Проблема морального авторитету та поступу в житті народу у листі-посланні єпископа Григорія Хомишина "Українська проблема": історичний контекст і філософські конотації

Наступна теза Г. Хомишина з його концепції суспільного авторитету така: підрив статусу Церкви і духовенства неодмінно супроводжується підривом «усякого слушного і правного авторитету» в усіх сферах суспільного життя, хаосом та анархією. Єрарх робив наголос на тому, що для повноцінного буття народу не вистачить самої тільки лояльності до Церкви потрібна «цілковита і найтісніша злука і єднання» з неюГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 58.. Розглядаючи політичну сферу, владика різко осуджує появу фальшивих і, як він неодноразово вказував, демагогічних авторитетівТам само, с. 8, 83.: «Супроти Бога ніякий народ не може бути найвищим сувереном, бо кожен народ, хоч би який наймогутніший і найчисленніший, це перед Богом незмірно слабка сила, це щось менше, ніж краплина води супроти океану».Там само, с. 7.

Наведені тези Г. Хомишина можна знайти у творах А. Шептицького і в теперішніх катехизмах: беззаперечним суспільним авторитетом для усіх них є Католицька Церква. Цей світогляд знаходив вираження в ініціятивах обох галицьких єрархів міжвоєнного періоду. Наприклад, уже в першій програмній статті патронованої Г. Хомишиним «Нової зорі» у 1926 р. було вказано, що головне завдання газети «підносити й будити релігійне освідомлення через поширювання, поглиблювання і оборону католицького світогляду на всіх областях життя», а також «співділати у національнім освідомленні найширших кругів українського населення»Українські часописи Львова 1848-1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження, т. 3, кн. 1: 1920-1928 рр. / упоряд. М. М. Романюк, М. В. Галушко. Львів 2003, с. 592.. У надзаголовку випуску 100 (898) за 1935 р. на початку другого десятиліття газети було вказано: «Становище її стале те саме, що було весь час: строго українське у всіх справах»Там само, с. 592.. Подібним за спрямованістю було звернення А. Шептицького, вміщене у першому номері часопису «Мета» від 22 жовтня 1930 р. Як зазначають М. Романюк та М. Гавришко, саме в єдності з Вселенською Церквою, у піднесенні духовного рівня народу провідники УКС вбачали запоруку майбутнього розквіту нації, втілення ідеї державностиУкраїнські часописи Львова 1848-1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження, т. 3, кн. 2: 1929-1939 рр. / упоряд. М. М. Романюк, М. В. Галушко. Львів 2003, с. 208-209.. Загалом, ідея поєднання національного відродження з відродженням духовним стала однією з характерних рис греко-католицької соціяльної думки в Галичині у 1920-1930-х рокахДив., напр., опис позиції відомого історика Церкви М. Чубатого з цього питання й тлумачення відповідного дискурсу в ГКЦ сучасними дослідниками у статті: Андрій Сороковський. УГКЦ міжвоєнного періоду: питання вирішені й невирішені. Суспільно-релігійний аспект // Патріярхат 6 (2015) 16-20. й визначала ставлення представників Церкви до тих чи інших ідеологій і політичних сил.

І все ж між позиціями митрополита та єпископа була суттєва різниця. Якщо А. Шептицький, вживаючи сучасну термінологію, допускав автономію земних справ, то станиславівський єпископ наполягав на тому, що до прямої компетенції Церкви (а в його інтерпретації духовенства) належать всі поточні справи. Розбіжності між владиками можна зафіксувати в їхніх тлумаченнях вчення Церкви, а пояснюються вони різним розумінням змісту й спрямованости історичних процесів.

Для Г. Хомишина було неприйнятним те, що «Шептицький почав перетворювати Греко-Католицьку Церкву на демократичний інструмент українського національного відродження»Тімоті Снайдер. Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999. Київ 2014, с. 163.. У цьому ключі передусім привертає увагу трактування автором «Української проблеми» переходу галицького суспільства від моделі, умовно кажучи, ХІХ ст., коли його єдиним інститутом-репрезентантом виступала ГКЦ, до пізнішої моделі, в рамках якої виразником політичних прагнень галицьких українців стали численні партії. У багатьох місцях листа-послання Г. Хомишина відчутна його прихильність саме до першої з цих моделей і навіть відкидання та нерозуміння другої: «Самі священики спричинили розтрату їм належного авторитету і стали вірними прислужниками світських і навіть ліберальних чинників, а відтак підкопали авторитет Церкви і довіру та пієтизм до неї»Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 78..

