Особовий характер спільноти у філософсько-богословській інтерпретації Ч.С. Бартніка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особовий характер спільноти у філософсько-богословській інтерпретації Ч.С. Бартніка

Річард Горбань

Анотація

У статті висвітлюється один з аспектів вчення Ч.С. Бартніка, пов'язаний з його філософсько-релігійним трактуванням особового виміру спільноти. Вказуючи на онтологічний зв'язок індивідуальної і суспільної площин людського буття, мислитель у спільноті вбачає найбільш реальну постать персоналізму, оскільки її фундаментом є людська особа, завдяки чому спільнота відзначається найменшим ступенем соціологічної абстрактності.

Ключові слова: персоналізм, особа, індивід, спільнота, суспільство, субстанція, особові відношення-зв'язки (relatio), любов.

Annotation

In this article, the author covers one of the aspects of the doctrine of Czeslaw Stanislaw Bartnik, a prominent representative of Lublin School of Personalism, that deals with his philosophical and religious interpretation of the personal dimension of community.

From the point of view of the Polish thinker, society is a reality that can be explained and understood only with the help of personal categories.

As the Polish researcher of religious philosophy A.Voytchak notes, the main factor in forming the existence of community and social perfection of a person is its action, activity. A person becomes a person by directing his "I" to another, since the implementation of a person is associated with another person, group or community of persons. This orientation and unites people into society.

According to S.C. Bartnick, not only human nature unites all people into one community or society, but the person in its essence is dialectical - individual and community at the same time, because it develops not only in itself, but also due to ontological relatio (relatio) With other people.

Considering the social dimension of the concept of ''person, ” the researcher points out that antinomy between the individual and the community was attempted to solve by means of distinguishing a unit as an element of society and a person as a self-sufficient value. However, this did not give an exhaustive solution, since there really is only a person as a unit, and not a society. Therefore, abstraction from a social ontology is often proposed, which reduces everything to social psychology, and this is social parallelism.

Pointing at the ontological relationships of the individual and social dimensions of human existence, the Polish thinker considers community as the most real figure of Personalism, as an individual human being is its backbone, and due this the community is characterized by the lowest level of sociological abstraction. Following philosophical and theological interpretation of Czeslaw Bartnik, the community is a phenomenon that could only be understood by means of personalistic categories. He considers a personality and community as two links in the chain: not only has human nature united all people into one community, and a personality is inherently dialectical - both individual and social at the same time, because it develops not only on its own, but also through ontological relationships (relatio) with other personalities. The philosopher interprets a personality as an ability to interact with the others in a perfect way. He emphasizes that the more it commits itself and its existence to the others, the faster it improves its self, growing as a personality; the community becomes a full-fledged society and establishes its essence, when its existence and actions are devoted to the personality.

Keywords. personalism, personality, individual, community, society, substance, personal relationships (relatio), love.

Постановка проблеми. Задекларована на ІІ Ватиканському Соборі програма католицького оновлення на початку третього тисячоліття набуває все більш широких масштабів, охоплюючи не лише релігійну площину, а й соціальний, культурний і політичний виміри нинішнього глобалізованого світу. У Душпастирській Конституції «Про Церкву в сучасному світі» було проголошено, що вирішальним завданням гуманізму є персоналізація, котра спрямована на встановлення суспільних відносин, в яких зростає почуття автономності й відповідальності людини, що потужно впливає на становлення духовної і моральної зрілості людського роду. Сучасний католицький теолог і філософ - персоналіст, польський професор Чеслав Станіслав Бартнік, у своїх філософсько-богословських працях у світлі імперативів Собору розбудовує персоналістичне вчення, в якому принциповим питанням постає розгляд спільноти як особи.

Ступінь розробки проблеми. Незважаючи на майже 80-літню активну діяльність польського філософа-персоналіста, доробок Ч.С. Бартніка є майже невідомим і малодослідженим в Україні. Його ім'я лише згадувалось у загальному контексті в роботах з історії філософії та філософської антропології, зокрема К.С. Рассудіною, Р.М. Вербовою, В.О. Пацаном й І.В. Савинською. Тільки 2016 року з'явилися дві монографії про Ч.С. Бартніка: одна - наша (Р.А. Горбань) з релігієзнавства, присвячена дослідженню реалістичного універсального персоналізму Ч.С. Бартніка; інша - П.Р. Василіва з богослов'я, в якій представлено харитологічний аспект у філософській і теологічній спадщині польського мислителя.

