Вплив соціально-політичних факторів на неоортодоксальну теологію Карла Барта

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив соціально-політичних факторів на неоортодоксальну теологію Карла Барта

Неабиякий вплив на зміну богословських парадигм і пріоритетів у світогляді Карла Барта зіграли соціально-політичні події першої половини ХХ ст. В історичному контексті всього того, що відбувалось в той час, «остаточного удару по ліберальній теології завдали перша світова війна і події, що мали місце після неї. Розвіявши оптимістично-реформістські ілюзії, ... вони водночас підірвали престиж теоретичних установок ліберальної теології» [10, с. 52].

Карл Барт, без жодних сумнівів, був вихований та отримав освіту саме в традиціях ліберального протестантського богослов'я ХІХ ст. Але згодом саме він став одним з найяскравіших, найпослідовніших та найрішучіших його критиків. Барт не приховував і цілком визнавав, наприклад, той факт, що він увібрав у себе богословські погляди та герменевтичні підходи одного зі своїх вчителів, Вільгельма Германа, як висловився сам Барт, «через всі мої пори» [12, с. 6]. Тим не менш, шокуючі події ХХ ст. не змогли не внести корективів в усі без виключення сфери людського життя, в тому числі і в середовище тогочасної богословської еліти. І в результаті, саме ці події змогли закласти фундамент для різкої зміни теологічних поглядів Барта, спровокувавши радикальне переосмислення ним всього того, чому він був навчений в університетські роки.

Згодом, через багато років, сам Барт згадував, що першим важким потрясінням і головним імпульсом, котрий зіграв чималу роль у зміні його богословських поглядів, став маніфест 93-х німецьких інтелектуалів, які перед лицем всього світу ідентифікували себе з агресивною військовою політикою Кайзера Вільгельма ІІ. Більш того, стало зрозумілим, що звернення, виголошене до народу начебто від імені німецького кайзера, насправді було написане одним з найбільш впливових вчителів Барта - Адольфом фон Гарнаком. Для Барта цей маніфест став воістину переламним моментом, що засвідчив етичне банкротство ліберальної теології [15, с. 331], а також вичерпним наочним доказом її онтологічної пустоти та беззмістовності [18, с. 118]. Пізніше з цього приводу Барт писав: «На свій жах, серед підписантів я виявив імена майже всіх своїх німецьких вчителів (за шанобливим виключенням Мартіна Раде). Весь світ богословської екзегетики, етики, догматики і проповіді, котрий я на той момент сприймав як такий, що заслуговує на довіру, через це був струшений до підвалин» [13, с. 4]. Пізніше Барт неодноразово зізнавався, що у той період свого життя він відчув, що більше не може йти по стопах своїх вчителів ані в царині етики, ані в царині їхньої традиції тлумачення Святого Письма, ані в їхній теології. В очах Барта теологія ХІХ ст. стала такою, яка не має жодного майбутнього.

Як відомо, основними характерними рисами, притаманними ліберальній теології XIX ст. були: батьківство Бога, братерство людей, Царство Боже на землі, життя та служіння Христа як етичний приклад морально бездоганної людини [4, с. 73]. В цілому, всі ці підтеми цілком можуть бути охарактеризовані одним ємним поняттям - оптимістичний гуманізм, або ж оптимістична антропологія, котра, тим не менш,була перекреслена та цілковито деконструйована початком Першої світової війну у 1914 році.

Також цікаво зазначити, що революційні події в Росії у 1917 р., так само як і тривалий кривавий терор наступних десятиліть, також не залишили Барта байдужим. Саме вони спонукали його в одній з ранніх праць вказати на Царство Боже як на «революцію перед всіма революціями» [13, с. 4], а також сформулювати діалектичну концепцію ствердження та заперечення життя як тезу і антитезу, в котрих синтез може бути знайдений лише в Бозі.

Не менш значущим та переламним для його наступних герменевтичних підходів в богослов'ї стало також вигнання Барта нацистами з боннської професорської кафедри, котре відбулось в 1935 р. і спонукало його стати активним і послідовним супротивником незлічених варварств гітлеризму [6, с. 312]. В контексті піднятої теми особливу цікавість має той факт, що перед своїм від'їздом Барт звернувся до своїх студентів із закликом, котрий красномовно свідчить про ту величезну роль, яку мало Святе Письмо як в науковій діяльності, так і в повсякденному житті швейцарського богослова: «Послухайте мою останню пораду: екзегези, екзегези і ще більше екзегези! Дотримуйтесь Слова, Писання, котре дане нам» [21, с. VIII].

