Тенденції розвитку конфесії Свідків Єгови у Волинському регіоні (1940-1980 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тенденції розвитку конфесії Свідків Єгови у Волинському регіоні (1940-1980 роки)

Протягом означеного хронологічного періоду представники досліджуваної нами «віросповідної меншості» Волинського регіону позиціонували себе своєрідним ізольованим соціальним інститутом, що живе за іманентними йому законами та правилами. Підпільна / конспіративна діяльність адептів цієї конфесії фактично перетворювала їх на одну з найбільш небезпечних і некерованих для влади із власними ідеологічними парадигмами, специфічною життєвою програмою реалізації, а відтак і відображенням онтологічної і соціальної буттєвості.

Актуальність дослідження тенденцій розвитку протестантської конфесії Свідків Єгови радянської доби зумовлюється сучасним динамічним поширенням цього релігійного об'єднання у Волинському регіоні та віднайденням своєї соціальної ніші у суспільстві. Хоча численний прихід неофітів до цієї конфесії протягом 90-х років минулого століття призупинився, проте характерною тенденцією все ж таки залишається, хоча й мінімальний (у межах 2%), проте приріст. Утім, нині у регіоні Свідки Єгови залишаються певним ізольованим соціальним інститутом, який живе за іманентними йому законами та соціальними нормами. Останній факт дозволяє говорити про власні ідеологічні парадигми відображення онтологічної та соціальної дійсності, специфічну концепцію життєдіяльності. Відтак вищеперераховані аспекти спонукають до аналізу причин такої ситуації та аналізу тенденцій розвитку Свідків Єгови Волинського регіону тоталітарного періоду, що і постає метою нашого дослідження.

Ступінь наукової розробленості даної проблеми на сьогодні аж ніяк не можна назвати вичерпною. Зокрема проблеми організованої релігійної діяльності Свідків Єгови поставали у полі наукових студій В. Войналовича, К. Бережка, М. Гордієнка, П. Яроцького та інших дослідників.

Під час нацистської окупації значно зросла кількість Свідків Єгови в Західній Україні, масово виникали групи на Волині, Львівщині, Прикарпатті і Закарпатті [7, с. 409]. Зокрема, згідно архівних даних у Берестечківському районі було 23 сім'ї Бадачів або Дослідників Святого писання, у Волинському - 33 сім'ї, в Порицькому - 13 [6, арк. 43]. Хоча інституціонально ця конфесія не відновила свій зв'язок із польською філією, проте у цей період Свідки Єгови беззастережно дотримувались віросповідних принципів, незважаючи на загрозу фізичного знищення: не вивішували нацистських прапорів, як цього вимагали окупанти, не вітали Гітлера, відмовлялись брати участь у будівництві військових об'єктів. Початок війни у низці випадків посеред адептів цього вчення асоціювався із почином Армагедону. Такі міркування обґрунтовувалися інтерпретацією перспективи завершення Другої світової війни закономірною розв'язкою - Армагедоном і втручання в подальший світовий процес Верховного Теократа - Єгови, який мав виступити, щоб остаточно вирішити спірну проблему свого всесвітнього суверенітету [9, с. 471]. Така соціально-есхатологічна парадигма, по суті, створювала для адептів цієї пізньопротестантської конфесії містифіковане розуміння тогочасної соціальної реальності. Тому на основі конфесійно-критичного підходу можемо висновити, що таке богословське осмислення соціальної практики істотно відрізняло Свідків від інших протестантських організацій та, відповідно, викликало вороже ставлення до них німецької влади. Діяльність конфесії обмежувалася публічно або була цілком заборонена німецькими урядовими чиновниками.

Нелегальне функціонування Свідків Єгови після Другої світової війни з-поміж західноукраїнських територій відбувалося і у Волинському регіоні. І надалі представники цієї «віросповідної меншості» позиціонували себе своєрідним ізольованим соціальним інститутом, що живе за іманентними йому законами та соціальними правилами. Це було основною причиною масових репресій вірян досліджуваної нами релігійної організації, мотивація яких, на думку М. Гордієнка - абсурдна, а форми проведення - нелюдські [5]. Підпільна/ конспіративна діяльність Свідків Єгови фактично перетворювала їх на одну з найбільш небезпечних і некерованих для влади конфесій із власними ідеологічними парадигмами, специфічною життєвою програмою реалізації, а відтак і відображенням онтологічної і соціальної буттєвості. Звісно, така особливість інституціонального облаштування, спонукала державну та партійну владу до пильного нагляду та «виняткової» уваги до релігійної організації Свідків Єгови. По суті, у Волинському регіоні, ідеологія та соціальна практика представників цього віросповідного напрямку суперечила традиційній тогочасній державній політиці в ідеологічному, політичному, економічному, нормативно-законодавчому, соціальному аспектах.