Мета, завдання статті. Оскільки дослідження персоналізму в контексті складних і стрімких трансформацій знань про людину в новітніх умовах інформаційно-техногенної культури виявляється одним з перспективних напрямків філософських, релігієзнавчих і богословських досліджень, вбачаємо своїм завданням, спираючись на праці Ч.С. Бартніка різних років, висвітлити один з аспектів вчення видатного представника Люблінської школи персоналізму, пов'язаний з його філософсько-релігійним трактуванням особового виміру спільноти.

Виклад матеріалу. У першому томі трактату «Католицька догматика» (1999) Ч.С. Бартнік стверджує, що у спільноті буття собою і відкритість на інших становлять одне ціле, з чого випливає, що онтологія особи творить основу суспільної онтології, яка певною мірою стає продовженням онтології особи і її реляційної структури. Проте суспільна онтологія нездатна належним чином розвинути філософію і теологію спільноти, якщо не візьме до уваги свого вкорінення в таємниці індивідуальної особи [3, с. 407]. Тому з погляду польського мислителя, суспільство - це дійсність, яку можна пояснити і зрозуміти тільки за допомогою персональних категорій. Спираючись на принципи соціологічного реалізму, він вказує на онтологічний зв'язок площин індивідуального і суспільного вимірів людського буття та водночас на їх відмінність. У спільноті Бартнік вбачає найбільш реальну постать персоналізму, оскільки її фундаментом є індивідуальна людська особа, завдяки чому спільнота відзначається найменшим ступенем соціологічної абстрактності.

У книзі «Нариси до системи персоналізму» (2006) Ч.С. Бартнік вказує на середньовічне розуміння людини передусім як індивідуума, а не особи, згодом, зазначає він, поширилось переконання, що особовим буттям може бути і є тільки окрема людська одиниця, спільнота ж розглядалась лише як група індивідів. Ця крайня індивідуалістична тенденція поширена донині. З огляду на неї важливим стає встановлення двох аспектів особи: субстанції і реляції (особових відносин) [14, с. 132]. Обидва зазначені аспекти, на думку філософа, тісно пов'язані між собою. Якщо розглядати особу тільки як субстанцію, то особи ніколи не утворять суспільства в прямому значенні цього слова, позаяк представлятимуть лише зібрання індивідів, людських одиниць, які пов'язані певними спільними інтересами чи діями. Якщо ж поглянути на особу в іншому аспекті, то слід визначити поняття реляції. У випадку трактування її як додатка до субстанції матимемо випадкове поєднання індивідуальних людей. Якщо за реляцію вважати те, що повністю вичерпує дійсність людини (без аспекту субстанції), то отримаємо буття, позбавлене онтологічного ядра, де відсутнє навіть загальне поняття людської природи. Тому Ч.С. Бартнік пропонує виходити з християнської концепції особи як такої, в якій ключове значення має вчення про Трійцю [6, с. 408]. Завдяки Авґустину і Томі Аквінському було створено теорію, згідно якої особа є субстанційною реляцією, або реляційною субстанцією. У вченні про Трійцю має місце діалектичне ототожнення субстанції з реляцією на основі подібності природи трьох Осіб Божих. Особа як така стає собою, здійснюється завдяки тому, що її істоту передусім творять відносини (relatio) з іншими особами, а вже у другу чергу - зв'язки зі світом речей. Тому особа одночасно є і субстанцією, і реляцією. Цей підхід виключає як чистий індивідуалізм, так і колективізм, оскільки особа не може існувати без співвіднесеності до інших осіб чи навіть речей, також і суспільство не може існувати без осіб чи речей [14, с. 132]. Таким чином, індивідуальну особу і суспільство Бартнік розглядає як дві ланки одного ланцюга.

