Філософсько-релігієзнавче осмислення міжконфесійного діалогу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вінницький національний медичний університет імені М.І. Пирогова

Філософсько-релігієзнавче осмислення міжконфесійного діалогу

Калач Д.М.

Термін «діалог» уживають у широкому значенні, ототожнюючи з поняттями «дискусія», «суперечка», «бесіда», не розмежовуючи їх за змістовно-смисловим наповненням. Розмежування близьких за змістом понять дасть змогу розкрити смислову основу феномену «діалогу». Поняття «міжконфесійного діалогу» широке й багатогранне. Для чіткого розмежування різних видів діалогу необхідно методологічно визначити його межі. Як вже зазначалося, міжконфесійний діалог можна трактувати як певний формат зустрічей для пошуку взаєморозуміння між представниками християнських конфесій, який ґрунтується на повазі та довірі один до одного, метою якого є глибоке пізнання важливої істини та прагнення зробити відношення між людьми такими, що відповідають особистій гідності кожного. Якщо предметом міжрелігійного діалогу була відповідь на питання «У чому Істина?», то нова парадигма змінює предмет дискусій на питання: «Яка мова дасть змогу обговорювати наші проблеми, фіксувати наші розбіжності, не перериваючи при цьому процесу діалогу?» Основна мета діалогу модерністського типу не в прозелітизмі, а у власній адаптації до інших релігій, визнанні нового релігійного статусу.

Питанням визначення місця «діалогу» в процесі «спілкування» та «комунікації» присвячено праці таких дослідників, як М. Каган , Т Липіч, І.Мальковська, М. Орлова. Зазначені дослідники вкладають у поняття «спілкування» більш широкий зміст, ніж у розуміння поняття «комунікація». Основна розбіжність між цими концептами закладена у характері та формі взаємодії. Спілкування має суб'єкт-суб'єктний характер і проявляється в індивідуальному вимірі, натомість комунікація має інституційний характер та може набувати не лише особистісної, а й соціальної форми. Якщо для процесу «спілкування» важливим є особистісний аспект, то для процесу «комунікації» - передавання інформації.

Найбільш поширеним типом діалогу, який розглядають крізь призму релігійних відносин, є форма міжконфесійного спілкування. Слово «діалог» означає бесіда, розмова, комунікація. Тому термін «міжконфесійний діалог» нерідко вживають як синонім до поняття «міжконфесійне спілкування» на позначення будь-якої форми зустрічі між представниками християнських конфесій. Однак дослідник міжрелігійних відносин Л. Владиченко вважає некоректним ототожнення «діалогу» та «спілкування». У працях С.Абрамовича та Г Кучинського обґрунтовано ідею про те, що «спілкування» містить у собі «діалог» як форму «спілкування», але «діалог» є найвищою формою міжсуб'єктних стосунків. При цьому діалог вважають формою конструктивних відносин. Суть цієї моделі зводиться до розуміння, що не переговори, а відносини, спрямовані на зближення, мають конструктивний характер, оскільки «діалог - це не завжди згода, але завжди пошук згоди» [2, с. 5].

Загальним методологічним підґрунтям для осмислення та розвитку міжконфесійних та екуменічних відносин стала філософія діалогу. Діалогічна форма виражає внутрішню логіку розвитку думки, яка характерна для самого процесу філософування. За спостереженнями Г Бірюкової, діалогічна філософія, котра особливо активно почала розвиватися в Німеччині, протиставлялася діалектичній і трансцендентальній філософії як світогляд, що «відображає взаємозв'язок дійсності в цілісній єдності, а не в протиріччях» [6, с. 10]. Очевидно, що діалогічна філософія розмірковує антропоморфно, виходячи з конкретного людського буття, розуміння людиною світу й усвідомлення самого себе. Відповідно, людина усвідомлює себе насамперед у відносинах із «Ти».