І хоча на попередній сторінці «Української проблеми» станиславівський єпископ запевняє, що не йдеться про перебрання духовенством керма у всіх справах, однак він не передбачає і аполітизацію священства. Про це свідчить те, що у травні 1928 р. Г. Хомишин закликав перетворити патроновану ним Українську християнську організацію (далі УХО авт.) на партіюОлег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 67; див. також: Ліліана Гентош. Митрополит Шептицький, с. 192, 316., а також створення і діяльність УКНП/УНО як політичної організації, важелі впливу на які мав саме владика. Слова Г. Хомишина про те, що «виринають у нас різні ніким не покликані “національні авторитети”, а справжня влада, яка має усі знамена правдивого і законного авторитету, занепадає знехтувана і висміяна»Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 16., теж вкладаються у цю лінію і демонструють тугу за втраченими позиціями Церкви.

Про принципове неприйняття станиславівським владикою парадигми політичного життя, яка передбачає вільну конкуренцію партій різного ідеологічного спрямування, свідчить його намагання вивести духовенство зі світських установ через те, що ці установи перебувають під впливом політичних ідеологій, які, на думку єрарха, відкидають авторитет ЦерквиНадія Стоколос. Етноконфесійні і національні проблеми Греко-Католицької Церкви (1918-1939 рр.) // Українське релігієзнавство 23 (2002) 37; Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 123; Ліліана Гентош. Митрополит Шептицький, с. 315.. Якщо неприйняття екстремізму, тероризму і комунізму об'єднувало усіх галицьких владик ГКЦ міжвоєнного періоду, то на питання методів дії у них були різні погляди. На відміну від А. Шептицького, який прагнув християнізувати суспільство через діялог з опозицією та боротьбу з ворожими до Церкви силами у світських товариствахНадія Стоколос. Етноконфесійні і національні проблеми Греко-Католицької Церкви, с. 38; Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 108; Олександр Зайцев, Олег Беген, Василь Стефанів. Націоналізм і релігія, с. 238, 248., Г. Хомишин відкидав будь-яку співпрацю зі світськими об'єднаннями, в яких укріпилися ліві, радикальні чи націоналістичні, на його думку, погляди. А що подібні впливи дійсно поширювалися, засвідчувала тогочасна преса. Приміром, на початку 1933 р. тернопільський воєвода припинив діяльність читальні «Просвіти» у селі Задарів Бучацького повіту, терени якого входили до Станиславівської єпархії ГКЦ, через звинувачення її членів у прокомуністичній агітаціїРозвязання читальні «Просвіти» // Діло, 19 лютого 1933, с. 5..

Г. Хомишин вважав неприйнятним аргумент, що представники лівих сил мали б виходити з інституцій під тиском католиків. Владика обґрунтовував свою думку тим, що священики не могли запобігти злу, бо не мали вирішального голосу, а отже, давали прикриття для зміцнення цього злаГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 15. Видаючи 30 серпня 1930 р. указ про заборону священикам належати до світських товариств, владика констатував, що у цих об'єднаннях окремі духівники «зісвітчилися». Див.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 123.. О. Єгрешій, дослідивши діяльність галицького єпископату в міжвоєнний період, зробив важливий для розуміння цієї проблеми висновок: поява релігійних просвітницьких установ свідчила про те, що частина вищого греко-католицького духовенства перейшла до активних спроб відновлення втрачених позицій ЦерквиОлег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 24-25.. Символічно й те, що станиславівського єпископа москвофіли називали другим СембратовичемТам само, с. 19, 28..

Усі ці риси позиції Г. Хомишина увиразнюють ще одну надзвичайно характерну рису, наявну в «Українській проблемі» редукціонізм, збіднення ролі мирян у Церкві. Адже справді, з огляду на негативну оцінку, яку єпископ дав стану суспільства й ГКЦ, можна запитати: а де ж свідомі вірні, над формуванням яких Церква у єднанні з Апостольською столицею мала працювати протягом століть? Чи не єдиною прямою згадкою в «Українській проблемі» про завдання мирян є визнання того, що основи правдивого розуміння авторитету закладає в особи сім'яГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 84.. Зрештою, зосередивши увагу на питанні авторитету Церкви в суспільстві і переходячи від теорії до практики, єпископ робить кардинальний висновок, що Церква йшла у хибному напрямку: «Наш католицизм, наприклад, такий стистений і зв'язаний нашими шкідливими тенденціями, що не можемо як слід зрозуміти Католицької Церкви. І тому Католицьку Церкву сприймаємо певною мірою як не свою рідну і нам не дуже потрібну»Там само, с. 55..

