Роль Української греко-католицької церкви в збереженні етнічної ідентичності та національної самосвідомості українців в період антирелігійної кампанії: 60-ті - 70-ті рр. ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника»

РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ЗБЕРЕЖЕННІ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ УКРАЇНЦІВ В ПЕРІОД АНТИРЕЛІГІЙНОЇ КАМПАНІЇ: 60-ТІ - 70-ТІ РР. ХХ СТ.

Анотація

католицький духовенство релігійний національний

В даній статті досліджено Українську греко-католицьку церкву як невід'ємний, національний чинник українського релігійного процесу протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст., подано всебічний аналіз її місця і ролі в збереженні етнічної ідентичності та національної самосвідомості українців Західного регіону в період антирелігійної кампанії, охарактеризовано греко-католицьке духовенство як вагомий фактор консолідації національно-патріотичних сил українського народу та формування релігійної опозиції серед представників титульної нації України, окреслено вектори атеїстичної політики правлячої комуністичної верхівки і розкрито їхню сутність, висвітлено насильницьку переорієнтацію греко-католиків на православ'я. Модель державно-церковної політики радянської влади в зазначений період базувалася на використанні найрізноманітніших форм і методів боротьби з релігією, серед яких: всеохоплюючий контроль за діяльністю УГКЦ та її служителів, руйнування культових споруд і релігійних святинь, застосування адміністративного, морального й політичного тиску на віруючих. Витисняючи релігію, радянська тоталітарна держава нищила в такий спосіб не тільки споконвічні релігійні звичаї українського народу, а й порушувала традиційні засади багатовікової культури та підривала національну стійкість українців.

Ключові слова: Українська греко-католщьт церква; українці; національна самосвідомість; державно-церковні відносини; боротьба; атеїзм; антирелігійна кампанія.

Аннотация

Ключевые слова: Украинская греко-католическая церковь; украинцы; национальное самосознание; государственно-церковные отношения; борьба; атеїзм; антирелигиозная кампания.

Annotation

Key words: the Ukrainian Greek Catholic Church; Ukrainians; national self-consciousness; state-church relations; struggle; atheism; antireligious campaign.

Виклад основного матеріалу

Упродовж багатьох століть Українська греко-католицька церква (далі УГКЦ) була духовною й національною опорою українців, виразником їх моральних, наукових, культурних й освітніх цінностей. Своєю діяльністю вона завжди несла в маси українську національну ідею та непохитно стояла на позиціях державної незалежності України. Однак, у добу атеїзму УГКЦ зазнала нищівних руйнувань з боку радянської тоталітарної держави, оскільки не вписувалась у модель «нового комуністичного суспільства» і оголошувалась першопричиною всіх найбільш негативних суспільних явищ. В цьому контексті потрібно акцентувати увагу на 60-х - 70-х рр. ХХ ст., які характеризувалися нейтралізацією УГКЦ, як небезпечного джерела поширення націоналістичних ідей та бажанням Кремля уніфікувати державну релігійну політику. Витісняючи УГКЦ, комуністична влада руйнувала в такий спосіб не тільки релігійні традиції та багатовікову історію українців, а й їх національну свідомість, колорит і етнічну належність.

Зі здобуттям незалежності України, декларацією ціннісного пріоритету свободи у всіх сферах суспільного життя, відкриттям доступу до багатьох архівних джерел були створені сприятливі умови для вільного, неупередженого вивчення радянського минулого українського народу, переосмислення власної історії, а особливо історії релігії та церкви. На сьогоднішній день важливе місце в політиці нашої держави посідають питання нормалізації та оновлення релігійного життя українців, тому встановлення історичної правди про значення УГКЦ у вирішенні національно-культурних проблем представників титульної нації України, збереженні їх історичної пам'яті та національної свідомості протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст. постійно зберігає свою актуальність і зацікавленість з боку науковців, пересічних громадян та вимагає особливого підходу у вивченні.

Питання ролі УГКЦ в суспільному житті українців та збереженні їх національного колориту й релігійних переконань протягом другої пол. ХХ ст. частково висвітлено в працях таких авторів, як: І. Андрухів [3], Р. Бойко [5], Б. Боцюрків [6], І. Коваль [7], В. Марчук [9], С. Мочкін [10], В. Сергійчук [12] та ін. В поле зору науковців потрапляли тільки окремі аспекти зазначеної теми, зокрема дослідження конфесійно-етнічних та політичних трансформацій Західного регіону України, вивчення феномену українського католицизму, аналіз його генезису та становлення, висвітлення ролі УГКЦ у формуванні і діяльності структур громадського суспільства Галичини, з'ясування сутності релігійної політики радянської влади, показ функціонування УГКЦ в контексті державно-церковних відносин в зазначений період тощо. Однак, в науковій літературі досліджувана тема досі залишається недостатньо вивченою. Це дає нам можливість продовжити роботу у цьому перспективному напрямку.

