Поняття "радість" в спадщині українських церковних мислителів XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОНЯТТЯ «РАДІСТЬ» В СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ ЦЕРКОВНИХ МИСЛІТЕЛІВ XVII ст.

Проблема щастя в різних його аспектах зачіпається українськими церковними мислителями XVII ст., у зв'язку з розбудовою системи морального вчення та наданні пастві рекомендацій щодо особливостей ведення життя доброго християнина. Кожне явище морального життя чи вчинок людини оцінювались церковними інтелектуалами з точки зору його відповідності «блаженному» життю та сприяння/ не сприяння досягненню остаточної мети - небесного блаженства, що є вищим ступенем щастя. З огляду на це ми можемо стверджувати, що осмислення щастя, як вищої телеономної категорії, належить до кола центральних проблем вітчизняної релігійно-філософської морально-етичної думки епохи бароко (як і інших епох та традицій).

Щоправда, церковний погляд на щастя, який був панівним у духовній культурі того часу, в основному стверджував минущість та непевність земного щастя, яке допускається лише як необов'язкова обставина життя або проміжна мета по відношенню до блаженства Царства небесного, вищість якого залишалась незаперечною [8]. Проте, для земного щастя в морально-етичних міркуваннях церковних інтелектуалів залишилось своє місце та й ставлення до нього не завжди було однозначно негативним.

Аналіз текстів церковних авторів XVII ст. вказує, що їх розуміння щастя є багатоаспектним. Щастя тлумачилося ними, як: блаженство, що в свою чергу містило в собі вічне щастя на небесах та блаженство святого життя на землі; «благословенність» доброго християнина, що супроводжувалась духовним багатством чеснот та зовнішнім благополуччям; земне щастя, пов'язане з володінням «світськими» благами, що є загальною метою життя людини в суспільстві, незалежно від її морального стану; успіх, випадкова удача, посмішка фортуни, джерелом якої є Божественна воля; радість від володіння благами, помірного користування ними, позитивних подій та сприятливого протікання життя; радість від гріховної тілесної насолоди, емоції пов'язані з пристрастями, що мають негативний характер (похіть, радість від чужого горя тощо). Всі ці розуміння досить часто накладалися одне на одне та змішувались у єдиному сюжеті морального повчання, що ускладнює їх осмислення.

Багатоаспектність та, породжена майже повною відсутністю спеціальних досліджень, смислова «аморфність» уявлень про щастя в українській духовній культурі XVII ст., спонукає нас до детальнішого розгляду цієї проблеми. Розкриття цього питання не тільки заповнить відповідну лакуну у вітчизняній науці, але й може допомогти в подальшому узагальнити накопичений іншими дослідженнями матеріал, що стосується історії таких філософських понять, як чеснота, свобода, честь... в українській культурі епохи бароко. Адже, всі ці категорії мають підпорядкований характер щодо щастя, яке є остаточною та проміжною метою морального життя в тогочасній (а багато в чому й сучасній) етико-аксіологічній парадигмі. Тож, вивчення уявлень про щастя в українській традиції XVII ст. може дати нам додатковий ключ до розуміння «духу епохи» та побудови цілісної моделі морально-етичних уявлень «людини бароко».

Донедавна творчість українських проповідників досліджувалася переважно з точки зору літературних якостей. Проте в останній час спостерігається дедалі більше залучення проповідей як джерел з вивчення української філософії. Праці Л. Довгої [5], М. Корзо [7], С. Йосипенко [6] та ін., засвідчують високий потенціал спадщини українських мислителів XVII ст., як історико-філософських джерел, але їх філософська складова залишається недостатньо дослідженою.

Розглядаючи проблему щастя в творчості церковних інтелектуалів XVII ст. слід звернути увагу на мовний арсенал передачі семантичного поля лексеми щастя, що застосовувався церковними авторами тієї доби. Аналіз термінологічного ряду передачі поняття щастя, а також порівняння застосування цих мовних засобів різними мислителями, дозволить нам виокремити основні аспекти з яких складається загальний концепт щасливого життя (адже кожен термін відповідає певному аспекту (аспектам) розуміння щастя), з'ясувати особливості культурного збагачення староукраїнської мови та функціонування філософської термінології у вітчизняному культурному просторі, ступінь та шляхи запозичень цих термінів з інших традицій;

Важливим терміном для вираження уявлень про щастя, який використовується церковними інтелектуалами XVII ст. є «радість», що являє собою невід'ємний аспект цього поняття. Адже, суб'єктивна складова феліцітарних концептів найбільше близька почуттю радості, тим більше що найчастіше щастя ототожнюється саме з ним [1, с. 115]. Така радість викликається насолодою, володінням земними благами та сприятливими подіями життя. Зазвичай трактується в позитивному сенсі (епікурівська радість від помірного задоволення або радість викликана володінням вищими небесними благами) та негативному (гедоністичному та гріховному сенсі).