«Наш католицизм схожий на певного роду лояльність... одначе і в тій лояльності є промахи, і то разючі, проти католицизму»Там само, с. 60., продовжує Г. Хомишин. Звідси крок до визнання способу буття ГКЦ таким, що потребує вдосконалення, і до тези про доцільність перейняти «кращі» елементи латинської традиції. На думку архиєрея, українці греко-католики, з одного боку, зберігають маловартісні та шкідливі традиції, а з іншого боку, переймають згубні та оманливі гаслаТам само, с. 53.. Тут ми безпосередньо переходимо до питання поглядів станиславівського владики на поступ і на шляхи розвитку ГКЦ, а також питання сутности й ролі окциденталізму у спадщині Г. Хомишина. Обидві теми в «Українській проблемі» й багатьох інших посланнях владики так сильно пов'язані, що дають підставу стверджувати: «західництво» Г. Хомишина було не просто самоцінною рисою світогляду, наслідком його внутрішнього розвитку під час служіння у Відні, а й результатом особистих роздумів над долею Церкви і народу, пошуку шляхів виходу зі складної екзистенційної ситуації, в якій опинилися галицькі українці.

Авторитет і поступ: обрядові справи. Своє бачення поступу Г. Хомишин виклав в «Українській проблемі» доволі чітко. Розвиток, сила і культура державного чи бездержавного народу, як він вважав, безпосередньо залежить від збереження авторитету і тісного єднання з Католицькою ЦерквоюТам само, с. 80.:

Справжній поступ це не є здобування виключно матеріальних благ, як також і не є виключно винаходами в галузі техніки, але передовсім розвиток і облагородження людського духа на принципах незламних, вічно тривалих Божих законів. Де є такий поступ, там і матеріальні блага, і технічні вдосконалення виходять і служать для правдивого добра. Знехтування природними і надприродними Божими правами не творить поступу, але спричинює розлад, бо породжує холодний матеріалізм, який витворює експлуатуючих паразитів, а з іншого боку експлуатованих пролетарів. Усякий же розвиток в галузі техніки провадить до морального занепаду і розкладу духового життя, словом, до руїни людства.Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 48.

У міжвоєнний період українські еліти з особливою інтенсивністю осмислювали причини поразки національно-визвольних змаганьОлександр Зайцев, Олег Беген, Василь Стефанів. Націоналізм і релігія, с. 106., а звернення єрархів до цієї проблематики викликали особливий резонанс. Г. Хомишин вважав, що українцям характерний спадковий нахил до розкладу, роз'єднання, сварок і незгодиГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 63.. Причиною такого стану речей, згідно з раціями єпископа, стало недостатнє єднання з Католицькою ЦерквоюТам само., відкидання давніх, випробуваних і тривалих цінностей та заміщення їх псевдоцінностями, безцільний поступТам само, с. 50, 51, 80.. Автор «Української проблеми» наголошує, що гірка доля галицьких українців «це не тільки наслідок нерозумної і хибної поведінки політиків і патріотів, а головним чином, кара за наші гріхи і провини перед Богом»Там само, с. 89.. Однією з головних причин «занепаду» Г. Хомишин вважав те, що духовенство в ГКЦ одружене, а тому розділене між Церквою і сім'єю, і не змогло виконати своєї місії місії поширення в суспільстві правдивих цінностей, авторитету і коригування життєвого розвитку та поступуТам само, с. 57, 80.: «На довершення лиха почав у нас піднімати голову дух обрядовості, щоби до кінця затамувати розвиток кліру і народу»Там само, с. 35..

Станиславівський єпископ вважав за доцільне відкинути окремі елементи церковного життя, оскільки це «шкідливі наші традиції, наші чисто людські засади»Там само, с. 80. Тут слід зазначити відмінність тодішніх візій окциденталізму та орієнталізму в ГКЦ від сучасних. У 1920-1930-ті роки. окциденталізм, зокрема Г. Хомишина, був виразом традиціоналізму, а «восточництво», зокрема А. Шептицького, виразом модерністських прагнень, але аж ніяк не тотальним відкиданням усіх запозичень із латинської традиції. Див.: Ліліана Гентош. Митрополит Шептицький, с. 85, 290-291, 294, 297, 300, 314, 325-326, 371., «закостенілі форми, а під ними гнилий зміст, замість поступу моральний розклад»Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 50.. Дебатуючи з орієнталістами прихильниками відновлення чистоти східного обряду, що їх очолював А. Шептицький, Г. Хомишин писав, що коли раніше у ГКЦ поборювали дух обрядовости, який плекали русофіли, то у 1920-1930-ті роки обрядовість почали плекати як таку, що сприяє «національним гордощам», відокремлює від поляків і забезпечує від латинізаціїТам само, с. 36.. Насправді, за його словами, це короткозора позиція, бо зупиняє культурний розвиток народуТам само.. У листі до О. Назарука Г. Хомишин скаржився: «Львів зводить нанівець майже всяку добру ініціативу Станислава, а на те нічого позитивного не створює»Цит. за: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 115.. Тож владика вважав орієнталізм недалекоглядною позицією, але і самого владику вважали таким же: єпископ хомишин католицький моральний

