Територіально-адміністративна структура й вище церковне управління Православної Церкви в Україні другої половини ХІХ століття: дореволюційна історіографія

Актуальність проблеми адміністративно-територіального устрою та системи управління православної церкви визначається, головним чином, її безпосереднім зв'язком із питанням про статус цієї церкви. Концептуальні підходи до його визначення, починаючи з кінця ХІХ - початку ХХ століть, залишалися незмінними. Дійшовши консенсусу в тому, що на території України у ХІХ ст. функціонувала лише Російська православна церква, одна частина дослідників вважає це результатом добровільного злиття української та російської церковних інституцій в одне загальноросійське ціле (А. Доброклонський, П. Знаменський, П. Малицький, С. Щеголев та ін.).

Інша частина, яку репрезентують переважно українські дослідники (М. Грушевський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, та ін.), сприймає монополію РПЦ в Україні як наслідок силового поглинання нею Української православної церкви. Професор В. Вернадський представив навіть уточнену хронологію цього процесу, стверджуючи, що Україна “перестала існувати як політичний організм із самостійним внутрішнім життям” з початку ХІХ століття. Кращі набутки національної культури, залишки автономного ладу, у тому числі “своєрідний устрій церковно-релігійного життя ... поступилися місцем загальноросійському порядкові” [2, с. 173].

Стрижневою проблемою функціонування Російської православної церкви, у тому числі в межах України, залишався її адміністративно-територіальний поділ. Закономірно, що дослідники приділили йому увагу починаючи з дорадянської епохи. Так, П. Знаменський (1896 р.), С. Рункевич (1901 р.), П. Малицький (1902 р.) відзначають, що структура церкви включала єпархії, як обласні (в сучасному розумінні) адміністративно- територіальні одиниці, благочинія, як районні, та парафіяльні, як низові. Наводячи дані щодо кількості єпархій на різних етапах розвитку синодальної церкви, вони фіксують, зокрема, тенденцію до її зростання. Так, П.Знаменський вказує, що після створення Синоду у 1721 р. діяло 18 єпархій, на початку ХІХ ст. - 36 та до кінця ХІХ ст. - 65. Одночасно автори відзначають зростання кількості вікаріатств*. При цьому їх число, як правило, не наводиться. Показово, що повний перелік єпархій зустрічається лише у звітах обер-прокурорів Св. Синоду, адресованих імператорам.

Хронологічно детальніше на чисельності єпархій зупиняється П. Малицький. Виокремлюючи рубіжний, з огляду на подальші реформи, 1860 рік, він зазначає, що тоді в межах імперії функціонувала 51 єпархія [9, с. 116].

С. Рункевич надає зміни в кількості єпархій упродовж ХІХ ст. відповідно до правлінь російських імператорів. Так, автор відзначає, що за Ніколая І (до 1855 року) було створено 13 нових єпархій, в часи Александра ІІ (до 1881 року) - 6, а їх загальна кількість на кінець ХІХ століття досягла 65. Такий хронологічний підхід автора, ймовірно, був обґрунтованим, бо за свідченням історика церковного права М. Горчакова відкриття нових єпархій було тісно пов'язане з розвитком державного устрою (кордони єпархій змінювались відповідно до губернських з часів Єкатерини ІІ). Поділ конфесійної території на єпархії здійснювався церквою за погодженням з державною владою. П. Малицький робить при цьому важливе уточнення. Він зазначає, що універсальне правило відповідності кордонів губерній кордонам єпархій порушувалось лише в окремих випадках, коли населення регіону складалося з великої кількості іновірців. Тоді кілька губерній складали одну єпархію. Історик церкви Є. Голубинський вперше підійшов до проблеми осмислення критеріїв, що мали визначати масштаби єпархій. У цьому зв'язку ним була відзначена незіставність єпархій за загальною площею. Окремі з них були визнані настільки значними, що потребували реформування в напрямку їх зменшення, що однозначно сприяло б удосконаленню системи церковного управління [4, с. 205].