Європейській філософській думці XVIII- XIX ст. здебільшого було властиве монологічне мислення, зважаючи на вплив метафізичної традиції, для якої була визначальною ідеалізована модель пізнавальної діяльності, що втілюється рівнозначними суб'єктами з позиції «абсолютного спостерігача». На цьому етапі розвитку філософії формується категоріальний апарат, передусім категорій «суб'єкт», «об'єкт» і їх відносин, а також категорій «Я», «не-Я», «Я і Ти».

У кінці XIX - на початку XX ст. діалог утрачає своє первинне значення й набуває нової форми, подібної до сучасної, завдяки аналізу відношення «Я-Ти» як способу осмислення сутності людини та визначення її істинного призначення в житті. Такий перелом у світогляді насамперед зумовлений відкриттям нового розуміння «Іншого» та осмисленням «Я». Діалог у новому трактуванні постає елементом аналізу свідомості й водночас умовою конституювання ідентичності «Я». Така інтерпретація діалогу властива поглядам М. Бубера, Ф. Ебнера, Ф. Розенцвейга, О. Розеншток- Хюсі, Е. Левінаса та інших. Осмислення ідеї діалогу як основи філософії, культури й людського знання знайшло відображення в працях М. Бубера, Е. Левінаса, Ф. Розенцвейга. Важливе місце в роботах філософів займає ідея діалогу культур, у межах якої діалог релігій розглядають як невід'ємний елемент культури.

У філософії діалогу дослідники виділяють два основні напрямки, які у різних формах наявні в аналізі зазначеного феномену протягом усієї історії філософії. Перший: діалог розкривається з позиції суб'єкта й осмислюється крізь призму феноменологічного підходу. Представниками цього напрямку були послідовники діалогічної філософії, зокрема Г. Гадамер та М. Бубер. Другий: діалог розкривається з позиції об'єкта й реалізується у структурно-функціональному підході. Теоретично осмислили такий тип діалогу М. Каган і В. Біблер. У межах кожного напрямку реалізується й смислова форма діалогу. Проводячи соціально-філософський аналіз діалогу, Г. Бірюкова визначила дві його моделі: суб'єктивістську

й об'єктивістську [6, с. 23-24]. Дослідницею запропонована оригінальна типологія діалогів, що базується на підставі соціального простору де, зокрема, важливу роль відіграє поділ на вертикальні (між «верхами» і «низами» в соціальній ієрархії), горизонтальні (між «рівними» за соціальним статусом) і внутрішні (з самим собою) діалоги [6, с. 18]. У суб'єктивістській моделі серед діалогічних відносин переважають горизонтальні діалоги, в об'єктивістській - вирішальну роль відіграють вертикальні діалоги. Функціонування діалогічних форм у межах зазначених напрямків сприймається крізь призму релігійної свідомості, основним атрибутом якої є спеціально культивований морально-емоційний акт віри. Коли людина через власні переконання вважає, що Бога не існує, тоді людська активність, її воля та креативність відіграє вирішальну роль у житті суспільства чи окремого індивіда, тому в співвідношенні між Я й Іншим домінують горизонтальні діалоги, а комунікація в цілому є мережевою за своєю структурою. Віруюча людина переконана в існуванні об'єктивних, незалежних від її волі та свідомості законів, що визначають її діяльність, а також Бога як особистого творцях цих законів. Сучасні теологи та релігійні філософи переконані, що вертикальний діалог як спілкування з Богом є головним екзистенціалом для особистості. Більше того, що для сучасних християнських теологів Трійця - це єдність трьох особистостей, для яких характерне існування в діалозі з іншим, у спілкуванні, яке передбачає «обмін існуванням» та «існування в іншому». А тому для християнина діалоги всередині церковних спільнот та міжконфесійні діалоги можуть існувати завдяки зустрічі з Богом як особливій події, що теж є діалогічною та може відкрити Бога як пра- діалог Трьох. При цьому Трійця виступає взірцем діалогічності, ідеальною комунікацією, джерелом цінностей, а тому визначає норми комунікативного життя церкви як спільноти, формує ідеал відносин між церквами, і навіть задає соціальний ідеал солідарності. Згідно із сучасною теологією, діалог існує як подія, як дарунок, а тому не може бути повністю формалізованим. Діалогічні відносини із Богом не можуть бути ієрархізовані, але завжди є безпосереднім міжособистістним спілкуванням.