Станиславівський єпископ Кир Григорій Хомишин (у минулому неодружений світський священик, ревний, але вузько мислить і впертий прихильник латинізації) здійснив справжній державний переворот, заявляючи, що він відмовить у висвяченні тим семінаристам, які не оберуть безженство; виняток зробив лише тим, хто був на останньому році богослов'я, їм він залишав у цьому питанні вільний вибір.Кирило Королевський. Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Львів 2014, с. 85, пор.: там само, с. 70.

У своїх спогадах о. Кирило Королевський (Поль Франсуа Шарон) подає багато прикладів протистояння Г. Хомишина А. Шептицькому через відмінні погляди на обрядові справиКирило Королевський. Митрополит Андрей Шептицький, с. 322, 403, 404, 406, 452.. Подібні речі породжують питання щодо розуміння станиславівським єпископом митрополичого авторитетуТут тільки зазначимо, що вірогідним є припущення, за яким Г. Хомишин, вбачаючи небезпеки у «візантійстві» (у владики це радше узагальнена ментальна конструкція, аніж образ конкретної традиції), вважав, що А. Шептицький не розумів їх: «І до сего якраз зміряє византійство, яке зачало у нас підносити голову. Підкопати дисципліну церковну і авторитет, зогидити Епископів, спричинити непорозуміння, висушити житє релігійне в людських душах і усунути з них Боже царство, а натомість поставити формальність обрядову “чистого типу”, яка кінцем кінців провадить до шизми». Див.: Григорій Хомишин. Пастирський лист Григорія Хомишина, Епископа Станиславівського до Клира Епархії Станиславівскої про византійство. Станиславів 1931, с. 24. Риторика небезпеки скочування ГКЦ до схизми була притаманна окремим польським колам. Див.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 37. Вона генетично пов'язана з намаганнями частини римо-католицького духовенства подати «уніятів» як неповноцінних католиків та виправдати переведення їх у латинство.. Наявність розламу між єрархами у поглядах на шляхи розвитку

Церкви змушує звернутися і до праць А. Шептицького, в яких виражена його позиція. Однією із засад, від якої відштовхувався митрополит, була необхідність прийняття східного, візантійського обряду як цілісного і самодостатнього визнання віри. На його переконання, це не заважає церковній єдності; а збереження східного обряду є необхідним і свідчить про дійсно вселенський характер Католицької Церкви, тоді як латинізація робить з нього карикатуруАндрей Шептицький. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства про обрядові справи // Андрей Шептицький. Пастирські послання 1918-1939 рр. / упоряд. Оксана Гайова, Роман Тереховський, ред. Михайло Гринчишин та ін., т. 2. Львів 2009, с. 8182, 83, 85..

Наколи між тими, що визнали вже власть вселенського архиєрея і прийняли вселенську віру, знану між католиками, яких уніятами чи унітами називають, виробляється думка, що до сущности їх злуки з Римом належать і деякі обрядові форми, прийняті з латинського обряду так, як згідно з нестійкою думкою дисунітів (тих, хто відкидає ідею унії як шляху до єдности Церкви авт.) східний обряд належить до суті дисунії, то така їхня думка випливає з ложного давнього поняття, немовби обряд латинський у суті до католицької Церкви належав, не відповідає ані духові католицької Церкви відносно східних, ані католицькому духові східних.Там само, с. 82.

За словами митрополита, вузькоглядність у розумінні деяких обрядів і нецерковний та некатолицький дух у їх застосуванні в Галицькій митрополії стали такою небезпекою, що без нового провінційного собору проблему не вирішитиТам само, с. 83.. Згідно з позицією А. Шептицького, Церква покликана бути собою, а відкидати свої давні звичаї тільки тому, що деякі з них збереглися у російській синодальній Церкві, не виправданоТам само, с. 84.. Ще один чинник, що спонукає Церкву берегти власні традиції, її покликання до праці з нез'єдиненими братами у вірі, для яких католицизм асоціюється, за словами митрополита, не із вселенським Христовим ученням чи авторитетом вселенських архиєреїв, а лише з турботою про те, щоб зберегти деякі дрібні провінційні парохіяльні звичаїТам само, с. 83..

