Духовенство в селі Літиня на Дрогобиччині(друга половина XVII - XVIII ст.): генеалогічний нарис

Размещено на http://www.allbest.ru/

У статті зроблено спробу з'ясувати родовід духовних осіб (священиків, дяків, поповичів) у селі Літиня на Дрогобиччині впродовж другої половини XVII - XVIII ст. Встановлено існування двох гілок роду священиків, протопластами яких були о. Василь (і його брат Іван) та дяк Степан. Виявлено їх родові зв'язки з дяками та поповичами. Охарактеризовано майновий стан та освітній рівень літинянських священиків.

Ключові слова: священики, дяки, поповичі, село Літиня, генеалогія.

Key words: priests, deacons, priests 'sons, the village of Litynia, genealogy.

Ключевые слова: священники, дьяки, поповичи, село Литыня, генеалогия.

Постановка проблеми

Історико-краєзнавче дослідження неможливе без вивчення історії соціальних груп певного локального простору.

Культурно-духовні, соціально-правові, побутово-повсякденні особливості діяльності таких спільнот завжди повинні враховувати її генетично-родову тяглість, витворену поколіннями членів групи. Відтак дослідження історії певної соціальної групи крізь призму генеалогічних зв'язків набуває належної наукової актуальності.

Вибір духовенства села Літиня як об'єкту дослідження пояснюється наявністю в автора значного комплексу джерел, пов'язаних з історією цієї групи, а також відсутністю в краєзнавчій історіографії значних досліджень минувшини соціальних груп населення середньовічних та ранньомодерних сільських поселень Дрогобицького краю.

Аналіз останніх досліджень

Господарське становище священиків Перемишльської православної (згодом уніатської) єпархії було предметом наукових досліджень М. Бендзи, В. Інкіна, В. Пірка. Частково це питання порушувалися А. Яблоновським, І. Смутком, В. Слободяном. Певний зарис окресленої проблеми дано в краєзнавчих публікаціях Ю. Стецика, В. Галика, Л. Тимо- шенка, В. Лаби та ін. Перелік парафій, а отже й попівств Перемишльської єпархії спробував укласти І. Крип'якевич, пізніше польський дослідник З. Будзінський. Попівство ж у Літині стало об'єктом зацікавлень польського краєзнавця Л. Дзєдіцького.

У раніших публікаціях ми розглянули літинянське попівство, як господарську мікросистему сільської економіки [1] та охарактеризували церковно-релігійне життя Літині у XV! - XVIII ст. [2].

Мета статті - висвітлити генеалогію духовних осіб (священиків, поповичів, дяків) села Літиня на Дрогобиччині у другій половині XVH - XVIII ст.

Виклад основного матеріалу

Священик у Літині уперше згадується в поборовому реєстрі Перемишльської і Сяноцької земель 1507 р. [15, 36v; 34, 145]. Згодом наявність «попа» в селі нерідко фіксували різноманітні документи XVI - першої половини XVII ст. (поборові реєстри, люстрації, селянські відприсяження щодо завданих татарами збитків), але жодного разу у них не вказувалося його ім'я. Номінаційне уприявнення літинських священиків фіксують лише джерела другої половини XVII ст.

Під час правління Яна ІІ Казимира (1648 - 1668) священик та поповичі з Літині отримали привілей на попівство, який було підтверджено 1 жовтня 1670 р. наступним королем Міхалом Вишневецьким [11, 2477-2481; 13, 18-18зв; 16, 310]. Згідно з цим документом «попові і поповичам Літинським» - о. Василю, його братам Семену та Івану, дочці Пазі, дякові Степану та його синові Яцю і доньці Єві надавалося у доживоття «попівство літинське з церквою і парафією до громади належною», дві чверті поля (половина попові з родиною, друга - дякові з дітьми) з луками, ставищами, сіножатями, саджавками з хростом (ставками із живністю-рибою) і трьома пастівниками, дозволяв їм вироблення пива та паління горілки на власну потребу, зокрема на празники, хрестини й весілля, а також вруб у лісі на опал. При цьому король звільняв попів та поповичів «від всіляких робіт, тягарів, повозів, данини, десятини бджолиної і жировчизни та інших... повинностей.., опріч чиншу щорічного, який відповідно до давніших і останніх ревізій до Замку Самбірського на кожне свято Святого Марціна платити і віддавати повинні будуть» [11, 2480].

