Творча спадщина церковних ієрархів України ранньомодерного часу як консолідуючий чинник українського православ’я (на матеріалах богослужбових і агіографічних творів)

Ключові слова: Православна Церква, українські архієреї, консолідуючий чинник, богослужбові твори, агіографічні твори, київські святині. ранньомодерний архієрей богослужбовий

Постановка проблеми. Українські ієрархи ранньомодерного часу залишили по собі багату творчу спадщину, яку склали різноманітні за обсягом, жанром і тематикою твори. Їх аналіз демонструє багатогранність інтересів їх авторів, яка виявилася у різноманітних за обсягом, жанром і тематикою творах. Передусім, це були богослужбові і полемічні праці, в яких ставилися актуальні питання богословського, догматичного і обрядового характеру, що виникали в процесі міжконфесійної полеміки. Українським церковним письменникам- архієреям належали важливі агіографічні твори, які піднімали авторитет українського православ'я. Окрім того, в їх доробку були і праці світського характеру - історичні, поетичні, драматичні, автобіографічні твори, навчальні посібники, твори на морально- етичну тематику. Це засвідчує, що їх творці у своїх просвітницьких і світоглядних установках виходили далеко поза межі свого духовного стану.

В науковій літературі, передусім дорадянського періоду [1; 15; 24; 26], неодноразово зверталися до окремих постатей церковної еліти ранньомодерного часу, розглядалися питання філософсько-світоглядних засад їх творчості, різних напрямів діяльності на теренах України і Росії. Відома низка й сучасних праць, присвячених видатним особистостям на терені церковних досліджень, які мають фундаментальний характер і значну новизну. Зокрема, це праці В. Нічик про Феофана Прокоповича і Петра Могилу, М. Кашуби про Георгія Кониського та І. Захари про Стефана Яворського [16; 17; 14; 11]. Існують також сучасні узагальнюючі розробки російських вчених з церковної тематики [3; 7; 23; 25] і біографічні статті польських авторів, присвячені окремим ієрархам "западнорусского" походження [27; 28]. Проте досі не існує синтетичного наукового дослідження, яке б містило системний аналіз літературно-видавничої діяльності українських ієрархів, зокрема її ролі як консолідуючого чинника українського православ'я.

Метою даної статті є спроба проаналізувати творчу спадщину українських архієреїв ранньомодерного часу, зокрема праці, які послужили консолідуючим чинником українського православ'я - богослужбові та агіографічні твори.

Богослужбові твори

З усього спектра літературного доробку українських архієреїв варто насамперед виокремити богослужбові твори, які були необхідні для зміцнення основ православ'я. У них ставилися актуальні питання богословського, догматичного й обрядового характеру. Україна, яка історично й територіально була пов'язана як із Візантією, так і з Заходом, запозичала й полемізувала з їхньою богословською думкою, розбудовуючи власну. Внаслідок цього в Україні на противагу Росії більше наголошувалося на догматиці, завдяки полеміці між православними, католиками й протестантами догмати ставали об'єктом богословського дискурсу.

Головні догматичні твори були зініційовані та здебільшого й безпосередньо підготовлені Петром Могилою, котрий задля виведення Православної Церкви з кризового періоду докладав усіх зусиль для реформування українського церковного життя, зокрема уніфікації богослужбової практики. Із цією метою, ще перебуваючи на становищі архімандрита Києво-Печерської лаври, він у 1629 р. перевидав "Номоканон", до якого написав розгорнуту передмову. Як зазначає В. Нічик, ""Номоканон", що наголошував на пріоритеті й обов'язковості закону, був першим, він передував і "Требнику", і "Катехізису", його впровадження було необхідною передумовою для забезпечення дійовості останніх. Це був єдиний задум, ланки цілісної масштабної праці щодо уніфікації, систематизації й осмислення канону, літургії й догматики, які твердою рукою митрополита вводилися в практику української православної церкви" [17, с. 153].