Очевидно, треба їх довести до того, щоби вони віру ставляли на першому місці. Але чи це осягнемо, висміюючи їх звичаї? Чи радше не наразимося на те, що й нас зненавидять, і науку, котру би ми хотіли передати?Там само, с. 85.

Митрополит зазначає, що прийнятними є такі новації, які сприяють зросту католицької свідомости вірних, одначе не шляхом сліпого копіювання латинської традиції, а через надання їм східно-візантійської формиТам само.. А. Шептицький виступив проти іншування візантинізму представлення його як чужого та шкідливого елементу через приписування йому виключно негативних рис, і водночас нагадав, що й у західній Церкві також було немало течій, супротивних католицькому духовіТам само, с. 85-86..

Коли ж проти візантинізму, його широких рукавів і бороди підемо боротьбою з таким самим візантинізмом вузьких рукавів і оголеної бороди, то ледви чи колись його переконаємо про правдивість католицької науки.Там само, с. 86.

Особливо важливими є зауваження митрополита про те, що, мабуть, є багато католиків, які прагнуть тільки того, аби греко-католики не мали можливости брати участь у праці над поєднанням Церков, залишилися замкнутими в Галичині і були зайняті лише внутрішніми чварами, приречені на безплідність. А. Шептицький наголошує, що не в інтересах ГКЦ та всієї Католицької Церкви давати опонентам підстави для подібних закидів.Там само, с. 84.

Показово, що тоді як метою Г. Хомишина було убезпечення від візантійства, про що він написав в окремому пастирському листі 1931 р.Григорій Хомишин. Пастирський лист Григорія Хомишина, Епископа Станиславівського до Клира Епархії Станиславівскої про византійство., то для багатьох інших українців Галичини його політика означала загрозу полонізації: у міжвоєнний період ще впливовим був принцип визначення національности через обряд. Прикладів полонізації у ті часи було чимало у Львівській митрополії, на захід від Львова, існували парохії польськомовних греко-католиківПро греко-католиків поляків див., напр.: Надія Стоколос. Етноконфесійні і національні проблеми Греко-Католицької Церкви, с. 35-36.:

Церква в Залісю солідної будови, мурована, у формі хреста, розмірами невелика. Нутро церкви з лавками посередині, з бічними вівтарями, прибраними квітами. Лиш іконостас упевнює, що я в церкві... Входжу в міжчасі до захристії і починаю балачку з провізором. Та тут щезає омана стаю відразу на реальний ґрунт. «Ми мувіми по польску». Майже ніхто в Залісю не знає української мови. Забули її вже доволі давно. Книжечки до молення польські. Проповіді мусить о. парох виголошувати теж у польській мові. З народної ноші і сліду не лишилось, бо Залісє надто близько Ряшева.Р. С. Ряшівщина. Йордан в Залісю // Діло, 16 лютого 1933, с. 6.

Подане свідчення із 1933 р. яскраво ілюструє небезпідставність побоювань численних українців-галичан щодо ініціятив станиславівського єпископа. Підозри сучасників Г. Хомишина, що його використовували польські владні кола, знаходять підтвердження у джерелахДив. про це в: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 101.. З іншого боку, є докази того, що владика не був свідомим союзником державної адміністрації. В «Українській проблемі» єрарх стверджує, що з незрозумілих йому причин влада не застосовує «відповідних засобів проти сект, що вносять роздор в український народ»Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 91-92.. Ситуацію прояснює лист станиславівського воєводи Зиґмунда Яґодзінського до Міністерства внутрішніх справ від 24 травня 1933 р. У документі йдеться про зацікавлення окремих політичних сил Польщі в популяризації протестантизму на теренах єпархії, про роль у цій «протестантській акції» державних посадовців, а також про те, що справу тримають у таємниці від Г. Хомишина, щоб він, дізнавшись, не втратив інтересу до співпраці між двома народамиДив.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 86.. Таким чином, у діяльності владики релігія переплелася з політикою і ми переходимо до розгляду наступної сфери, що її зачепив єпископ в «Українській проблемі», проблематики взаємозв'язку авторитету і поступу в політичному житті галицьких українців.

«Деструктивний націоналізм». Постійно акцентуючи на тому, що успіх і сила народу безпосередньо залежать від дотримання цінностей, що їх у суспільне життя впроваджує Церква, Г. Хомишин у своїх поглядах і переконаннях схилявся до політичного консерватизму й клерикалізму. Автор «Української проблеми» критикує світські українські установи, оскільки вони майже ніколи, на його думку, не виходили із засад віри й релігіїГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 11..

