Релігія як соціокультурний феномен та інтегратор українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Актуальність даної проблеми полягає в тому, що релігія завжди була тим історичним архетипом з якого починалося формування культури в її духовно-моральних вимірах. Мистецтво, система цінностей та регламентативів завдячують у своєму розвитку саме релігії. Існуючі системи моралі суспільства та певні моделі лімітації поведінки і відносин будувалися і сьогодні функціонують на засадах релігійних цінностей.

Релігія і сьогодні є основним консолідатором та інтегратором суспільних систем, оскільки сакралізує історично сформовані моделі та принципи людських взаємин.

В цьому контексті метою даної роботи є аналіз ролі релігії в її культуро творені та легітимізації суспільних відносин.

До основних завдань роботи відносимо наступне:

1. Визначення духовних характеристик релігії як суспільного феномену.

2. Дослідження основних соціокультурних функцій релігії.

3. Вивчення релігійних механізмів інтеграції українського суспільства та лімітації соціальних відносин.

Рівень дослідження проблеми Дослідженням соціокультурного та інтегруючого характеру релігії займались П. Бергер, В. Бодак, М. Вебер, Е. Дюркгейм, С. Здіорук, В. Єленський, А. Колодний, Г. Спенсер, Л. Филипович, П. Яроцький.

Постановка проблеми. Релігія передбачає певну систему цінностей і моральних принципів, що складають модальні структури культури. Саме в ціннісному аспекті виражається зв'язок культури і релігії: остання як репрезентант культури виконує функцію несення смислів. У такий спосіб релігія виконувала, і може виконувати функцію формування нормативних систем, які забезпечують можливість існування, репродукування і розвитку культури, а відтак і суспільства.

Релігія у сучасній культурі, як і в культурах попередніх епох, задає аксіологічні координати, ієрархію цінностей, сповіщає культурній діяльності вищу єдність і зміст.

Релігія в сучасному суспільстві, і це важливо для України, здатна зрівноважити граничну інваріативнсть як існування, так і смислів, цінностей культури [1, с. 89-90].

Релігія виконує як соціокультурну, так і інтегруючу та легітимуючу функції в соціумі. На це у свій час звертали увагу класики соціології релігії. До прикладу, Г. Спенсер виокремлював 3 суттєвих соціальних функції релігії. На його думку, релігія, по-перше, зміцнює сімейні зв'язки та інтегрує сім'ю як соціальну групу завдяки інституту похорон та культового пошанування предків; подруге, вона служить основою управління поведінкою людей, легітимуючи її традиційні форми; по-третє, релігія обґрунтовує і зміцнює національну єдність, яка початково повинна мислитись як релігійна єдність. До того ж, Спенсер виокремлював в релігії принцип соціальної неперервності (принцип розвитку культури - авт.), який гарантує відповідну ідентичність суспільства [12, с. 44].

Дюркгейм, у свою чергу, вважав, що загальні вірування, цінності і практичні життєві орієнтації є основою суспільного організму, яка дозволяє йому функціонувати у формі певної цілісності. Він був переконаний, що призначення релігії в тому, щоб забезпечити деяку соціальну рівновагу, яка постійно руйнується різними суспільними імпульсами й зрушеннями. Класик соціології виокремлював в релігії дві соціально-ціннісних функції: консолідуючу та стимулюючу. Перша, на його думку, підтримує соціальну згуртованість; друга - породжує ідеали, які забезпечують соціальну динаміку. Загалом релігія розумілась Е. Дюркгеймом як сила, що інтегрує суспільство [3, с. 23].

Розглядав релігію як соціокультурний феномен К. Маркс. Релігія у нього включена в систему суспільних відносин, продукується ними (в першу чергу економічними, які виступають як базис, що визначає цілу сукупність похідних, «надбудовчих» утворень, таких як політика, мистецтво, мораль, філософія та релігія). Таке розуміння релігії як соціального феномену означає, що вона розглядається Марксом в якості важливого соціального фактору, який виконує в житті суспільства реальні функції і який задовольняє певні духовні потреби [3, с. 24-25].