У тому самому році, що й "Номоканон", з'явився "Летургаріон", або Служебник (1629), метою якого була уніфікація української літургійної практики. 1646 р. зі стін Києво-Печерської друкарні вийшов "Євхологіон албо Молитвослов или Требник", який ще називають Великим Требником Петра Могили, - своєрідна церковна енциклопедія (1760 сторінок великого формату), спрямована на систематизацію й уніфікацію церковних обрядів, створених на українських землях.

Проте найбільшим здобутком Петра Могили у сфері православної догматики став вихід фундаментальної праці "Православне сповідування віри" ("Великий православний катехізис"). Твір, підготовлений Петром Могилою у спільному авторстві з Ісайєю Трофимовичем-Козловським, 1643 року був схвалений східними патріархами, а 1645 року надрукований у Києво-Печерській лаврі спочатку польською мовою (Zebranie krotkiey nauki o articulach wiary prawoslawno katolickiey), і того самого, 1745 року, у скороченому варіанті книжною українською мовою ("Зобраніє короткоє науки о артикулах віри", або "Малий катехізис".

Богослужбові видання українських церковних авторів були надзвичайно популярними й мали велике поширення. Це, зокрема, засвідчують їх численні передруки. Зокрема, Катехізис Петра Могили печерського видання 1712 р. було передруковано в Чернігові у 1715, 1745 і 1752 роках [13, c. 296-297; 10, № 899, 1512, 1791]. "Акафіст св. великомучениці Варварі", складений Київським митрополитом Іоасафом Кроковським і виданий 1698 р. у Києво-Печерській друкарні, витримав у XVIII ст. аж 27 перевидань, зокрема в Чернігівській друкарні 1749-го і 1783 років і Почаївській уніатській друкарні 1773 р. [9; 10]. Богословський трактат Сильвестра Косова "Дидаскалія, альбо наука о седми сакраментах, альбо таїнах", виданий 1637 р. у білоруському місті Кутейно, під дещо видозміненими назвами друкувався у різних українських друкарнях: у Кременці 1638 р., у Львові в 1642 р. (на замовлення єпископа Арсенія Желиборського), в Києві 1657 і 1668 р., в Чернігові 1716 р. [9, № 297, 390, 445; 10, № 911]. Київське видання твору Сильвестра Косова 1668 р. склало частину твору Львівського єпископа Йосифа Шумлянського "Зерцало до прейзренія і латві йшаго зрозуміня віри святой", що вийшов з Унівської друкарні у жовтні 1680 р. [9, № 591]. "Дидаскалія" справила значний вплив на православну богословську думку: її читання рекомендував у своєму "Літосі" Петро Могила, низка її положень була запозичена Інокентієм Гізелем у творі "Мир з Богом чоловіку", на неї посилався Московський патріарх Адріан в своїй книзі "Остен" [21, c. 28].

Важливо зазначити, що твори київських учених- архієреїв мали популярність не лише у православного населення. Існують дані про те, що ними послуговувалося уніатське духовенство правобережних і західноукраїнських земель у своїй пастирській діяльності. Так, польський шляхтич Адам Синявський в січні 1648 р. зобов'язував пресвітерів у своїх маєтностях вивчати "духовну науку" в уніатського намісника Мелетія Копистенського за київським Требником Петра Могили [6, c. 452-453]. Прикметно, що у 1748 р. друкарня Львівського єзуїтського колегіуму видала книгу Луцького уніатського єпископа Феодосія Рудницького "Vindicato genuini sensus ecclesiae Catholico- Ruthenae", значну частину якої становили уривки з творів київських учених, зокрема Стефана Яворського [10, №1649; 12, с. 230]. Православними київськими виданнями широко користувалися почаївські василіани, що засвідчив список кліросних книг 1835 р., які залишилися після передачі монастиря Православній Церкві. У ньому, зокрема, значилися два Требники Петра Могили й "Акафіст св. великомучениці Варварі" Іоасафа Кроковського друку Києво-Печерської лаври [5, арк. 3 - 3 зв.].

Агіографічні твори

Дуже важливим напрямом літературно- видавничої діяльності української церковної еліти було написання агіографічних творів для цілеспрямованої популяризації українських святинь.

