Ідеї виховання людяності у педагогічній спадщині Андрея Шептицького

Размещено на http://allbest.ru

Ідеї виховання людяності у педагогічній спадщині Андрея Шептицького

Тетяна Равчина

Митрополита Андрея Шептицького називають найвизначнішою постаттю ХХ сторіччя, яка відіграла найважливішу роль у церковному, суспільно-політичному та культурному відродженні Української Церкви й держави. Ім'я митрополита лунає поряд з величними особистостями, які репрезентують ментальність українського народу, - Тарасом Шевченком, Григорієм Сковородою, Лесею Українкою, Іваном Франком. Андрей Шептицький став найвидатнішим діячем української історії та культури ХХ сторіччя; мудро поєднував власну діяльність як глави Церкви, так і громадського, політичного діяча; виконав важливу місію у формуванні української держави й консолідації української нації. Його порівнюють з Мойсеєм українського народу, доля якого була справою всього життя митрополита [3].

Митрополит А. Шептицький був не лише провідником і наставником українського народу, але передав йому пастирські послання, які надихають людей на світле, духовне життя, слугують дороговказом у щоденному житті, вражають всіх своєю внутрішньою силою й правдою. Один священослужитель зазначає: «Послання ті не зістарілися. Це - пророчі поучення, які залишаться живими на довгі часи. Читаючи їх, відчуваємо їхні свіжість і живучість» [6, с. Х]. Значущість цих настанов Митрополита можна пояснити його глибокою вірою, що була витоком і джерелом його думок та пояснень. Як сказано у спогадах, у посланнях відчувається запах Христа, оскільки серце Митрополита було в постійній злуці зі Спасителем. Отож його послання пливуть із душі, тому вони натхненні й захопливі [6, с. ІХ].

Повчання Андрея Шептицького пронизує ідея людяності, що визначає якісну сторону життя кожної особистості та слугує критерієм оцінки її переконань й поведінки. Митрополит розкриває християнські цінності, що визначають суть цього поняття; подає настанови, що спонукають мирян до поведінки у контексті цієї ідеї. Він не лише писав, але й повчав. Його різнобічна діяльність (душпастирська, суспільно-політична, культурно-просвітницька, опікунча, меценатська тощо) є взірцем людяності, вірного служіння народові. У своєму заповіті А. Шептицький признається, що з гідністю виконував свій обов'язок, провадив своїх вірних до вічного спасіння через віру католицьку, у любові до Бога та до Його Церкви. Впродовж свого життя він турбувався про добро рідного народу, відчував і виявляв любов до ближнього, роблячи себе всім для всіх, щоб їх спасти та оборонити перед несправедливостями [2].

Людяністю, а саме відкритістю, спрямованістю до почуттів особистості відзначалися повчання Митрополита. Як засвідчують очевидці, він мав дар просто і зрозуміло передавати важкі об'явлені правди. Його думки та висловлювання немов стріла стрімко долітали до людського серця. Їхня сила виявлялася в тому, що вони були позбавлені штучності й абстрактності, були завжди влучними, оскільки віддзеркалювали власну душу Митрополита й відповідали автентичним потребам вірних. Про людяність А. Шептицького, вболівання за людей можна судити на підставі об'єктивних фактів. Митрополит багато писав, але мотивом було не заспокоєння внутрішньої потреби в писанні, а прагнення повчати народ, перестерігати перед небезпекою, заохочувати до оздоровлення серця [6, с. VIII-Х]. Він дуже добре усвідомлював своє призначення й покликання і прагнув бути справжнім пастирем, батьком свого народу. З цією метою А. Шептицький намагався пізнавати людей, їхні потреби. Він зазначав: «Я не лікар, не хлібороб ані політик, я отець! А вітцеви нічого не є чуже, що синів, дітей єго обходить. Ісус казав мені вести Вас дорогою спасення і дав мені серце людське і людську любов до Вас...» [6, с. 4]. Словесні повчання Митрополита є прикладом виховного впливу на особистість, який зовсім не є імперативним і примусовим. Зазначені вище думки засвідчують, що словесні міркування, судження Пастиря ідуть зсередини його внутрішнього світу, відображають глибину його переживань та апелюють до серця, почуттів кожної людини. Отож, як вважають священнослужителі, знайомство кожного з посланнями дає нагоду «…причаститися мудрости, любові та непохитної віри, що їх випромінюють кожне слово та кожен рядок писань Митрополита» [6, с. ХІV].