Як зазначає польський дослідник релігійної філософії А.Войтчак, основним чинником формування буття спільноти й суспільного вдосконалення особи є її дія, активність. Людина стає особою, спрямовуючи своє «я» на іншого, позаяк реалізація особи пов'язана з іншою особою, групою чи спільнотою осіб. Така спрямованість й об'єднує осіб у суспільство. Завдяки особовим зв'язкам (relatio), з яких утворюється суспільство, особа може осягнути найвищий ступінь свого буття, екзистенції [19, с. 341]. Жодне інше створіння, окрім особи, неспроможне зумовити формування й удосконалення людської особи, бо тільки людина здатна творити себе й іншу особу. Відтак людська дія в контексті Божої веде до фінального (довершеного) здійснення людської особи у спільноті Осіб Божих (Пресвятої Трійці) через реалізацію особи в індивідуальній і спільнотній площинах. Як зауважує Ч.Бартнік: «Communio personarum переходить в communio sanctorum in Trinite» [14, с. 142]. Він застосовує християнську ідею єднання людської особи з Богом, введену у філософську концепцію творення спільноти і здобування особою самореалізації як способу, в який людина перебуває у сфері впливу абсолютного, есхатологічного й нескінченного. Усе це, згідно з твердженнями польського мислителя, можна осягнути на шляху динамічного зросту й дії в боголюдській площині, тобто в середовищі та співпраці з іншими людьми (особами) і Богом.

За оцінкою польського дослідника філософської антропології А.Шостека, індивідуальна і суспільна самореалізація особи здійснюється на засадах реалізації об'єктивних цінностей [18, с. 78]. Йдеться не лише про релігійність і мораль, а про всі особові аспекти людської спільноти, серед яких Ч.С. Бартнік виділяє правду, добро, красу, свободу, творчість, креативність, устрій життя і світу, працю, футуризм, відчуття сенсу буття й існування [11, с. 289-290]. До того ж особа має вплив на спільноту і формує її шляхом дій, вчинків, творення, і навпаки - спільнота формує особу, впливаючи на неї. У статті «Самореалізація людини в суспільстві» (1999) польський персоналіст зауважує, що суспільство відзначається статичністю і динамічністю водночас, воно існує та функціонує завдяки всім суспільним проявам, таким як економіка, політика, культура, наука, мистецтво, інформативність, спілкування тощо [4, с. 155].

Від часів Боеція особа розглядалась як унікальне існування в собі, тому донедавна персоналізм відкидався задля суспільного виміру людини, увага спрямовувалась на спільноту як таку. Тим часом дедалі більше зазначається, що особа, будучи окремою субстанцією у фізичному плані, має спільну для всіх індивідів природу, оскільки всі люди належать до спільноти. На переконання Ч. С. Бартніка, не лише людська природа єднає всіх людей в одну спільноту чи суспільство, а сама особа за своєю сутністю діалектична - індивідуальна і спільнотна водночас, оскільки розвивається не тільки сама по собі, а й завдяки онтологічним відношенням (relatio) з іншими особами. Завдяки цим відношенням особа стає собою, як і суспільство стає собою, виконуючи своє завдання і реалізуючи себе тоді, коли служить особам, з яких складається, та кожній особі зокрема, без винятку, тому «особа за своєю сутністю має спільнотний, суспільний характер, а суспільство зі своєї природи персональне» [5, с. 162]. Створена Богом, особа творить сама себе у внутрішньому і зовнішньому світі, для чого необхідна інша особа та спільнота осіб. У цьому значенні особа не є самодостатньою, бо не здатна спілкуватись тільки з собою, а має будувати відносини з іншими, отримуючи у такий спосіб дар іншої особи. У свою чергу суспільство отримує вимір не тільки природи, а й особи, набуваючи поряд з об'єктним і суб'єктним виміри персонального, особового характеру, стверджує польський мислитель у філософсько-релігійному трактаті «Персоналізм» (1995) [11, с. 194].