Великі можливості релігії надавав німецький соціолог М. Вебер, який вважав, що при всій своїй консервативності, релігія здатна діяти як один із факторів соціальної динаміки. Він був переконаний, що найважливіші фактори соціальних змін кореняться у культурних системах, до яких відноситься і релігія. Як приклад, класик соціології звертався до великих релігійних рухів, які проводили значні соціальні зміни, реалізуючи релігійні ідеї.

В контексті соціальної значимості релігії, М. Вебер стверджував, що духовні цінності можуть бути великою силою, яка впливає на соціальні трансформації. У своїй статті «Протестантська етика та дух капіталізму» він показав як віра, яка налаштовувала кальвіністів до динамічного життя, сповненого праці і бережливості, сприяла формуванню підвалин капіталізму. Важливим висновком науковця є те, що існує взаємозв'язок соціальної організації і релігійних цінностей, релігії з господарською етикою.

Виходячи з позиції здорового глузду, М. Вебер вважав, що упадок релігії не є тріумфом людського розуму як результату просвітницької і звільняючої дії науки (що й підтвердила пізніше історія - авт.), це симптом духовного захворювання суспільства [3, с. 25-26].

Провідний представник сучасної соціології релігії - американський соціолог П. Бергер (Основна робота «Священна завіса») вважає, що релігія займає центральне місце в процесі конструювання смислів, знання, когнітивного комплексу, який укорінює і орієнтує людину в її житті. Для надання цьому знанню стійкості, деякої універсальності необхідно, вважає він, наділяти його характеристиками священного комплексу, світу сакрального. Цю процедуру космізації, за ним, і виконує релігія, яка суть космізації у формі священного. Сама космізація, стверджує науковець, тут виступає як ототожнення усвідомленого (тобто сконструйованого людиною) світу із світом як таким. Священне, яким оперує релігія, протистоїть за П. Бергером двом явищам (профанному у житті людини) і хаосу (когнітивній пустоті, безсмислиці, яку релігія й долає за допомогою священного).

Звідси головна функція релігії - легітимізація (космізація) як наявного суспільного порядку, так і самого індивіда; релігія надає людині систему норм і цінностей, захищає її від хаосу, надає сенс буттю, і, в кінці кінців, дає відчуття реальності, об'єктивності сконструйованого людною світу, піднімає профанність самої людини до сакральності Бога [3, с. 27].

Як вважали класики соціології релігії, вона (релігія) не тільки надає втіху перед лицем смерті, але й вносить смисл і в інші аспекти людського життя. Релігія допомагає пережити такі важкі ситуації як бідність, хвороби, несправедливість. Тим, хто страждає, вона дає надію.

Як вважали функціоналісти (Т. Діа, Л. Шнайдер, Дж. Йінгер), релігія створює систему вірувань, норм і цінностей, які згуртовують членів суспільства, забезпечують його цілісність і єдність. Функціоналісти, як і Е. Дюркгейм, вважали релігію найважливішим фактором, що інтегрує суспільство [9, с. 473-474].

Релігія, за Фройдом - універсальний феномен, пов'язаний з виконанням найдавніших, найсильніших і життєво необхідних бажань людини [8, с. 722].

Релігія історично була присутня на всіх етапах розвитку людських спільнот, виконуючи різні соціальні функції. Вона не просто комплекс вірувань і практичних дій як форма спілкування з надприродним, вона є фактором об'єднання людей (через систему цінностей і регламентативів) в одну спільноту, виконуючи інтегруючу та консолідуючу ролі, на що неодноразово вказували соціологи релігії.

Оскільки релігія об'єднує людей за віросповідною ознакою в релігійні об'єднання, організації, вона тим самим створює окремий соціальний інститут, який входить через різні форми взаємодії в соціальний простір. Релігійні організації, таким чином, представляють населення, громадян, електорат, різні професійні групи, в той же час відображають різні суспільні та соціальні очікування. Тим самим релігія виконує свою соціокультурну та консолідуючу роль. Через посередництво церква - релігія (як соціальний інститут) взаємодіє з державою, різними суспільними інституціями та громадськими організаціями, формуючу таку діалектику відносин, яка є двохстороннім рухом. Релігія, виступаючи від імені віруючих, задовольняє їх духовні потреби на суспільному рівні; суспільство ж створює всі можливості для реалізації церквою її як релігійних, так і суспільних форм діяльності. Як соціокультурний феномен, релігія через посередництво церкви також допомагає людині, з одного боку, подолати земну втраченість (Б. Лобовик), з іншого - виявити свою соціальну природу через ряд функцій: світоглядну, компенсаторну, комунікативну, регулятивну, легітимізуючу та інтегративну.