Зміст поняття «людяність» - широкий і глибокий. У тлумачному словнику української мови людяність трактують як сукупність рис, які гідні людини, засвідчують її людинолюбство, гуманізм. За своїм значенням це поняття, на думку філологів, видатних письменників, охоплює гуманне ставлення до людини, вияв щирості, доброзичливості, чуйності у взаєминах з іншими, уважність до чужих потреб [1]. У своїх творах Андрей Шептицький окреслює християнські цінності, моральні чесноти, що визначають суть і зміст категорії людяності. Згідно з історичним досвідом УГКЦ видатний Митрополит виконав свою головну місію, дбав за душу кожного, показав і розкрив вірянам уроки людяності, щоб вони з гідністю пройшли усі випробування долі [4].

Зміст чеснот, що визначають людяність, А. Шептицький обґрунтовує з позиції християнської науки, що є наукою любові, а отже людяною. В одному з своїх пастирських листів він стверджує, що провідником і помічником у праці священників є Христос, метою -Божа справа, зброєю - слово Боже, а засобами - пожертвування й любов [6, с. 862]. Головною чеснотою, гідною людини, є любов. Ідея любові є головною темою творів А. Шептицького. Митрополит наголошує: «Бог є любов'ю; любов - це найвища, одиноко тривала і могутня сила на світі» [7, с. 11]. На його думку, Бог покликав людину до життя, покликав її з любові і для любові. Отож ця чеснота є мірилом християнства у кожній людині. Андрей Шептицький стверджує, що кожний християнин, який направду перейнятий наукою Христа, любить ближнього. А хто не любить ближнього, той і не приймає науку Христа, і Бога не любить, і Христа не любить, а також не є справжнім християнином, хоча охрещений [6, с. 128]. Митрополит закликає, щоб усі християни любили ближнього й ніколи не кривдили нікого й не злословити нікому [7, с. 86-87]. Як засвідчує один з єпископів, любов у його творах - це не якесь абстрактне філософське поняття, а практичний вияв живої віри, активна життєва позиція справжнього християнина [6, с. ХVІІ-XVIII].

Шляхом логічного аналізу Андрей Шептицький показує значущість любові для кожної людини. Він зазначає, що це почуття вроджене у кожного. Любов є тою силою, що зв'язує людей між собою, оскільки вони один без одного жити не можуть. Подібно до рослини, яка черпає життя з коріння, зі землі, людина тримається свого середовища - інших людей. Наступний аргумент необхідності любові, на думку Митрополита, виявляється в тому, що всі люди становлять одну родину, в якій кожен подібний зі своїми добрими й лихими рисами та в іншій людині бачить образ власної істоти. Отож людина повинна любити людську природу, представником якої вона є [6, с. 124-125]. митрополит шептицький людяність християнський

Цінною є також думка, що кожна людина має право й обов'язок любити. Як стверджує Митрополит, людина відчуває кривду, якщо не зазнала любові від інших людей, і подібна до бідної, хворої дитинки. Людина також зобов'язана любити інших, і якщо вона не дає цього почуття, то вона робить їм кривду [6, с. 113-114]. Андрей Шептицький у своїх пастирських посланнях глибоко й переконливо розкриває силу любові та її суть як мірила християнства; визначає, кого й як любити, та чи всіх однаково любити; наводить приклади для аргументування своїх суджень. Він виокремлює важливу ідею про науку Ісуса Христа, що відвертає людей від усякого гріха та розвиває у них вроджене почуття, що всі люди є братами, членами одного тіла, єдиної родини. На його думку, саме приклад Христа є сильною спонукою до любові для християнина [6, с. 127]. Водночас, Митрополит намагається захистити вірних від егоцентризму, які думають про задоволення лише власних потреб і нехтують криком нужденних. Він вважає, що життя людей змінилося б, якби вони пам'ятали й дотримувалися найважнішої заповіді Божого Закону: «Люби Бога цілим серцем, а ближнього - як себе самого!» [6, с. 136].

Ідея любові як вияву людяності пронизує усі пастирські посилання Митрополита. На його думку, любов, а саме християнська, формує підвалини людського життя, суспільства, ладу, влади, громади, родини. Ця чеснота дає змогу людям жити у єдності для вищих цілей, а не у боротьбі й ненависті. У родині, де панує справжня любов, діти будуть виховані добре й виростуть на хвалу Божу й добро народу. А. Шептицький наголошує, що саме любов є великою силою для народу [6, с. 137].

У працях Митрополита ідея любові нерозривно пов'язана з добром. На його погляд, мудрість життя становить любов того, що направду є добром. Він стверджує важливу й цінну для кожної особистості думку: «І хто зумів би так любити справжнє добро, той був би наймудрішим і святим чоловіком» [6, с. 117]. Водночас Андрей Шептицький зазначає, що кожний християнин любить все, що є добром і, навпаки, не любить те, що видається йому недобрим. Він переконливо аргументує, що людина робить зло лише тому, що вважає його добром. Цінною у педагогічному сенсі є його думка, що чим краще розум пізнає справжнє добро, тим більше його тягне до цього добра. Вважаємо, що ці твердження Митрополита розкривають один з шляхів виховання молоді, що виявляється в організації пізнання учнями моральних чеснот, що сприятиме формуванню у них внутрішніх чинників поведінки.