М. Бахтін доводить, що саме людське життя за своєю природою діалогічне. «Жити - означає брати участь у цьому діалозі: сприймати, вслухатися, відповідати, погоджуватися та ін. У цьому діалозі задіяна вся людина й усе життя: очима, губами, руками, душею, духом, усім тілом, вчинками» [4, с. 310], тобто людина не просто живе в діалозі, а й живе ним, оскільки в процесі такого спілкування, яке є синонімом її справжнього буття, людина може повернутися до самої себе [3, с. 434]. Тому зрозуміти іншу людину можна лише через спілкування з нею діалогічно.

Важливою є концепція діалогу М. Бубера, який увійшов в історію світової філософії як мислитель, що по-новому, не класично поставив проблему «іншого буття» [35, с. 108]. На думку філософа, єство людини можна пізнати, з'ясувавши її ставлення до іншого буття, спілкування з людьми, коли осягнемо її діалогічну природу, її спроможність до буття з іншим. При цьому М. Бубер наполягає на рівноцінності Я і Ти. Він розкриває ідею «ставлення до іншого не як до ресурсу, а як до мети» [8, с. 74]. Отже, саме діалогічне мислення прогнозує наявність кількох рівних учасників. Без усвідомлення іншого як рівного діалог не буде продуктивним.

Діалог різних конфесій буде найбільш продуктивним у межах чіткої єдності, певного плацдарму для спілкування. Іншою умовою дієвого діалогу є переконаність у його результативності, тобто саме прагнення збагатитися досвідом інших. Отже, діалог можливий лише в атмосфері єдиного ціннісного простору та взаємної поваги. У сучасну епоху, з урахуванням особливостей міжконфесійних відносин, сформувалося декілька підходів до розуміння діалогу. Зокрема, Є. Бистрицький зазначає, що «політика толерантності - регулятивний ідеал герменевтичної філософії» [7, с. 157]. Відомо, що розуміння має діалогічну основу і його можна досягти у сфері «між», тобто в конкретному спілкуванні між суб'єктами. Саме спілкування, котре ґрунтується на засадах толерантності, дає підстави одному учаснику акту комунікації відкритися перед «іншим» та створює умови, щоб й «інший» відкрився. Так учасники діалогу створюють спільну мову, уможливлюючи досягнення порозуміння та згоди, а не підкорення «іншого» власній мірці.

Польський філософ А. Гжегорчик під діалогом розуміє інтеракцію, що включає декількох актів за участю всіх сторін діалогу. У такій формі поведінка однієї сторони викликає аналогічну відповідь іншої. І якщо в діях однієї зі сторін реалізується певна ціннісна позиція, наприклад, повага до кожної людини, то вона може бути сприйнята й іншою стороною [9, с. 58]. Так діалог переходить у конструктивне русло, а його результати втілюються на практиці. Відтак, лише в результаті розгляду й аналізу сторони діалогу можуть досягнути порозуміння. Як пояснює В. Лекторський, мова йде «про бачення в іншій позиції, системі цінностей, культурі не те, що неприйнятне моїй власній позиції, а те, що може допомогти мені у вирішенні проблем, які є не тільки моїми власними, але й проблемами інших людей та інших культур, інших ціннісних й інтелектуальних систем відліку. У цьому діалозі не тільки окремі люди, але й культури можуть змінювати свою ідентичність» [11, с. 53].

