Дохристиянські вірування українців

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Відокремлений структурний підрозділ Технологічний коледж національного університету «Львівська політехніка»

Контрольна робота

тема: «Дохристиянські вірування українців»

Виконав: студент групи КСМ-43

Білецький Назар

Прийняв викладач: Рабінович О.Р.

Львів 2017

1. Загальна характеристика давніх, дохристиянських вірувань

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри -- єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).

На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво -- це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення -- плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».

Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».

В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.

2. Особливості слов'янських дохристиянських вірувань

Для дохристиян -- «язичників» немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там де вони перебували, навколо і в середині них. Суть стародавньої віри -- це не особисте спасіння, як у світових релігіях, -- а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

3. Пантеон богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

Сварог -- за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

Див -- був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див -- чоловічий початок Всесвіту, світло.

Лада -- одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада -- мати близнят Лелі (Дани) -- втіленої води, і Полеля -- втіленого світла.

Перун -- згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем.

Дажбог -- назва бога Сонця на Русі.

Волос (Велес) -- один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

Мокоша -- богиня річок і родючості.

Стрибог -- бог вітру.

Рожаниці -- дарувальниці життя.

Род -- батько всього живого.

Сварожич -- бог вогню.

Лела -- богиня любові.

Попель -- бог подружнього життя.

Триглава (Тригла) -- богиня землі.

Ярило -- бог весняної родючості.

На Русі (у Києві) язичництво існувало офіційно до введення християнства. Найвідомішими руськими богами були: Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (або Волос) (бог скота), Перун (бог грому), Род (бог народження). Язичество скасував князь Володимир у 988 році, а замість нього було введено християнство східного обряду (православ'я). Попри намагання знищити будь-які прояви язичества серед населення Русі, деякі язичеські культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякi трасформувалися у християнські обряди з елементами язичества (коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, корогоди, свято Івана Купала, масляна) (оскільки православна церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер.

Цікавим є те, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр діяв до 17 століття.

Ярило, у міфології східних слов'ян бог сонця, кохання та весняної плодючості, сліди якого збереглися зокрема в народній традиції. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила - ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові - вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці - пучечок житніх колосочків - знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці - мертва чоловіча голова - нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір'ям, зображення бика - символ дужої ярості й пристрасті.

Дажбог, або Даждьбог -- син Сварога, бог Сонця. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу.
Дажбог вважався родоначальником руського народу. Велес -- бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. Про Велеса казали, що він є "скотій бог". Слово "скот" в давнину означало багатство і гроші, навіть скарбниця називалась "скотниця", а худоба була деколи грошовою одиницею. Княжі представники клялись Велесом і Перуном у торгівельних договорах із греками.

Перун -- в старослов'янській міфології бог грому і блискавки, повелитель дощу, творець земних урожаїв та покровитель хліборобства. Також він бог-воїн, справедливий і суворий месник, покровитель війська та коваль багатства. Імовірно син Сварога.

Род, Рід, первісний бог давніх слов'ян. Деякі вчені вважають Рода одним з найважливіших верховних богів, приймавших участь у творенні Всесвіту: згідно віруванням древніх словян, саме він посилає з небес на Землю душі людей, коли народжуються діти. Крім такої розбіжності думок у дослідників старої дохристиянської релігії, підноситься ще одна думка, що взагалі порушує питання про єдину релігію цілого населення Київської Русі. Так, Є. Анічков гадає, що не можна говорити про релігію цілого населення, а тільки про кілька релігій. Так, релігію з головним богом Перуном Є. Анічков вважає за релігію князя та його дружини; міське торгове населення мало релігію з головним богом Волосом, а сільське населення мало ще інші вірування, якими миродайні державні чини того часу просто не цікавилися і про них не згадували. До князювання Володимира Ігоревичі мали свого бога в себе у дворі, де трималися із своєю дружиною, з якою жили спільним життям і почували потребу, щоб всі члени дружини і князь були зв'язані одною вірою.

Тому в справах віри князь радиться з дружиною, через те Святослав не хотів приймати християнства, що дружина його тому противилася. Коли ж все-таки до складу дружини входили християни, то це вносило небажаний розклад, і коли нарешті Володимир із дружиною перейшли на християнство, то почасти також і для того, щоб знищити в колі дружинників різницю в вірі. Коли раніше Володимир виніс статую Перуна із теремного свого двору на горб, то цим призначив бога свого і своєї дружини для загального почитання як головного бога держави. Цим актом, як каже Є. Анічков, Володимир із дружиною «із збройної сили обернувся в політичну владу». Поставивши Перуна як головного бога держави, оточили його іншими богами, богами народів, що підлягали Київській державі, і ті боги мусили скоритися перед Перуном, як молодші боги, подібно як їхні народи корилися під владою Києва. Цим ніби пояснюється, що коли Володимир із дружиною перейшли на християнство і скинули Перуна, то людність поставилася до цього байдуже, як до зміни князівського ритуалу, що населення менше обходить. Тому офіційне охрещення пройшло легко. Але елемент, що стояв в опозиції до князя та дружини, став у опозицію і до християнства та всякі стихійні та політичні нещастя (голод, мор, війна, посуха тощо) приписував зраді старим богам і час від часу підіймав заворушення.