А. Шептицький наголошує, що справжнім добром є те, що веде до Бога, а найбільшим, найдосконалішим добром є сам Господь Бог. Отож любов до Бога цілим серцем з природи дає таку силу людині, що тягне її до всього доброго [6, с. 117]. Митрополит окреслює виховну силу добра. Він проповідує, що спільне добро об'єднує людей, чинить із них одне тіло й стає основою любові. Усвідомлення й емоційна оцінка спільного добра веде молодь до розуміння, що ця чеснота є її власне добро, а її близькі - це наче вона сама. Отож любов людини до самої себе повинна допомагати їй любити ціле людство [6, с. 124]. Митрополит неодноразово наголошує, що добро має мати міру. На прикладах застосування вогню й води, що важливі для життя людини, він зазначає, що забагато добра може бути шкідливим для особистості або якщо його застосовувати на «Божу образу» й супроти блага людини. Приміром, багатство, здоров'я й сила становлять добро для людини, але якщо зловживати ними для неконтрольованого задоволення лише власних потреб і всупереч Божим настановам, то добро починає шкодити людині й приносити їй нещастя [6, с. 116].

А. Шептицький закликає усіх громадян України бути добрими християнами - моральними, вдячними, правдивими, щирими, працьовитими, дбайливими, прив'язаними до краю, мови, обрядів, традицій свого народу [6, с. 766]. Він радить тим, хто має владу, дбати про добро тих, кому вони служать [5, с.19]. Передовсім, Митрополит нагадує, «що нарід є тим сильніший, чим більше опираєся на науці Ісуса Христа. Для того, коли любимо свій нарід, держімося святої католицької Церкви» [6, с. 16]. Проголошуючи силу добра, він наполягає стерегтися ненависті, роздору, заздрощів, бажання чужого добра, оскільки це почуття нехристиянські. Джерело цих пороків А. Шептицький вбачає у самолюбстві. Він спростовує самолюбов, що виявляється у відмові особистості від моральних чеснот і пошуку свого щастя у матеріальних благах, багатстві, похотях, славі. Митрополит критично ставиться до людей, які вважають добром те, що суперечить добру інших людей. [6, с. 125]. В пастирських посланнях простежуємо думку, що самолюбство суперечить людяності, християнській та загальнолюдській любові, істинному добру. Згідно із твердженнями А. Шептицького звернення до науки Христа допоможе подолати безправство самолюбства. Лише ті особистості, які щирим серцем приймають Його святу науку, не чинять кривди іншим, а ще зі свого добра дають іншим. Їхня самолюбов ґрунтується на любові ближнього [6, с. 126-127].

У пастирських посланнях Андрей Шептицький виокремлює ідеї, що визначають, як жити, діяти з повагою у взаєминах з людьми. Він окреслює зміст обітів, яких має дотримуватись кожен християнин, щоб жити відповідно до законів Христової науки, у любові й добрі. Вони розкривають норми, правила поведінки, життя особистості, дотримання яких дає їй змогу бути людяною:

· не слухати намов людей, не поступати без поради старших і духовних, світських проповідників;

· не давати наклонювати себе до яких-небудь актів насильства або непослуху;

· ніколи не вимовляти злого слова про нікого з ближніх;

· ні коли ні з ким не сперечатися;

· ніколи не нарікати ні одним словом на свою долю, інших людей;

· брати на себе болі інших та ділити з ними життя;

· пізнавати правду, любити її та йти за нею;

· дотримуватися й не нарікати на терпіння, яке Бог дає;

· не лише на словах визнавати засади віри, але й жити згідно з ними;

· самим за себе відповідати, самим в совісті й перед Богом судити про свої обов'язки [7, с. 3, 88-89; т.6, с. ХХІ, ХХХІ-ХХХІІ].

Аналіз пастирських послань Митрополита засвідчує, що людяність, передовсім, охоплює жертовність, здатність відгукнутися на потреби ближнього, прийти на допомогу. Він стверджує, що християни, які дотримуються засад святої науки, схильні давати, ніж брати. Отож А. Шептицький надихає молодих людей допомагати ближнім, не відвертати свого обличчя від жодного убогого, не відкидати його прохання; з свого заробітку ділитися з біднішими від себе [6, с. 127; 7, с.26-29, 87] .

Найважливішою справою для народу, Церкви, родини Митрополит вважав виховання молоді. Саме християнську науку він розглядав як підґрунтя плекання молодого покоління. Він засвідчує, що людина стане вихованою, доброю, людяною і принесе батькам, Церкві, суспільству потіху, якщо від дитинства навчиться боятися Бога, «заховувати» його святі заповіді, дбати про Божу благодать, стерегтися гріха [7, с. 9].