Через «трансцендування» релігія виводить людину у її помислах за межі існуючого буття та дозволяє їй компенсувати земну втраченість і тим самим долати страх перед майбутнім.

Через цінності, установки, моделі поведінки, релігія може виступати соціальним регулятором. Як нормативна система і як основа суспільних санкціонованих способів поведінки, вона певним чином упорядковує думки, потяги та дії людей.

За допомогою легітимізуючої функції релігія обґрунтовує і узаконює певні норми і правила поведінки, які підтримують стабільний порядок у суспільстві і зберігають ціннісно-правову складову цього порядку. Суспільну важливість цієї функції обґрунтував американський соціолог Т. Парсонс. На його думку, не може існувати ні одна суспільна система, якщо не забезпечено певне лімітування (обмеження) дії її членів, якщо їх поведінка може варіюватися довільно і безмежно. Для стабільного існування суспільної системи, таким чином, необхідно виконання та слідування певним узаконеним зразкам поведінки, які й пропонує релігія.

Збереження і забезпечення стабільності суспільства відбувається через інтегративну функцію релігії. Поєднуючи поведінку та діяльність індивідів, об'єднуючи їх думки, почуття, очікування, спрямовуючи зусилля соціальних груп і інститутів, релігія сприяє стабільності суспільства і може виступати фактором інтеграції суспільства чи груп людей. Закономірну необхідність існування такої функції обґрунтували представники функціоналізму, які розглядали суспільство як соціальну систему, в якій всі частини (елементи) повинні працювати гармонійно і узгоджено. Для ефективного функціонування соціуму, релігія використовує етичні цінності, які є тими підвалинами, на яких будується духовний компонент релігії.

Оскільки діяльність, відносини, поведінка повинні певним чином регламентуватися, а людина повинна будувати своє життя згідно певних ідеалів, то для цього повинні існувати якісь орієнтири, які можуть вважатися ціннісними. До них у першу чергу відносяться уявлення про добро та зло, релігійні приписи (наприклад заповіді любові, декалог - МК. 5:43, 19, 22:39; Вих. 20:2-17); традиції, які релігія як історичний архетип, надає у суспільну спадщину. Покладаючись на ці етичні цінності, людина визначає свій сенс життя, веде себе певним чином відносно інших, гармонізує та толеризує відносини [3, с. 53-56, 64-67].

Нагадаємо, що Е. Дюркгейм порівнював релігію з властивостями клею: вона допомагає людям усвідомити себе як моральну спільність, об'єднану загальним цінностями і загальною метою. Релігія, за його переконаннями, надає людині можливість самовизначення у суспільній системі і тим самим об'єднатися з порідненими за звичаям, поглядами, цінностями, віруваннями людьми. Інтегрування Дюркгейм бачив і в спільній участі у культовій діяльності. Він вважав, що якраз через культ релігія конституює суспільство як ціле: готує індивідів до соціального життя, тренує послух, зміцнює соціальну єдність, підтримує традиції, підсилює почуття задоволеності.

Як вважає богослов Г. Зіммель, релігія інтегрує і спрямовує функціонування особи віруючої людини за рахунок того, що вона пропонує певний образ світу, відповідає на основні екзистенціальні питання, пробуджує почуття сенсу світу і людського життя. Релігія, на його думку, в особливий спосіб «впорядковує» ставлення людини до світу, речей, людей і до самої себе, виконує функцію утвердження системи цінностей особи в процесі її формування.

На заувагу Зіммеля, щодо цінностей релігія у розвитку особи виконує дві функції: 1) забезпечує критерії вибору одного з альтернативних способів поведінки; 2) визначає напрям прагнень згідно з прийнятими людиною цінностями, (спрямовує дії людини, визначає тип потреб та почерговість їх задоволення, модифікує систему потреб).