Зі введенням християнства прийшла нова християнська ієрархія, а стара державна ієрархія перейшла в опозицію, провадила протихристиянську агітацію в народних масах, появлялась час від часу в містах, але, не маючи успіху, не уміючи організувати свого руху, терпіла поразки і відступала від міст до народних мас.

Яким було коло богів Володимирових, так би мовити, менших богів із Перунового кола, сказати важко. Старіші редактори літопису тих богів не перелічують. Але ті старіші редакції укладалися більше ніж через півстоліття після введення християнства. Перелічення тих богів прийшло в літописних списках пізніших редакцій, що прийшли через сто-півтораста літ після введення християнства. Очевидно, таким літописним свідоцтвом багато віри надавати не можна, і в ліпшому разі в іменах перелічуваних богів треба бачити почасти Поетичну вигадку, почасти казкові перекази, а найпевніше -- це імена богів, що жили в народних віруваннях різних племен і народів, підлеглих Київській державі, -- жили побіч офіційно визнаного християнського Бога. Очевидно, це були імена богів, яких треба було знизити, скомпрометувати, представити давно скинутими богами.

Отже, перелік богів вперше зустрічається, як гадають, тільки в третій редакції Київського літопису, що складалася не раніше самого кінця XI століття (1095 року); в цій редакції вперше з'являється опис бога Перуна та імена менших богів, що стояли побіч нього. Тут сказано, що Володимир поставив «кумири» -- «Перуна древляна, а главу его сребрену и ус злат, и Хърса, Дажьбога, Стрибога, Симарьгла, Мокошь»...

Отже, цю звістку літопису ми не маємо ніяких підстав трактувати як дійсний опис подій, що мали місце за більше ніж сотню років перед тим, як зроблено цей запис, але можемо найбільше взяти на увагу, що імена, тут наведені, були знані через 100 -- 150 років після прийняття християнства, і, очевидно, християнські письменники вважали потрібним їх поборювати. Це тим більше правдоподібно, що подібні імена вставлено і в поучення проти двоєвір'я, так зване «Слово нікоєго Христолюбця», і в перекладену з грецької мови повість про «ходження Богородиці по муках», і, нарешті, деякі з цих імен зустрічаються в «Слові о полку Ігоревім». Коли на протязі півтора -- двох століть християнство закріпилося в містах постійно, то християнські проповідники вже боролися не з прихильниками поганської віри, а з обивателями, що вважали себе за християн, але не розумілися на християнській догматиці і трималися старого ритуалу. Часто прихильниками того ритуалу були і християнські священнослужителі. Проти них направляли свої проповіді освічені християнською книжністю проповідники. Що ж до «Слова о полку Ігоревім», то цей поетичний пам'ятник XII ст. власне вже називає не богів, а їхнє потомство, їхніх внуків: Бояна називає «Велесов внуче», вітри -- «Стрибожі внуці», двічі згадуються сили «Дажьбожя внука». Можна думати, що автор «Слова» деяких богів очоловічує, не вважає більше за богів, а просто за визначних предків своїх сучасників. В не зовсім ясному реченні названо ім'я бога Хорса, але, очевидно, під цим треба розуміти якусь територію на сході від Київської держави, мешканці якої ще не прийняли християнства, а поклонялися Хорсові. В Дажьбогові дехто хоче бачити бога сіверян, що складали Ігореве військо, і ніби тому Ігореві полки називаються внуками цього бога.

Але коли в розумінні позитивних відомостей про нашу передхристиянську релігію багато непевного і неясного, то, навпаки, можна з певністю винести кілька тверджень характеру негативного, а саме про те, слідів чого у нас ні в літературі, ні в переживаннях не збереглося. Так, з певністю ні про яку генеалогію богів передхристиянських у нас говорити не доводиться. Навіть всі боги, що в літературних джерелах названі, всі чоловічого роду; богинь зовсім немає. (Можливо, що богинею була якась неясна «Мокошь», але це, правдоподібно, божество якогось фінського племені, що підлягало Київській державі.) Ще характерніше, що немає ніяких натяків на існування дуалізму, тобто двох начал (добра і зла). Всі боги добрі, всі дбають про благо людини. Деякі боги, може, трохи небезпечні, але ніколи не злі. Коли начало зла прийшло з християнством на Україну (у вигляді диявола чи сатани), то і цей образ на Україні втратив свою демонічну могутність і в уяві українського народу обернувся в істоту досить нещасливу.