У другій половині XX ст. особливо активно розвивалася теорія діалогу культур. Різні аспекти взаємовідносин між культурами ставали об'єктами досліджень науковців розмаїтих галузей знань, зокрема філософів, релігієзнавців, богословів, які розглядали культуру як форму спілкування. Діалог у цьому контексті поставав загальним гарантом людського взаєморозуміння. Культуру визначали як важливу складову діалогу, основу співіснування людей різних національностей.

Один із яскравих представників цього напряму М. Бахтін зазначав, що «діалог» є основою для всіх визначень людського буття: «Бути - означає спілкуватися діалогічно. Коли діалог закінчується, усе припиняється. Тому діалог, по суті, не може й не повинен закінчуватися» [3, с. 434]. Якщо у розумінні М. Бахтіна діалог з'являється як діалог культурних епох (Античність, Середньовіччя, Новий час), то В. Біблер уточнює, що цей діалог стосується першооснов буття й мислення. Саме в його інтерпретації це діалог різних форм розуміння. В. Біблер зауважує, що європейський розум є діалогом «розуму ейдічного» (античність), «розуму, що причащається» (Середні віки), «розуму, що пізнає» (Новий час) і виникає у XX ст. як «особливе розуміння, у котрому здійснюється одночасне спілкування всіх історичних форм розуміння - діалогічного» [5, с. 14].

Діалогічне розуміння культури, на думку дослідника міжконфесійних відносин Л. Фили- пович, передбачає наявність спілкування на мікро- та на макрорівнях (персональному та соціально-історичному), що можливе в різних формах, зокрема через текст, через внутрішній діалог, у якому спілкування із самим собою постає розмовою з іншим, через зовнішні форми спілкування, коли носіями діалогічних ідей є живі люди, інституції. Але зміст і форма такого діалогу закладаються самою архітектонікою культури, її типом. Певним типам культури відповідають і певні типи соціально-ідеологічного спілкування, які характеризуються тими чи іншими світоглядними домінантами, стилем мислення, поведінковою моделлю, моральним імперативом, мовою, тощо. Усе це насамперед стосується діалогу релігій як культурного компендіуму, що формує й своє специфічне розуміння останнього [15, с. 160-163].

«Класична» модель діалогу була запропонована Платоном, оскільки, за його переконанням,істина здобувається в суперечці. Тому діалог для філософа вибудовується під час розмови, яка охоплює ключові питання та відповіді про предмет, який розглядається. Аристотель досліджував діалог на основі методу Платона, продовжуючи традицію, яку той започаткував, але доводячи, що істинне знання як результат діалогу має бути не просто відкритим, але і систематично вираженим у несуперечливих судженнях. Отже, «діалог» в античній Греції, який розпочав дослідження зазначеного феномену, трактували як метод установлення істини за допомогою питань і пошуку відповідей на них.

У період Середньовіччя об'єктом дослідження філософії стає внутрішній світ людини як складна система, що за рівнем організації поступається лише Богові. Людина гармонійно поєднала в собі душу й тіло, але розуміння душі мало богословський характер, який для більшості людей був складний для сприйняття. Діалог і надалі продовжував функціонувати як літературний жанр. Яскравими представниками діалогічного жанру цієї доби є Аврелій Августин, Юстин Філософ, Григорій Ниський, папа Григорій I.

У добу Відродження вперше закладено основи систематичного пізнання сутності феномену спілкування людини з людиною, формуються характерні ознаки спілкування як самоцінності, як способу реалізації справжньої людяності. Учені не лише вивчають спілкування, а й залучають до цього процесу сторонніх спостерігачів. Так вони з'ясовують, що спілкування є своєрідним засобом розкриття внутрішнього світу людини, його індивідуального «Я». У період Ренесансу повертається літературний жанр діалогу вже в оновленому вигляді, який пристосовується до нового стилю мислення. Отже, гуманізм доби Відродження, на відміну від середньовічного, визначає діалог як форму мислення, надаючи йому принципово нового значення.