Релігія, за Зіммелем, виконуючи функцію «сакралізації» вартостей, зміцнює вищість групових цілей над індивідуальними і утверджує самодисципліну щодо егоцентричних тенденцій особи. Вона забезпечує високі взірці вартостей, формує протест проти усталених і утверджених суспільних структур, які є неморальними, через суспільну комунікацію зберігає і передає від покоління до покоління суттєві та тривалі моральні та звичаєві вартості [6, с. 76-78].

Широке визначення соціокультурної функціональності релігії пропонують білоруські філософи. Релігія, на думку Гріцанова, сприяє реалізації процесів утвердження особистості, формуванню особистісної свідомості; ритуалізації і, відповідно, облагородженню репертуарів поведінки людей, звільненню свідомості індивіда від пересудів необмеженої влади рокових випадковостей; соціальної інтеграції та космізації людського буття, його виходу за межі вузько земного існування [6, с. 722].

Як заявляє вітчизняний релігієзнавець В. Єленський, релігія сьогодні, як свого роду мова, надає особливу могутність соціальним ідеям, є феноменом, що додає людині та спільноті сил для духовних злетів. Вона заявила про свою присутність світовій, регіональній та національній політиці, бере активну участь у націєтворенні. Вона й далі конструює колективні ідентичності й визначає поведінку людських спільнот, впливає на право, мистецтво, економіку, здоров'я людей. Сьогодні, на його думку, можна говорити про «релігійне повернення» на противагу секуляризації всіх сфер життєдіяльності людини [4, с. 5-8]. Рушієм релігійного повернення (релігія повернулася на своє місце, з якого її спробували витіснити ідеології) В. Єленський вважає глобалізацію як стрімке стиснення світу. Глобалізація, за ним, перетворює світ на єдине ціле і, якщо не приводить до глобальної культури і релігійної конвергенції, то в кожному разі робить невідворотною зустріч різних релігій і культур. Глобалізація в підсумку дає релігії певний імпульс і посилає їй впливи в публічному дискурсі.

Глобальне повстання релігії означає глобальну битву за автентичність, глобальні пошуки «остаточного сенсу», відродження світових релігій як значущих культурних систем [4, с. 71-98].

«Релігійне повернення», яке почалося в останній чверті ХХ ст. перетворило релігію і в Україні на вагомий чинник національної та культурної мобілізації. Вона постає важливим чинником націєтворення. Як приклад, за даними Європейського соціологічного дослідження 74,7 % українців вважають себе такими, що належать до певної релігії. За цим показником наша країна входить до сімки із 23 досліджуваних країн (після Кіпру, Польщі, Португалії, Ірландії, Словаччини та Болгарії). За показниками приналежності до релігійних віросповідань Україна залишається однією з найбільших релігійних країн в Європі, а церква як соціальний інститут користується найбільшою довірою серед населення (66 % проти 64 % у 2013 р.) [2, с. 67-68; 11, с. 15].

За дослідженням центру Разумкова в 2013 р. ту чи іншу міру важливості релігії як життєвої цінності засвідчили 63 % опитаних [7, с. 28], а 53 % опитаних у 2014 р. заявили, що церква відіграє позитивну роль в українському суспільстві (проти 51 % у 2013 р.) [11, с. 16]. Високим залишається і моральний авторитет церкви. Так, за опитуванням у 2013 р. 77 % опитаних заявили, що релігія підвищує моральність і духовність людей [7, с. 40].

Високий моральний і соціальний потенціал релігії проявився під час Революції Гідності 2013-2014 рр. У подіях на Майдані Церква фактично стала на бік українського суспільства, яке вдалося до масових акцій громадянського спротиву. Слід відзначити, що такій позиції Церкви сприяла наявність суспільного запиту. Так, згідно з результатами соціологічного дослідження 74 % українських громадян були упевнені в тому, що церква завжди має ставати на бік людей і боронити їх від свавілля влади, а в ситуації військової агресії РФ (окупація та анексія Криму) церква стала на захист миру, територіальної цілісності та суверенітету України [11, с. 3].