По-перше, теократичний центр Свідків Єгови знаходився поза межами Радянського Союзу, у США, а відтак і ідеологічно ворожій державі. Це дало підстави на державному офіційному рівні розглядати вірян конфесії як політичне знаряддя «імперіалістичних держав» у боротьбі проти СРСР та публічно прихильників цього релігійного вчення ідентифікувати як людей з ворожою ідеологією. Під таким оглядом констатуємо, що фундаментальні основи релігійного вчення та соціальної практики наголошують на неприйнятній позиції щодо насильницьких, протиправних трансформацій суспільства. По-друге, політичний абсентеїзм: відмова від будь-якої участі у політичному та громадському житті країни, а відтак і пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму, прояв байдужості до виконання людиною своїх прав та обов'язків. Адже участь у всіх рівнях виборів оголошувалася лише правом, а не зобов'язанням громадян. До того ж Свідки Єгови відмовлялися від будь-яких оцінок існуючої влади, від політичних закликів до своїх одновірців. Лише в 70-х роках ХХ ст. у спеціальній літературі вперше з'являються твердження про те, що вони є не політичною, а релігійною організацією [3, с. 497]. По-третє, відмова від участі неприйняття економічних заходів радянського уряду, а відтак і незгоду від передплати займів, що стали фактично засобом додаткового податкового впливу на усе радянське суспільство. Хоча де-юре, ця підписка була добровільною, і віряни конфесії сприймали її саме так буквально та не піддалися тиску тих, хто перетворив це на примус. По-четверте, відмова від виконання військового обов'язку, причому засуджували не лише Свідків Єгови призивного віку, але всю організацію в цілому. Навіть чисто декларативного трактування негативного відношення до війни (як форми конфлікту) було достатньо, щоб «затаврувати Свідків Єгови як осіб, які підривають боєздатність армії і тим створюють пряму загрозу обороноздатності країни» [5]. По-п'яте, на законодавчо-нормативному рівні, Свідків Єгови звинувачували у відмові від реєстрації. Адже така «державна легалізація» стала єдиноможливою нішою «законної діяльності» релігійних організацій. По-шосте, у правовій площині Свідків Єгови звинувачували у контрабанді та нелегальному поширенні конфесійної літератури, що друкувалася Товариством Вартової Башти, яка ідентифікувалася як «антирадянська». Хоча у змістовному плані жодного криміналу ця література не містила, її функціональність обмежувалася виключно вузько релігійними запитами і потребами вірян. Фактично така «несумісність» і стала магістральною лінією у вироблені державної політики щодо означеної нами релігійної інституції та невписаністю цієї конфесії у радянську дійсність. Адже, ця невелика група осіб по суті, за допомогою конфесійної догматики відмовлялася сакралізувати соціалізм.

Зважаючи на вищеозначене, перші арешти Свідків Єгови розпочалися відразу на початковому етапі другої радянізації Волинського регіону. Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. адепти цієї віросповідної доктрини здійснили спробу легалізації (таке клопотання адресувалося до Міністерство внутрішніх справ та до Президії Верховної Ради СРСР - 1949 р.). Зокрема, троє «старійшин» з Волинського регіону (Микола П'ятоха, Ілля Бабійчук, Михайло Чумак), після написаного листа-прохання мали змогу зустрічі з представниками уряду у Москві (16 серпня 1949 р.). Речники влади запропонували їм наступні умови можливої легалізації: випустити на свободу всіх Свідків Єгови, які погодяться на співпрацю із владою; легально (проте під цензурою) друкувати релігійну літературу Свідків Єгови в типографіях СРСР, легально користуватися Біблією, але в межах свого місцепроживання (квартири); дозволити зв'язок із штаб-квартирою Свідків Єгови в Брукліні, проте вона має здійснюватись виключно через офіційні канали СРСР. Зі своєї сторони уряд вимагав повідомлення імен та адрес усіх віруючих Свідків Єгови на території СРСР. І, головне, представники цієї віросповідності мали визнати існуючу ідеологію і пропагувати побудову комуністичного суспільства [4, с. 78]. Звісно, останній аргумент став запорукою неможливості позитивного вирішення цього питання. Таким чином, безуспішність такої акції стала наперед прогнозованою. Адже, з тією організаційної структурою та доктринальними принципами як частини загальносвітового релігійного руху, релігійне о'бєднання Свідків Єгови не могло бути зареєстроване у радянській державі. А умови легалізації Свідки Єгови виконати апріорі не могли, адже вони суперечили релігійним переконанням вірян: розрив з Керівним Центром, відмові від ввозу до країни конфесійної літератури («Вартова Башта», «Біблія», «Пробудись!»), зміна позиції з політично нейтральної на активно громадянську. Як результат, за дві неділі після «московської зустрічі» Микола П'ятоха, Ілля Бабійчук були заарештовані та засудженні до 25-річного ув'язнення, після якого офіційна влада не дозволила повернутись їм на Волинь. А у секретній вказівці, що була надана з Москви Головою Ради в справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР уповноваженому по Волинській області зазначалося, що «релігійний культ Свідків Єгови є яскраво вираженою антирадянською течією, тому не підлягає реєстрації». Уповноваженому наказувалося контролювати Свідків Єгови та повідомляти про це у відповідні органи [8, с. 531].

