно доповнити цю систему принципами предметності, системності, духовності, цілісності, науковості й відповідності. Необхідними в методологічному плані принципами, що "працюють" у процесі пізнання об'єкту, постають ті, які відповідають природі та функціонуванню об'єкту. Одне з провідних місць у методологічному процесі належить цілепокпаданню, що виходить із керуючого принципу, або групи принципів. Фактично, мета позначає кінець процесу пізнання того або іншого об'єкту. Мета передбачає вибір засобів, дій для досягнення кінцевого результату, вона відповідає на головне питання: "для чого?" і, в такий спосіб, здійснюється процес пізнання. На нашу думку, в процесі пізнання релігії, відповіді на це питання, можуть бути наступними: по-перше, теологічна - для того, щоб довести її істинність; по-друге, атеїстична - для того, щоб довести її неправдивість; по- третє, наукова відповідь - для того, щоб довести неможливість однобічного, вузького підходу до пізнання релігії та необхідність об'єктивної оцінки її значення та місця в житті людини і соціуму.

У випадку з релігією, як показує історія її становлення, розвитку і пізнання, цілепокладання, у багатьох випадках, мало політизований та ідеологізований характер - засоби пізнання, зазвичай, узгоджувалися з поставленими цілями. Все це й призвело до того, що повноти науковості релігієзнавство не змогло набути й дотепер, а це спокушує перевести його в ненауковий статус.

Релігієзнавство в процесі пізнання використовує як загальнонаукові методи - спостереження, експеримент, моделювання, рух від абстрактного до конкретного, узагальнення, аналогію та ін., так методи, що використовуються із урахуванням специфіки об'єкту дослідження - порівняльний, психологічний, герменевтичний, структурно-функціональний, феноменологічний, системний, соціологічний. Кожен із цих методів означає сукупність правил та прийомів пізнання та висвітлює ті принципи і цілі, які й покладають процес пізнання, тому цей процес і не може замкнутися тільки на методах.

Розглядаючи питання щодо сутності методології у релігієзнавстві, необхідно також звернути дослідницьку увагу на роль філософії у пізнанні релігії. Відомий російський вчений І.Яблоков у зв'язку з цим, зазначає, що деякі філософські напрями "не визнають існування філософії релігії в якості відносно самостійної спільності філософського знання" [13, с.31], яке оголошується некомпетентним у вирішенні проблем релігії. На нашу думку, така позиція у ставленні до філософії релігії може призвести до втрати теоретичної й методологічної ролі релігієзнавства по відношенню до тих гуманітарних дисциплін, які, в зв'язку зі своєю проблематикою, торкаються релігійних аспектів предмету свого дослідження. Перш за все, йдеться про історію, мовознавство, антропологію, етнографію, археологію, психологію, соціологію та ін.

Філософія релігії, як відносно самостійна сфера філософського знання, оформилася вже у стародавній Греції в якості теології, тобто філософії Божественного, але набула розвитку та визнання у Середньовіччі та Новому часі, коли з'являються серйозні філософські дослідження, що присвячені релігії - Аврелія Августина, Томи Аквіната, В.Оккама, Б.Спінози, Т.Гоббса, І.Канта, Г.Гегеля та ін. Праці вищезазначених авторів свідчать, що філософія достатньо ревниво ставилася до релігії та проявляла готовність посісти її місце. Особливо наочно це можна побачити в працях Гегеля, який стверджував, що єдиною та істинною теологією є філософія. Виникає наступне питання: що надавало філософії право претендувати на заміну релігійного знання й віри філософським розумом? Із світських, профанних духовних дисциплін найближче з усіх до релігії знаходиться філософія. Філософія виступає як головна пов'язуюча ланка між релігією, з одного боку, і наукою - з іншого. Саме філософія релігії як філософське релігієзнавство здатна обґрунтувати спільні цілі та завдання інших гуманітарних наук, смисл, загальні принципи їх пізнання та практичної діяльності в релігійній сфері, тобто репрезентувати методологічний ґрунт їх функціонування. Філософія релігії є й провідником релігійних принципів у науку і мистецтво [7, с.13]. Така близькість філософії до релігії висвітлюється й в тому, що вона прагне приєднатися до надприродного буття, вона намагається приєднатися до вищої істини і, в такий спосіб, підтвердити або гарантувати власну істинність. Бог у філософії виступає як об'єкт пізнання, але при цьому, він не виступає як об'єкт пізнання, в якості такої мети для філософії є осягнення істини, що відкриває смисл людини і світу.

Але, й філософія, й релігія прагнуть надати відповіді на корінні питання буття: яким є оточуючий світ?; якою є людина?; яким є смисл її життя?; яким є Бог і як він ставиться до світу? та ін. Відповіді на ці питання формують світоглядну основу і світоглядну позицію особистості. Безперечно, відповіді на них, у багатьох випадках, не співпадають, але часто співпадає їх духовна спрямованість на досягнення цілей та реалізацію смислів життя людини.