У працях А. Шептицького бачимо психологічний аналіз процесу виховання. Передовсім, він заперечує розглядати цей процес як здійснення примусу вихователями й досягнення послуху дитини, учня. Він стверджує, що людина самостійно користується вільною волею й живе за власними бажаннями. Митрополит наголошує, що Бог не накладає примусу на людей, але дає їм повну свободу самостійно здійснювати власний вибір. На його думку, дуже важливо у вихованні, щоб людина зрозуміла й захотіла дбати про власну душу та Божий Закон [6, с. 116]. Отож у творах Андрея Шептицького бачимо, що він вивчає природу людської душі для того, щоб повернути її до науки Христа.

Митрополит звертає значну увагу на дві сили людської душі та їхню взаємодію, що зумовлює відповідні зміни у свідомості й поведінці людини. На прикладі взаємозалежності очей та рук він виокремлює дві сили людської душі - розум і волю та обґрунтовує їхній взаємозв'язок. На підставі аналізу їхнього функціонування А. Шептицький доводить, що виховання охоплює єдність впливів на дві сили душі для формування цілісної особистості [6, с. 114-115].

Цінним у педагогічному сенсі є те, що Митрополит виокремлює й ґрунтовно аналізує дві сторони виховного процесу - зовнішню й внутрішню. Зовнішню сторону він розглядає як зовнішні умови, що забезпечують виховний вплив. Він порівнює їх з порядком у церкві, зовнішньою привабливістю Храму Божого, що впливає на внутрішній стан, почуття християн. Внутрішня сторона виховання охоплює процес впливу на особистість, досягнення змін у внутрішньому стані людини. Внутрішній аспект виховання А. Шептицький порівнює з процесом катехизації в церкві в неділю або на свята. Ця сторона виховання визначає сприймання дитиною змісту ідей, їхнє переживання й розуміння. Важливо, щоб вихователь, священик своїми діями викликав інтерес до інформації, спонукав дитину, учня до мислення, міркування [6, с. 412-413].

На підставі аналізу особливостей застосування різних засобів виховання Митрополит розглядає сутність виховного впливу на особистість молодої людини, механізм досягнення очікуваного результату. На його думку, дії вихователя або слово Боже викликає відповідні зміни у внутрішньому стані молодої людини, якщо задовольняє її потреби, викликає інтерес, поєднується з її колишніми переживаннями та стимулює появу нових. Він стверджує, що Боже слово, правда зближаються з душею молодих людей, якщо проповідник збуджує їхню активність та ударяє в ту струну їхніх душ, в котрій знаходить відгомін релігійного почуття [6, с. 418].

У своїх працях Андрей Шептицький окреслює головні чинники виховання молоді, зокрема людяності: особистість вихователя (проповідника, вчителя, батька, матері) та його приклад; словесний вплив (проповідь, сповідь, молитва, бесіда, діалог); організація добрих вчинків молоді (виховні вправи, обряди, служби, дійства, свята); атмосфера розвитку особистості (релігійні засади і практики, міжособистісні взаємини) [6, с. 413-414, 499, 692]. Говорячи про значущість словесного впливу на особистість молодої людини, він виокремлює головні умови досягнення його ефективності: популярність та відповідність потребам людини; емоційність викладу; наведення прикладів з життя; безпосередність вислову; відсутність бар'єрів).

Отже, ідеї виховання людяності Андрей Шептицький обґрунтовує на засадах християнського вчення. Поняття людяності він розглядає як любов ближнього, добро, повага; визначає сутність виховання як єдність зовнішньої та внутрішньої сторін, єдність впливів на зовнішню й внутрішню сили душі, виокремлює головні чинники виховання й умови досягнення їхньої ефективності.

Бібліографія

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / Уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел. -К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2005. - 1728 с.

2. Заповіт Андрея Шептицького / Українська Греко-Католицька Церква Св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://askoldova-mohyla.org

3. Ільків Д. Андрей Шептицький - духовний будівничий української нації /Денис Ільків. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://oldconf.neasmo.org.ua

4. Митрополит Андрей Шептицький: 10 уроків людяності.[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://ichistory.org.ua

5. Митрополит Андрей Шептицький. Як будувати рідну хату. - Львів: Гердан, 2003.- 48 с.

6. Шептицький Андрей. Пастирські послання 1899-1914рр., т.1. - Львів: Видавництво «АРТОС» 2007. -L+ 1014 с.

7. Шептицький Андрей. Пастирські послання 1939-1944рр., т.3. - Львів: Видавництво «АРТОС» 2010. -ХХХІІ + 828 с.

Размещено на Allbest.ru