Церковні історики А. Доброклонський, П. Знаменський звертали увагу на факт поділу єпархій на три класи (“степені”), який мав місце в допетровську епоху, а потім був відновлений Єкатериною ІІ і проіснував до 1867 року. Статус єпархій нерідко визначався статусом самих губерній, їх роллю в політичній та економічній системі країни, а також історичною традицією, пов'язаною з утвердженням християнства та протистоянням православної церкви іноконфесійним утворенням. Очільникам єпархій перших двох класів присвоювали титул архієпископів, архієреям третього класу - титул єпископів. З часом три єпархії першого класу, включаючи Київську, представляли митрополити [6, с. 105; 8, с. 331]. Після скасування зазначеної системи титули архієреїв були зведені до їх особистих привілеїв безвідносно до статусу єпархій.

Аналіз історіографічного матеріалу засвідчує, що дореволюційні дослідники обмежувались загальною схемою адміністративно-територіального устрою РПЦ, не акцентуючи увагу на таких її проблемах, як критерії єпархіального поділу і раціональна обумовленість масштабів єпархії, етнонаціональний чинник територіально адміністративного устрою церкви, поділ єпархій на благочинія та парафії. Натомість, реальна ситуація засвідчувала, що географічні обриси єпархій нерідко формально визначалися кількістю православних віруючих і населення в цілому. Не випадково, наприклад, далекосхідні єпархії РПЦ в десятки разів перевищували за площею єпархії в Україні.

В умовах незіставності єпархій України і власне Росії (за територією, етнічним складом, традиціями) цілковита уніфікація церковного управління була неприйнятною. Його історичний аналіз було розпочато в дорадянську епоху.

У фокусі уваги науковців перебувала проблема, пов'язана з характером функціонування Святійшого Правлячого Синоду* як вищого органу управління Російської православної церкви. До її розробки виявилась причетною ціла плеяда тогочасних дослідників (П. Знаменський, Т. Барсов, С. Рункевич, Доброклонський, П. Малицький, А. Папков, Розанов та ін.). За визначенням Т. Барсова, Святійший Синод відав духовно-адміністративними справами й був вищою судовою установою Російської церкви [1, с. 2]. Він називав Синод своєрідним “колективним патріархом” РПЦ [1, с. 444]. Таке визначення статусу Синоду поділяв і П. Знаменський. Посилаючись на петровський Духовний Регламент, автор справедливо стверджував, що у сфері тогочасного церковного управління Синод отримав “силу і владу патріаршу чи не більшу за собор” [7, с. 307].

Коло функціональних повноважень Св. Синоду (законодавчих, адміністративних, судових), охарактеризував історик церковного права М. Горчаков*. Уникаючи критичних зауважень щодо вищого церковного управління, він констатував, що законодавча влада належить Синоду як за значенням його в устрої церкви, в якості соборного уряду й вищої установи, так і за уповноваженням від верховної влади держави. Згідно з основами права вселенської церкви, зауважує М. Горчаков, кожна помісна автокефальна церква має владу видавати обов'язкові в межах її відомства правила, що стосуються організації й функціонування церкви. Складені у формі визначень Синоду й оприлюднені синодальними циркулярними указами, ці правила стосувались адміністративно- територіальної структури церкви, вибудови церковної ієрархії та функцій церковних посадових осіб, поширення, утвердження й охорони віровчення, порядку й благоустрою богослужіння і таїнств, роз'яснення, застосування й розвитку канонів вселенської церкви. Крім того, Синод брав безпосередню участь у розробці проектів імперських законів, які регламентували життя держави й суспільства в цілому [5, с. 148-150]. Над Синодом, підкреслював М. Горчаков, “немає іншої вищої влади, крім єдиної самодержавної особи монарха”. У цьому сенсі влада Синоду в церкві прирівнювалась автором до влади Сенату в державі [5, с. 146].