Метою даного дослідження є розгляд механізму передачі церковними інтелектуалами поняття радості, як складової концепту щастя.

В якості основного джерела для аналізу нами було обрано рукописні та друковані проповіді Антонія Радивиловського з його збірок «Вінець Христов...» та «Огородок Марії Богородиці.». Вибір саме цих текстів обумовлений як показовістю самого автора - взірця церковного інтелектуала могилянського кола, так і значною насиченістю його текстів філософською морально-етичною складовою, що вже було підтверджено рядом досліджень. Відповідно, поняття щастя в його текстах, на нашу думку, мало б знайти найширше висвітлення. Тож, аналіз текстів Радивиловського потенційно може розкрити нам значний обсяг інформації щодо вживання й тлумачення поняття щастя в українській духовній культурі цього періоду.

Проте, виходячи з досвіду подібних досліджень, ізольований розгляд текстів Антонія Радивиловського не є методологічно вірним, адже він творив в тісному зв'язку з могилянською традицією та культурним простором Речі Посполитої, тож і аналіз його творчості має відбуватися в цьому контексті. Зокрема, порівняння текстів Антонія Радивиловського з текстами інших тогочасних церковних авторів, може вказати нам де він проявив оригінальність, а де перебував у загальному інтелектуальному руслі; чим його творчість і погляди відрізнялася від творчості й поглядів сучасників. Для порівняльного аналізу нами було обрано тексти Інокентія Гізеля та Іоаникія Галятовського, з якими Радивиловський пов'язаний не тільки часовими рамками й однією традицією, але й життєвим шляхом.

Інокентій Гізель - вчитель та патрон Антонія Радивиловського, безперечно не міг не мати вплив на творчість свого протеже. Трактат Гізеля «Мир з Богом чоловіку» містить найбільш детальний виклад морально-етичного вчення української православної церкви 2 пол. XVII ст. тож необхідність його порівняння з текстами Антонія Радивиловського не викликає заперечень. Також, планується використати для аналізу текст трактату Гізеля «Наука о тайні святого покаянїя», що є вагомою пам'яткою морально-етичної думки українського бароко.

Іоаникій Галятовський - інший значний проповідник XVII ст., сокурсник Антонія Радивиловського, практик та теоретик українського барокового проповідництва, автор першого посібника зі складання проповідей «Наука албо способъ зложення казаня», що став додатком до його збірки проповідей «Ключ розуміння». Галятовсь- кий безумовно міг мати вплив на Антонія Радивиловського, на що може вказувати відображення в творчості останнього рекомендацій з «Науки албо способу зложення казаня» та певні сюжетні паралелі між текстами Радивиловського і Галятовського. Обидва автори творили в межах єдиної традиції, проте, порівняння їх текстів може дати нам уявлення як змінювалось (розкривалось) вчення про щастя в українській духовній культурі 2 пол. XVII ст. в межах короткострокових циклів, а також збагатити наші знання про зміни в арсеналі філософських термінів якими виражалося поняття щастя.

Іншим блоком текстів, що обрані нами для порівняльного аналізу є тексти католицьких польських проповідників Петра Скарги та Томаша Млодзяновського. Порівняння погляду на щастя українських православних мислителів з католицьким проповідництвом може доповнити наші уявлення про взаємодію української духовної культури з західною традицією. Вважається, що першість в такій взаємодії відігравала польська культура, що виступила ніби посередником між Україною та Заходом. Тож, обрання саме польських текстів є не випадковим. Порівняння українських та польських текстів може вказати: наскільки вищезгадана схема впливів є виправданою (останні дослідження Н. Яковенко на матеріалах текстів Іоанікія Галятовського ставлять її під сумнів [14]) та в якій мірі відбувалось таке запозичення при висвітленні проблеми щастя, що належить до кола центральних категорій етики. Порівняльний аналіз польських та українських текстів також може дати інформацію про використання українськими авторами полонізмів (якими, як вважається рясніє староукраїнська мова) в якості додаткових лексичних засобів передачі терміну щастя та визначення особливостей перекладу латинських філософських термінів на слов'янські мови.

Вибір з усього мотиву польської проповідницької літератури текстів Скарги та Млодзяновського обумовлений рядом факторів.

Петро Скарга (1536-1612 рр..), без сумніву, вважається фундаментом польської проповіді, який надалі був взірцем для наслідування польськими та українськими авторами, що вдавалися до широких запозичень з його текстів. Звісно, ці запозичення носили творчий характер та зазнавали метаморфоз відповідно до конфесійної приналежності й задуму автора. Проте, для виявлення можливих запозичень Антонієм Радивиловським ідей з польської католицької традиції, використання текстів Петра Скарги є безумовно необхідним.