Отже, в центрі уваги даної статті - дослідження ролі Української греко-католицької церкви в збереженні етнічної ідентичності та національної самосвідомості українців в період антирелігійної кампанії 60-х - 70-х рр. ХХ ст., аналіз церковно-релігійних трансформацій в Західному регіоні України, висвітлення взаємовідносин державної влади і УГКЦ як соціального інституту, характеристика появи духовної опозиції політиці атеїзації в УРСР у середовищі титульної нації України в окреслений період тощо.

У 60-ті рр. ХХ ст. релігійна палітра в Україні нараховувала близько 40 релігійних конфесій [2, арк. 394]. При цьому, панівне становище в республіці займала Російська православна церква, яка діяла легально та мала підтримку тодішньої влади. Решта церковних громад вважалися сектантськими формуваннями. Радянська влада намагалася посилити позиції РПЦ, особливо в Західному регіоні України, де переважали греко-католики, які відстоювали національні інтереси українців.

Готуючи детальний план ліквідації уніатства, вище політичне керівництво республіки, апарат уповноваженого Ради у справах РПЦ при РМ СРСР по УРСР застосовували досить широкий комплекс репресивних заходів - від позбавлення колишніх священиків УГКЦ пенсійного забезпечення, до накладання адміністративних санкцій та проведення арештів. Так, станом на 1 листопада 1963 р., відмовляючись переходити в православну віру, 55 колишніх священиків греко-католицької церкви Івано-Франківської області зазнали утисків [8, с. 96]. За ведення активної релігійної діяльності та сповідування забороненої віри на початку 1960-х pp. були засуджені такі священики УГКЦ, як: В. Василик, З. Кисилівський, М. Винницький, викладачі греко-католицької семінарії І. Селезнюк, С. Лукач та інші [4]. Такими діями владні структури довели свою схильність до застосування терористичних методів у боротьбі з даною конфесією.

Розпочалася масова ліквідація монастирів, храмів, закриття духовних семінарій. На початку 60-х рр. ХХ ст. на теренах Західного регіону УРСР найбільше сакральних споруд було закрито у Львівській, Станіславській, Тернопільській областях [10, с. 136]. Не було порятунку від знищення навіть тим церквам, костелам, які перебували під охороною держави. До прикладу, 14 червня 1961 р. РМ УРСР виключила із державного реєстру пам'яток архітектури 364 нерухомі об'єкти, які начебто не мали визначної цінності [10, с. 137]. Така свавільна руйнація призводила до збідніння історико-культурного фонду України.

Однак, попри розгортання жорсткого наступу на УГКЦ, радянська влада змушена була констатувати мізерність досягнених результатів та визнати малоефективність атеїстичної пропаганди. У звіті уповноваженого Ради у справах релігійних культів по УРСР за 1960 р. містилася констатація неприйнятного для влади факту: «Католицька церква, попри скорочення мережі громад, міцно втримує свої позиції. Кількість віруючих все ще велика. Відвідуваність костелів, що обслуговуються ксьондзами, висока...» [4, с. 301]. «Ієрархи православної церкви мало що зробили, щоб знищити властиві уніятській церкві риси войовничого католицизму і українського націоналізму.» [12, с. 333-336]. З огляду на такий стан речей, у постанові «Про завдання партійної пропаганди у сучасних умовах» від 9 січня 1961 р. відзначалося, що партійні організації на місцях не реагують належним чином на прояви націоналізму, космополітизму, тому від них вимагалося посилити боротьбу з релігійними пережитками на місцях [3, с. 19].

Щоб допомогти українцям не втратити свою віру, в цей час у Римі розгорнув свою активну діяльність митрополит УГКЦ Й. Сліпий, який був змушений покинути Радянський Союз через активні переслідування та арешти за так би мовити «зраду радянської Батьківщини та антирадянську діяльність». В 1963 р. за кордоном було засновано Український католицький університет св. Климента Папи, наступного року відкрито монастир для монахів-студитів, згодом посвячено собор Святої Софії - духовний центр українських греко- католиків. Митрополит підтримував тісний зв'язок із рідним краєм, надсилав пастирські листи, сприяв діяльності релігійного підпілля, заохочував українців до прослуховування релігійних радіопередач із Ватикану, хоча Ватикан в СРСР вважали ворогом православ'я і натхненником «холодної війни» [9, с. 242].