Теологія до усвідомлення провідної ролі діалогічного мислення історично прийшла значно пізніше за філософію, фактично - лише під впливом сучасної філософії діалогу. Відомий фахівець у галузі міжконфесійного діалогу католицький професор Леонард Свідлер пояснює, що партнери в сучасному теологічному діалозі не прагнуть переконати один одного, а, навпаки, намагаються із симпатією вислухати співрозмовника й неупереджено зрозуміти його аргументи. Іншими словами, міжрелігійний діалог спрямований на взаємозбагачення і духовне зростання його учасників та виключає нав'язування чужих поглядів [14, с. 456]. Для нової парадигми перемога і самоствердження в процесі діалогу були абсолютно неприйнятні як мета. Властиве призначення діалогу вирішити наявну проблему або знайти шляхи порозуміння зникає. Сторони, які беруть участь у діалозі, зближуючи свої позиції з фундаментальних питань, формують відчуття «поразки» та «руйнування внутрішнього релігійного світу», що призводить до його припинення. На зміну приходить розуміння самостійної цінності процесу діалогу, що триває.

Важливим завданням є пошук можливих шляхів розвитку міжконфесійного діалогу, на основі яких відбувається гармонізація та оптимізація міжконфесійних і державно- церковних відносин в Україні. Вона сприяє формулюванню закономірностей, що мають на меті формування сучасної української моделі цих відносин. Залишаються відкритими питання про характер впливу міжконфесійного діалогу на націєтворчий, політичний та економічний розвиток держави, загальний стан суспільної моралі, стан взаємозалежності етнокультурної та геополітичної належності громадян і їх взаємозв'язок із релігійними трансформаціями.

Міжконфесійні відносини можуть бути не лише діалогічними, але й конфліктними. В цілому міжконфесійний діалог виникає в тих ситуаціях, учасники яких усвідомлюють наслідки конфліктних процесів і намагаються їх вирішити за допомогою мирних переговорів. Значна кількість конфліктів між представниками різних християнських конфесій виникає на богословському ґрунті, з питань історичної спадщини чи майнових претензій. Але часом, існують ширші причини у політичній та геополітичній реальності. Більшість дослідників міжконфесійного діалогу констатують, що на розвиток конфліктності чи толерантності, впливають духовні, політичні, соціально-економічні, історичні, етнокультурні, релігійні, етнодемографічні фактори. Але всі ці чинники не є визначальними для виникнення конфліктів. Основа непорозуміння - у сприйнятті дійсності, у світоглядних основах людини, а не в об'єктивній реальності. На думку О. Красікова, він полягає в неупередженості під час оцінювання релігійного феномену, що вивчається [10, с. 7]. Науковець неупереджено відображає об'єктивні характеристики пізнаваного феномену. релігієзнавчий міжконфесійний християнський церква

Осмислення змісту історичних подій сприяло усвідомленню наявності своєрідних форм сучасних українських міжконфесійних і державно-церковних відносин, які передбачають перш за все справедливе й об'єктивне законодавство, дотримання правового порядку та функціонування судово-процесуального дискурсу й адміністративних норм. Сьогодні в Україні забезпечення свободи совісті та віросповідання привертає особливу увагу міжнародної спільноти. Фахівці зазначають високий рівень релігійної свободи, але одночасно наголошують на певних проблемних моментах законодавчого характеру в досліджуваній сфері. У зв'язку з цим державними органами влади здійснюються комплексні заходи, зокрема в законодавчій сфері, спрямовані як на забезпечення свободи совісті та віросповідання, так і на вирішення актуальних питань державно- конфесійних відносин. За словами О. Сагана, українська держава зробила багато кроків на шляху ефективного використання міжнародного досвіду ліквідації всіх форм нетерпимості й дискримінації на основі релігії та переконань, що сприяє становленню структур громадянського суспільства. Прийнято необхідні закони, котрі загалом відповідають міжнародному досвіду у вирішенні релігійних проблем. Однак соціальна напруга й політична нестабільність залишаються «атрибутами українського суспільства, не дають гарантії на незворотність досягнутих здобутків у сфері свободи совісті» [12, с. 253-254]. Завданням нового етапу розвитку державно- церковних відносин є формування партнерства релігійних організацій, держави та громадянського суспільства. Це партнерство повинно у повній мірі зберігати усі досягнення у сфері забезпечення свободи совісті та прав віруючих.