Розглядаючи соціальний вимір поняття «особа», дослідник вказує, що антиномію між індивідом і спільнотою намагались розв'язати за допомогою розрізнення одиниці як елемента суспільства і особи як самодостатньої величини. Однак це не давало вичерпного рішення, оскільки реально існує тільки особа як одиниця, а не суспільство. Тому часто пропонується абстрагування від суспільної онтології, яке все зводить до соціальної психології, а це - суспільний паралелізм. Особа в повній мірі стає собою в спільноті, натомість суспільство стає повністю собою в особі чи радше особах, адже служіння суспільству своїм особовим світом дає можливість людській природі перейти на рівень особового суспільства. У площині персональних відносин людська особа стає кінцевим пунктом для всієї дійсності, тим, до чого все повинно прямувати [10, с. 37-38].

У статті «Реалізація особи через дію» (2006) філософ стверджує, що особа відзначається діалектичним існуванням: існує сама в собі, але прозопоїчно стає собою, реалізуючи себе тільки в інших. Вона стає цілком реальною тільки у співвідношенні з іншою особою, яку також формує й утверджує. Відбувається взаємодія осіб у формуванні себе та зростанні у своїй особовості, що у висліді і дає повноцінну постать особи. Таким чином формується новий спосіб буття - персональний, внаслідок чого створюється новий рівень буття, який має багато аспектів і значно перевищує звичайне природне буття індивіда [13, с. 128].

Ч.С. Бартнік не сприймає західного індивідуалізму, для якого жодне суспільство не має особового виміру, оскільки все зводиться до індивіда, і тому тільки він має особовий вимір. Особа у філософії індивідуалізму трактується як абсолютне буття для себе. Незважаючи на намагання представити це твердження як гуманістичну думку, воно, на переконання польського персоналіста, є великою помилкою. Попри те, що персоналізм ставить на перше місце людську особу, підкреслюючи та вказуючи її гідність, він не може вважатись індивідуалізмом, оскільки не трактує індивіда як своєрідного божка для самого себе. Особу можна зрозуміти тільки за допомогою особових зв'язків (relatio) з іншими, зі спільнотою. Ч.С. Бартнік наполягає: «людина живе повним особовим життям тільки у спільноті осіб» [8, с. 92]. Індивідуальна і спільнотна особи взаємно зумовлені та впливають на становлення одне одного, тому сім'я чи більша спільнота, скажімо, народ - це не тільки фізичні чи біологічні величини, а передусім величини особові як такі, що мають особовий вимір. Завдяки цьому виключається трактування спільноти в аспекті звичайного колективізму, який нівелює індивідів. Поряд з цим польський філософ-персоналіст пропонує відкинути індивідуалізм, як помилковий, оскільки він трактує будь-яку спільноту як безособову єдність. Через це найбільш повним буттям він вважає не тіло людини чи душу, а саме особу з її абсолютно суб'єктним єством. Саме вона «реалізує, підносить, абсолютизує людину та дає переосмислення всякого буття і його цінностей» [8, с. 92]. Особа має своєрідну внутрішню єдність з усіма особовими буттями. Ч.С. Бартнік пропонує повноцінною дійсністю вважати тільки осіб, які єдині мають повноту буття, все інше існує тільки у співвіднесенні до осіб, хоча само в собі також є певною реальністю [1, с. 29].

Польський філософ застерігає від індивідуалістичного сприйняття персоналізації, стверджуючи, що не потрібно все підпорядкувати людині як індивідуальності, без співвіднесення до спільноти інших осіб та загалу буття, оскільки існує цей особливий взаємозв'язок (relatio) зі спільнотою, то певне значення належить спільноті. Вона значною мірою становить сенс буття світу та сенс існування індивідуальної особи, хоча є амбівалентною за своєю суттю, оскільки, з одного боку, піддається різноманітним деформаціям і знеціненню: її можуть деперсоналізувати, реїзувати, відмежувати від індивідуальної особи; з іншого - вона може стати осередком особливого поширення та зростання персональності, свободи буття, особових цінностей. Існують і різного роду протиставлення з огляду на приналежність до різних спільнот, а також протиставлення між реалізованим суспільством і тим, яке ще не отримало своєї повноти виміру, між конкретним суспільством і тим, що знаходиться у стані ідеї. У статті «Сенс буття» (1981) Ч.С. Бартнік наголошує, що людина як особовий індивід, повинна включитись у цей вир взаємодій протилежностей з метою конституювання правдивого суспільства [12, с. 104]. Людська особа постає перед важливим питанням реалізації повноти сенсу суспільства, коли це відбувається, тоді вона осягає найглибший сенс власного буття.