Весь період революційних подій Церква патріотично відстоювала спочатку інтереси народу, а після терористичних акцій і суверенітет країни. 10 грудня 2013 р. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій (ВРЦ і РО) опублікували звернення керівників церков і релігійних організацій до своїх вірних та всіх людей доброї волі у зв'язку із суспільно-політичною ситуацією в Україні, де були засуджені акти насильства і жорстокості та звернення до діючої влади з закликом забезпечити конституційні права і свободи громадян. ВРЦ і РО закликали українське суспільство, владу і опозицію до діалогу для забезпечення цілісності нашої держави. 22 січня 2014 р. було опубліковано Комюніке екстреного засідання ВРЦ і РО, де представники конфесій засудили факти вбивства і закликали негайно зупинити кровопролиття і організувати перемовини влади і опозиції. 2 березня 2014 р. ВРЦ і РО опублікували свою Заяву щодо рішення Ради Федерацій Федерального Зібрання Російської Федерації від 1 березня 2014 р., в якому закликала владу РФ від військового та іншого втручання у внутрішні справи України та до міжнародного співтовариства з проханням зробити все можливе для збереження миру в Україні і збереження її територіальної цілісності, суверенітету і недоторканості кордонів української держави.

24 березня 2014 р. ВРЦ і РО знову опублікували «Звернення» щодо нормалізації суспільно-політичної ситуації в Україні з огляду на внутрішні та зовнішні виклики. Церква знову апелювала до консолідації дій влади та громадян «для збереження територіальної цілісності нашої Вітчизни-України» [11, с. 5-11]. Все це говорить про те, що церква в українському суспільстві не тільки виконує функцію соціального інтегратора, але й займає патріотичну позицію, підтримуючи тим самим суспільно-духовну стабільність.

Зазначимо, що демократизація українського суспільства та відповідна нормативність створили всі можливості для реалізації потенціалу церкви як суспільного інституту. Про це свідчить розвиток релігійної мережі, яка є найбільшою на всьому пострадянському просторі. Якщо, наприклад, в межах культової та позакультової діяльності в радянський період було зареєстровано 9 релігійних напрямів і функціонувало лише 4,5 тис. релігійних організацій, то сьогодні - більше 120 напрямів та понад 36 тис. організацій. Як наслідок демократичних перетворень в Україні, сучасна релігійна ситуація відзначається високою динамікою (2-3 % зростання релігійної мережі щорічно) та високим рівнем синкретизму й універсальності [2, с. 68].

Під впливом глобалізації та інкультурації український релігійний простір стає достатньо мозаїчним і в певній мірі заполучає характеристики світових релігійних процесів. У зв'язку з цим у сучасному українському суспільстві можна виокремити два принципово відмінних між собою типи релігійності - масова і воцерковлена. Перша з них характеризується низьким ступенем і поверховістю релігійних переконань, недостатньою силою релігійної віри, слабкою інтенсивністю релігійних почуттів і переживань, неактивною та неусвідомленою релігійною діяльністю, повільним засвоєнням релігійних ідей, норм, цінностей, яскраво вираженою ритуальністю, конформізмом, декларативністю.

До першого (масового) типу релігійності можна віднести неінституйовану постмодерну релігійність як позацерковний «дифузний» вияв релігії, де випадково поєднуються елементи громадянської релігії з християнськими віруваннями, набори цінностей, символів, звичаїв і поведінкових норм. Цьому типу притаманна також розмаїтість як «дифузна» релігія [2, с. 467].

Специфічним для української релігійності є й те, що притаманне західній цивілізації (як результат глобалізації - авт.) - повага до віри та церкви, маніфестація через релігію ідентичності, але не включення в релігійну інституційну сферу, що означується як «віра без приналежності». Це ще можна назвати релігією меншості «від імені більшості», тобто ситуацією, коли релігійність маніфестує активна меншість, а більшість не просто ставиться до цього з розумінням, а й виразно підтримує те, що робить меншість (відзначає релігійні свята, виконує обряди, живе згідно традиції), але не інституалізується [2, с. 69; 4, с. 172].

Другий тип релігійності вирізняється цілісністю, виваженістю, ґрунтовністю релігійних переконань та їх максимальною відповідністю конкретним релігійним віруванням, вимогливістю де виконання релігійних практик, усвідомленням їх самоцінності, залученістю до релігійних організацій, участю в соціальній, просвітницькій, благодійницькій та іншій діяльності релігійних громад.

