Втручання імператорів у доктринальні справи церкви в контексті аріанської полеміки IV століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 27-875.26-284-9

Втручання імператорів у доктринальні справи церкви в контексті аріанської полеміки IV століття

О.Я. Кащук,

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії Середніх віків та візан- тиністики Львівського національного університету ім. Івана Франка

У статті аналізується спосіб втручання перших християнських імператорів у доктринальну сферу Церкви. Причиною імператорського втручання було намагання залагодити релігійний конфлікт, що виник на основі аріанської дискусії. Імператор Костянтин Великий симпатизував проаріанським єпископам і підтверджував рішення проаріанських синодів, які мали би покласти край богословському непорозумінню. Син Костянтина Констанцій також симпатизував проарінському сповідуванню. Він не тільки скликав синоди, а й сам брав у них участь. Синоди компонували нові символи віри. Констанцій практикував переслідування з метою утвердження проаріанського сповідування. Імператор Валент рішуче сприяв поширенню вже існуючих проаріанських символів віри. Він жорстоко переслідував тих, хто їх не приймав. Імператор Теодозій авторитетом своєї влади наказав дотримуватися Нікейського символу віри. Таким чином перші християнські імператори принаймні опосередковано втручалися у доктринальну сферу церкви в контексті аріанської полеміки.

Ключові слова: імператор, Церква, аріанство, доктрина, синод.

В статье анализируется способ вмешательства первых христианских императоров в доктринальную сферу церкви. Причиной императорского вме-шательства была попытка уладить религиозный конфликт, возникший на основе арианской дискуссии. Император Константин Великий симпатизировал проарианским епископам и подтверждал решение проарианских синодов, которые должны были положить конец богословскому недоразумению. Сын Константина Констанций также симпатизировал проарианскому исповеданию. Он не только созывал синоды, но и сам принимал в них участие. Синоды компоновали новые символы веры. Констанций практиковал преследования с целью утверждения проарианского исповедания. Император Валент реши- © О. Я. Кащук, 2014 тельно способствовал распространению уже существующих проарианских символов веры. Он жестоко преследовал тех, кто их не принимал. Император Феодосий авторитетом своей власти приказал придерживаться Никейского символа веры. Таким образом первые христианские императоры по крайней мере косвенно вмешивались в доктринальную сферу церкви в контексте ари- анской полемики.

Ключевые слова: император, Церковь, арианство, доктрина, синод.

The article analyzes the method of interference of the first Christian emperors in the doctrinal sphere of Church. The cause of the imperial intervention was an attempt to resolve the religious conflict that had arisen from the Arian debate. Emperor Constantine the Great sympathized with the pro-Arian bishops and confirmed the decisions of the pro-Arian synods, which would have put an end to the theological misunderstanding. Constantius, son of Constantine, also sympathized with the pro- Arian confession. He didn't not only convene synods, but also took part in them. Synods composed new creeds. Constantius persecuted anti-Arian Christians to strengthen the pro-Arian confession. Emperor Valens strongly promoted the spread of the existing pro-Arian creeds. He persecuted those who did not accept them. Emperor Theodosius by the authority of his government ordered to adhere to the Nicene Creed. So at least the first Christian emperors were interfering indirectly with the Church doctrinal sphere in the context of the Arian controversy.

Keywords: emperor, Church, Arianism, doctrine, synod.