В часи релігійних переслідувань в УРСР, щоб і надалі залишатися опорою для національної консолідації українців, УГКЦ продовжує свою розбудову в катакомбах. За ініціативою її керівника у підпіллі В. Величковського розпочався процес повернення священиків, що примусово прийняли православ'я. «Величковський закликає деяких священиків до розриву з православ'ям і переходу на бік Ватикану, - стурбовано доповідав у квітні 1964 р. уповноважений комітету у справах РПЦ в м. Києві В. Сухорін. - За останній час в округах м. Львова й м. Івано-Франківська під впливом пропаганди з православ'ям порвали 8 священиків» [9, с. 242]. А наприкінці 60-х - початку 70-х рр. ХХ ст. в Західній Україні фактично діяли 88 греко- католицьких церков [6, с. 102]. Крім того, постійно відбувалося поповнення складу греко-католицького духівництва представниками нової генерації. До програми підпільних підготовчих курсів, куди входили традиційні предмети, що викладалися в духовних семінаріях, була включена й історія України, яка в вищих навчальних закладах УРСР не викладалася, а десятки тисяч випускників з дипломом «Історія», не мали найменшого уявлення про історію землі, на якій вчилися [11].

Зважаючи на таку активізацію діяльності уніатів, ЦК КПУ на весні 1970 р. наголошував на порушенні членами УГКЦ радянського законодавство про культи та ведення ними антирадянської, націоналістичної пропаганди [9, с. 246]. Впродовж 70-х рр. ХХ ст. Комітет державної безпеки СРСР розгорнув широку кампанію по дискредитації греко-католицької ієрархії та боротьби з «українським націоналізмом». У ЗМІ та в окремих наукових виданнях поширювалися ідеологічні штампи про «злочинну антинародну діяльність уніатів», «їх зв'язки з українськими буржуазними націоналістами та німецько-фашистськими каральними органами» [3, с. 25].

Вбачаючи у пробудженні національної свідомості пряму загрозу існуванню тоталітарному комуністичному режимові, радянська влада вкотре вдалася до арештів та інших репресивних акцій. Пік репресій припав на 1972-1973 рр. У грудні 1973 р. були заарештовані єпископи С. Дмитерко та І. Слезюк невдовзі підступно вбито підпільних священиків І. Кривого та П. Чучмана [9, с. 248]. Така релігійна дискримінація українців, грубе порушення їх прав і свобод викликали в середовищі титульної нації України активний опір та масову появу скарг і заяв на адресу центральних партійних й державних установ, під якими, в більшості, стояли десятки, сотні, а то й тисячі підписів обурених віруючих [1]. Потрібно наголосити на тому, що на той час листи і звернення до керівників УРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту. Всерйоз занепокоїло правлячу компартійну верхівку й виступ українських дисидентів на захист УГКЦ. Сповнені рішучості українські опозиціонери отримали новий імпульс в справі захисту свого релігійного життя вже після підписання СРСР у 1975 р. Гельсінських угод, які змусили Кремль дещо послабити свою атеїстичну кампанію.

Отже, протягом 60-х - 70-х рр. ХХ ст. Українська греко- католицька церква стала каталізатором національно-державницьких прагнень українців, особливо Західного регіону України, який в порівнянні з іншими регіонами республіки відзначався більш високим ступенем релігійності серед населення. Зважаючи на це, саме тут антирелігійна кампанія радянської тоталітарної держави набрала більш масового розмаху. Правляча компартійна верхівка стрімко посилювала контроль за діяльністю греко-католицького духовенства, організовувала жорстокі за змістом і трагічні за наслідками атеїстичні експерименти: гальмувала систему церковної освіти, методами ідеологічного впливу впроваджувала атеїстичне виховання, здійснювала ліквідацію пам'яток культового призначення, конфісковувала церковні книги, проводила обшуки, арешти, переслідувала прибічників УГКЦ, яких звинувачувала в антирадянській та націоналістичній пропаганді. Метою даних заходів, було повне знищення УГКЦ як соціального інституту. Та не зважаючи на широку кампанію по дискредитації греко-католицької ієрархії та боротьби з «українським націоналізмом» викорінити повністю релігію зі свідомості українців так і не вдалося.

Греко-католицьке духовенство продовжувало підпільно вести широку душпастирську роботу та працювати безпосередньо серед народу, що позитивно впливало на український соціум та сприяло його консолідації. УГКЦ перетворилася в могутню силу боротьби проти денаціоналізації та русифікації українського народу на релігійному грунті. В умовах тоталітарного режиму, репресивно-каральний апарат якого контролював будь-які опозиційні виступи, УГКЦ зуміла зберегти свою структуру, виховати нове покоління патріотично- налаштованого духовенства та піднести дух опору українців на рівень свідомої готовності до боротьби за незалежність і соборність Української держави.

Література та джерела