Справу укладання житій українських (руських) святих розпочав Петро Могила відповідно до його ідеологічного задуму зміцнення правового становища Православної Церкви та підготовки до видання україномовної Біблії. Для цього він виписав з Афона грецькі рукописні житія святих Симеона Метафраста й сприяв укладенню близько 1643 р. "Канону печерським святим", авторство якого приписують екзарху та протосинкелу Константинопольського патріаршого престолу, ієромонаху Мелетію Сірігу.

Маючи намір видати "Житія святих" - збірник, який, поєднуючи вселенську та місцеву традиції, мав містити також окремі пам'яті лаврським ченцям, Петро Могила особисто (з власного досвіду, бесід із ченцями й очевидцями подій) збирав свідчення про благодатні чудеса в Києво-Печерському монастирі, діяльність його подвижників. Мета цих записок, за словами Петра Могили, - продемонструвати світу істинність і силу східної (української) Православної Церкви: "как многообразно Бог показывает и в сіи последнія времена силу своего пресвятаго Духа, действующую в нашей восточной греческой церкви; отсюда очевидно, что вера наша истинна, ибо для удостоверенія всякаго зловерія и отступничества совершаются благодатію Божіею сіи преславныя и сверхестественныя чудеса" [2, c. 171-178].

В продовження заходів Петра Могили й, очевидно, за його дорученням, з кола діячів очолюваного ним Печерського культурно-освітнього гуртка з друкарні Києво-Печерської лаври вийшло декілька праць, зокрема "Patericon" Сильвестра Косова (1635) і "Teratourgema" Афанасія Кальнофойського (1638). Вони мали на меті довести святість українських святих супроти тверджень деяких польських авторів, які висловлювали сумніви щодо їх святості. Якщо в польськомовному Патерику Сильвестра Косова мова йшла про подвиги святих, здійснених ними в житті, то "Teratourgema" Афанасія Кальнофойського оповідала про чудеса, які творилися на той час у Печерському монастирі від мощей цих святих. Відомо, що Сильвестр Косов у написанні свого твору широко використав західні джерела, зокрема твори Стрийковського, Баронія, Длугоша [22].

Сучасна дослідниця Н. Сінкевич, проаналізувавши маргіналії та рукописні списки "Патерикона" Сильвестра Косова, дійшла висновку, що до виходу кириличного видання "Патерика Печерського" 1661 р., твір Косова мав великий вплив на подальший розвиток агіографічних творів та літературні пам'ятки тогочасної доби. Так, Лазар Баранович у своїх польськомовних "Житіях святих" використав алегорії Косова - порівняння печерських святих з небесними світилами, а Димитрій Туптало у своїх працях - уміщену в "Патериконі" хронологію руських митрополитів. Фактаж "Патерикону" щодо п'ятиразового хрещення було використано в "Синопсисі" 1674 р. До середини XVIII ст. твір Сильвестра Косова був дуже поширеним в приватних та монастирських книгозбірнях. Ним користувалися як православні ієрархи й інші духовні особи високого рівня (Стефан Яворський, Феофілакт Лопатинський, Симеон Полоцький) і ченці православних обителей України (зокрема, Києво-Межигірського,

Михайлівського Золотоверхого, Новгород- Сіверського та ін. монастирів) та Білорусі (зокрема, Супрасльського, Кутеїнського монастирів), так і духовні й світські діячі уніатського і католицького віросповідань [21, c. 177-214].

Крім київського осередку справою звеличення українських святих шляхом видання агіографічних творів опікувалися й у Чернігові. Так, архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Лазар Баранович підготував до видання свою польськомовну працю "Zywoty swi^tych", хоча опублікував її в Києві у 1670 р. Наскільки вказана тематика була близькою видатному діячеві епохи, свідчать його слова в листі до печерського намісника Антонія Радивиловського: "Я по любви моей летел бы всегда к святому месту, откуда мне досталось перо, - почему я начертал, хотя слабою рукою, о пещерах, о святом Антоние, патроне твоей пречестности" [19, с. 119].