Так, до масових депортацій вірян цієї конфесії, лише у Волинській області станом на 1 січня 1951 р. було «викрито» 23 групи (743 особи) [11, с. 384]. У таємній записці міністра державної безпеки СРСР В. Абакумова (19 лютого 1951 р.) Свідки Єгови ідентифікувались провокаторами, антирадянськими агітаторами та зрештою обґрунтовувалася необхідність здійснення військової операції по їх виселенню з родинами до Сибіру. Як наслідок, усіх «викритих» Свідки Єгови з Волинського регіону було вивезено у 1951 р. до Сибіру із забороною їх повернення на батьківщину. Так, за «Довідкою МГБ СРСР про контингент, відправлений на спецпереселення в 1951 р.» (11.1951) із м. Здолбунів 23 квітня 1951 р. було примусово виселено 1111 чоловік та 26 квітня - 1052 чоловіки [1, с. 54]. Як бачимо із 6140 висланих Свідків Єгови з УРСР 2163 - були з Рівненської області (35%). А їх майно та статки були конфісковані державою. Кому, за певних обставин вдалося уникнути такої участі, їх чекала доля «соціальних ізгоїв». Можливість офіційної інституалізації у Радянській державі у них була відсутньою, залишався єдино можливий варіант збереження власної релігійної ідентичності - нелегальний статус та релігійне підпілля (в якому вони де-факто і перебували).

Відтак з другої половини 40-х рр. - впродовж 50-х ХХ ст. Свідки Єгови разом із п'ятидесятниками стають частиною протестантського релігійного підпілля регіону, а відтак і піддаються репресіям та саботованому судочинству. Їхні дії кваліфікувалися як «особливо небезпечних злочинців», «ворогів народу», «військових злочинців», вироки, здебільшого виносилися на підставі статті 5410, ч. ІІ, 54-11 Карного Кодексу УРСР («антирадянська пропаганда і участь в релігійній антирадянській організації»). Іншим вірянам потрапити на суди над їхніми одновірцями фактично було неможливо. Проте, намагання здійснення цього поставало обов'язком кожного одновірця. «Адже саме на суді, зазначає у своєму дослідженні дослідник цієї конфесії К. Бережко, який зібрав значний масив документальних Свідчень про Свідків Єгови,- засуджений мав можливість публічно захистити свою віру, не боячись за те, що його могли заарештувати або змусити мовчати. Тому кожен із засуджених Свідків Єгови використовував такий шанс у своєму останньому слові. Окрім останніх слів, присутніх в суді дивував дух людей, яких засуджували на довгі каторжні роки» [2].

На противагу Свідкам Єгови радянського тоталітарного табору в загальносвітовому масштабі ця конфесія після Другої світової війни зазнає відчутної інституалізації - трансформуються в релігійну організацію, яка за своїми параметрами набуває рис деномінації. Завершення цих процесів припадає в 1971-1975 рр. у формі переходу від одноосібного до колегіального керівництва релігійною організацією Свідків Єгови.