Томаш Млодзяновський (1622-1686 рр..) - сучасник Антонія Радивиловського, що творив у схожій манері на що вказував М. Марковський. Збірка Млодзяновського «Kazania i Homilyie» належить до 1681 року, однак окремі свої проповіді він публікував раніше. Порівняння текстів цих авторів може дати нам знання про особливості механізму ідейних запозичень з західної культури українськими інтелектуалами 2 пол. XVII ст. Адже, при загальній декларації таких запозичень з західної, і зокрема, польської традиції, лишається незрозумілим питання - чи завжди це запозичення носило характер «наздоганяння», як у випадку з текстами Скарги, коли між текстом в якому використовувалось запозичення та джерелом була хронологічна відстань у понад пів століття? Чи воно могло мати синхронічний характер? В останньому випадку запозичення могли робитися із сучасного джерела, яким по відношенню до Антонія Радивиловського є тексти Томаша Млодзяновського або сучасний йому інтелектуальний простір Речі Посполитої, що відбивався у творчості польського проповідника (який навряд чи міг мати великий вплив на Антонія Радивиловського через порівняно пізній час своїх публікацій). В останньому випадку, ідеї що «вітали в повітрі» духовної культури Речі Посполитої фіксувалися в текстах польського та українського проповідника незалежно одне від одного. В цьому випадку, український проповідник міг брати «актуальні» ідеї з текстів західних авторів без польського посередництва.

Антоній Радивиловський досить часто користується поняттям радість для передачі стану людської щасливості, як земного [12, арк. 833] та і вищого порядку [12, арк. 842], при чому радіють від щастя не тільки люди, але й Богородиця й Сам Господь [12, арк. 841 зв.]. В якості замінника цього поняття проповідником використовується лексема «вєсєлє» («вєсєльїй», «вєсєлость»). Так само, веселість людина може відчувати на землі [9, арк. 10] та на небесах, в цьому випадку ця лексема звучить окремо [12, арк. 840 зв.], або як «правдиве... вєсєля» [11, с. 1030]. Лексема «весєлє» вживається поруч із щастям та як його замінник [9, арк.. 199, 482], так само вона використовується по відношенню до блаженства [9, арк. 482]. Іншими замінниками для «радості» виступають «утіхи» [11, с. 1028], «кротофільї» (забава) [10, с. 204], «учты» [9, арк. 66], «сміхи» [9, арк. 65 зв.-66] та родове поняття «щастя» [11, с. 216], які виступають як в позитивному, так і в негативному значенні. Завжди в негативному сенсовому наповненні звучать поняття, які стосуються радості від насолоди земними благами та виражають гедоністичне тлумачення щастя: «роскоши тілесні» [10, с. 1522-1523], «роскоши сєго... світа» [9, с. 28], а також широкий спектр лексичних виразів «тілесного гріха» [10, с. 1017-1018] в усіх його різновидах.

Іоаникій Галятовський також використовує для позначення почуття людської щасливості лексеми «вєсєлїє» и «радость», тлумачачи їх як небесні [2, с. 144] або земні [2, с. 184]. Насолода земними благами традиційно передається різними позначеннями гріхів, що мають стосунок до «тілесних роскошей», «нечистоти», «обжирства», пияцтва [2, с. 69, 147] тощо.

Інокентій Гізель у трактаті «Мир з Богом чоловіку» для позначення позитивної складової цього аспекту уявлень про щастя застосовує загальновживані лексеми «вєсєлїє» [3, арк. 7 зв.] та «радость» [3, арк. 9]. Для вираження негативного розуміння радості, як гедоністичної насолоди Гізель застосовує поняття: «Бєзчинноє вєсєлїє», «утихи», «радость», «сміхи» [3, с. 242], а також широкий спектр термінів, що позначають тілесний гріх [3, с. 237-265]. Останній перелік ми не наводимо, оскільки він стосується здебільшого уявлень про гріх ніж про щастя, тож малоінформативний щодо нашої проблеми. В «Науке о тайні святого покаяння» поняття «радість» [4, с. 503] та «утіха» [4, с. 512] звучать в тій самій формі та ідентичному розумінні.

