Методологічні проблеми вивчення історії українського релігієзнавства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічні проблеми вивчення історії українського релігієзнавства

Автор статті «Методологічні проблеми вивчення історії релігієзнавства в Україні» Дм. Горєвой радить звернутися до методологічних засад вивчення історії релігієзнавства в Україні. Пропонується вироблення критеріїв для ідентифікації: Кого можна вважати представником українського релігієзнавства? Коли можна стверджувати про утвердження українського релігієзнавства? Якими мусять бути критерії релігієзнавчої праці?

Ключові слова: релігієзнавство, історія релігії, теологія, українське релігієзнавство.

Актуальність дослідження теми. Досліджуючи будь-який феномен або будь-яку проблему, справжній науковець досліджує також й історію вивчення цієї проблеми, цебто її історіографію. Дуже часто історіографічний нарис з певної проблематики потребує глибинного знання історії розвитку тієї наукової дисципліни, в якій розв`язується це питання.

Це є усталені стандарти якісного наукового дослідження з будь-якої галузі соціо-гуманітарного знання. Релігієзнавство тут не є якимсь винятком.

Джерельна база. Історія релігієзнавства в Україні Слід зазначити, що ще немає остаточно закріпленого терміну, який би позначав би назву цієї дисципліни. Є декілька варіантів: «Історія релігієзнавства в Україні (або «на українських теренах»), «Історія українського релігієзнавства», «Релігієзнавча думка України або на українських теренах» тощо. досліджувалася відносно невеликим колом науковців, серед яких, зокрема, А. М. Колодний-3 Колодний А. М. Українське релігієзнавство: стан і перспективи // Українське релігієзнавство. - 1996. - f1 . - С. 1-8; Колодный А. Н., Филипович Л. А., Яроцкий П. Л. Религиоведение Украины в советское время // Вопросы религии и религиоведения. Религиоведение Украины. Часть І: Феномен советского религиоведения: украинский контекст / Колект. работа. Под ред. А. Колодного, Л. Филипович, В. Шмидта и П. Яроцкого. - М., 2010. - С. 9-21 та ін., Л.О. Филипович Филипович Л. О. Етнологія релігії: теоретичні проблеми, вітчизняна традиція осмислення. - К.: Світ знань, 2000., Л.Й. Кондратик Кондратик Л. Й., Кондратик О. В. Початкові етапи українського релігієзнавства // Вісник ВНУ ім. Лесі Українки. - 2008. - С. 200-207. та інші. Авторським колективом науковців Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ було видано двохтомник «Релігієзнавство України». Перша книга має підзаголовок «Релігієзнавча думка України другого тисячоліття», в якому проаналізовано розвиток знань про релігію серед українських інтелектуалів минулого Серед інших розглянуто релігієзнавчі ідеї таких мислителів, як І. Вишенський, П. Могила, Г. Сковорода, представників «Київської школи», кирило-мефодіївців, Т. Шевченко, М. Драгоманов, О. Потебня, І. Франко, М. Боголюбов, М. Поснов, А. Річинський, М. Грушевський та інших.. Друга книга має підзаголовок «Релігієзнавча думка України років незалежності». Також окремо слід відзначити монографію Ю. Завгороднього про рецепцію індійської філософії українськими вченими 1840-1930 рр. Завгородній Ю. Ю. Рецепція індійської філософії в Україні: Лінія Вед (1840-1930-ті рр..). - К., 2013. В цих дослідженнях пропонується певна модель або схема для періодизації історії релігієзнавства в Україні. В працях А. М. Колодного виокремлюються наступні періоди: X-XIX ст.ст., коли «релігієзнавство в Україні розвивається у своїй богословській формі» Академічне релігієзнавство / За ред. проф. А. М. Колодного. - К.: Світ Знань, 2000. - С. 113; Колодный А. Н., Филипович Л. А., Яроцкий П. Л. Религиоведение Украины в советское время. - С. 9.; XIX-XX ст. - це про релігієзнавчу проблематику у творчості представників українського відродження; сер. ХХ ст. - радянський період; від 1991 р. і по сьогодення - становлення і розвиток академічного релігієзнавства в непзалежній Україні. В колективній монографії «Релігієзнавча думка України...» виокремлюється наступні три періоди: релігієзнавча думка часів Київської Русі та середньовіччя, XVIII-XIX ст., ХХ ст. Нас в цих періодизаціях цікавить насамперед період XIX-XX століть, тому що як в західноєвропейській, так і в східноєвропейській традиціях прийнято відраховувати появу релігієзнавства саме з останньої третини XIX ст. Наприклад, див.: Гофман Г. Історія релігієзнавства в Польщі. - К., 2010. - С. 29..