Для української релігійності характерними є дві тенденції:

1) Релігійна самоідентифікація є набагато сильнішою за конфесійну;

2) Відсутність кореляції між бурхливим зростанням релігійних декларацій і станом суспільної моралі (відсутність т. зв. «лінійності») [ 2, с. 70] .

Слід зауважити, що концептуально зважена концепція державно-церковних відносин, яка сформована на засадах законодавчих актів, що імплементували світовий досвід захисту релігійних свобод, широко демократизувала релігійний простір. Завдяки цьому в Україні є достатньо високим рівень релігійної толерантності. До прикладу, упродовж 2000 - 2013 рр. частка опитуваних, які вважали, що будь-яка релігія має право на існування, залишалася незмінною і складає 74-76%[ 7, с. 28]. Число ж прихильників запровадження інституту державної церкви в 2013 р. порівняно з 2000 р. зменшилась удвічі - з 20% до 9% [ 7, с. 33]. В 2014 р. ця цифра піднялася до 13 %, що скоріше всього було пов'язано із суспільно - політичною ситуацією в країні [ 11, с. 16]. Така позиція Церкви та події на Майдані й військова агресія РФ достатньо об'єднали українське релігійне середовище, що у свою чергу, знизило його конфліктність.

Висновки. Проведене дослідження дозволяє зробити такі висновки:

1. Релігія була і залишається тим соціальним інтегратором, який утримує і ідентифікує суспільну єдність.

2. Релігія виконує в українському суспільстві свою консолідуючу роль через низку соціальних функцій, сакралізуючи та лімітуючи нормативно - ціннісну систему.

3. Релігія та церква, як соціальний інститут, мають найвищий рівень суспільної довіри, що дозволяє їм ефективно виконувати свою інтегруючу функцію.

4. Церква під час Революції Гідності проявила високий рівень патріотизму ще раз підтвердивши свою соціальну сутність та можливість виступати маркером суспільних цінностей в кризових ситуаціях.

Література

1. Вебер М. Протестанськая этика и дух капитализма / М. Вебер //Избр. произв. - м., 1990. - с. 44-49, 104-107, 193-208.

2. Докаш В. Релігійність українського суспільства в її сучасних соціологічних вимірах / В. Докаш // Держава і церква:форми взаємодії в умовах трансформації українського суспільства: матеріали Міжн. наук.-практ. Інтернет-конф. 28-29 травня 2014 р. / за заг. ред. проф. Докаша В.І. - Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2014. - 67-76.

3. Докаш В.І. Соціологія релігії: навчальний посібник / В.І. Докаш / Чернівці: Чернівецький нац.. ун-т, 2010. - 256 с.

4. Єленський В. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - початку ХХІ століття / В. Єленський. - Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2013. - 504 с.

5. Релігія в контексті соціокультурних трансформацій України. Колективна монографія. відн. ред. - д. філос.. н. Л. Филипович. - Київ: Українське релігієзнавство, 2009. - №50 - 296 с.

6. Релігія в сучасному світі: Матеріали до курсу релігієзнавства. За ред. т. Зімоля (з пол. перекл. Т. Теодорович. - Т. Теодорович. - Львів: Свічадо, 2007 - 504 с.

7. Релігія і влада в Україні: Проблеми взаємовідносин. Інформаційні матеріали до круглого столу на тему: державно-конфесійні відносини В Україні станом на 2013 р.: рух до партнерства держави і Церкви чи до кризи взаємин? 22 квітня 2013 р. - К. : Центр Разумкова 2013. - 47 с.

8. Религия: Энциклопедия / Сочт. И общ. ред. А. А. Грицанов, Г. В. Синило. Мн.: Книжный дом, 2007. - 960 с.

9. Смелзер Н. Социология: пер. с анг. - М. : Феникс, 1994. - 688 с.

10. Социология: энциклопедия/ сост. А.А. Грицанов, В.Л. Абушенко, Г.М. Евелькин, Г.Н. Соколова, О.В. Терещенко М.Н. -Минск: Книжый дом, 2003 - С. 1062-1063.

11. Україна - 2014: Суспільно-політичний конфлікт і церква (інформаційні матеріали). - К.: Центр Разумкова, 2014. - 28 с.

12. Яблоков И.Н. Социология религии. - М. : Мысль, 1979. - 182 с.

Размещено на Allbest.ru