У цьому документі вказано дві родини посідачів попівства у Літині - родину о. Василя і родину дяка Степана. Власне від них простежується родовід літинянських священиків, які у джерелах отримали локалізувальне прізвище - Літинські. родовід священик літинянський дрогобиччина

Удруге і востаннє о. Василь Літинський згадується в актах духовного суду Перемишльської єпархії за 1683 р. як відповідач у справі про сварку і бійку з о. Григорієм Довжанським, що сталася в Літині [17, 574-576]. Нічого не відомо з джерел про його доньку Пазю (Пелагію) та братів Симена й Івана, які, ймовірно, були поповичами чи дяками. Так, привілей короля Міхала (1670 р.) облатув у Львівському гродському суді «дяк Іван» [11, 2477], найбільш вірогідно - рідний брат о. Василя.

Наступні кілька десятиліть одним із бенефіціарів літинського попівства був о. Яків, про якого уперше як про священика мовлять документи Перемишльського духовного суду від 1 травня 1681 р.

Отець Яків поскаржився на одного зі своїх боржників (о. Якова Меденицького), який уже давно нехотів повернути позичені 14 зл. [17, 512]. Лише через тридцять років (3 травня 1708 р.) ймення літинянського пароха знову фіксується у актах духовного суду, з якого дізнаємося, що в о. Якова був рідний брат Іван - також священик [18, 284]. Про нього майже нічого не відомо, крім лише того, що перед 1710 р. придбав у селі пастівник за 150 зл. [19, 30-32]. А от про о. Якова відомо дещо більше з огляду на зафіксовану у судових актах різних інстанцій низку конфліктів літинянського священика з корчмарем, громадою Літині та сусідніми парохами [21, 98, 241-242; 30, 105-106; 7, 398, 406-409].

Отці Яків та Іван, очевидно, були синами дяка Степана, якого згадано серед посідачів літинянського попівства у привілеї короля Міхала 1670 р. Серед дітей Степана у привілеї названо лише сина Яця і доньку Єву, тож Іван, мабуть, народився пізніше. Єдиним спадкоємцем о. Якова став син Степан, про котрого у документах 1708 - 1710 рр. йдеться як про поповича і водночас отця-священика [7, 398, 406-409; 30, 105-106; 19, 30; 20, 114-115]. На той час о. Яків був уже літньою людиною (про нього в документах мовилося як про «старого отця») й через деякий час, передавши свою частку попівства синові, постригся в ченці Чину Св. Василія Великого. Під іменем о. Йова він перебував початково у Летнянському, а потім у Дорожівському монастирях. Про нього в документах єпископського суду Перемишльської єпархії від 3 березня 1728 р. згадано як про ігумена монастиря в Летні [30, 74].