Мета дослідження. Деякі українські науковці вважають, що перед тим, як провадити глибинне наукове дослідження історії релігієзнавства в Україні Під «глибинним» ми тут розуміємо таке дослідження історії релігієзнавства в Україні, яке б демонструвало не тільки його становлення, але й логіку розвитку, зміну методологічних напрямків, різноманітних науково-дослідних програм, основних вододілів між різними традиціями, а також рецепцію західних теоретичних надбань українськими науковцями. Прикладом для нас такого дослідження локальної релігієзнавчої традиції можна вважати колективну монографію ««Наука о религии», «Научный атеизм», «Религиоведение»: актуальные проблемы научного изучения религии в России ХХ - начала ХХІ века. - М., 2014. - 263 с., треба спочатку визначитися з певними методологічними принципами та поняттями Сарапін О. Рец. на: [Гофман Г. Історія релігієзнавства в Польщі / Пер. з пол. К. Новікової. - К.: Дух і Літера, 2010. - 332 с.] // Релігієзнавчі нариси. - 2011. - f 2 .. В цій статті ми окреслимо основні, з нашої точки зору, проблемні поняття і принципи, які своєю невизначеністю перешкоджають такого роду дослідженню. Ми також сподіваємось почути відгуки та пропозиції, щодо вирішення окреслених нижче питань від релігієзнавчої спільноти України.

Ключові проблемні питання. Щоб вивчати історію релігієзнавства, насамперед треба з`ясувати, що таке релігієзнавство, чим воно відрізняється від теології та інших дисциплін, за яким критерієм відносити ті чи інші дослідження до релігієзнавчих. Враховуючи величезну кількість праць, в яких ставилися та давалися відповіді на ці питання, ми представимо лише найбільш відомі погляди та запропонуємо той погляд, який, на нашу думку, буде найбільш корисним для дослідження українського варіанту історії науки про релігію.

В середовищі релігієзнавчої спільноти існує давнє протиріччя: чи є релігієзнавство єдиною дисципліною з власним предметом/об`єктом дослідження, а чи ж це лише сукупність даних про релігію із різноманіття наукових дисциплін Прибічники останньої точки зору доволі часто приводять аналогію з кольоровою парасолькою, кожний сектор якої є дослідження релігії окремою науковою галуззю. З цього постає досі не до кінця вирішене питання, а до якої тоді галузі належить соціологія релігії - до релігієзнавства чи соціології; психологія релігії - до релігієзнавства чи психології; когнітивне релігієзнавство - до релігієзнавства чи до когнітивної науки. Окремо постає питання й про філософію релігії (докл. див.: Киселев О., Хромец В. Философия религии: дисциплина, теория или поход в религиоведении // Філософська думка: Спецвипуск Sententiae II (2011). Теологія і філософія релігії. - Вінниця: ВНТУ, 2012. - С. 142-149.. Прибічники останньої точки зору в такий спосіб відмовляють релігієзнавству в праві на існування як самостійної сфери гуманітарного знання, бо ж, за їх логікою, його як такого не існує, а є лише набір знань про релігію з різних дисциплін. Такий підхід нам видається не продуктивним, оскільки він повністю ігнорує той дослідницький імпульс з яким «народжувалося» релігієзнавство, виокремлюючись з кафедр теології, з одного боку, а з іншого, відгороджуючись від спекулятивної філософії та намагаючись базуватися на емпіричному матеріалі, а не на аксіоматичних твердження. Релігієзнавство з самого свого початку намагалося постати в ролі об`єктивної, незалежної та неупередженої науки про релігію. Тому нам видається більш доречною перша позиція. Оскільки ми підтримуємо цю точку зору, то тоді нам потрібно визначити об`єкт та предмет дослідження релігієзнавства. Об`єктом релігієзнавчих досліджень прийнято вважати релігію, а предметом окремі її аспекти та функції, які детерміновані тією дисципліною релігієзнавства, в середині якої проводиться дослідження релігійного феномена Академічне релігієзнавство. - К., 2000. - С. 29; Элбакян Е. С. Профанная теология или профанация науки [Ел. доступ]: http ://www. religiopolis.org/index.php/publications/81 -profannaj a-teologij a-ili-profanatsij a- nauki (від 02.07.2015).. Так, в дослідженнях з психології релігії предметом будуть релігійні переживання людини, а в соціології релігії функціонування релігії в суспільстві. В такий спосіб знімається питання чи вважати релігієзнавцями тих дослідників минулого, хто вивчав релігію в її повсякденному/історичному/суспільному чи будь-якому іншому прояві, при тому не розглядав її у теоретичному аспекті. Оскільки багато сучасних релігієзнавців досліджують певні аспекти психології або історії релігії і при цьому продовжують вважатися релігієзнавцями, не розробляючи тематику теорії або філософії релігії, то цей принцип можна екстраполювати й на історію релігієзнавства. Тобто, якщо певний дослідник вивчав окрему релігію в окремому історичному чи психологічному вимірі (або будь-якому іншому), то його можна із впевненістю вважати релігієзнавцем, якщо він проводить дослідження на принципах об`єктивності та неупередженості.