Спочатку вони не виступають проти Церкви і навіть підкреслюють свою «прихильність і доброзичливість» у стосунку до неї, бо потрібні «попи», які б їм допомагали й агітували. Одначе ці установи, чи будь-які інші прояви нашого національного життя, були і є тільки ляльками, в яких народжувалися убивчі заклики і деструктивні течії, що загрожують руїною цілого народу. Через свою національну «фірму» і «марку» не мають вони у нашого загалу опінії небезпечних і згубних, але навпаки, втішаються впливом і пошаною. Бо що є національне, то мусить бути святим, непорушним, хоч би воно було гнилим, розкладовим і відгонило мертвечиною.Там само, с. 11-12; пор.: там само. с. 18, 33, 34.

У цій цитаті чується туга Г. Хомишина за періодом ХІХ ст., а водночас його реакція на прагнення політиків підпорядкувати Церкву політиці як знаряддя для протистояння польській владіОлександр Зайцев, Олег Беген, Василь Стефанів. Націоналізм і релігія, с. 136.. По-перше, він вважав занепадницькими практично всі українські політичні сили Галичини і на цій підставі об'єднував в одну групу: УНДО, радикалів, москвофільські течії, «Сельроб» (Українське селянсько-робітниче соціялістичне об'єднання авт.) і більшовиківГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 21.. Владика категорично не міг погодитися з інструменталізацією Церкви, що було приниженням її авторитету, і в «Українській проблемі» особливо наголошував на тому, що націоналістичні діячі прагнуть використати вплив духовенстваТам само, с. 33, 34; Надія Стоколос. Етноконфесійні і національні проблеми ГрекоКатолицької Церкви, с. 39.. Гасло «Україна понад усе» станиславівський єпископ таврував як догму схибленого, шкідливого і затруєного націоналізму, що став серед галицьких українців «новою релігією, як у більшовиків матеріалізм»Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 11..

Розглянувши погляди автора «Української проблеми», бачимо, що Г. Хомишин, як і представники націоналізму, яким він опонував, у своїх поглядах на політику був інтегралістом. При цьому ми приймаємо визначення О. Зайцева, О. Бегена та В. Стефаніва, за яким інтегралізм у вузькому значенні означає віру в те, що певне суспільство, зокрема нація, є самодостатньою органічною цінністю, у ширшому тенденцію до інтегрального, тотального світогляду, що прагне звести все до спільного знаменника, яким можуть бути інтереси нації, класу, релігійна віра тощоОлександр Зайцев, Олег Беген, Василь Стефанів. Націоналізм і релігія, с. 26; див. також: Ліліана Гентош. Митрополит Шептицький, с. 321, 334.. Широке визначення інтегралізму дає змогу витлумачити особливу увагу Г. Хомишина до націоналізму, якою перейнята вся «Українська проблема». І хоча єпископ не вказує імен тих, кому опонує найбільше, з контексту зрозуміло, що йдеться про інтегральний націоналізм. Під останнім розуміємо різновид авторитарного націоналізму, що розглядає націю як органічну цілість і вимагає беззастережного підпорядкування особистости інтересам нації, які ставить понад інтереси будь-якої групи, інших націй і людства загаломПетер Альтер. Звільнення від залежності і пригноблення: до типології націоналізму // Націоналізм: Антологія, 2-ге вид. / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. Київ 2006, с. 518; Олександр Зайцев, Олег Беген, Василь Стефанів. Націоналізм і релігія, с. 31.. Г. Хомишин, який прагнув об'єднати, а фактично розбудувати націю на основі католицької ідентичностиПор.: Олег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 45., був приречений на конфлікт з ідеологією, що відводила Церкві підпорядковану роль. Намагання встановити націоналістичну світську релігіюПро світську релігію та використання її у політиці див.: Олександр Зайцев, Олег Беген, Василь Стефанів. Націоналізм і релігія. єпископ характеризував як неприпустиму підміну християнства:

Справжній святій і благородній любові до свого народу різко противиться націоналізм видумка останніх часів, що робить з народу найвищого суверена, детронізує абсолютний авторитет Бога, нехтує незламними засадами об'явленої надприродної віри, а ставить свої, людьми видумані збочені заклики, які вважає за догми, і нищить не тільки любов до Бога, а й до ближніх, бо впроваджує «гарячку шовінізму» і ненависть у відносинах до всіх, хто не піддається цьому націоналізмові.Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 6.