Менш ніж через рік о. Йов згадується вже у Дорожеві. Єпископський суд 3 січня 1729 р. розглядав справу щодо бійки між о. Степаном Літинським та о. Степаном Краснянським. Ексцес, мабуть, відбувався в Дорожеві, бо ж участь у ньому, замість припинити і вгамувати опонентів, узяв й дорожівський парох о. Григорій. Чернець Йов виступив на боці сина, допомагаючи йому у бійці з грушовським священиком. Власне в судовому акті о. Йова названо родичем о. Степана [30, 105-106]. Проте 28 жовтня 1730 р. відбулося ще одне засідання суду, фігурантами якого стали знову ж «резидент Дорожівського монастиря» о. Йов і літинський пресвітер о. Степан. Стосувалося воно дзвону, котрий о. Йов купив частково за громадські (можливо, літинянських селян), частково за монастирські гроші. Дзвін було перевезено до Летнянського монастиря (мабуть, ще тоді о. Йов був ігуменом в цій обителі), звідки його через кілька років забрав о. Степан Літин- ський для своєї парафії (припускаємо, це сталося після того, як о. Йов переїхав з Летні до монастиря у Дорожеві). Власне в актах суду о. Степан чітко названий сином о. Йова [21, 241-242]. Як відомо, священик міг постригтися в ченці, але за умови вдівства. Очевидно дружина о. Якова померла, син став священиком, тож він вирішив на схилі віку прийняти постриг.

Поряд з о. Яковом, його братом о. Іваном і сином о. Степаном, священичі функції в Літині деякий час виконував о. Микола. Він був сином дяка Івана (можливо брата о. Василя Літинського, якого згадано у привілеї 1670 р.) й разом з батьком займав частину попівства. У травні 1708 р. дяк Іван подав позов до єпископського суду щодо нерівномірного поділу попівського півлану ріллі. Духовний суд розпорядився поділити літинське попівство так: отцям Якові, Іванові та Миколі має належати по півчверті ріллі, а останню півчверті слід поділити - одну половину надати дякові Іванові, а другу, яку займала вдова поповича Василя Настасія зі своїм другим чоловіком Михайлом Гамулою, залишити «вакуючою», тобто незайнятою [18, 284]. Тож, постанова суду покращила становище лише однієї людини - о. Миколи, котрий до того користувався половиною півчверті (четвертою частиною чверті або 1/16 лану), а тепер отримав цілу півчверть. Натомість його батько - дяк, що ініціював судовий процес, так і залишився при своєму грунті.

Поміж о. Яковом і о. Степаном з одного боку та о. Миколою з іншого нерідко виникали конфлікти, які виявлялися у бійках і сварках. Так, у лютому 1709 р. о. Микола скаржився в духовному суді на о. Степана за побиття і погрози, серед яких була й обіцянка вигнання з парафії [18, 316]. До слова, можливо з часом оо. Якову і Степанові вдалося досягнути цього, оскільки в пізніших документах о. Микола не згадується, а єдиним парохом с. Літиня у 1720 - 1740-х рр. був о. Степан, який, мабуть, зосередив у своїх руках приблизно половину попівства.

Отець Степан Літинський також часто був фігурантом судових процесів у духовному суді Перемишлської єпархії та віце-адміністраторському суді Самбірської економії [7, 398, 406-409; 30, 105-106; 19, 30; 20, 114-115; 21, 98, 241-242; 23, 69-69v]. Документи свідчать, що у нього було троє синів. Два з них - Степан і Василь - згадуються в акті купівлі-продажу від 28 жовтня 1722 р., облатованому в книгах Самбірського замку. Священик о. Степан придбав половину млина з городом у Літині в синів корчмаря Стеця Любчака Василя та Івана за 30 битих талярів (240 злотих). При цьому зазначив, що купує маєтність для своїх синів Степана і Василя «на вічні часи», з обов'язком сплачувати щорічний чинш до Королівського Скарбу у розмірі 25 зл. [8, 260зв]. Про третього сина, Івана, згадано лише в контексті судових справ о. Василя Літинського - сина О. Степана. Востаннє о. Степан з'являється в історичних джерелах у 1741 р., оскільки разом з вороблевицьким парахом о. Павлом став відповідачем у єпископському суді через бійку з селянином Іваном Ковалем [23, 69-69v].