Ще задовго до розриву з Боннським університетом Барт розпізнав глибокі богословські корені в тих соціально-політичних подіях, які розгортались перед його очами. В епоху засилля в Німеччині на- ціонал-соціалістичної ідеології Барт публічно та сміливо сповідував, що Церква в принципі не може визнати над собою авторитету і влади будь-якого іншого лідера і вождя («фюрера»), окрім Господа [7, с. 297-298]. Для Карла Барта слова «Ісус є Господь» одночасно містили в собі і богословські переконання, і політичну позицію [4, с. 75]. В результаті він прийшов до небезінтересного в усіх сенсах висновку: як ліберальний неопротестантизм, так і римо-ка- толицизм (незважаючи на велику кількість очевидних фундаментальних відмінностей між ними), саме на основі т. зв. «природного богослов'я», котре в багатьох своїх аспектах майже рівняло Бога і людину, в рівній мірі змогли некритично пристосуватись і знайти спільну мову з домінуючою політичною системою - спочатку з кайзерівською імперією з її політикою війни, а потім - з німецьким націонал-соціалізмом.

Саме подібні штучно створені і активно популяризовані в той час удавані «однопорядковість» та «рівнозначність» Бога і людини, котрі були одними з найхарактерніших рис популярного на той час «природного богослов'я», і дозволили протестантським «німецьким християнам» побачити в політичній концепції націонал-соціалізму щось на кшталт нового «божественного одкровення», котре начебто органічно поєднувало в собі християнське та німецьке начала, а в Адольфі Гітлері - нового Лютера і ледь не нового Христа. Дмитро Бінцаровський, автор фундаментальної праці під назвою «Історія сучасного богослов'я», з цього приводу влучно зазначає, що «коли у фюрері бачили спасителя нації і пророка німецького духу, для Барта це було не щось інше, аніж іще одна спроба підміни Божого людським» [4, с. 75].

Барту ясно відкрилась не тільки богословська, але й політична небезпека «природного богослов'я», яке проявило себе у, на перший погляд, зовнішніх та відсторонених, але насправді у глибоко богословсько зумовлених подіях 30-х років ХХ ст. [6, с. 320-321]. Барт зовсім не вважав випадковістю всі ті політичні процеси та тенденції, котрі розгортались перед його очима. І саме тому ці події не могли не зіграти важливу роль в процесі переосмислення ним багатьох звичних для нього богословсько-гермене- втичних підходів, котрі до того вважались найбільш прогресивними, перспективними, інтелектуально вивіреними та майже непорушними. І навіть якщо основні тези доктрини Барта щодо одкровення були ясно сформульовані ним ще в період Мюнстера і Геттінгена, форма презентації цього вчення, котра була здійснена під час відомого Барменського синоду (1934), була очевидним чином пов'язана з соціально-політичною єрессю, в епіцентрі котрої Барт вимушений був жити та працювати [15, с. 333].

Зовсім не випадковим, але багато в чому саме політично інспірованим видається те, що не тільки на ранньому етапі розвитку свого богослов'я (1915-1922), але із ще більшою інтенсивністю та безкомпромісністю в своїх наступних дослідженнях, Барт робив особливий акцент на абсолютній трансцендентності Всевишнього, Котрий відкрив Себе тотально пошкодженому та темному людству [14, с. 115], на «онтологічному розриві між людським і божественним» [18, с. 291], на непереборній та «не- скінченій якісній відмінності» (термін С. К'єркего- ра [18, с. 129]) між Богом та світом, між Творцем і Його творінням. Саме Барт «нагадав про інаковість Бога та діастазис між Ним і світом» [9, с. 206], і в результаті саме він не тільки рішуче поставив під сумнів цінність теологічних побудов в руслі «природного богослов'я», але й прийшов до висновку про абсолютну «неможливість природного богослов 'я, про граничну недоречність просто людських досягнень, про тотальну залежність від благодаті і радикальну неспроможність людства чи Церкви будь-яким чином співпрацювати з божественною дією без благодаті. Виключне одкровення Бога - в Ісусі Христі, і Слово Боже - це Його єдиний і неповторний спосіб комунікації с чоловіками та жінками. Барт, таким чином, заперечує будь-яке посередництво Церкви, за виключенням тих випадків, коли вона відбивається луною Слова Божого» [19, с. 44]. Подібні погляди Барта на абсолютну нетотожність Бога і світу безумовно були інспіровані вченням Жана Кальвіна і традиційним реформатським богослов'ям, про котре сам Барт писав, що воно «не стало жертвою ілюзії, котра охопила все Середньовіччя і котра знову набрала сили в сучасну епоху, ілюзії, що існує безперервна стежка, котра крок за кроком веде від земного міста Божого до царства небесного. Для нього [Кальвіна - А. Ш.] божественне було завжди божественним, а людське - завжди людським» [11, с. 201].