З ініціативи Лазаря Барановича Димитрій Туптало, на той час проповідник Чернігівського кафедрального монастиря, опублікував у 1677 р. свій перший агіографічний твір "Чуда Девы Маріи", а згодом, 1683 р. у Чернігові - "Руно Орошенное", опис чудес від чудотворного образу Чернігівської Іллінської Богоматері. Вихід цієї праці Лазар Баранович ознаменував своїм віршем, яким привітав автора як послідовника його праці над чудами образу Чернігівської Іллінської Богородиці [20, с. 22].

З переїздом у 1684 р. Димитрія Туптала в Києво- Печерський монастир останній остаточно перетворюється на головний центр підготовки та видання агіографічних творів. Зусиллями Печерського архімандрита Іннокентія Гізеля, а пізніше Варлаама Ясинського, у Києво-Печерській лаврі готувався до видання звід житій українських святих - "Четьї-Мінеї", авторство яких було доручено Димитрію Тупталі.

Про вихід "Житій Святих" повідомив С. Величковський у своєму "Літописі" під 1689 роком: "Того ж року за архімандритства отця Варлаама Ясинського надруковано вперше в Печерській друкарні і у світ випущено з великою користю для людей першу книгу "Житій святих", складену працею превелебного в Бозі отця Дмитра Савича-Туптала, київського сотниченка, мужа премудрого і повного дару Святого Духу. Починається вона з вересня місяця". На думку І. Жиленко, цей запис засвідчує надзвичайну всенаціональну роль "Житій Святих", яка відводилася твору на час підготовки його до видання [8, с. 23].

Укладенню цієї чотирьохтомної агіографічної енциклопедії Димитрій Туптало присвятив 20 років життя, завершивши її пізніше вже в Ростові в архієрейському сані. Книга мала цілу низку перевидань: у Києві - в 1695, 1696, 1697, 1700, 1702, 1705, 1711, 1714, 1716 і 1764 роках, і в Москві - у 1759, 1762, 1764 і 1767 роках. [9; 10].

Праця Димитрія Туптала була надзвичайно популярною на українських землях, уривки з неї використовували навіть представники інших віросповідань. Так, Львівська католицька друкарня братства св. Трійці 1757 р. надрукувала твір Клемента Ходкевича "Gloria martyris [...] Clementis Romani Pontificis", яка містила в латинському перекладі текст Житія Кирила і Мефодія з "Книги житій" Димитрія Туптала київського видання 1700 р. [10, № 2022].

Ураховуючи великий попит громадськості, Печерський архімандрит Тимофій Щербацький іще 1740 р. просив у російської влади дозволу перевидати "Житія святих" Димитрія Туптала разом із "Патериком Печерським". При цьому він наголошував на особливій потребі у цих книгах: "многіе люди по своей горливости и усердію к Богу и святым угодникам Его для содержанія и чтенія в пользу душевную своего спасенія желают иметь, а таких книг за давностію времени, как напечатались, везде уже сыскать невозможно" [18, ст. 627]. Після тривалого процесу виправлення твору, який перейшов до рук "справщиков" Московської синодальної контори, "Четьї-Мінеї" у 1759 р. надрукувала сама Москва з передмовою Григорія Полетики [12, с. 70-71]. Надалі відомі лише московські видання цього твору - у 1762, 1764 і 1767 років.

Висновки. Отже, богословські та агіографічні твори церковних ієрархів були важливим консолідуючим чинником українського православ'я. Вони виконували важливу місію цілеспрямованої популяризації українських, головним чином київських, святинь та піднесення авторитету українського православ'я. Головним центром їх підготовки та публікації стала Києво-Печерська лавра. З ініціативи та особистої участі Петра Могили з кола діячів очолюваного ним Печерського культурно-освітнього гуртка вийшли фундаментальні богослужбові твори, які були необхідні для виходу з кризи українського православ'я. Вихід чотирьохтомної агіографічної енциклопедії Димитрія Туптала ("Житія святих") став найвищим злетом агіографічної писемності в Україні та справив, як і "Patericon" Сильвестра Косова, великий вплив на розвиток літературних пам'яток тогочасної доби. Популярність богослужбових та агіографічних праць головних теоретиків українського православ'я засвідчило їх широке розповсюдження та використання у середовищі різних християнських конфесій.