Релігієзнавство vs Теологія. З попереднім питанням також пов`язана проблема демаркації релігієзнавства й теології. Для нашого дослідження не потрібно глибоко занурюватися у всі тонкощі та перипетії дискусії щодо розділення релігієзнавства і теології та проблеми науковості/ненауковості останньої Докл. див.: Элбакян Е. С. Профанная теология или профанація науки [Ел. доступ]:

http://www.religiopolis.org/index.php/publications/81-profannaja-teologija-ili-profanatsija-nauki (від

02.07.2015). Антонов К. М. Теология как научная специальность // Вопросы философии. - 2012. - f6 . - С. 73-84.. Достатньо Ми свідомо в цій статті уникаємо питання про визначення самої релігії, оскільки це питання дуже об`ємне і для дослідження історії релігієзнавства актуальніше з`ясувати те, як релігію визначали ті чи інші науковці минулого, аніж сучасні релігієзнавці. Хоча ми й не відкидаємо важливості вирішення цього питання, тому що сучасне розуміння релігії, а отже й релігієзнавства формує уявлення й про його історію, також як і його історія формує певний взірець релігієзнавства сьогодення, а отже і відповідного розуміння релігії (Антонов К. М. Предисловие // «Наука о религии», «Научный атеизм», «Религиоведение»: актуальные проблемы изучения религии в России XX - начала XXI века. - М.: Изд-во ПСТГУ, 2014. - С. 6.). Однак ми вважаємо, що для нашого дослідження можна скористатися приймом

І. Стренскі та заявити, що релігія є «cultural a priori» (Див. Strenski I. On religion and its despisers. //What is religion? Origins, definitions, and explanations. - Brill, 1998.- P.113-132.). Докладно про сучасний стан визначення релігії у вітчизняному релігієзнавстві див. В праці: Сарапін О.В. Проблема сутності релігії у дискурсах вітчизняних релігієзнавців: «парадигмальний» підхід та його альтернативи // Релігієзнавчі нариси. - 2010. - f1 . - С. 26-38. лише сформулювати основні відмінні риси їх, як це робить професор Г. Гофман у своїй праці «Історія релігієзнавства в Польщі», між теологією та релігієзнавством:

• Теологія вивчає переважно власну релігійну традицію, а релігієзнавство - всі релігійні традиції. Теологія має нормативний дискурс, а релігієзнавство описовий.

• Релігієзнавство має керуватися описовими та пізнавальними цілями; теологія ж має «надмету» - апологію власних догматів та положень.

• Релігієзнавство - індуктивне та емпіричне, теологія - дедуктивна та спекулятивна Докл. див.: Гофман Г. Історія релігієзнавства в Польщі. - С. 38..