Його наступником на парафії і частині попівства став син о. Василь Літинський, котрий, як і батько, був єдиним парохом села. Уперше про нього дізнаємося з документів Перемишльського духовного суду: у березні 1748 р. заступник перемишльського єпископа у судових справах О. Григорій Сливінський закидав о. Василеві Латинському скандальну поведінку щодо жінок [24, 637-638]. Загалом о. Василь також часто виступав фігурантом судових процесів. Про його рідного брата о. Івана вперше згадано у джерелах від 26 червня 1763 р., при чому як про ченця чи послушника (minorum ordinu clericum). У той час о. Василь намагався зробити його своїм спів парохом [27, 179]. Удруге і востаннє він згадується у заповіті о. Василя від 4 липня 1778 р. уже як «парох Малиховський» [13, 11зв] (мабуть, займав парафію у с. Малехів біля Львова). Отець Василь Літинський мав принаймні одного сина - Василя, який згадується у документах лише раз у справі про убивство поповичем Петром селянина Сеня Пурія у 1764 р. [6, 37-38]. Припускаємо, що син о. Василя помер ще за життя батька, котрий змушений був передати парафію компарохові. Сам о. Василь помер після 1780 р., завершивши собою не менш, ніж півторастолітній рід літинян- ських священиків-бенефіціарів.

Загалом, у документах XVIII ст. часто згадують парохи з прізвищем Літинський. Відомо, що Літинські були парохами в Мокрянах. Першого грудня 1734 р. мокрянського священика о. Івана Літинського покликано до єпископського суду за те, що дав шлюб уже одруженому чоловікові [21, 108-109]. У березні 1745 р. о. Ілля Літинський з Малих Мокрян позивався з купновицьким компарохом о. Теодором Калічинським, а в жовтні 1766 р. взяв собі коадьютора - о. Василя Літинського [29, 7; 24, 451-452; 28, 393-394]. Його сусідами були о. Тимофій Літинський - декан і парох Великих Мокрян (січень 1747 р.) із сином о. Іваном (жовтень 1759, червень 1762 і 1767 рр.), з яким судилася великомокрянська громада 6 листопада 1777 р. [32, 402-406; 24, 569; 26, 109; 27, 214; 28, 604-605]. 25 січня 1747 р. парох с. Тулиголови о. Михайло Літинський учинив резиґнацію, передавши свою частку попівства Івану - синівцеві (племіннику - синові померлого брата о. Матвія), якому доручив доглядати себе з дружиною на старість (при цьому акті був присутній мокрянський декан і парох о. Тимофій Літинський) [24, 568- 569].

Парохом села Вистовичі Комарнянського деканату у першій половині XVIII ст. був о. Степан Літинський. Йому 30 грудня 1733 р. колятори тамтешньої церкви шляхтичі Павло Баричка і Єронім Залеський дарували півчверті ріллі і деякі сіножаті (документ було облатовано в актах духовного суду Перемишльської унійної єпархії 12 серпня 1740 р.) [21, 323]. У жовтні 1742 р. деякі селяни цього ж села позивалися із своїм парохом о. Степаном Літинським [29, 89]. Священик Євстахій Літинський на січень 1743 р. зафіксований як парох с. Хлипле Вишенського деканату [24, 99-100]. Вікарієм церкви в селі Далява Дрогобицького деканату був о. Іван Літинський, проти якого у вересні 1749 р. позивався парох с. Гаї о. Степан Левицький [24, 779-780]. У лютому 1752 р. парох церкви в Розборі Порохницького деканату о. Яків Літинський судився з шляхтичем Григорієм Дорошинським [24, 829]. Аналогічно йменувався священик в селі Мочаради (поблизу с. Гусаків Мостиського деканату), який у квітні 1754 р. засвідчив у єпископському суді здобуття бенефіції в селі Хотинець [25, 187]. Парохом с. Бабичі Порохницького деканату був о. Василь Літинський (червень 1762 р.). [27, 206].