Описуючи адміністративні функції Св. Синоду, М. Горчаков зазначав, що вони стосувались “завідування усіма закладами православної церкви”. Його вищому керівництву підлягали єпархії, духовно- навчальні заклади та церковно-парафіяльні училища. З дозволу Синоду відкривались нові парафії, монастирі, духовно-навчальні заклади, жіночі общини, духовні місії в імперії та за її межами, духовно-просвітницькі товариства і братства. Синоду належало право вибору і представлення монарху кандидатів на посади синодальних обер-секретарів, архієреїв, членів синодальних контор, протопресвітера військового духовенства, призначення на посади в духовні та єпархіальні освітні заклади, а також членів духовних консисторій, секретарів синодальної канцелярії тощо. Він готував подання стосовно церковних нагород духовенства усіх рівнів [5, с. 150-151]. Св. Синод управляв фінансами і майном церкви. За його розписом здійснювалось матеріальне утримання духовенства, у т. ч. пенсійне. Вищому синодальному нагляду підлягав релігійно-моральний стан населення Російської імперії [5, с. 150].

У М. Горчакова знаходимо й найбільш повні узагальнення судових повноважень Синоду. Дослідник характеризував його як “єдину судову інстанцію” у випадках звинувачення архієреїв, членів Синоду, синодальних контор і протопресвітерів у порушенні правил і обов'язків церковної служби і в кримінальних злочинах. Крім того, Синод представлений М. Горчаковим “як друга й остання інстанція в усіх судових справах, що переходять до нього з єпархіальних і відповідних їм церковних судів у ревізійному й апеляційному порядку”. Вищому синодальному суду підлягало духовенство у справах розірвання шлюбів, позбавлення сану і виключення з числа осіб духовного звання. Йому були також підсудні єретичні “злочини проти віровчення”. Автор зазначає, що Синод накладав і покарання на мирян (анафему).

Важливе місце в дорадянських дослідженнях належало й аналізу інституційної структури Синоду: Присутствія і синодальних установ. П. Малицький, М. Горчаков, Т. Барсов та інші вказували на те, що Присутствіє складали ієрархи, причетні до вирішення всіх синодальних справ. М. Горчаков підкреслював при цьому, що з початку XIX ст. Присутствіє складалось з осіб, які засідали у ньому постійно (звільнені від управління єпархіями чи управляючі ставропігійними монастирями) або тимчасово (архієреї, яких викликали на засідання) [5, с. 147].

Поступово в дослідженнях проступала й тенденція зміни кількісного складу синодального Присутствія. Слідом за П. Знаменським, який писав про 12 членів Синоду за Регламентом початку XVIII ст. [7, с. 320], М. Горчаков зазначав, що за штатом 1819 р. членами Присутствія числилось сім ієрархів єпископського та пресвітерського* ступеня священства. Якщо у XVIII ст. до його складу входили архімандрити, то з початку XIX ст. їх перестали призначати. А з 1885 року до складу Присутствія не входили і протоієреї [5, с. 147]. У цьому зв'язку Т. Барсов зазначав, що наприкінці XIX ст. членами Присутствія були сім осіб: чотири архієреї, обер-священик армії і флоту, духовник імператора та один із протоієреїв [1, с. 406].

Представляючи синодальні інституції, М. Горчаков називав до десяти установ, що функціонували наприкінці XIX століття. Серед них: канцелярія Св. Синоду (здійснювала письмове діловодство), канцелярія обер-прокурора Синоду (супроводжувала діяльність обер-прокурора), господарське управління при Синоді, контрольне відділення, духовно-навчальний комітет (завідував духовними навчальними закладами), училищна рада (опікувалась церковнопарафіяльними школами та школами грамоти), а також синодальні контори (спостереження за богослужінням, завідування ставропігійними монастирями, синодальною бібліотекою, типографією тощо) [5, с. 157-158].