Протягом майже трьохсотлітнього періоду мучеників рання церква лояльно ставилася до Римської імперії, незважаючи на те, що імперія переслідувала християн. Церква була вірною словам Писання, що земна влада походить від Бога (Йо. 19,11; Рим. 13,1-2; Дан. 2,37), але також пам'ятала, що слід віддати Богові Боже, а кесареві кесареве (Мт. 22,21; 10,18). Тому християни, хоча лояльно ставилися до імператора, однак віддавали йому шану не більшу ніж належить людині [6, LXI; 11, XVII; 17, XXVIII,3-XXXIII,4; 10, IV,26,5-11; 19,I,11; 33, c. 3-9.13; 35, c. 6-8; 30, c. 34-44]. З іншого боку, церква очікувала захисту від імператорів [10, VII,30,19]. Коли ж у ранньому IV ст. імператор Костянтин (306-337) став християнським носієм верховної влади, християни дещо розгубилися через те, що мали сумніви щодо позиції і уповноважень імператора в церкві. Багато християн беззастережно сприйняли покровительство Костянтина Великого. Вони навіть вва-жали його посланим від Бога вісником Промислу [27, c. 41-42; 33, c. 42; 35, c. 4-6.14; 23, c. 56] і віддзеркаленням Божественної монархії [26, c. 614. З цього часу церква та імперія почали вибудовувати спосіб взаємоіснування [26, c. 614]. Імператор не лише без церковного спротиву, а й навіть за бажанням окремих єпископів почав брати у свої руки ініціативу у вирішенні церковних справ. На ранньому етапі відносин важливою ініціативою імператора було скликання великого синоду до Арль в 314 р. для вирішення африканської полеміки з до- натистами [28, c.490-491], котрі становили небезпеку для релігійної єдності імперії. Згодом більшим викликом для імператора стало ви-никнення аріанської суперечки, яка розділила східну церкву на про- тиборчі табори і становила велику небезпеку для єдності імперії. Ін-тенсивність втручання імператора у церковні справи почала зростати і опосередковано вона охоплювала навіть сферу церковної науки. Іс-торична література мало звертає увагу на цей аспект імператорського втручання. Це спонукає до постановки питання про те, якою в дій-сності була церковна політика імператора в доктринальному аспекті в контексті аріанської полеміки. Це питання становить проблему даної статті, для вирішення якої звертаємося до історичних першоджерел.

Тема втручання імператора в доктринальну сферу церкви в кон-тексті аріанської полеміки IV ст. не стала предметом окремого до-слідження у вигляді монографії чи наукової статті до сьогоднішнього дня. Однак існують публікації, які опосередковано торкаються цієї проблеми. Загалом огляд відносин між церквою і Римською імперією в IV-VH ст. в історико-богословській площині представили H. Rahner [34], R.M. Novak [33], а в площині політичної філософії ці відносини проаналізував F. Dvornik [26]. Th. Barnes у двох монографіях детально представив взаємини між імператором Костянтином Великим і єпископом Євсевієм Кесарійським [22] та між єпископом Атаназієм Олександрійським і імператором Констанцієм [20]. Теологічні впливи на формування церковної політичної теорії в IV ст. у двох статтях проаналізував G.H. Williams [36; 37].

Мета даної статті полягає у дослідженні способу втручання перших християнських імператорів у доктринальні справи Церкви в контексті аріанської полеміки IV ст. Мета дослідження передбачає розв'язання таких головних завдань: показати історико-богословський контекст проблеми; довести факт втручання імператора у доктринальні справи церкви; висвітлити ідеологічне тло імператорського втручання; з'ясувати спосіб втручання імператора в доктринальні справи церкви.

Приблизно в 318 р. в околицях Олександрії виступив пресвітер Арій і почав проповідувати, що Ісус Христос - це Боже творіння і що був час, коли Христа не було. Внаслідок несприйняття таких поглядів багатьма християнами, котрі глибоко вірили в Божество Ісуса Христа, вибухає гостра дискусія між прихильниками і противниками Арія, що призводить до розколу у східній церкві [8, II,61-62; 14, I,5-6; 15, I,15; 32, с.416-422; 25, с.129].

У даній статті для позначення прихильників та противників Нікеї прийнято вживати окреслення пронікейці і проаріани, щоб не засто-совувати слів аріани і православні. В IV ст. на християнському Сході вирішальний поділ проходив між тими, хто вважав Арія запеклим єретиком і тими, хто був переконаний, що його погляди не виходять поза межі дозволені традиційним вченням церкви, хоча він був ав-тором деяких крайніх формулювань [20, c. 15]. Проаріанська група включала в себе значну більшість східних єпископів, які були надто глибоко закорінені в богословську систему делікатного підпоряд-кування Ісуса Христа Богові Отцеві. їм важко було сприйняти небі- блійний термін homoousios. Ці єпископи брали участь у чисельних синодах після собору в Нікеї і формулювали нові символи віри, але здебільшого вони не палали ненавистю до Нікеї. За винятком деяких радикальних богословів, вони не були аріанами, як їх часто клейму-ють історичні джерела [31, c. 257.261]. Здебільшого вони зрікалися імені Арія [3, 21-35; 28, с. 524; 29, c. 688; 38, с. 89]. Тому проаріанин не завжди означає єретичний [20, c. 122-123;134-135;152]. релігійний аріанський полеміка

