Зміст та значення понять "честь" та "гідність" у законах Божому та кримінальному

Ступінь розробленості проблеми. Сучасні вчені М.І. Хавронюк [1, с. 142-146], В.П. Коваленко [2, с. 187-190], І.Г. Швидчен - ко [3, с. 88-89] та ін.) визначають, що християнські традиції є основою вітчизняного права, а Біблія - джерелом Кримінального кодексу України (далі - КК України). Так, М. Колос зазначає, що ідеї кримінально-правового характеру з'явилися на основі юдейських релігійних традицій, а саме за часів діянь пророка Мойсея у ХІІІ ст. до Різдва Христового та заклали основи кримінального права християнської цивілізації [4, с. 224-234].

Питання кримінально-правової охорони честі та гідності досліджували у своїх роботах такі вчені, як: М. Акімов, О. Бандурка, Ю. Баулін, В. Борисов, С. Бородін, В. Бортников, О. Володіна, В. Голіна, С. Денисов, М. За - славська, В. Іващенко, В. Козак, М. Коржанський, К. Левченко, Я. Лизогуб, І. Лисенко, Т. Орешкіна, С. Романова, П. Сердюк, С. Тихонов, проте більшість вищевказаних учених досліджували питання правової охорони та регулювання вказаних благ у теорії права та кримінальному праві, проте не у релігійних нормах. При цьому М.І. Хавронюк, В.П. Коваленко, І.Г. Швидченко, О.С. Кузембаєв та інші досліджували взаємовплив релігійних норм та кримінального права України, але не зосереджувались на дослідженні честі та гідності у релігійних та кримінально-правових нормах.

Мета статті. Вважаємо, що цікавим для науки кримінального права є дослідження впливу релігійних норм, які визначають зміст честі та гідності у релігії на кримінально-правові норми, видів поняття «честь» у положеннях Старого та Нового Завіту, а також їх співвіднесення з видами честі, які охороняються положеннями КК України, чому і буде присвячено цю статтю.

Виклад основного матеріалу. Здійснений В.Є. Ткачуком порівняльний аналіз Біблії та вітчизняних кримінально-правових положень свідчить про необхідність врахування результатів сучасних досліджень у різних сферах знань та християнського вчення про людину, в яких людина розглядається як цілісна система, яка складається з тіла, душі та духу, тобто як біосоціодуховна істота. Такий підхід дає змогу кримінологам розглядати особу злочинця як триєдину біосоціальну систему, яка зазнає внутрішніх і зовнішніх змін під дією зовнішніх і внутрішніх біогенетичних факторів. Саме на цю систему необхідно спрямовувати дію усіх способів та засобів з метою формування і коректування поведінки людини. Адже особа не вчиняє злочин у більшості випадків не через страх покарання, а через внутрішнє духовно-моральне несприйняття протиправної поведінки [5, с. 184-192]. Тобто при визначенні системи злочинів, законодавцю необхідно орієнтуватись на формування духовно-морального несприйняття злочинів, а не на суворість розмірів та видів покарань, що за них передбачаються. Адже релігійні норми, у порівнянні із кримінально-правовими, є обмеженими у регулюванні суспільних відносин, оскільки не забезпечені примусом. А духовно-моральне несприйняття злочинів забезпечуються, зокрема, кримінально-правовою охороною моральності суспільства, авторитету органів влади, а також честі та гідності особи.

На зорі історії людства, коли у господарському та культурному житті діяли родові принципи, пануючою формую світогляду була міфологія. Міфологія у своєму зародку була наївною філософією, відігравала роль позанаукової форми пізнання. Зміст міфу для звичайної людини був предметом віри, а не формою реального знання, який містив у собі зародки виникнення релігії [6, с. 23-24].

Ю.В. Тіщенко, досліджуючи правовий міф, прийшла до такого висновку: «Міфологічне коріння мають також положення про наклеп, які закріплені у багатьох законодавчих актах різних правових систем. Заборона вимовляти чужі імена знайшла своє логічне продовження у сучасних нормах, які закріплюють право кожного на недоторканість приватного життя. Ім'я стародавньої людини було настільки інформативно насиченим поняттям, що воно цілком могло служити інформацією про приватне життя особи. Саме тому наклеп, передовсім, пов'язаний з неправомірним використанням імені, коли про людину говорять без її відома, очорнюють її магічне «я» [7, с. 18]. Тож наклеп, як каране діяння, мало міфологічне коріння, навіть, до існування релігії, а із виникненням релігії, було сприйняте нею.