Відтак, якщо релігія розглядається об`єктивно, неупереджено, без співвідношення до певної «норми релігійної свідомості», то такий розгляд проводиться заради пошуку нового знання. Це знання будується індуктивно за допомогою емпіричних фактів, то таке дослідження можна вважати релігієзнавчим.

Мовно-етнічні критерії. Для дослідження історії релігієзнавства в Україні важливим питанням постає, хто представляє собою релігієзнавство в Україні або українське релігієзнавство. Із визначенням сучасного стану релігієзнавчої спільноти особливих проблем немає. Про сучасних українських релігієзнавців та їхні дослідження багато та змістовно писали А. М. Колодний та Л. О. Филипович. Однак проблема постає з визначенням релігієзнавчої спільноти минулого, яку можна було б віднести приналежною до історії українського релігієзнавства. Традиційно було прийнято вважати, що до історії тієї чи іншою наукової дисципліни в Україні належать ті науковці, які або писали українською мовою, або жили/живуть в українській державі. Цей пункт є базовою установкою багатьох історіографічних досліджень в Україні. Через це більшість гуманітарних дисциплін мають доволі бідну історіографію, оскільки зароджувалися вони (гуманітарні дисципліни) в XIX ст., коли українські землі входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій. Якщо в державі Габсбургів хоча й не було офіційного визнання мови русинів, але ж вона не була забороненою та переслідуваною, то в Російській імперії українська мова не тільки не визнавалася як самостійна, але ж нею було заборонено друкувати, навчати та на неї неможна було перекладати праці іноземних авторів Докл. див.: «Валуевский циркуляр» (1863) та «Емский указ» (1876)., що сильно загальмувало розвиток наукової термінології а таких історичних умов, безсумнівно, не можливо було сформувати велику кількість вчених, які б фахово вивчали релігію, які б наважувалися писати свої праці українською мовою Тут слід зазначити, що для вченого вкрай важливим є його співробітництво з іншими вченими. Саме тому писати наукові праці українською було не вигідно, бо їх мало хто зможе прочитати, чого не скажеш про російську, а тим паче французьку, німецьку та англійську мови.. Отже критерій відношення тієї чи іншої особи до історії українського релігієзнавства за мовною ознакою не є задовільним.

Іншим критерієм цього відношення висувається етнічне походження дослідника. Проте багатовікове сусіднє співіснування багатьох словенських етносів (насамперед, українського, польського, білоруського та російського) розмиває поняття етнічності, створює розмиті етнічні кордони, а також задає такі показники, коли одну й ту ж саму особу можна вважати представником одразу декількох етносів.

Більш доречним у цьому плані нам видається відбір персоналій за місцем праці, тобто у фокус історії релігієзнавчої думки України тоді повинні попасти всі дослідники релігії, які працювали в освітніх установах в межах сучасної України В такому випадку наша точка зору збігається з думками А. М. Колодного та Ю. Ю. Завгороднього відносно ролі мови та етнічної приналежності для ідентифікації приналежності того чи іншого мислителя до національної культури.. Насамперед це - університети: Львівський, Харківський, Одеський, Київський, Чернівецький, а також Історико- філологічний інститут у Ніжині та Київська Духовна Академія. Не слід також забувати про наукові установи діаспори - чи то українські канадійські інституції, чи то навчальні заклади Європи, на кшталт Українського Вільного Університету в Празі потім Мюнхені. Тобто визначальним, на нашу думку, має стати насамперед територіальний фактор.

Висновок

Ця стаття має дещо дискусійний характер у визначенні постатей українського релігієзнавства. З цього питання наявні різні точок зору з боку представників українського релігієзнавства. Назвемо їх:

* Кого можна вважати релігієзнавцем? - це питання може здаватися дуже простим. Однак існує певна проблема ідентифікації на фаховість релігієзнавців минулого. Так, наприклад, в сучасній науковій традиції можна бути (і номінально вважатися) релігієзнавцем, при цьому не займатися дослідженням питань сутності та виникнення релігії, а лише механічно відтворювати, скажімо у викладацькій роботі, здобутки досліджень релігійних феноменів кимось іншим. Однак, розглядаючи науковців минулого, в істориків релігієзнавства є не завжди свідома схильність вважати релігієзнавцями та досліджувати тільки ті персоналії, в творчому доробку яких розглядаються питання сутності та походження релігії, обминаючи багатьох інших дослідників релігійних феноменів минулого. Існує також й інша крайність, коли до табору релігієзнавців зараховуються усі, хто бодай щось писав про релігію. В такий спосіб зменшується кількість критеріїв кваліфікації релігієзнавців, із-за чого кількість дослідників збільшується до неосяжного розміру.