Хоча імператор Костянтин Великий рішуче признав свободу церк-ви, однак він не міг уникнути подальшого втручання у церковні спра-ви [34, c. 40]. В його очах церква представляла духовний аспект ім-перії [31, c. 211]. Його позиція базувалася на переконанні, що єдність імперії можна вберегти лише за допомогою церкви. Це спонукало його впливати на життя церкви і у цьому він вбачав свою місію, яку, на його думку, визначив йому Бог [15, I,16; 8, II,28.55; 34, c. 40-42; 33, c. 171; 23, c. 56-57; 36, c. 5]. Костянтин вважав себе єпископом до зовнішніх справ церкви, що, на його думку, дозволяло йому втручатися і у внутрішні справи церкви [8, IV,24; 8, I,44; 26, c. 753-754].

Оскільки духовенство не могло покласти край релігійним чварам на християнському Сході, у протиріччя між християнами втрутився імператор Костянтин [8, II,63-73; 14, I,7; 15, I,16] і, усвідомлюючи масштаб кризи, вирішив скликати Собор єпископів, який відбувся в Нікеї в 325 р. [8, III,6; 8, ІІ,17; 15, I,17; 25, с. 129-130; 34, с. 44-45]. Собор уклав символ віри, якого мала би дотримуватися уся церква. Євсевій Кесарійський вважає, що сам імператор був ініціатором впровадження до Нікейського символу терміну homoousios [9, VII- VIII; 7, с. 56-57; 18, I,11]. Такої ж думки дотримується Сократ [14, I,8; 38, c. 97-98]. Отже, якщо впровадження homoousios справді було ініціативою імператора, це може свідчити про його пряме втручання в доктринальні питання церкви [38, с. 97-98]. Однак навіть скликаний і затверджений імператором Собор не поклав краю богословській дискусії. Після Собору настав довгий період протистояння між при-хильниками і противниками нікейської христології.

Для імператора Костянтина збереження церковної єдності було набагато важливішим завданням ніж визначення правдивої доктрини. Його обізнаність із християнством була обмеженою [36, c. 4]. Він не розумів усіх деталей аріанської полеміки і не усвідомлював богослов-ської небезпеки аріанського вчення [23, c. 56-57; 33, c. 171-172]: бого-словські різниці у поглядах прихильників і противників Арія імпера-тор вважав незначними [8, II,68; 34, с. 44-45]. Таким чином Костянтин проявив необізнаність із найвищими цінностями християнської віри. Через декілька років після Нікейського Собору він став прихильником проаріанських єпископів через те, що на чолі з єпископом Євсеві- єм вони зуміли повести за собою більшість східного єпископату [14, I,23; 3, 59-60]. Імператор сподівався, що ця більшість здатна утихомирити релігійну кризу [31, с. 257.261; 34, с. 48.51; 33, с. 180; 25, с. 132].

Теоретично Костянтин був переконаний, що церква повинна бути цілковито вільною від державного втручання в її власну сферу ком-петенції. Імператор навіть ствердив, що втручатися у конфлікт між єпископами є образою Бога [15, I,17; 34, c. 41-42]. В окружному по-сланні до всіх церков у зв'язку з завершенням Собору в Нікеї він за-явив, що все, що вирішено на святому зібранні єпископів, відображає волю Бога [8, III,20; 26, с. 642]. Тому імператор надав синодам авто-ритет своєї влади, а губернаторам заборонив анулювати їхні рішення [8, IV,27; 22, c. 244].