У дослідженні «Тейярдівське бачення історії» (1975) Ч. С. Бартнік зазначає, що людина - це насамперед спільнота, а не індивід, хоча згідно з деякими пантеїстичними та гностичними напрямками, у тому числі тими, що постали у ХХ столітті (наприклад рух Нью-ейдж у культурі, релігії, філософії, науці), людство є однією Космічною Людиною. Так, німецький філософ і психолог Вільям Штерн оголосив, що Всесвіт творить одну цілісну іпостась, своєрідну «особу», яка представляє собою цілісне буття структуроване як єдиний організм, розум, свідомість. Однак на переконання польського персоналіста, такі підходи у трактуванні особи і спільноти є абсолютно фантастичними, попри те, що з'являються намагання оформити під них персоналістичні погляди Тейяра де Шардена, який не був ні гностиком, ні пантеїстом. Тейярдівське персоналістичне Universum - це не особа у вузькому значенні, а поняття спрямоване на людську особу, оскільки вона є фундаментальним елементом складної структури космосу, сенсом універсальної еволюції Всесвіту [15, с. 56].

Відкриваючи реляційне буття всією своєю істотою, особа й надалі перебуває у факті «буття собою». Ч.С. Бартнік не трактує цієї реляційності занадто актуалізуючи її, оскільки особове буття не вичерпується в реляції. І хоча особові зв'язки (relatio) мають здатність призупинятись чи мінятись, особа перманентно спроможна до творення нових відносин. Як вказує К.Ґузовський, польський дослідник філософсько-богословських поглядів Ч. С. Бартніка, в інтерпретації мислителя особові відношення (relatio) набувають рис субстанційності, вони мають позитивний, активно-творчий характер і в жодному разі не применшують значення і ролі особи [17, с. 5]. Особа конституюється за допомогою самостійних реляцій, спрямування їх до інших чи іншого, стає сповна собою в понадсоматичному значенні завдяки дійсності інших осіб і реляції до них. У трактуванні Ч.С. Бартніка, особа - це хтось, хто існує реально серед інших. Подружжя і сім'я стають онтологічно зрозумілими лише як повнота взаємин осіб у площині однієї природи, Божої волі, суспільного права, стверджує католицький філософ у статті «Про персоналістичний народ» (2003) [9, с. 49]. Особа не здатна стати сповна собою без присутності іншої особи. Без персонального контакту бракує рівноцінних співвідношень (relatio) між людьми, що мають двополюсну, особову природу. Речі, предмети не надають контактам, пізнанню, взаєминам особового рівня, оскільки речі та предмети не продукують відповідне середовище, в якому могла б реалізуватись особова роль людини; вони не створюють своєрідного особового дзеркала, в якому б людина побачила себе в об'єктивному ракурсі подібних до себе істот. Природа здатна створити та забезпечити тільки нижній, базовий рівень спільнотного життя, в якому немає безпосереднього людського «матеріалу», особового життя і наочного особового співвіднесення як єднання.

У богословській статті «Буття Біблії» (1978) Ч. С. Бартнік розглядає особу як тематичну одиницю, яка в абстрактному висвітленні стала б сама для себе своєрідною всепоглинаючою фікцією, що в ній розчинялася б уся дійсність [2, с. 117]. Тому він бачить необхідність її виходу на рівень «іншого», що врешті-решт веде до перебування кожної особи в середовищі осіб, які утворюють спільноту.