З великою долею правдоподібності можна стверджувати, що деякі з названих священиків мали прямий стосунок до Літині. Вони могли походити з селянського середовища, як наприклад грушовський пресвітер о. Леонтій Лепкий (друга половина XVII ст.) [12, 2908; 4, 303; 14, 119], або ж належати до роду літинянських священиків чи поповичів. Однак щодо мокрянських пресвітерів цього припускати не можна, оскільки вони мали шляхетське коріння. Так, син пароха Мокрян Великих о. Тимофія Іван, що згодом став душпастирем в цьому ж селі, у документах 1759 року названий «nobilem», «nobilis vero» [26, 109]. Подібна вказівка міститься в актах єпископського суду й щодо Василя Літинського - майбутнього співпароха маломокрянського священика о. Іллі (1766 р.) [28, 394]. Найбільш можливо, мокрянські панотці вели своє походження від шляхтичів Літинських Пискоровичів або Пришляків.

Серед прикметних рис сільського духовенства був назагал низький освітній рівень. На жаль, про освіту літинянських пресвітерів нічого певного сказати не можемо. Припускаємо, що задля розуміння богослужбових книг вони уміли читати. Лише щодо о. Василя Літинського можна підтвердити його освіту. 17 серпня 1761 р. війт і присяжні с. Літиня, позичаючи гроші (2000 злотих) у місцевого пароха В. Літинського, написали «скрипт», що засвідчував боргові зобов'язання громади [5, 753зв]. Безумовно, такий документ могли укласти і сам священик, і громадський писар. У двох судових справах, які розглядалася єпископським судом 3 лютого 1766 р., позивач о. Василь Літинський поставив власний підпис латинськими літерами [28, 202-203]. Освіту місцеві парохи могли здобути як в домашніх умовах, сільській школі-дяківці, а продовжити її у сусідніх школах, зокрема єзуїтській колегії в Самборі. Наприклад, станом на квітень 1733 р. там, ймовірно, навчався Григорій Тустановський - син о. Василя, пароха сусідньої з Літинею парафії в Грушовій (долішня церква): в одному з судових актів його названо студентом із Самбора [31, 40-43].

На певний рівень освіти літинянських парохів непрямо вказує й наявність в церкві не лише богослужбових книг, незначний перелік яких подано у візитаційному акті 1780 р., але й можливо книг морально-дидактичного і правового характеру. Відомо, що на середину ХІХ ст. у літинській церкві містилися книги, видані в XVII - XVIII ст. Серед них «Naufragii Tabula...» Ф. Босквіяра (Кьольн, 1614), «Tractatus moralis...» (1637), «Tyrocinium Eloquentie seu orations habita...» Р. Небі- уса (1648), «Codicis Justiniani. Liber XII» (1652), «Paedagogi Christiani...» (Трієст, 1656), «Triumfus Ss. Trinitatis...» (Краків, 1662), «Prawda chrescianska...» (Люблін, 1740), «Nowe Ateny albo Aka- demia wszelkiey scyencyi pelna...» Б. Хмеловського (Ч. 2, Львів, 1746) «Obraz prawdziwego kaplana w obowiazkach stanu duchownego...» С. Вітвіцького (Краків, 1751), «Nauka Wiary...» Я. Ковальського (Варшава, 1754), «Biblia Sacra Vulgate editionis. Sixti V» (Венеція, 1765) та ін. [33, 275-280]. Звісно, деякі з цих книг могли з'явитися в церкві Літині й пізніше, однак не можна виключати, що саме літинянські парохи XVII - XVIII ст. зібрали й читали зазначені томи.