Костянтин претендував на право скликати синоди єпископів і за-стеріг для себе право вирішувати про канонічність зібрання єписко-пів. Він також визначав справи, якими синод мав займатися [20, c. 24]. Оскільки імператор більше зважав на думки проаріанських єпис-копів, то, відповідно, канонічність надавав їхнім синодам.

Приховані претензії імператора на владу над церквою стали оче-видними на синоді в Антіохії між 326 і 329 рр. За рішенням синоду імператор вигнав антіохійського єпископа Євстатія і його товаришів, які залишилися вірними Нікейському символові віри [5, 4; 14, I,24; 15, II,19; 18, I,20; 13, ІІ,7; 24, с. 151-153]. Також імператор пригрозив вигнанням Атаназію Олександрійському, якщо той заборонить увійти до церкви Арію і його союзникам [3, 59; 14, I,27]. Адже Арій підкорився імператорові, вдаючи, що він нібито приймає Нікейський символ [14, I,26; 15, II,27; 31, c. 189-190; 20, c. 14; 21, c. 109-129]. В дійсності Арій і його союзники залишилися невдоволені Нікейським символом, особливо терміном homoousios. Вони спрямували усі зу-силля на ліквідацію символу. При допомозі імператора вони активно почали проводити синоди, позбавляли послуги невигідних єпископів і назначали прихильних єпископів, аби в майбутньому укладати нові символи [4, 21-22; 5, 4; 14, I,23-24; 14, II,2; 18, I,20]. Імператор ви-ганяв відставлених єпископів на заслання, оскільки вважав, що саме вони провокують конфлікт [14, I,23-24; 5, 4; 3, 59-60]. Обвинувачення і позбавлення послуги окремих єпископів були виключним правом синоду єпископів. Особисто імператор своєю владою не бажав від-ставляти єпископів [20, c. 24]. Імператор нібито тільки підтверджував прийняті рішення, а в дійсності опосередковано втручався і в доктри- нальні справи церкви, оскільки метою організаційно-дисциплінарних рішень синодів проаріанських єпископів було пропагування проарі- анських богословських поглядів. Однак Нікейський символ віри ніхто не наважувався тоді анулювати, адже він був прийнятий під осо-бистим впливом імператора Костянтина в 325 р.

Атаназій Олександрійський стверджує, що початком проаріан- ських синодів був синод в Єрусалимі в 335 р. На ньому повернуто Арія до церковного сопричастя [4, 21-22; 14, I,33; 15, II,27; 18, I,29; 22, c. 233.238-239]. В цьому ж році на синоді в Тирі Атаназія було вигнано на заслання [14, I,35; 18, I,29; 22, c. 239-240; 20, c. 13-14]. Імператор Костянтин написав до синоду в Тирі, що якщо хтось опи-ратиметься його розпорядженням, він навчить ту особу, що не личить опиратися розпорядженням суверена, який захищає правду [8, IV,42]. Таким чином, було оголошено обмеження церковної незалежності. Це логічний наслідок переконання імператора, що він повинен займатися зовнішніми справами церкви, особливо тоді, коли непорозуміння щодо найглибших питань богослов'я становило загрозу для єдності імперії [34, c. 48].

Синод в Тирі під головуванням імператора за посередництвом службовця став моделлю для всіх майбутніх синодів східної церкви [28, c. 527]. Він був скликаний імператором і організований як суд справедливості. Його очолював імперський службовець [8, IV,41-42; 14, I,28; 18, I,26-28; 20, c. 22]. Імператор прямо втручався у справу церковної дисципліни і хоча рішення було прийняте єпископами, за процесом прийняття рішення спостерігав мирянин [14, I,28; 15, II,25; 20, c. 170; 28, c. 527]. Перебіг синоду і його справи були в руках єпископів, але остаточна ухвала підтверджена імператором [36, c. 24]. Таким чином імператор Костянтин започаткував звичай просування релігійної політики імперії на синодах проведених під наглядом імпе-ратора або його представників.