Отже, формування критеріїв релігієзнавчого фаху є актуальним та нагальним питанням.

• «Якими є формальні критерії релігієзнавчої роботи?» - вирішення цього питання пов`язане з попереднім. Чи можна, наприклад, однаково відносити до релігієзнавчих такі різноформатні праці, як книга М. Мюлера «Религия как предмет сравнительного изучения» До речі, ця праця була перекладена російською мовою в Харкові А. М. Гилевичем ще у 1887 році, тобто коли діяв Валуєвський циркуляр, який забороняв на теренах Російської імперії друкувати переклади іноземної літератури української мовою., брошура Ів. Сухоплюєва «Происхождение религиозных верований» чи праця «Славянская мифология» М. Костомарова?

• «Коли утверджується українське релігієзнавство?» - існує усталена думка, що українське релігієзнавство виникає в 1991 р. зі здобуттям Незалежності. Однак, українські вчені займалися релігієзнавчою тематикою задовго до 1991 року. Так, наприклад слід відзначити, що вперше словосполука «наука про релігії» з`являється ще у 1892 році у переписці Драгоманова з Франком. Останній переклав статтю Л. Фера «Будда і буддизм», а Драгоманов у передмові до цього перекладу зазначає, що Франко «хотів дати огляди новіших дослідів науки про релігії в певній історичній системі, в якій вони розвивалися» Цит. за: Папуша І. Modus orientalis. Індійська література в рецепції Івана Франка. - Тернопіль, 2000. - С. 34..

• «Як треба періодизувати історію українського релігієзнавства?» - вирішення цього питання залежить від відліку історії українського релігієзнавства та точок переходу від одного його стану до іншого.

• «Кого можливо назвати представником українського релігієзнавства (не сучасного, а минулого)?» - при розв`язанні цього питання постає ціла низка методологічних проблем історії культури. Кого вважати представником українського релігієзнавства, тільки тих, що писали українською мовою? Знаємо, що таких бракувало через офіційну заборону української мови у Російській імперії. Так, наприклад етнічний українець з Волині Орест Новицький займався проблематикою філософії релігії, але друкував праці російською мовою, через що сьогодні російські релігієзнавці вважають його представником історії власної традиції Антонов К. М. Историческое изучение религии в духовно-академической традиции в дореволюционной России // Вестник ПСТГУ. - 2011. - f1 (33). - С. 41., а українські вчені про нього навіть не згадують. Протоієрей Іоан Скворцов, клірик Софійського собору та професор Київського університету й КДА, був першим, хто на теренах Російської імперії почав викладати філософію релігії Цит. за: Антонов К. М. Историческое изучение религии в духовно-академической традиции в дореволюционной России - С. 41., причому сталося це в Києві, але він досі вважається російським релігієзнавцем, а не українським. Така ж сама проблема існує з науковцями із Західної України, які для більшої поширеності своїх текстів писали або польською в Галичині, або угорською на Закарпатті, або ж румунською на Буковині.

* «Як йменувати цю дисципліну «Історія релігієзнавства в Україні», «Історія українського релігієзнавства» або «Історія вітчизняного релігієзнавства»?» - обране іменування дисципліни буде відображати в собі концепцію предмету. Так, перший варіант назви апріорно містить в собі твердження, що досліджуватися мусить тільки релігієзнавство доби Незалежності України, оскільки сама назва прив`язана до держави Україна. Третя назва нам видається не вдалою через невизначеність терміну «вітчизняне», тим паче, що для націй, тривалий час не маючих власної держави, слово «вітчизняне» може підмінятися поняттям «метропольне». Відтак ми пропонуємо використовувати назву «Історія українського релігієзнавства» або «Історія релігієзнавства на українських теренах».

Размещено на Allbest.ur