Петро Скарга, для позначення поняття радості, як виду щастя застосовує лексеми: weselie [17, с. 318], pociechy, zabawy та ін., що в залежності від контексту мають позитивне чи негативне наповнення. Для передачі сенсу цих термінів, польський проповідник використовує відповідні епітети. Так, для земної радості (як правило в її негативному значенні) використовуються епітети «doczesny» або «swiecki»: doczesny pociechy [17, с. 294], pociechy swiecki [17, с. 302], zabawy swiecki [16, с. 254], weselia swiecki [16, с. 270-271], roskoszy swiecki [17, с. 303]. Також, для позначення радості використовується лексема щастя з відповідним епітетом (szcz^scie swieckie) [17, с. 305] або без нього. Для відображення небесної радості або земної з позитивним змістом, Петро Скарга найчастіше використовує лексему «pociecha» з відповідними епітетати «pociechy wieczny» [17, с. 294], а також «pociechy prawe» [17, с. 335], «pociechy duchowne» [17, с. 320], «pociechy dobrych na swiece» [18, с. 180] та ін.

Томаш Млодзяновський використовує подібний лексичний ряд (weselie, smiech [15, с. 218], pociecha [15, с. 220]...) для передачі поняття радості, як виду щастя в усіх його значеннях. Дані лексичні засоби в цілому за формою та змістом повторюють ті, що використовує Петро Скарга.

Отже, для передачі поняття радість, як вид щастя українські церковні автори застосовують ідентичний за звучанням термін, натомість для польських текстів термін «radosc» не є характерним, а для позначення цього поняття використовуються різні замінники. В текстах українських та польських мислителів ми знаходимо широке коло синонімічних замінників (утіха, потіха, сміх.) для позначення поняття радість в його позитивному та негативному змістовних наповненнях. Найпоширенішим замінником для передачі поняття радість, як українськими православними, так і польськими католицькими мислителями є лексема «весєлїє» (weselie), також використовується родове поняття щастя (szcz^scie) з відповідними епітетами або без них. Загалом українські та польські автори в своїх міркуваннях про радість користуються (за незначними відмінностями) єдиним рядом лексичних засобів (що пояснюється близькістю традицій), не вдаючись до іншомовних запозичень. Змістовне наповнення даної категорії характеризується тлумачення радості як щастя, що може проявлятися, як в позитивному, так і в негативному морально- етичних аспектах.

лексичний радість церковний мислитель

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ

1. Воркачев С. Г. Счастье как лингвокультурный концепт - М.: ИТДГК «Гнозис», 2004. - 192 с.

2. Галятовський І. Ключ розуміння / підгот. І.П. Чепіга. - К.: Наукова думка, 1985. - С. 53-238.

3. Гізель І. Мир с Богом чоловіку. - К., 1669. - 674 с.

4. Гізель І. Наука о тайні святого покаянія // Вибрані твори в 3-х томах. - Київ - Львів: Свічадо, 2012. - Т. 1. - С. 477-542.

5. Довга Л. М. Система цінностей в українській культурі XVII століття: монографія. - Київ - Львів: Свічадо, 2012. - 344 с.

6. Йосипенко С. Л. До витоків української модерності: Українська ранньомодерна духовна культура в європейському контексті. - К.: Український Центр духовної культури, 2008. - 392 с.

7. Корзо М. А. Образ человека в проповеди XVII. - М.: ИФРАН, 1999. - 190 с.

8. Кошелева О. Е. Ракурсы «щастья» в России XVII-XVIII веков // Казус 2002. Индивидуальное и уникальное в истории, 2002, Вып. 4, с. 108-117, - URL: http://ec-dejavu.ru/h/ Happiness_Russia.html (Дата обращения 21.04.2017)

9. Радивиловський А. «Вінець Христов...». - К., 1688. - 544 арк.

10. Радивиловський А. «Вінець Христов.». рукопис. - П. Ник м. П.560 т.2.-1615 с.

11. Радивиловський А. «Огородок...». - К, 1676. - 1128 с.

12. Радивиловський А. «Огородок.». рукопис. - Книга 1.. - І.Р. ЦНБУ ім. В. І. Вернадского. - П. Ник. М. П. 560 т.1. кн.1. - 955 арк.

13. Радивиловський А. «Огородок.». рукопис. - Книга 2.. - І.Р. ЦНБУ ім. В. І. Вернадского. - П. Ник. М. П. 560 т.1. кн.2. - 1030 арк.

14. Яковенко Н. Життя і тексти Йоаникія Ґалятовського. - К.: Laurus, 2016. - 604 с.

15. Mtodzianowski T. Kazania i Homilie. - Poznan, 1681. - T. I. - 456 s.

16. Skarga P. Kazania na niedziele y svieta calego roku. - Wilno, 1793. -Т.І. -279s.

17. Skarga Piotr. Kazania na niedziele y svieta calego roku. - Wilno, 1793. - Т. ІІ. - 344 s.

18. Skarga P. Kazania na niedziele y svieta calego roku. - Wilno, 1793. - Т. V. - 292 s.

Размещено на Allbest.ru