В 337 р. Костянтин помер. Йому не вдалося об'єднати церкву [22, c. 244]. Після його смерті у східній церкві проаріани здобули остаточ-ну перевагу. їхнім провідником був єпископ Євсевій Нікомидійський, який вважався придворним радником імператора [22, c.225-226]. По-літику Костянтина щодо обмеження церковної незалежності продо-вжували його сини. Костянтин Молодший в 337 р. дозволив єпископу Атаназію повернутися з вигнання в Олександрію без рішення синоду [14, II,3; 15, III,2; 18, II,1; 20, c. 36.173; 22, c. 263-264]. Цим імператор показав, що він має владу повернути єпископа на його церковну ка-федру без синоду.

Однак найбільше свободу церкви обмежував імператор східних провінцій Констанцій (337-361). Він хотів вибудувати релігійну єд-ність на основі єдиного символу віри, прийнятного для якомога біль-ше єпископів. Констанцій був залежний від проаріанського придво-рного духовенства, що було зумовлено хитрістю їхніх лідерів [16, II,37-42; 2, 19; 34, c. 49; 28, c. 536; 26, с. 728]. Молодий імператор, як і його батько, наважувався висловлювати свої погляди на богословські теми, якими не володів глибоко [29, c. 694]. Безсумнівно, найвищим Богом Констанцій визнавав християнського Бога [1, XXI,13,14]. Щодо Ісуса Христа, то імператор міг прийняти лише віру в те, що Христос був подібний (homoios) до Бога Отця, а не єдиносущний Богові Отце-ві (homoousios) [36, c. 23]. Таким чином, його особисті христологічні вірування були подиктовані проаріанськими симпатіями [36, c. 24]. До того ж його богословські погляди були перемішані з вигадками стареньких бабусь. Цим він ще більше поглиблював непорозуміння і протистояння у церкві [1, XXI,16,18; 33, c.181; 29, c. 696].

Джерела засвідчують, що Констанцій був моральним, дисципліно-ваним, стриманим і обережним [1, XXI,16,1-7], але також жорстоким [1, XXI,16,8-11; 5, 68-69], непослідовним [5, 70] і хворів на манію ве-личі, оскільки вважав, що має надлюдські властивості і є володарем усього світу [1, XV,1,3; 36, c. 22-24]. Констанцій навіть вважав своїм обов'язком поширювати християнську віру не тільки в межах Рим-ської імперії, але і поза імперією, оскільки вважав себе сувереном над всіма християнами [20, c. 120; 28, c. 538; 26, с. 643]. Якщо вірити свідченням Атаназія Олександрійського, то в 355 р. в Мілані Констанцій навіть заявив, що його рішення є законами також в церковній сфері [5, 33; 36, c. 3]. Така політична філософія Констанція могла появитися внаслідок захоплення творами поганського монотеїста Темістія (317388), який представляв античні елліністичні концепції спорідненості імператора з Божеством [35, c. 350-351]. Здається, що його прихильники підігравали йому у манії величі. Товариші переконували його, що прийняті ним рішення є рішеннями найвищого Бога, а не людського розуму [1, XV,8,9]. Люцифер Каралитанський стверджує, що проаріанські єпископи вважали Констанція єпископом єпископів [12, 1032C; 37,c.8].

Релігійну політику підтримки проаріанського сповідування Кон- станцій втілював дуже ревно, застосовуючи жорстокі переслідування [14, II,26-28]. Про це свідчить хоч би «Історія аріан» Атаназія Олек-сандрійського [20, c. 126-130]. Окрім того, імператор був дуже актив-ним у скликанні синодів, метою яких було укладення єдиного симво-ла віри [1, XXI,16,18; 33, c. 181; 29, c. 696]. Він наказував підписувати прийняті синодами символи, які мали зобов'язувати по цілій імперії [34, c. 58-59; 20, c. 169]. Щодо суто богословських рішень проаріан- ських синодів, то слід підкреслити, що проаріани мали свій власний критерій прийняття рішень у сфері церковної доктрини: віру можна заново визначити будь-коли більшістю голосів єпископів, а не рішенням делегатів вселенської церкви [36, c. 13]. Остаточне підтвердження імператором надавало рішенню чинності. Таким чином було впроваджено звичай імперіальних синодальних символів, започаткований ще в Антіохії в ранньому 325 р., а потім продовжений на Соборі в Нікеї і на чисельних синодах після Нікеї [4, 14-21.32; 31, c. 205-211]. Чим більше символів віри проаріани приймали, а імператор їх підтверджував, тим більше утверджувався звичай втручання імператора в доктринальні справи церкви [26, c. 745]. Таким чином імператор Констанцій продовжив тенденцію Костянтина Великого втручатися в доктринальну сферу церкви і надав їй характер прямого втручання, а не лише опосередкованого.