Персоналізм робить значний акцент на моральних якостях людини. Раніше вважалось, що моральність членів суспільства належить виключно до сфери впливу релігії або є додатком до земного життя, таким собі культурним фольклором. Сьогодні зауважується, що позитивна моральність стає основою формування суспільства, вона зумовлює зміст і сенс суспільної, економічної, політичної, технічної тематики людського життя. У контексті культурно-історичного процесу людська особа повинна суспільно змінюватись, знаходячи правильне, обумовлене законами моралі, ставлення до істини, любові, свободи, справедливості, сумління, відповідальності, вірності, мужності, працьовитості, діалогу, миру, порядності та інших, важливих для людської спільноти феноменів. Тому, як стверджує Ч.С. Бартнік, персоналізм підкреслює формування індивідуальної особи і спільноти в дусі правди, любові, розважливості, життєвої мудрості [1, с. 27]. У цьому контексті особливо важливою є суспільна любов, яка виступає своєрідною зав'язкою суспільства, суспільних цінностей, джерелом та основою спільноти. Відсутність любові або ж панування полярної до неї ненависті стають особливою загрозою для суспільства, тому їх можна вважати антисуспільними феноменами, такими, що руйнують спільноту, винищуючи персональний аспект життя та особовий вимір людського існування. Польський мислитель переконаний, що саме любов дає початок суспільству, його функціонуванню, творенню особових відносин (relatio), спричиняючи позитивні наслідки життя у спільноті. Любов охоплює цілу істоту людської особи, надаючи їй можливість реального й повноцінного спрямування свого єства на добро інших осіб [7, с. 34]. Таким чином, любов стає найбільш дієвим засобом і посередником формування, відродження та перетворення суспільного життя, роблячи його більш людським та особовим.

У філософсько-богословському трактаті «Містерія людини» (2004) Ч.С. Бартнік вказує на те, що людина була створена Богом не як індивід, окрема одиниця, а як спільнота, оскільки людину створено як чоловіка і жінку, тому можна говорити про створення спільноти людей, одночасне творення індивіда і суспільства, яке стало початком процесу творення світу в людський спосіб, тобто формування світу людським, оскільки саме людині Бог довірив піклуватися ним і вдосконалювати його [6, с. 35].

Християнське вчення свідчить, що людина є самобутнім буттям, здатним до певного вдосконалення. Однак для такого поступу вона повинна знаходитися в оточенні подібних до неї створінь, де сама стає вінцем правди про те, що людина є істотою спільнотною, за таких умов особа і суспільство постають як категорії непросто взаємопов'язані, а невіддільні. У трактаті «Суспільно-політична теологія» (1998) католицький мислитель свідчить, що колись вважалося, що особа є чимось особливим, абсолютним, відділеним від інших, і призначена виключно для себе, сьогодні ж християнство навчає, що бути особою означає бути прикладом добра та досконалості для інших, у такий спосіб найповніше реалізовуючи себе самого. Тому визначальним для персоналістичної теології стає твердження, що немає суспільства без особи і просто не існує особи без суспільності [16, с. 131]. У зв'язку з цим Ч.С. Бартнік пише: «Людська особа повинна ставати суспільною особовістю, де ця особовість є найвищою метою і сенсом життя (не добробут і навіть не здоров'я). У суспільному вимірі особовість завжди ототожнюється з якимось призначенням, або з черговістю призначення. Згідно з християнським вченням, людська особа, є самобутньою у своєму існуванні, реалізується через те, що відкривається як покликання, яке визначає для неї Бог у своїх незбагненних планах укладення, створення і спасіння світу» [16, с. 132].

На думку Ч.С. Бартніка, ці суспільні покликання є різними за своєю суттю, але одне залишається незмінним - «бути людиною», а решта стає певним додатком до першого. За мету свого життя особа має обирати творення добра іншим, а доповненням до такої цілі є прагнення стати досконалою дитиною, юнаком, дорослим, старцем. Католицький філософ стверджує, що існує одне універсальне покликання - бути справжнім християнином і дитиною Отця Небесного, а інші, як-от загальні функції, суспільне становище, великі справи, батьківство в родині, єпископство в Церкви, управління будівництвом чи бригадою робітників, керування редакцією і тому подібне є непостійним і необов'язковим. Про це польський мислитель каже так: «Є покликання надважливі і менш важливі, але всі вони потрібні в суспільному житті і всі мають знак Божого провидіння, якщо вони згідні з Божим задумом» [11, с. 40]. З персоналістичного погляду Ч.С. Бартніка, суспільне життя постає як одна велика роль, яка фактично має впливати на формування суспільства. У зв'язку з цим формується дуже важливе переконання: особа - інтегральна частина суспільства і лише в такий спосіб вона стає повноцінною особистістю, якщо при цьому виконує своє покликання й еволюціонує до рівня досконалої суспільної особовості.