Коли князь і дружина прийняли християнство офіційно в кінці X століття, то християнська ієрархія підняла боротьбу з новооберненими християнами міста та продовжувала її кілька століть, домагаючись викоріняти поганські обряди, або двовір'я. Що ж до селянських мас, то приведення їх до християнської віри взагалі треба датувати на кілька століть пізніше, а зі слідами двовір'я ще велася боротьба у XVIII і XIX століттях. Але ця боротьба провадилась, так само з поганською обрядовістю, отже, із зовнішніми виявами, а внутрішнього змісту тих обрядів уже не розуміли, як не розуміли і християнські проповідники XII століття.

Взагалі що стосується до вірувань селянської верстви, то старе аристократичне письменство, як і взагалі вищі класи населення, ними зовсім не цікавилися і в старих літературних джерелах шукати звісток про них не приходиться. За відомостями про вірування селянських мас треба звертатись до матеріалів етнографії, які можуть трохи пролити світло в цій ділянці. Народні звичаї, перекази, взагалі матеріал фольклору українського, досить багатого, досліди старіших пережитків у фольклорі подекуди проливають світ на деякі риси народних передхристиянських вірувань. Але щодо висновків із фольклорного матеріалу, то треба бути дуже обережним. Здебільшого прийнято думати, що релігійний культ українського селянства -- це був культ природи, правдоподібно, сполучений більше із Сонцем, ніж із Місяцем. Принаймні, основні українські обряди сполучені з поворотами Сонця: колядування та щедрування -- з зимовим поворотом Сонця на літо, веснянки -- з весняним рівноденням, купальська справа -- з літнім поворотом Сонця на зиму, і коляда -- з осіннім рівноденням. Так, ніби уцілів народний сонячний календар. Але дехто з фольклористів знаходить якісь менш виразні пережитки, що вказували б і на місячний культ. Звичаї похоронні й поминальні вказують на віру в загробне життя померлих. Мабуть, виявлявся культ природи і в тому, що народна фантазія заселяла ліси, води, поля, болота різними потворами та духами, що під впливом християнства злилися в поняття нечистої сили, але це належить до явищ порівняно недавніх.

В кожнім разі, на селі як християнство, так і сполучене з ним поняття про чорта порівняно недавнього походження і, як констатує Ф. Вовк, поняття про чорта тісно сполучене з біблійними та середньовічними теологічними поняттями. Український чорт, як, зрештою, і його західноєвропейські родичі, -- нещасливий бідолаха, що на превелику силу заселює свої володіння кількома заблудними душами. Це жалюгідна істота, недогадлива, що завжди потрапляє в неприємне для себе становище... Ця відсутність у світогляді українського народу -- як у найдавніших часах, так і пізніше -- начала зла як рівнозначного з добром, лихого духа, що постійно бореться з духом добрим, накладає характерну печать на увесь народний характер і на всю народну культуру. Народні маси, що довго зоставалися чужими християнству, як кажуть етнографи, зберегли найбільш старовинні вірування, що сполучені з культом небесних світил, а все інше має пізніший і, очевидно, наносний характер. Це дозволяє нам думати, що християнство в центрах і пізніше на селах лягло на Україні на ґрунт, вільний від усякого фетишизму. Правдоподібно, цим треба пояснити і те, що на Україні ніколи не було сектанства, що зароджується, як відомо, на ґрунті обмежено-формального ставлення до предметів ушанування. Із всіх ухилів від православної віри на Україні поза державно-політичною акцією спостерігалися тільки рухи чисто раціоналістичні -- соцініанство в минулому і баптизм у сучасності.

Досліди передхристиянської релігії на Україні проводяться вже від давнього часу, але головним їх успіхом треба вважати те, що вони розвіяли чимало легенд і неправдивих тверджень про стару передхристиянську релігію, але зате дуже мало збагатили наші правдиві відомості про неї. Можна сказати, що ці досліди виявили, як мало ми знаємо про стару релігію і як обережно треба ставитись до відомостей про неї.

дохристиянський язичницький український пантеон

Використана література

1. Аничков Е. Язычество и древняя Украина-Русь. СПб., 1914.

2. Вовк Ф. Студії з української етнографії та антропології. Прага, 1927.

3. Грушевський М. Історія України-Руси. Львів, 1904. Т. 1.

4. Корж В. Владимировы боги // Сб. Харьк. ист.-филол. об-ва, Харьков, 1903. Т. 18.

Размещено на Allbest.ru