За свідченням П. Знаменського, А. Доброклонського, Т. Барсова та С. Рункевича, упродовж ХІХ ст. Синод поповнився більшістю з названих інституцій [7, с. 330; 6, с. 80; 1, с. 368; 12, с. 639]. Так, у 1836-1839 рр. були запроваджені особлива обер-прокурорська канцелярія, господарське управління та духовно-навчальне управління замість комісії духовних училищ (проіснувало до 1867 р.) [1, с. 368]. У другій половині століття, як пише П. Знаменський, при Синоді з'явилось контрольне відділення (1867 р.), замість духовно-учбового управління - учбовий комітет (1867 р.) та училищна рада (1885 р.) [7, с. 330].

В контексті аналізу системи вищого управління православної церкви в Російській імперії дослідники дорадянської епохи окреслили й статус обер- прокурора Синоду (посада була запроваджена ще у 1722 році).

Як зазначає М. Горчаков, у другій половині XIX ст. обер-прокурор (як світська особа в церкві) прирівнювався за посадою до міністрів, призначався і звільнявся іменними указами Сенату. Але “у справах служби підлягав звітності винятково перед церковною владою” [5, с. 154].

Автор уникає оцінки характеру підпорядкування синодальному Присутствію як цілком формального. Про це свідчать подальші тези його роботи, зокрема, положення про обов'язкову щорічну звітність обер- прокурора імператорові. М. Горчаков справедливо характеризує обер-прокурора як посередника між Синодом, з одного боку, і вищими центральними державними установами - з іншого. Він оголошував Синоду імператорські укази, був членом Ради міністрів і представником Синоду в Державній Раді. В самому Синоді, на його засіданнях, наголошує автор, обер-прокурор займав місце не серед членів Присутствія, а за особливим столом для спостереження за діями і рішеннями Синоду.

Науковцями того часу прослідкована й тенденція поступового підвищення статусу обер-прокурора у другій половині XVIII - XIX ст. - від його повного підпорядкування генерал-прокуророві Сенату й відстороненості від верховної державної влади в першій половині XVIII ст. до цілковитої передачі “відділу справ греко-російського віросповідання” у відання синодального обер-прокурора (1824 р.). Саме на цьому етапі (з 1803 р.) посада обер-прокурора була прирівняна до посади міністра. Всі особисті доповіді членів Синоду імператорові були припинені й відбувались винятково через обер-прокурора [5, с. 153154]. Крім того, як додає С.Рункевич, статус обер-прокурора зріс після запровадження у 1864 р. посади товариша обер-прокурора Св. Синоду з правами і обов'язками рівними товаришам міністрів [12, с. 639]. Обер-прокурор отримав усі владні важелі для здійснення свого початкового призначення бути в Синоді “оком царевим і стряпчим справ государєвих” [7, с. 307].

Проте, серед дослідників дорадянського періоду не було консенсусу щодо відповідності вищого церковного управління канонам православної церкви. Управління церквою без патріарха й через наділеного значними правами обер-прокурора Синоду дали підстави П. Верховському охарактеризувати його як систему державної церковності [3, с. 141]. “Архієреї, ієрархи, Синод - сліпе знаряддя всесильного обер-прокурора”, - так характеризував владу Г. Победоносцева невідомий автор у праці “Церковные вопросы в России” (1896) [13, с. 1].

Окремі науковці, зокрема П. Знаменський і В. Розанов, сходились на тому, що питання зловживання владою стало цілком залежати від особи обер-прокурора. Так, П. Знаменський, підмічав, що відомий своїми синодальними реформами граф Н.А. Протасов, почав надмірно втручатися в суто духовні справи, що стосувалися, наприклад, виправлення катехізису чи перекладу слов'янської Біблії. Протидія цій управлінській практиці з боку Філарета Московського і Філарета Київського призвело до їх відставки з посади членів Св. Синоду [7, с. 329].