На шляху свого історичного розвитку релігієзнавство використовувало різноманітні підходи до дослідження релігії. У багатьох випадках це були підходи фахівців у тій чи іншій сфері наукового пізнання і вони не мали необхідної глибинності розуміння релігії як складного багатогранного явища. Серед цих підходів слід виділити наступні:філологічний (М.Мюллер); історичний (В.Р.Сміт та ін.); соціологічний (М.Вебер, Е.Дюркгайм); психологічний (В.Вундт, В.Джеймс, З.Фройд); феноменологічний (Р.Отто, Й.Вах, Г.ван дер Леув). Відомий британський антрополог Е.Еванс-Прітчард у праці "Теорії примітивних релігій" вважає, що всі ці підходи репрезентують "цікаву суміш позитивного еволюціонізму та залишки сентиментальної релігійності" [11, с.11]. Йдеться саме про суміш, але не цільність й тому, такі підходи, на думку вченого, не є адекватними релігії й їх неможливо використовувати. Слід погодитися з таким ставленням відомого вченого, оскільки відсутність методологічної орієнтації призводить до того, що вищевказані підходи здійснювалися або як данина духу певного часу, або задовольняли певні ідеологічні потреби. Ці підходи, з методологічного боку, впадали або до крайнощів об'єктивізму, або суб'єктивізму.

Релігія є складною, багаторівневою, цілісною системою, дослідження якої вимагає розробки системно- цілісного підходу, на який не звертали дослідницької уваги навіть у другій половині ХХ ст., коли захоплення теорією систем і системним методом було загальним. В українському релігієзнавстві сьогодні панує феноменологічний підхід, який, на нашу думку, не ставить за мету сутнісне пізнання релігії й переводить дослідження релігії до дослідження суб'єктивного релігійного досвіду. Зовсім інші обрії відкриває в пізнанні релігії системно- цілісний підхід. Такий підхід дозволяє, по-перше, розглядати релігію як систему множини різноманітних елементів, що обмежені певними кордонами; по-друге, дозволяє визначити внутрішню побудову (структуру) цієї системи, взаємодію її елементів та їх ієрархію; по- третє, визначити межі її зовнішньої взаємодії; по- четверте, розкрити функціональні настанови для елементів, що діють всередині системи; по-п'яте, розкрити діалектику внутрішнього розвитку релігійної системи, закономірності й тенденції цього розвитку; по-шосте, системно-ціннісний підхід дозволяє найповніше показати роль та місце духовної компоненти в релігійній системі; по-сьоме, цей підхід виявляє теоретичну і методологічну значущість системоутворюючого елемента в релігії. Зрозуміло, що ціннісно-системний підхід містить у собі два принципи - системності й цілісності, перший передбачає певний спосіб організації і структурування елементів системи, а другий - характеризує монолітність системи, її життєздатність та потенційність.

Сьогодення українського релігієзнавства демонструє актуальність проблеми його наукового статусу. Існують два можливі підходи: або вважати релігієзнавство самостійною, повноцінною наукою, або розглядати його як таке, що опосередковано, є приналежним до системи гуманітарних наук. І слід зазначити, що єдності в рішенні цього питання не існує й дотепер. Одні дослідники вважають наукове пізнання релігії таким, що не має сенсу, інші обмежують можливості релігієзнавства межами того знання про релігію, що надають історія, культурологія, антропологія, етнографія та ін. На думку цих дослідників, релігієзнавство не має не тільки теоретичної, але й методологічної самостійності, тому що будує свою методологію на ґрунті методології інших гуманітарних наук. Не випадковим, а закономірним є те, що видатний румунський релігієзнавець ХХ ст. М.Еліаде закликав до того, щоб зробити релігієзнавство "цілісною наукою". Не можна заперечувати значення інших гуманітарних наук для релігієзнавства, в сьогоденні особливо важливим постає міждисциплінарний підхід, але він здійснюється в межах самої релігієзнав- чої науки, а не просто як знання. Окрім того, такий підхід у визначенні статусу релігієзнавства може призвести до того, що предмет релігії буде визначено як такий, що неможливо пізнати, оскільки об'єктом наукового пізнання постає не релігія, а форми її прояву, її епіфеномени - психологія релігії, соціологія релігії та ін. Слід зазначити, що всіляка наука формується на ґрунті головних сутнісних і смислових ознак та якостей. Головними ознаками релігії є духовність, ідея порятунку, спокути, безсмертя, благодаті та ін., які не досліджуються епіфеноменами релігії. Тому, на нашу думку, методологічно невірно перетворювати релігієзнавство з науки про релігію просто в міждисциплінарний проект, а феномен релігії заміняти її епіфеноменами.

Релігієзнавство є повноцінною автономною наукою, предметом якої є одне з найскладніших явищ в житті людини і соціуму. Релігієзнавство має всі ознаки науки - предметність і об'єктивність; прагнення до отримання істинного знання про об'єкт; пошуки нових можливостей для розширення знання про об'єкт; системну організацію знання; ціннісні установки, на ґрунті яких формується та розвивається система ідеалів і норм наукового дослідження; наявність понятійного і категоріального апарату та ін. Відомий російський вчений В.Гараджа наголошує на необхідності наукового пізнання релігії, на виділенні релігієзнавства в якості самостійної науки: "Передумовою розвитку науки про релігію постала впевненість, що релігію можливо і необхідно досліджувати як певну людську реальність, яка є доступною для емпіричного дослідження і теоретичного аналізу, тобто було подолано традиційне уявлення про релігії як сфери духовної діяльності людини, що принципово недоступні для раціонального пояснення" [5, с.10].