Уже на початку свого листа-послання Г. Хомишин застерігає, що він виступає не проти всякого націоналізму, що підтримує «позитивний націоналізм» любов до свого народу, яка походить з надприродної віри і любови до БогаТам само.. Тут маємо один із численних випадків протиставлення націоналізму ХІХ ст. націоналізмові ХХ ст., або протиставлення націоналізму і патріотизму, яке присутнє, зокрема, у творах В. ЛипинськогоМар'яна Комариця. Українська «католицька критика»: феномен 20-30-х рр. ХХ ст. Львів 2007, с. 167.. Поширення «деструктивного націоналізму» супроводжується занепадом Божого авторитету, що може спричинити «різні безсилля і духове затемнення»Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 7., наголошує єпископ. Далі підуть тільки «гнилий розклад, нервозна гарячка, яка травить і убиває всяку життєву силу народного організму»Там само, с. 7, 25.. Застерігаючи, Г. Хомишин був переконаний, що українське суспільство вже прямує описаним шляхомТам само, с. 25, 27, 32, 64, 65, 70.: «Ура-патріоти і національні шовіністи та короткозорі українські політики... й далі виливають гнів Божий і готові до того допровадити, що з киплячого котла Сходу поллється вогниста лава»Там само, с. 44.. Навіть підпали парафіяльних будинків і садів станиславівський владика вважав наслідком роботи національних організаційТам само, с. 31. Свідчення про підпали трапляються у тогочасній пресі. Напр., у селі Вістря Бучацького повіту протягом другого півріччя 1932 р. сталося шість пожеж. Одначе, приміром, газета «Діло» дозволяє побачити ситуацію під іншим кутом: «Жертвою пожежі впали самі свідомі одиниці села, між ними і місцевий священик о. др. Пелліх. Люди догадуються, яка то злочинна рука спричинює стільки нещастя, але не мають певних доказів і мовчать. У всякому разі ті пожежі дають людям багато до думання». Див.: Чи це не дивне? // Діло, 6 січня 1933, с. 6..

Розуміючи і підтримуючи прагнення українського народу до створення власної держави, Г. Хомишин пропонував шляхи вирішення цього питання. Він стверджував, що народ і держава творяться і культурно постають не фантазіями, сентиментами та пустими мріями, а невпинною й цілковито жертовною посвятою його членівГригорій Хомишин. Українська проблема, с. 72.. Як оптимальний шлях досягнення цієї мети єпископ пропонував «справжній консерватизм», метод якого полягав у тому, щоб «побудувати всю свою культурну програму на авторитетній традиції католицької Церкви»Там само, с. 51., у «відборі цінностей: у нагромадженні культурного добра, а з іншого боку у відкиданні “сміття”»Там само, с. 53.. Автор «Української проблеми» подає як позитивні приклади діяльність австрійського письменника і філософа Ріхарда Краліка (1852-1934), низку політичних сил европейських країн, у тому числі ПольщіТам само, с. 51, 100-101.. Разом із пастирським листом Г. Хомишина «Про політичне положення українського народу в польській державі» лист «Українська проблема» став політичним орієнтиром для УКНП в нормалізації польсько-українських відносинОлег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 77.. Обидва документи вміщують аналіз прагнень двох народів-сусідів, 'їхніх взаємин та історичних порахунків. «Українська проблема» подає також позитивну програму розвитку українства:

Коли у нашому житті будемо здійснювати засади об'явленої віри і християнської етики, коли будемо виконувати заповіти Божі і слухати Церкву, тоді виробимо в собі духовну силу, здобудемо духові цінності, до яких і противник мусить мати респект та пошану. А коли це досягнемо, тобто коли впровадимо Боже царство в наші душі, тоді витвориться позитивна акція і назовні, тоді наша праця буде благословенна в реальні і тривалі успіхи, тоді будемо мати спроможність добитися ліпшої долі для нашого народу.Григорій Хомишин. Українська проблема, с. 86.