Поняття релігія (від лат. «геїідаге» - благочестя, совісті) є вираженням визнання Абсолютного початку, тобто Бога, від якого залежить все, зокрема, і людина, та прагнення узгодити наше життя із волею Абсолюту. Існує три світові релігії: християнство, іслам та буддизм [6, с. 668]. Кожна релігія має багато джерел, особливостей, тому складно повно розглянути честь та гідність у всіх релігія, їх течіях, а особливо їх значення для кримінального права України у кожній із них. Крім того, вплив ісламу, наприклад, на кримінально-правову охорону честі та гідності за законодавством України, є незначним. Тому розглянемо честь і гідність та їх значення у кримінальному праві лише у християнстві, у таких його джерелах як Старий та Новий Завіти Біблії. Перед аналізом слід зазначити, що взаємодія між людиною та Богом здійснюється через релігійні обряди або культи. Релігійні обряди - це сукупність визнаних внутрішніми церковними приписами і правилами індивідуальних чи колективних дій вірян, спрямованих на встановлення двосторонніх відносин між людиною і надприродними об'єктами. У релігійних обрядах використовуються ім'я, волосся, предмети домашнього вжитку тощо [8, с. 192-194].

У зміст поняття «честь» у Старому Завіті вкладено наступне. «Честь» людини визначається за змістом як «пошана» («Яків забрав усе, що було у нашого батька. І з того, що було у батька нашого, зробив собі всю оцю честь…») у Книзі Буття (31:1) [9, с. 45]. У подібних значеннях честь згадується також у Другій книзі Хроніки (26:18) [9, с. 565] та у Книзі Естер (6:3, 6:6, 6:7, 6:9, 6:11) [9, с. 616].

Вказане поняття розглядається не лише як честь людини, а й як «честь Бога» («виспівуйте честь Його Йменню, честь для слави Його покладіть») у Книзі Псалмів (65:2), у подібному ж значенні вживається у Книзі Пророка Ісая (42:12) [9, с. 892], у цій же Книзі як «…честь сонця…» (17:5; 27:9) [9, с. 860, 871], у Книзі

Пророка Даниїла «.віддавати честь богові, віддаватиме честь золотом, і сріблом, і дорогоцінним камінням, і речами коштовними» (11:38) [9, с. 1111].

У Книзі Пророка Даниїла «А якщо ви розповісте сон та його розв'язку, одержите від мене дари й нагороду та велику честь» (2:6). Як честь жінки у відношенні чоловіка (». всі жінки віддадуть честь своїм чоловікам.») у Книзі Естер (1:20) [9, с. 611].

У зміст «честі», крім вищевказаних понять, включається «честь померлих осіб» (». честь по смерті.»), згадка про таке розуміння міститься у Другій книзі хроніки (33:32) Старого Завіту. Яскраво видно релігійний контекст співвідношення поняття «честь» та «гординя» у Книзі притч Соломонових: «Гординя людини її понижає, а честі набуває покірливий духом» (29:23) [9, с. 815].

Вказані випадки використання поняття «честь» у Старому Завіті свідчать про те, що під цим поняттям розуміється «пошана» з боку оточуючих. У релігійних нормах виділяють такі види честі, як: «честь особи», «честь народу» «честь Бога», окремо виділялась «честь жінки», «честь померлої особи». «Честь або гідність» стосовно влади не згадується у положеннях Нового та Старого Завітів. Проте у Першому Посланні Петра (5:13) вказано: «Отож, будьте покірні всякому людському начальнику, для Господа: царю, як верховній владі.», «Всіх почитайте, братство любіть, Бога бійтесь, царя почитайте», що є своєрідним проявом пошани, що, як вище з'ясовано, і включає зміст «честі» [9, с. 1488].

У тексті Нового завіту у понятті «честь» міститься наступний зміст: 1) пошана до Бога (18:13. Дії Святих Апостолів «.Богові честь віддавали.»; 1:25 Перше послання святого Апостола Павла до римлян - «і честь віддавали»; 2) пошана до Ісуса Христа (1:7. 1-е Петра. Перше соборне послання святого Апостола Петра: 2:17 Друге соборне послання святого Апостола Петра); 3) пошана до жінки (1:7. 3-е Петра, Перше соборне послання святого Апостола Петра «.виявляти їм честь.»; 4) пошана народу (21:26 «Апокаліпсис» - «І принесуть до нього славу й честь народів)» [9, с. 1522].

Яскравим відображенням змісту честі є опис цього поняття у Біблії від Луки (14:10), де вказано: «Але як ти будеш запрошений, то приходь, і сідай на останньому місці, щоб той, хто покликав тебе, підійшов і сказав тобі: Приятелю, сідай вище! Тоді буде честь тобі перед покликаними з тобою» [9, с. 1288]. Зміст поняття честі у Новому Завіті є подібним до змісту цього поняття у Старому Завіті, проте сформульовано стосовно ширшого кола суб'єктів - Ісуса, народу.