У 60-х рр. XVIII ст. в Літині почали з'являтися священики-сотрудники (компарохи). Їх поява зумовлювалася не лише постзамайською політикою Церкви стосовно парафій, появою певної кількості священиків, які не мали родових бенефіцій, але, у цьому конкретному випадку ще й тим, що священицький рід Літинських, які посідали літинянське попівство і парафію, перервався. У о. Василя Літинського з невідомих причин не стало спадкоємців, які б продовжили батьківську справу. Тож 9 березня 1766 р. о. Василь Літинський у духовному суді Перемишльської єпархії офіційно дав згоду на те, щоб священик з шляхетського роду о. Степан Білецький став його сотрудником. Він як бенефіціарій допускав сотрудника до адміністрування певних душпастирських функцій [28, 203]. Наступним компарохом у Літині був о. Яків Матольський (не пізніше 1778 р.) [13, 11--11зв]. Звісно, сотрудники при цьому не отримували майнових прав на попівство й могли лише користуватися певними ділянками ґрунту з дозволу пароха-посесора.

На основі історичних документів, які дійшли до нашого часу, можемо скласти приблизний родовід літинянських священиків у XVII - XVIII ст., без урахування отців-сотрудників (див. таблицю 1).

Таблиця 1

У документах, що стосуються літинянського попівства, поряд зі священиками згадуються й дяки та поповичі. Літинянські дяки простежуються у джерелах з 1670 р., коли в королівському привілеї серед священиків і поповичів в Літині був зафіксований дяк Степан [11, 2480]. У 1708 і 1710 рр. згадується дяк Іван [18, 284; 19, 30-31]. У судовій справі між селянином Іваном Ковалем та літинянським парохом о. Степаном 17 липня 1741 р. зазначено й ім'я бакаляра Івана (Іапа Вакаїака) [23, 69]. В останньому випадку йдеться про дяка, а дяків, як відомо, в актових джерелах за латинською традицією називали бакалаврами (бакалярами). Не виключено, що дяк, окрім церковних, виконував й освітні функції, проте у цьому не можна бути певним.

Таблиця 2

Крім них, історичні документи поряд зі священиками в Літині фіксують переважно двох поповичів (здебільшого, їх синів або племінників): Степан і Микола (1709), Степан й Василь (1722), Петро та Василь (1764), Іван і Василь Літинські (1768) [6, 37; 7, 398, 406-409; 8, 260зв; 3, 387]. Зауважимо, що королівський уряд обмежував кількість поповичів до двох осіб на одному лані. Часто ця норма в прикарпатських селах порушувалася. Як писав у меморіалі до Комісії Скарбової державець війтівства у с. Сторонна пан Дабковський, «сила поповичів на одному лані міститься, що проти виразного права - і світського і духовного - діється, бо два тільки знаходитися повинно». У відповідь на це чиновники Комісії в універсалі 1757 р. до адміністрації Сам- бірської економії доручили провести ревізію поповичів й залишити лише двох на лані, а решту - Gleba adstringere (до ріллі змусити) [9, 576-577], тобто прилучити до громади й зобов'язати сплачувати податки та виконувати повинності на рівні з іншими її членами. Результати цієї ревізії до нашого часу не дійшли, тож про стан справ у Літині судити неможемо. Відзначимо, однак, що для літинянського попівства навіть два поповичі було порушенням правил, оскільки вони містилися не на лані, а на півлановому господарстві. Ударом по інституту поповичів стала сеймова конституція 1764 р., яка, дозволяла синів священиків, які досягли 15-ліття, але при цьому не навчалися в школах чи не аплікувалися в ремеслі, переводити до стану підданих. Більше того, до підданства можна було уводити й тих поповичів, що після закінчення шкільних студій не увійшли до духовного стану чи не інкорпорувалися до цехів [10, 248-249]. Ця постанова, як відомо, викликала обурення й опір руського духовенства.