На 199 конгресах Свідків Єгови, що відбулися протягом 1956-1957 рр. в різних країнах, одностайно прийняли звернення. З кожного конгресу копія звернення була направлена голові Ради Міністрів СРСР М. Булганіну. Текст включав заяву про проведення об'єктивного урядового розслідування та прохання про дозвіл Свідкам право організовувати свою релігійну практику як це роблять в інших країнах світу. Окрім того змістовна частина цього документу містила прохання представникам конфесії у Радянському Союзі право встановлення відносин з їх керівною корпорацією у США, право на ввіз у країну конфесійної літератури.

Проте лише в 1965 р. у Волинському регіоні відчувався лише певний відголос послаблення репресій із виходом таємного указу Президії ВР СРСР «Про зняття обмежень по спецпереселенню з учасників секти Свідки Єгови», що не підлягав опублікуванню у пресі. Так, цей документ приписував зняття обмеження зі спец переселення і звільнення з-під адміністративного нагляду усіх членів Свідків Єгови та їх сімей [8, с. 536]. Проте, для повергнення у попереднє (до вислання) місце проживання потрібний був спеціальний дозвіл місцевих органів влади, у якому здебільшого на місцях відмовляли. Відтак не повернулись до Волинського регіону більшість тих, кого зачепили повоєнні репресивні заходи щодо представників розглядуваної нами віросповідності. Тому волинські Свідки Єгови змушені були інституалізуватися на території Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану та інших регіонів СРСР, Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій областях, Криму, де до масових депортацій їх практично не було та де вони застосовували увесь потенціал своєї місіонерської роботи, а відтак основні форми соціальної практики - місіонерство і прозелітизм і надалі «давали» членам цієї релігійної організації нових адептів та поширювали віросповідність на вказані території.

Основним каналом формування негативної суспільної думки щодо представників цієї конфесії були пропагандистські матеріали для населення та ЗМІ. У цих комунікаціях у Волинському регіоні Свідки Єгови подавались бузувірською сектою темних і забитих фанатиків, що стояли на службі імперіалізму і не бажали реєструватися в органах влади. Так, із інтерв'ю, взятого у Свідка Єгови Володимира Івановича Пуліковського із м. Рівного (прийняв хрещення у 1956 р.), 1924 р. н. ми дізнаємося, що серед його оточення та у пресі панували переконання, що представники цього віросповідного напрямку приносять кровні жертви, зокрема молодих дівчат і тому їх переслідують [9]. Безумовно, здебільшого громадськість була дезорієнтована такою інформаційною політикою, яка намагалася дискредитувати Свідків Єгови, характеризуючи їх як «антирадянщиків», «проамериканців» а відтак і «ворогів».

Проте і надалі у 60-80-х рр. найбільша концентрація Свідків Єгови Волинського регіону була у Рівненській області, де вони діяли нелегально. Після масового виселення їх сталінським режимом їх залишилося біля кількох десятків. Проте, до кінця 80-х років ХХ ст. кількість значно зросла. Найбільша віруючих цієї конфесії знаходилося у м. Рівне, м. Дубно, м. Костопіль (нелегальні групи нараховували біля 20-40 членів). Так, із інтерв'ю з Волидимиром Пуліковським ми дізнаємося, що у Рівненській області діяло 5 кілок - Дубно, Рівне, Клевань, Костопіль. Керівники цих кілок разом із вірянами займались вивченням «Вартової башти» та місіонерською роботою. м. Рівне фактично стало нелегальним центром зборів Житомирської, Хмельницької, Рівненської областей. В. Пуліковський, зауважив, що були випадки, коли сусідам агенти «спеціальних органів» платили по 10 крб. за те, щоб вони доносили на Свідків. «Сусіди гроші брали, але не доносили» [9]. Ми бачимо до якої ницості, подвійних стандартів, лицемірства вдавалася радянська влада, «борючись» проти невеликої кількості людей, у діяльності яких вони вбачали загрозу радянському режимові.