Реалії сучасного глобалізованого життя передбачають формування оптимальної моделі міжконфесійної та державно-церковної взаємодії, оскільки ми приречені в майбутньому жити в «єдиному домі», заклавши потужний фундамент міжкультурного та міжрелігійного спілкування. На думку П. Сауха, з якою ми погоджуємося, для того, щоб уникнути культурної та цивілізаційної конфронтації, мала б працювати єдина формула - «єдність світу і розмаїття культур» [13, с. 22]. Теорія мультикультуралізму обґрунтовує ідеали культурногоплюралізму,гармонійногоспівіснування різних культур, їх рівності та однакового права на життя [13, с. 22]. Однак практичне втілення теорії мультикультуралізму засобами політики створило нові проблеми, які потребують негайного вирішення. Вважалося, що втілити в життя основні ідеї, пропаговані мультикультуралізмом, буде не складно, ураховуючи формулу «єдності світу та розмаїття культур», однак виявилося, що реалізація цього задуму потребує до себе підвищеної уваги та філософського й концептуального осмислення.

Реалії сьогодення диктують перед українською громадськістю необхідність визначення власних моделей конфесійних і державно-церковних відносин. Тому одним із найважливіших завдань дисертації було моделювання та прогнозування найперспективнішої оптимальної моделі цих відносин з урахуванням внутрішніх і зовнішніх факторів.

Список використаних джерел

1. Академічне релігієзнавство : підручник для студентів вузів / за наук. ред. проф. А.Колодного. - К. : Світ Знань, 2000. - 862 с.

2. Арістова А. Релігійні конфлікти в перехідних європейських суспільствах : природа, динаміка, вплив на релігійно-суспільні процеси : дис. на здобуття наук. ступеня доктора філ. наук : спец. 09.00.11 / А. Арістова. - К., 2008. - 418 с.

3. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского : литературная критика / М. М. Бахтин. 3-е изд. - М. : Худож. лит., 1972. - 471 с.

4. Бахтин М. Эстетика словесного творчества / М. Бахтин. - М. :Искусство, 1979. - 424 с.

5. Библер В. От наукоучения к логике культуры : два философских введения в двадцать первый век / В. С. Библер. - М. : Политиздат, 1990. - 413 с.

6. Бирюкова Г. Диалог : Социально-философский анализ : диссертация доктора философских наук : 09.00.11 / Г Бирюкова. - Иваново, 2000. - 285 с.

7. Бистрицький Є. Конфлікт культур і філософія толерантності / Є. Бистрицький // Демони миру та боги війни. Соціальні конфлікти посткомуністичної доби. - К. : «Політична думка», 1997. - С. 147-168.

8. Бубер М. Два образа веры / М. Бубер; [Пер. с нем. Левиной М.И. и др.]. - М. : аСт, 1999. - 590 с.

9. Гжегорчик А. Духовная коммуникация в свете идеала ненасилия / А. Гжегорчик // Вопросы философии. - 1992. - №3. - С.54-71.

10. Красиков А. Методологические проблемы религиоведения / А. Н. Красиков. - М. : Академический проект, 2007. - 239 с.

11. Лекторский В. О толерантности, плюрализме и критицизме / В. А. Лекторський // Вопросы философии. - 1997. - №11. - С. 46-54.

12. Саган О. Забезпечення права на свободу совісті як базовий чинник розвитку громадського суспільства в Україні / О. Саган // Релігійна свобода : Свобода релігії і міжрелігійний діалог : глобальні виміри й локальні вияви. Науковий щорічник. За загальною редакцією д.філос.н. А. Колодного. - К. : УАР, 2011. - №>16. - С. 247-254.