бартнік релігійний буття персоналізм

Висновки

Очевидно, що у філософсько-богословській інтерпретації Бартніка спільнота постає як феномен, який можна зрозуміти та пояснити тільки за допомогою персоналістичних категорій. Особу і спільноту польський мислитель розглядає як дві ланки одного ланцюга: не лише людська природа єднає всіх людей в одну спільноту, а особа за своєю суттю є діалектичною - індивідуальною і спільнотною водночас, оскільки розвивається не тільки сама по собі, а й завдяки онтологічним відношенням (relatio) з іншими особами. Особу Бартнік трактує як здатність досконалого єднання з іншими, підкреслюючи, що чим більше вона пов'язує себе і своє буття з іншими, тим більше стає собою, тобто особою; спільнота ж стає повноцінним суспільством, утверджує свою сутність, коли служить своїм буттям і діями особі. Людська особа зі своєї природи наділена суспільними задатками, спрямованими на творення спільноти та впорядковування її, отже має вплив на спільноту і формує її шляхом дій і вчинків, і навпаки - спільнота формує особу, впливаючи на неї.

Література

1. Bartnik Cz. St. Apologetyka personalistyczna / Czeslaw Stanislaw Bartnik // Roczniki Teologiczne. - 1997. - № 44. - S. 5-23.

2. Bartnik Cz. St. Byt Biblii / Czeslaw Stanislaw Bartnik // Roczniki Teologiczno-kanoniczne. - 1978. - № 25. - Z. 1. - S. 113-120.

3. Bartnik Cz. St. Dogmatyka katolicka / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - T. 1. - Lublin: Redakcja Wydawnictw Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, 1999. - 861 s.

4. Bartnik Cz. St. Kosciol jako sakrament swiata / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Standruk, 1999. - 464 s.

5. Bartnik Cz. St. Krzak Gorjcy: Homilie, kazania, przemowienia / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Katolicki Uniwersytet Lubelski, 1991. - 487 s.

6. Bartnik Cz. St. Misterium czlowieka / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Standruk, 2004. - 442 s.

7. Bartnik Cz. St. Mysl eschatologiczna / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Standruk, 2002. - 411 s.

8. Bartnik Cz. St. Od humanizmu do personalizmu / Czeslaw Stanislaw Bartnik // Personalizm.- 2005. - № 9. - S. 83-92.

9. Bartnik Cz. St. O narodzie personalistycznie / Czeslaw Stanislaw Bartnik // Personalizm. - 2003. - № 3. - S. 47-56.

10. Bartnik Cz. St. Osoba i historia: Szkice z filozofii historii / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Standruk, 2001. - 471 s.

11. Bartnik Cz. St. Personalizm / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Wyd. 2 popr. i poszerz. - Warszawa: O.K., 2000. - 531 s.

12. Bartnik Cz. St. Sens bytu / Czeslaw Stanislaw Bartnik // Roczniki Teologiczno-kanoniczne. - 1981. - № 28. - S. 97-109.

13. Bartnik Cz. St. Slowo i czyn / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Standruk, 2006. - 292 s.

14. Bartnik Cz. St. Szkice do systemu personalizmu / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Wydawnictwo KUL, 2006. - 286 s.

15. Bartnik Cz. St. Teilhardowska wizja dziejow / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: TN KUL, 1975. - 259 s.

16. Bartnik Cz. St. Teologia spoleczno-polityczna / Czeslaw Stanislaw Bartnik. - Lublin: Agencja Wschodnia, 1998. - 543 s.

17. Guzowski K. Historia personalistyczna / K. Guzowski // Zamojski Kwartalnik Kulturalny. - 2001. - № 3. - S. 2-6.

18. Szostek A. Pozycja osoby w strukturze moralnosci / A. Szostek // Roczniki Filozoficzne. - 1983. - № 30. - Nr. 8/9. - S. 76-91.

19. Wojtczak A. Osoba i spolecznosc / А. Wojtczak // Historia i Logos. Cz. S. Bartnikowi na 60-lecie / pod. red. K. Macheta, K. Gozdz, M. Kowalczyk. - Lublin: Standruk, 1991. - S. 339-349.

Размещено на Allbest.ru