Смерть Констанція в 361 р. закінчила невдалу релігійну політику імператора. Надмірне втручання імператора у церковні справи зали-шило про нього погану посмертну репутацію. її сформували пере-важно Атаназій Олександрійський, Іларій Піктавійський і Люцифер Каралитанський. Всі три осуджували його як аріанина, переслідувача і навіть антихриста [20, c. 106]. Однак така картина не є цілком ав-тентична, оскільки не відповідає всій складності політико-церковної ситуації, ані переконанням усіх східних єпископів, що жили за Кон- станція. Про це свідчить хоч би лист Кирила Єрусалимського з 351 р., в якому він вихваляє Констанція [20, c. 106-108].

Наступником Констанція був Юліан (361-363). Він майже не втру-чався у доктринальні питання церкви, оскільки взявся за відродження язичницької релігії і переслідування християн, особливо проаріан- ських, але невдовзі помер [14, III,1-21; 15, V,1-22; 18, III,1-20]. Юліан надто пізно зрозумів що повалення проаріанської домінації на Сході не послаблювало церкви, а, навпаки, посилювало її пронікейське кри-ло, яке показало себе здатним опиратися ворожій імперській політиці [20, c. 158-159].

Після смерті Юліана в 363 р. імператором став Йовіан (363-364), що був прихильний до пронікейських християн [14, III,22-24; 15, VI,3-6; 18, IV,1-4], однак в 364 р. помер [14, III,26; 18, IV,4]. Його на-ступником став Валентиніан (364-375) [1, XXVI,1,5-7]. Він призначив свого молодшого брата Валента (364-378) імператором Сходу. Вален-тиніан залишився нейтральним у релігійних суперечках [1, XXX,9,5]. За свідченням Созомена, Валентиніан вважав, що оскільки він є лише мирянином, то не може вникати у доктринальні питання церкви, адже вони виходять поза межі його юрисдикції [15, VI,7; 15, VI,21]. Теодо- рет однак засвідчує, що Валентиніан не відмовився від права скликати синод до Лампсаку в 364 р.[18, IV,7; 26, c. 789].

Імператор Валент натомість підтримував проаріанське сповід-ування [14, IV,6; 18, IV,11; 20, с. 161; 28, с. 629], але він не проявляв великої активності у скликанні синодів, за винятком нечисельних [14, IV,2]. Валент жорстоко переслідував пронікейських християн. Тому він став персоніфікацією релігійної нетерпимості, реалізованої в бру-тальний спосіб [14, IV,9.12.15-22; 15, VI,7.18-19; 18, IV,12.18-22; 34, c. 62]. Валент, як Констанцій, був натхнений політичною філософією Темістія [14, IV,32; 15, VI,36; 35, c. 353; 36, c. 25). В 378 р. Валент загинув. Церква залишилася поділеною. Його втручання в справи церковної доктрини мало здебільшого опосередкований характер, оскільки він не впливав на компонування нових символів віри, а ак-тивно поширював вже прийняті проаріанські символи.