Утім, всі ці пропозиції були розраховані на добру волю усіх сторін. Єпископ, пропонуючи суспільству нормативну теорію його розвитку, потрапив у пастку комунітаристської дилемиКлаус фон Байме. Політичні теорії сучасності. Київ 2008, с. 92. надмірної залежности процесу втілення задумів від попередньої зміни дійсности, яка 'їх уможливила б. Справді, належних суспільних практик, а згідно з візією владики, і християнських чеснот галицьким українцям бракувало для побудови власної держави. Водночас політика Другої Речі Посполитої щодо національних меншин була більше спрямована на 'їх асиміляцію, аніж на співпрацю з ними.Див.: Тадеуш Голувко. Методи й шляхи оздоровлення взаємовідносин в Східній Галичині і східних воєводствах // Ми не є українофілами. Польська політична думка про Україну і українців: Антологія текстів / ред. Павло Коваль, Ян Олдаковський, Моніка Зухняк. Київ 2012, с. 110-111, 112-113, 115; Пьотр Дунін-Борковський. Напрями програми польсько-українського зближення // Там само, с. 120-130; Міколай Зданович. Польсько-українське питання // Там само, с. 136, 141, 143. Ілюзії Г. Хомишина щодо можливости порозуміння з польською стороною суттєво послабли у 1933 р., коли на засіданні гуртка українських і польських консерваторів поляки висловили думку, що проблема Голодомору в Україні мала б цікавити польську громадськість так, як радянську зростання безробіття у Польщі, а також не визнавали права українців на свою державністьОлег Єгрешій. Єпископ Григорій Хомишин, с. 87-88.. У той же час багато українських суспільних сил вже не сприймали Г. Хомишина та його однодумців як партнерів. У підсумку програма політичного внормування статусу українців у Польщі, яку провадив Г. Хомишин, зазнала невдачі. Це ще більше налаштувало значну частину суспільства проти станиславівського владики та погіршило його і без того не надто позитивну репутацію латинізатора.

Висновки

Станиславівський єпископ Г. Хомишин, як і митрополит А. Шептицький, розвивав вчення про католицьку Церкву як про основний суспільний авторитет. Одначе владика, на відміну від митрополита, наполягав на тому, що авторитет Церкви має виражатися у її безпосередньому контролі над світськими організаціями. Відхід від моделі суспільно-політичних відносин ХІХ ст., коли Церква відігравала роль головного репрезентанта народу, єрарх тлумачив як регрес. Модель політичних процесів, що прийшла на заміну і полягала в конкуренції між партіями, які боролися за підтримку громадян, Г. Хомишин відкидав, хоча й змушений був діяти в її рамках. Логіка дій та аргументація владики демонструють, що він усіма силами намагався повернути Церкві занепалий, на його думку, її авторитет. Світські товариства і партії Г. Хомишин вважав практично втраченими для Церкви, інкримінуючи їм відхід від християнських цінностей. Про це свідчать також його намагання створити нові, альтернативні об'єднання.

Окциденталізм Г. Хомишина був плодом його роздумів над становищем українського народу, у тому числі через порівняння зі становищем сусідніх народів, наслідком пошуку шляхів вирішення його проблем. Такий окциденталізм, за задумом станиславівського владики, мав відіграти вагому роль у духовному й ментальному оновленні українства. При цьому важливим аргументом для Г. Хомишина була потреба захисту від впливів православ'я.

Збереження авторитету Церкви як носія цінностей, необхідних для функціонування людських спільнот, станиславівський владика постулював як запоруку поступу. Сенс останнього, на його думку, полягає в облагородженні людського духа на основі Божих заповідей, у той час як зосередження виключно на розвитку технологій є загрозою. Гарячу прив'язаність українців до своїх церковних традицій, у тому числі до одруженого статусу духовенства та юліянського календаря, єпископ сприймав як перешкоду для розвитку Церкви. З огляду на це він входив у болісний конфлікт зі своїм митрополитом через нерозуміння мотивів А. Шептицького щодо потреби відродження власної, східної традиції ГКЦ. За твердженнями Г. Хомишина, це тільки віддалило б ГКЦ від єдности з Католицькою Церквою.

Ініціативи Г. Хомишина загал не сприйняв, бо вбачав небезпеку в тому, що латинізація стане етапом на шляху до полонізації, яка на той час вже поглинула частину громад ГКЦ. Суперечності між єрархами намагалися використати польські чинники. Вислідом поглядів Г. Хомишина на проблему суспільного авторитету і поступу стали його категоричні оцінки позицій і діяльности політичних партій галицьких українців. Зокрема, єпископ прямо заявив про намагання перетворити Церкву на інструмент боротьби з польською владою. Декларуючи незаперечний авторитет Церкви у всіх сферах, єрарх відкидав можливість діялогу з численними політичними силами і прагнув розбудувати альтернативну організацію УКНП/УНО. Він виявив себе як політичний інтеграліст, відкидаючи намагання націоналістичних ідеологів звести всі вияви суспільного життя до «інтересів нації» і пропонуючи натомість звести їх до інтересів Католицької Церкви у власному варіянті їх розуміння.