Висновки. Отже, попівство в селі Літиня належало священичій династії (умовно назвемо її династією Літинських), яку, однак, можна простежити в історичних джерелах від середини - другої половини XVII ст. Уже в той час документи фіксують дві гілки роду, протопластами яких були О. Василь (і його брат Іван) та дяк Степан. Уже на початку XVIII ст. саме рід Степана (оо. Яків, Іван, Степан, Василь) закріпив за собою значну частину попівства. Їхні родичі і нащадки у пост- займойський період не завжди осідали в Літині, шукаючи інших парафій. Освітній рівень літин- ських парохів можна визначити лише щодо о. Василя, який підписувався у документах другої половини XYHI ст.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

1. Галів М. Попівство в селі Літиня на Дрогобиччині (XVI - XVIII ст.): соціально-економічна характеристика / М. Галів // Історія релігій в Україні: науковий вісник. - Л.: Логос, 2014. - Кн. 1. - С. 130-140.

2. Галів М. Церковно-рілігійне життя села Літиня на Дрогобиччині у XVI - XVIII ст. / М. Галів // Східноєвропейський історичний вісник. - 2016. - Вип. 1. - С. 5-13.

3. Відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. - Колекція мікрофільмів. - MP-58 (інвентар Самбірської економії 1768 р.).

4. Відділ рукописів Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка (далі - ВР НБ ЛНУ). - Ф.: Самбірська економія. - Спр. 508.

5. ВР НБ ЛНУ - Ф.: Самбірська економія. - Спр. 525.

6. ВР НБ ЛНУ - Ф.: Самбірська економія. - Спр. 531.

7. ВР НБ ЛНУ - Ф.: Самбірська економія. - Спр. 537.

8. ВР НБ ЛНУ - Ф.: Самбірська економія. - Спр. 566.

9. ВР НБ ЛНУ - Ф.: Самбірська економія. - Спр. 569.

10. Петрушевич А. Сводная галичско-русская летопись съ 1700 до конца августа 1772 года. - Львов: Изъ типографии Ставропигийского Института, 1887. - Часть І. - 329 с.

11. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІАУ у Львові). - Ф. 9. - Оп. 1. - Спр. 423.

12. ЦДІАУ у Львові. - Ф. 13. - Оп. 1. - Спр. 562.

13. ЦДІАУ у Львові. - Ф. 146. - Оп. 13. - Спр. 9085.

14. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie (далі - AGAD). - Zespol: Arhiwum Kameralne. - Sygn. 70.

15. AGAD. - Zespol: Arhiwum Skarbu Koronnego. - Sygn. 20.

16. Akta grodskie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowe.- Lwow, 1884. - T. X: Spis oblat zawartych w aktach grodu i ziemstwa lwowskiego / Wyd. O. Pietruski, X. Liske. - 542 s.

17. Archiwum Panstwowe w Przemyslu. - Zespol: Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego (далі - APP. - ABGK). - Supl. 1.

18. APP. - ABGK. - Supl. 4.

19. APP. - ABGK. - Supl. 5.

20. APP. - ABGK. - Supl. 9.

21. APP. - ABGK. - Supl. 10.

22. APP. - ABGK. - Supl. 11.

23. APP. - ABGK. - Supl. 13.

24. APP. - ABGK. - Supl. 14.

25. APP. - ABGK. - Supl. 15.

26. APP. - ABGK. - Supl. 16.

27. APP. - ABGK. - Supl. 17.

28. APP. - ABGK. - Supl. 18.

29. APP. - ABGK. - Sygn. 26.

30. APP. - ABGK. - Sygn. 84.

31. APP. - ABGK. - Sygn. 86.

32. APP. - ABGK. - Sygn. 116.

33. APP. - ABGK. - Sygn. 475.

34. Budzynski Z. Siec parafialna prawoslawnej diecezji przemyskiej na przelomi XV i XVI wieku. Proba rekonstrukcji na podstawie rejestrow podatkowych ziemi przemyskiej i sanockiej / Z. Budzynski // Polska - Ukraina: 1000 lat sqsiedztwa. - Przemysl, 1990. - T. 1. - S. 135-155.

REFERENCES

1. Haliv M. Popivstvo v seli Litynia na Drohobychchyni (KhVI - XVIII st.): sotsialno-ekonomichna kharakterystyka / M. Haliv // Istoriia relihii v Ukraini: naukovyi visnyk. - L.: Lohos, 2014. - Kn. 1. - S. 130-140.