На думку В. Розанова, найбільш “небезпечним” стало становище духовенства і всієї церкви, коли обер-прокурорську посаду обійняв не тільки широко освічений, але й сильно релігійно налаштований Г. Побєдоносцев - “обер-прокурори стали керівниками церкви”, “папами зі шпагою”. Обер-прокуратура набула “характеру не стільки світського папства в Церкві..., скільки смотрителя, лікаря біля слабкого хворого” [11, с. 20]. А. Папков у своїй праці, ґрунтуючись на позиції Київського митрополита Арсенія Москвіна, підкреслював “підневільне становище архієреїв”, їх вимушену “догідливість і зайву покору світській владі” [10, с. 196].

Підсилення настроїв, спрямованих на реформування вищого церковного управління фіксують, зокрема, у своїх дослідженнях А. Папков і Т. Барсов. У цьому зв'язку вони аналізують, наприклад, тогочасну дискусію між відомим письменником А.Н. Муравйовим та московським митрополитом Філаретом. Предметом дискусії стали пропозиції (записка) А. Муравйова обер-прокурору А.П. Толстому. Обидва автори звертають увагу на загалом спочутливе ставлення Філарета до пропозицій А. Муравйова щодо зменшення кількості світських чинів в синодальному управлінні, обмеження залежності церковних архієреїв від обер-прокурора, скасування правила затвердження рішень Синоду обер-прокурором його рескриптом “исполнить”, відновлення права членів Присутствія входити з пропозиціями до Синоду, і, загалом, повернення соборноправних порядків у церковному управлінні [10, с. 192; 1, с. 384].

Таким чином, дослідження проблеми територіально- адміністративної структури й системи вищого церковного управління православної церкви було розпочато науковцями ще в дорадянський період. Дорадянський етап ознаменувався започаткуванням наукових розробок усіх складових адміністративного устрою й управління Російської православної церкви другої половини XIX століття. Дослідниками того часу було узагальнено потужний пласт джерел щодо розвитку нормативно-правової бази організації православної церкви, особливостей реалізації управлінських функцій Св. Синодом, єпархіальними церковними установами, сформовано загальне уявлення про механізм її функціонування.

Список використаних джерел

1. Барсов Т.В. Святейший Синод в его прошлом / Т.В. Барсов. СПб., 1896. - 446 c.

2. Вернадський В. Українське питання і російська громадськість / В.Вернадський // Вітчизна. - К., 1988. - № 6. - С. 172-177.

3. Верховский П.В. Очерки по истории Русской церкви в XVIII и ХІХ ст. / П.В. Верховский. - Варшава, 1912. - 148 с.

4. Голубинский Е. О реформе в быте русской церкви / Е.Голубинский // Православие: pro et contra. - СПб: РХГИ, 2001. С. 199-205.

5. Горчаков М.И. Церковное право. Краткий курс лекций / М.И. Горчаков. - С. -Пб., 1909. - 338 с.

6. Доброклонский А. Руководство по истории Русской церкви (Синодальный период) / А.Доброклонский. - Москва, 1893. - 441 с.

7. Знаменский П.В. История Русской Церкви: Учебное руководство / П.В. Знаменский // Материалы по истории церкви. - М., 1996. - Кн.10. - 474 с.

8. Знаменский П.В. Приходское духовенство в России со времени реформы Петра / П.В. Знаменский. - Казань, 1873. - 854 с.

9. Малицкий П. Руководство по истории русской церкви. Период патриаршего и синодального управления / П. Малицкий. - СПб. : Изд-е И.Л. Тузова, 1902. - 204 с.

10. Папков А.А. Церковно-общественные вопросы в эпоху царя-освободителя (1855-1870) / А.А. Папков. - СПб., 1902. - 308 с.

11. Розанов В.В. Русская церковь и другие статьи / Собрание сочинений. В темных религиозных лучах / В.В. Розанов. - М. : Республика, 1994. - 476 с.

12. Рункевич С. История Христианской церкви в ХІХ веке / С.Рункевич. - Петроград, 1901. - Т.2: Православный Восток.

13. Церковные вопросы в России. - Браила: первая типолитография П.М. Пестемалжи-оглу, 1896. - 252 с.

References