13. Саух П. Сучасні виклики глобалізованої епохи : суспільство і церква в пошуках відповідей / П. Саух // Україна і Ватикан : до і після Другого Ватиканського Собору. Науковий збірник. - К. : УАР, 2013. - С. 19-27.

14. Свидлер Л. Межрелигиозный диалог : истоки, проблемы, перспективы : Беседы с профессором религиоведения Университета Темпл, основателем и главным ред. журн. «Экуменическое исследование» Л. Свидлером / Беседу вел: М. Сергеев // Страницы. - 2000. - Т.5. - №3. - С. 452-461.

15. Филипович Л. Міжнародний досвід міжрелігійного діалогу / Л. Филипович // Релігія-Світ-Україна. Колективна монографія в 3-х книгах. Книга І : Релігія у світі культурно-цивілізаційного діалогу. - К., 2010. - С. 153-164.

Анотація

Дослідження присвячене філософсько-релігієзнавчому аналізу міжконфесійного діалогу між представниками християнських церков. Міжконфесійний діалог визначено як певний формат зустрічей для пошуку взаєморозуміння між представниками християнських конфесій, який ґрунтується на повазі та довірі один до одного, метою якого є пізнання важливої істини та прагнення зробити відношення між людьми такими, що відповідають їх гідності. Актуальність пов'язана з посиленням впливу релігійних організацій різних конфесій на суспільно-політичне життя нашої країни та необхідності подолання існуючих релігійних конфліктів. Особливої значущості ця тема набуває в умовах гібридної війни та неоголошеної агресії, в якій релігійна складова відіграє не останню роль. Відкритим залишається також питання впливу авторитету християнських конфесій на формування духовно-морального клімату та взаємовпливу етнокультурної та геополітичної складової на становлення громадянського суспільства і їх взаємозв'язок із релігійними процесами. Розглянуто питання налагодження міжконфесійного діалогу та державно-церковних стосунків та ключові проблеми діалогу між християнськими церквами; особливості екуменічних позицій християнських церков у межах міжконфесійного діалогу; розкрито роль й місце принципу толерантності в міжконфесійних стосунках. Необхідність встановлення таких міжконфесійних й державно-церковних відносин в Україні зумовить деполітизацію релігійної сфери та встановить законодавчу і практичну рівність українських конфесій перед владою.

Ключові слова: міжконфесійний діалог, толерантність, екуменізм, примирення, компроміс.

Interfaith dialogue is defined as a particular form of meetings for searching mutual understanding between representatives of Christian denominations that is based on each other's respect and trust and aimed at important truth cognition and striving for making people's relations corresponding to their dignity. The research is related with the religious organizations of various denominations influence growing on the social and political life of our country and closely connected with the necessity to overcome the existing religious conflicts. This subject becomes of a great significance in the hybrid war and unannounced aggression conditions because the religious component plays an important role in it. The issue of the influence Christian denominations authority on the formation of the spiritual and moral climate and the ethno-cultural and geopolitical component interaction on the civil society formation and their interrelation with religious processes is also remained open.

The main issues of the inter-confessional dialogue, the state- church relations adjustment and the dialogue between Christian churches key problems are considered; the ecumenical positions of Christian churches basic features in the inter-confessional dialogue aspect are disclosed; the role and place of tolerance principle in the interfaith relations is revealed. It was determined that the most optimal model of inter-confessional and state-church relations in Ukraine, when the state and the church act as the relations equal subjects and each of them has their own sphere of influence and activities, are partner relations. The necessity of such inter-confessional and state-church relations establishing in Ukraine will lead to the religious sphere depoliticization and the legal and practical equality of Ukrainian denominations improving before the authorities.

Keywords: interfaith dialogue, a tolerance, ecumenism, a reconcilement, a compromise.

Размещено на Allbest.ru