2. Haliv M. Tserkovno-rilihiine zhyttia sela Litynia na Drohobychchyni u XVI - XVIII st. / M. Haliv // Skhidnoievropeiskyi istorychnyi visnyk. - 2016. - Vyp. 1. - S. 5-13.

3. Viddil rukopysiv Lvivskoi natsionalnoi naukovoi biblioteky im. V Stefanyka NAN Ukrainy. - Kolektsiia mikrofilmiv. - MP-58 (inventar Sambirskoi ekonomii 1768 r.).

4. Viddil rukopysiv Naukovoi biblioteky Lvivskoho natsionalnoho universytetu imeni Ivana Franka (dali - VR NB LNU). - F.: Sambirska ekonomiia. - Spr. 508.

5. VR NB LNU. - F.: Sambirska ekonomiia. - Spr. 525.

6. VR NB LNU. - F.: Sambirska ekonomiia. - Spr. 531.

7. VR NB LNU. - F.: Sambirska ekonomiia. - Spr. 537.

8. VR NB LNU. - F.: Sambirska ekonomiia. - Spr. 566.

9. VR NB LNU. - F.: Sambirska ekonomiia. - Spr. 569.

10. Petrushevych A. Svodnaia halychsko-russkaia letopys s 1700 do kontsa avhusta 1772 hoda. - Lvov: Iz tipohrafii Stavropyhyiskoho Instytuta, 1887. - Chast I. - 329 s.

11. Tsentralnyi derzhavnyi istorychnyi arkhiv Ukrainy u Lvovi (dali - TsDIAU u Lvovi). - F. 9. - Op. 1. - Spr. 423.

12. TsDIAU u Lvovi. - F. 13. - Op. 1. - Spr. 562.

13. TsDIAU u Lvovi. - F. 146. - Op. 13. - Spr. 9085.

14. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie (далі - AGAD). - Zespol: Arhiwum Kameralne. - Sygn. 70.

15. AGAD. - Zespol: Arhiwum Skarbu Koronnego. - Sygn. 20.

16. Akta grodskie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej polskiej z archiwum tak zwanego bernardynskiego we Lwowe.- Lwow, 1884. - T. X: Spis oblat zawartych w aktach grodu i ziemstwa lwowskiego / Wyd. O. Pietruski, X. Liske. - 542 s.

17. Archiwum Panstwowe w Przemyslu. - Zespol: Archiwum Biskupstwa Greckokatolickiego (далі - APP - ABGK). - Supl. 1.

18. APP. - ABGK. - Supl. 4.

19. APP. - ABGK. - Supl. 5.

20. APP. - ABGK. - Supl. 9.

21. APP. - ABGK. - Supl. 10.

22. APP. - ABGK. - Supl. 11.

23. APP. - ABGK. - Supl. 13.

24. APP. - ABGK. - Supl. 14.

25. APP. - ABGK. - Supl. 15.

26. APP. - ABGK. - Supl. 16.

27. APP. - ABGK. - Supl. 17.

28. APP. - ABGK. - Supl. 18.

29. APP. - ABGK. - Sygn. 26.

30. APP. - ABGK. - Sygn. 84.

31. APP. - ABGK. - Sygn. 86.

32. APP. - ABGK. - Sygn. 116.

33. APP. - ABGK. - Sygn. 475.

34. Budzynski Z. Siec parafialna prawoslawnej diecezji przemyskiej na przelomi XV i XVI wieku. Proba rekonstrukcji na podstawie rejestrow podatkowych ziemi przemyskiej i sanockiej / Z. Budzynski // Polska - Ukraina: 1000 lat sqsiedztwa. - Przemysl, 1990. - T. 1. - S. 135-155.

Размещено на Allbest.ru