Поняття «гідності» у Новому Завіті вживається у такому значені: «…Вірне це слово, і гідне всякого прийняття.» (1:15. Тимофія 1); «.бо гідний Він вищої слави.» (3:3 До євреїв); «.Хто гідний розгорнути книгу, і зламати печатки її?…» (5:2. «Апокаліпсис»); «.не знайшовся ані один гідний розгорнути й прочитати книгу.» (5:4 Апокаліпсис); «.силкуйся поставити себе перед Богом гідним, працівником бездоганним, що вірно навчає науки правди.» (2:15 Друге послання до Тимофія) [9, с. 1459]. Зміст гідності у контексті цих положень сприймається як властивість особистості, що характеризує її праведність та високі моральні якості людини.

У КК України охороняються поняття честі та гідності стосовно різних суб'єктів, аналогічних тим, які згадуються у релігійних нормах. У Розділі ХІІ Особливої частини КК України охороняється «моральність суспільства» як один із видових об'єктів, зокрема, такими статтями: ст. 297 «Наруга над могилою.», ст. 298 «Незаконне проведення пошукових робіт.», ст. 299 «Жорстоке поводження з тваринами», ст. 301 «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів».

Розділ XV Особливої частини КК України охороняє «авторитет органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян та журналістів», зокрема, такими положеннями, як: ст. 338 «Наруга над державними символами», ст. 340 «Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій», ст. 353 «Самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи», ст. 354 «Підкуп працівника підприємства, установи чи організації», 355 «Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань», ст. 356 «Самоуправство» КК України [10, 563600]. Ознака національної або расової ворожнечі є ознакою, що обтяжує покарання (ст. 67 КК України), кваліфікуючою ознакою вбивства (ст. 115 КК України), тілесного пошкодження (ст. 121, 122, 126 КК України), катування (ст. 127 КК України), погрози вбивства (ст. 129 КК України) та інших складах злочинів, а саме поняття «національної честі та гідності» згадується у ч. 1 ст. 161 КК України.

КК України не охороняє честь та гідність Бога, оскільки предметом правового регулювання є суспільні відносини між людьми, а духовні цінності охороняються релігійними нормами. Крім того, у релігійних нормах Бог проявляється у всьому, що існує у світі. Наприклад, у Посланні до Єфесян (4:6) вказано, що «.Отець всіх, який над всіма і через всіх, і во всіх нас» [9, с. 1441]. Тому, охорона існуючого порядку суспільних відносин, забезпечує своєрідну охорону честі та гідності Абсолюту.

Честь та гідність є не лише цінностями, які підлягають правовій та кримінально-правовій охороні. У випадку надання надмірного значення вказаним цінностям особою, за певних обставин та неособистісних умов, вказані властивості часто бувають первинним спонуками, які впливають на вчинення злочину такими особами. О.В. Мазяр вказував, що при нестійкому релігійному досвіді, віруючий не досягає рівня декалогічної релігійності, оскільки його релігійність стихійна, є ситуативно-захисною. Індивід не схильний, навіть, отримавши ресурсну підтримку із трансцендентної сутності, позбавляти себе суб'єктивності і приписувати позитивний результат лише трансцендентній сутності, що іменується богословами як прояв «гордині» [11, с. 143-151], іншими словами надання надмірного значення своїм досягнення призводить до гордині.

У релігійних нормах поняття «гординя» як риса особи, у релігійному розумінні гордість не робить честь людині, а лише принижує її, а честь особи формує покірливий дух особи. Поняття «гідності» у Старому Завіті згадується набагато рідше, ніж поняття «честь», і вживається у Книзі пророка Єзекіїля як «.досягти царської гідності.» (16:13), як властивість людини у Першій книзі царів (1:42), у Книзі Естер (6:3), що відповідає сучасному розумінні [9, с. 616]. Никодимъ Святогорец до спокус людини відносив «тчеславие» та зазначав: «.не допускай вниманию своему останавливаться на себе и своїм и вдаваться в довольство собой и делами своими, хотя бы ты преуспевал в добродетелях паче всех святых. Но довольство твое все да будет в Боге и уповай всецело на одно милосердие Его и страдания Господа Спасителя, да спасешься, всячески уничижая себя пред очами своими до последнего издыхания своего. И если случится, что тебе придет на ум какое-либо твое доброе дело, помышляй, что это Бог совершил его в тебе и тобой, а не ты и что оно от Него единого произошло…» [12, с. 186-187]. Тобто релігія відрізняє гордість («гординю», «тчеславія») від гідності та честі та розуміється як гріх, почуття власної кращості, невідповідної самооцінки, пиха, якої необхідно уникати, а усвідомлення своєї значущості необхідно розуміти як добра справа Бога через людину.