Релігієзнавство має об'єктивно-предметний характер та володіє необхідним науковим інструментарієм. Релігієзнавство не може бути теїстичним, або атеїстичним. Як церква в ліберально-демократичному суспільстві відділена від держави, так і релігієзнавство повинно бути звільнено від політичних та ідеологічних пристрастей і впливів. Релігієзнавство є наукою про релігію, яка досліджує її внутрішню і зовнішню будову, сутність і смисл, її духовне призначення у розмаїтті людського життя і соціуму, закономірності процесу її виникнення, динаміки руху в історії й особливостей функціонування, її впливу на становлення та розвиток культури.

Релігія повинна досліджуватися не тільки як складне, багатопланове і багатофункціональне явище, але й як цілісна специфічна духовна система, яка має значущі впливи на всі головні сфери життя та функціонування суспільства. Релігія має складний зміст і структуру, водночас є предметом і об'єктом наукового пізнанні. Системоутворюючим фактором релігії як об'єкту є предмет релігії, що містить у собі її сутнісні елементи. Головним теоретико-методологічним підходом у дослідженні релігії є системно-цілісний підхід, який дозволяє найбільш глибинно розкрити сутнісні та смислові основи релігії. Релігієзнавство як наука про релігію має своїм предметом не похідні, вторинні якості релігійного феномену, а його сутнісні елементи, що породжують епіфеномени у різноманітних сферах життєдіяльності людей. Як самостійна наука, релігієзнавство має свій понятійно-категоріальний апарат, що дозволяє розкрити процеси виникнення і поширення релігії, її динаміку та головні характеристики.

Список використаних джерел

1. Агудов, В.В. Место и функция "структуры" в системе категорий материалистической диалектики. /В.В.Агудов. - М.: Высшая школа, 1979. - 144 с.

2. Аринин, Е.И. Религиоведение (введение в основные концепции и термины): Учебн. пособие для студентов высших учебных заведений. /Е.И.Аринин. - М.: Академический Проект, 2004. - 320 с.

3. Бранский, В.П. Теоретические основания социальной синергетики /В.П.Бранский. - Петербургская социология. - 1997. - № 1. - С.161 - 163.

4. Бряник, Н.В. Введение в современную теорию познания. /Н.В. Бря- ник. - М.: Академический Проект, 2003. - 288 с.

5. Гараджа, В.И. Религиоведение: Учебн. пособие для студентов высших учебн. заведений и преп. ср. школы. /В.И.Гараджа. - М.: Аспект-Пресс, 1995. - 351 с.

6. Кант, И. Соч. в 6-и тт./ И.Кант. - Т. 1. - М.: Мысль, 1963. - С. 267 - 270.

7. Каган, М.С. Проблемы методологии. / М.С.Каган. - Избранные труды в VII томах. - Т. 1. - Санкт-Петербург: ИД "Петрополис", 2006. - 356 с.

8. Кримський, С.Б. Під сигнатурою Софії. / С.Б.Кримський. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 367 с.

9. Уёмов, А.И. Системный подход и общая теория систем. / А.И. Уёмов. - М.: Мысль, 1978. - 272 с.

10. Философская Энциклопедия в 5-и тт. - Т. 4. - М.: Изд-во "Советская энциклопедия", 1967. - С. 123.

11. Эванс-Притчард, Э. Теории примитивных религий. /Э.Эванс- Притчард. -М.: ОГИ, 2004. - 142 с.

12. Яблоков, И.Н. Социология религии. /И.Н.Яблоков. - М.: Мысль, 1979. - 182 с.

13. Яблоков, И.Н. Введение в общее религиоведение: Учебник. /И.Н.Яблоков. - М.: Наука, 2001. - С. 31 - 45.

14. Bultmann, R. Primitive Christianity./R.Bultmann. - New York: Meridian, 1996. - 240 p.

15. Dawson, Cm. Progress and Religion. /Cm. Dawson. - Paris: Plon, 2007. - 125 p.

16. Gustafson, J.M. Theology and Christian Ethics. / J.M. Gustafson. - Philadelphia: A Pilgrim Press Book, 2010. - 315 p.

17. Hall, F.J. Theology. / F.J.Hall. - Vol. VIII. - New York: The American Church Union, 1997. - 343 p.

18. Hatcher, A.W. Logic and Logos. /A.W. Hatcher. - Oxford: George Ronald, 1990. - 147 p.

19. Jastrow, M. The Study of Religion./M. Jastrow, Ann Arbor. - Michigan: Edwards Brothers Inc., 1981. - 451 p.

20. Kolak, D. In Search of God. / D. Kolak. - Belmont, California: Wadsworth Publishing Company, 1994. - 242 p.

Размещено на Allbest.ru