Син Валентиніана, імператор Граціян (375-383), був толерантний до всіх християнських сповідувань, за винятком Євноміан, Фотіні- ан і Маніхейців [14, V,2], тому не проявляв активного втручання в доктринальні справи церкви. Натомість імператор Теодозій (379-395) активно взявся за утвердження пронікейської доктрини [28, c. 616]. Своїм едиктом він розпорядився, щоб усі трималися віри, яку сповід-ують єпископи Дамазій Римський і Петро Олександрійський, тобто віри пронікейської [15, VII,4; 26, с. 768-769]. Єпископові Демофіло- ві Константинопольському Теодозій наказав прийняти пронікейське сповідування або звільнити храми міста [15, VII,5]. В 381 р. імператор скликав вселенський Собор до Константинополя, щоб офіційно по-класти край аріанству [14, V,8; 15, VII,7; 28, c. 637]. Імператор затвер-див рішення Собору, за яким Нікейське сповідування повинне домі-нувати по всій імперії [15, VII,9.12] Аріанство згасало і деградувало до рівня секти, хоча все ще мало активних прихильників у столиці [15, VII,6; 28, c. 640]. Втручання імператора Теодозія в доктриналь- ну сферу церкви мало опосередкований характер, оскільки він не за-ставляв компонувати новий символ віри. Однак це втручання було вирішальним і остаточним в контексті аріанської полеміки, оскільки завдало майже нищівної шкоди проаріанським течіям в межах імперії. Його воля визначила напрямок церковної доктрини. Своє рішення запечатав ухвалою вселенського Собору.

Втручання перших християнських імператорів у доктринальні питання церкви було фактом незаперечним. За Костянтина Великого втручання мало переважно опосередкований характер. Імператор скликав Нікейський Собор і, правдоподібно, запропонував впрова-дити до символу віри термін homoousios, який згодом став каменем спотикання у церкві. Потім імператор скликав проаріанські синоди і підтверджував їхні рішення. Ці рішення не мали богословського характеру, а організаційно-дисциплінарний, метою яких було утвер-дження проаріанського сповідування. Імператор Констанцій втручався в доктринальну сферу церкви не тільки опосередковано, а й прямо. Він не тільки скликав синоди, а й сам брав у них участь. Підтвердже-не ним сповідування наказував прийняти усім єпископам. Імператор Валент рішуче сприяв поширенню проаріанських символів віри, але участі у їх формуванні не брав ані прямо, ані опосередковано. Він застосовував жорстокі переслідування проти тих, хто не приймав проаріанського сповідування. Втручання імператора Теодозія мало опосередкований характер, але воно було вирішальним і остаточним на користь пронікейської доктрини. Таким чином, аріанська полеміка з чисто богословської дискусії переросла в політико-богословську контроверсію [23, c. 55-56.64].

Завершення аріанської полеміки не позбавило церкви імператор-ського втручання, а, навпаки, ще більше посилило роль імператора у визначенні напрямку християнської доктрини. Константинопольський Собор в 381 р. був скликаний імператором, а його рішення були ним підтверджені. В бурхливий період аріанської полеміки не було іншої можливості. Східна церква була привчена до такої практики, яка згодом стала необхідністю. Імператори здебільшого не визначали найглибших деталей церковної доктрини, але напрямок її розвитку прямо залежав від волі імператора. Таким чином, допущення імпе-ратора впливати на вирішення церковних справ стало засівом май-бутнього візантійського цезаропапізму, який яскраво проявить свій характер в наступних століттях.

Список використаних джерел

1. Ammianus Marcellinus. Res gestae // Vol. 1: Libri 14-19 / ed. T.E. Page. - London, 1935; Vol. 2: Libri 20-26 /ed. J. Henderson. - London, 1986; Vol. 3: Libri 27-31 /ed. G.P. Goold. - London, 1986.

2. Athanasius, Apologia ad Constantium // Sch 56 bis. - Paris 1987. - P. 86-175.

3. Athanasius. Apologia contra arianos // PG 25. - Kol. 239-410.

4. Athanasius. De synodis // PG 26. - Kol. 681-794.

5. Athanasius. Historia Arianorum // PG 25. - Kol. 695-796.

6. Clemens Romanus. Epistola ad Cirinthios // SCh 167. - Paris 1971.

7. Dokumenty Soborow Powszechnych: Tekst grecki, lacinski, polski / uklad i opracowanie A. Baron, H. Pietras. - Krakow 2005.