І.М. Луцький, досліджуючи правовий та релігійний підхід до дослідження людської гідності, прийшов до такого висновку: «Концепція людської гідності має два чіткі взаємозалежних визначення - правове (світське) та релігійне. Якщо правове розуміння людської гідності має суто практичне значення, відносячи гідність до одного ряду із такими моральними атрибутами, як свобода совісті, віросповідання, честі та ін., то релігійне трактування розкриває виключно духовний аспект. Відмінність між правовим та релігійним розумінням визначається на індивідуальному рівні, оскільки кожна людина створюючи саму себе, формує свій індивідуальний світогляд, життєві принципи, цілі, а також внутрішній духовний світ шляхом скеровування людини до колективного духовного світу, де людська гідність визначається рамками її релігійності та віри» [13, с. 19-25]. Звідси можна зробити висновок, що визначаючи цілі, принципи людини та її великих груп (суспільства, націй, народів, держави), визначають духовну складову діяльності та існування, а кримінально-правова охорона буде забезпечувати охорону духовності особи, суспільства, держави.

В.В. Шаблистий, вказує, що КК України, є крайнім і найбільш дієвим засобом захисту безпеки людини, зокрема, духовної, має застосовуватись насамкінець. До цього має бути розроблений дієвий механізм регуляції та утримання у межах допустимого (допустимість має встановлюватись суспільством) будь-яких форм девіації, адже замовчування чи бездіяльність можуть призвести до незворотних процесів морально-релігійного занепаду людини, суспільства, держави [14, с. 260]. З цього приводу Я.І. Гілінський цілком слушно зауважує, що одним із найважливіших критеріїв прогресивного розвитку системи, підвищення рівня її організованості (а, отже, зменшення ентропії) слугує диференціація, ускладнення структури, різноманітність складових системи [15, с. 24]. У зв'язку із цим, вважаємо, що честь та гідність потребують належної кримінально-правової охорони.

Висновок. Дослідження Старого та Нового завіту свідчать, що під поняттям «честь» у християнстві розуміється «пошана» з боку оточуючих, яка проявляється у вчинках, словах, обставинах, в яких перебуває особа, і притаманна особі як за життя, так і після смерті. Невіддільною ознакою честі особи у релігійних нормах є покірність духом перед Богом. Акцентуація особи на своїх заслугах як власних досягненнях, а не проявах трансцендентного Абсолюту, призводить до трансформації честі особи у гординю, що є одним із людських гріхів. У Старому та Новому Завіті честь згадується як «честь особи», «честь Бога», окремо виділяється «честь жінки», «честь померлої особи», «честь народу», «честь Ісуса Христа». Звідси можна виділити такі види честі за суб'єктами-носіями, як:

1) честь Бога (Ісуса Христа); 2) честь об'єднань людей (народ, нація, юридична особа); 3) честь особи; 4) честь влади. Особливою за змістом є честь жінки. Під поняттям гідності розуміється як властивість людини, яка характеризує її праведність, так і високі моральні якості як людини.

Честі як «честь народу», «честь влади» охороняються кримінально-правовими нормами у якості моральності та авторитету. Честь Бога у розумінні релігійних норм охороняється у вигляді всіх об'єктів кримінально-правової охорони, а не якихось окремих положень КК України, а честь фізичної особи не охороняється КК України.

Ім'я особи із прадавніх часів було інформативно насиченим поняттям, а сьогодні у релігійних традиціях продовжує використовуватись як «ключ» впливу на духовний світ. У КК України відсутні норми, які безпосередньо захищають честь та гідність живої фізичної особи, разом із тим, ст. 229 «Незаконне використання знаку для товарів і послуг, фірмового найменування, кваліфікованого зазначення походження товару» КК України охороняє ділову репутацію юридичної особи, а ст. 297 «Наруга над могилою, іншим місцем поховання або над тілом померлого» КК України охороняє суспільні відносини у сфері моральності, а саме повагу до померлих і місця їхнього поховання [10, с. 488]. Порівняння релігійних та кримінально-правових норм свідчить, що честь та гідність всіх суб'єктів-носіїв регулюються і релігійними і кримінально-правовими нормами, крім честі та гідності фізичних осіб, які не охороняються положеннями КК України. При цьому складається дивна ситуація у вибірковості із боку законодавця у кримінально-правовій охороні честі та гідності фізичних осіб: честь та гідність померлих фізичних осіб перебуває під кримінально-правовою охороною, а честь та гідність живих фізичних осіб не охороняється КК України. У зв'язку із цим, вищевказане свідчить, що честь та гідність живих фізичних осіб, потребує правої охорони від кримінально-правових посягань.

Подальшими напрямками дослідження честі та гідності у кримінальному праві можуть бути дослідження питань охорони вказаних благ кримінальним законодавством інших держав, з якими кримінальне законодавство України має спільні риси.