А натомість у Волинському регіоні із середини 60-х років ХХ ст., як і інших регіонах Радянської України проходить активне вивчення динаміки релігійної відтворюваності, еволюції релігійної Свідомості та поведінки Свідків Єгови. Науковців зокрема цікавило: змістовний аспект релігійної віри опитаних, ступінь релігійної ортодоксальності та поінформованості, співвідношення релігійного та нерелігійного у буденному житті, вплив релігійного середовища та трудових колективів на світоглядні та поведінкові установки адептів цієї конфесії. Відтак матеріали таких емпіричних досліджень дали змогу здійснити такі висновки, які нині слугують необхідним праксіологічним матеріалом для дослідження інституалізаційних процесів цієї конфесії. Так, з кінця 60-х років ХХ ст. посеред Свідків Єгови була помітною тенденція вирівнювання чисельності чоловік та жінок у общинах конфесії (на відміну від інших протестантів, зокрема п'ятидесятників) та керівництвом релігійною общиною чоловіком. Ця тенденція пояснювалася мінімізацією релігійно-емоційних факторів у релігійній обрядовості, які, здебільшого сильно впливають на жінок [12, с. 660,]. Адже релігійна та соціальна практика Свідків Єгови як у радянському минулому, так і нині, здебільшого ґрунтується місіонерстві, проповіді, вивчення Біблії, конфесійної літератури.

Основним каналом поповнення вірян була сім'я. Окрім того, варто наголосити, що активна місіонерська діяльність спонукала до того, що неофітами ставали також люди, які ідентифікували себе віруючими іншої конфесії, або атеїсти. Людина, яка проявила хоч найменшу зацікавленість, ставала об'єктом посиленої уваги найближчої общини. Адже місіонерство і прозелітизм - основні форми релігійної практики, якими мають займатися без виключення Свідків Єгови незалежно від індивідуальних, вікових, професійних особливостей. Це дало підстави назвати їх активними «польовими проповідниками» (П. Яроцький).

Нова хвиля антирелігійної боротьби проти Свідків Єгови розпочалася на початку 80-х років ХХ ст. Безумовно, їх частина у Волинському регіоні до цього часу значно зросла, проте і надалі продовжували діяти нелегально. Хоча інституційна структура цієї релігійної організації відтворювала загальносвітову. Богослів'я Свідків Єгови і надалі залишалося однією з форм протестантського фундаменталізму, з актуальною есхатологією та вірою в те, що потрібно звертатися до Бога, застосовуючи його особисте ім'я Єгова. Сприяло посиленню обмежень релігійної діяльності Свідків Єгови постанова «Про стан та заходи посилення роботи з викриття і припинення протизаконної діяльності Свідків Єгови» (29 травня 1980 р.). Згідно документу, пропонувалося використовувати всі засоби тиску на Свідків Єгови, щоб примусити відійти останніх від традиційної для них соціальної та релігійної практики. Варто наголосити, що такі заходи дали свої плоди. Адже той суспільний негатив, що був апробований різними методами і засобами радянської влади і донині залишає у Свідомості окремих жителів Волинського регіону негативний стереотип щодо конфесії, віряни якої показали жертовність і непохитність щодо своїх переконань.

Таким чином, протягом усього радянського періоду Свідки Єгови у Волинському регіоні діяли нелегально. Усі спроби легалізації закінчилися невдачею, що визначалося, насамперед, відмовою вірян цієї конфесії сакралізувати соціалізм. Політичний абсентеїзм та релігійна риторика Свідків стали викликом для радянського режиму. Відтак розуміння земної держави як «царство князя світу цього»; заборона на участь у політичному житті країни та відсутність активної громадянської позиції, заперечення патріотизму, відмова від шанування державних символів та святкування державних свят; відмова від служби в армії, та участі в військових діях стали причиною застосування репресивних механізмів та масової депортації щодо представників Свідків Єгови.

Література

конфесія релігійний суспільний

1.Бережко К. Операція «Север» (1951 р.) - приклад релігійних репресій в Україні // Наукові записки РДГУ - С. 53 - 56

2.Бережко К. История Свидетелей Иеговы на Житомирщине. Регионально-историческое исследование. - URL: http://roman142.blogspot.eom/2012/01/1.html (Дата звернення 23.04.2017)

3.Войналович В. А. Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інститутів в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс. - К. : Світогляд, 2005. - 741 с.

4.Голько О. Сибирский маршрут. - М. : Библеист, 2007. - 240 с.

5.Гордиенко Н. С. Российские свидетели Иеговы: история и современность. - URL: https://religiophobia.appspot.com/jw/rsiiis.html (Дата звернення 23.04.2017)

6.Державний архів Волинської області. - Фонд Р-605. Оп. - Оп. 2. - Од. зб. 1. - Арк. 1-130.

7.Історія релігії в Україні : навч. посіб. / [ А. М. Колодний, П. Л. Яроцький, Б. О. Лобовик та ін.]; за ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. - К. : Т-во «Знання», КОО, 1999. - 735 с. - (Вища освіта ХХІ ст.).

Размещено на Allbest.ru