8. Eusebius Caesarensis. De Vita Constantini // PG 20. - Kol. 977-1230.

9. Eusebius Caesariensis. Epistula ad Caesarienses // PG 20. - Kol. 1535-1544.

10. Eusebius Caesarensis. Historia ecclesiastica // PG 20. - Kol. 45-904.

11. Iustinus, Apologia Prima // PG 6. - Kol. 327-440.

12. Lucifer Episcopus, Moriendum esse pro Deo filio // PL 13. - Kol. 1007- 1038B.

13. Philostorgius. Historia ecclesiastica // PG 65. - Kol. 459-638.

14. Socrates Scholasticus. Historia ecclesiastica // PG 67. - Kol. 29-842.

15. Sozomenus. Historia ecclesiastica // PG 67. - Kol. 843-1630.

16. Sulpicius Severus, Chronicorum Libri // PL 20. - Kol. 0095A-0160A.

17. Tertullianus, Apologeticus adversus gentes pro Christianis // PL 1. - Kol. 0257-0536A.

18. Theodoretus. Historia ecclesiastica // PG 82. - Kol. 881-1280.

19. Theophilus, Apologia ad Autolycum // Sch 20. - Paris 1948.

20. Barnes, Th.D. Athanasius and Constantius: Theology and politics in the Constantinian Empire. - Cambridge-London, 1993.

21. Barnes, Th.D. The Exile and Recalls of Arius // Journal of Theological Studies. - Vol. 60. - № 1. - 2009. - P. 109-129.

22. Barnes, Th.D. Constantine and Eusebius. - Cambridge-Massachusetts- London, 1981.

23. Brendan, J. The Arian Controversy: A Purely Theological Dispute or a Political Controversy // Phronema. - Vol. 12. - 1997. - P. 55-68.

24. Burgess, R.W. The Date of the Deposition of Eustathius of Antioch. // Journal of Theological Studies. - Vol. 51. - № 1. - 2000. - P. 150-160.

25. Chadwick, H. The Early Church. - London, 1990.

26. Dvornik, F. Early Christian and Byzantine Political Philosophy: Origins and background. - Vol. 2. - Washington, 1966.

27. Frend, W.H.C. Constantine's Settlement with the Church and its Legacy // Modern Churchman. - Vol. 6. - № 1. - 1962. - P. 32-46.

28. Frend, W.H.C. The Rise of Christianity. - Philadelphia 1984.

29. Gibbon, E. The Decline and Fall of the Roman Empire. - Vol. 1: 180A.D.- 395A.D. - New York, 1960.

30. Jones, D.L. Christianity and Emperor Worship from Hadrian to Constantine // Perspectives in Religious Studies. - Vol. 6. - № 1. - 1979. - P. 34-44.

31. Kelly, J.N.D. Early Christian Creeds. - London, 1972.

32. Lienhard, J.T. The «Arian» Controversy: Some Categories Reconsidered // Theological Studies. - Vol. 48. - 1987. - P. 415-437.

33. Novak, R.M. Christianity and the Roman Empire: Background texts. - Harrisburg, 2001.

34. Rahner, H. Church and State in Early Christianity / Trans. L.D. Davis. - San Francisco, 1992.

35. Stertz, S.A. Themistius: A Hellenic Philosopher-Statesman in the Christian Roman Empire // Classical Journal. - 1976. - P. 349-358.

36. Williams, G.H. Christology and Church-State Relations in the Fourth Century (I) // Church History. - Vol. 20. - № 3. - 1951. - P. 3-33.

37. Williams, G.H. Christology and Church-Satte Relations in the Fourth Century (concluded) // Church History. - Vol. 20. - № 4. - 1951. - P. 3-26.

38. Кащук, О.Я. Роль Римського єпископа у засудженні аріанського вчення на І Вселенському Соборі в Нікеї // Видавництво Національного університету «Острозька академія». - Наукові записки: серія «Історичне релігієзнавство». - Вип. 7. - Острог, 2012. - С. 88-101.

Размещено на Allbest.ru